| Головна » Статті » Інше - різне |
Філософія
| Філософія права. 1. філософія права в структурі філософського знання, її функції. Філософія права – розділ філософії , що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства. Предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, йогос пецифіка та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо. Як самостійна, теоретична загальнонаукова дисципліна філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. 2. Світоглядні основи та структура філософії права. Структура філософії права: - онтологія ( виникнення права та його норми); - гносеологія права (вивчає розуміння права людиною та розуміння прав та обовязків); - феноменологія (вивчає право як духовний феномен); - антропологія (відповідає на питання які чинники природи людини є в основі права); - праксеологія (вивчається практична функція та дія права на людину); - аксіологія (вивчає систему цінностей на основі яких самоорганізовуються правові відносини). Виникнення права – свідчення того, що людська свідомість стає раціоналістичною. Теорія права – це теорія цінностей. Будь-яка правова теорія спрямована на людину як цінність. Світоглядний зміст філософії права спрямований на людину. Право – це узагальнення природи людини у теорії. В основі формування теорії права перебувають антропологічні особливості людини. Таким чином право виникає традиційним шляхом спроб і помилок. 3.Співвідношення філософії, моралі та права. Право як соціально-духовне явище. (добра воля) внутрішнє – примус – зовнішнє (страх, обовязок) Людина 1 – дія/мораль, закон – людина 2 Основне завдання філософії права – пошук найбільш оптимальної теорії взаємодії. Щоб спільнота була справедливою, повинна бути система чеснот.. основне завдання філософії права та її предмету – полягає у пошуку систтеми чеснот та цінностей, які мали би бути в основі ідеї права. Право можна пояснювати з тоски зору тлумачення його як соціально духовного явища. Пошук філософії права спрямований на виявлення загальноприйнятих духовних феноменів, які б на антропологічному та феноменологічному рівні були основою людської інтеграції. Основне завдання філософії права – пошук найоптимальнішого інтегрального соціального гуманізму. Засадничий принцип права – принцип довір до закону. Для існування права повино бути підгрунття, якими є світоглядні принципи. Філософія права має два основні вектори: добровільність і примусовість. Філософія права повинна на рівні духовного явища оптимізувати суспільні відносини, направляти волю субєкта до виконання норм права через примус або обовязок. Право буде таким, якою (на якому рівні) є правова свідомість. 4. Співвідношення природніх і правових законів. Природний закон – це сталий, необхідний, повторюваний звязок між явищами. Вони є істинними і самодостатніми, відображаєть субстанційні основи буття і є представниками природнього звязку явищ і відображають причиннно-наслідкові звязки. Природний закон – закон який впливає на людину та суспільство незалежно від усвідомлення цих законів. Суспільство в певній мірі може вважатися безпосереднім наслідком природи. Суспільні ж закони є штучними – вони є релятивними. Тому для існування права необхідний субєкт як носій цього закону. Основна відмінність: реалізація правового закону із необхідності передбачає наявність субєкта. Право діє в межах субєктивних відносин (міжундивідуальних). Проблема співвідношення природніх та правових законів вимагає при своєму вирішенні щоб субєкт перетворився на соціальний інститут. Принцип самоорганізації права (в тому випадку якщо кожен субєкт права перевтілиться на ідею права). 5. Проблема процесу моралі, моральності і права. Прогресує не юридична дія а теорія права. Вдосконалюються теоретичні підстави для права, гуманізуються норми права. Про те на однаковому стартовому рівні залишаються субєкти права, якого завжди потрібно виховувати. Проблема в тому, що правова свідомість не передається з досвідом від одног осубєкта до іншого, тому відбулося накопичення не досвіду і теорії дії. 6.Природнє право та його особливості. Природне право відображає потреби людини, норми природнього права відображають людську екзистенцію, її цінності. Природне право є апріорним і обгунтовується культурно-історичним процесом. Природні права: - право на життя, свободу, власність, особисту гідність, особисту безпеку та цілісність. Природне право за своєю суттю є похідним від приролнього порядку речей, від природи самої людини. Основна цінність природнього права – це цінність життя. Відповідно до цієї цінності правовоми є ті норми, які створюють безпечні умови для людського існування – ніхто не має права позбавляти людину життя. Природне право властиве першим цивілізаціям. Природне право є в основі звичаїв і традицій, тому може бути ототожнено до звичаєвого і природного права. Природні права не можна ставити під сумнів, оскільки людина втратить свою самодостатність. Найбільш послідовно теорії природнього права розвивали: Локк, Гельвецій, Руссо. У будь-якому суспільстві рано чи пізно відбуваються гармонізація людських стосунків, оскільки людська природа є гуманна. Позитивне право є похідним від чистої думки. Якщо природне право є всезагальним і універсальним, то позитивне право є релятивним (штучним). Позитивне право обгрунтовується раціональним, логічним та свідоглядним методом. Позитивне право передбачає формалізований нормативний акт. Під позитивним правом розуміємо всю сукупність чинних правових норм певної держави, а також сукупність норм, які регулюють міждержавні відносини.. сам термін позитивне право означає по-перше що це норми, встановлені або санкціоновані певним зовнішнім авторитетом і які виконуються під впливом певного зовнішнього впливу, а не з власної волі чи з моральної свідомості конкретної особи. По-друге позитивізм права полягає у тому що його норми реально діють і впливають на поведінку людей, тобто вони здійснюють певний позитивний вплив. 8. Договірна теорія права як вираження природніх потреб людини. Договір – це раціональна форма консенсусу з приводу певних норм. Договірне право – це раціоналізований спосіб вирішення конфліктних та проблемних питань. Договірне право – це досягнення консенсусу, тобто обмірковування спільного смислу, погодження про правило взаємодії. У суспільному договорі спостерігаються раціоналістичні тенденції. 9. Право як єдність волі, мислення та світогляду. Право – це система феноменологічних явищ. В такій системній єдності перебувають, воля, емоційні стани, почуття, переконання, світоглядні принципи, цінності та ідеали. В цьому аспекті іеноменологія права – це філософія почуттів, правових ідей, які впливають на волю людини. Воля є середнім терміном, які поєднує правові почуття і правові ідеї. Чрез волю відбувається легітимація права. Волювий харакер права обумовлюється тим, що право – це форма свободи людини, тобто свобода їх волі. Свобода в праві дорівнює воля. Свободута волю слід тлумачити як певне почуття. Воля має раціональні виміри, оскільки повязана з свободою вибору. Феменологія права зводиться до свободи вибору людини. Будь-який вибір здійснюється в життєвому світі людини. Незалежно яку цінність вибере людина, вибір буде мати екзестинційно-антропологічний зміст. Право можна будувати не на позитивній свободі (вибору), а на негативній свободі (примус). Середнім елементом такого права буде страх. Замість свободи буде примус. Аналіз феменології права свідчить про те що свобода вибору норм поведінки або примус до вибору певних норм поведінки відобраєа аксіологічні інтереси людської природи. 10. Співвідношення закону та права. Право характеризує супстанційні установки. Правові закони – це універсальна норма на основі якої досягаються стійкі необхідні звязки між соціальними субєктами. Право – це соціальна норма, що спрямована на втілення певних принципів, зокрема справедливості. Закон – це інструмент права, шлях втілення права. Відмінності: 1.закон є формальне явище а право реальне. Законодавча норма абстрагована відсубєктивності, є універсальна та всезагальна, а право передбачає субєктивність в оцінці порушеної норми. 2. закон відображає абсолютність правових відносин, оскільки всі є рівними перед законом. Право передбачає відносніть правопорушень. 3. для закону характерна позитивність, а для права інтуїтивність. Закон – документальний акт, а право грунтується на сумлінні та інтуїції людини. 4.властивість закону – логічність, доказовість. А права – етичність. В законі можлива помилка – можна підтосувати факти. Право: має бути відчуття вини. Право не помиляється у визначенні винуватця. 5.закон – це техніка виконання справедливості, а право навпаки висловлювання ідеї справедливості. Закон є обовязковим щодо права, а прово щодо закону є добровільним. 11. форми права. Форма права – це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообовязковість. 1) правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообовязковий характер та гарантоване його примусовою силою. 2) релігійно-правові норми – санкціоновані державою церковні канони та інші норми, яким надається загальнообовязковий характер, 3)правовий прецедент – судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обовязкове значення при розвязанні всіх наступних аналогічних справ, 4)нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою, 5) нормативний договір – правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох субєктів і забезпечується державою, 6) міжнародно-правові акти – норми міжнародного співтовариства, Які з санкції держави поширюються на її території. Існують внутрішні та зовнішні форми права. Внутрішня характеризується відповідною сукупністю правових норм, що обєднуються в інститути, підгалузі і галузі права. 12. право як справедливість. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність. Діяти справедливо означає діяти правомірно, відповідно до загальних і рівних вимог права. (Приклад- давньогрецька богиня Феміда). Справедливість – це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і правова оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має. Заперечення правового характеру і сенсу справедливості , призводить до того, що за справедливість можуть видавати якесь неправове начало: вимоги зрівнялівки чи привілеїв певним категоріям осіб... у кожній системі суспільних відносин є особливі інтереси і домагання, а тому вони повинні отримати у праві своє справедливе формулювання, задоволення і захист. А це можливе тому що справедливість не зливається з нимим, а піднімається над ними і на єдиних терезах правової регуляції і правосуддя зважує й оцінює їх формально - рівним,а тому і справедливим для всіх мірилом. 13.правова реальність,правовий простір і час. Розрізняють широке й вузьке розуміння цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміють усю сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У другому випадку (тобто у вузькому розумінні) до правової реальності зараховують тільки базові правові реалії, щодо яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю представники нормативізму розуміють правові норми, представники соціологічного напряму – правовідносини, психологічного – правові "емоції” [4].`правова реальність- дозволяє подати право як особливий світ і спосіб людського буття. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з’ясуванні питання про буття права, тобто його укорінення в людському існуванні. категорії "час” у правовому вимірі, тобто дослідження проблеми співвідношення часу і правової системи, виявлення форм часу, які стосуються останньої, у тому числі особливої форми часу, що утворюється явищами правової дійсності, розкриття її змісту, природи. правовий час – особлива форму часу, властиву правовій дійсності. ПРАВОВИЙ ПРОСТІР - - сфера сусп. відносин, урегульована правом. Залежно від того, якою системою права регулюються відповідні сусп. відносини, виділяють «національний правовий простір», «європейський правовий простір», «загальносвітовий правовий простір» тощо. Поняття «правовий простір» є категорією рухомою. Воно може розширюватися чи звужуватися залежно від сусп. потреб і за необхідності чи відсутності прав, регламентації тих чи ін. сусп. відносин. Оптим. обсяг правового регулювання цих відносин є свідченням якості П. п. Термін «правовий простір» близький до терміна «сфера правового регулювання». 14.Методологія права. Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем не лише юридичної науки, але й юридичної практики Методологічні аспекти державно-правових досліджень складають ті загальні питання, без вирішення яких не можна вивчати окремо взяті аспекти. Метрологічна культура юриста - це його і світоглядна зрілість, і соціологічна грамотність, і правова інформованість, і професійна матеріальність. Значення методології не обмежується тільки вивченням загальної теорії держави і права чи інших юридичних наук, вона необхідна для практичної діяльності.Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише теоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста - практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутні спеціалістів юридичного профілю до науково - дослідницької роботи, що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується вся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирішальним критерієм якості підготовки правознавців. 15. Поняття правової держави і громадянського суспільства. Правова держава – держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин(взаємних прав і обовязків) між публічною владою і підвладнимим структурами, як субєктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Ознаки правової держави: - верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу, - визнання і захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав і виконання обовязків люддини і громадянина, - організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову,- чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб, - взаємна відповідальність особи і держави,- організація ефективного контролю за реалізацією правових законів. Держава насамперед є формою організації суспільства, основний субєкт якого – людські індивіди. Становлення громадянського суспільства повязане з процесом правового регулювання взаємовідносин між між особою, суспільством і державою. Громадянське суспільство – суспільство, в якому постійно існує і розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх обєднань. Громадянське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Громадянське суспільство і правово держава є одне ціле і виражають міру демократизації політичного життя та політичної системи як її інституційно-правового механізму. | |
| Переглядів: 1873 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |