Субота, 16.12.2017, 01:18
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Екзамен державний філософія

Історія української філософії

1.Українська національна ментальність та її відображення у філософській думці України. Основні особливості та джерела української філософії


Українська ментальність формувалася протягом багатьох століть. Праця на родючих землях сприяла виникненню малих соціальних груп, звідси і властива українцю індивідуальність. Заслуговує також на увагу тривале проживання на межі ворожого степу виробило в українця специфічне "межове світовідчуття - переживання сьогоденності життя, поетичне, лірично-пісенне сприйняття природного, пріоритет серця над розумом. Саме ці якості утворюють неповторну діалогічно-гармонійну цілісність української філософської думки. В наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, вшанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.

Емоційність та чутливість в позитивному виявленні проявляються в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони приводять до певного нехтування докладних раціональних обгрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування розлогих та деталізованих програм дії. Cентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання при­красити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму.

Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування. Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно - у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем. Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. . Як основні риси укр. класичної філософії, можна назвати: 1. Світоглядна толерантність і синтетичність. У вченнях укр. філософів класичного періоду, як і у всій укр. культурі, можна спостерігати прагнення не відкинути протилежну точку зору, а приєднати її до своєї як момент істини. 2. Екзистенційний характер філософування, що означає висування на перший план проблем людини, проблем її існування і сенсу життя. 3. Індивідуалізм і персоналізм, тобто орієнтація на окрему особистість, а не на колектив. 4. Кордоцентризм (від лат. серце), ця риса означає домінанту серця, переважання почуття над логічним міркуванням, а образу - над поняттям.

Таким чином, окреслена своєрідність української філософії приводить до того, що замість терміну "українська філософія" досить часто вживається термін "українська філософська думка" - саме тому, що вона часто поставала органічною складовою ширшого культурно-історичного процесу.


2. Філософські ідеї в культурі Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.
Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з ХІ ст. ("Слово про закон і благодать" Іларіона), й триває до середини ХІV ст. (загибель 1340 р. князя Юрія ІІ кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує київський митрополит Іларіон, який в 1051 р. написав твір "Слово про закон і благодать". В ньому він осмислює історію людства, вказує на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів.

Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості Климента Смолятича для нього істина вже викладена в Біблії, а розум і філософія допоможуть правильно зрозуміти цю істину.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило - єпископ Туровський. Його творчість - не лише високий зразок володіння словом, вона насичена глибоким моральним чуттям. У співвідношенні Бог-людина безперечний пріоритет надається Богові, який є творчою силою, стосовно до якої все створене, і звісно, людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створення є спрямованим до вищої мети, якою є людина.

Ще одна особливість Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж частина населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів - Перуна, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київ. Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер.


3. Філософсько-гуманістична думка українського ренесансу (ХV-ХVП ст.). Розвиток реформаційних та гуманістичних ідей в братських школах та Острозькому культурно-освітньому центрі.

Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла і сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, культурного життя. Ці ж чинники позначилися і на характері функціонування філософських ідей. Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивалися в Україні на Грунті двох різних традицій: західноєвропейської і руськовізантійської, яка була тісно пов’язана з церковною традицією, а тому й більш прийнятною для вітчизняної культури перехідного періоду. У творах українських мислителів знаходимо гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то це не завжди був християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові. У працях українських мислителів утверджується ідея активності особи, спостерігається інтерес до народного життя і національної історії. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту. Як і представники західноєропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти зверталися до історії для пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот засвідчувала ренесансно-гуманістичні тенденції їхнього мислення, їхню спрямованість проти середньовічного космополітизму, проповідуваного церквою. Патріотизм українських мислителів виявився у симпатіях до вітчизни України-Руси, у турботі про її долю, в заклику до відсічі всіляким загарбникам, які зазіхали на рідну землю. Наші гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали заперечувати Божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Держава, на їхню думку, походить не від Бога, а виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного правителя добровільно.Нашим гуманістам імпонував центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), за яким патріотизм, служіння державі, суспільна активність ґрунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Вітчизняні гуманісти чи не першими в Європі проголошували, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади; розробляли ідею природного права, яке, вважали, є вищим за людські закони, що їх при потребі можна й змінювати. В розглядуваний період на перший план виступає також комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи.


4. Характер філософських ідей в навчальних курсах Києво-Могилянської академії. Уявлення про людину та її моральний світ
КМА відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світію.Думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів. Для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування всесвіту. Разом з тим, потреба звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вкладав в неї певні закони, але після створення більше не втручається в природні процеси - Кониський).

Велике значення надавалось ролі науки в прогресі суспільства. Значне місце займали проблеми етики. Всі вони були гуманістами, в тлумаченні проблем можна умовно розділити на дві групи: 1) науково-просвітницька (Яворський, Прокопович): основа прогресу поширення знань; 2) Етико-гуманістична: основна надія на моральне виховання, моральне вдосконалення.

Тільки в КМА філософія стала дисципліною, об'єктом наукових досліджень, виділилась в окремий предмет. Прокопович, Яворський, Баранович, Кониський, Краковський - їх філософію прийнято відносити до одного типу. Це етап кризи церковно-теологічного світогляду. Одна з характерних особливостей філософії того часу — поява і зростання тенденції до розмежування філософії і теології за методом, джерелами і предметом. Філософія перестає розглядатися лише як засіб богопізнання, а пізнання світу і людини. В центр філософського мислення стає природа і людина. Поширюється тенденція до пізнання людини в самої себе. Значно поширюється інтерес до інтелектуальної, розумової праці, котра починає пов'язуватися з земною практичною діяльністю. Проте представники одного напряму (Яворський обмежували права розуму межами релігійної аури, підтримуючи прогрес науки не погоджувалися з підпорядкування церкви світській владі. Представники іншого напряму (Прокопович, Кониський) різко критикували фанатизм, схоластичну вченість духівництва.

Велике значення надавалось ролі науки в прогресі суспільства. Значне місце займали проблеми етики. Всі вони були гуманістами, в тлумаченні проблем можна умовно розділити на дві групи: 1) Науково-просвітницька (Яворський, Прокопович): основа прогресу поширення знань і 2) Етико-гуманістична: основна надія на моральне виховання, моральне вдосконалення.

Натурфілософія в академії розвивалася в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Кониський, Прокопович та ін., були такі: 1) матерія в якийсь певний час була створена Богом; 2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл; 3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух; 4) матерія вічна; 5) небесні і земні тіла побудовані з однієї матерії.


5. Філософська концепція Г.Сковороди. Вчення про три світи і дві "натури". Ідеї "сродної праці", "нерівної рівності". Кордоцентризм

Філософська концепція Г.Сковороди (1722-1794) - це пантеїзм. Бог і природа складають одне ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.

Основним положенням філософської системи Сковороди є вчення про три світи та дві натури. Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. Весь світ складається із двох натур: одна видима, друга невидима. Видима - називається тварь, а невидима Бог. Ця невидима натура Бог тримає видиму - тварь. Головною є невидима натура - Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Видими натура є минущою, не може бути істинною. Але Сковорода постійно наголошує на зв'язок цих двох натур.

Весь світ складається з трьох світів – великого, малого та символічного. Великий - це природа, космос, що складається в свою чергу з великого числа інших; малий - мікрокосм це людина; символічний - це Біблія. В кожному з них Сковорода вбачає два початки - Бога або вічність і матерію, або тлінне, часове. В великому та малому світі (тобто в людині) тлінне тіло дає знати про сховану під ним форму.

Вище блаженство і справжнє щастя приносить людині праця за покликанням, праця що відображає природні нахили людини - "сродна праця". Він був глибоко переконаний у тому, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити людину дійсно щасливою.

Основна філософська ідея Г.Сковороди сконцентрована навколо поняття "серце” людини. Він вважає, що поняття "зовнішня людина” належить до психологічної сфери життя людини, включаючи і психологічну діяльність. Людську духовність, внутрішній світ людини Сковорода символічного називає "серце”. "Серце”, за Сковородою, - це слово-першоджерело, що означає "ціле” без частин. Серце - це поняття, яке має уявний, символічний і чуттєвий зміст.

Серце - основа людини. Воно є в усій людині. Серце це джерело всякого пізнання. Воно перебуває у постійному русі.

Г. Сковорода твердив, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їх природу, нахили, інтереси, обдарування, бо "виховання випливає з природи", яка і є самий найкращий вчитель. На той час це було новим у педагогіці. Метою виховання на його думку, має бути підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої корисної для суспільства. Провідне значення Сковорода надав розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку. Сковорода твердив що людині багато дається але і багато від неї вимагається. Приділяв увагу і фізичному вихованню людей, щоб вони були тілесно здорові. Дбав і про естетичне виховання. яке має облагороджувати людей, допомагати їм у праці і житті.


6. Особливості українського романтизму. Проблема людини і нації у творчості діячів КириЯо-Мефодіївського товариства (М. Костомаров, П. Куліш, Т.Шевченко)
У першій половині XIX ст в суспільно-політичному житті України відбувся перехід від доби Просвітництва до романтизму. Останній поступово перетворився на провідний напрям духовного життя.

Романтизм — художній метод у літературі й мистецтві, що в 20-30-х рр XIX ст прийшов на зміну класицизму Для нього характерне протиставлення реальній дійсності картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю. Як літературний напрям, він утвердився в європейських літературах, охопив різні галузі культури

Дослідники відзначають відмінність романтичного бачення світу мислителями державних і бездержавних народів. Якщо романтизм літератури і культури перших утверджував органічну єдність людини з одухотвореною природою, культивував творчу фантазію, символи та міфи, які надавали поезії емоційну вникпість і пророчу функціональність, то романтизм других робив наголос на історизмі, фольклорі, у яких вбачав закодований національний етнос, на звеличенні ролі національної мови. Проблеми романтизму стають для культурних діячів України співзвучними з прагненням до національного відродження України.

. Романтичне світорозуміння поєднане з національною ідеєю — характерною рисою діяльності і творчості діячів Кирило-Мифодіївського товариства — М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка. З найбільшою силою романтичне бачення світу виступає у "філософії серця" П, Юркевича.

Провідні соціально-політичні ідеї романтизму — ідея нації, ідея історизму. Вони знаходять в Україні благодатний грунт для формування в суспільстві національної ідеї. Від доби романтизму розвиток як культури, так і філософської думки йде, органічно переплітаючись з пробудженням національної самосвідомості і намаганнями, українців національне і політичне самовизначатися Соціальна несправедливість у формі кріпацтва, імперський утиск народів будили потребу перебудови соціального і політичного життя. Її виразниками виступали М. Костомаров, П Куліш, Т. Шевченко, М. Гоголь та інші представники українського романтизму. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.


7. Філософія О.Потебні, М.Грушевського, В. Винниченка, В. Вернадського.
Олександр Опавасович Потебня (1835 — 1891) — український вчений, філолог, фольклорист, етнограф, профеcop Харківського університету. Його дослідження в галузі мови мали значне філософське звучання, особливо питання про походження мови, про її взаємозв'язок з мисленням. У цьому відношенні заслуговує на увагу його теорія "філософія мови". О. Потебня був мислителем матеріалістичного напряму, виявляв постійний інтерес до філософії, висловлював свої погляди відносно основоположних проблем філософії. Визнаючи первинність матерії і вторинність свідомості, він стверджував, що мислення ідеальне є властивістю матерії. У своїх поглядах на проблему пізнання Потебня стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, визнаючи чуттєвий досвід основою пізнання, не заперечуючи при цьому значення раціонального, за допомогою якого людина пізнає сутність предметів, явищ, найбільш загальні та необхідні їх закономірності. Вчений відзначає визначну роль у пізнанні слова.

В єдності мови Потебня вбачав основну ознаку народу. Все інше (географічна єдність території, державність, єдність побуту, звичаїв та інше) є похідними від неї. Ця ознака є нічим незамінною і обов'язковою умовою існування народу. Якщо народ позбавиться цієї ознаки, то це вже буде смерть його душі. Він "розмиється", "розтвориться" серед інших людей, втративши те, чим він передусім відрізняється від них. Мова є знаряддям національної свідомості. Спроби її інтернаціоналізації часто обертаються тотальною дегенерацією, особливо тоді, коли пануюча нація прагне принизити, а тим більше ліквідувати мову поневоленої нації. Нація, яка втратила свою мову, не спроможна відстояти свою незалежність, вона перетворюється просто в населення. Володимир Іванович Вернадський (I863 — 1945) — мислитель - натураліст, творець вчення про ноосферу, академік. Вершиною наукової творчості В. Вернадського є вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливові розуму людини на біосферу, перетворення її в нове середовище життя людства — ноосферу. З філософської точки зору це вчення є узагальненням величезного світоглядного досвіду про єдність людства і природи, про вплив людини на біосферу, про відповідальність людини за свою діяльність. Особливо гостро постає проблема моральної відповідальності вчених за використання наукових відкриттів, які можуть негативно впливати на навколишнє природне середовище, а відтак і на саме людство.

М.Грушевський в основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів - біологічного, економічного, психічного. Суб'єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження - народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. В.Винниченко у своїй праці "Відродження нації" негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього "об'єднання". "Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності"'.Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко поступово переходить на позиції "конкордизму". Згідно з цією позицією людина має жити в "згоді" сама з собою, з природою, з іншими людьми. В соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя, активно проповідував ідею зближення соціалізму і капіталізму. Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації.


8. Академічна філософія в Україні кінця XIX - початку XX століть. "Філософія серця" П. Юркевича
Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики.

Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні.

В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку.

Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з позицій демократизму і братерської єдності слов’ян.

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей світ уособлює Україна як екзестіенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений герой Шевченка – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.

Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших творів належить його "Кобзар”.

Т.Шевченко – поет-пророк. Він вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть трудящій людині, що їхні відкриття служитимуть трудовому народу. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від зла.

М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця "Книги буття українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос.

У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич – ґрунтовний розробник самобутньої концепції "філософії серця”.

П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

Будучи релігійним філософом, П.Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. "Матеріальне начало” є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про "духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.

П.Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:

ü серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;

ü серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті, чи інші проступки; в ньому виникають багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її бажань;

ü серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все йде від серця;

ü серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

ü серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах.



9. Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова.
Основніфілософсько-соціологічні погляди М. Драгоманова викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці».

М.Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука «не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди».

У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).

Звертаючись до розвитку суспільства, М.Драгоманов виходив з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин.

Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не міг погодитися з тим, що людина має лише цю одну вроджену потребу — живлення.

За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна них головна.

Характеризуючи соціологічні погляди М.П.Драгоманова, слід зважати на те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому головною формою «скупчення осіб» є громади й товариства.


10. Філософсько-соціологічні погляди І. Франка. Філософія української ідеї
І.Я.Франко про українську національну ідею. Франка — класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певнийчас, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік". Така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер'. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно бутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.

Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Франкова філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г.Сковорода і Т.Шевченко.


11. Соціально-філософські погляди В. Липинського та Д. Донцова
Липинський брав активну участь в українській революції, був організатором Української демократично-хліборобської партії. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну, на думку Липинського, повести за собою пасивну біль-шість нації.

Державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізуватися без месіанської ідеології, яка, за його твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Росії, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Липинським як свого роду віра в наперед визначене ("вищими силами") призначення українського народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною фігурою в українській державі мав бути, за Липинським, "політичний" (а не "етнічний") українець, тобто громадянин України, незалежно від його етнічної приналежності.

Відомий ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883-1961) був учнем родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського (1873-1924), який заявив: "Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України". Брошура Міхновського "Самостійна Україна", з якої взято ці слова, запала в душу юнака, назавжди визначивши його життєвий шлях. Переслідуваний царським урядом, Донцов мусив у 1906 р. емігрувати до Австро-Угорщини. Тут у 1913 р. у виступі на другому Всеукраїнському студентському конгресі у Львові він висунув програму відокремлення України від Росії. В роки першої світової війни був головою "Союзу визволення України", за гетьманату - головою Українського телеграфного агентства. З 1922 р. вів активну політичну роботу.у Львові, редагував ряд видань. У 1939 р. з наближенням до Львова Червоної армії емігрував до Канади; з 1948 по 1953 р. викладав українську літературу в Монре-альському університеті.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова - принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою, "грунтом" національної ідеології Донцов вважав волю нації до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав "національну романтику", що ставить над усе (принаймні над інтереси "поодинокого" індивіда) "загальнонаціональну" ідею. Донцов наполягав на "нетерпимості", навіть "фанатизмі", без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського Донцов вважав, що боротьба за самостійність є справою "активної меншості" (еліти) нації. "Нація глядить у минуле,- писав Донцов у праці "Націоналізм",- звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти,- повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом"1.

Теоретичні засади так званого українського інтегрального націоналізму, а також концепцію національної еліти Донцов виклав у багатьох творах.

Філософським фундаментом світогляду Донцова стали волюнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум - це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходить висновку: "Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її амотивній, ірраціональній волі до життя і панування".

Звичайно, соціальні катаклізми в суспільстві, що були викликані першою світовою війною і подіями, які відбувалися після неї, давали можливість Донцову зробити висновок про ірраціональний хід історичного процесу, про неможливість ро-зумово вплинути на події, що відбувалися навколо. Проте Донцов стверджує думку про неспроможність розуму взагалі, про те, що не розум, а воля є рушійною силою розвитку суспільства. Він піддає критиці також історизм, просвітництво, ідеї ліберального індивідуалізму та соціального партикуляризму. А принцип ірраціоналізму вчений застосовує при аналізі феномена нації. З його погляду, підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в Житті нації, яка, в свою чергу, є вінцем розвитку людського життя. І не індивідуум, а нація мусить бути об'єктом, турбот держави і суспільства.


12. Розвиток української філософії у діаспорі (Д. Чижевський, О.Кульчицький, І.Лисяк-Рудницький, М.Шлемкевич та ін.)
Особливість філософських досліджень у діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового потенціалу її зосереджують увагу на розгляді передусім національних особливостей розвитку філософії взагалі й української зокрема, виходячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджуючи вплив його на формування духовної культури народу. Причому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї.

Розвиток філософії Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія є самоусвідомленням народом своєї культурної самобутності.

Д. Чижевський вважав що філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду. Основною рисою культурного життя Д. Чижевський вважав існування певних стійких традицій. Розуміння філософії як самоусвідомлення народом своєї культурної самобутності стало для Д. Чижевського основою для дослідження історії

української філософії. Він вважав, що формування української філософської думки було тісно пов'язане з європейськими процесами. Специфіку української філософії він виводив з головних рис українського світогляду, серед яких виділяв емоціоналізм; нахил до духовного усамітнення; гармонію між зовнішнім та внутрішнім, прагнення до згоди, миру, а не боротьби, де крайні течії не знаходили відгуку, оскільки віддавалось належне навіть тим думкам, що були протилежні власним; релігійне забарвлення.

Основну увагу у своїх працях О. Кульчицький звертає на проблеми української людини, української духовності. Добре знаючи культуру й історію України, він прагнув пояснити суть людської особи, її походження, самозвершення і призначення. Сутність людини зобов’язує її здійснити "експансію" у світ, світ трансцендентний, вічний і божественний, цим самим відкриваючи перед собою своє покликання і реалізуючись через втілення вартостей духу. Проте така експансія людини повинна, з одного боку, мати певні межі, а з другого – не бути пригніченою, як це, на думку О. Кульчицького, трапилося з українцями.

Історія українського народу – це яскравий приклад того, як у результаті політичного і соціального тиску, примусу цей народ перетворювався у психологічну, духовну провінцію, втрачав свої можливості самоусвідомлення, розуміння свого призначення і місця у світі, ставав байдужим навіть до своєї особистості. Все це наслідки національного поневолення!

О. Кульчицького також хвилює доля української нації, він шукає причини її поразок, прагне вплинути на виховання почуття національної гордості в української людини.

Учений визначає існування в Україні чотирьох різновидів геопсихічного впливу:

- геопсихічний вплив північної низовини;

- геопсихічний вплив лісостепу;

- геопсихічний вплив степової смуги;

- гірський краєвид.

На формування душі українця, крім геопсихічних факторів, впливають ще історичні чинники. Так, історично склалося, що "межовість" України була нічим не захищена, а одночасно надзвичайним багатством і врожайністю простору приваблювала завойовницький Захід і степовохижацький Схід, непомірно збільшувала тиск "межових ситуацій" кожної української людини. Україна постійно зазнавала нападів, зазіхань, загарбань. Через це в українців спочатку сформувався дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, підпорядкований ідеалові оборони, честі, волі й віри, географічній формі життя. Характерним для козацького типу було те, що під впливом історичних чинників центр ваги їхнього життя перенісся із турботи про саме життя на збереження лицарської честі, на завдання оборони своєї землі.

На формування української душі велике значення має культура. Її також потрібно розглядати з двох боків.

1. культура – це витвір певної спільноти, вираз її душі. 2. культура є одночасно і утворюючою силою душі. При цьому ні одна культура не є і не може бути в цілому витвором однієї національної спільноти. Через це вчений українську культуру і українську душу відносить до "європейського культурного кола

О. Кульчицький висуває протизасоби для подолання комплексу меншовартості: через індивідуальну психологію вилікувати й перевиховати українців. Незважаючи на комплекс меншовартості, українці проявили багато відваги і героїзму, щоб змінити життя на краще, щоб визволитися з-під іноземного назрівання. Але остаточно комплекс українці не здолали. А для цього потрібно, щоб кожний член суспільства відчував свій зв’язок із громадою. Зв’язок із громадою сприяє зміцненню солідарності, неослабленої чварами, а це дає почуття безпеки і сили, що знищує весь корінь комплексу меншовартості і стає основою відновлення національної спільноти.

І.Лисяк-Рудницький: Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з т. зв. «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.

Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення.

Як прихильник демократичних принципів високо цінив публіцистику і пресу, як основу народоправства. Як філософ, досліджував проблеми типології, зокрема, психоетнічного портрету сучасного українця. Книга «Загублена українська людина» (1954) стала підсумком інтелектуальних пошуків вченого, котрий вірив, що в умовах незалежності й свободи його народ здатен стати у ряд цивілізованих і гідних оптимістичного майбутнього.

У праці «Провід і представництво» він зазначав, що успіх української національної революції залежатиме від того, чи вдасться сформувати національну провідну верству, яка б очолила й здійснила революцію. Цей провід (ініціативна меншість) водночас повинен був чітко сформувати національні ідеали, нову національну ідею, виступити як організуючий чинник народних мас.


13. Особливості розвитку філософської думки в Україні у першій половині XX ст.
Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування. Її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію до різних політичних об'єднань, розірвала її на корінну інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об'єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів (Михайло Грушевський, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Іван Микитенко, Володимир Винниченко,Микола Хвильовий, Микола Скрипник та ін.).

Суперечності суспільного життя Радянської країни відбилися в культурі України ідеями революційної романтики так розчаруваннями. Високии злет культури та філософської думки, всього духовного життя 20-х років продемонстрував прагнення українського народу до свободи й щастя. У 1925 р. створюється Вільна академія пролетарської літератури - ВАПЛІТЕ. Процеси реформації відбуваються в музиці, образотворчому мистецтві, кіномистецтві, архітектурі, науці, народній освіті. Процес українізації охопив усі сфери суспільного життя. Зростає мережа україномовних шкіл, створюється Національна Академія наук. Ідеологом українізації стає видатний вчений, громадсько-політичний діяч Микола Олександрович Скрипник. Активізуються зусилля, спрямовані на розроблення філософії української ідеї. У 1926 р. при Українському інституті марксизму-ленінізму (УІМЛІ) відкривається кафедра з національних питань, яку очолив Микола Скрипник. З 1927 р. виходить часопис «Прапор марксизму». В межах українського інституту марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Юлійович Семковський (Брониїтейн) (1882- 1937рр.) - один з видатних філософів в Україні, ерудована особистість, блискучий лектор. Семен Семковський досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми природознавства. Найвідоміші праці «З історії університетської філософії», «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» та ін. У роки репресій засуджений і страчений.

Тоді ж, у 20-30-ті роки, багато й плідно працює Володимир Олександрович Юринець (1891-1937рр.). Закінчив Віденський університет. У Парижі захистив докторську дисертацію. У 1925 році очолив Інститут філософії. Творчо досліджував проблеми історії, філософії, соціології, естетики, філософії культури. Йому належать твори «Едмунд Гуссерль», «Фрейдизм і марксизм» тощо. У 1936 році репресований. Реабілітований посмертно. Філософія 20-х років ознаменована новими творами видатних учених України. Історик Дмитро Багалій видає фундаментальну працю про Григорія Сковороду, етнограф Михайло Сумцов публікує монографію з історії філософської думки в Україні. Проблеми соціальної філософії досліджують філософи Яків Білик, Василь Бойко, Євген Гірчак та інші; до історії вітчизняної філософії звертаються в своїх працях Наум Білярчик, Семен Семковський, Володимир Беркович, Андрій Бервицький. Все це дозволяє говорити про творче піднесення філософської думки. Проте з середини 30-х років розгортаються репресії, що знищили значну частину філософських кадрів, загальмували розвиток філософії. Учені філософи зосереджують зусилля на виправданні політичних рішень, коментуванні «Короткого курсу історії ВКП(б)» та ін.

14. Новітня українська філософія. Становлення Київсько-філософської школи. П.Копнін, В. Шинкарук.
Cмерть Сталіна в березні 1953 р. і спроби нового керівництва партії й держави дещо «підновити» і навіть «лібералізувати» тоталітарний режим, що знайшло вираження в критиці новим лідером СРСР М. С. Хрущовим культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС, сприяли створенню ситуації, схожої на ідеологічну «відлигу» 20-х років (термін «відлига» ввійшов у «вжиток» з легкої руки письменника Іллі Еренбурга). Така «відлига» настає в 60-ті роки, набувши в народі означення «хрущовська».

Позитивні зрушення в українській філософії, що почалися в 60-ті роки й призвели до «другого» її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного філософа Павла Копніна (1922—1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедру філософії Політехнічного інституту). Згодом, у 1959 р., Копнін очолив кафедру філософії Київського університету, а в 1964 р. став директором Інституту філософії Української Академії наук. Багато в чому українська філософія доби «другого відродження» завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливості та організаторському генію саме П. Копніна. Проте немало залежало й від тих, кого треба було «організовувати», хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.

Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, й ширше — на світоглядне осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань переносився з невблаганних «об'єктивних законів» розвитку всього ї вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності.

Напрям наукових пошуків Копніна виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філософи жартома між собою називали спрямування досліджень Копніна та його учнів «червоним позитивізмом». Зауважимо при цьому, що в часи, коли суспільство намагалося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм життєдіяльності та індустріалізму до нових форм. пов'язаних з технологічною перебудовою виробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися) постійно лунали звинувачення в тому, що спроба поставити в центр філософствування людину та різні способи освоєння нею світу є «буржуазною» тенденцією.

Отже, у вітчизняній філософії протягом останнього тридцятиріччя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вираженням якого були передусім партійно-ідеологічні настанови «директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі словничок традиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначне зведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідницька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані викладацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні все те, що долало пресинг цього офіціозу.
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (15.05.2012)
Переглядів: 3714 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 159
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz