П`ятниця, 29.03.2024, 03:59
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Екзамен державний філософія
Гносеологія та епістемологія

1.Предмет гносеології та її базові категорії (пізнання, суб’єкт, об’єкт)
Епістемологія(грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

2. Види рівні та форми пізнання

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з "живого споглядання". Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення. Всі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані та обумовлені практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилось метафізичним споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості ізольованого індивіда. Більш складною формою відображення є сприймання.

Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на органи чуття людини. Сприймання — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії. Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.


3. Істина та її критерії. Теорії істини.

Питання Понтія Пилата до Христа – «Що є істина?» - було і є одним з головних питань філософії.

Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм). Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання).

Істина у суто пізнавальному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням аб'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання проте, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльносьті як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому.

Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченим процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного. Абсолютна істина – це повне, адекватне відображення в людській свідомості обєктивного світу. Це істина цілцісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися. Відносна сторона істини саме в такій неповноті, неостаточності.

Проблема відповідності знань об'єктивній реальності відома в філософії як проблема істини. В структурі знань є два боки: один залежить від як фізіології людини так і від культури та іст. епохи, мови. Другий залежить від об'єктивної реальності, від специфіки явищ та процесів що відображаються свідомістю. Зміст наших уявлень та знань, які не залежать ні від людини, ні від людства наз. об'єктивною істиною

В іст. філософії виділилися два способи відокремлення в наших знання тошо, що не залежить від людини: Платон - істина-знання про вічні, незмінні ідеї. Другий спосіб: чуттєве споглядання, спостереження. Бекон - істина - долька часу", але це означ, що вона залежить від людини, тому Гобс - створив формулу: істина - донька розуму. Кант: виявлення об'єктивного критерію істиннтсті знань - центральне завдання філософії. Об'єктивна істина не є щось застигле, але виступає, як об'єктивний зміст наших знань, що перевіряються на практиці. Спираючись на теорію пізнання: 1) об’єктивний світ змінюється; 2) Змінюються та розвиваються пізнавальні засоби; 3) знання, що виростають на основі практики змінюються та розвиваються, змінюються і об'єктивна істина. Форма вираження об'єктивної істини, яка залежить від конкретних умов назив. відносною істиною. Таким чином весь розвиток людського пізнання, в тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, які більш точно чи повно виражають об'єктивну істину. Повне, всебічне знання про якесь явище наз. абсолютною істиною.

Істина завжди конкретна. Але існують інші соціально значимі оцінки: корисні та некорисні знання, причому корисність, а істинність не завжди співпадають, необхідно врахувати соціальний та культурний контекст в якому використовуються знання. В першу чергу це відноситься, що торкаються питань світогляду, ідеології, політики і т.д. Оцінка - невід'ємний компонент свідомості, що залежить від суб'єкта, з другого боку залежить від об'єктивних умов. Цінності - характеристика не речі як самої по собі, явищ дійсності, включених прямо або опосередковано в суспільні відносини, це прояв соціального буття речі, має таким чином суспільну причину. Типи цінностей розрізняють за предметом ціннісного відношення (матеріальні та духовні) та за суб'єктом (індивідуальні, групові). 

4. Знання як предмет епістемології

Епістемологія (від грецького-Предмет пізнання знання) – галузь філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, з'ясовує умови його істинності.

Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання - уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Знання предмета, який не створено людиною, виглядає як відповідь на запитання: «Що є предметом?». Скорочено таке знання іменують: знати, що. Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися відповіддю не лише на питання: «Що є предметом?», але й на запитання: «Як створити предмет?». Знання відповіді на питання скорочено іменують: знати, як. Засобами пізнання можуть служити речі і процеси природного або штучного походження, що використовуються людиною в пізнанні: органи чуттів, прилади і спостереження за їх допомогою, експеримент і вимірювання в ньому, мислення в поняттях та інтуїція.

Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і його носія - людини, яка застосовує засоби пізнання. Таке покликання обумовлює їх залежність від властивостей людини і предмета пізнання.

Розкриття суті пізнання вимагає не тільки встановлення його змісту, елементів, але й виявлення їх ролі у взаємозв'язках. Суб'єкт пізнання - це людина, яка володіє свідомістю, здатна споглядати і перетворювати світ. Об'єкт пізнання - це частина світу, що стала предметом споглядання і перетворення людиною. Співвідношення споглядання і перетворення визначається можливостями людини і властивостями об'єкта пізнання. Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, що виникає разом з формуванням людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх видів їх життєдіяльності. Якщо ж не ставиться будь-яка пізнавальна мета, що стосувалась б практики, то таке пізнання є стихійним і разом з тим емпіричним, бо не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі стосунки предметів повсякденного досвіду. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання є й формою практики, бо безпосередньо вплетене в практичну діяльність. Метою ж пізнання є не пізнання світу, а саме виробництво предметів, що зрештою неможливе без певного знання пропредмети та знаряддя праці, способи їх зміни, застосування та ін. А це вже не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання, що виникає, іманентне практиці, що зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності. Філософ Френсіс Бекон підкреслював: якщо самі поняття, будучи основою всього, спутані і необдумано абстраговані від речей, то нема нічого міцного в тому, що побудовано на них. Співвідношенням споглядання і перетворення задається і знання, що набувається: опис явищ або відтворення суті, знання що або знання як.

5. Метод і методологія

Методологія (гр. - спосіб, метод — наука, знання) - вчення про правила мислення при створенні теорії науки.

Методологія — це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження.

У Гносеології притаманний методологічний плюралізм, відсутність обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. До них відносяться: філософські методи (діалектичний – це дає змогу розглядати процеси і явища в динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття (філософії, політики, моралі, мистецтва тощо) герменевтичний, феноменологічний та ін.); загальнонаукові методи (структурно-функціональний, системний, імовірнісний та ін.); загальнологічні прийоми.


Логіка

1. Логіка як наука, її характер, предмет, метод, традиційна та сучасні моделі.
Термін «логіка» походить від давньогрецького слова «логос» (logos), основні значення якого пов'язані з поняттями «мислення» («мисль», «думка») і «мова», «мовлення» («слово»). Тоді мислення ще не усвідомлювалось як відносно самостійний феномен.

«Логос» у розумінні давньогрецького мислителя Ге-ракліта (VI—V ст. до н.е.), який першим вдався до цього терміна, — це те, що упорядковує світ, одвічна об'єктивна всезагальна тривка закономірність. Певною мірою таке значення термін «логіка» зберігає і в наш час. Буття, за сучасними уявленнями, є суперечливою єдністю впорядкованості й хаосу. Виходячи з визначальної ролі першого моменту, говорять про об'єктивну логіку виникнення, становлення і розвитку тих чи інших об'єктів, зокрема про логіку подій тощо.

Логікою називають і науку, яка досліджує впорядкованість людського мислення, його закони й форми, і відповідну навчальну дисципліну. Розрізняють традиційну і сучасну логіку. Був час, коли чи не головну відмінність між ними вбачали в тому, що перша зберігала в собі елементи діалектичної логіки (при цьому часто зверталися до логіки Арістотеля, зокрема до його вчення про категорії). Проте переважна більшість фахівців вважає, що специфіка сучасної формальної логіки полягає у використанні ідеї наведення доводів, подібних до обчислень у математиці, математичних методів, штучної мови тощо. Традиційна логіка — перший ступінь формальної логіки, тобто її «арифметика», в ній досліджувані структури думок і міркувань ще обтяжені змістом, оскільки виражені переважно засобами природної (національної) мови. Сучасна ж логіка (так звана математична чи символічна) — другий, вищий ступінь розвитку формальної логіки, своєрідна «алгебра» логіки. Вона застосовує математичні методи та спеціальний апарат символів і досліджує мислення з допомогою числення.

При визначенні предмета науки логіки у логіко-філософській літературі беруть до уваги три аспекти: онтологічний (філософське вчення про буття), гносеологічний (пізнавальний) та формально-логічний. В онтологічному аспекті визначається об'єктивна основа науки логіки — об'єктивне існування предметів, явищ, процесів (емпіричних об'єктів), між якими існують різноманітні взаємозв'язки (причинно-наслідкові, просторові, часові, генетичні та ін.), тобто те, що називають "логікою речей". У гносеологічному (пізнавальному) аспекті визначаються процес відображення "логіки речей", "логіки подій" у "логіці понять" і становлення системи понять (категорій), які охоплюють сутність об'єктивно існуючих речей, явищ і процесів. У формально-логічному аспекті визначаються необхідні взаємозв'язки між логічними формами мислення (поняттями, судженнями, умовиводами), які зумовлені не змістом мислення, а лише його структурою. Усі ці аспекти постають в єдності. Враховуючи цю єдність, можна дати таке визначення предмета науки логіки: Логіка — це наука, яка вивчає закони і форми розумової діяльності людей, принципи і засоби побудови правильних суджень і міркувань про предмети і явища об'єктивного світу, методи формалізації знання як результату пізнавального процесу. Особливості логіки як науки: - вивчає закони і форми розумової діяльності людей на підставі аналізу їх мовних висловлювань, тобто через реалізацію (матеріалізацію) результатів розумової діяльності у мові; створює свою специфічну мову (логічну мову) для аналізу структури мислення і формалізації знання. - вивчення логіки потребує зосередження і систематичного підходу.


2. Мислення як предмет аналізу у формальній логіці. Форми мислення. Істинність і правильність мислення
Будь-який предмет або явище мають зміст і форму, які знаходяться в єдності і взаємодіють між собою. Під змістом розуміється сукупність елементів і процесів певним чином пов'язаних між собою і утворюють предмет або явище (наприклад, зміст життя утворює сукупність процесів обміну речовин, росту, розвитку, розмноження). Форма – це засіб зв'язку елементів і процесів, які складають зміст (різноманітні способи зв'язку елементів і процесів пояснює величезну різноманітність живого на Землі).

Мислення як предмет аналізу у формальній логіці теж має зміст і форми. Але тут є й принципова відмінність. Зміст предметів, явищ матеріального світу знаходиться в них самих. У мислення ж немає власного, тобто мимовільно породжуваного змісту. Мислення черпає свій зміст з об'єктивного світу, тобто змістом мислення є все багатство наших думок про навколишній світ, конкретні знання про нього. Форма мислення (її інакше називають також логічною формою) – це структура думки, спосіб зв'язку її елементів. У реальному процесі мислення зміст думки та її логічна форма не існують порізно. У той же час логічна форма має відносну самостійність. Це означає незалежність логічної форми від конкретного змісту думки, що відкриває можливість для відволікання від змістовної сторони мислення, виділення логічної форми і її спеціального аналізу. Цим і визначається існування формальної логіки як науки. В основі мислення людини лежать три фундаментальні логічні форми: поняття, судження і умовивід. Поняття, будучи відносно самостійною формою думки, входить складовою частиною в судження. Судження, в свою чергу, будучи відносно самостійною формою, виступає в той же час складовою частиною умовиводи. Останнє робиться на основі суджень. Результатом умовиводів виступають нові судження. Судження, таким чином, є однією з найважливіших форм мислення, що вивчаються логічною наукою. «Судження з повною підставою може бути названо первісною і головною формою, в якій протікає процес мислення. Це не значить, звичайно, що всі інші форми думки (умовивід, а тим більше поняття – форма, в якій розкривається внутрішній зміст предметів і процесів дійсності) є в порівнянні із судженням другорядними. Але з точки зору генезису форм думки, судження виступає як провідна форма. Так, зіставляючи судження з умовиводом, ми бачимо, що будь-який умовивід є поєднанням суджень, тобто судження виступає в процесі умовиводу як його обов'язкова складова частина. З цього випливає, що судження є по відношенню до висновку первинною формою, а сам висновок є не що інше, як процес утворення нового судження »


3. Основні закони формальної логіки
Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам. Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий звязок між думками. Основними законами формальної логіки є: закон тотожності, закон достатньої підстави, закон суперечності, закон виключеного третього.. Формально-логічні закони – це закони правильної побудови і звязки думки. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обгрунтованість. . Закон логіки є відображення об'єктивного в суб'єктивній свідомості людини» Кожний логічний закон відображає певну сторону дійсності, її властивості і відношення, має свій аналог і подібність у природі. Так, закон тотожності є відображенням якісної визначеності речей і явищ, а закон достатнього обгрунтування відображає причинно-наслідковий зв'язок між предметами і явищами світу. Щоб мислення приводило нас до істини, воно має відповідати вимогам формально-логічних законів—закону тотожності, суперечливості, виключеного третього та достатньої підстави. Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає неправильним, нелогічним. У практиці мислення трапляються двоякого роду логічні помилки, пов'язані з порушенням вимог законів логіки: софізми та паралогізми.

Формально-логічні закони мають загально-людський характер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їхньої класової чи національної належності. Всі люди мислять за одним і тим же законом логіки. «Оскільки процес мислення сам виростає із відомих відношень, сам є природним процесом, то дійсно осягаюче мислення може бути тільки одним і тим же, відрізняючись тільки за ступенем, у залежності від зрілості розвитку і, зокрема, розвитку органу мислення».

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторялась. Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одного й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим же, скільки разів вона висловлюється. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде уже інша думка.

Закон тотожності у вигляді формули записується так: А є А, або А = А

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; в крайньому разі одне із них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: «Петренко є співучасником даного злочину», «Петренко не є співучасником даного злочину». Одне з цих суджень обов'язково хибне. Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного й того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон суперечності незастосовний. Закон виключеного третього формується так: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може. Наприклад, із двох суджень «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним» та «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним» - одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним в перше судження, То друге буде обов'язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним. У вигляді формули закон виключеного третього записується так: А або не-А. У математичній логіці цей закон має формулу АVА. Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечних судження. Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу. Із закону достатньої підстави випливає, така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обгрунтована. Так, для того, щоб судження «Петренко е співучасником цього злочину» було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасник цього злочину. Якщо ж таких суджень наведено не буде, то висловлене положення («Петренко є співучасник цього злочину») не може вважатися істинним.Закон достатньої підстави є відображенням необхідного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явищами навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв'язків і т. д. Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без котрої воно не могло б виникнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу.

4 Логічний аналіз понять та імен у традиційній та сучасній логіці.
Традиційна логіка – логіка понять, сучасна – вивчає теорію імен. Теорія імен розглядається в логіці предикатів.

Ім’я – мовний знак, що позначає певний предмет. Між поняттям ті іменем є зв'язок. Поняття – означає загальне ім’я, що позначає елемент з множини.

Н: місто

Поняття узагальнене знання, поняття як форма думки, де відображаються суттєві ознаки.(Одиничних понять не існує). Поняття виражається у імені. Поняття в природній мові виражається за допомогою слів або словосполучень. Однак поняття і слово не одне і теж.

1. Поняття категорія логіки, слово категорія граматики

2. П. виражає сутність предмета, слово не стосується сутності предмета, а є лише його назвою.

Слово є багатозначним . В мові наявне явище анонімії ( коли слова однакові за звучанням, але різні за змістом: коса). Тому в науці користуються не словами , а термінами. Термін – це група слів або слово, яке має чітко визначене значення. Терміни певної науки складають її термінологію.

Ім’я – це термін, який означає певний предмет. Є зв'язок предмет-поняття-ім’я . Бувають імена власні і загальні, прості і складні. Імя в логіці предикатів – це термін, який позначає будь-який предмет. Приклади імен: Аристотель, столиця Франції. Імя власне у логіці предикатів – це термін, який позначає індивідуальний предмет. Н.: Іван Київ. Імя загальне в логіці предикатів – це термін, який позначає один, окремий предмет з множини предметів. Н.: Книга. Терм у логіці предикатів – це термін, який позначає індивідуальні, окремі предмети або індивіди. Якщо терм нічого не позначає, його називають змінним.

Логічними методами утворення понять є: порівняння, аналіз,синтез, абстрагування, узагальнення. Порівняння – виявлення подібності і відмінності предметів за певними ознаками. Аналіз – мисленне розділення предмета на його складові.

За кількістю елементів обсягу поняття бувають: порожні та непорожні.

Порожні – поняття, обсяг яких не містить жодного елемента (вічний двигун, круглий квадрат)

Непорожні – поняття, обсяг яких містить хоча б один елемент( людина, столиця)

Непорожні поділяють за кількісною характеристикою обсягу на одиничні-сонце, загальні-місто, планета.

За характером елементів обсягу: збірні – це поняття елементи обсягу яких є класи однорідних предметів – ліс, натовп; незбірні – елементами обсягу є окремі предмети- трикутник, зірка.

За типом ел.об.: конкретні – ел. Об. Є окремий предмет- літо, абстрактні – ел. Об є властивості предметів або відношення між ними, відображені властивості предметів без самих предметів – свобода.

Конкретні діляться на: відносні- батьки –діти, безвідносні:країна.

Абстрактні : позитивні- вказують на наявність певних ознак предмета – відповідальний, негативні – бездуховний.

5. Логічна теорія висловлювання і судження у пропозиційній, атрибутивній, релятивній, кванторній логіці.

Традиційна логіка зв’язна з граматикою.

Судження – це форма мислення, яка розкриває зв'язок між кількома поняттями через твердження або заперечення. Судження можуть бути простими або складними. Вода чиста – просте, Якщо сьогодні п’ятниця, то завтра субота – складне.

В традиційній логіці предмет відповідає суб’єкту – те про що йдеться в судженні. Предикат – те що стверджується або заперечується з приводу суб’єкта. S є P.

Пропозиційна логіка досліджує описове висловлювання, релятивна – судження з відношеннями, кванторна не граматичну побудову, а функціональні зв’язки.

Квантор – це частина судження, яка вказує на те, яка кількість елементів обсягу суб’єкта належить або не належить обсягу предиката. Розрізнґють квантор спільності – КС і квантор існування КІ. КС вказує на те, що кожене елемент обсягу суб’єкта належить або не належить обсягу предиката. Він виражається кванторними словами кожен, ніхто, усі. КІ вказує на те, що частина елементів обсягу суб’єкта на лежить або не належить обсягу предиката. Він виражається кванторними словами деякі, окремі, частини. Введення у судження кванторних слів називається квантифікацією: у судженні «зірки є космічні тіла» відсутній КС. Увівши відповідне кванторне слово «усі»…

Судження через речення реалізуються у висловлюванні. Висловлювання – це речення, яке виражає судження. Якщо речення граматична категорія, судження – логічна категорія, то висловлювання – логіко-граматичне. Просте речення, яке виражає просте судження називається простим висловлюванням. Складне так само. Описове висловлювання = це граматично правильно побудоване розповідне речення, в якому повідомляється про наявність або відсутність певних фактичних ситуацій – «Якщо йде дощ, тоді подвіря мокре». Описові речення оцінюють з точки зору істинності і хибності. Просте описове висловлювання не містить описових сполучників, а складне – містить логічні сполучники і складаються з кількох простих. Логічні сполучники – кон’юнкція – граматичний сполучник «і», імплікація – «Якщо, тоді».

Ознаки логіки висловлювань вивчає описові висловлювання і звязки між ними, досліджує структуру складних описових висловлювань.

Знаки логічних сполучників

® імплікація «якщо,тоді»

Ú диз’юнкція або, чи

Ù кон’юнкція і

º знак рівносильності еквіваленції

Знаки пропозиційних змінних

p,q, r, s. Ці знаки призначені для позначення простих описових висловлювань.

Формалізація в логіці висловлювань – це переклад описових висловлювань природної мови на штучну мову. 

6. Модальне висловлювання в атлетичній, епістемічній, темпоральній та деонтичній логіці.
Модальна логіка – це розділ некласичної логіки, де досліджуються описові висловлювання одночасно з їхніми оцінками та відношення між ними у структурі міркувань. Основна інформація виражена в описовому висловлюванні. Модальні оцінки виражають за допомогою таких термінів: необхідно, можливо, випадково, добре, поганою обов’язково, раніше. Вираз, який фіксує модальність описового висловлювання, називається модальним поняттям. Наприклад: «Можливо, завтра буде дощ».

Принципи модальної логіки. Модальна повнота – модальне висловлювання може бути або істинним, або хибним, або невизначеним. Модальна несуперечність формулюється так: модальне висловлювання не можу бути одночасно і хибним і істинним і невизначеним.

До канонічних модальних логік зараховують атлетичну, темпоральну, епістемічну та деонтичну.

Алетична логіка вивчає висловлювання з модульностями: необхідно, дійсно, можливо. Ці висловлювання називають атлетичними висловлювання. Наприклад, «Необхідно, що вода кипить при 100 градусах».

Темпоральна логіка вивчає висловлювання з модальностями : було, є, буде, раніше, пізніше, одночасно. Такі висловлювання називається темпоральними висловлюваннями.

Епістемічна логіка – логіка знання, логіка віри. Достовірністю є свідоме визнання чогось істинним для будь – чого. Вірою є свідоме визнання істинним якогось положення з точки зору суб’єктивної достатності. Знання виступає єдністю суб’єктивної та об’єктивної достатності. Епістемічна логіка досліджує висловлювання з модульностями: знаю, вірю, вважаю, відомо, невідомо, доведено, переконаний, спростовано, та їхніми аналогами у особистісній і в без особистісній формі. Висловлювання, до яких входять епістемічні модальності називають епістемічними висловлюваннями. Наприклад: «Доведено, що люди бувають екстравертами або інтровертами», « Дощ іде, але я не вірю».

Деонтична логіка досліджує висловлювання з модальностями: обов’язково, заборонено, дозволено, байдуже та їхніми модифікаціями. Висловлювання, до складу яких входять деонтичні модальності називають деонтичними висловлюваннями. В залежності від характеру норм Д. В. мають такі різновиди:

1. Висловлювання про наявність або відсутність якогось права «Заборонено читати чужі імейли»

2. Висловлювання про наявність або відсутність обов’язку «Необхідно бути чесним».

Головні закони деонтичної логіки:

1. Якщо А обовязково , то А – дозволено. І навпаки.

2. Якщо А заборонено, тоді А недозволено.

3. Якщо А дозволено, тоді А незаборонено.


7. Аналіз міркувань засобами про позиційної, атрибутивної і кванторної логіки.
Логіка – це нормативна наука, яка вивчає міркування людей у тих формах, у яких вони відбуваються. Будь-яке міркування має зміст і форму. Зміст міркування – це те, про що людина думає, предмет міркування. Форма міркування – це спосіб побудови та виразу міркування. Міркування може бути істинним або хибним, правильними або неправильним.

Істинність міркування – це його здатність відтворювати дійсність такою якою вона є, відповідати їй за своїм змістом.

Хибність міркування – це його здатність створювати зміст думки, перекручувати його. Правильність міркування – це його відповідність правилам і законам логіки.

Неправильність міркування – це порушення законів і правил логіки.

Критерієм правильності міркувань є: логічна форма і логічний закон.

Логічна форма (форма думки) – це будова, структура, конструкція, організація думки, спосіб зв’язку її змістовних частин, спільна назва для понять, суджень, виводів. Логічний закон думки – це внутрішній необхідний повторюваний і суттєвий зв'язок між думками. Логічних законів дуже багато. Якщо міркування людини відбувається у логічних формах та ц відповідності з законами логіки, воно є правильним. В іншому випадку – неправильним.

Метою пізнання є одержання істинних знань. Для того, щоб одержати такі знання за допомогою міркувань, треба, по-перше, мати істинні засновки, а по-друге, правильно їх поєднувати, міркувати за законами логіки. Фактичних помилок, як і логічних, певна річ, треба уникати, що не завжди вдається. Формалізація дає змогу виявити загальні структури думок, сформулювати на цій основі загальні закони і правила міркування, завдяки чому можна змінити будь-яке змістовне міркування, фрагмент тексту чи й цілий текст відповідною системою формул.

Основні форми абстрактного міркування – поняття, судження і умовивід. Логічний аналіз міркувань в природній мові Обчислення предикатів дає можливість проводити логічний аналіз незрівнянно більшої кількості міркувань, виражених природною мовою, ніж числення висловлювань. Повсякденні і багато наукових міркування зазвичай ведуться природною мовою. Логіка обчислення будуються для того, щоб забезпечити необхідну точність нашим міркувань, викривати що виникають при цьому помилки і виправляти їх. У найпростіших випадках такий аналіз можна провести за допомогою обчислень висловлювань, в якому ми відволікаємося від логічної структури суджень і розглядаємо їх як щось єдине ціле, як далі нерозкладних атоми міркувань. Переклад міркувань з природної мови на мову обчислення висловлювань наштовхується на серйозні труднощі тому, що сильно спотворює реальний процес міркувань, в якому цікавляться не тільки різними зв'язками суджень один з одним, а й структурою самих суджень. Обчислення предикатів дає можливість більш адекватно відобразити міркування, що ведуться на природній мові.

Для обчислення предикатів, перш за все, встановлюється універсум міркування або предметна область об'єктів, про які йде мова.

8. Умовивід як логічна форма. Види і форми умовиводів
Знання, які ми виводимо з уже існуючих є опосередкованими чи виводними. Логічною формою отримання виводних знань є умовиводи.

Умовивод – це форма мислення, за допомогою якої із одного чи декількох суджень виводиться нове судження. Любий умовивід складається з засновків і висновка, перехід – вивод (логічне – слідування).

В залежності від строгості правил виводу розрізняють два види умовиводів: демонстративні (необхідні) – наслідок необхідно слідує із засновків і недемонстративні (правдоподібні) – лише ймовірне слідування висновку із засновків. По направленості логічного слідування, тобто по характеру зв’язку між знанням різної ступені загальності, яке виражене в засновках і висновку. З цієї точки зору розрізняють три види умовиводів: дедуктивні (від загального знання до часткового), індуктивні (від часткового до загального) і умовиводи по аналогії (від часткового до часткового).

Розглянемо дедуктивний умовивод.

Дедуктивним (лат. deductio – "виведення”) є умовивод, в якому перехід від загального до часткового є логічно необхідним. В залежності від кількості засновків дедуктивні виводи з категоричних суджень діляться на безпосередні – висновок виводиться з одного засновку, і опосередковані – з двох засновків.

До побудованих за допомогою переробки безпосередніх умовиводів відносяться: 1) перетворення, 2) обернення; 3) протиставлення предикату; 4) умовивод за логічним квадратом.

1) Перетворення – переробка судження в судження, протилежне по якості з предикатом, який протирічить предикату вихідного судження

2) Обернення – перетворення судження в результаті якого суб’єкт вихідного судження стає предикатом, а предикат –висновку.

3) Протиставлення предикату – це перетворення судження, в результаті якого S стає поняття, яке протирічить Р, а Р – S вихідного судження.

4) Умовиводи за "логічним квадратом”. Виводи встановлюють слідування істинності чи хибності одного судження з істинністю чи хибністю іншого.

Широко розповсюдженим видом опосередкованих умовиводів є простий категоричний силогізм – який містить три категоричних судження – два засновки і висновок.

Поняття, які входять в силогізм є термінами силогізму. Розрізняють три терміни силогізму: менший, більший і середній.

Менший термін – це поняття, яке у висновку стає суб’єктом; більшим терміном є поняття, яке у висновку стає предикатом. Середній термін це поняття, яке входить в засновки, але відсутнє у висновку – позначається латинською буквою М (medin).


9. Загальна характеристика суперечки та її види (дискусія, диспут, полеміка, дебати). Коректні та некоректні прийоми під час суперечки

Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Отже, суперечка — це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці. Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія. Пропонент — це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Опонент — другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Аудиторія — третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі. Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами. Дискусія (від лат. discussio — дослідження, розгляд) — це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Полеміка (від грецьк. polemicos — ворожий, войовничий) — це суперечка, в якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної. Диспут (від лат. dispute — досліджую, сперечаюсь) та дебати (від франц. debatre — сперечатися) як види суперечки в літературі часто розглядаються як схожі поняття. Відмітні ознаки диспуту такі: в Диспут — це завжди публічна суперечка.

• Предметом диспуту як публічного спору виступає наукове або суспільно важливе питання.

• Організаційні форми диспуту можуть бути різноманітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо.

• На відміну від дискусії диспут не тільки з'ясовує підстави, а й виявляє позиції сперечальників. Нерідко останнє в диспуті стає головним.

Дебати — це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів — визначення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу. Некоректні прийоми. Пастка у суперечці - непорядний прийом, який свідомо застосовується малокультурною людиною для того, щоб утруднити своєму противникові проведення спору. За суттю пастки є порушення принципів вірного мислення і законів логіки, тому у науковому спорі вони неприпустимі. Коректні прийоми ведення суперечок. Вчіться правильно розкривати зміст понять, пояснювати значення термінів. Під час суперечки звертайте увагу на поведінку свого опонента. Спробуйте зрозуміти мотиви його дій і висловлювання, враховуйте індивідуальні особливості його характеру, манеру сперечатися. Намагайтеся правильно порівнювати свої здібності і можливості з силами суперечниками. Відносьтеся з повагою до поглядів і переконань свого опонента.

10. Поняття про гіпотезу як форму розвитку знання, її види
Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення. Термін «гіпотеза» Вживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висовуване припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є методом пізнання предметів і явищ навколишнього світу. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають зі збирання і нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Гіпотеза — це форма розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших способів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією. Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези: 1) висування гіпотези, 2) доведення гіпотези. Дехто виділяє в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п'ять стадій:

1) вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів),

2) формування гіпотези

3) виведення із гіпотези наслідків (розвиток гіпотези),

4) перевірка цих наслідків на практиці

5) висновок про істинність або хибність висунутої гіпотези.
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (15.05.2012)
Переглядів: 3835 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 185
Друзі сайту
Статистика

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz