Середа, 20.09.2017, 13:01
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Екзамен державний філософія
Ф. Середніх віків, доби Відродж. та Нового часу

1. Середньовіна парадигма західноєвропейської філософії. Християнська апологетика і патристика. Вчення про природу і людину та есхатологічна концепція розвитку
Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, геоцентризм. По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов‘язана не тільки з богом, але й людиною. По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетика” (від грец. "апологія” - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою "патристика” (від лат. "патер” - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – "отцями церкви” догм християнського вчення.

Августин Блаженний хвилювався за долю людства і кожної людини зокрема. Він стверджує: Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ, природа не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все, що ми зустрічаємо у цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає. Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій початок, однак не має кінця, будучи безсмертною, що виходив із вічності душі та їх космічного перевороту. Августин визначає душу, як розумну субстанцію, призначення котрої управляти тілом. Сутність людини визначається саме в її душі, а не в тілі. У пошуках божественної істини філософ закликає вірити, щоб розуміти. Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як пере Богом, так і перед Церквою.)у земній історії ці два царства переплетені між собою.

2. Середньовічна схоластика. Полеміка реалізму і номіналізму. Тома Аквінський як систематизатор середньовічної схоластики

Період XIII—XV ст. в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.

Схоластика — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, цим стали позначати відірване від життя мудру-вання. У розвитку схоластики існує два періоди:

До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).З XIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Томи Аквінськсго (1225—1274), який пристосував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сут­ності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вясе відтак — загального "поняття розуму.

Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан(1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не при­ховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення.

Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, з речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним способом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись-до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання.

Для реалістів пізнання важливе для осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання. Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

Тома Аквінський (1225 або 1226—1274) —центральна фігура схоластичної філософії в Західній Європі. Народився у знатній графській сім'ї поблизу м. Аквіно в Неаполітанському королівстві. Виховувався і вчився в монастирі Монтекассіна, потім у Неаполі. Вступив до ордену домініканців. Завершив освіту під керівництвом Альберта в Паризькому і Кьольнському університетах. Викладав у Парижі, Римі, Неаполі. Літературний спадок Фоми такий же великий, як і в Альберта. Головними працями Аквіната вважаються "Сума теології" (1266—1274) і "Сума проти язичників", також: Про душу», «Про небо і землю», «Про виникнення і загибель природних речей», «Політика» , «Про єдність Розуму проти аверроїстів» В "Сумі теології" розробляється католицька догматика, що визначає "Суму" як головний твір усісї схоластичної ідеології.

У своїй антропології Фома Аквінський виходить з уявлення про людського індивіда як особистісну єдність душі і життєтворного нею тіла. Душа нематеріальна, самодостатня і самосуща, або субстанціальна. Але сама по собі вона не є повноцінною людиною і досягає завершення лише через тіло. Цю ідею Фома захищає перед плато-нівсько-августиніанським спірітуалізмом.Тома підкреслює, що тіло бере участь і в чисто духовній діяльності людини, певною мірою визначаючи останню. Лише дві потенції душі (правда, найбільш благородні — мислення і воління) зберігаються в душі, яка розлупилася з тілом. Реалізація ж усіх інших душевних потенцій неможлива поза тілом

3. Антропоцентризм та гуманізм філософського мислення епохи Відродження

Добу Ренесансу починається з продовження Томи людини, але її тлумачення виявляється багато в чому відмінним від середьовічного тлумачення і навіть суперечним йому. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог (лат. «теос») стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентрзм (від грец. «антропос» людина). Поряд з Богом, який формально продовжує бути творцем світу, з'являється постать людини, практично «співмірної» з Богом. Гуманізм стає чи не уживанішим терміном цієї доби. Але формуючи феномен гуманізму, Відродження, як уже зазначалось, уносить істотні корективи в середньовічну концепцію людини. На цей час виникає й концепція гуманітарпості (гуманітарна освіта, гуманітарні науки, гуманітарна культура тощо). Сама семантика слова «гуманізм», безпосередньо пов'язана з виникненням нового кола знань, що з'являються наприкінці ХІІІ — па початку XІV ст. — sludia humana (людське знання) поряд з традиційним для західноєвропейського середньовіччя офіційним (освяченим церквою і тому «божественним» знанням —sludia divina). На відміну від офіційної («божественної») науки, людське знання (sludia humana) фактично мало значення «світського» (нецерковного) знання.

Гуманітарні науки (і, відповідно, гуманітарна освіта) на перших кроках своєї діяльності називають себе філологією (буквальний переклад з латини означає «любов до вчених занять», а не науку про мову й літературу, як ми сьогодні тлумачимо цей термін). І справді, тогочасна філологія, хоча й спрямовувалася на мовно-літературний комплекс знань, означала дещо більше, ніж боротьбу за відновлення класичної латинської мови (тим наче, що, як виявилося згодом, набуті класичною латиною протягом середніх віків знання передати виявилося практично неможливо) — фактично йшлося про зміну мови культури- «Відмова гуманістів від мови схоластики свідчила про принципово новий підхід до змісту й методу філософування: від-кидаючи технічну, цехову мову університетської пауки, гуманісти повертали філософи мову загальної літературної культури, а саму філософію включали у загальний потік латинської словесності (а потім і національної культури), відновлюючи її зв'язки з поезією, історіографією, ораторським красномовством»

«Пуризаційні» зусилля перших гуманістів досить швидко трансформуються в боротьбу проти латиномовності культури взагалі (сам процес варваризації виявився закономірним результатом несумірності культуротворчого процесу західноєвропейських народів з чужомовною формою) — починається масове повернення кушдур західноєвропейських народів на рідномовний ґрунт і пов'язане з ,ім унікальне за інтенсивністю прискорення кулыуротворчого процесу, сплеск духовного життя (наукового, мистецького, філософського), який ми власне й називаємо Ренесансом. Пізніше (в XIX ст.) німецький вчений В. Гумбольдт науково обґрунтував неминучість різкого зниження творчого потенціалу будь-якої мови, що-претендує на роль «міжнаціональної» мови культури, міжнародного спілкування взагалі (при цьому відбувається «колапс» як культури, що потрапила до «силового поля» чужої мови, такі мови-нретендепта на. міжнародну мовно-культурну монополію), історія ніби поста) ала. жорстокий експеримент на західній середньовічній культурі, примусивши її «жити» в чужомовній формі, щоб практично .підтвердити' висновки Гумбольдта. «Мовна революція» (повернення західноєвропейської культури на рідномовний ґрунт) становить надзвичайно важливий момент європейського Відродження, але не вичерпує і ого змісту. Вона виступає першим (багато в чому ще формальним) етапом становлення ренесансного гуманізму. Адже ренесансна «філологія», як уже зазначалось, швидко стає не просто «філологічною критикою» схоластичної філософії, а й перетворюється, на позитивну концепцію —теорію людини як центральної ланки реального світу. Це і є гуманізм Відродження. «Для гуманістичної філософії Відродження характерним є осмислення людини передусім у її ємному призначенні... людина... повертається до природи, і її стосунки з природою і Богом розглядаються в межах нового, пайтеїстичного розуміння світу».

Гуманістичний антропоцентризм означає, проте, не просто зростання ролі людини у світі — йдеться про зростання ролі людини саме як природної істоти. «Гуманітарний ухил гуманізму протиставляється не природничо-науковим дослідженням»", навпаки, головним у розумінні людини віднині стає натуралістичний (природничо-науковий) підхід. Адже людина, «розірвана» у середньовіччі на дух і тіло, тепер стає «суцільно» природною істотою (бо ж «внутрішній», духовний світ людини витлумачується як «світло самої природи», тобто як так само природний феномен, як і тіло).

4. Соціально-філософські теорії Н. Макіавеллі. Гуманістичний ідеал справедливого суспільства Т. Мора і Т. Кампанелли

Нікколо Макіавеллі (1469—1527) — найяскравіший соціальний мислитель епохи, належав до збіднілої сім'ї. Його батько — юрист. Доходи сім'ї дуже обмежені і не дозволяли юному Нікколо одержати університетську освіту. На політичній арені Флоренції Нікколо Макіавеллі з'являється в ЗО років. Весною 1498 року він обирається секретарем Другої канцелярії, а згодом — секретарем Ради Десяти — уряду республіки. У 1512 році після падіння Флорентійської республіки і відновлення влади Медичі Нікколо Макіавеллі вигнали з Флоренції. Хоча він не займав високих посад, зате добре пізнав кухню та принципи великої політики. В період вимушеного усунення від політичної діяльності ним створені головні твори: «Історія Флоренції», «Володар». Традиційно Нікколо Макіавеллі вважається філософом політики і мислителем політичної інтриги.

В політичному вченні Нікколо Макіавеллі на зміну середньовічній християнській теології історії, за якою людство рухається від створення Адама, гріхопадіння до покутування і Страшного суду, приходить уявлення про діалектичну єдність загальної мінливості і постійності законів, за якими живуть люди і держави. Нікколо Макіавеллі стверджує, що історичний перебіг подій дав можливість переконатися в тому, що світ завжди однаковий, що в світі завжди однаково багато лиха і добра; але це лихо і добро переходять з країни в країну, як бачимо з історії давніх держав, що змінювалися внаслідок зміни звичаїв, але світ сам собою залишався той самий. Здалося більш доречним виходити з дійсної правд;: речей, а не уявлюваної. У ділах судять за метою: чи досягнута, а не по засобах — якими досягається. Держави досягають вершин величі, громадянської доблесті і могутності, потім розпадаються, занепадають і гинуть — це вічний кругообіг, не підпорядкований ніякій з неба посланій меті, що пояснюється зміною звичаїв (частково під впливом поганого або доброго правління). Кругообіг розглядається в творах Нікколо Макіавеллі як наслідок впливу долі — Фортуни, що ототожнюється з Богом і позначається також Необхідністю. Фортуна-необхідність — це не зовнішня сила історії та суспільства, а реалізація природної закономірності, неминучого ходу речей, що визначається сукупністю причинно-наслідкових зв'язків. Однак вплив Бога — долі — необхідністі — не фате іьний. історія (а отже, і політика, бо для Нікколо Макіавеллі історі: є політичний досвід минулих віків, а політика — нині створ звана історія) не є безособовий «перебіг речей» або «хід часу», у ній «доля» та «необхідність» означають те об'єктивне середовище, ту сукупність умов, в якій змушена діяти людина. А тому успіх людської діяльності залежить не тільки від долі-необхідності, але й від того, як людина — діяч, політик — зуміє її зрозуміти, до ні '. пристосуватися і потім їй протистояти. Добрі приклади поро .жую­ться добрим вихованням, добре виховання — добрими законами, а добрі закони — тими ж самими випадками, що безглуздо здійснюються.

Звичаї, поведінку в товаристві різноманітних верств Нікколо Макіавеллі детально висвітлює в праці «Володар». Держава має свій матеріал — Людину. А звичайна людина має ряд якост їй, на які повинен зважати керівник. Ці якості, на превеликий жа іь негативні: жадність, мстивість, схильність до зрад тощо. «Ад; г про людей можна взагалі сказати, що вони невдячні, зрадливі, боязкі перед небезпекою, жадні до наживи». Ця «людина натовпу? і визначає дії держави. Опора влади — сила; друга опора — уміло створюваний культ особистості володаря; третя опора — си ьний бюрократичний апарат тощо. Але у будь-якому випадку де >жава повинна будуватися з урахуванням реальних фактів і явищ, шовний факт полягає в тому, що чим більше у володаря влад-, тим сильніша загроза її втратити. Абсолютного володаря легко за піни­ти іншим таким самим. Другий факт полягає у тому, що по. етичний компроміс, що задовольняє всіх, неможливий, тому ще інтереси людей занадто різноманітні. Отже, владі завжди загрожують ті, чиї інтереси зачіпаються більше за асе. Похвально, коли володар незмінно благочестивий, живе мстою, щирий, зрозумілий кожному. Між тим досвід свідчить, що ті володарі, які мало балі-; про благочестя і вміли хитрістю запаморочити людям голов , перемогли врешті-решт тих, хто спирався на свою чесність. Нікколо Макіавеллі відзначає, що якщо людина була б настільки розумна, щоб збагнути всі мінливості життя та пристосуватися до них, го їй завжди щастило б і вона б не скаржилась хоча б на долю. Тоді виправдалася б приказка: мудрий повеліває зірками і долею Але оскільки таких мудреців нема, через людську короткозорі: ь та неспроможність підпорядкувати собі власну природу, дол постійна і розпоряджається людьми, тримає їх під своїм гніто і.

Релігія й мораль, за Макіавеллі, це інструменти політики Але жити за правилами релігії або моралі людей держава не може.

Політичні рішення в державі повинні прийматися, тільки виходячи з аналізу політичних фактів. Макіавеллі не заперечує ані релігії, ані моралі. Просто у політиці свої закони. Володар — не приватна особа, і те, що неприпустимо з особистому житті, в сім'ї (брехня, насильство, жорстокість, віроломність), повністю припустимо в політиці.

Етап філософії Відродження займає помітне місце в історії філософської думки. Гуманізм, реформація, натурфілософія, нозі соціально-політичні переконання — все це в сукупності змінил з погляди людей на світ і на становище в ньому людини, наклал з глибокий відбиток на характер всієї наступної науки і філософГ. Для епохи Відродження характерне ніби друге народження іде. і античної філософії. Та ж спрямованість на Людину, ті ж стихійне матеріалістичні тенденції відродилися на новому історико-куль турному грунті, збагаченому впливом середньовічної арабськеї культури, становленням і зміцненням поряд з монастирським!* школами університетської науки, а також під впливом потреб су спільно-історичної практики, давши потужний імпульс розвитку природних і гуманітарних наук, заклавши основи дослідницького природознавства.

Грецький термін ou topos позначає «місце, якого немає». Від цього слова сер Томас Мор використав слово «утопія» для позначення ідеального гуманістичного суспільства. Його книга «Утопія» була надрукована латинською мовою в 1516 році, і в англійському перекладі в 1551. Мор писав у той час, коли соціальні інститути, що формували суспільство Середніх віків, починали руйнуватися.

Утопічний соціалізм як велике досягнення суспільної думки, що став одним з найважливіших джерел наукового комунізму, народженням багатьох ідей зобов'язаний Томасу Мора. Написана Мором у 1516р. «Утопія» дала назву домарксистському соціалізму. У своїх здобутках Мор запропонував зовсім нові для його епохи демократичні початки організації державної влади, поставив і вирішив з гуманістичних позицій правові проблеми, що сформувалися в період становлення капіталістичної формації, зародження ранньокапіталістичних відносин погляди Мора не втратили свого історичного значення. Його проект ідеальної держави викликає і нині гострі зіткнення думок учених різних країн. Життя і діяльність Т.Мора, ученого, поета, юриста і державного діяча, привертає увагу багатьох дослідників.

Вчення Т.Мора про ідеальну державу виникло в епоху, коли протиріччя буржуазних суспільних відносин уже починали проявлятися, незважаючи на збереження основ феодалізму, але питання про правильний устрій суспільства ще не міг бути тоді вирішений у силу відсутності капіталістичного виробництва і породжуваного ним промислового пролетаріату.

«Утопія» Мора була не першою книгою такого типу, але і не останньою. У древній Греції Гесіод у «Працях і днях», розташовує свою утопі в далекому минулому, у Золотому столітті. Біблія також розташовує її в минулому – у садах Едему. Грецький автор Евхемер теж писав про утопічний острів у своїй «Священній історії».

У середні століття під впливом християнства утопічна література в Європі зникає. Увага приділялася життю після смерті, царству Божому.

У 1602 році Кампанелла друкує «Місто Сонця». Хоча якоюсь мірою його можна назвати імітацією «Утопії», треба сказати, що Місто Сонця Кампанелли зовсім відмінне від Утопії, там діють інші закони, він і побудований по-іншому.

Кінець 15 ст. знаменував собою настання нового часу. Тенденції економічного розвитку цього періоду обумовили початок процесу первісного нагромадження капіталу. В Англії й інших найбільш розвинутих країнах Європи зароджуються нові суспільні відносини – капіталістичні, з'являються нові класи, формуються нації, підсилюється централізація державної влади, що підготовляє перетворення станово-представницьких монархій в абсолютистські. З особливою силою виявляються нові віяння в ідеології, що стає тією першою ареною, де розпалюється битва проти феодалізму, духовного поневолення людини католицькою церквою, проти схоластики і марновірства.

Якщо відношення «Міста Сонця» до «християнського гуманізму» є досить ясним, то питання про відношення його до так званого «цивільного гуманізму» вимагає дуже серйозного дослідження. Не викликає сумнівів, що ряд рис «цивільного гуманізму» одержав подальший розвиток в утопії Кампанелли, тим важливіше підкреслити існуюче розходження. «Цивільні гуманісти» були, як правило, стурбовані лише одним: як реформувати існуюче суспільство і домогтися його поліпшення, не прибігаючи до корінного зламу сформованих суспільних відносин. Навіть ті з них, хто бачив слабість держави в різкому соціальному розшаруванні його громадян, пропонуючи згладити майнову нерівність, не замірялися на святу святих – на сам принцип приватної власності.

Таким чином, Кампанеллу важко віднести прямо до якої-небудь течії. Зазвичай дослідники називають роботи Мора і Кампанелли такими, що належать до утопічного соціалізму, причому деякі дослідники вважають авторів родоначальниками соціалізму взагалі.

5. Натурфілософські ідеї епохи Відродження. Пантеїстична онтологія та космологія М.Кузанського та Дж.Бруно. Природничо-наукові досягнення М.Коперніка, И. Кеплера, Леонардо да Вінчі

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є заро­дження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи. Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку з епоху Відродження, коли зовнішній панцир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавші:: звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття -..цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когор- ги належать творці, які реалізовувались в усіх видах тво-їчої діяльності, — художній, технічній, науковій, і ман-дрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована Середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю здобутком Середньовіччя.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її. До вершин філософської думки Відродження, безперечно, належить пантеїстична філософія природи.

Дж. Бруно (1548—1600). Син бідного дворянина, не маючи коштів отримати університетську освіту, змушений вступити в Домініканський орден (1565) і змінити своє мирське ім'я Філіппо на чернече Джордано. Але в 1576 році за сміливі висловлювання (піддано сумніву догмат Трійці) почате інквізиційне розслідування. Джордано Бруно змушений покинути Італію, тривалий період блукати по чужих країнах. Після повернення в Італію філософа заарештовано, ув'язнено і 17 лютого 1600 року страчено на вогнищі. Смертний вирок Джордано Бруно прийняв мужньо, відреагував словами: «Ви, певно, з більшим страхом виносити цей вирок, аніж я його слухаю!» Джордано Бруно вважав метою філософського пізнання не Бога, а природу і висловлював ідеї про нескінченність природи і нескінченну безліч планет Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, у його розумінні, має безліч зірок, подібних Сонцю, навколо яких обертається безліч планет, схожих на Землю. У ставленій до нескінченності безглуздно говорити про центр: центр — ніде, і центр — скрізь. Нескінченний Всесвіт є породження нескінченної Божественної сили. Життя в тій чи іншій формі притаманне всім природним речам. Розумне життя має бути не тільки на Землі. Людина - кінцева земна істота — має кінцеву смертну душу. Тільки розумна безособова частина душі може бути безсмертна. Тому люди повинні усвідомлювати неминучість особистої смерті. Проте в очікуванні смерті, на думку Джордано Бруно, не можна бути бездіяльни: і, бо люди наперед визначені для творчого творення на основі пізнання. Вища сходинка пізнання і вищий щабель людського вдосконалення — самовідданість і подвижництво задля високої мети — є героїн-: ний ентузіазм, якого і треба прагнути.

Основні трактати Джордано Бруно — філософські діалоги .Про причину, принцип і єдність», «Про нескінченність, Всесвіт і планети» та інші, де ставляться проблеми нескінченності Всесвіту динамічну єдність і вічність. Першоосновою світу у Джордано Б ;уно виступає Єдність (Uno) — матерія, що є причиною всього іс чуючого. Причину, що утримує світ в єдності і різноманітності, Джордано Бруно називає душею світу, яка не тільки існує.всередині матерії, але й панує над нею. Світова душа є загальним Розумом, є внутрішньою дією матерії, формує її зсередини. У Дж. Бруно вчення про Єдність, про збіг мінімуму та максимум) матерії і форми, Бога і природи знайшло здебільшого онтологічне тлумачення, що успадковувалося від вчення Миколи Кубанського про збіг протилежностей. У Джордано Бруно мова йде насамперед про збіг у Єдності безперервної мінливості світу та постійності природних законів. Теорія пізнання випливає з ідеї, що в людській душі проявляється єдина світова душа, яка невіддільна від одухотвореної матерії. Розвиваючи ідею класиків стародавності пре значення руки і праці для розвитку Розуму, Джордано Бруно ві; зна-чає, що їуіета Розуму — проникнення в глибину явищ, пізі і закономірностей природи, тобто її «божественності». Пізнання* є нескінченним процесом, тому що і предмет його нескінчеі

Завершуючи розгляд натурфілософії Відродження, ваз: и ю відзначити низку її характерних рис: не стільки методологічь і шуки, скільки онтологічну інтуїцію, переважне прагнення до іі пер-претації буття, до розробки всеосяжних картин природно-космічного життя. Друга характерна риса — зростання пантеїзму. Пантеїзм породжував ідею тотожності мікрокосму і макрокосму, яку слід розглядати як одне з головних відображень органістськогс сві­тогляду.

Розуміння людини як мікрокосму мало у Кузанського (1401-1464) важливе гносеологічне значення, оскільки трактування людини як "малого світу" означало, що вона за своєю природою є відображенням великого свіїу. Пошуки істини, потяг до знань є природною властивістю людини. Досліджуючи її пізнавальні здібності, М. Кузанський під­креслював особливе значення чуттєвості, чуттєвого досвіду, з якого починається будь-яке пізнання.

Увага до чуттєвого пізнання є характерною особливістю гносеології М. Кузанського. Вона була спричинена значним інтересом до природничих наук і, відповідно, до емпіричного пізнання природи. Кузанський захоплювався фізикою, астрономією, географією, медициною, звідси його інтерес до ч і етєіюго спостереження, досліду як важливих інструментів пізнавальної діяльності. .Водночас Кузанський бачив і недоліки, обмеженість чуттєвого пізнання, яке має бути доповнене силою розуму, його здатністю до міркування.

Діяльність розуму грунтується на процедурі вимірювання. На думку Кузанського, саме слово розум (лат. — mens) походить від вимірювання (лат. — тешига). Застосовуючи етимологічну близькість цих понять, він підкреслює зв'язок раціонального пізнання з реальною практикою, дослідно-експериментальною діяльністю людини (визначення ваги, встановлення кількісних пропорцій, обмірювання тощо), а також з математикою, пізнавальне значення якої він настійливо підкреслював.

Однак вищим рівнем, ка думку Кузанського, у пізнавальній діяльності розуму є інтелект. З одного боку, він пов'язаний з логічним міркуванням, дискурсивним мисленням, а з другого — перебуває поза всяким міркуванням і логічним процесом, виступаючи як інтелектуальне

споглядання. Вчення Казанського про інтелект має діалектичний характер, оскільки суть його саме і полягає у здатності схопити, осягнути єдність протилежностей. Саме завдяки інтелекту людина здатна піднестися до безконечної сутності речей, до знання Бога. Інтелектуальне споглядання виходить у Казанського за межі раціонального і відкриває новий шлях — містичне бачення.

Проте найцікавіша і змістовніша частина гносеологічної теорії Казанського присвячена-саме зображенню ді-і, жтичного руху пізнання, його вічного прагнення догіни, спробам розкрити діалектику Бога і св|ху,' властивих йому єдності та множинності, скіиченибсті й нескінченності. Розробка гносеологічних питань, так само як і космологія Казанського, його вчення про природу, створювала передумови розвитку нової науки.

Титанічна фігура Леонардо да Вінчі (1452- 1519) справедливо розглядається як найповніше

Втілення ренесанського генія, реалізації ідеалу героїчної людин.и Разюча різноманітність таланту Леонардо да Вінчі, одного з найвидатніших майстрів живопмсу і разом з тим Фортифікатора і містобудівника, гідротехнікм меліоратора, який однаково глибоко цікавився проблемами математики і механіки, астрономії і космології геологи і палеонтології, анатомії і ботаніки, оптики і перспективи - отже, всім світом навколишньої природи людини і самою людиною в навколишньому світі,- різноманітність, що викликала у сучасників суміш замилування і підозрілості і що змусила в далеких нащадків говорити про передбачення ним на багато століть уперед наукових відкриттів, якщо не ступенем розвитку то самим фактом існування повністю вписується у загальну картину художньої і наукової творчості епохи Відродження. Заявляючи що пізнання починається з відчуття, проголошуючи основою їсти -ного знання дослід, рішуче відкинув інше знання, що спирається не на безпосереднє вивчення природи, отримане з одкровення чи з святого Письма знання богословів або книжне, що спирається на авторитет знання схоластичної науки. Знання, що не спирається на відчуття і дослід, не може претендувати на будь-яку вірогідність, а вірогідність - найголовніша ознака істинної науки

Найвірнішим методом пізнання істини Леонардо да Вінчі вважав експериментальний метод. Проголошувалися принципи математизації науки про природу. Дослід у Леонардо да Вінчі – засіб осягнення природних законів. Пізнання не може обмежуватися відчуттям і експериментом, практикою без цільної наукової теорії.Знамениті вислови Леонардо да Вінчі - «наука - полководець,практика - солдати», «завжди практика повинна поруджуватисяна добрій теорії» - свідчать про прагнення мислителя подолати обмеженість спостереження і експерименту, прийти до побудови цілісної картини світу. Завдання науки - виявлення причинних зв'язків і на їх основі пізнання законів. Дослід і є шлях виявлення причини і закону. Природа і Бог термінологічно не ототожнюються в філософії Леонардо да Вінчі, але саме природа виступає сукупністю законів, яка збігається з необхідністю, що виходить від Бога-першорушія. Духовний початок не протистоїть у філософи Леонардо да Вінчі тілесному, природне - Божественному. Прекрасний світ природи є відображення і прояв Бога. Заперечуючи теологічне протиставлення світу земного і небесного, Леонардо да Вінчі проголошує фізичну однорідність Всесвіту: природа Землі і небесних тіл виявляється якщо і не повністю тотожною, то, принаймні, подібною; Земля - також світило, як і інші небесні тіла, що складаються з таких же земних елементів-стихій. Леонардо да Вінчі належать геніальні міркування про те, що Земля не є центром створення Всесвіту, про принциповий поліцентризм Космо­су, про відносність уявлень.

Микола Коперник (1473—1543) відомий здійсненою ним революцію в астрономії – утвердження системи геліоцентризму. Найважливішим полем бою, на якому відбувалася битва між новим і старим світом, релігією і наукою 'є астрономія. Середньовічне релігійне вчення засноване на твердженні, що Земля - Богом обрана планета і людина має при­вілейоване становище у Всесвіті. Микола Коперник розгромив штучну систему, засновану на геоцентричних уявленнях, і створив ге, люцентричну В основній пращ «Про обертання небесних сфер», що вийшла в рік його смерті, Миколою Коперником викладено революційні погляди в науці. Основними принципами і гіпотезами натуральної філософії, на основі якої Микола Коперник будує космологію, він визначає: світ сферичний, незмірний і подібний до нескінченності, сфера непорушних зірок вміщує в собі все і перебуває в спокої, всі інші небесні тіла мають круговий рух. Серед небесних тіл, яким притаманний круговий рух, знаходиться і Земля. Ставиться під сумнів розподіл світу на «тлінну» земну субстанцію, що складається з чотирьох «елементів» стихій, та протилежну і небесну нетлінну, вічну «п'яту суттєвість», ідо не зазнає змін т . з якої складаються небесні сфери і тіла. Скасовувалося фізичне а отже і теологічне протиставлення землі та неба: Земля розгля-далася як одне з небесних тіл, закони руху визнавалися єдиним для Землі та інших планет. Земля не протистоїть у коперниківсью і системі побудови світу планетам і зіркам, а утворює із ними єдиний Всесвіт.

Докорінно переглядалося і питання про причину, характер руху небесних тіл. Якщо в старій арістотелівсько-пхолемеївськш космології як її трактувала середньовічна наука і філософія, кінцеви. і джерелом руху служив Бог - Непорушний Двигун арістотелівськп фізики що надавав руху сфері непорушних стосовно одна до інші і фіксованих зірок і далі нижчим сферам планет, то Микола koney -ник пояснює рух небесних тіл їх сферичною, кулястою формою, тобто їх природою, завдяки чому відпадає необхідність у зовнішніх рушіях - інтелігенціях схоластичної філософії, ангелах схоластичної теології і в Непорушному Двигуні. Бог є творцем і сгпвтворцс ; світового механізму і не втручається в подальше функціонування цього механізму. Тим самим не тільки в космологію, але и у філе -софську картину світу вводився принцип саморуху тіла.

Йоганн Кеплер (1571-1630) математик, фізик, астроносм віддавав солідну данину астрології, складаючи гороскопи, що мали тоді величезний попит. В першому своєму творі з довгою назвою «Провісник космографічних творші , що мають космографічну таємницю про дивну взаємодію пропорційності небесних кіл, про причини чисельності небес, їх розм -ри про їх періодичний рух, із загально та окремо пояснювань і п'ятьма геометричними тілами» (1596) Иоганн Кеплер називав астрологію незаконною дочкою астрономії, що зобов'язана год -вати свою матір, щоб та не померла з голоду. Таку заяву вистраждано заледь не всім украй тяжким життям вихідця з народного середовища, що бідував до самої смерті. Було б, проте, безпщеташ і вважати, що астрологія - якийсь суто зовнішній шар евггогля. Йоганна Кеплера і служила меті експлуатації людської дурос і. ' Адже в астрології, окрім найпопулярнішого визначення п як науки щ0 дає можливість складати гороскопи, які передбачають індивідуальні долі людей, є (в натуральній астрологи) в принципі ві] -на ідея взаємного впливу і взаємодії небесних світил.

6.Філософські аспекти європейської реформації. Соціально-політичні погляди^ М.Лютера. Філософсько-теологічна доктрина Ж Кальвіна.

Відродження та реформація відіграли значну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств у Європі і створенні засад нової європейської культури. Реформація і Ренесанс тісно пов'язані між собою. Ідеї реформування церкви висловлювалися багатьма мислителями Ренесансу, а всебічна критика середньовічного світогляду і ствердження принципів буржуазного індивідуалізму з боку гуманістів відіграли значну роль в ідейній підготовці Реформації.

Свого апогею реформаційний рух досягає в XVI ст., коли багато європейських країн переходили до нової, протес­тантської церкви.

МАРТІН ЛЮТЕР( 1483-1546) — ідеолог реформаційного руху, засновник німецького протестантизму, який виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людьми, проти зовнішньої обрядовості та морального занепаду римської церкви, проти католицького духівництва взагалі. Для лютеранства характерним було ствердження внутрішньої релігійної свободи людини з одночасним освяченням її залежності у.світському житті,

Більш радикальне реформаторське вчення — кальвінізм. Боно стало ідеологією перших-буржуазних .революцій у Голландії (XVI ст.), в Англії (XVI; ст.). Його засновником був французький теолог Жан Хальвін.

Жана Кальвіна (1509—1564), - більшу частину життя провів у Швейцарії, де написав основний трактат «Настанови щодо християнської віри». Кальвінізм ще більше спростував християнський культ, навіть у порівнянні з лютеранством, приьодячи його, як впевнений вже його основоположник, в повну відповідність зі Святим Письмом. В організації самої кальвіністської церкви, де більші права здобула первинна релігійна община віруючих, яка обирала на обмежений термін свого пастора та його помічників — пресвітерів (старійшин), знайшли своє відображення принципи республіканізму. Якщо лютеранство ставило церкву в сильну залежність від державного керівництва, то кальвінізм зберігав державну незалежність.

Доктрина Жана Кальвіна стверджувала, що неосвіченість віруючого цінніша, ніж мудрість, ця доктрина відрізняється не менше, якщо не більше, войовничим ірраціоналізмом, а ірраціоналізм знайшов відображення в основній теологічній доктрині В ученні Жана Кальвіна протестантизм стає сухим, раціоналістичним, ніде не залишає місця грі уяви: скрізь суворе логічне міркування і посилання на текст Святого Письма. Церква визначається як всяке об'єднання людей, у якому лунає проповідь Слова Божого і здійснюються таїнства (хрещення і причастя). Духовна влада ставиться ним досить високо, він вимагає відлучення від, церкви будь-якого віруючого, який провинився, якщо від нього відмовилося багато протестантів. В ученні про причастя роз'яснювалося, що хліб і вино — лише знаки людського духовного спілкування з Тілом і Кров'ю Христа (католики та православні розглядають хліб і вино як Тіло і Кров Христа),але правдиво прилучається до них лише благословенний обранець.

Протестантизм значною мірою зміцнив вплив релігійної свідомості на світська, земне життя людини. Якщо католицька церква надавала релігійному життю характеру зовнішньої обрядовості, то протестантизм надавав земному, буденному життю значення релігійного служіння. Крім того, Реформація створювала умови для революції в ідеології. Завдячуючи їй, релігійні вірники внер-ше стали свідомо, вільно ставитися до релігії. Переміни у релігійній свідомості викликали зміни в інших сферах духовного життя.


Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (15.05.2012)
Переглядів: 474 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 155
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz