Середа, 20.09.2017, 13:03
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

ДЕК філософія


Естетика

1. Естетика як наука, її предмет, структура, методи та функції

Естетика ( від. грец. aisthetikos - чуттєвий, здатний відчувати) Ц наука про загальні закони художнього освоєння та пізнання дійсності, закони розвитку мистецтва, його роль в житті суспільства. Вона охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною і світом, впливає на формування естетичної свідомості. Естетика є філософською наукою, яка випливає з органічної єдності двох її своєрідних складових: а 1) естетичного як вияву ціннісного становлення людини; 2) художньої діяльності людини. Обидві частини хоча і тісно взаємозалежні, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики: прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланта, видову, жанрову і стильову самобутність мистецтва тощо. Впродовж віків естетика виступала як наука про прекрасне, і як наука про закони розвитку мистецтва. Важливе місце в естетиці займає мистецтво як вид естетичного пізнання та естетичної діяльності. Предметом вивчення естетики є широка сфера естетичного відношення людини до дійсності і насамперед мистецтво як його вища форма. Предмет естетики історично рухливий і мінливий, розвивається й ускладнюється в процесі суспільно-історичної практики, постійно трансформувався. На кожному новому етапі розвитку естетики виявляється неповнота сформованих уявлень про естетичне відношення людини до світу і самого себе. ).

Естетика як наука узагальнює прояви естетичного в природі, матеріальній діяльності, різноманітних галузях духовного життя, вона володіє розвинутим понятійним апаратом, а і містить у собі відносно самостійні дисципліни: теорію художньої творчості; теорію дизайну й освоєння предметного середовища; теорію естетичного виховання. Естетика досліджує зв’язки і відносини між окремими мистецтвознавчими дисциплінами, аналізує методи дослідження і межі їхнього застосування, вивчає способи введення нових мистецтвознавчих понять. Методологія естетичних досліджень безпосередньо пов'язана із вирішенням основного питання філософії - відношення мислення до буття, обумовлена специфікою діалектичного чи метафізичного підходів. Як наука, естетика, безумовно, носить філософський характер, але має свою специфіку, свій особливий предмет із властивими їй закономірностями естетичного освоєння дійсності. Оскільки ж закони естетичного освоєння світу найбільш повно, концентровано і безпосередньо виявляються в мистецтві, то естетику можна правомірно розглядати насамперед як науку про його сутність і закони. Мистецтво, як генератор естетичних цінностей впливає на розвиток естетики в цілому. Зі своєї сторони естетика має значення загальної теоретичної основи (метатеорії) стосовно всім іншим мистецтвознавчим наукам (літературознавству, образотворчому мистецтву, театрознавству, музикознавству).


2. Розвиток естетичної думк
Активізація інтересу до мистецтва, його можливостей в становленні світобачення людини вела до зіставлення різних видів художньої творчості (Ж.Б. Дюбо, Дж. Харріс і ін.), а потім до формування уявлення про єдність всіх «витончених мистецтв» (Ш. Баттё, М. Мендельсон). З цим була зв'язана постановка проблеми смаку, який розглядався як специфічний психічний механізм, здатний сприймати і оцінювати красу і плоди художньої творчості.

В цьому пункті назустріч мистецтвознавчій думці рухалася філософія, яка стала все більш активно включати естетичну проблематику в сферу дослідження (трактати Дж. Віко, К.А. Гельвеція, Вольтера, Д. Юма, естетика Бёрка).

В середині 18 століття А.Г. Баумгартен, послідовник Г.В. Лейбніца, довів необхідність відокремлення присвяченого цьому кругу питань до самостійного розділу філософії разом з етикою і логікою. Баумгартен назвав його «Естетика», тобто «теорія плотського пізнання»; розробка її вилилася в створення цільного і зв'язного навчання про прекрасне і про мистецтво, оскільки красота була визначена Баумгартеном як «досконалість плотського пізнання», а мистецтво — як втілення краси.

Так почався другий етап історії естетики, що характеризувався її перетворенням в самостійний розділ філософії, необхідний останній для повноти пояснення культури, людської діяльності, соціальної історії. По шляху, наміченому Баумгартеном, пішли найбільші представники німецької філософії і художньої культури — И. Кант, И. Г. Гердер, Ф. Шиллер И.В. Гёте, Ф.В. Шеллінг, В.Ф. Гегель.

На початку 19 ст. романтичний рух, збагативши естетику відкриттям багатьох закономірностей мистецтва, що були невідомі раціоналістично-метафізичній свідомості просвітителів, своєю анти раціоналістичною спрямованістю підривало основи естетики як систематичної наукової теорії. Проте Гегель, відновивши в правах можливості розуму і розкривши перед ним діалектичний шлях пізнання, подолав ці небезпечні для наукової естетики тенденції. Він побудував грандіозну естетичну концепцію, в якій теоретичний аналіз був органічно сполучений з історичною точкою зору на художню діяльність людини, її розвиток і її місце в культурі. Тим самим Гегель завершив започаткований Баумгартеном етап розвитку естетики як розділу енциклопедично всеосяжного філософського знання, що покоїлося на ідеалістичному світобаченні.

Третій етап історії естетики, який почався після цього, характеризується гострою боротьбою різних методологічних і ідеологічних орієнтацій.

В ідеологічному плані ця боротьба виразилася в поляризації трьох основних напрямів естетичної думки 19—20 століть. .

Демократична естетика виступала і у формі утопічно-соціалістичних теорій (від П. Прудона до Л.М. Товстого), і в революційно-демократичній концепції російських мислителів (В.Г. Белінского і О.І. Герцена, М.Г. Чернишевського і М.О. Добролюбова), але в обох випадках захищала принципи реалістичного мистецтва, тісно пов'язаного з реальним життям суспільства і критичного по відношенню до буржуазної дійсності.

Пролетарська соціалістична естетика була розроблена К. Марксом, Ф. Енгельсом і В.І. Леніним, в розвиток її істотний внесок внесли Ф. Мерінг, П. Лафарг, Г.В. Плеханов, А.В. Луначарський, А. Грамши, Д. Лукач і багато інших представники марксизму-ленінізму в різних країнах світу.

У філософсько-методологічному плані різноманітність шляхів розвитку естетичної думки в 19—20 століть породжувалася її посиланнями на різні філософські навчання:

ü ті або інші форми об'єктивного ідеалізму (Ф.Т. Фішер, В.С. Соловйов);

ü суб'єктивного ідеалізму (А. Бретон), позитивізму (Г. Спенсер, І. Тэн, Дж. Дьюї);

ü інтуїтивізму (Б. Кроче, А. Бергсон);

ü антропологічного матеріалізму (фейєрбахівська естетика і естетика російських революційних демократів);

ü феноменології (Н. Гартман, Р. Інгарден, М. Дюфрен);

ü екзистенціалізму (Ж. П. Сартр, М. Хайдеггер).

ü Інший аспект диференціації естетичних навчань даної епохи виразився в прагненні зв'язати естетику з тією або іншою конкретною наукою:

ü психологічна естетика (Г. Фехнер, Т. Липпс);

Нарешті, естетичні навчання 19—20 століть розрізняються тим, який конкретно напрям художньої творчості вони теоретично обґрунтовують — критичний реалізм (О. Бальзак російські революційні демократи), натуралізм (естетика Е.Золя), символізм (Вяч. Іванов А. Білий), абстракція (В. Кандінський).


3. Основні категорії естетики: прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне

Категорії естетики - це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.

Естетичні категорії – це духовні моделі естетичної практики, де закріплено досвід опанування людиною світу.

В естетичній свідомості людства незмінним зберігається існування естетичних категорій та їх глибинний зміст. Естетичні ж вподобання змінюються, як у часі, так і у просторі.

Естетичні категорії виступають мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного.
Категорії прекрасне і потворне

Прекрасне – центральна категорія естетики, в якій знаходять оцінку явища дійсності, твори мистецтва, які дають людині відчуття насолоди, втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя. Прекрасне – основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал. Найбільш близькі за значенням поняття: гармонійне, досконале, краса, гарне, вродливе, яскраве.

В естетиці існує декілька моделей розуміння прекрасного:

1. Прекрасне розуміють як втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

2. Прекрасне не є чимось об'єктивним. Джерелом та витоком прекрасного є сама людина, її свідомість.

3. Прекрасне – це природний прояв об'єктивних якостей явищ дійсності, найбільш близький до їх природних особливостей.

4. Прекрасне – це співвідношення об'єктивних особливостей життя з людиною як мірою краси.

Особливості прекрасного:

має об’єктивну основу, що відбилась у так званих законах краси: законах гармонії, симетрії, міри;

має конкретно-історичний характер;

уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, тобто від її способу життя;

ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури;

суб'єктивне розуміння прекрасного зумовлене рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку.

Потворне – антипод, протилежність прекрасного. Це категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості. Отже, якщо людина впізнає втілені в життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні, а якщо зустрічаються з розпадом життя, з зовнішньою або внутрішньою дисгармонією, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне – найвища позитивна естетична цінність, а потворне – негативна естетична цінність.
Категорії піднесене і низьке

Піднесене – категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання. Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене – це перевищення міри, тобто піднесене – це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Піднесене – колосальне, могутнє, що перевищує можливості сучасного людства. Це естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які мають велику суспільну значущістю, що впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як піднесені, естетично сприймаються людиною як протиставлення всьому приземленому, примітивному, буденному. Піднесене викликає в людини особливі відчуття і переживання, яке піднімає його над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Піднесене тісно пов’язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу.

Пафос, патетичне - від грецького path́etikos, сповнений почуття, ṕathos - страждання; споріднена категорія, що виражає великі та сильні людські почуття. Ці патетичні почуття виникають внаслідок прийняття найважливішого рішення, напр., на краю смерті.

Низьке – категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу). Низьке на противагу піднесеному є буденним, звичайним. Але це не вся звичайна реальність, це гірша, нижча її частина. Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості.
Категорії комічне і трагічне

Трагічне – це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя між необхідністю чи бажанням та неможливістю їх здійснення. В центрі трагічного – конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода), або ж між тим, що людина має (обов'язком) і чого хоче (бажанням). Тобто конфлікт між прагненнями різного рівня - особистими та соціальними.

Трагічний герой – це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть.

Комічне – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов’язане з загальною культурою людини. Форми комічного:

· гумор (використання дотепності та гри слів);

· сатира (критика недоліків, суперечностей);

· іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);

· сарказм ("зла іронія”, що має руйнівну силу).


4. Естетична свідомість та її структура

1.Естетичний смак


Категорія естетичного смаку з'явилася в європейській науці у XVII ст. як результат розвитку нових течій мистецтва XV – початку XVII ст., що ламали старі канони і породжували потребу в універсальних критеріях їх оцінки. З іншого боку, розвиток індивідуальності, започаткований епохою Відродження, ставив питання про можливість суб'єктивної, самостійної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку. Але ж як тоді бути з розумінням універсальної природи смаку, якщо оцінка має абсолютно суб'єктивний характер? Таке питання було досить непростим для науки XVII – XVIII ст. І особливий внесок у розв'язання його вніс видатний німецький філософ І. Кант.

Кант вважав, що суттєвим естетичним фактором смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Почуття прекрасного лежить у підґрунті смаку. Саме від нього залежить судження останнього. Проте, якщо ці судження, незважаючи на їхнє індивідуальне джерело, містять у собі принципи всезагальності, що надає їм безмежну достовірність, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю. Кант вважав, що почуття задоволення викликається всезагальною доцільністю, яка існує суб'єктивно як форма апріорного принципу свідомості та об'єктивно – як чиста форма предмета. Відтак, можна стверджувати, що притаманне нам естетичне почуття або почуття задоволення є усвідомленням доцільності предмета.

Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик особистого становлення, що відбиває рівень самовизначення кожної окремої людини. Тобто естетичний смак не зводиться до здатності естетичної оцінки, оскільки не зупиняється на самій оцінці, а завершується присвоєнням або запереченням культурної естетичної цінності. Тому вірніше буде визначити естетичний смак як здатність особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим до саморозвитку і самовиховання.

2. Естетичний ідеал

Естетична практика в своїх різноманітних формах на основі продуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Це – естетичний ідеал. У повному змісті естетичний ідеал можна визначити і як духовну мету естетичної практики.

Слово ідеал грецького походження (від «ідея», «поняття», «образ», «уявлення»). Як поняття використовується в ширшому розумінні, має відношення і до деяких інших сфер людської діяльності, наприклад: ідеал моральний, політичний або суспільний. Але в такому випадку частіше йдеться про певний принцип, сформульований в поняттях, таких як рівність, братерство, свобода тощо. Що стосується естетичного ідеалу, то він має духовно-практичну форму, оскільки звернений до емоційної, чуттєвої сфери людини або, як кажуть, постає в конкретно-чуттєвому образі.

Своє самостійне значення поняття ідеалу вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов'язане з вченням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування таким чином, що наслідування природи було доповнене наслідуванням ідеалу. Мистецтво повинно було не тільки відтворювати природу, а й покращувати, виправляти, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширювались межі мистецтва. Адже при такій умові художник може створювати такі образи, які не мають реального прототипу в природі. Особливої актуальності набуло це в умовах орієнтації мистецтва Європи на античне як на ідеал. І. Кант вважав, що ідеал носить нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування: «Як ідея дає правила, а ідеал служить у такому випадку прообразом для повного визначення своїх копій; і в нас нема іншого мірила для наших вчинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдяки цьому виправляємось, ніколи, однак, не будучи в змозі зрівнятися з нею». Разом з тим, на думку Канта, ідеал повинен бути в кожному випадку не тільки «загальним», а й «індивідуальним», тобто представлятися не через абстрактне поняття, а безпосередньо у формі чуттєвого зображення.

В естетиці Г.-В.-Ф. Гегеля поняття ідеал стає центральною естетичною категорією, за допомогою якої він визначає природу і зміст мистецтва як духовну діяльність людини. Для Гегеля мистецтво є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. Специфіка мистецтва полягає в тому, що воно дає нам чуттєво-споглядальне відтворення ідеї в образах, у той час як філософія пізнає її в поняттях, а релігія – в уявленнях За Гегелем: «Ідея як художньо прекрасне не є ідеєю як такою, абсолютною ідеєю, як її має розуміти метафізична логіка, а ідеєю, що перейшла до розгортання у дійсності і вступила з нею в безпосередню єдність». І далі: «Зрозуміла таким чином ідея як дійсність, що дістала відповідну своєму поняттю форму, є ідеал».

3. Естетичні погляди і теорії
Естетична свідомість на певному етапі свого розвитку вимагає наукового аналізу естетичної діяльності і мистецтва, що породжує сукупність естетичних поглядів і теорій. При цьому зауважимо, що хоч естетична думка породжується прагматичними причинами, проте вона не претендує на нормативність, а навпаки, залишає за естетичною діяльністю повну свободу, більше того – сама визнає цю свободу, її історичний розвиток, високо цінує її обумовленість.

Можливість теоретичного дослідження здійснюється як через емпіричний підхід до об'єкта вивчення, створюючи так зване мистецтвознавство і теорії мистецтва, так і через теоретичний підхід, що витікає з дослідження абстрактних ідей прекрасного, чуттєвого, художнього і т. ін., на основі якого виникає філософія прекрасного, філософія мистецтва, а потім і естетика як окрема наукова дисципліна.

Традиційно вважають, що основи теорії мистецтва закладені в Аристотелевій «Поетиці» та в «Поетичному мистецтві» Горація. Що ж до філософії прекрасного, то появу її пов'язують з Платоном, який вважав, що істинне – це не окремі добрі вчинки, правильні судження або чудові люди чи художні твори, а саме добро, істина, краса. Ці підходи до вивчення естетичної сфери розвивались паралельно і, взаємно збагачуючи один одного, все ж залишались і залишаються донині окремими самостійними науками.

Філософія прекрасного (естетика) як теоретична дисципліна розвивалась, опосередковуючи як абстрактні ідеї типу платонівських, так і досвід емпіричних досліджень художніх і естетичних явищ. Естетична теорія, за Гегелем, повинна вирішити і теоретично довести, що за людськими судженнями про естетичне стоїть об'єктивне явище, яке породжує суб'єктивне судження, а не випадкове почуття, суб'єктивне «подобається». Тобто естетика має вирішити питання: Що таке мистецтво? За яких умов воно існує? В чому полягає його зміст? Що відрізняє його від інших видів людської діяльності? Відповідно до рівня розвитку естетичних поглядів та естетичної теорії вони пройшли три послідовні фази розвитку: канонічну, нормативну та загальнотеоретичну. 

5. Естетична діяльність та її форми

1. Творчий потенціал людської праці


Спосіб буття людини, що є її родовою ознакою, полягає насамперед у предметно-практичній діяльності, яка опосередковує як біологічну її природу, створюючи специфічну родову людську анатомію, так і найвищі форми психічного та інтелектуального її життя. Іншими словами, сама людина як жива істота, світ матеріальної культури, в якому вона живе, а також внутрішній світ людини – її почуття, розум, здатність до перетворення навколишнього світу зароджуються, розвиваються і змінюються завдяки суспільно-історичній практиці. Отже, суспільно-історична практика є першопричиною виникнення і розвитку здатності людини до перетворення світу за законами краси, а відтак і до формування у неї власних естетичних почуттів, смаків га ідеалів. Та якщо ми спробуємо визначити, де, як і в чому проявляється естетична діяльність людини, то виявиться, що в людському бутті немає жодної галузі, сфери, яка була б позбавлена такої діяльності. Інша справа, що естетична діяльність може реалізуватись як самоцінна, самодостатня, а може бути лише моментом, нехай і сутнісним, інших форм діяльності.

Принцип практики, закладений в розуміння природи людини та всіх суспільних явищ, дав змогу розглядати естетичну діяльність як історичну бутність, що змінюється відповідно до змін усього комплексу суспільно-історичних умов життєдіяльності людини та суспільства. Тобто естетична діяльність в різні історичні епохи існує в різних формах, вона по-різному реалізовувалась в загальній діяльності людей, що і є наслідком неоднакових досягнень в історії світової культури.

Праця – це насамперед процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого перша формує другу у відповідності зі своїми потребами. Цей процес опосередкований метою, до якої прагне людина. Форма створених нею предметів і процесів має суспільний зміст і суспільну цінність, бо в ній закріплено наочний досвід людини. її потреби, уподобання, а також спосіб життя як суспільної істоти, тобто родову ознаку людства. Та оскільки творення опосередковане пізнанням природи і її законів, то цілком логічно, що форма є також законом буття речі предмета культури як єдності природного матеріалу і суспільного змісту. Таким чином, оформлена людиною частина природи – культура володіє особливим змістом. особливою цінністю для людини, вона є законом її суспільного життя.

Фізична праця в умовах класового суспільства завжди була долею експлуатованого класу і не мала цінності з погляду суспільної свідомості. Але доти, доки фізична праця була за своїм характером ремісничою, на ній неодмінно лежала ознака новизни і безперервного творчого пошуку кожного окремого майстра. Формування ж способу виробництва, що веде до розподілу праці на окремі операції з наступною передачею їх машинам і механізмам, докорінно змінило самий характер праці, вилучивши з неї естетичний момент, зробивши робітника простим додатком до машини. Праця на капіталістичному підприємстві того часу була повністю позбавлена творчої наснаги, перетворившись через те в антипод мистецтва, де творчість, як відомо, є головним рушієм творця. Саме капіталістичний спосіб виробництва тих часів розвів працю і мистецтво на різні полюси, протиставив одне одному, закріпивши за мистецтвом ореол винятковості.

Традиційний поділ праці в сучасному виробництві на творчу і репродуктивну – одна з найсуттєвіших причин збереження непрестижності та непривабливості роботи на промисловому підприємстві, особливо в умовах конвеєрного виробництва. Пояснюється це існуючим рівнем розвитку техніки і технологій. З одного боку, вузька спеціалізація, тобто закріплення за робітником певної операції, дала змогу значно підвищити продуктивність праці, створити цілий комплекс машин, що допомагають людині. З іншого боку, така праця виснажує, перетворюючи людину на автомат, віднімаючи в неї можливість розвиватися, реалізовувати у трудовому процесі багатство своїх індивідуальних можливостей. Технічний прогрес, таким чином, має суперечливий характер – створює багатство матеріальне, але збіднює саму людину. Сучасний рівень науки і техніки вже заклав передумови для заміни людини на таких операціях автоматами і роботами. Сфера одноманітної, монотонної, репродуктивної праці дедалі звужуватиметься, змінюватиметься і саме обличчя сучасного виробництва, що вимагає підготовки принципово нового типу робітника.

2. Природа в структурі естетичної діяльності

Наша уява про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики була б неповною, якби ми обмежились лише сферою праці, суспільних та міжособових відносин. Існує ще одна, дуже велика сфера естетичної діяльності і водночас предмет естетичної насолоди – природа. Ставлення до неї внутрішньо суперечливе. З одного боку, суспільство відповідно до свого загального культурного розвитку все більше звертається до природи як джерела естетичних переживань і естетичних цінностей, з іншого – своєю діяльністю наносить непоправну шкоду природі, створюючи загрозу екологічної кризи і тим самим загрозу власному існуванню. Вихід з такого протиріччя лежить на шляху переходу від вузькоутилітарного до суто естетичного, духовного ставлення до природи як естетичної норми для людського суспільства. Людство у своїй історії пережило різні форми взаємодії з природою. Значний відрізок часу займав період культури збирання і полювання, коли людство цілком залежало від природи, яка давала йому засоби для існування. Цей стан характеризується відносною гармонією, хоч вона і не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину природи. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під культурні посіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшується число свійських тварин. Такий, суто сільськогосподарський характер діяльності створює умови для дисгармонії. Перші землеробські цивілізації лишили після себе пустелі. Але протягом багатьох віків між природою і людиною існувала рівновага. Саме цим обумовлено особливе місце природи в естетичному досвіді людини та в її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно з нею співіснувати, вносити в цей храм певний естетичний аспект.



6. Мистецтво та його види. Функції мистецтва
Серед форм естетичної діяльності особливе місце займає мистецтво: професійне та народне, фольклор. Поява мистецтва як самостійної форми естетичної діяльності має свою історію і логіку.

Матеріалістичний погляд на природу естетичної діяльності дає можливість визначити основні закономірності, що обумовили появу мистецтва та його розвиток. Які ж вони? В найзагальніших рисах їх можна сформулювати таким чином.

По-перше, мистецтво виникло на основі розвинутих в межах безпосередньої практичної діяльності естетичних потреб та естетичних здібностей людини. Розвинуті естетичні здібності і потреби сприяли формуванню суспільної необхідності культивування естетичних переживань та перенесення в них центру ваги з практичної і магічної функцій у сферу формування з їхньою допомогою суспільних зв'язків та суспільних уявлень. При цьому зв'язок мистецтва з матеріальним виробництвом ніколи не зникав повністю, оскільки протиставлення користі і незаінтересованого задоволення, що дається естетичними об'єктами, було предметом дискусії протягом усієї історії мистецтва.

По-друге, в історії поділу праці поява мистецтва стала останньою фазою справжнього поділу праці на фізичну і розумову. Усі попередні історичні форми поділу праці – це, власне, поділ у сфері матеріального виробництва. Відокремлення духовного виробництва від матеріального вивільнило його від прямої залежності та злитості з практикою, дало йому змогу розвиватися більш інтенсивно і усвідомлено, формувало професійну діяльність у сфері мистецтва, науки, філософії.

Поділ праці на фізичну і духовну значною мірою обумовлювався появою нової соціально-економічної ситуації: виникли приватна власність і пов'язане з нею відчуження праці, експлуатація людини людиною, класова диференціація суспільства.

По-третє, історичним фактом було те, що мистецтво виникало тільки в суспільстві, поділеному на класи. Класи, що панують у матеріальному виробництві, контролюють виробництво духовне: ідеї та естетичні потреби панівного класу стають пануючими ідеями і потребами. Проте така закономірність ніскільки не принижує культурної і естетичної цінності мистецтва класового суспільства, оскільки кожен клас при всій своїй класовій обмеженості розвиває і культивує загальнолюдські гуманістичні ідеали та цінності у їхній конкретно-історичній формі. Разом з тим такий підхід до історії мистецтва надає можливість відшукати і зрозуміти причини та об'єктивні обставини виникнення і розвитку історичних форм мистецтва з точки зору як змісту, так і форми, розподілу його на професійне і народне.

По-четверте, мистецтво розвивається лише у тісному зв'язку з соціально-економічним та духовним життям суспільства. Цей зв'язок не є прямою залежністю одного від другого, а складним діалектичним взаємозв'язком, що вимагає щоразу конкретно-історичного аналізу. Історія мистецтва дає нам приклади як прямої, так і зворотної залежності його від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Безсумнівним є також факт зростання ролі мистецтва, як і всієї надбудови в соціальному розвитку.

По-п'яте, функції мистецтва в залежності від його конкретно-історичної форми здатні змінюватися; важливість мистецтва оцінюється в кожну епоху по-різному: головною вважається то виховна, то гедоністична, то дидактична або інша функції.



7. Художній образ: естетичне втілення та сприйняття
В сучасній естетиці виникає необхідність уточнити співвідношення деяких її провідних понять. Перш за все слід пам´ятати, що термін "естетичне" має два провідні значення: 1) значення, похідне від назви науки естетики, коли "естетичний" означає: те, що має відношення до естетики; в такому значенні естетичне використовується як синонім термінів "художній", "мистецький", навіть "красивий" (коли ми, наприклад, кажемо: "Ця річ виглядає естетично"); 2) в сучасній естетиці термін "естетичне" фактично заміщає термін "прекрасне", оскільки тепер позначає все те, що викликає почуття, пов´язані із виглядом речі та тим враженням, що вона справляє на людину (див. тема 5). Термін "художній", "художнє" позначає таку сферу діяльності та її результати, що базується на матеріально-речовому втіленні таких образі та задумів, що постають скоріше (або більшою мірою) результатами творчої уяви, фантазії, інтуїції ніж ретельним відтворенням реальності.

Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних культурних орієнтацій) — це специфічна здатність мистецтва формувати художні смаки, художні здібності і потреби людини, сприяти вибудовуванню в особистості певної ієрархії ціннісно-естетичних орієнтирів, сприйняттю світу крізь призму образності та уяви, пробуджувати бажання та уміння творити по законах краси.

В естетиці виділяють такі провідні особливості художнього образу:

1) Метафоричність, парадоксальність, асоціативність. Художній образ — це, метафорична думка, іносказання, що розкриває одне явище через інше, смислове через видиме; при тому в образі задля його виразності досить часто поєднується непоєднуване в житті..

2) Саморух. Художній образ володіє своєю логікою, він розвивається по своїх внутрішніх законах, вловлюваних інтуїцією художника.

3) Багатозначність і незавершеність. Образно-чуттєва сторона художніх образів невичерпна в тому сенсі, що вона не може бути без залишку переведена у міркування, а також тому, що вона викликає нескінченні асоціації із реально наявним.

4) Індивідуалізоване узагальнення (типологізація). Художній образ постає узагальненням в тому сенсі, що митець ніколи не задовольняється його зовнішніми проявами, а намагається схопити дійсність в її внутрішній необхідності та в необхідності її індивідуальних форм.

5) Єдність думки і відчуття. Художній образ — єдність раціонального і емоційного.

6) Оригінальність. Образ мистецтва повинен бути неповторюваним, принципово оригінальним в силу того, що дійсність в ньому постає в її унікальному ракурсі, в індивідуальному художньому осмисленні. Навіть освоюючи один і той же життєвий матеріал, розкриваючи одну і ту ж тему на основі загальних ідей, різні творці створюють різні твори. На них накладає свій відбиток творча індивідуальність митця.

Другий тип запропонований сучасною рецептивною естетикою: твір не рівний собі, він історично рухливий, його зміст по-різному розкривається залежно від характеру діалогу тексту з історично змінним типом читача. Сприйняття реципієнта має історичну, групову, індивідуальну і ситуаційну обумовленість. Проте мінливість смислу твору загрожує перерости в твердження "усяке сприйняття вірно", що відкриває дорогу суб´єктивізму та свавіллю в прочитанні твору.


8. Естетика античності та епохи Відродження.

АНТИЧНІСТЬ.


В історії' естетичної думки проблема видів мистецтва посідає особливе місце. Вона бере свій початок від доби античності, протягом якої було розроблено кілька показових моделей. Тяжіння до аналізу видової специфіки мистецтва простежується вже у теоретичних розвідках піфагорійців, які передусім ототожнювалася з двома видами мистецтва — музикою та скульптурою, що не мали самоцінного статусу і відповідно інтерпретувалися як «гармонія небесних сфер» (музика) та дотримання числових пропорцій (скульптура). Згодом такий підхід матиме свої рецидиви у структуруванні видів мистецтв за принципом «вільних» і «механічних». Така модель мистецтва виявляться в поглядах Демокріта та Горгія. Зокрема, софіст Горгій певною мірою розширив її структуру і своєрідно протиставив трагедію та зображальні види мистецтва, репрезентовані живописом і скульптурою. Свій висновок учений аргументував ідеєю чуттєвого пізнання. Натомість трагедія спрямована у бік штучного стимулювання почуттєвого начала, участь у якому мають брати і поет, і глядачі. Отже, Горгій здійснив вихід естетичного почуття та сприйняття.

Демокріт, який зосередив увагу на особливе місце музики, висуває ідею «суспільного статусу» музики, вважаючи її еквівалентом розкоші. Згодом цей орієнтир набув розвитку та удосконалення в моделі видової специфіки мистецтва, запропонованій Сократом.

Основою концепції Сократ зумовив виокремлення двох видів мистецтва, еквівалентами понять якого є корисне і прекрасне. Корисним, за Сократом, є архітектура. після того, як буде реалізована корисна функція, що її виконує архітектура настає черга надлишковості й розкоші — «прекрасного» - музики. Метою філософа було переконати «молодого і старого дбати найпильніше непро тіло і не про гроші, а про душу, щоб вона була якомога кращою».

Антична доба — особливий етап в історії цивілізації, який зумовив значний інтелектуальний розвиток, зокрема здатність людини до осягнення смисложиттєвих проблем, трансформація, яка відбувалася на рівні світо­сприймання, певною мірою зумовила причину «діалогічної методолога» Сократа. у Давній Греції значного розвитку набрають також інші види мистецтва не є «корисними» — поезія, скульптура, театр. Для давніх греків не існувало чіткого поділу цих видів мистецтва, оскільки поезія і театр насамперед асоціювалися з феноменом античної трагедії.

Напрям життєвого шляху Платона багато в чому віддзеркалював сократівський: від досвіду мистецької практики (драматургічний талант Платона) до філософського тріумфу. Філософ вважав, що досконале суспільство буде сформоване за допомогою каст. Кожній із них має відповідати конкретне мистецтво, яке впливатиме насамперед на виховання певних якостей людини. Отже, трьом кастам відповідають шість видів мистецтва: перша каста: землероби торговці, ремісники — народні свята (елементи народної творчості); друга каста: воїни – музичні мистецтва (танець, музика, поезія); третя каста: мудреці-філософи — споглядальні мистецтва (філософія, геометрія). Танець виконує функцію своєрідного «ластичного мосту» між спортом виховання воїнів — і мистецтвом, яке доповнює і збагачує його. А музика — як органічне підґрунтя і спорту й танцю. Поезія свідчення доволі високого рівня розвитку воїна. Філософію та геометрію, що мають сьогодні статус самостійних, позамистецьких наук.

Аріситотель говорить про відмінність засобів, що обираються у процесі наслідування видами мистецтва, відмінність предметів чи нетотожність способів. Отже, для скульптури та живопису — це форма та фарби; для танцювального мистецтва — ритм без гармонії; для музики — гармонія та ритм. Арістотель виокремлює вид мистецтва, який користується і ритмом, і метром, і наспівуванням – поезію. Також вибудовує «видову пірамідр, рівні якої визначаються потужністю зв'язку виду мистецтва з етичним началом. Вищий щабель відведений поезії і музиці. Щодо поетики, він, здійснює порівняльний аналіз поезії та історії. історика і поета вирізняє те, «що один говорить про події, які справді відбулися, а другий про те, що могло б статися. Поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію, — поезія говорить більш про загальне, історія — про окреме. Щодо музики Аристотель визначає особливий виховний потенціал: 1-ритм і мелодія впливає на виховний потенціал людини; 2-зосереджує увагу на слусі, який має більш можливостей ніж ін. органи чуття. Другорядну роль відіграють скульптура і живопис, що за своїми природними, ознаками не мають можливості виходу в площину етичного начала, проте справжні митці мають того прагнути і намагатися фіксувати у своїх творах «етичний характер» людини.

Серед класиків античної доби саме Плотін найчіткіше оперує розподілом видів мистецтва на «вільні» та «механічні». Філософ структурує їх за принципом наслідування (живопис, скульптуру, танець, мімікуі) й виробництва архітектурою, медициною, політикою та військовою справою). Третя група мистецтв «симетрії розумного порядку» (музика, риторика та виховання).

Саме доба античності робить важливий внесок у дослідження проблеми видової специфіки мистецтва і тривалий час — фактично до кінця XVI ст. — залишається теоретичним камертоном стосовно подальших розвідок. Це передусім стосується структурування видів мистецтва за принципом «вільні» — «механічні», яке при всіх уточненнях і модифікаціях є визначальним, зокрема для середньовіччя. 

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ

Характерною особливістю є пильний інтерес до феномену зображальних мистецтв. Цілісна реконструкція ренесансної моделі потребує залучення «Трактату про живопис» Леонардо да Вінчі, який, з одного боку, є унікальним зразком теоретичного дослідження мистецтва, з іншого — заповнює майже сторічний вакуум, що утворився між концепціями І Л. Б. Альберті і Дж. Базарі. Досвіду доби Відродження передбачає необхідність аналізу теоретичного руху: Л. Б. Альберті -> Леонардо да Вінчі -> Дж. Базарі.

Л. Б. Альберті. Головна мета - осмислення видової специфіки мистецтва в контексті понятійно-категоріального апарату естетики. Такий підхід, зокрема, дав дослідникові можливість зосередитись на аналізі проблем прекрасного, гармонії та краси. Альберті дійшов важливого висновку про необхідність самовираження митця, не тільки відтворити але і «попіклуватися про те, щоб надати їм краси» та дотримуватись традицій у мистецтві. Мистецтва ранесансу важливим є чинник новизни. Художники Відродження тим не менш увійшли в історію як визнані новатори, які «відкрили мертві очі давньогрецьких статуй».

Леонардо да Вінчі узяв за основу рефлексію «наукових дуелей». «Теоретичний двобій розводить по різні боки представників чотирьох видів мистецтва: живописця, поета, музиканта та скульптора —- і закінчується перемогою живописця. Виголошує тезу: «Мистецтво є наука». Такий висновок дає художникові змогу «встановити справедливість» і вивести живопис із групи «механічних» мистецтв. Зараховує його до «вільних», надаючи місце поряд із поезією та музикою. Віддає перевагу чуттю – очам. Спростовують класичну модель розподілу на «вільні» та «механічні» Вважає живопис «механічним» видом мистецтва тільки тому, що картини створюються руками. Усвідомлення Леонардом про необхідність зв’язку мистецтва із феноменом часу. Захищає пріоритетність своєї професії. Особливо виявляється в науковому двобою – у сперечанні живописця із скульпторром (скульптор – механічні дії молотком, шум, піт, в пилюці; а живописець – гарно зодягнений, легкий пензлик з дивними фарбами). На противагу Леонарду виступає Мікеланджело: скульптура потребує менше міркувань і в наслідок цього – манших розумових зусиль, ніж живопис.

Дж. Вазарі. : «з пізнання народжується певне поняття і міркування, так що в розумі утворюється дещо, яке згодом буде виражене руками і дістане назву малюнків». Важлива думка щодо пошуку перетину еволюції малюнка: дитинство→зрілість→старість. «Дитинство» ХІІІ ст. - малюнок переживає часи давніх єгиптян і халдеїв. Перехідна ланка від «дитинства» до «зрілості» пов’язана і з Давньою Грецією. «Зрілість» ХV ст. - мистецтво набуте в римську епоху. Завершальна фаза – занепад мистецтва ХНІ ст. – Вазарі пов’язує із добою Костянтина Великого. Вчений чітко проводить думку про необхідність досконалого оволодіння своєю професією – «ремеслом», яке відкриває шлях до художніх поривів в царині мистецтва. Під безпосереднім впливом Дж. Вазарі в Італії розпочався «академічний рух».

2. Естетика середньовіччя.


Осмислення проблеми видів мистецтва набуло специфічного характеру докладний аналіз творів конкретного виду мистецтва. Предметом осмислення стають живопис і архітектура — види мистецтва, в яких дослідники почувають себе фахово впевненими і можуть викласти свої професійні міркування. Особливу увагу філософів середньовіччя привертають «механічні мистецтва», до яких крім живопису та скульптури потраплянь, наприклад,'ловецтво, мистецтво вироблення одягу, мистецтво, що забезпечує знаряддями праці.

Модель видової специфіки мистецтва середньовіччя пов’язана 1-ша із естетичним поглядом Августина Аврелія, який тлумачить красу як гармонію, та порядок, що досягаються завдяки числовій системі, іх мистецьким еквівалентом, на думку філософа, стають два види —архітектура і музика. Щодо «видовищні мистецтва», філософ виокремлює серед них театр, який вважає втіленням розпусти й аморалізму. Трактату «Про град Божий», який сучасні науковці визнають рефлексією платонівської «Держави».

2-га із поглядом Гуго Сен-Вікторського, який теж наслідує античні традиції поділу видів мистецтва на «вільні» та «механічні»:

Він «розмежовує» «слово» і «театрику», тобто порушує традицію давніх греків, які сприймали ці види мистецтва як єдине ціле. Ігнорує «традиційні» «механічні» мистецтва – скульптуру та живопис, відносячи до цієї категорії театрику. Оперування поняттям «словом» та його належність до структури «вільних» мистецтв, що набагато випередило концептуальні орієнтири теоретиків і практики доби Відродження (Петрарка). Тенденції розвитку мистецтва XIX - початку XXI століть


Даний період пов’язаний з добою романтизму. Виокремлюють три його гілки: німецьку, англоамериканську та французьку. Німецький романтизм (Новаліс, Тік, Шлегель) високо цінували поезію, надають особливого статусу музиці, вважаючи її найвищим із мистецтв. Приділяють значну увагу проблемі синтезу — пошуку взаємозв'язку між поезією, музикою та живописом, що, зокрема, стане основою теорії оперного мистецтва.

В Англо-американському (Кольридж, Вордсворт, Байрон, Шеллі, Кітс, По) на перші позиції виходить поетичне мистецтво. Вважають поезію найвищою, навіть універсальною формою пізнання. На думку Шеллі, поетів не слід вважати пророками як такими, оскільки вони не можуть передбачати майбутнє, проте здатні передбачати його дух. Притаманне прагнення визнати суспільний статус поета, наголосити на його здатності впливати на духовність свого часу.

Французький ототожнюється із здобутками мистецтва та естетики. Ця модель перетиналася з німецькою та англо-американською моделями, і певною мірою можна говорити про факт поєднання обох підходів, а отже, визнання французами особливого статусу і музики, і поезії. Французькі романтики виносять на важливе місце живописне мистецтво.

Спільним для всіх представників романтичного руху — досягнення тєоретико-практичного паритету. Найвищим виявом символічної форми є архітектура, класичної - скульптура; переходом від класичної до романтичної виступає живопис; музика відповідає романтичній формі мистецтва.

У моделі Гегеля романтична стадія є довершеною: 1-внутрішнього світу митця як вияву його світобачення може бути повноцінно реалізовано тільки в романтичних мистецтвах; 2-живопис, музика га поезія мають свою специфічну структуру, яка вибудувана за принципом полярності. Її полюси утворюють живопис (прерогативою якого є почуттєве начало) і музика (відкриває вихід у сферу духовності). Місце «золотої середини» в романтичному мистецтві належить поезії.

Шеллінг виокремлює дві форми мистецтва — ідеальну (словесні мистецтва: лірика, епос, драма) та реальну (музика, живопис, пластика).

Початок нового ХХ ст. був позначений активізацією розвідок на терені проблеми видової специфіки мистецтва: а) «територіальна» трансформація; б) досить специфічне ставлення вчений до осмислення дослідженої проблеми.

Макс Десуар подає принцип подвійної систематизації видів мистецтва: просторові та часові мистецтва. До просторових відносить архітектуру, скульптуру, живопис; часових – музику, танець, поезію.

Виникнення кінематографа зумовлено існуванням «золотого перетину» між наукою і мистецтвом. Концептуальні теорії Р. Канудо і А. Базена стали важливим кроком на шляху створення цілісної моделі проблеми видової специфіки мистецтва в ХХ ст.

Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (14.05.2012)
Переглядів: 2029 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 155
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz