| Головна » Статті » Інше - різне |
Екзамен державний філософія
| Міфологія 1. Міфологія як первісна форма світогляду. Анімізм, Тотемізм, міфічний час і простір Як правило, появу релігії пов'язують із початком символічного відображення людиною світу, що виникає в первісному суспільстві разом із доцільною предметною діяльністю (збиральництвом, полюванням, землеробством тощо). Міф (гр. mythos -- розповідь, переказ, оповідка) -- духовне відтворення дійсності у формі легенд, розповідей, персонажі й події яких визнаються об'єктивно наявними або такими, що існували в минулому. Міфи виникають як результат колективної творчості й опанування навколишнього світу за допомогою уяви, у формі наочно-чуттєвих образів. Формуються різноманітні системи міфів здебільшого як етіологічні оповідки (розповіді про походження певних явищ). Ці пояснення дають відповіді на питання на кшталт «чому», «звідки», «яким чином», «для чого», а узагальнення не виходять за межі принципів «усе є все», «все у всьому», «частина є ціле» тощо. Найпоширенішими були космогонічні (про виникнення світу), теогонічні (про походження богів), астрогонічні (про Сонце, Місяць, зорі), антропогонічні (про людину), етногонічні (про рід, родові зв'язки) міфи, а також легенди про кінець світу, душу, небесний вогонь тощо. Одними з перших з'явилися вірування первісних людей в духів, які виникали з міркувань про природу, сон, хворобу, смерть, потойбічне життя. Такі вірування називають анімістичними (анімізмом). Анімізм (лат. апіта --душа або animus -- дух) -- віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх. Найпростішою формою анімізму була віра в духів. її появу етнографи в першу чергу пояснюють своєрідним тлумаченням первісними людьми цілої низки оптичних і акустичних явищ: тіні, луни, відображень, шумів і т. п., в реальності яких вони зовсім не сумнівалися. На нижчих ступенях культури часто зустрічається соціальний інститут, відомий під ім’ям тотемізму (мовою індіанців-оджибве ot-totem означає — його рід) — віра в існування родинного зв’язку між групою людей і визначеним видом тварин чи рослин. Тотемізм тісно пов’язаний з господарською діяльністю первісної людини: збиранням плодів, полюванням. Тварини і рослини, що давали людям можливість існувати, ставали об’єктом поклоніння. Тотем ( тварина чи рослина) вважався предком роду, його родоначальником. Ніцше говорив, що «людина -- це міст, а не ціль». Вона не зупинилася на простому сприйнятті досвіду сакрального, але оформила його в колективному, загальному вигляді у чотирьох напрямках: символічна мова, міфічна оповідь, обрядова дія і структурування простору і часу. Сакральний час, як і сакральний простір, протистоять буденності. Весь сакральний простір символічно мислиться як «центр світу», що організовує простір і наділяє його змістом. Центр простору, таким чином, зливається з місцем споконвічних одкровень, що лежать в основі суспільства. Звертання до джерел -- не просте повернення до минулого: це звертання до того, що знаходиться поза часом, до того, що є. За допомогою обрядового дійства, людина знову затверджується в самій собі; вона повертається до джерела для нового починання. Простір, який до цього часу був звичайним, буденним, отримує значно вищий, сакральний статус. 2. Міфологія як наука про міфи. Міфологія (гр. Myth – казання, оповідь, розповідь, розрада) – універсальний спосіб мислення, що був характерний для первісного суспільства і заснований не на логіці, а на фантазії. Міф – ототожнення реального та ідеального. Первісна міфологія була засобом пізнання світу, була шляхом пізнання законів буття. Міфологія виступає як фактор світосприйняття, якому була надана словесна форма (пісні, ритуально-обрядові розповіді і гімни, сюжетні розповіді і ін.). головним тут було той факт, що те чи інше явище сприймалося не логічно, а емоційно. Міф є розповіддю про священну історію, яка відбулася у дуже віддалені часи. Саме міф розповідає про те, як завдяки надприродним істотам реальність набуває свого здійснення. Персонажі міфу – це надприродні істоти, загальновизнані етносом, що існували у т.зв. давні часи. Міф описує драматичні могутні прояви священного або надприродного у цьому світі. Міфологічне минуле у міфі – це не просто попередній час, а особлива епоха, яку називають епохою першотворення, першодій. Міф об'єднує 2 виміри: - розповідь про минуле (діахронія); - засіб пояснення сучасного стану (синхронія). Міф має специфічний стосунок до проблеми простору і часу. Він пропонує людині хронотип – концепцію єдності простору та часу. Час у міфі є позбавлений тривалості. Час є або вічнотеперішнім, або епохою першотворення (коли часу ще не було). Час міфологічних героїв не змінюється. Час ділиться на два періоди: щасливий (минуле) і нещасливий (сучасне). Міф – це форма існування духу, яка відповідала общинно-родовому суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Міфологічний світогляд не має засобів для розмежування природного і надприродного (чудесного), речі та її образу, об'єктивного та суб'єктивного, частини й цілого. Людину – суб'єкта цього світогляду – нічого не дивує. Несподівані явища її лише бентежать. Не дивує, тому що, з точки зору міфологічного світогляду, всі явища можна легко пояснити; хтось із богів чи демонів розсердився на людей, чекає на їхні прохання, на жертвопринесення. У своїх практичних орієнтаціях міфологічний світогляд був спрямований не на творчий пошук нових, досконаліших форм і способів взаємовідносин з навколишнім світом та між іншими людьми, а на збереження та постійне відтворення традиційного (наявного) стану речей, який склався впродовж багатьох поколінь, освятився тотемами, усталився під захистом заборон – табу. Сам міф як особливе світобачення був першим і чи не найголовнішим захисником традицій, родової моралі, родової общини загалом. 3. Розуміння міфології в різних філософських школах і течіях Один із засновників філософської антропології М. Шелер був упевнений, що справжня людина починається з «Богошукача». Російський філософ і психолог Семен Франк (1877--1950) писав, що людина є людиною, бо вона має бого-людську природу. Людина не просто знає Бога, був переконаний мислитель, ці знання є її суттєвою ознакою, тому людину можна визначити як істоту, що має свідомий внутрішній зв'язок із Богом. Найчастіше міфи пояснювались як символи. Числова, геометрична і буквенна символіка займає особливе місце серед таких символів. Небесна (зірки, сонце і Місяць) символіка також була дуже важлива. Образ Кроноса також використовувався в філософській літературі. Зокрема він є в творах Платона, Ціцерона, Плутарха, Порфірія, Макробія, Бекона. Найчастіше Кронос символізував час. Вважається, що таке тлумачення образу Кроноса виникло в зв'язку із схожістю його імені і грецького слова «хронос», яке означає час. Однак в деяких випадках, зокрема в творах Платона, він символізував чистоту розуму. Таке тлумачення образу Кроноса пояснюється особливостями концепції Сократа, від імені якого в більшості своїх творів Платон викладає своє філософське вчення. Романтизм був рухом, який на початку ХІХ століття охопив різні сфери духовної культури. Нове світосприйняття вимагало нових виражальних засобів. Й.Гердер висунув програму оновлення культури шляхом звернення до народно-національних традицій: в первісній і народній поезії він знаходив вираження самої природи. Природа у романтиків набуває ознак таємничості, безмежності і множинності світу, що виступає за буденністю природи. Найбільш адекватним засобом вираження нового світовідчуття романтики вбачали у міфі. Ф.Шлегель, один із засновників єнського гуртка романтиків, вбачав у ньому «осереддя поезії», закликав створити новочасну міфологію, що має витворитися із внутрішніх глибин духу. Ф.Шлегель приділяв велику увагу символу і символіці як прояву сутнісних засад буття. У античній філософії гармонія трактувалася як світовий космічний закон: «все відбувається за необхідності і узгодженням з гармонією» (Філолай). Поняття «гармонія» виступає також у якості сутнісного внутрішнього зв’язку вищих альтернативних начал: «Вороже з’єднується, з того, що розходиться -- найпрекрасніша Гармонія» (Геракліт). У європейській філософській традиції гармонія мислиться як феноменальний прояв вихідної ноуменної закономірності буття, що трактується як сакральна і співвідносна з Абсолютом; як ідеал прекрасного, всі елементи, аспекти і прояви якого внутрішньо збалансовані між собою, створюючи, таким чином, досконалість цілісності: «Гармонія складається не інакше, як загальний контур обіймає окремі члени» (Леонардо да Вінчі). Звідси ведуть своє походження античний ідеал калокагатії, ренесансний ідеал єдності тілесного і духовного, ідеал пропорційності духу в традиції Просвітництва тощо. Для сучасної свідомості центральною проблемою є пошук форми буття в умовах онтологічної (соціальний і соціоприродний хаос) і екзистенційної (розірвана свідомість) дисгармонії. Наполегливий пошук шляхів гармонізації суспільних відносин знову повертає нас до проблеми міфу, і не стільки до його змістовного розуміння, скільки до формоутворюючого начала, здатності до узгоджуванності, оптимізації та упорядкування подій, дій, відносин. 4. Особливості міфології народів стародавнього сходу (Єгипет, Месопотамія, Китай) Процес суспільно-історичного розвитку в Центральній і Південно-Східній Європі кінця XVIII — початку XIX ст. характеризується тим, що формування націй тут тісно пов’язане з боротьбою за національне визволення, за визнання етносу основною ознакою і фундаментом утворення самостійної держави. Культура Стародавнього Єгипту, що бере свій виток з III тис. до н.е. (офіційна версія), є однією з найстаріших і унікальних культур Сходу. Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та естетики. Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в "загробний світ", у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі. Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку, незважаючи на суворі релігійні канони. У IV—І тис. до н.е. в Месопотамії виникли рабовласницькі держави, а саме: Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Мітанні та інші. Необмежена деспотична влада царя, релігія з її культом жорстоких і всесильних богів, поставлена на службу деспотії, загарбницькі війни за право володіння землями і рабами — характерні для держав Стародавнього Сходу. Скульптура Шумеру тісно пов'язана з релігійною культовою і військовою тематикою. З точки зору вивчення міфології Месопотамії, важливо зазначити, що майже уся міфологія булла створена Шумерами. Аккадці запозичили їх, але при цьому додали динамічності і навіть психологізму. Ментальний склад обох народів був різним, тому більшість міфів міжріччя існує в двох варіантах. З Месопотамії поширилась ідея війни поколінь богів, яка проникла до Греків, хоч і булла їх чужою. З Месопотамської міфології грецька запозичила сумні описи підземного царства. Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. До н.е. її своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" — етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-ритуальним нормам. Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, філософсько-релігійний напрям, з яким пов'язаний розвиток науки і техніки. У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії як "китайські церемонії". Це суворо фіксовані стереотипи ети-ко-ритуальних норм поведінки і мислення, які складалися на основі дотримування культу старовини. А деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та ритуалу спричинили формування унікальності китайця як представника культури. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків. З іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними божествами-символами, як-от Небо, Піднебесна, Дао тощо. 5. Міфологічний світогляд індоєвропейських народів у порівняльному аспекті (Греція, Рим, Індія, Іран, Германці, Слов’яни) Релігія Греції Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську. Незважаючи на наявність в релігійній системі бога влади Зевса, бога війни Ареса, і кількох богів третьої функції ми не знаходимо ні функціональної тріади ні жодних базованих на функціях груп. Натомість є великі боги Аполлон, Артеміда, Афіна, Посейдон та інші, що не вписуються в трьох функціональну схему. Це цікавий негативний приклад, що демонструє a contrario (від протилежного) значущість трьохфункціонального трактування тих пантеонів які піддаються такій інтерпретації. Рим. Найдавніша римська тріада складалась з Юпітера, Марса і Квіріна (Jupiter, Mars,Quirinus), що підтверджується кількома свідченнями, а також наявністю умбрійської тріади Jupiter, Mars, Vofionus. Латинський і умбрійський Юпітер в цій трійці є єдиним представником Влади, хоча інколи він згадується разом з Fides «Чесність» або Dius Fidius, що репрезентує правовий аспект першої функції. Марс (скорочення від Mavort- ) є богом війни. Його ім’я споріднене з ведичними Marut- ( метатеза wr>ru є характерною для ведичного світу). Квірін Quirinus є блідою фігурою, але етимологія його імені coviri-nus «голова зібрання» wiro- (общинників) вказує на бога третьої функції, як і ім’я його умбрійського відповідника Vofionus>lewdhyono- «голова поселення». Ведична Індія Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. На основі великого зібрання гімнів "Рігвед" було витворено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму — серцевину індійської культури. Об'ємна ведична література поділяється на чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Характерною рисою староіндійської культури залишався сексуальний зміст: статева символіка, виражена у художніх образах, ідеї поклоніння богу кохання — Камі. Ґрунтувався цей зміст на тому, що індійці розглядали шлюбну пару бога і богині як уособлення процесу космічного творення. Іранці Релігійна революція, яка невідомо коли і з якою метою відбулась в середовищі іранських племен перетворила таких богів як Індра, Рудра та Насатьї в демонів, в той же час зберігши термін asura-, що зустрічається в Рігведі і позначає демонів. В іранській традиції цим словом називаються боги. Реформа Зороастра. Друга релігійна революція, що була проведена Заратустрою (близько восьмого століття до нашої ери) перетворила маздаїзм на монотеїстичну релігію. Внаслідок цього процесу теологічні абстракції перетворились на божественних істот «Безсмертних творців добра» очолюваних Верховним богом. Германці У германців також виділяєтьмя міфологічна тріада богів. Нордична тріада храму в Упсалі також є функціональною. Одін (Odin, Odhinn від wod-ena- «одержимість») є богом екстазу, поетичного натхнення; подібно до Варуни та Юпітера він представляє владу і подібно до них є грізним магом, проявом сили якого у правовій сфері є Тюр (Tyr < Germ. tiwa- (deywo- «денний»). Другим богом тріади є Тор (Thor, Thтrr), повелитель грому tnHro-, винищувач велетнів, що володіє молотом. Тор і Одін належать до розряду богів, які звуться асами (Ases — термін, споріднений з ведичним Asura). Третім є Фрейр (Freyr), що належить до групи Ванів (Vanes), богів добробуту, достатку, миру і родючості. Світ виник через війну між асами і ванами. Словяни Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належать до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті з единої "прамови" вио В багатій і яскравій палітрі міфологічної спадщини слов'ян є ще одна помітна особливість, що ріднить її з міфами інших народів, а в той же час споконвічно утримує в собі етнічну неповторну виразність — це метаморфізм. У ньому, цьому демонічної сили перетворенні, присутня іномовність, дивовижна гра уяви й метафоричності, поетичність і філософізм взаємозумовленостей та переходів. У слов'янських міфологічних творах виявляє себе справжній поетичний геній.кремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальнийВ центрі міфології – боротьба Бога Грози, носія військових функцій, із змієм за жінку та худобу. Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів (чи їхні прообрази) створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий — пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури, причому в контексті всього світового міфотворення. 7. Міфологія і сучасність. Поняття політичного міфу Міф є не тільки історичною, релігійною, літературною, але й соціально-політичною реалією, яка в основному відображена в політиці і рекламі. В цьому випадку поняття "міф" має значення "штучно створене уявлення про реальні суспільні процеси". Міф є не тільки історичною, релігійною, літературною, але й соціально-політичною реалією, яка в основному відображена в політиці і рекламі. В цьому випадку поняття "міф" має значення "штучно створене уявлення про реальні суспільні процеси". У політичні міфи люди вірять, бо це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. Їх використовують і з иетою мобілізації значної кількості людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних політичних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів. Головні типи політичних міфів - провідні; за структурою "ми і вони"; героїчні; псевдоміфи. Провідні міфи дають змогу у той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації, держави, політичні устрої, режими, форми правління. Так, є чимало міфів про унікальність окремих політиків чи форм правління. Широкого розповсюдження в суспільстві міфи набувають в умовах інформаційого дефіциту, зумовленого об'єктивними (низький рівень культури і освіти і тенденційність ЗМІ) або суб'єктивними факторами. Дуже важливим фактром міфотворчості є поняття харизми. Саме міф формує ідентичність, творить "колективну ідентичність", а також формує та структурує простір. Ті, яким належала влада, за всіх часів обов'язково підтримували різні міфологічні системи. Вступ до філософії 1. Світогляд та його структура. Історичні типи світогляду Кожна людина має певне світобачення, світосприйняття, тобто свій світогляд. Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Інакше кажучи це теоретичне і практичне освоєння світу, не лише погляд на світ, але і орієнтація в ньому. Світогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля, світорозуміння. Знання – це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. У світогляд входять не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини. Цінності – позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму, тобто це вибір речей по їх значущості до себе. Почуття – емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій. Переконання – інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті. Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Воля – психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Світорозуміння – це сприйняття світу через розум. Світорозуміння має два рівні – повсякденний і теоретичний світогляд; ядром останнього є філософія. В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це – один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі. Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства. На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія. Міфологія (переказ + вчення) – це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні цих явищ, наділенні їх людськими за характером властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Релігія (святиня) – така форма світогляду, в якій освоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. Віра (з католицизму) – беззастережне визнання за правду те, що оприділив Бог і дає церкві за наслідування. Філософія є особливим типом світогляду, який характеризується тим, що він: 1) є раціональною формою світогляду, оскільки світ осягається за допомогою розуму, тоді як міфологія ґрунтується на світовідчутті.; 2) відображає світ не в чуттєво-художніх образах чи догмах віри, а в абстрактних поняттях — категоріях; цим філософія зближується з наукою, але філософські категорії ширші, ніж наукові. Філософія є таким історичним типом осмислення світу, який вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним, логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом. Формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворення релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. 2. Філософія як теоретична основа світогляду. Філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду. Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв’язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичним освоєнням дійсності. Значить філософствувати – це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв’язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії: філософія – це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень. Стає також зрозумілим і те, що філософія - це усвідомлений світогляд, що вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Звідси випливають основні аспекти взаємозв’язку філософії та світогляду. З одного боку, філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою: як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – "філософія є теоретичним ядром світогляду”. З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження – світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд в цілому постає духовним грунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання. Можна додати й те, що певною своєю частиною філософія взагалі виходить за межі світогляду; йдеться про те, що у філософії є суто інструментальні підрозділи та знання, які не мають прямого світоглядного значення; це, наприклад, вчення про структуру суджень, умовиводів та ін. Цей певний вихід філософії за межі світогляду має і своє змістовне пояснення: якби філософія повністю збігалась із світоглядом, у неї не було б можливості досліджувати, критично аналізувати світогляд. Філософія як теоретичний світогляд поряд з наукою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспільної свідомості – одне з найважливіших надбань людської культури. Історично так склалося, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і молаль, і право та набули статусу особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільства. 3. Предмет Ф. та її структура Філософія є особливим типом світогляду, який характеризується тим, що він: 1) є раціональною формою світогляду, оскільки світ осягається за допомогою розуму, тоді як міфологія ґрунтується на світовідчутті.; 2) відображає світ не в чуттєво-художніх образах чи догмах віри, а в абстрактних поняттях — категоріях; цим філософія зближується з наукою, але філософські категорії ширші, ніж наукові. Філософія є таким історичним типом осмислення світу, який вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним, логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом. Формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворення релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Предмет – це коло тих питань, якими займається дана наука. Філософія – це така область духовної діяльності, яка ґрунтується на особливому, філософському типі мислення, що лежить в основі філософського пізнання, і на самостійності предмета філософії. Філософія немає такого предмету як наприклад, природничі науки, у тому змісті, що предмет філософії не локалізований у межах тієї або іншої конкретної області знання як наприклад біологія, геологія. Гассет казав «на відміну від вченого природознавця, філософ не знає який предмет його філософії». Предметом філософії є світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглянутий під кутом зору суб'єкт-об'єктивного відношення. Проте, на сьогодні прийнято вважати, що це визначення характеризує не предмет, а зміст філософії. Інакше кажучи, змістом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі, а відношення "людина-світ". Світ – це існуюча реальність, але не сам по собі, а у відношенні до людини. Людина є частиною світу, але і сама людина має свій світ. Філософія виникла з перенесенням основної уваги на людину у її відношенні до світу, тобто на людину що пізнає і творить світ. З плином історії конкретне наповнення цієї загальної специфіки філософії предмета неодноразово оновлювалося, наповнялося новими значеннями, але завжди в основі філософського знання лежала установка на з'ясування зв'язку між людиною і світом, тобто на з'ясування внутрішніх цілей, причин і засобів пізнання і перетворення світу людиною. Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії. Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії. 4. Ф. і наука: спільні і відмінні риси. Філософію можна окреслити як єдність світогляду, знання та методології. Відповідно до цього, основними функціями філософії є: 1) світоглядна 2) гносеологічна – теоретико-пізнавальна, – 3) методологічна – філософія озброює науку та практику найбільш загальними методами та принципами пізнання (діалектика та метафізика, аналіз та синтез, індукція та дедукція, моделювання тощо). Філософія є знання загального, що зближує її з такою формою суспільної свідомості як наука. Остання так само як і філософія, відображає світ у загальних поняттях. Зближує науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити у теоретичні формі. Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Існує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сферами знання. При розв’язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою; друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підставу розглядати філософію як науку. Однак, між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують і у науці, і у техніці, і у мистецтві та юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження; по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду, фактів чи зв’язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Відмінність між науковою і філософською орієнтацією виявилась досить чітко вже на ранніх етапах становлення науки та філософії як специфічних форм спільної свідомості. Розділяючи "мудрість" (філософію) і "знання" (науку), античні мислителі вказували на їх якісну несумірність - "нагромадження знання не навчає мудрості", зауважував Геракліт ще у 6 ст. до н.е. Коли ми говоримо, що на перших етапах свого існування філософія являлала собою "сукупне знання" про світ, яке містило в собі елементи фізичних, хімічних, біологічних та інших знань, котрі згодом, протягом тривалого періоду розвитку філософії поступово "відбруньковувалися" від філософського "загалу", перетворюючись на самостійні галузі наукового (не філософського) знання, слід мати на увазі таке: елементи фізичних, хімічних та інших знань не були науковим знанням у лоні філософії. Лише в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації ці знання звільнилися від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою. Отже, філософію та науку поєднує те, що вони: 1) базуються на дискутивному мисленні та прагнуть пояснити дійсність; 2) відображають світ в загальних поняттях; 3) прагнуть логічно обґрунтувати свої положення, довести їх істинність; 4) протистоять релігії. Особливостями філософії у порівнянні з наукою є: 1) невизначеність, безмежність та історична змінюваність предмета дослідження філософії; 2) філософії властиві широкі узагальнення. 5. Матеріалізм, ідеалізм, дуалізм – напрями вирішення фундаментальних питань філософії. Існують деякі загальні форми світорозуміння, загальні ідеї, які переходять із віку в вік, загальні протилежності, що не раз призводили до філософських суперечок: ідеалізм і реалізм, матеріалізм і спіритуалізм, дуалізм і монізм, емпіризм і раціоналізм, агностицизм, скептицизм тощо. При всіх недоліках цих та інших філософських напрямів вони мають явно об'єктивні та суб'єктивні підстави, оскільки при всій своїй однобокості вони, модифікуючись, зберігають себе у зміні часів, незважаючи на розвиток знань, продовжують задавати передумови мислення і світобачення. Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне начало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем світу. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) ідеалізми. Об'єктивний ідеалізм — філософська система, згідно з якою першоосновою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об'єктивно, незалежно від суб'єкта. Представниками О.і. є Платон, Гегель, неотомісти. Суб'єктивний ідеалізм — напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб'єктивний ідеалізм (Берилі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб'єктивне переживання, заперечуючи його об'єктивні джерела, і трансцендентальний суб'єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неоканціанці, феноменологи, екзистенціалісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу. Трансцендентальний ідеалізм — ідеалізм, який досліджує трансценде-нтальне — категорії, правила діяльності свідомості як джерело конститую-вання об'єктивної дійсності. Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. М. Був притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро. Ламетрі), К.Марксу. Дуалізм— світогляд, який вихідними вважає дза рівноправні та протилежні начала (матерію і дух. світле і темне). Філософсько-світоглядні позиції визначаються через розуміння вихідних початків буття: Монізм (існує один-єдиний початок буття) Дуалізм (існує два окремих та незалежних одне від одного початків буття, взаємодія між якими і визначає увесь стан буття; це можуть бути, наприклад, дух та матерія, добро та зло) Плюралізм (існує багато відносно автономних початків буття) Динамізм (початок буття є активний і рухливий) Динамізм органічний (еволюціонізм) Динамізм механічний (атомізм, деїзм) Догматизм, консерватизм (початок буття є незмінний) Ідеалізм (коренем буття є дух, ідея) Матеріалізм (коренем буття є чуттєва матерія). До основних філософських напрямів належать матеріалізм та ідеалізм і меншою мірою філософський дуалізм. Хоча лише в філософії Нового часу розрізнення матеріалізму та ідеалізму набуло чіткого усвідомлення, але протягом усієї історії філософії саме матеріалізм і ідеалізм виявили найбільший вплив на зміст філософської думки. 6. Методи та функції філософії. Світоглядна та методологічна функції філософії. Метод (гр. methodos – шлях дослідження чи пізнання) пізнання – це спосіб побудови та обгрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність (послідовність) прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомими методами філософського пізнання є метафізика і діалектика. До 17-18 ст. у філософії і в конкретних науках в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Термін метафізика як в історії філософії, так і сьогодні вживається як для позначення теоретичної або спекулятивної філософії (особливо на Заході), так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позицій метафізики і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку, вони не розвиваються. Хоча і в них відбуваються певні зміни, вони не приводить до винекненняякісно нового – «немає нічого нового під місяцем». Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає універсальний зв'язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Серед функцій філософії найперше значення мають такі: - світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей; - пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань; - логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах; - соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію; - виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів. Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення. До того ж вони врешті і ведуть людину до найважливішого – до ознайомлення із тим, які саме життєві позиції вона може зайняти та які наслідки їх та як саме можуть вплинути на хід її життя. Світоглядна функція тісно пов'язана з онтологічною функцією, що в наш час знаходить своє втілення у широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу. Суттєвою функцією філософії є методологічна. Вона полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологічне за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого початку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ. 7. Поняття філософування. Софійний та епістемний способи філософування Кожна людина має певне світобачення, світосприйняття, свій світогляд. Це не лише погляд на світ, але і орієнтація в світі, теоретичне і практичне освоєння світу, єдність поглядів, думок, слів і дій. Філософія є частиною теоретичного світогляду. Філософія розглядається як система розумової діяльності, в якій систематично відображається прагнення до абсолютного знання. Поряд із питанням: "Що таке філософія?" стоїть і питання: "Що таке філософування?". Філософування – це філософський спосіб осмислення світу, в якому з’ясовується загальне, універсальне, сутнісне, причинно-наслідкові зв’язки та відношення. Філософування – це проникнення в суть явища, не констатація того, що є, а пошуки відповіді на корінне питання – пошуки причин. Філософія є там і тоді, де і коли є той, хто філософує. Саме ж філософування, в свою чергу, слід розуміти як процес. Але ж цілком зрозуміло, що не кожен процес є філософуванням, подібно до того, як не кожен з тих, хто філософствує є філософом. Важливою особливістю філософського пізнання є особистісний характер. Індивідуальні особливості філософа, образ життя невіддільні від його стилю і манери філософування. Кожний філософ неповторний. Ніхто, крім Арістотеля, не зміг би написати "Метафізику", або "Критику чистого розуму" – замість Канта. Головні проблеми людина, природа, суспільство, Бог, хоч і були присутні в філософії завжди, мали в різні періоди історії різну значимість. Основна ідея філософії Середньовіччя – буття Бога. Із ХVІІ ст. акценти зміщуються: в центрі уваги – природа. Виділяють два способи філософування: Софійний спосіб – це діалогічний спосіб, який полягає в зіткненні думок у процесі дискусії. Цей спосіб прагне не до істини, а до правди. Його засновником є Сократ, а реалізував його у письмовій формі Платон ("Діалоги”). Епістемний спосіб – це монологічний, однозначний спосіб, який прагне до істини. Альтернативний софійному – епістемний спосіб наголошує на збігові, тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Його засновником є Аристотель. Звідси можливо, й народився стародавній вислів, який приписують Аристотелю "Платон мені друг, але істина дорожча". Способи філософування реалізуються у діалектиці та метафізиці: діалектика реалізує софійний спосіб, вивчаючи взаємозв’язок і розвиток предметів та явищ, а метафізика реалізує епістемний спосіб, вивчаючи однозначність предметів і явищ. Софійний спосіб філософування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, творче розмаїття людської думки, а не єдність останньої. Що ж до епістемного способу, то його орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять діалог до монологу, поліфонію до монофонії. Слід, одначе, застерегти від спрощеного уявлення про софійний спосіб філософування як про правильний спосіб мислення всупереч неправильності епістемного способу. Коли говорять про однобічність, обмеженість епістемного мислення та догматичного методу, то це зовсім не означає відсутності в них певної філософської цінності. Не тільки софійність і діалектика, але й епістемність і догматизм виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського процесу функції. Функції хоч і різні, але взаємодоповнюючі. Діалектика активізується щоразу, коли перед філософією постають проблеми, що потребують вибору напрямів філософського пошуку, потребують нових, нестандартних творчих ідей. Діалектика працює в ситуаціях неусталеності, плинності та мінливості. 8. Генезис Ф. Джерела та соціокультурні чинники зародження ф. думки. Концепції походження Ф. Генезис філософії: де, коли, чому і як виникла філософія? На процес формування філософії впливає багато чинників. Філософія зароджується на основі певних ідейних джерел, має свій грунт і витоки. Цими витоками є міф, релігія, наукове знання та буденна свідомість. Міф передує філософії. В міфологічному світогляді на чуттєво-образному рівні формуються корінні риси світогляду. Це питання відношення матеріального і духовного, смерті і безсмертя, це ті питання, які є джерелом філософського осмислення. В релігії з’являються вже такі поняття як узагальнення, абстрагування. Бог тут виступає як ідея, першопричина всього. А питання першопричини є філософською проблемою. Крім того, з розвитком релігії на перший план виходить така проблема як відношення людина-світ, що є основною проблемою фалософії. Але міфологія, релігія, наука, буденна свідомість – це можливості філософії, а не реальність. Це передфілософія. Поряд з передфілософією існує ще поняття протофілософії. Протофілософія – це первинна філософія, яка містить крім філософських поглядів міфорелігійні погляди (наприклад, Китайська, Індійська філософія, Антична філософія). Передумови філософії – це ті умови, які творили ту атмосферу, в якій зародилася філософія. Зокрема: 1) процес продуктивних сил від суспільства бронзи до заліза (цей процес дозволив розширити можливості людини в стосунках з природою, дозволив активніше вести господарство); 2) руйнування первіснообщинного ладу і поява соціальних груп; 3) зародження товарно-грошових відносин; 4) зародження перших держав; 5) опозиція до традиційних релігій і жерців; 6) зростання критичного мислення, викликаного розвитком торгівлі, товарно-грошових відносин. Торгівля розширювала відносини між людьми, люди відкривали нові землі, звичаї, традиції. Розвивалось здивування – зустріч з новими людьми, подіями. Це приводило до критичної думкищодо устоїв, старих традицій, міфів і, нарешті, відбулася переоцінка цінностей. Є кілька концепцій походження філософії: Міфогенна – виходить з того, що філософія виникла з міфології, за рахунок зміни лише однієї форми (зміни чуттєво-одиничного, конкретного, особистісного на безособово-абстрактне). Цієї концепції притримувався Гегель. Гносеогенна – вважає, що філософія виникла із природничо-наукового знання (за рахунок узагальнення) – вважав Огюст Конт – позитивіст. Перша і друга концепція мають певну рацію, оскільки і міфологія, і природничо-наукові знання є джерелами філософії, але вони підходять однобоко, тому є третя концепція: Міфогенно-гносеогенна – філософія виникла як на основі міфології і наукових знань, а також релігії і буденної свідомості. Сьогодні є ще й четверта концепція – соціально-міфогенна – до системи попередніх концепцій додають соціально-економічні та політичні перетворення в суспільстві. Є ще одна концепція, яку тепер рідко згадують – еклектична, яка грунтується на марксистській точці зору. Вона полягає в тому, що спочатку виникла матеріалістична філософія на базі життєвого досвіду, як опозиція до релігії, а потім як опозиція до матеріалізму виникла ідеалістична філософія). 9. Загальнолюдське та національно-особливе у філософії Вирішення проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатомаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі. У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. З них полярними, альтернативними є концепції " лінійного " розвитку світової історії, загальнолюдського начала в культурі та концепції циклічності (культурно - історичних типів). Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського мислення XIX - XX століть концепції єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідомості народу", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно - історичному вияві (національному). За Гегелем, всесвітня історія - це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури. Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи. 1. Всесвітньо - історичні, які в основах своєї життєдіяльності, культурі "містять загальний принцип", тобто роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну. 2.Народи, які позбавленні у своєму матеріальному, духовному бутті загальнолюдських засад. У кращому випадку вони - історичне тло і для розвитку людства не мають ніякого значення. Альтернативним соціально - філософським підходом у розумінні співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція культурно - історичних типів. Характерна для цього напрямку ідея про те, що людське суспільство, світова історія - це лише співіснування у часі та просторі декількох самостійних, невзаємопов'язаних між собою національно - особливих культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність одного або кількох етнічно споріднених народів. Кожна з них неповторна, замкнута, розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних зовнішніх впливів. Більше того, роль фактора спадкоємності у розвитку кожної культури оцінювалася як негативне явище, що руйнує її цілісність та унікальність. Основний теоретичний акцент у концепціях цього напрямку робився на розкритті духовного багатства людського суспільства, значущості та неповторності національних культур. Відповідно до цього підходу "загальносвітовим законом» є те, що кожна культура має неповторні потенційні можливості й національне більш всесвітньо історичне, ніж загальнолюдське. Новий гуманістичний зміст цих концепцій виразився у тому, що в соціально - філософське знання на зміну дослідженням безликої логіки історичної необхідності, законів історії прийшло вивчення творчої діяльності народів у всій її неповторності. Уподібнення світової історії творчості - концептуальна вісь цього напряму. Крізь призму сутності творчої діяльності у ньому визначаються основні поняття. Так, культура трактується як процес творчості. Однією з причин ототожнення національного і загальнолюдського в культурі було те, що останнє ще з часів концепцій італійського філософа Дж. Віко розглядалося переважно як духовна культура. У соціально - філософських концепціях матеріалістичної орієнтації співвідношення національного і загальнолюдського в культурі розглядається як вся життєдіяльність людей та її результати, як єдність матеріальної та духовної культури. Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядається як діалектична єдність. Сама національна культура трактується ширше і не зводяться до національно - особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважати "процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії", а також "сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як самим народом, так і запозичених в інших народів і використовуваних народом у своєму розвитку". Таким чином, національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного ( національно - особливого ) Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Той соціальний зміст матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка є сутністю людини та її життєдіяльності. Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей (виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д.) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені і локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства, розширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і т. д. Цю тенденцію становлення єдиного людства і культури точно сформулював відомий французький мислитель Теєр де Шартен: "Упродовж кількох поколінь навколо нас виникли різні економічні і культурні зв'язки, що збільшуються у геометричній прогресії. Тепер крім хліба . кожна людина щоденно вимагає свою порцію заліза, міді та бавовни, свою порцію електрики, нафти і радію, свою порцію відкриттів, кіно та міжнародних новин. Тепер уже не звичайну ниву . а всю Землю потрібно, щоб забезпечували кожного з нас . Людина не має майбутнього . поза її об'єднанням з іншими людьми" | |
| Переглядів: 8046 | Рейтинг: 4.0/5 |
| Всього коментарів: 0 | |