Четвер, 28.03.2024, 21:51
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Екзамен державний філософія
Етика та історія етичних вчень

1. Етика як філософська наука про мораль. Система категорій етики.


Етика як філософська наука про мораль осмислює, узагальнює, систематизує історичний розвиток моралі, історію становлення й розвитку етичних теорій, концепцій, які обґрунтували природу, сутність, специфіку, функції моралі, закономірності її розвитку та функціонування, взаємозв'язок з іншими формами матеріального та духовного життя людей. Слово "етика" виникло з давньогрецького "ethos",Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім - звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Аристотель (384-322 pp. до н. є.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник "ethicos" - "етичний" для позначення особливої групи людських чеснот - мудрості, мужності, помірності, справедливості .Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав "ethice" (етика). Давньоримський філософ Цицерон (106- 43 pp. до н. є.) утворив прикметник "moralis" - "моральний", тобто такий, що стосується характеру, норову, звичаю. Від нього пізніше увійшов у вжиток термін "moralitas" - "мораль" як наука про людські характери. Спочатку значення термінів "етика" й "мораль" в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку, зокрема розвитку науки і суспільної свідомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія. 2. Основні категорії етики: Сутність основних категорій етики: Моральна вимога, Моральний вибір, Моральні чесноти і вади, Добро і зло, Справедливість, Совість (сумління),Гідність і честь,Ідеал (моральний), Смисл (сенс) життя, Щастя. Моральна вимога — найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним формам повинності. Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості. Справедливість — загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід'ємні права. Совість (сумління) — вияв моральної самосвідомості особистості, її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків. Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність. Моральний ідеал (франц ideal, від грец idea — ідея) — найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала. Смисл (сенс) життя — морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими. Щастя .


2. Головні етапи історичного розвитку етичної думки

Етичні ідеї Стародавнього світу. Етична думка Середньовіччя та Відродження. Етичні вчення Нового часу. Західна етична думка XX століття. Історія етичної думки в Україні.

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. § 1. Етичні ідеї Стародавнього світу. Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, завдяки введенню в обіг поняття «Дао» це вчення посіло почесне місце в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (Дао Дань) (народ. 604 р. до н. є.), Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 pp. до н. є.) Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність. Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. є. у головних етичних положеннях близькій до буддизму. Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не розглядалася як така, що може втручатися у людські справи). Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 pp. до н. є.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу.Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведінки, сформульований у так званому «П'ятикнижжі» Моїсеєво-му, або Торі (перші п'ять книг Вєтхого Завіту), та Талмуді. Підвалинами цього зведення є десять заповідей — Декалог, — які містять загальні релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія, яка вийшла з грецької міфології, Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. є.), Геракліт, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт. Основу етики Платона (427—347 pp. до н. є.) складають вчення про ідеї і про душу. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Аристотель (384—322 pp. до н. є.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти. § 2. Етична думка Середньовіччя та Відродження. Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії. Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют. Для Августина (354—430 pp.) — автор сотень творів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь». Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. За Аквінським (1225—1274 pp.), «Сума теології» і «Сума язичників»., найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. § 3. Етичні вчення Нового часу. Культура Нового часу (XVII—XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості. Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—-1682 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 pp.) та іншими, Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, Імануїл Кант (1724— 1804 pp.), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. § 4. Західна етична думка XX століття. Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки. Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Теологічне обгрунтування моралі представлене також у неопротестантизмі (К Борт, Р. Нібур, П. Тіллгх та ін.), який стверджує, що моральність — це звернення та любов ао Бога, всепробачення та справедливість, тоді як світська мораль — лише утилітарні розрахунки і матеріальні егоїстичні інтереси. Однією з найвпливовіших філософських течій XX ст. є психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900—1980 pp.). У своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започатковані ще Аристотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вважає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Треба зауважити, що кінець XX ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна етика займається моральними колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін — біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо. 5. Історія етичної думки в Україні. Аналіз історії етичної думки в Україні не можна зробити окремо від аналізу розвитку філософії. Початок першого періоду історії української етичної думки припадає на час існування Київської Русі, Наступний період — XVI—XVIII cm. — час козаччини, коли починають активну діяльність братства, розвивається масове книгодрукування, діє Острозька школа (сучасна Волинь). Братства (виникають в Україні у останній чверті XVI — на початку XVII ст.) стають осередками захисту духовних цінностей українського народу, поширення освіти. Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського барокко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. Автором цієї системи був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722—1792 pp.). Розглянувши головні етапи історичного розвитку етичної думки, ми бачимо, що упродовж кількох тисячоліть людство розробляло етичну проблематику у площині філософської науки, зрозуміло важливість створення і поширення моральних настанов, принципів, законів спочатку серед родичів, потім серед сусідніх народів і зрештою — серед людства загалом.


3. Сутність, специфіка та функції моралі

Мораль — це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла. Головні функції моралі: соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо. Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі: соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо. Функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі) передбачає, перш за все, олюднення індивідів через моральну практику: і стихійну, і свідомо організовану, спрямовану. У цій функції відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає чинником, засадою свободи морального вибору й відповідальності людини, єдності моральних цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Регулятивна. Вона ставить перед людиною, іншими соціальними суб'єктами максимальні вимоги, що йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності. Моральні цінності виступають центром духовного світу людини, спільнот й здебільшого впливають на їх політичні, правові, релігійні, етичні погляди, оцінки, позиції. Світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, суспільства на зміст та характер моральних відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі для людини орієнтири. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні вимоги. Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість, совість, гідність, честь тощо. Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов'язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людиномір-ності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності. Виховна, де простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях. Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення. За допомогою своїх функцій мораль здійснює об'єднання, гармонізацію суспільних, групових та індивідуальних інтересів.


4. Структура моралі та моральної свідомості, характеристика основних компонентів

Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного. Структура моральної діяльності у чистому виглядів не існує, оскільки мораль присутня, пронизує усі сфери життя, усі види діяльності людини. Тому варто і точніше говорити про моральні аспекти будь-якої діяльності (професійно-трудової, суспільно-політичної, науково-пізнавальної, сімейно-побутової, художньої тощо). Будь-яка дія чи відсутність її — це вчинок, що вбирає у себе роботу свідомості (почуттєві, мисленні, вольові компоненти) й об'єктивацію її у результаті. Діяльність, , які характеризуються наявністю мотивів і мети, заради яких вони здійснюються. Тому моральна складова (аспект) вчинку може бути зрозумілою при аналізі його структури, що має вигляд своєрідного ланцюжка: потреба—інтерес—ціннісна орієнтація—ідеал— мета—мотив—вибір засобів досягнення мети—реалізація мотиву, або дія (акт)—результат—оцінка результату—наслідки—оцінка наслідків У структурі моральної свідомості виділяють три компоненти:- нормативний, до якого належать моральні знання, моральні поняття, принципи, ідеї, що виражають вимоги суспільства до поведінки людей і які стали надбанням особистості;- оціночний, до якого належать оцінка й самооцінка, ідейно усвідомлені оцінні критерії, що використовує особистість в практичній діяльності;- регулятивний, до якого належать почуття, ставлення, переконання та інші компоненти свідомості, що здійснюють вплив на поведінку особистості. До структурних компонентів моральної свідомості, відносимо: -когнітивний: моральні уявлення; моральні поняття; моральні знання; -світоглядний: моральні переконання; моральні ціннісні орієнтації; ставлення, інтерес до моральних проблем;-поведінковий: моральний мотив; моральні стосунки;- емоційний: моральні почуття. Фактично ці компоненти функціонують у моральній свідомості як єдине ціле. Але, на нашу думку, групування таким чином структурних компонентів моральної свідомості відповідає основним проявам активності особистості в певній діяльності (пізнавальній, трудовій, моральній, під час спілкування). Характеризуючи когнітивний компонент, треба зазначити, що засвоєнню моральних понять на кожній віковій ступені передують необхідні уявлення про різні варіації дій та вчинків, процес накопичення яких здійснюється в безпосередній взаємодії з реальною дійсністю або під час спостереження за реальними типами поведінки. Характеризуючи моральні поняття як структурний компонент моральної свідомості, - формування моральної свідомості значною мірою залежить від продуманої системи формування моральних понять, у яких ”подані логічно оформлені й виділені думки, що відображають загальні та істотні ознаки реальних моральних відносин, які утворюються в процесі діяльності та спілкування”. Система понять утворює необхідні моральні знання, які в процесі суспільно корисної діяльності і спілкування набувають суспільного та особистісного значення. Когнітивний компонент моральної свідомості становить фундамент, базу, на якій ґрунтується світоглядний компонент, тобто переконання, ціннісні орієнтації, інтереси. Як поведінковий компонент моральної свідомості, моральні стосунки характеризують ставлення особистості до оточуючих. Під моральними стосунками розуміється ставлення людини, яке формується в результаті її взаємодії з оточуючими людьми та предметами на основі додержання норм моралі. Ставлення до оточуючих проявляється в поведінці підлітка, воно може здійснюватися у вчинках. Розглядаючи почуття як структурний компонент моральної свідомості, необхідно враховувати їх суттєву якісну характеристику, яка полягає в їх усвідомленні особистістю.


5. Походження та історичні типи моралі

Як західні, так і східні культури проходять кілька стадій у своєму розвиткові у рамках традиційного суспільства, бо всі вони попри відмінності, своєрідність, пов'язані з релігійно-етнічними, економічними особливостями, мають досить яскраво виражені схожі риси, тобто стиль життя. Оскільки він задається схожими об'єктивними обставинами, то й поведінка людей, їх мотивація, обгрунтування намірів також типізуються, незалежно від того, на яких засадах базується теорія, що вивчає звичаї: пояснює вона закономірності економічним чи духовним розвитком. Ми бачимо, як риси, що визначають людську мораль, поступово виявляються у тій чи іншій формі, усе виразніше вимальовуються й переживають свою кризу, руйнуються, витісняються на задній план більш розвиненими формами. Старе, забуте, незрозуміле новим поколінням раптом відроджується, набуваючи зовсім нового змісту. Іншими словами, мораль історична. Вона, як чисто людська риса, безумовно, мінлива, як і сама людина. Тому, говорячи про виникнення моралі, необхідно з'ясувати найбільш загальні, принципові тенденції, які розвивалися протягом дуже довгої еволюції людства і спричинили виникнення того, що зараз ми називаємо мораллю. Визначення передумов виникнення моралі включає, по-перше, формування у стародавньої людини абстрактного мислення, здатності утворювати загальні поняття, визначати зв'язки й закономірності, формулювати принципи — наскільки це взагалі можливо на тому рівні. З розвитком цієї риси людської свідомості пов'язують узагалі появу ідеології, що вміщує зародки багатьох сучасних форм свідомості: філософії, релігії, науки, моралі, мистецтва, політики, права тощо. По-друге, передумовою моральної свідомості можна вважати вироблення на початку людської історії соціального способу передачі інформації, соціальної спадковості, на відміну від генетичної програми поведінки — основи способу життєдіяльності всіх тварин. Історично першим видом соціальної дисципліни вважається звичай. Звичаї, як правило, мають чітко окреслену локалізовану сферу дії, вони поширюються на представників первісного родового колективу, громади чи якоїсь спільноти (етнічної, професійної тощо), характерні для певного часу. Мораль претендує на всезагальність на абсолютне значення її цінностей. Звичай тяжіє до минулого, найбільше значення, авторитет має у так званих доіндустріальних типах цивілізацій (від первісного до феодального суспільства). У цивілізованих суспільствах важливого значення набуває право як соціальний інститут, що виконує дещо схожі з мораллю соціальні функції. І мораль, і право виникають для задоволення суспільної потреби у підтримці стабільності й цілісності суспільства. Вони несуть у собі сукупність відносно стійких вимог, норм, приписів, правил, які виражають суспільну волю, історичну необхідність, де закладені уявлення про добре, справедливе, належне. Звичаї родоплемінного суспільства.Якщо спробувати визначити історичний момент виникнення моралі, мабуть, його можна віднести до родового суспільства, яке мало певні ознаки певні ознаки структури. Передуючий родовому суспільству період залишається темним для всіх фахівців. До основних історичних типів моралі відносяться: 1) мораль первісного суспільства; 2) релігійна мораль притаманна феодальному середньовічному суспільству; 3) мораль епохи Відродження, яка була пов’язана з секуляризацією суспільства і носила антропоцентричний характер; 4) буржуазна мораль – пов’язана з розвитком товарно-грошових відносин і приватної власності; 5) комуністична (соціалістична мораль) – що базувалася на тезах Маркса про заперечення приватної власності, відмирання держави про тільки революційний шлях розвитку суспільства, класову боротьбу, диктатуру пролетаріату, відкидання права; 6) сучасний тип моралі – (постсоціалістичний) – який для нашого суспільства пов’язаний з розвитком ринкових відносин (в економіці), розбудовою правової держави, виникненням громадянського суспільства (в політиці). Типологізацію моралі можна також провести і по "горизонтальному” принципу, бо в усіх розвинутих (цивілізованих) типах суспільства вони (ці типи) існують і активно розвиваються. До них належать: загальнолюдська, національна, державна, групова, професійна, вікова, статева та індивідуальна мораль. Все це дає підстави стверджувати, що мораль це складне явище духовного життя суспільства, яке носить універсальний характер, пронизує всі види відношень в які вступають люди в процесі своєї життєдіяльності.

6. Добро і зло як центральні поняття моралі

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядали добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло. Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв’язку з ідеалом суспільства і особистості. Добро слід розглядати, як процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра (добро в собі); добро як стан самосвідомості людини; добро як спосіб буття людини (високоморальна діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особистості, тобто доброчесність); матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і нагромаджується потенціал добра (власне культура, культура у вузькому розумінні, оскільки до культури в її найзагальнішому розумінні належить усе створене людством, тобто неприродне, зокрема і те, що називають дикістю, варварством). Оскільки мораль всепроникна, добро не є чітко окресленим в просторі й часі. Проте його можна виявити. Добро як ідею можна пізнати завдяки громадській думці. Однак тільки за умови, що вона буде почутою, прийнятою і реалізованою індивідом, який водночас не може беззастережно довіряти громадській думці, хоч і змушений до неї прислухатися. Створюючи свою сутність, людина орієнтується на світ людської культури, зокрема й на ідею добра. Однак ця ідея адресується їй в неадекватній формі (як моральні вимоги), а тому є для неї логічно і психологічно недостовірною, непереконливою. Це спричинено тим, що моральні вимоги адресують людині у формі суджень, а, отже, апелюють до її розуму, логіки. Та оскільки поняття «добро» і «зло» в системі буденної свідомості не визначені, то моральні судження не можна вважати психологічно достовірними, тим більше для людини, яка виходить з того, що буде «тим, що сама із себе зробить».

Чи не найпереконливіше психологічно ідею добра виражає образ Прометея. Однак найголовніша умова її осягнення полягає в тому, що силу добра можна по-справжньому відчути і пережити, лише творячи добро. Людина повинна виробляти в собі звичку робити добро, в іншому разі таємниця ідеї добра залишиться незбагненною. Тому необхідною передумовою осягнення таємниці добра вважають практичне залучення до процесу добротворення. Крім того, важливим є питання про те, конструктивну чи деструктивну роль відіграє зло; має воно субстанціональний характер чи ні; про діалектичний характер добра і зла. Життя людини і суспільства загалом є суперечливою єдністю прогресу і регресу, конкретні прояви яких моральна свідомість сприймає та оцінює як добро чи зло.


7. Обов’язок і совість. Гідність і честь.

Людська совість є не лише наглядачем при моральному законі, а й автономною духовною інстанцією, що виходить із власних підстав. Вона дає людині змогу тверезо оцінювати реальні умови виконання загальних норм моралі в тій чи тій конкретній ситуації і разом з тим — усвідомлювати власні неповторні моральні зобов'язання, що надбудовуються над «етикою закону», етикою загальних норм моральності, а в критичних випадках змушують і до того, щоб заходити з нею в суперечність. Можна сказати тільки одне: в тому, як ми дані конфлікти вирішуємо, знаходить вияв моральна зрілість кожного з нас. Таким чином, за своею роллю в моральній свідомості людини совість — це не тільки критичне судження, застереження або вирок, ай — у відповідності з етимологією — певне звіщення, засвідчення особливої змістовної позиції, що саме в такий спосіб уходить до моральної свідомості, де й постає як основа відповідних суджень, вироків, пересторог.

Категорією «гідність» прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її сутності, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину.

Обов’язок — зворотна сторона свободи, який нерозривно з нею пов'язаний та завжди її супроводжує. Той, хто діє вільно, повністю відповідає за свої дії. Кожний людський вчинок як наслідок обраного рішення в ситуації морального вибору так чи інакше порушує інтереси інших людей, суспільства. Оскільки моральний вибір виражає реальний зв'язок особистості з іншими людьми, а отриманий результат набуває певного значення для інших людей, це завжди накладає відповідальність на особистість. Ця відповідальність умовно може бути поділена на внутрішню та зовнішню. Внутрішній обов’язок є атрибутом такої моральної категорії, як совість, він виражає спроможність особистості усвідомлювати наслідки своїх вчинків, діяти відповідно до цих усвідомлень, керуючись нормами моралі. Зовнішній обов’язок виявляється у вигляді санкцій суспільства на дії особистості.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю. , категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).


8.Поняття любові, щастя і смислу життя

Питання про сенс людського життя, як віднайти цей сенс належать до числа «вічних» питань. Пошуки й визначення сенсу життя, здійснення ідеалу пов'язані зі змістом поняття «щастя». В кінцевому підсумку моральна свідомість «вирушає» на пошуки сенсу життя, бажаючи зробити це життя щасливим. Сенс життя можна визначити як переживання повноти буття, пов'язане зі здійсненням особистості у відповідності з певною концепцією. Будучи чуттєво-емоційною формою ідеалу, щастя синтезує устремління особистості й суспільно значущі завдання. Добровільне прийняття й реалізація на практиці вимог прогресивної моралі, що якнайповніше ввібрала в себе загальнолюдські цінності, можливе лише через глибоке засвоєння уявлень про сенс життя, ідеал, що, в свою чергу, дає змогу правильно усвідомити своє місце в житті в усій його конкретності. Ідея щастя як загальної мети, як найвищого блага виникає в тісному зв'язку з ідеями свободи, рівності, справедливості, гуманізму. В Новий час уявлення про щастя доповнюється ідеями демократії та прогресу. В такому потрактуванні щастя стає орієнтиром для суспільства в цілому, для класів та окремих особистостей і водночас воно сповнює боротьбу за високі ідеали чуттєво-емоційним змістом, надає цій боротьбі глибокого особистісного сенсу, формує відчуття співпричетності з великими звершеннями.

Життєвий загальнолюдський досвід виділяє й складові щастя, тобто чинники, що визначають стан моральної вдоволеності. Загальноприйнятим вважається умовний поділ чинників щастя на зовнішні та внутрішні. Звичайно саме зовнішні чинники передусім фіксуються масовою свідомістю. До них належать рівень матеріального добробуту, становище людини в суспільстві (колективі) та сім'ї, характер трудової діяльності, коло улюблених занять і т. п. До числа внутрішніх чинників слід віднести розум, волю, темперамент, характер, моральні якості особистості. Ці чинники формують морально-психологічний і духовний світ особистості.

Любов — це істинне морально-естетичне почуття, яке базується на емоційно-духовному переживанні, зацікавленості, симпатії, що виражається у цілеспрямованій прихильності до предмета любові, у безкорисливому і самовідданому прагненні до нього. це феномен, в якому найадекватніше виявляється боголюдська сутність особистості. Вона є найважливішою складовою людського духу. Любов не має жодних зовнішніх причин для свого існування, не має критеріїв вибору. Любов належить до аж надто динамічної рефлексії почуттів і стосунків, вона постійно розвивається змінює свою силу, спрямованість, форми існування. Вона є своєрідною формою ставлення людини до світу і вищою моральною цінністю. , духовність, вибірковість, взаємність, тривалість й інтенсивність — суттєві ознаки людського почуття любові (кохання). Життя виробило загальні моральні вимоги в коханні. Найважливішими з них є такі: ставитися до кохання як до великої моральної цінності, яка возвеличує людину і рівень розвитку якої є показником багатства особистості.


9. Справедливість. Моральний вибір та відповідальність особи

Справедливість — це загальна моральна санкція спільного життя людей, що розглядається головним чином під кутом зору протистояння бажань, інтересів, обов’язків; спосіб обґрунтування і розподілу між індивідами вигод і тягарів їх спільного існування в рамках єдиного соціального простору. Таким чином, специфічний предмет справедливості — благо і зло спільного існування в рамках єдиного соціального простору. Існують два значення поняття справедливість — широке і вузьке. В широкому сенсі справедливість є розумністю суспільного життя; вона співпадає з моральністю в її проекції на соціальну сферу, є основною чеснотою соціальних інститутів. В спеціальному, вузькому сенсі слова справедливість є морально санкціонована співрозмірність у розподілі вигод і тягарів спільного життя людей, ступінь довершеності самого кооперування діяльностей і взаємного врівноваження конфліктуючих сторін в суспільстві і державі.

Говорити неправду аморально, але незрівнянно краще прийняти цей гріх на душу, ніж віддати безвинну людину до рук убивці. Красти теж недобре, але що робити, коли страждає від голоду дитина і нагодувати її нічим? Людська моральність ніколи не застрахована від наявності подібних «точок ризику», точок конфлікту між обов'язком людини та її власним сумлінням. Загальних рецептів для таких ситуацій, ясна річ, бути не може - - крім велінь того ж обов'язку. Можна сказати тільки одне: в тому, як ми дані конфлікти вирішуємо, знаходить вияв моральна зрілість кожного з нас.

Відповідальність означає спроможність правильно зрозуміти потреби інших людей як свої особисті. Людина тоді поводитися відповідально стосовно інших, коли поважає в них особистість. Бути відповідальними означає розумне вміння керувати особистою поведінкою, не даючи волі ірраціональним пристрастям.

Нести відповідальність означає приймати на себе всі наслідки своїх вчинків. Відповідальній поведінці протистоїть безвідповідальна — це вчинки, які відбуваються без урахування наслідків для себе та інших. Безвідповідальність завжди пов'язана з байдужістю й легковажністю або з надмірною самовпевненістю. Насамперед, безвідповідальність означає спробу перекласти наслідки своїх вчинків на інших. Безрелігійне, світське розуміння моралі приписує людині повноту відповідальності не за всілякі дії. Першою важливою умовою відповідальності є сама свобода здійснюваного вчинку. Моральна відповідальність — явище складне, від неї не можливо ухилитися, сховатися й утекти. Вона чекає на людину зсередини та ззовні. Саме тому моральна свобода є не тільки найвищим добром й великою цінністю для людини, а й дечим, від чого людина біжить, лякаючись відповідальності. Головний зміст будь-якого людського вибору, передусім, у діянні, яке стає можливим на його основі. Вектор свободи вибору й морального самовизначення спрямовує діяльність людини у цілісний і складний, сповнений суперечливих інтересів світ буття, де кожна дія стає символом певної суб'єктивної позиції, демонстрації тієї або іншої системи моральних цінностей.


10. Сучасні проблеми етики. Біоетика



Етичні проблеми - проблеми, що пов’язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема - моральні норми. Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми роками об’єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами.

Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад – до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв’язати проблему трансплантації органів. Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліну, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби.

Терміном "Біоетика" позначають включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого2. У цьому сенсі біоетика - сукупність правил, дозволів і заборон, що визначають межі, міру втручання людської конструкторської діяльності в реальність живого. У тому числі - в природу людини. Отже, біоетика має визначити, що є моральним або аморальним стосовно живого, взагалі життя . Це означає, що в сферу біоетики потрапляють певні науково-дослідницькі і медичні дії, пов'язані з використанням новітніх біотехнологій у формі генної терапії, клонування, штучного запліднення, трансплантації. Але генну інженерію можна використовувати не лише в терапевтичних цілях. а й з метою взагалі будь-яких змін біологічного в людині, конструювання тілесності за її бажанням. Так би мовити, покращання заради покращання. Вочевидь. що в моральному сенсі с принципова різниця між втручанням генетики для зміни того. що працює ненормально, і її втручанням для створення досконалішого біологічного. У цьому відношенні біоетика намагається осмислити питання про те, чи є моральним саме таке втручання в людське біологічне? З точки зору біоетики. виникають також нові ракурси оцінки таких медичних процедур як, скажімо, аборти, або евтаназія.

Отже. біоетика мас визначити принципи і орієнтири недеструктнвного ставлення людини до живого. включаючи й людське біологічне.
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (15.05.2012)
Переглядів: 912 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 185
Друзі сайту
Статистика

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz