| Головна » Статті » Інше - різне |
Екзамен державний філософія
| Соціальна філософія 1. Соціальна філософія: предмет, та основні критерії Соціальна філософія - це дисципліна, що вивчає соціальне буття, та частиною теорії пізнання, адже вона вивчає соціальне пізнання та соціальні умови пізнання. Проте як дисципліна філософська, що прагне повного самообгрунтування, соціальна філософія розглядає розуміння соціального буття як ключ до пізнання будь-якого буття, а з'ясування соціальних умов пізнання як ключ до будь-яких умов пізнання, будь-яке пізнання розглядає як соціальне. Та сама двоїстість зберігається у співвідношенні соціальної філософії та філософської антропології: адже будь-яке суспільство є суспільством людей, а будь-яка людина є істотою суспільною. СФ -це вид розумової діяльності, теоретичне осмислення відношення людини і суспільства, вчення про загальні засади суспільного та індивід. Буття. Об’єктом СФ. – є суспільство, соціальні явища і процеси. Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір. Основними сторонами соц. філософії є: онтологічний аспек (стосується бт розвитку людини в сусп.), аксіологічний (повязаний з ціннісними орієнтаціями вибору в суспільстві), Гносеологічний (можливості пізнання меж соц. піз, та досвіду.) 2. Історичний розвиток соціально-філософської думки: зародження, основні періоди та сучасний стан Дослідник Андрущенко виділяє основні періоди соціально-філософського знання: - Передісторія соціальної філософії (Сократ, Платон, Арістотель); -Середньовічний період соціально-філософського знання; - Державотворча спрямованість соціальної філософії 16-18 ст.; - Німецька класична філософія: проблема побудови універсальної моделі соціального знання; - Сучасний розвиток соціально знання (К. Попер, Р, Арона) Уважне ознайомлення з історією розвитку філософської думки дає змогу стверджувати, що соціальна проблематика аж ніяк не була периферійною, додатковою або продовжуваною. Навпаки, у більшості теоретиків від Конфуція до К.Поппера вона була пріоритетною. Власне, з неї й розпочиналися філософські роздуми, її ж розв'язанню вони були підпорядковані. Історико-філософське знання соціальної реальності зафіксоване в працях класиків соціальної філософії - від Конфуція, Платона та Арістотеля до К. Маркса, М. Вебера та К. Поппера, тобто від 500 року до н.е. й до сьогодення. В Арістотеля соціум ототожнювався з державою, людина трактувалась як політична істота. У творах Н. Макіавеллі у творі «Державець» розглядає державу у вигляді однієї складових соціуму. Т. Мор у творі УТОПІЯ дав розгорну критику суспільства, побудованого на приватній власностіта соціально-політичних відносин. Вперше прослідковується виклад ідеї усуспільнення виробництва. Безперечним надбанням досліджуваної галузі філософського знання є, зокрема, книга арабського мислителя Шахрастані «Релігійні секти та філософські школи», історико-філософський трактат Уолтера Берлі «Книга про життя та смерть стародавніх філософів і поетів», фундаментальні дослідження Й.Фосса «Про філософію та школи філософів», Г. Хорна «Історія філософії в семи книгах», Я.Бруккера «Критична історія філософії від створення світу й до нашого часу» та Деланда «Критична історія філософії». Одним з перших структуровану історію еволюції соціально-філософської думки написав великий німецький філософ Г.Гегель. Гегелівська концепція історії філософії впродовж тривалого часу вважалася найавторитетнішою. Особливе місце в історії філософії належить творам Дж. Віко, Ш.Монтеск'є, Вольтера, Й. Гедера, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Л.Фейєрбаха, Г.Гегеля. «Лекції з історії філософії», що найфундаментальнішими дослідженнями історико-філософського процесу. Післягегелівський період розвитку історико-філософської думки характеризується працями Галича «Історія філософських систем» та «Лексикон філософських предметів», Гавриїла (Воскресенського) «Історія філософії», Ф.Ланге «Історія матеріалізму» та Ібервега «Нариси історії філософії» .Марксистська історико-філософська концепція викладена К.Марксом та Ф.Енгельсом у таких творах, як «Німецька ідеологія», «Святе сімейство», «Тези про Фейєрбаха», «Анти-Дюрінг» та «Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії». Сучасна західна історико-філософська думка репрезентована передусім такими працями, як «Історія нової філософії в її зв'язку із загальною культурою та окремими науками» В.Віндельбанда, «Великі філософи» К. Ясперса, «Історія західної філософії» Б. Рассела, Е. Фуллера, І.Берджеса, Ф.Коплстона, І.Коллінза, Р.Г.Коллінгвуда, А. Лавджоя та ін. Сучасна соціальна філософія стоїть і перед такою проблемою, як структуризація історії еволюції свого предмета. Схема поділу соціального знання на «ідеалістичне» (домарксистське, ненаукове)та «марксистське» (діалектико-матеріалістичне, наукове), що використовувалася раніше, виявилася загалом хибною. Так звані домарксистські мислителі були науковцями в галузі соціального пізнання не меншою мірою, ніж їхні марксистські побратими. 3. Соціальні закони та їх специфіка Соціальний закон — об'єктивний та повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій. Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та спільнотами, виявляючись у їх діяльності. Це відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними та соціально-професійними групами, містом та селом, суспільством та соціальною організацією, суспільством та трудовим колективом, суспільством та родиною, суспільством та особистістю. Як і закони природи, соціальні закони постають у природному плині подій. Вони становлять собою результат цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів у соціальних ситуаціях та об’єктивних зв'язках (причинних, функціональних та ін.). Закони розрізняють за часом їхніх дій. Загальні закони діють в усіх суспільних системах. Дія специфічних законів обмежена однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані з переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного нагромадження капіталу). Соціальні закони розрізняють також за ступенем спільності. Одні закони характеризують розвиток соціальної сфери загалом, інші визначають розвиток окремих елементів соціальної сфери: класів, груп, націй тощо. За способом вияву закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні закони визначають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій в конкретних умовах. Статичні (стохастичні) закони, на відміну від динамічних, не детермінують соціальні явища, а відображають головні напрями змін, їх тенденції за збереження стабільності соціального цілого. Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні динамічні закони фіксують суворо детерміновані зв'язки розвитку соціальних явищ, наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами. Різновидами стохастичних законів можуть бути як закони розвитку (наприклад, задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб населення, розвиток самоуправління), так і закони функціонування (скажімо, єдність формальної і неформальної структур трудового колективу, розподіл рольових функцій у сім'ї). Взявши за основу форми зв'язку, виділяють п'ять категорій соціальних законів. 1. Закони, які відображають інваріантне співіснування соціальних явищ: якщо існує явище «А», обов'язково повинно існувати і явище «Б». 2. Закони, які відображають тенденції розвитку: зміну структури соціального об'єкта, перехід від одного порядку взаємовідносин до іншого. 3. Закони, які встановлюють функціональну залежність (коваріацію) між соціальними явищами, тобто залежність, за якою зміни елементів системи не зумовлюють суттєвої зміни структури. 4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між соціальними явищами та лише з функціональної, тобто не обов'язкової точки зору. 5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами. 4. Людина як біосоціальна та духовна істота. Співвідношення понять особа, індивід, людина. В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особи і суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору. Факт залежності суспільства від особи є очевидним. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід. У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття "індивід", "індивідуальність", "особистість". Поняття "особа” характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Поняттям "індивід" позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду "людина розхумна", але й певної соціальної спільноти. Індивід - одиничне буття соціального, певний "атом" соціуму. Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. Індивідуальність є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину від усіх інших. Кожний індивід - носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повиненн виявляти свою виключність, неподібність до інших. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. людині – це особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот; Особистість - це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона - суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненями вона зобов'язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю - означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси - і бути відповідальною за свої вчинки. основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність, моральність, здатність до творчості. 5. Суспільна та індивідуальна свідомість. Форми суспільної свідомості Свідомість, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість - це духовний світ кожної особистості. Людина яку суспільна істота бачить світ скрізь призму певного соціуму - суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості, відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивіда, вона завжди виявляється в суспільній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної свідомості, в іншому - філософської, наукової, у третьому - художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої без конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства. Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні об'єктивні форми духовної культури людства - в мову, в науку, філософію, мистецтво, мораль, право, релігію. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійно, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються, від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості. У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення. За пізнавальними можливостями і особливостями відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості - емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний теоретично оформлена сукупність ідей, поглядів, переконань, що узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомості, відрізняються послідовністю, логічністю). Отже можна зробити певні висновки щодо закономірностей і особливих рис свідомості: - свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу: її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування; - свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності - теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній); - свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм; - свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання і спілкування. 6. Проблема свободи вибору та основні її розв’язки. Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють один одного. Розрізняють негативне визначення свободи (як "свободу від") і позитивне ("свободу для"). В першому випадку маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагається позбутися. Потреба свободи в цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всім живим істотам. Однак, люди не вільні у виборі об'єктивних умов свого життя. Іст. необхідність - це і є сукупність об'єктивних обставин і умов життєдіяльності людини. Позитивне визначення свободи - передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода - це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Соціально-економічні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності - завжди нонконформіте, він - "не як всі", дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю. 7. Суспільство як стабільна функціонуюча та динамічна система. Основні сфери суспільного життя. Праця та суспільне виробництво Суспільство – це поняття, яке фіксує предмет соціальної філософії; воно являє собою певне єдине ціле, яке складається з людей, що пов’язані між собою різним ступенем спільності, яка дозволяється на достатньо високому рівні розвитку людей. Суспільство – це єдиний соціальний організм, внутрішній устрій якого являє собою сукупність характерних для даного устрою багатоманітних зв’язків, в основі яких лежить людська праця. Суспільство є цілісною системою життєдіяльності людей. Суспільство є цілісна система взаємозв’язків і взаємовідносин, яка має свої структурні компоненти. Структура суспільства має два аспекти: по-перше, це те, що має назву соціальної структури суспільства, тобто сукупіність мікросоціумів – соціальних груп, спільнот, які є суб’єктами суспільного життя, по-друге, це є система основних сфер життєдіяності суспільства. Суб’єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію. Творцями суспільного процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв’язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу ( або в декілька соціальних груп) Сукупіність різноманітних соціальних спільнот і зв’язків між ними скаладають соціальну структуру суспільства. Сюди входять насамперед так звані історичні спільності людей і соціальні верстви і групи – великі, середні, малі. Малі соціальні групи – це малочисельні соціальні групи , члени яких об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їх емоційних відносин і особливих групових цінностей і норм поведінки ( сім’я, виробничі бригади, шкільні класи). Великі соціальні групи – це мешканці одного села чи міста , працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Великі соціальні групи – етнічні спільності ( племена, народності, нації), вікові групи ( молодь, пенсіонери) , об’єднання за статтю ( чоловіки, жінки) – це багаточисельні об’єднання. Поняття "праця" є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснбює перетворення природи, втілює в ній свої цілі. Під категорією суспільне виробництво ми розуміємо виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форми спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя. Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини - це не просто природний, біологічний процес. Тут, як при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку "людську силу" доцільніше отожнювати з поняттям "життєва сила". У продуктивні сили виробництва людини входять життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людських сил. Це насамперед предмети споживання: їжа, одяг, помешкання тощо. Однією із сторін виробництва людських сил є "духовне виробництво". Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Культурно-історчним результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини, насамперед наука та мистецтво. 8. Основні сфери суспільного життя. Поняття сфера суспільного життя відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори, як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних і природних вимірах. Прийнято виділяти основні підсистеми: 1) матеріальна сфера – сфера охоплює процеси матерільного виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили і виробничі відносини,науково-технічних прогрес і технологічна революція 2) соціально-політична сфера – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві – національні групові, міждержавні тощо. Ця сфера охоплює такі явища як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації. 2) Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості ( як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від від однієї інстанції до іношої ( засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини; 3) Культурно- побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми ( організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо. Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного житття призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому має стояти людина , що охоплює всі сфери життєдіяльності , єднає їх. 9. Розвиток суспільства: джерела, рушійні сили та критерії суп. пргресу Суспільство як динамічна система розвивається і змінюється. Його важливою ознакою є розвиток. Розвиток—це спрямовані, незворотні якісні зміни системи, обумовлені її протиріччями. Розвиток суспільства має свої джерела і рушійні сили. Джерелом суспільного розвитку виступає наявність суперечностей і їх розв’язання. Розв’язання суперечностей і є джерелом суспільного розвитку. Рушійними силами розвитку суспільства виступають діяльність суб’єктів, спрямована на розв’язання назрілих суперечностей; різні суспільні явища (продуктивні сили, спосіб виробництва, розподіл праці). Рушійні сили розвитку суспільства пов’язані з людською діяльністю. Рушійною силою дій кожної людини чи соціальної групи є інтерес. Особливе місце належить матеріальним інтересам, пов'язаний з власністю, є найбільш поширеною консолідуючою чи роз’єднуючою силою. Задоволення інтересів одних натикається на інтереси інших людей. Виникає конфлікт, і як результат—боротьба. К. Маркс вважав, що рушійною силою суспільного розвитку виступає класова боротьба. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо). Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогрессу. 10. Культура і цивілізація Поняття "культура" виникає одночасно з формуванням науки Нового часу. Цей латинський термін спочатку означав культивування, обробку землі, щось таке, що має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у 16 ст., коли здійснилися величезні зміни у соціально-економічному становищі людини, в її взаємозв'язках з природою, з'являється ідея людини-творця як володаря природи. Саме тоді виникає уявлення про кульутру як про штучний, надприродний світ соціуму в протилежність природному світові. Культура постає як світ людини, її творчої діяльності. У буденному розумінні культура - це сукупність цінностей, духовного і матеріального багатства людства. Дійсно, певним чином всі предмети матеріального і духовного виробництва є сферою культури, предметним втіленням здібностей людини, її сутнісних сил та відносин. Але культуру не можна розуміти лише як емпіричну сукупність результатів людської діяльності, це - лише її зовнішня, предметна сторона. У філософії проблема культури розкривається як проблема зміни, розвитку самої людини. Сутність і сенс культури полягає у реальному історичному процесі самостворення людини. Культура є способом і засобом саморозвитку здібностей індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає саме за розвиток людини як людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі людські здібності і властивості, має людську форму, відображує історичний досвід, знання, смисли, значенн, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури - світ людини, світ її сил, можливостей, здібностей. Світ людської культури - це і природа, і суспільство, уся оточуюча дійсність. Культура відбиває смисли і значення людського існування, вона є проявом самовиробництва, саморозвитку людини. Тому культура не починається там, де закінчується природа, вона не є певною надбудовою над природою. Культура є способом і формою людського ставлення до природи, що передбачає відношення до природного середовища як до суверенної цінності. Культура є, разом з тим, способом і формою "олюднення" суспільства і індивіда. Саме в ній складається надбіологічна програма поведінки, спілкування, діяльності, що в сукупності створює соціальний досвід (знання, зразки, навички, соціальні цілі і ідеали, цінності і норми). Культура зберігає, транслює і продокує ці програми як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемо судити про те, хто ми є в цьому світі, якими є межі і масштаби нашого існування, що взагалі означає - бути людиною. У дзеркалі культури людина знаходить саму себе, саме в культурі містяться передумови і необхідні засобипо-справжньому людського існування і самотворчості. Поняття цивілізація встановлюється для визначення рівня культури. Французькі просвітники називали цивілізованим таке суспільство яке засноване на началах розуму та справедливості. В 19 ст. це поняття вживалось як характеристика капіталізму вцілому. В концепції Шпенглера цивілізація це певна заключна стадія розвитку будь-якої культури. Він тлумачить цивілізацію не як злет а як омертвіння відповідної історичної культури. 11. Глобальні проблеми сучасності та головні суспільно-політичні процеси До глобальних проблем належать охорона навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча та демографічна проблеми, мирне освоєння космосу і багатств Світового океану, подолання економічного відставання країн, ліквідація небезпечних хвороб, статус людини в сучасному світі і її майбутнє та інші. Характерною рисою глобальних проблем можна вважати їхній динамізм. Він означає, насамперед, можливість збільшення кількості проблем, що зараховуються до глобальних, а також вірогідність ослаблення чи посилення гостроти однієї з них. Тому важливо вчасно оцінити ті проблеми, які можуть набути глобального характеру, і вчасно виробити реакції суспільства на гострі питання сучасності. Для розуміння суті і шляхів вирішення глобальних проблем необхідно з'ясувати походження і природу, причини загострення. Напр., історія знає такі приклади: в Греції, Малій Азії та інших місцях люди викорчовували ліси для одержання в такий спосіб орної землі, вони не уявляли, що тим самим поклали початок нинішньому запустінню цих країн, позбавляючи їх центрів нагромадження і збереження вологи. Теж саме відбувалося в Півнчній Італії, де на південному схилі Альпійських гір люди вирубували хвойні ліси і не передбачали, що знищують умови для розвитку місцевого скотарства. Це факти із стародавньої історії, але період НТП нового часу, коли людство залучило до своєї діяльності практично всі ресурси нашої планети, вже дали чимало трагічних прикладів такого типу, хоча б Закарпаття. Глобальні проблеми мають соціоприродний характер. Вони водночас і природні, і соціальні. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби. У системі суч. глобалістики важливе місце посідають проблеми війни і миру. У наш час ядерна війа неприпустима, уній не буде ні переможців, ні переможених. Тому найскладніші проблеми, конфлвкти треба і можна вирішувати тільки політичним шляхом. Важливо усвідомити, що сьогодні небезпеку для людства становлять не тільки воєнні конфлвкти, застосування сучасної воєнної техніки, а й мирна техніка. Уявлення про екологічну чистоту АЕС давно виявилося міфом. Різниця між воєнною і мирною ядерною технікою лише в тому, що перша знищує все живе швидко, а друга - поступово, але й та й інші неминуче підривають коріння його існування. Велику загрозу природі і людині становлять "кислотні дощі", які виникають в наслілдок викидів в атмосферу різних хімічних сполук. Дедалі гострішого характеру набувають на нашій планеті проблеми "водного голоду" і забезпечення людства мінеральною сировиною та енергією, а також демографічна проблема (демографічний вибух в країнах Африки, Азії і Латинської Америки). До 2025 року населення світу зросте до 3 млрд. чоловік. Глобальні проблеми сучасності тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені, тому ізольоване вирішення їх практично неможливе. 12. Погляди на майбутнє суспільства та соціальне прогнозування Проблема майбутнього та його передбачення належить до тих "вічних" тем, інтерес до яких закономірно зростає в міру суспільного прогресу. Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у своєму житті, прагнули заздалегідь підготвуватись до зустрічі з майбутнім, більше того, вплинути на нього. Актуальність проблеми прогнозування в наш час зумовлена такими чинниками: 1. Ускладнились процеси розвитку суспільного життя в умовах НТР. 2. Значно розширились обсяг і масштаби прогностичної діяльності. 3. Зросла соціальна, економічна, екологічна, інформаційна цінність прогнозів. Ставши надбанням суб'єктів управління і планування, прогнози активно впливають на сьогодення, допомагають запобігти або зводити до мінімуму гнебажані наслідки розвитку тих чи інших процесів у майбутньому. Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на грунті спеціальних наукових методів. Соц. прогнозування проводиться як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод іст. аналогії, ком'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви - постіндустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне, споживацьке. останнім часом все частіше використовується термін "інформаційна цивілізація". Попри віс соціальні прогнози, теоретичні доводи, емпіричні прояви на питання майбутнього може відповісти історія. Людська думка не може не прагнути згнайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку. Але чи можливо охопити історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбктньої перспективи? Жлдне фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію в її цілісності. Іст. наука, напр., не ставить перед собою таке завдання. Про історію людства не можна судити по історії окремих країн, народів, регіонів, навіть епох. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячиь в середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (людство єдине і унікальне), не можна сказати, на якій стадії історії як цілого людства знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, а резульати творчості не можна однозначно передбачити. | |
| Переглядів: 2300 | Рейтинг: 5.0/1 |
| Всього коментарів: 0 | |