| Головна » Статті » Інше - різне |
Екзамен державний філософія
| Онтологія, метафізика та діалектика 1. Буття як філософська проблема. Основні форми буття Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V-IV ст. до н.е.). в період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи її як вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. У філософських бесідах Парменід обґрунтовував наявність у світі нової сили, здатної отримувати світ людини, і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, - необхідність, що, насамперед, асоціювалася за порядком. Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося перспективним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Так, Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку філософів, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходи за сферу об'єктивності і обґрунтовувати усе суще. Німецький філософ-екзистенціаліст М.Хайдеггер (1889-1976) віддав сорок років життя вивченню проблеми буття. У своїй праці „Буття і час” він вважає необхідним поновити питання про буття, відведене, на його погляд, європейською філософією у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття, на його погляд, було і лишається головною справою думки. Французький екзистенціаліст Ж.П.Сартр (1905-1980) відмітив, що життя - чиста, логічна тотожність з собою самим. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. Філософ Г.Сковорода виділив три світи: мікросвіт, макрокосм і світ символів. Матеріаліст І.Франко розумів під буттям природу. Основні форми буття. Існують такі форми буття: 1. Буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто створених зусиллями людини); 2. Буття людини; 3. Буття соціальне, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття суспільства як цілого; 4. Буття ідеальне (духовне), що поділяється на суб'єктивоване ідеальне (індивідуальне), об'єктивне (поза індивідуальне) і об'єктивоване ідеальне (сукупність завершених творінь духу); 5. Буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям); Пит.2 Онтологія як вчення про буття. Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям. Проблема буття одна з перших проблем, які намагалась розв'язати філософія. Все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття. Термін онтологія вживається у філософії з XVII ст.,його запровадив нім. філос. Р. Гоклініус, хоча сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда. Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією. Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю. У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури. В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії. У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття - це суще, яке може мати буття або небуття. Пит.3 Основні форми буття. Співвідношення руху і розвитку. Поняття розвитку та його ознаки. Серед основних форм буття розрізняють: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття духовного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділиться на буття індивідів, соціумів і спільнот. Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному значення рух – це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об’єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним на той час як спокій відносний: спокій є лише один із моментів руху. Без руху неможна говорити про розвиток, адже, розвиток – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер, але розвиток – це не будь-яка зміна. В процесі розвитку створюється нове, необхідне здатне до саморуху, самовідтворення. Поняття буття пов'язане з поняттям «світ», яке близьке за значенням до слів «свій», «община». (У російській мові й тепер «мир» означає і «світ», і «сільську общину»). В найдавніші часи воно означало саму общину і освоєне нею навколишнє середовище. Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. Соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей - це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їх соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єдності») можна виділити два аспекти: смисли, пов'язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали) і смисли, пов'язані з практичною діяльністю (знання їстівних і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об'єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) регламентувалось через табу (соціальні норми). Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення - світ-космос греків, християнський (мусульманський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих понять також був задіяний соціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) задавала єдності й упорядкованості цьому «світу». Такому впорядкованому світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він - периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («турки», «німота»), з іншого - постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини. Цим породжена практика «узаконеного» вияву хаосу - сатурналії (свята на честь Сатурна), карнавали, на яких допускався відхід від усталеного соціального порядку. Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об'єктивних властивостей і відношень речей. Уже в натурфілософії греків, а особливо під впливом наукової революції XVI - XVII ст., формується натуралістичне розуміння світу. Під світом починають розуміти світ об'єктивної природи, яка охоплює й людину. Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі. Знанням («смисловою єдністю») такого світу мислиться наука. Все суще сприймається в горизонті наукового знання. Слово «закон», яке спочатку означало моральні та юридичні норми (тобто вживалось в сфері культури) було перенесено на характеристику порядку речей. Мислителі Відродження думали приблизно так: Бог дав закони не тільки людям, а й тілам природи (зокрема, небесним тілам, рух яких характеризувався повторюваністю, упорядкованістю). Наука повинна шукати досконалі божественні закони. Поступово ідея єдиного упорядкованого світу науки витісняє і заміщує ідею світу, упорядкованого культурою. І нині поняття світу вживається переважно в науково-натуралістичному розумінні, в якому він постає як щось само по собі суще, а світ культури мислиться як маленька часточка цього об'єктивного природного світу. Тому на рівні буденної свідомості можна стверджувати про поступовий перехід від культуроцентричної до натуроцентричної моделі світу. Спроби вирішити питання про єдність всього сущого історично привели до виникнення поняття «субстанція» (лат. substantia — сутність). Під субстанцією розуміли якусь загальну первинну основу всіх речей, яка є їх останньою сутністю. Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищенна, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в іншій. Вона — причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий прошарок реальності. Філософи намагалися вирішити питання щодо кількості субстанцій. Виникли вчення, які дістали назву дуалізму монізму і плюралізм. Дуалізм (від лат. dualis — двоїстий) це принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) — духу і матерії, ідеального і матеріального. Вчення, що пояснюють світ через одну субстанцію, називаються моністичними. У системі монізму можлива побудова ідеалістичної чи матеріалістичної картини світу, і це залежить від того, що вважається першоосновою — дух чи матерія. Плюралізм –виступає за незліченне число таких субстанцій. Пит. 5 Поняття матерії. Спосіб та форми існування матеріального світу. Класифікація форм руху, простору і часу. Матерія — це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка надана людині у її відчуттях, яку вона може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. Етимологія слова «матерія» походить від латинського — речовина. Проте зміст поняття «матерія» в історії філософії неодноразово змінювався, розвивався відповідно до розвитку природознавства і власне самої філософії. Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насампере;; питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Філософія розглядає проблему про якісну своєрідність та діалектичну єдність різних форм руху матерії. Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка насправді не існує; реальне існування мають конкретні форми руху, які перебувають у певній супідрядності, а тому їх можна класифікувати. В основу класифікації руху покладена теза про те, що якісно різним видам матерії відповідають свої особливі форми руху. Виходячи з цієї тези, вирізняють такі форми руху матерії: механічна — це просторове переміщення різних тіл: рух най-дрібніших часток, рух великих тіл, включаючи і космічні об'єкти; фізична — охоплює електромагнетизм, гравітацію, теплоту, світло, звук, зміну агрегатного стану речовини; хімічна — включає різні хімічні реакції, процеси хімічного синтезу в неорганічній та органічній природі; біологічна — це різноманітні біологічні процеси в живих організмах; соціальна — охоплює різні суспільні зміни, а також процеси мислення. Пит. 6 Діалектика як вчення про розвиток та її принципи. Альтернативи діалектики. ДІАЛЕКТИКА (грец. dialektike – мистецтво ведення бесіди, полеміки) – 1) у давньому значенні: мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника; 2) у сучасному розумінні: а) об'єктивний процес розвитку явищ на основі виникнення, боротьби і розв'язання притаманних їм суперечностей; б) філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення. Гегель філософствував методом діалектики. Центральним пунктом гегелівської діалектики є протиріччя, що розуміється як єдність протилежних понять (полярних понять), що взаємно заперечують одне одному і, водночас, доповнюють одне одного. Саме у протиріччі Гегель бачить джерело тих поштовхів, що рухають дух (мислення) у його саморозвиткові. За Гегелем, протиріччя не слід розуміти статично, як то ми знаємо з класичної логіки, де протиріччя у мисленні неприпустимі, де два протилежні твердження (поняття) заперечують одне одноному і не можуть бути водночас істинними. Діалектичне протиріччя є протиріччям динамічним. Воно є внутрішньо притаманним процесу мислення і знаходить своє розв’язання через розвиток, коли протилежності між поняттями (твердженнями) долаються ("знімаються”, як каже Гегель) на наступному, більш високому рівні мислення. Протилежне тут не відкидається, теза і антитеза не заперечують одне одному, а виявляють свою тотожність і утворюють нове ціле (відбувається діалектичний синтез протилежностей). Таким чином, мислення поступово сходить від абстрактних, бідних за своїм змістом понять, до понять конкретних, що є більш змістовними. Дух, який мислить в людині і через людину, переходить на новий ступінь свого розвитку. Але і на цьому розвиток не завершується: в надрах духу, що досяг певного стану самоусвідомлення, діалектичні процеси не зупиняються і починають формуватися нові протилежності. Ці протилежності, за умови, що вони досягли відповідної зрілості, нададуть подальшого поштовху духові (мисленню) у його розвитку. Буде здійснено черговий синтез, де протилежність між сформованими тезою та антитезою буде знов "знято”. І так нескінченно. Принципи діалектики - вихідні , об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики , що відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Матеріалістична діалектика спирається на такі принципи:1)п. матеріалістичного монізму;2) п. єдності діалектики буття і діалектики мислення. Принципи власне діалектики: 1) п. загального зв’язку і загального розвитку явищ у світі; 2)системне дослідження цих явищ. Альтернативами діалектики є: 1) Метафізика .2) Софістика. 3) Еклектика. 7. Діалектика і метафізика як вчення про розвиток і способи філософування. Зміст і різновиди діалектики. Альтернативи діалектики Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. З’ясовуючи закони діалектики, користуються такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Категорії — це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій. Абстрагування — це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п. Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо. Альтернативи діалектики. Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е,), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення. Термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? 1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. 2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. 3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. 4. У розумінні спрямованості розвитку. Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів. Пит. 8 Проблема свідомості у філософії. Поняття ідеального. Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного. Неправильним є також зведення свідомості лише до знань, бо це звужує параметри самої свідомості, що включає і предметну свідомість, як і ототожнення свідомості із самосвідомістю, що увінчує свідомість, але щоб усвідомлювати щось, треба мати те, чим усвідомлювати. Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об'єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об'єктивних даних. До того ж свідомість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов'язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв'язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з'ясування її природи. Так, П. Тейяр де Шарден вважає, що земна матерія містила в собі деяку масу психічної енергії, елементарної свідомості. Тому вона пробилась у світ із темряви підсвідомого. Ніхто й не помітив появи розуму на Землі. А тому осягнути конкретний механізм свідомості неможливо. Родоначальник феноменології Е. Гуссерль зазначав, що приписувати свідомості природу, шукати реальні чинники її визначення є безглуздям, натуралізацією, оскільки «трансцендентальна суб'єктивність, або чиста свідомість, не підвладні силі нашої свідомості». Його точку зору поділяли М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, який вважав свідомість чистою суб'єктивністю. На його думку, досліджуючи свідомість, необхідно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за власні межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це означає, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це - сфера буття, екзистенції та свідомості. Необ'єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб'єктно-об'єктних відношень. Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби «пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального. Основними ознаками (властивостями) свідомості є: ідеальність. Це - найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. За своїм змістом свідомість - це екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об'єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами, «ідеальними за своєю суттю». Наявність ідеального дає змогу людині стати об'єктом і суб'єктом культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо. Пит. 9 Генезис свідомості та її структура. Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Починаючи з Епікура, а в Новий час із Спінози, матерія розглядається як причина самої себе, як causa sui. Різні форми активності матерії віртуально присутні в самій матерії. Вони самореалізуються завдяки її нескінченному руху, змінам і розвитку. Всезагальність відображення як властивості всієї матерії зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. А це означає, що відображення є здатністю матеріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ, предметів і систем. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її внутрішнім змістом. Виходить, що відображальні процеси удосконалюються і ускладнюються з розвитком матерії і, треба думати, залежать від ускладнення типу взаємодії між складовими структурними елементами матеріальних систем. У зв'язку з цим можна виділити кілька рівнів розвитку властивості відображення, де кожний наступний рівень є складнішим за попередній. До основних типів відображення сучасна наука відносить: 1) неорганічне відображення — пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл; 2) органічне відображення — має місце в живій природі (подразливість, чутливість, психіка); 3) соціальне відображення — рівень існування людської свідомості. Відображення становить процес, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей взаємодіючих об'єктів. Виникнення життя — найвеличніший стрибок у розвитку матерії, пов'язаний із появою біологічних форм відображення, які містять у собі в "знятому" вигляді фізико-хімічні форми відображення, але не зводяться до них. Життя є складною формою руху матерії. Живі організми мають такі властивості, яких не існує в неживій природі, — подразливість, розмноження, мінливість, спадковість, в основі яких лежить обмін речовин. Тому обов'язковою умовою збереження і розвитку життя є зв'язок і взаємодія організму з довкіллям. Подразливість відбувається у формі збудження і зовнішньої відповідної вибіркової реакції. Із подразливістю тісно пов'язана інша важлива властивість живого організму — запам'ятовувати і зберігати сліди подразнення. У подальшому розвитку матерії виникають складні за організацією матеріальні системи — нервова матерія, центральна нервова система, органи чуття, умовно-рефлекторна діяльність, психічне відображення тощо. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. За проф. І.Ф. Надольним в структуру свідомості входять: - Емоційна сфера свідомості — складне, малодосліджене явище. Емоції— це відображення об’єкта у формі психічного переживання, хвилювання. - Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей. - Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. - Підсвідоме - це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму. - Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. - Самосвідомість тісно пов'язана з рефлексією. Рефлексія — це принцип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Пит. 10 Свідомість, мислення і мова. Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів - сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості - мислення, воління та емоційні переживання. Мислення - один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв'язування математичної задачі). Його нерідко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. «Я хочу», «я люблю» - це також акти свідомості, але вони не є актами мислення. Само мислення поділяють на розсудкове і розумне. Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум - це лише певний тип мислення, мислення - один із видів актів свідомості, свідомість - певний рівень розвитку психіки. У виникненні та розвитку свідомості важливу роль відіграла мова. Мова -спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираження думки, мислення, свідомості. У контексті проблеми свідомості мова виконує дві важливі функції: 1) є способом вияву ідеального змісту свідомості. І. Кант виділив три головні такі способи: слово (власне мовний, або інтралінгвістичний, чинник); жест (позамовний чинник, хоча мова танцю, наприклад, може бути красномовнішою від слів); інтонація (екстралінгвістичний фактор). Згідно з цією логікою свідомість може реалізовуватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) у трьох мовних формах: вербальній (словесній), у формі зображення та музичній, які найчастіше переплітаються; 2) мова є специфічним буттям, що формує свідомість. Вона концентрує в собі ті смисли і значення, які віднаходить і стверджує у світі людина. Тому мова щодо свідомості э її безпосереднім оточенням, яке впливає на неї змістом, внутрішньою спрямованістю. Як ідеальна, свідомість існує тільки в матеріальній формі свого вираження - мові. Наші знання, проекти майбутньої діяльності, різноманітна творчість неодмінно пройняті мовою. Свідомість і мова діалектичне поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя - національна, а отже, специфічна. Завдяки мові ідеальність має і матеріальну оболонку, оскільки об'єктивується в книгах, художніх полотнах, архітектурних будівлях, скульптурі, знаряддях праці та інших різновидах матеріальної та духовної культури, які щодо існування є матеріальними, а за суттю, походженням - ідеальними. Передусім свідомість виробляє осмислений план поведінки людини як у світі природи, так і в суспільстві. Орієнтація тварини у певному середовищі детермінована інстинктами. За таких обставин свідомість не допомогала б, а заважала поведінці тварин. Ідейні стосунки між індивідами виникають у співтоваристві, але за певної індивідуалізації суб'єкта від нього. З одного боку, людина є істотою соціальною, а з іншого - вона неповторна, незалежна у певних параметрах від соціуму. Тільки за таких умов і з'являється можливість продукувати ідеї. Тварина не має творчого змісту в своєму мозку. Буттєвість свідомості започатковується з виникненням внутрішнього світу ідей. Людина має образи речей у своїй свідомості навіть тоді, коли ці речі безпосередньо не дані в чуттєвому сприйманні. Такі образи і є творчим змістом свідомості. На основі творчості ідей вперше стало можливим вироблення елементів мови, а володіння словом, у свою чергу, створює умови для різноманітних маніпуляцій думки. Свідомість людини вільно відтворює різні образи та уявлення і не обмежена чуттєвістю конкретного моменту. У своїй творчій уяві людина вільно переміщається в різноманітних параметрах простору і часу. Світ доступний їй не лише «тут і тепер», а й «там і тоді». Тому й поведінка людини визначається не лише конкретною сенсорною ситуацією, а й уявною, мислимою. Творчий зміст людської свідомості відрізняє її від психіки тварини. Творчість і відтворення ідей є неодмінною умовою зростання і збагачення свідомості. Тільки завдяки їй людська психіка набуває свого унікального внутрішнього світу думок, ідей, уявлень, що звільняють людину від сліпої залежності конкретного моменту. Пит. 12 Самосвідомість. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах: - як усвідомлення людиною самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»; - як спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ці підходи до розуміння самосвідомості є взаємодоповнюючими. Самосвідомість - здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших. Через це людину так хвилює думка інших людей. Якщо людина не має такої здатності, то це є ознакою психічного захворювання. Дистанціювання від себе забезпечується завдяки комунікації. Людина усвідомлює, постійно звертається до себе як внутрішнього співрозмовника, хоча й постійно промовляє «про себе» способами внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснює собі те, що діється, оцінює події, людей, саму себе. Тому для розвитку самосвідомості важливо розвивати внутрішнє мовлення. Найкращим засобом для цього є читання книг (телебачення, якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтенсивно), мистецтво, філософія, осмислене спілкування з якими дає широкий вибір засобів для духовного зростання, змогу стати дійсним суб'єктом свого життєвого процесу. Засобом розвитку самосвідомості може бути і релігія. Зокрема, сповідь у християнстві розвиває у людини фундаментальні для самосвідомості здатності: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі дії вироблені й в інших релігіях, зокрема в конфуціанстві. Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й, отже, уможливлює дистанціювання від теперішнього та майбутнього. Самосвідомість виконує такі функції: - самопізнання - охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі); - самоспостереження і самоаналіз (на який здатний небагато хто); - самооцінки - включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків); - саморегуляції - передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення. Пит.13 Діалектика та метафізика. ДІАЛЕКТИКА (грец. dialektike – мистецтво ведення бесіди, полеміки) – 1) у давньому значенні: мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника; 2) у сучасному розумінні: а) об'єктивний процес розвитку явищ на основі виникнення, боротьби і розв'язання притаманних їм суперечностей; б) філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення. МЕТАФІЗИКА – (грец. met а та physika – «після фізики») – 1) в історії філософії термін вживається для позначення філософських вчень про надчуттєві, недоступні досвідові начала буття; 2) протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком і розвитком, не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху. Пит. 14 Суспільна свідомість і її форми. Свідомість виявляє, репрезентує себе двома способами: зовнішньо - у вчинках і словах людей та внутрішньо - через безпосереднє спостереження за власними актами свідомості, у рефлексії. Соціальним виміром свідомості є вияв свідомості у ставленні людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами - моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. А воля, згідно з Кантом, діє автономно. Це означає, наприклад, що моральним є вчинок, який людина вільно обрала сама, а не здійснила за зовнішнім примусом. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і обирати між різними варіантами дій. Я, наприклад, хочу мати певну річ, знаю способи, якими можна заволодіти нею (купити, випросити, вкрасти), знаю суспільні оцінки кожного з цих способів і добровільно обираю між ними. Свідомість саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвідомленні відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї відсутній «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідомості такої особи. Форми суспільної свідомості: релігійна свідомість, філософська свідомість, естетична свідомість, моральна свідомість, правова свідомість, політична свідомість тощо. Пит. 15 Психіка, свідомість, душа, дух та проблеми єдності у людині. Свідомість людини - нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку. Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів - сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості - мислення, воління та емоційні переживання. Психіка- це функція мозку ,що полягає у відбитку об’єктивної дійсності в ідеальних образах на основі яких регулюється життєдіяльність організму. Свідомість не зводиться до психіки. Поняття свідомість більш вузьке порівняно з поняттям «психіка людини». Психіка складається із таких духовних утворень . як свідоме і несвідоме , що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. ДУША - термін, яким позначається психіка, внутрішній світ людини. Душа в релігії розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі і ніби є основою, джерелом психічних явищ. У новоєвропейській філософії термін «душа» став вживатися для визначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості. ДУХ - притаманна людині здатність бути самосвідомим суб'єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в ціле-покладанні та творчій діяльності. | |
| Переглядів: 5961 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |