Понеділок, 20.11.2017, 03:54
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Екзамен державний філософія
Західноєвропейська філософія XIX ст.

1. Філософія К. Маркса. Діяльнісна концепція людини та матеріалістичне розуміння історії.
Загальна система філософії марксизму включає досить широкий спектр антропологічних питань, це і гносеологічні, методологічні й навіть онтологічні аспекти його філософії. Хотілося б комусь, чи ні, але доводиться визнати той незаперечний факт, що у перетворенні капіталізму часів Маркса на сучасне цивілізоване західне суспільство є значний внесок марксистської теорії, тим більше, що сьогодні воно живе з урахуванням економічних законів, розкритих Марксом.

Карл Маркс (1818–1883) є засновник системи, котра запропонувала якісно новий спосіб філософування і ознаменувала початок виходу за межі усталеного в епоху нового часу способу мислення. У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріалістичний світ є вічним і безкінечним, його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом сутність і зміст свідомості, суспільним буттям людей, тими соціально-економічними умовами, в яких вони живуть. Ця в цілому вірна думка, була перебільшена в марксизмі, в наслідок чого будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.

В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей, а отже, й нерозумності суспільства, лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв’язання і усунення суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватної власності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком всіх соціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію «розумної» держави й розумного суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права. Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс вважав революцію.

І хоча Маркс не створив цілісного вчення про людину, але антропологічна проблема завжди знаходилася в полі його бачення, особливо в період вироблення власного світогляду. Розкидані по різних роботах раннього періоду, антропологічні компоненти марксизму дещо ослаблені у працях пізніших, що дало підставу західним філософам ро­зрізняти "молодого" і "зрілого" Маркса. Так, на думку французького філософа Луї Альтюссера, марксизм як "Теорія" з великої літери, "теорія теоретичної практики" в своїй аутентичній формі починається лише із "зрілого" Маркса періоду "Капіталу" на відміну від "молодого" Маркса з його антропологічним романтизмом. Хоча згодом Альтюссер все ж таки визнав цілісність марксистського вчення, наголосивши на тому, що центральною в марксизмі є його теорія пізнання. Вбачаючи головним завданням філософії обґрунтування політичної боротьби, він акцентував увагу на методологічній функції марксистської філософії щодо конкретних наук, зберігаючи основи теорії пізнання та методологічні принципи Маркса.

У сучасному осмисленні проблеми людини практично неможливо обійтися без марксистських розробок про роль практичної діяльності, людських сутнісних сил, унікальність та універсальність особи, про відчуження та шляхи його подолання, про свободу і необхідність тощо.


2. Неомарксизм та його різновиди. Марксизм та Франкфуртська школа.
Під неомарксизмом у широкому значенні розуміють неортодоксальний марксизм європейського типу, що ставить своїм завданням пошуки аутентичного Маркса і осмислення його теорії з точки зору її адекватності реальним потребам життя. У вузькому розумінні неомарксизмом називають погляди представників Франкфуртської школи – групи інтелектуалів, які об'єдналися на ліворадикальних позиціях навколо Франкфуртського інституту соціальних досліджень.

М. Хоркхаймер – засновник Франкфуртської школи, виступмв з ідеєю розробки «критичної теорії», яка повинна допомогти індивіду вистояти перед натиском тотальності, відхилитися від тих форм організації які нав’язуються людині авторитарними режимами. Вважав, що філософія повинна будуватися на засадах марксизму в його науковому а не політичному вигляді.

Т. Адорно – вважав, що сутність того чи іншого типу філософствування зводиться до деяких підсвідомих шифрів соціальних імпульсів.

Г. Маркізе – вважав за можливе поєднати марксизм з екзистенціалізмом та фрейдизмом.

Ю. Хабермас, Е. Фромм та ін.) у 30-х роках. Під час фашистського режиму більшість з них залишили Німеччину, працювали у різних країнах і після закінчення Другої світової війни, але спільність проблематики і методи підходу до її розв'язання є підставою для об'єднання їх у межах єдиної школи сучасної філософії.


3. Філософія позитивізму та його еволюція
Позитивізм – це філософський напрям, що постає як реакція па посилення розвитку науки, становлення експериментального природознавства, загострення соціальних суперечностей і боротьби філософських партій. Неспроможність абстрактно-логічних побудов гегелівської філософії, теолого-філософських схем, відірваних від реальності, досвіду, практики, однобічності метафізичного матеріалізму, який не в змозі бути методологічною основою природничо-наукового пізнання, викликають розчарування наукової інтелігенції у відкритих формах "спекулятивної" філософії, а неспроможності старої метафізики приводять до висновку про неспроможність і самих метафізичних начал. Посилаючись на здоровий глузд, позитивні дані науки і людського досвіду, позитивізм йде по шляху твердження, що кожна наука сама собі філософія, проголошуючи себе носієм "нової нейтральності", де істинним є лише науково-позитивне знання, а все інше є суб'єктивними вигадками, які треба відкинути.

Завдання позитивної філософії полягає в тому, щоб розглядати всі явища як підпорядковані незмінним природним законам, точне відкриття яких і зведення до найменшого числа становить мету всіх наших зусиль. Звідси відоме кредо Конта "Savoir pour prevoir" (в перекладі з лат. – знати, щоб передбачати) і переконання в тому, що позитивізм і є тією основою для соціальної реорганізації, яка виведе суспільство з кризи, забезпечить перехід людини до людства.

Засновниками позитивізму були французький філософ та економіст Огюст Конт (1798–1857) який ввів сам термін "позитивізм", англійський філософ і логік Джон Стюард Міль (1806–1873), англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820–1903). Піддаючи критиці стару метафізику, О. Конт доводить, що наука не потребує філософії в її старому вигляді. На його думку, реальністю володіє тільки те, що може бути зведеним до даних зовнішніх відчуттів, де кожне з на­ших головних понять, кожна галузь нашого пізнання проходить через три теоретичні стани: 1) теологічний, чи стан домислу; 2) метафізики, чи абстракції; 3) науковий, чи позитивний.

Відродження позитивізму, а відповідно другий етап його розвитку, заклало розповсюдження філософії емпіріокритицизму, основаної австрійським філософом Ернстом Махо (1838–1916) і швейцарським філософом Ріхардом Авенаріусом (1843–1896) її основні принципи і положення органічно випливають з системи позитивізму і є розвитком і конкретизацією їх за умов кінця XIX – початку XX ст., пов'язаних із загостренням соціальних суперечностей, докорінною ломкою принципів, понять і уявлень фізики як фундаментальної науки про природу, яка від вивчення макрооб'єктів переходить до дослідження мікрооб'єктів з їх безпосередньою неспостереженістю. Все це призводить до кризи методологічних основ природознавства, відмови частини природознавців від визнання об'єктивної реальності та переходу їх з позицій стихійного матеріалізму до суб'єктивного ідеалізму й агностицизму.

Третім етапом є виникнення неопозитивізму як філософської течії, яка сформувалася на початку 20-х років нашого століття на основі Віденського гуртка (М. Шлік, Р. Карнап, Ф. Франк, О. Нейрат), до якого приєдналися Берлінське товариство емпіричної філософії (X. Рейхенбах, К. Г. Гемпель), а в 30-ті роки група аналітиків Англії (А. Айєр, Г. Райл) і Львівсько-Варшавська школа логіків (К. Твардовський, К. Айдуке-вич, А. Тарський та ін.). На формування неопозитивізму особливий вплив мали погляди англійського логіка, математика, публіциста, філософа Бертрана Рассела (1872–1970), австрійського логіка Людвіга Вітгенштейна (1889–1951) та австрійського філософа і логіка Рудольфа Карнапа (1891–1970).

Неопозитивізм зумів поставити ряд важливих проблем філософії науки, проте надмірний формалізм, до якого була зведена вся філософія, був настільки очевидним, що вже в 1939 р. на Міжнародному конгресі в Гарвардському університеті (США) він змушений був переглянути своє вчення, перейти від дослідження синтаксичних правил до аналізу слів і висловлювань, семантичного аналізу філософських проблем загалом і гносеологічних зокрема. У зв'язку з цим виділялося три галузі досліджень: відношення мови до того, хто її проголошує (прагмати-ка); відношення до того, що в ній проголошується, тобто вивчення смислу змісту, значущих можливих форм мислення, філософії, духовної культури (семантика); відношення між мовними виразами (синтаксис).

Постпозитивізм як сучасна течія філософії науки неоднорідний і багатоманітний. Це множина методологічних концепцій, які прийшли на зміну методолойї логічного позитивізму: науковий матеріалізм (М. Бунге, Дж. Дж. Смарт, Д. М. Армстронг, X. Патнем, К. Сейр); науковий реалізм (У. О. Куайн, У. Селларс); критичний реалізм (К. Поппер, X. Альберт, Е. Топіч, Г. Ленк); історична школа критичного реалізму (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд, С. Тулмін, А. Лаудан та ін.).


4. Філософія неокантіанства та неогегельянства
Неогегельянство (Н.) – ідеалістичний філософський напрям, який виник в Англії та США в другій половині 19ст. як реакція на позитивно-історичний матеріалізм і позитивізм (Г. Х. Грін, Ф. Г. Бредні, Дж. Ройс та ін.). Вкінці 19 – поч.. 20 ст. Н. мало антимарксистську спрямованість, поширилось в Італії (Кроче, Джентіле), Росії (Ільїн та ін.), Нідерландах. Після 2-ї світової війни Н. поширилось в Франції, певним чином збігалось з екзистенціалізмом (Ж. Валь, Іпполіт, Кожен та ін.).

Для Н. характерно відмова від діалектики і перенесення її тільки в сферу свідомості. В 30-х рр.. увагу Н. приділив Маркізе. Проблему протиріччя неогегельянці вирішують по-різному: від «примирення» протиріч до заперечення можливості їх вирішення їх взагалі («трагічна діалектика» А. Ліберта). В соціології деякі представники Н. використовували реакційні сторони гегелівської філософії духу для «обґрунтування» політики імперіалістичної держави (Б. Бозанкет), а потім і фашистської корпоративної держави як засобу примирення класів у суспільстві.

У 1930 р. був створений центр Н. – «Міжнародний гегелівський союз», який нині не існує.

Неокантіанство (Н.) – ідеалістичний напрям, який виник в другій половині 19ст. в Німеччині під девізом «Назад до Канта!» (О. Лібман, Ф. Ланге). Поширилось у Франції (Ш. Ренув’є, О. Ален), в Італії (К. Кантоні) і Росії (Введенський, Челпанов, так зв. «легальний марксизм»). Н. розвиває ідеалістичні і метафізичні елементи філософії Канта, ігноруючи її матеріалістичні і діалектичні елементи. «Річ в собі» або відкидається або пояснюється як «предельное понятие (рос.)» або пізнання (яке розуміється як апріорне конструювання чуттєвих даних), або ціннісних стремлінь.

Найбільш повне вираження Н. отримало в двох німецьких школах: марбургзькій (Кожен, Натовп, Кассирер) і фрейбургській або баденській (Вільденбанд, Ріккерт). Перша особливу увагу приділяла ідеалістичній інтерпретації наукових понять і філософських категорій, роз’яснюючи їх як логічні конструкції. В центрі уваги другої – обґрунтування протиставлення природничих і суспільних наук на основі кантівського вчення про теоретичний і практичний розум і бажання довести неможливість наукового пізнання соціальних явищ, нібито доступних лише аксіологічно-нормативному і теологічному розгляду. Н. було використано ревізіонізмом в боротьбі проти марксизму і стало мало не офіційною філософською догмою опортуністів з 2 Інтернаціоналу (Бернштейн, Адлер, Форлендер). Через погляди Г. Файхінгера Н. марбургської школи стало одним з джерел конвенціоналізму венського гуртка неопозитивістів, а еволюція поглядів Кассірера призвела до варіанту філософської антропології. В Німеччині вплив Н. був підірваний появою «критичної онтології» Н. Гартман.

Неокантіанство. Найновішим представником цієї течії є Шарль Ренув’є. написав кілька праць: «Філософська критика», «Філософський рік», «Загальна критика» та інші. Ренув’є йде вслід за Кантом проте намагається тлумачити його на свій спосіб. Хоча відкидає усякий ноумен, навіть невідоме X, не визнає постулатів практичного розуму, у критичній частині своєї філософії доходить до чистого феноменалізму. То знову робить спроби вийти з моря феноменалізму і скептицизму за допомогою своєї теорії «розумової віри», яка полягає в тому, що ми визнаємо правдою те, що є гідне того, щоб його визнавати як правду. А позаяк не всі одне і теж визнають за правду, тому Ренув’є поділяє правду на загальноприйняті правди (існування мого «Я» і зовнішнього світу), і правди, що не є загальноприйняті (існування особової свобідної волі і Бога). Це своєрідний фідеїзм, який випливає не так із впливу розуму, як з впливу серця і волі. (Франція).


5. Прагматизм

Прагматизм як філософська течія започаткований в 70-ті роки XIX ст. Ч. С. Пірсом. Чарльз Сандерс Пірс (1839–1914) – американський філософ, логік, математик, природознавець. На його думку, "реальне існування" є результатом втручання духу в цілісну і неперервну стихію буття, вичленування з цього універсуму речей з їх зв'язками і відношеннями, встановлення загальних законів їх будови і функціонування. "Внесення розуму" в ірраціональну дійсність відбувається через практичний досвід суб'єкта, даючи змогу встановлювати умови верифікації (перевірки) суджень, раці­оналізувати світ і тим самим повідомляти йому статус реальності. Основою всього цього є розуміння людської діяльності як тієї "вісі", навколо якої формуються філософські поняття і концепції, де поняття про об'єкт досягається розглядом всіх практичних наслідків, що випливають з дій над цим об'єктом.

Дія (діяльність), за Пірсом, є основною формою людської життєдіяльності, має не рефлекторний, а свідомий і доцільний характер, відповідно до чого пізнавальну діяльність слід розглядати не у відношенні до зовнішньої (об'єктивної) реальності, а в зверненні до внутрішніх психологічних процесів, говорити не про знання, а про віру, вірування, переконаність, готовність або звичку діяти так чи інакше. Наявність зазначених чинників забезпечує плавність дії, її неперервність. Оскільки ж ця плавність порушується сумнівом, то процес пізнання слід розглядати як перехід не від незнання до знання, а від сумніву до вірування, де об'єктивність знання замінюється колективним соціальним критерієм віри.

Сама ж істина розглядається Пірсом як загальновизнане колективне вірування, до якого по кожному вивченому питанню прийшло б певне співтовариство дослідників, якби процес пізнання був безмірним. Недосяжність такої ідеальної межі у будь-якому кінцевому дослідженні повертається у нього визнанням абсолютної істини як "регулятивної ідеї", а істинність будь-якого певного результату наукового дослідження – колективною домовленістю вчених, де істинним вважатиметься те, відносно чого в даний час відсутні вагомі сумніви. Наближення до такої істини досягається через неперервне виправлення помилок, покращення результатів і висування досконаліших гіпотез. Стосовно значення понять, то їх функціонування треба розглядати з точки зору не минулого, а майбутнього, враховуючи ті чи інші можливі наслідки. Прагматична максима Пірса тут більш ніж очевидна: "наша ідея будь-якої речі є ідеєю її чуттєвих наслідків".

У космологічних поглядах Пірс обстоював принцип еволюції Всесвіту, рухомою силою якого є прагнення до досконалості, де дух не тільки раціоналізує світ, а й вносить в нього почуття любові, гармонійності, які невід'ємні від творчої свободи. Вище втілення духу він вбачав у Богові, до якого людина звертається всіма своїми помислами, почуттями досконалості, любові та віри, бо в поведінці людини завжди є раціонально непізнаванний "залишок", що вимагає віри.

Ідеї Пірса залишаєшся тривалий час непоміченими і тільки в 1898 р. були відроджені та розвинуті У. Джеймсом (1842–1910). Американський філософ, з іменем якого власне пов'язується становлення та оформлення прагматизму як філософського напрямку, ідеї котрого на початку XX ст. підхоплюються Дж. Дьюї, Дж. Г. Мідом (США), Ф. К. С Шіллером (Англія), Дж. Папіні (Італія). Свої філософські погляди У. Джеймс характеризував як "радикальний емпіризм", що визнає єдиною "речовиною" світу досвід. У системі цього "радикального емпіризму" прагматичні ідеї Пірса постають як особлива теорія істини, як метод, завдання якого полягає в уладненні філософських та інших суперечностей виявленням практичних наслідків кожного вчення, їх співставлення та оцінки.

Джон Дьюї (Деві) (1859–1952) – американський філософ, поглибив прагматичну концепцію та вніс певні корективи у розуміння соціального досвіду, проте це не змінило суті прагматизму. Називаючи свою філософську позицію «інструменталізмом», він, як і його попередники, спирався на поняття досвіду, але розглядав його як все активне життя людини, включаючи й її відношення до природи. Досвід у Дьюї – це всі форми прояву людського життя, все те, що переживається, світ людей та подій, світ діяльності і долі людини, наука, магія. Вдосконалення досвіду, зокрема соціального, є основною метою філософії. Вона виникає не з подиву перед природою, а з стресів і напруг суспільного життя, не має під собою певного фундаментального підґрунтя у вигляді матеріалізму чи ідеалізму. Головним для філософії є метод науки чи розуму. Таким Дьюї вважає прагматичний метод, який полягає у визначенні певних труднощів або проблем, що виникають в ході досвіду, пошуків засобів для доцільного їх розв'язання. Поняття, ідеї, теорії постають тут як інтелектуальний інструмент, який необхідний для розв'язання проблеми, а їх істинність визначається тим, на­скільки успішними вони є для тієї мети, якій слугують.


Сучасна зарубіжна філософія

1. Провідні тенденції, риси та напрями сучасної зарубіжної філософії. Формування нової філософської парадигми


Почнемо з екзистенціальної філософії. Філософія екзистенціалізму виникла, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.

Неотомістська філософія. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття. Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: "філософія – служниця богослів’я”.

Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична.

Неопозитивізм: його сутність та принципи. Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957).

Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук.


2 Ірраціоналізм філософії життя. Людина як суб’єкт воління у Шопенгауера, Ніцше, Дільтея.

Основна ідея ірраціоналізму полягає в тому, що навколишній світ є розрізнений хаос, не має цілісності, внутрішніх закономірностей, законів розвитку, не підконтрольний розуму і підкоряється іншим рушійним силам, наприклад афектам, волі.

Видним представником ірраціоналізму був Артур Шопенгауер (1788 - 1860). Універсальним принципом своєї філософії проголосив волюнтаризм, згідно якому головною рушійною силою, що визначає все на навколишньому світі є воля. Центральним поняттям філософії Шопенгауера є воля. Воля, по Шопенгауеру, - абсолютний початок, корінь всього сущого, ідеальна сила, здатна визначати все суще і впливати на нього. Воля також є вищий космічний принцип, який лежить в основі всесвіту. Воля:• лежить в основі свідомості; • є загальною суттю речей.

Продовжувачем філософських традицій Шопенгауера був Фрідріх Ніцше (1844 - 1900). У основі як життя, так і навколишнього світу лежить воля. Ніцше виділяє декілька видів волі людини:• "воля до життя";• воля усередині самої людини ("внутрішній стрижень");• некерована, несвідома воля - пристрасті, потяги, афекти; • "воля до влади".

По Ніцше, "воля до влади" більшою чи меншою мірою властива кожній людині. За своєю природою "воля до влади" близька до інстинкту самозбереження, є зовнішнім виразом захованої усередині людини прагнення до безпеки і рушійною силою багатьох вчинків людини.

Теорія соціальної еволюції укорінена в історицизм Вільгельма Дільтея. Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії поклав людську свідомість та її структуру. Вважаючи основним у свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за межі раціональності, втілюється у волі і формує історичну реальність як переживання. Ось чому вивчення історії людства є співпереживанням з дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного пізнання - розкрити внутрішню активність людського духу. А так як історик мусить витлумачити історію з позицій сучасності, то у кожного історика свій присуд; ось чому історія полімірна, а не одномірна, а її методом є співпереживання.


3. Феноменологія та герменевтика: основні ідеї та представники
Феноменологія - вчення про феномени.

Е. Гуссерль (1859-1938)

«Логічні дослідження». До кризи європейської культури привів не раціоналізм, а установка про те, що наша свідомість є фіксатором об'єктивної реальності. Істина - тотожність значення зафіксованого нами в знаковій формі і нашого сприйняття або споглядання. Критерій істини - самоочевидність. Істина - ідеал, до якого ми ніколи не наблизимося до кінця. Закони - ідеалізуючі фікції.

Герменевтика.

(від греч. Hermeneuen = тлумачити, тлумачити).

Фрідріх Шлейермахер (1768-1834) першим систематично розробив герм.метод. Життя - ціле, тому кожна окрема думка розуміється з цілого і навпаки, - ціле не можна зрозуміти, не зрозумівши частини. Контекст - вся епоха, оточення автора. Будь-який текст - застигла мова, тому метод його дослідження (герменевтика) - діалог між автором і дослідником. Існують два підходи до інтерпретації тексту:

1.об'ектівний, аналізує об'єктивні обставини тієї епохи (граматичний)

2.суб'ектівний, психологічний.

Поль Рікер (р.1913)

Герменевтика - не тільки метод, але і спосіб буття. Культура, історія - символічні. Інтерпретація - діалог між минулим і майбутнім. Висвітити "археологію” (минуле), знайти доступ до "телеології” (майбутнє) - регрессивно- прогресивний метод. Інтерпретація - включення людини в контекст культури.


4. Психоаналітична філософія та її розвиток (Фройд, Юнг, Фромм)
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero). Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду. Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного породження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К.Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, — це описати архетипи і дати їм певне тлумачення.

І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. В центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі при-стосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда.


5. Персоналізм – напрям в філософії XX ст.
Специфічний філософський напрям, цілим рядом відношень споріднений з екзистенціалізмом, - персоналізм (від лат. persona - особистість) сформувався наприкінці XIX ст. в Росії та США, але найбільш яскравого вияву набув у 30-х роках XX ст. у Франції. В ньому особистість визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю, а весь світ — виявом творчої активності вищої особистості.

Принципові монізму та панлогізму персоналізм протиставляє плюралізм - багатомірність існувань, свідомостей, воль, особистостей. При цьому дотримується принципу теїзму. Персоналісти висувають на перший план не істину суб'єкта класичної філософії, який пізнає людську особистість у повноті її конкретних проявів. Особистість у персоналізмі перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний вияв буття, в якому вольова активність, діяльність збігається з неперервністю існування. Але джерела особистості укорінено не в ній самій, а в нескінченному єдиному началі, яким є Бог. Завдання орієнтації людини у світі персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти сенс існуючого з точки зору волевиявлення людини в співвідношенні з найвищим началом.

Розповсюдження персоналізму пов'язано з кризою позитивізму і посиленням тенденції ірраціонального світогляду. Представники російського персоналізму М. Бердяєв і А. Шестов вважали, що всі вчення про людину, які розглядають її у співвідношенні з природою або суспільством, а не саму по собі, недостатні. Адже існування індивіда, «вплетене» у складну систему суспільних відносин, підлегле соціальним змінам, виключає для нього можливість утвердити своє неповторне «Я».

Людина як частина роду і суспільства є індивід; про неї (біологічний або соціальний атом) нічого невідомо, вона лише елементарна частина, яка визначається співвідношенням з цілим.

Людина як особистість може ствердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, через волю, що переборює і кінечність життя, і соціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку вирішується не раціональним шляхом, а завжди виходить з особистості, передбачає спрямування волі, вибір, моральну оцінку.


6.Філософія екзистенціалізму у ХХ ст. Вчення Гайдеггера, Сартра, Камю, Ясперса
Екзистенціальна філософія є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття "існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: "існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою . "Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і "закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, "відповідає за все, що робить. "Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

Карл Ясперс пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом. "Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом”

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: "Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить "ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу Буття, на думку Сартра, "не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”.

7. Філософська антропологія (М.Шелер Г. Плеснер, А. Гелен).
Філософська антропологія розглядається як течія західної філософії XX ст., що виникла в 20-х рр. Основними представниками цієї течії є: Макс Шелер (1874-1928), Хельмут Плеснер (1892-1985), Арнольд Гелен (1904- 1976), Еріх Ротхакер (1888-1965), Отто Больнов (1903-1991).. Представники філософської антропології трактують її як науку про метафізичне походження людини, про її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить у рух. За словами Макса Шелера («Становище людини у космосі»), одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б якихось своїх необхідних якостях. Людина залишається унікальним явищем світу, оскільки лише вона прилучена до буття як такого. Людині властива деяка природжена прихильність, любовне ставлення до речей, до інших людей, яку неможливо вивести з її біофізичної природи. Наслідком такого прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що її первинним відношенням є відношення позитивне. Шелер наголошував на об'єктивній природі цінностей; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб'єкта. У вибудованій ним ієрархії цінностей (природа якої також об'єктивна) вирізняються чотири головних підрозділи цінностей: гедоністичні, вітальні, духовні (естетичні, етичні, епістемологічні) та релігійні. Осягнення їх відбувається не раціональним шляхом, а на підставі інтуїції. Арнольд Гелен («Теорія свободи волі», «Держава і філософія», «Душа в технічну епоху», «Мораль і гіпермораль») виходив із тлумачення людини як «біологічно недосконалої істоти». Історія, суспільство та його установи - це форми доповнення біологічної недостатності людини, ерзац відсутніх або деформованих інстинктів, що реалізують її напівінстинктивні спрямування. Іншими словами, людина компенсує свою недосконалість соціокультурною творчістю. Гелен заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людської природи. Соціальні інститути, антропологічно орієнтована плюралістична мораль сприяють розкріпаченню людини, розгортанню її свободи за умов стабільності соціальних структур і уникнення соціальних зрушень. Він песимістично оцінює можливі наслідки розширення соціокультурної і політичної творчості людства, вбачаючи в них підставу дестабілізації існування індивіда. Хельмут Плеснер («Щаблі органічного і людина», «Сміх і плач», «По цей бік утопії») вважає, що для пояснення людини не може бути використане таке поняття, як «біологічно недостатня істота». Природу людини Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних наук про дух і культуру. Головне завдання філософської антропології він вбачав у дослідженні внутрішніх відносин між тілом і духом як системи, у межах якої існують і взаємодіють «зовнішній полюс людського існування, а також тілесно-психічний і духовний». Антропологічній концепції Плеснера притаманне розуміння людини як істоти, що займає центральне, унікальне місце у світі. Суттєва риса людини – її ексцентричність, що виявляється у поведінкових актах інтелектуального, морального й безпосередньо-емоційного характеру. Ставлення людини до буття визначається, за Плеснером, трьома антропологічними законами: природної штучності, опосередкованої безпосередності та утопічного місцерозташування, що спонукає людину до постійного самооновлення та виявлення своєї трансцендентної сутності.

8. Еволюція релігійної філософії XX ст. Неотомізм, неопротестантизм, персоналізм, тейярдизм.
Католицька філософія — це сукупність існуючих у католицизмі філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустианізм, "теологія звільнення" та інші. Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватікану. Неотомісти розрізняють два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення. Представники стверджують, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творення. Божественне буття фіксується лише трансценденталіями, такими як "єдність", "істина", "благо", "краса".

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Розглядаючи проблему еволюції релігійної філософії у XX ст., слід зупинитись ще на одному напрямку — протестантській філософії. Тому, розглядаючи еволюцію протестантизму, неможливо відділити протестантську теологію від протестантської релігійної філософії. В релігії, на думку Гарнака, суттєвим і важливим є лише одне — особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. Бути релігійним — означає наслідувати приклад Христа. По-друге, з точки зору ліберальних теологів, релігію слід розуміти як основну, провідну частину культури. І, по-третє, прихильники ліберального протестантизму намагались замінити догматичний метод у теології історичним.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П'єра Тейяр де Шардена (1881-1955). Основоположник тейярдизму. Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов'язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції. Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, істотно скоригувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи. Основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають у Тейяра де Шардена такі етапи: "переджиття" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення", "ноосфера" і "наджиття". 

10. Філософія постмодернізму

Якщо філософія і метафізика, зокрема, це рефлексія знання, то постмодернізм - це рефлексія філософії, рефлексія рефлексії. Поширення в сучасній філософії поняття постмодернізм свідчить про певне незадоволення існуючим положенням справ в багатьох сферах культури, мистецтва і самої філософії. В рамках постмодерна поняттям "модерн" позначається мислення нового часу, осмисляющего процес наукової, релігійної і філософської еволюції, що почалася в Європі з XVII століття. У вузькому сенсі модернізм - художній літературний перебіг кінця XIX - початки ХХ століття. Йдеться про множинності форм раціональності в рамках мистецтва, мистецтва філософії.

Зміни в усіх сферах життя суспільства супроводжуються негативними явищами, які несуть страждання й негаразди багатьом людям. Але оцінювати такі явища тільки в термінах катастрофи теоретично безперспективно. Трансформація - це дія або процес зміни форми, виду, природи або характеру суспільства чи окремої структури.

Трансформуватися - це змінювати форму, переміщатися з однієї форми в другу, змінюватися. Цей процес обумовлює постанову питання про механізм перетворення, вимагає знань про вихідну форму і про риси та властивості нової форми. О.Панарін пише: „Філософія постмодернізму стверджує, що сучасна людина, так само як і культура в цілому, втратила надійні критерії відмінності вади від доброчесності, гарного від огідного, реального від міфу

Сутність принципу постмодернізму найбільш виразно проявляється через переконструювання підходів, розумінь щодо аналізу змін соціальної реальності. Замість єдиної систематизованої соціологічної теорії пропонується набір різних соціологічних концепцій, іноді таких, що не зовсім стикуються і взаємостимулюються між собою. За такого принципу припускається і руйнування меж, кордонів між науковими дисциплінами.

Прихильники концепції постмодернізму підкреслюють роль культурних факторів у перемінах, які відбуваються і які відбудуться у майбутньому. Саме література стала постачальником ідей у суміжні науки. Монстри 20 сторіччя, якими стали засоби масової інформації та індустрія розваг, теж залежні від бібліотеки в пошуках відомостей, фабл, сюжетів.

У постмодерністських творах мистецтва усе відбувається на поверхні. У них відсутні символічні і психологічні глибини. Спроби знайти сакральний іміст викликають скептичну реакцію і є безрезультатними. Повсякденність є центр буття. Відносини переважно поверхневі, вони не зачіпають особистісних глибин душі. Бути серйозними не модно. Іронія замінює серйозну реакцію на Чуттєву ситуацію.

Соціокультурна трансформація припускає зміни контексту сприйняття подій, що відбуваються. Для традиційного мислення характерно катастрофічне відчуття нового часу. Тільки зміна кута зору, тобто культурна трансформація може перетворити відчуття катастрофи у відчуття нових] перспектив. Якщо М.Вебер виявляє трансформаційні явища в культурі за допомогою аналізу релігійної свідомості, то зараз більш плідно здійснювати ца за допомогою аналізу сучасної літератури.
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (15.05.2012)
Переглядів: 3808 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz