П`ятниця, 29.03.2024, 07:54
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

ДЕК філософія
Філософія релігії


1. Філософія релігії, її предмет та структура. Сутність феномену релігії

Поява філософії релігії як спеціальної предметної галузі філософського знання відбувається у XVII—XVIII ст. Філософія релігії вивчає сутність і природу релігії, тлумачить основні ідеї та принципи, на яких вона заснована (основна причина існування світу, можливість безсмертя людської душі, співвідношення душі й тіла). Філософію релігії слід відрізняти від релігійної філософії. Останню утворюють система поглядів на світ і людину з точки зору присутності у ній Божественного Начала, тоді як перша претендує на виключно раціональне трактування феномена релігії та його прикметних проявів.

У межах філософії релігії традиційно виділяють два напрями: апологетика (виправдання) релігії, захист ЇЇ необхідності (Г. Лейбніц, В. Соловйов); філософсько критика релігії.

Визначення предмета філософії релігії, як видно, є досить складною та суперечливою. Вважається, що філософія релігії повинна розглядати загальні ідеї та принципи, на яких базується релігія, розглядаючи релігійні вірування, вона перевіряє їх з точки зору логіки. Якщо філософія нічого не може довести у змісті будь-якої релігії або в загальних принципах світових релігій, то логічно відпадає інтелектуальна потреба у філософії релігії. Л. М. Митрохін, вважає, що «лише філософія релігії здатна виявити специфіку релігії як особливої форми свідомості та її місця в системі культури». До елементів філософського знання відносять: 1-дослідження граничних, кінечних підвалин релігійної віри, культу, поведінки; 2-досвіду філософських роздумів з проблеми людини, зокрема, її морально-психологічних характеристик, які знаходять узагальнення в морально-теологічиих концепціях. Серед них «страх Божий», «осяяння», «друге народження». Досвід становлення змісту філософії релігії вказує на три визначення: 1.сукупність світоглядних ідей в системі вірувань (в буддизмі чи ісламі); 2.окремої частини певної філософської системи ідей («філософія релігії» в філософській системі Г. Гегеля); 3.відносно самостійної філософської дисципліни яка включає метафізику релігії, гносеологію релігії та інші традиційні філософські розділи. Можемо констатувати наявність трьох типів розробки філософії релігії: теології (богослов'я-діяльність теологів), релігійної філософії (пов’язана з релігійною тематикою в основі якої лежить духовний досвід і віра пізнаючого об’єкта) та філософського релігієзнавства (вивчається та подається раціональне осмислення природи, сутності і сенсу релігійного феномену).

Отже, що предмет філософії релігії, в сучасному його розумінні, полягає у філософському розумінні релігії як явища загальнокультурного масштабу, як специфічного тлумачення феномену людського буття.

Епістемологічна єдність світоглядних проблем людини становлять предмети як релігії, так і філософії. Вони (нище подані проблеми) становлять єдину систему відображення людського буття. Основними серед них є такі: - онтологічні проблеми світогляду (грец. — суще), які включають питання пошуку початку та начал світу, пізнання його закономірностей, що розглядаються і філософією, і релігією;

ü антропологічні проблеми світогляду (грец. — людина), які зосереджуються на цілісному пізнанні та розумінні людської сутності та ЇЇ багатоманітних проявів, зокрема, в історичному аспекті, які становлять першорядний інтерес філософії та релігії;

ü гносеологічні проблеми світогляду (грец. — знання), які порушують витання використання форм, засобів та істинності пізнання світу та людини, які є також спільними для релігії та філософії;

ü аксіологічні проблеми світогляду (грец. — цінності), які визначають загальні принципи, норми, ідеали людської культури як системи змінюваних цінностей людства, що надають сенсу людському існуванню та розвитку, як суми відповідей на питання про сенс буття, призначення людини, її цілі та ідеали. Вони також здавна входять до простору інтересів релігії і філософії.

Предмет філософії релігії відмінний від предмета будь-якої природничої науки: фізики, хімії, біології чи медицини. В філософії релігії найважливішою є віра в потойбічний світ. Отже, ми повинні враховувати не лише знання як відображення об'єктивних речей та процесів, а й знання, які використовуються для обґрунтування релігійної віри. Філософія повинна сприяти тому, щоб системно дослідити, що таке релігія та який її принциповий зміст, тобто проблеми: Бога, потойбічного світу, віри, безсмертя (воскресіння) і того, у що вірять люди і у чому знаходять певну надію.

Протестантська Німеччина, то вона розв'язувала дискусію стосовно взаємодії віри та знання, а також щодо статусу наукової теології, як вони тлумачаться в протестантській традиції. Критичний раціоналізм сформував десять тез-заповідей, яким, нібито, має слідувати сучасна філософія, серед яких є і принцип всеєдності: пам’ятай, що істина — це не лише істина логічна, але і добро, і краса, і радість пізнання, і істина для тебе.

Є підстави вважати, що процес секуляризації, тобто втрати релігійності людиною та суспільством, буде прогресувати, а вільнодумство розповсюджуватися все більше, вибір світоглядної позиції залишиться в компетенції свободи кожної особистості. Однак, людина повинна володіти вичерпною інформацією і щодо змісту самої релігії, і щодо її філософського аналізу, тобто є потреба вивчення філософії релігії.

Феноменологія релігії сформувалася дещо пізніше інших галузей релігієзнавства — на межі XIX—XX ст. Тривалий час вона висувала претензії на роль провідного напряму релігієзнавчих студій, який би зміг підпорядкувати собі асе зростаючу кількість конкретних І не пов'язаних між собою досліджень.

Предметом феноменології релігії є вивчення «святого» як усього, що наділене надприродними властивостями, у всьому різноманітті його проявів (матеріальні речі, простір і час, числа, слова, дії, переживання людини тощо), у різних релігіях.

Найхарактернішим методологічним принципом, який визначав неповторне обличчя цієї релігіезнавчої дисципліни, £ принцип емпатії, тобто переживання релігійних феноменів з точки зору їхніх носіїв, а не з точки зору зовнішнього спостерігача.

Вирішальне значення для становлення феноменології релігії мали твори Р, Отто {1869—1937), передусім книга з красномовною назвою «Святе»; «Вступ до феноменології релігії» і «Феноменологія релігії». Найвизначнішим представником феноменології релігії слід вважати Мірчу Еліаде (1907—1986).

Мірча Еліаде поділяв усе існуюче на священне і. мирське. Священне і мирське протилежні одне одному, однак час від часу священне проявляє себе у об'єктах природи, людях,тваринах, рослинах, матеріальних речах, діях тощо. Подібні прояви священного отримали у М. Еліаде назву кро-фаній. На думку М. Еліаде, феноменологія релігії мас виявити фундаментальні структури й найбільш усталені значення проявів священного.

Релігійна свідомість, релігійний культ та релігійні організації як основні елементи структури релігії



Релігійна свідомість

Стрижнем релігійної свідомості є віра у надприродне, точніше кажучи — надприродні істоти, якості, зв'язки та стосунки, які не підвладні закономірностям матеріального світу, а навпаки, перебувають в їх основі, панують над ними. Релігійна свідомість існує на двох рівнях: теоретичному і побутово-життєвому (можна зустріти й інші назви: релігійна ідеологія та релігійна психологія, концептуальний і буденний рівні тощо).

Теоретичний рівень релігійної свідомості складається з:

— Системи релігійних вірувань, центральне місце серед яких, безумовно, займає Ідея надприродного.

— Релігійних концепцій економіки, політики, права, суспільства, моралі, мистецтва тощо.

— Релігійної філософії, яка переймається передусім проблемою буття світу, місця й ролі у цьому світі людини, її вищого призначення, безсмертя душі.

Розробкою та поширенням конструкцій теоретичного рівня релігійної свідомості займається особлива група професіоналів — теологи та релігійні філософи, викладачі духовних навчальних закладів, релігійні письменники й журналісти, видавці релігійної літератури, священнослужителі тощо.

На побутово-життєвому рівні релігійна свідомість постає у вигляді найбільш типових релігійних образів, настроїв, почуттів широкого загалу віруючих людей. Припустимо, у християнстві переважна більшість віруючих уявляє собі Бога із зовнішністю та рисами характеру людини. На думку християнських богословів, релігійне переживання навколишнього світу на побутово-життєвому рівні релігійної свідомості завжди наводить на думку про першопричину і Творця усього, що доповнює почуття віруючих острахом і благоговінням.

Теоретичний і побутово-життєвий рівні релігійної свідомості тісно пов'язані один з одним. Теологічні побудови набувають у свідомості віруючих вигляду конкретних образів. З другого боку, теоретичний рівень релігійної свідомості покликаний витлумачувати релігійні явища на побутово-життєвому рівні, узагальнювати їх, сприяючи « тим самим їхнім змінам у тому чи іншому напрямі. Релігійній свідомості властиві деякі особливості. Серед релігійних компонентів побутово-життєвого рівня до найконсервативніших елементів відносяться традиції, до найдинамічніших — релігійні настрої.

1) Консерватизм релігійної свідомості забезпечує життєстійкість релігії, широкі можливості її пристосування до зовнішніх, суспільних умов її існування. Консерватизм релігійної свідомості також пояснюється на її тео­ретичному рівні вічним, незмінним характером божественного ладу, який треба наслідувати, й тога суспільнго ладу, який склався на землі. Наприклад, праця великого польського астронома М. Коперника, в якій він виклав науковий погляд на устрій Сонячної системи, була «реабілітована» Римсько-Католицькою Церквою лише у 1828 р., через 250 років після її виходу в світ.

2) Символізм релігійної свідомості — наділення предметів, дій, слів і текстів особливими релігійними значеннями — пояснюється теологами (богословами) тим, що ніяка земна реальність не здатна висловити ідеальну божественну досконалість, отже, вимагає певного опосередкування. Це опосередкування відбувається через унаочнення основних віронавчальних положень у чуттєвих образах — людиноподібних істот, тварин, рослин, матеріальних предметів, природних явищ. Релігієзнавці погоджуються з тим, що ці образи потрібні для того, щоб продемонструвати неосвіченій більшості віруючих складні, абстрактні релігійні ідеї. Зміст релігійної свідомості, зокрема, християнської, а останню чверть XX ст. зазнав значних змін. Дослідники релігії зараз говорять про формування «нової релігійної свідомості».

Релігійний культ (діяльність)

Релігійна діяльність поділяється на культову і позакультову діяльність. До позакультової належить діяльність Із тлумачення і систематизації релігійних Ідей, їх викладання у духовних учбових закладах, місіонерська діяльність, виховання у сім'ї, керівництво різними ланками релігійної організації. Культ — система (упорядкована сукупність) визначених, установлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом. Найбільш відома серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертвопринесення, запалювання свічок тощо) молитва — індивідуальне або колективне словесне звернення віруючих до предмета своєї віри.

Прикметна риса культової діяльності — її символічний характер. Він полягає у тому, що слова й рухи під час виконання релігійних обрядів, усі предмети культової діяльності в очах віруючих є носіями певного втаємниченого, надприродного значення. Сукупність приписів і правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є його ритуалом. Першою формою фіксації релігійного канону можна вважати релігійну міфологію, що пояснювала «сюжети» культових актів. Надалі він фіксується у священних текстах.

Культ у релігії має потрійне значення:

1) 3а допомогою культу немовби встановлюється і підтримується зворотний зв'язок між світом природним (земним, людським) і світом надприродним (небесним, божественим).

2) Система культових дій у всій її складності і розгалуженості постійно підтримує релігійну віру, є зовнішнім вираженням цієї віри. За допомогою культових дій і засобів у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи (святих, ангелів) та виникають релігійні почуття. У їхньому розумінні ці образи й відчуття є цілком реальними ознаками спілкування з надприродним.

3) Спільні культові дії сприяють зміцненню стосунків між І віруючими у межах тієї релігійної організації, до якої еони належать, а також є одним із найдієвіших засобів навернення до того чи іншого сповідання неофітів — нових віруючих.

Культ с найважливішим показником ступеня зрілості релігії — чим більше вона розвинута, тим складнішим і регулярнішим стає культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписаний за годинами, днями тижня і річними датами. Оскільки об рядово-культова системи релігії, як правило, являє собою систему колективних дій, то ці дії потребують упорядкування, організації. Для відправлення релігійного культу віруючим потрібні спеціальні культові засоби. До культових засобів належать насамперед культові споруди. Крім них, засобами культу можна вважати релігійні зображення І скульптури, спеціальне начиння, яке використовується для богослужіння, особливий одяг служителів культу, музику. Усі ці засоби, як правило, мають передати віруючим певні релігійні ідеї. Зазвичай зовнішній вигляд та оздоблення культових споруд, їхнє внутрішнє планування, вибір особливого місцеположення покликанні продемонструвати велич і всемогутність надприродного, священну гармонію і досконалість створеного і керованого ним світу. Суб'єктом культової діяльності може бути релігійна група або віруючий індивід. Індивідуальний або колективний характер культових дій залежить від форми обряду і його призначення.

Способи культової діяльності визначаються змістом релігійних вірувань. У будь-якому випадку культова діяльність канонічна, послідовність дій, з яких вона складається, їх приховане, внутрішнє значення прописані до найменших дрібниць і не підлягають довільній зміні з боку віруючих. У ранніх формах релігії переважали колективні жертвопринесення; у світових релігіях і багатьох поширених у сучасному світі етнічних релігіях на першому місці стоїть молитовне богослужіння.

Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб, пожвавлення релігійної свідомості.

Релігійні організації

Релігійна організація — оформлене об'єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу.

Існує багато різновидів релігійних організацій. Форма релігійної організації залежить від рівня розвитку тієї чи іншої релігії, а також критеріїв їхнього виділення. Релігійна група — порівняно невеликий колектив людей, що . спільно відправляє релігійні обряди. Релігійна громада являє собою первинне територіальне об'єднання віруючих, які належать до певного релігійного напрямку. Іншими її ознаками є: 1.добровільне контрольоване членство (законодавчо не менше 10 осіб); 2.високий ступінь регулярності культу; 3.відсутність централізованого керівництва при наявності серед віруючих осіб, наділених функціями священнослужителів.

Головне завдання громади — спільна культова діяльність/задля реалізації якої громади будують власні культові споруди й утримують штат їхніх служителів. Не менш важливим різновидом релігійної діяльності громади є виконання місіонерського обов'язку. До завдань багатьох релігійних громад належить також доброчинна діяльність. Через стадію громади пройшли усі світові релігії — буддизм, християнство, іслам — на ранніх етапах своєї історії.

Деномінація — релігійне об'єднання, що перебуває у стадії організаційного оформлення, у процесі централізації. Деномінація є широким релігійним об'єднанням, їй властиве пряме, обліковане членство. Керують деномінацією органи,обрані віруючими. У них представлені пропорційно і духовенство, і прості віруючі. Деномінаціями вважаються різні напрями такого відгалуження християнства, як протестантизм (баптисти, адвентисти, методисти).

Церква являє собою централізоване, численне самоврядне об'єднання віруючих, яке склалося на основі спільності релігійних уявлень та культової діяльності. Для цього типу релігійного об'єднання характерні, такі ознаки: 1.централізоване ієрархій не управління; 2.наявність професійного священства (кліру), чітко відокремленого від простих віруючих {мирян); 3.зовнішнє формальне членство замість облікованого. Фактично членом Церкви вважається кожна людина, про що красномовно свідчить обряд хрещення немовлят у деяких напрямах християнства.

Церква є вищою формою релігійної організації. Рівню Церкви в організаційному відношенні якраз відповідає історично панівне у нашій країні православ'я.

Секта — релігійне об'єднання із самобутнім віровченням і культом, що, як правило, відкололося від більшої організації і характеризується порівняною нечисленністю, замкнутістю, ізольованістю від світу й від інших релігій, претензіями на винятковість поглядів, що сповідуються його прихильниками. Сектантські догмати прості, але тяжіють до основ вчення тієї релігії, з якої виникла секта. Самобутність сектантського віровчення зводиться до того, що якісь другорядні елементи віри, які вже існували у вихідній релігії, тут зводяться до положення центральних. Культова практика сектантів насправді спрямована не на підтримку внутрішнього духовного зв'язку з надприродним, а на демонстрацію свого різко негативного ставлення до світу. Численні заборони, дотримання яких вимагає від своїх прихильників секта, покликані зіграти роль своєрідного сита, проходячи через яке, гідні відокремлюються від негідних. Влада у секті, як правило, дається завдяки особистим «духовним дарам» і визнанню «духовної сили». Її лідери виявляються у результаті особливого натхнення, що начебто сходить на людей. Як правило, секти — досить короткочасні об'єднання й не існують довше, ніж життя одного покоління.

Щодо релігійної організації діє закономірність ~ чим більш зрілою є та чи інша релігія, тим більш численною і складною є релігійна організація.

Релігійні організації також можуть створюватися для функціонування також у поза релігійних сферах (наприклад, «Банк Святого Духа» у ВатиканІ, християнські, Ісламські політичні партії та ін.).


2. Теоретичні докази буття Бога та основні філософські форми його усвідомлення



Доведення буття Бога стосовно розвитку теології християнства. Виявилося ось що:

- у християнському богослов'ї в XII ст. перевага віддавалася розробці онтологічного доведення буття Бога;

- у ХУ-ХУП ст. у зв'язку із розвитком емпіричного наукового знання на перше місце вийшло космологічне доведення буття Бога;

- у XVIII ст. пріоритету набуло телеологічне доведення буття Бога;

- у ХУШ-ХІХ ст. на авансцену вийшло моральне доведення буття Бога;

- і до цього додати, що в ХІХ-ХХ ст. склалася ще одна форма — аксіологічного доведення буття Бога.

Основи теологічної апологетики. Розвиток релігійного вчення про Бога, і не лише християнського, супроводжувався постійно відстоюванням та захистом основних принципів Віровчення, пошуками нових засобів їх аргументації у боротьбі із єресями, псевдопоглядами. Бог створив світ через власне Слово. Протягом трьох перших століть християнство уточнило це положення і на Першому Вселенському соборі було визначено, що посередником Божим у творенні світу було Слово, або Син Божий. Згодом і це положення було доповнене на Другому Вселенському соборі тим, що Святий Дух (третя іпостась Бога) завершив творення світу та людини. Постійна теологічна творча робота святих Отців церкви (апологетів) полягає у захисті догматів церкви (Августин, Ансельм Кентерберійський, Т. Аквінський, І. Кант, Г. Гегель,).

Онтологічне. Поняття Бога для віруючої людини сприймається як дійсне, тобто воно містить в собі не лише як належить вірити в Бога, але й як його слід мислити. Августин - вчення про Бога у вигляді «досконалого Буття», де важливу роль відіграє його ідея про можливість виведення буття Бога як абсолютного Буття із самодостовірності людського мислення. Ансельма Кентерберійський: буття Бога зводиться до існування такого об'єкту, вище за якого неможливо мислити. Із ідеї Бога як найвищої досконалості неминуче виводиться його існування. Логіка доведення полягає у тому, що якщо щось існує у свідомості, воно існує й у дійсності. Він , стверджував, якщо Бог мислиться як сукупність всіх досконалостей (тобто вічний, всезнаючий, всеблагий, всюдисущий та всеправий), то він повинен володіти і властивістю існувати, бо інакше всі названі досконалості виявляться ілюзорними, недійсними. Тома Аквінський. Для зміцнення Віри потрібно розумно обґрунтувати існування Творця за допомогою ще більш очевидного, тобто результатів його Творіння. Замість онтологічного доведення буття Бога пропонує свої п'ять «доведень-шляхів» буття Бога: Перший — доведення від руху (яке можна назвати кінетичним), за яким речі знаходяться у стані руху під впливом руху інших речей. Першою причиною такого всезагального руху є перша причина (чиста форма — за Арістотелем), якою є Бог. Другий — доведення від продукуючої причини, за яким у матеріальному світі існує певний причинний порядок, початок якого закладає перша причина, знову Бог. У роботі «Теологічна сума» він першу продукуючу силу і називає Богом. Третій — доведення від необхідності та випадковості, за яким у матеріальному світі існують одиничні речі як вияв випадковості і, як такі вони вимагають наявності необхідної причини. А таке необхідне саме по собі, що немає зовнішньої причини, є Бог. Цей доказ не враховує закону збереження матерії та перетворення енергії, що є свідченням вічного перетворення існуючого світу, яке здійснюється за діалектичною єдністю необхідності та випадковості. Четвертий — доведення від ступеню досконалості, за яким у матеріальному світі, у його речах виявляються різні ступені досконалості форм буття, добра та краси. Проте, говорить теолог, існує певна сутність, яка є для всіх сутностей причиною блага та всілякої досконалості, яку також називає Богом. П'ятий — доведення від божественного управління світом, за яким світ розумних та нерозумних істот є виявом доцільності діяльності та поведінки, першим носієм чого знову виступає Бог. – доведення космологічне. Р. Декарт. Спиратися на власний розум і в ньому шукати розв'язання філософських та релігійних проблем, серед яких була і проблема доведення буття Бога. І.Кант це питання аналізує в межах суперечливих суджень. Якби Бог теоретично був доказовим, це означало б, що він не причина всього, а лише умова. Наш розум через досвід володіє ідеями, які спрямовують діяльність розсудку на пізнання всього: світу, душі, Бога. Душа, світ в цілому та Бог були ним віднесені до непізнаваних «речей у собі», які не підвладні теоретичному пізнанню і будь-якому раціональному доведенню. Критика Канта стосувалася всіх форм онтологічного доведення буття Бога. Гегель: якщо людина та Бог — це сутнісна спільність, взаємне знання, то це означає, що «людина знає про бога стільки, скільки бог у людині знає про самого себе; це знання є самосвідомість бога та знання бога про людину». Релігія у Гегеля «віддає» першість у пізнанні цього духу філософії, пізнанню розвитку духу. Бог пізнається в ній як присутня у всьому сущому причина. Бог у Гегеля – світ, який осягається розумом. Онтологічне доведення буття Бога, по суті, є доведенням того, хто мислить Бога як сукупність усіх досконалостей, а тому повинен мислити його об'єктивно існуючим. Однак, це не «доводить» буття Бога онтологічно, як реально існуючого. Тому_онтологічне доведення Бога залишається відкритою проблемою сучабного філософського та теологічного пізнання.

Космологічне бере ідею існування (буття) світу: Ми підходимо до основної догми всіх релігій - про творення світу та людини Богом. Наявність світу вимагає наявності своєї першопричини. Визнання першопричини вважається найсуттєвішим у космологічному доведенні буття Бога. Т.Аквінський (5 доказів-див. вище). Запропонував логічну ієрархію причин: Виділяючи все більш загальні причини, ми дійдемо, за його думкою, до всезагальності «безпричинної причини», яка і обумовлює всі події, що відбуваються у світі. Усі шляхи-доведення Т. Аквінського по суті зводяться до таких висновків: 1.якщо все у світі змінюється, повинен бути перший двигун, причому незмінний і діючий ззовні; 2.ланцюг причин повинен мати першопричину; 3.якщо все має свій початок та кінець розвитку, має бути якась первинна сутність, яка виявляється через випадковість та необхідність; 4.якщо у світі недосконалого існують критерії «більшого-меншого» (добра, зла, правди, справедливості), має бути щось максимальне, ідеал; 5.якщо у світі існує доцільність у поведінці різних істот, має бути щось, наділене свідомістю, яка спрямовує до цілі всю решту.

Аристотель – «першодвигун». Аль-Кінді: будь-яке явище матеріального світу має свою причину, а та — має свою причину і так далі. Ми дійдемо до якоїсь першопричини, або «причини всіх причин». Нею і є Бог (Аллах в ісламі). P.S. Космологічне доведення буття Бога не має дійсно наукової аргументації, а зводиться до філософських, раціонально-логічних пояснень.

Теологічне. В його основу покладено вчення про кінцеві причини світу і про те, що той доцільний порядок, який відносно властивий матеріальному світові, є наслідком задуму та дії розумного та надмогутнього Деміурга. Термін «телеологічний» походить із грец. мови (означає - досягнути мети, цілі, кінця) визнання того, що у світі панує доцільність, не дивлячись на існування зла та інших негативних проявів у житті людей (голод, війни, хвороби). Творець мудро і цілком вірно все розрахував та передбачив. Г.Лейбніц: Бог створив наш світ настільки розумно та доцільно, що він є «найкращим із всіх можливих світів». Якщо у світі є щось негативне, то лише тому, щоб ми відчули яким прекрасним може бути наш світ, тобто заради естетичної різноманітностіБуття Бога є доведенням існування відносної доцільності у природі та людському суспільстві, а не навпаки.

Моральне доведення буття Бога пов'язане із питанням: звідки у людини з'явилася мораль — моральна відповідальність, почуття відповідальності, совість, прагнення до добра та справедливості і відраза до зла у всіх його проявах та несправедливості. У фізичному світі, у живій та неживій природі ніякої моралі немає і людство не"могло її одержати звідти. Напрошується відповідь — мораль від Бога. Якби Бога не було, то люди не мали б уявлення про добро та зло чи різницю між ними. Від Бога — совість, яка відвертає нас від проявів зла та несправедливості. І. Кант: тільки мораль робить нас людьми, а відсутність моралі — звірами.

Якщо у світі існує мораль, моральний порядок як суспільний ідеал, то його творцем та Верховним моральним Суддею може бути лише Бог. Складною проблемою, щоб шукати прості рішення, щоб покладати всю відповідальність за моральність людських вчинків на Бога.

Аксіологічне: властивість Бога, - бути найбільшою цінністю у житті людини. Бог є Творцем, то він створює всі цінності і дарує їх людині. Такими фундаментальними цінностями людської культури є: життя, здоров'я, смерть, свобода, добро, краса, істина, праця, творчість, любов, щастя, честь, гідність, обов'язок, віра, справедливість. Головна проблема філософської аксіології — пояснення гуманістичної сутності ціннісної діяльності людини та суспільства. Суть використання: відстоювання соціальної значимості ціннісних категорій та принципів соціальної поведінки з метою забезпечення поступального гуманістичного розвитку і людини, і суспільства, забезпечення права вибору амбівалентних опозицій «цінності — антицін-ності» у повсякденному практичному житті людей.


3. Поняття релігійної істини. Проблема богопізнання


Одним із фундаторів філософії релігії як специфічного типу філософських знань є Б. Спіноза, у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформлення. Ще наприкінці XIX ст. відомий знавець історії філософії Отто Пфлейдерер у праці «Історія філософії релігії» зазначав, що неупереджене філософське дослідження релігії вперше наявне у Спінози, що від його творчості починається перший період філософії релігії, який з огляду на критичне ставлення думки до позитивної релігії слід назвати періодом критичної філософії релігії.

Спіноза був чи не першим дослідником у світовій філософії, який наблизився до проблем аналізу природи релігії, будучи абсолютно об'єктивним, відмовившись від належності до будь-якої означеної конфесії. У «Божественно-політичному трактаті» він прагне довести, що Біблію можна тлумачити так, що з'явиться можливість поєднати її з ліберальною теологією, тобто допускає можливість її інтерпретації в контексті філософської істини. На відміну від Декарта і його ідеї про три субстанції (Бог, Дух, матерія), Спіноза визнає тільки одну субстанцію — «Бога, або Природу». І все ж особлива роль у розвитку філософії релігії належить Юму, Канту і Гегелю, творчість яких істотно вплинула на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. Зрозуміти їх концепції, на думку Дж. Коллінза, означає вловити ті основні моменти, через співвідношення з якими минулі спроби набувають певної орієнтації, а пізніші теорії набувають філософську основу. У них філософія релігії досягає повноліття й посідає належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосується лекцій з філософії релігії Гегеля. Вони містять грандіозну для свого часу спробу осмислити історію релігійних вірувань від так званих природних релігій (в яких ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, зокрема християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескінченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, де нарешті відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Полемізуючи зі Шлейєрмахером, який обмежував релігію сферою почуттів, він, не відкидаючи необхідності релігійних переживань, вказував на їхню недостатність для повноти віри. Будь-яке почуття суб'єктивне, індивідуальне, а Бог мусить бути пізнаним у його загальності. Релігія, на думку Гегеля, індивідуальна лише тією мірою, якою індивід належить якомусь цілому — сім'ї, нації, державі. Що б не уявляв індивід про свою самостійність, він не може вийти за чітко означені межі. Кожний індивід, оскільки він пов'язаний із духом свого народу, переймає з народженням віру батьків, і вона є для нього святинею й авторитетом.

Водночас від індивіда вимагається активне ставлення до віри, релігія — не просто теорія, її практична конкретність — культ. У культі, як зазначає Гегель, Бог знаходиться по один бік, а «Я» — по інший, і його призначення полягає в тому, щоб «Я» злився з Богом у самому собі, знав би себе в Богові як у своїй істині й Бога в собі. Це і є «конкретна єдність». Гегель звертає увагу й на іншу єдність — єдність релігії та держави. У нього вони — єдине ціле: «тотожні в собі й для себе». Держава мусить спиратися на релігію, оскільки тільки в ній надійність способу думання і готовність виконувати свій обов'язок перед державою стають абсолютними. За будь-якого іншого способу думання люди легко відмовляються від своїх обов'язків, знаходячи для цього різноманітні приводи, винятки, аргументи. Це свідчить, що релігійний культ, тобто ритуальні дії, що регламентують життя народу, закладають основи державної дисципліни.

Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкрито всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності глибинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою вічної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував філософ, думка як така, конкретна думка або, точніше, те, що вона є дух. Як дух людина творить науку в усій її різноманітності, мистецтво, інтереси політичного життя, стосунки, пов'язані зі свободою, тощо. Та всі ці різноманітні форми і всі складні переплетіння людських стосунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує і вшановує, в чому вона вбачає своє щастя, славу і гордість — все це, на думку Гегеля, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець всього. Він є тим осередком, який у все вносить життя, одухотворює та одушевлює всі формоутворення життя, зберігає їхнє існування. У релігії людина ставить себе у певні стосунки щодо цього осередку, які поглинають усі інші її зв'язки. Завдяки цьому вона підноситься на вищий рівень свідомості, у сферу, вільну від будь-якого співвідношення з іншим, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною й є кінцева мета самої себе. Тому релігія як занурення в цю кінцеву мету абсолютно вільна і є самоціллю, оскільки до цієї кінцевої мети повертаються всі інші цілі. А те, що раніше мало значення, зникає в ній,

За Гегелем, предметом філософії, як і релігії, є вічна істина в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснення Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпіричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є Бог і що пов'язане з його природою.

Власне, цим Гегель і визначив основні контури змісту філософії релігії: природа і сутність Бога й релігії.

Попри відсутність одностайності в розумінні природи і функцій філософії релігії, вона має об'єктивно визначену предметну сферу, до якої належать проблеми ірраціонально-чуттєвих витоків релігійної віри, що розкривають сутність релігії, проблеми людини і Бога, вічний час, «ніщо» і абсолют, проблема богопізнання, докази буття Бога, існування священного тощо. Отже, проблемне поле філософії релігії насамперед становлять онтологічні питання, що дають змогу виявити онтологічний статус реалій і явищ релігії, осягнути її буттєві форми.

Однією з головних рис філософії релігії є її людиномірність, оскільки суттєвим у системі релігійного світовідчуття, світорозуміння і світоусвідомлення, у релігійному комплексі загалом є відношення «людина — надприродне». Звідси й роль і місце праксеології у філософії релігії, у функціонуванні її складників, зокрема питання сенсу життя, провіденції та свободи волі, священного і профанного, добра і зла, тобто діяльнісних аспектів функціонування феномену релігії (мотиви, особливості дій, наслідки реалізованих суб'єктом концептів та уявлень релігійного тощо).

5. Релігійна діяльність та її види. Молитва як засіб спілкування з Абсолютом.

Релігійна діяльність — це реальна поведінка віруючих, у якій реалізується релігійна свідомість.

Існує вона в культовій і позакультовій формах. Може бути груповою та індивідуальною, за участю представників кліру та мирян.

Соціологічний аналіз релігії не може обійтися без відповідної інтерпретації. Специфіка функціонування релігії виявляється у релігійних відносинах, що складаються в процесі релігійної діяльності людей відповідно до їх релігійної свідомості. Вплив і поширеність їх у системі суспільних відносин залежить від місця релігії серед інших соціальних інститутів суспільства, від її впливу на суспільне життя. Тому найважливішою характеристикою релігійних відносин у суспільстві є релігійність населення — ступінь засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм та їх вплив на поведінку віруючих релігійної спільноти. Соціологія релігії виділяє три фактори, що характеризують даний феномен: релігійна віра (ідентифікація себе як віруючої людини), релігійна поведінка (відвідування богослужінь, участь у здійсненні обрядів і таїнств); належність до певної релігійної конфесії. Справді віруючою може вважатися людина, що виявляє стійкі ознаки всіх складових релігійності. Ступінь релігійності характеризує вплив релігії на індивіда чи групу; рівень релігійності — на те, яке співвідношення релігійних і нерелігійних індивідів у соціальній групі; характер релігійності виявляє специфіку і відмінності релігійної свідомості і діяльності певних соціальних груп.

По-справжньому віруючу людину характеризують єдність віри, культової поведінки, належності до певної конфесійної громади. Така людина не просто заявляє про свою віру в Бога, а й веде діалог з об'єктом своєї віри за допомогою культових дій. Водночас, як відзначають американські дослідники в середині XX ст. у багатьох розвинутих країнах намітився розрив між особистою вірою в Бога як станом свідомості і культовою поведінкою віруючих. Так, наприкінці 80-х років у США вважали себе віруючими 94% , а церкву відвідували лише 40% американців. В Україні на початку 90-х років віруючі становили 40% населення, а регулярно відвідували богослужіння не більше 8%.

Релігійна поведінка відтворюється в релігійності населення, яка традиційно є предметом соціологічних досліджень.

У сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм — спроби деяких християнських церков усвідомити свою сутнісну єдність, прийти до нової згоди та зближення. Усвідомлюючи, що центральною проблемою християнства є загальна проблема всіх вищих релігій світу (проблема спасіння), сучасні християни дотримуються однієї з трьох позицій щодо інших релігій:

— ексклюзивізм — концепція спасіння і вічного життя виключно християн;

— інклюзивізм — впевненість, що спасіння досяжне для всіх людей, незалежно від релігії, яку вони сповідують;

— плюралізм — позиція, згідно з якою всі світові релігії надають рівні можливості до спасіння, оскільки всі вони сприяють трансформації людського існування та розглядаються як самостійні шляхи до спасіння.




Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (14.05.2012)
Переглядів: 1528 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 185
Друзі сайту
Статистика

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz