Середа, 20.09.2017, 12:59
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Філософія
Аксіологія

1.Генезис поняття цінності в історії філософії


Аксіологія-фл-ка дисципліна, що вивчає цінність як сенсоутворююче начало людського буття. Генеза поняття цінності розпочалась у античності – греки мали за найвищу цінність людину(самого себе): Протагор- людина міра усіх речей. Платон- поняття «Благо», цінність- ступінь наближення речей до досконалих образів ідей.Ідеї постають як критерії цінності речей. Арістотель- цінність-благо. Середньовіччя – ціннісна основа вписується у поняття Бога, церкви. Але традиційно початок дисципліни повязується із іменем Лотце, який ввів у своєму аналізі логічних та математичних істин поняття «значущість» як специфічну характеристику мислительного змісту, а в естетичних і етичних контекстах використовував як поняття «цінність». В подальшому дані ідеї розвинув Коген-який повязував з породжуючою їх «чистою волею» трансединтального суб’єкта (транседентальне розуміється як основоположення, яке постійно здійснюється мисленням)

2Сучасне розуміння понятя цінності.Цінність оцінка, ціннісна ієрархія.

Ціннісні орієнтації – це елементи внутрішньої структури особистості, які формуються і закріпляються життє вимдосвідом індивіда у процесах соціальної адаптації та соціалізації. Вони відділяють значуще від несуттєвого для окремо взятої особистості через сприйняття чи не сприйняття певних цінностей. Цінності й ціннісні орієнтації людини були і є одним з найбільш важливих об'єктів дослідження філософії, соціології, етики й психології на всіх етапах розвитку даних наук. Дослідники цінностей і ціннісних орієнтацій орієнтуються на власні світоглядні позиції, підкреслюючи той або інший аспект даного феномена, а також його зв'язок з іншими моральними йпсихологічними характеристиками.Цíнність – цінністю вважається будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе. Оцінка (метрологія) — в метрології, наближене значення величини або параметра, найдене шляхом експериментуОцінка (філософія) — спосіб установлення значимості чого-небудь для діючого суб'єкта, або суб'єкта, який вивчає світОцінка (економіка) — процес вираження господарських цінностей в грошовій формі.Оцінка (педагогіка) — Численно виражена думка викладача про знання учня, студента, аспіранта, або виконані ними роботи.Оцінка — У проектному аналізі: експертна оцінка проекту з метою визначення його прийнятності відповідно до прийнятих критеріїв.

3 Аксіологія як сфера філософської рефлексії, її предмет завдання та взаємодія із іншими науками.

Аксіологія-фл-ка дисципліна, що вивчає цінність як сенсоутворююче начало людського буття. Виокремлення і конструювання предметної проблематики аксіології як самостійної галузі філософської рефлексії було пов’язане з:1)переглядом обґрунтування етики (буття ототожнюється з благом)Кант, який протиставив сферу моральності з необхідністю.2)Теза про тотожність поняття буття та мислення( після фл. Гегеля) буття ділиться на «актуалізоване реальне» і «бажане та належне». 3)Усвідомлення обмежень інтелектуальних посягань філософії і науки.Пізнання це не сфера монополії і домінування, що залежить від людської волі(критерій не тільки істина хиба, а й добро-зло, прекрасне, шкідливе..)4)Не можливо усунути із пізнання оцінювальний момент.5)Поставлення під сумнів християнський цінностей (Ніцше, Шопенгауер,Дільтей).6)Не можливість поняття редукції поняття цінність і благо, чи її розуміння як вартості економічної традиції. Питання аксіології- умова можливості оцінок, які мають абсолютне значення. Завдання- аналіз того як можлива цінність у загальній структурі буття і як вона співвідносяться зі світом наявного буття.


4. Основні аксіологічні парадигми

Аксіологія, яка надзвичайно активізувалася наприкінці ХХ століття,
виступає складовим компонентом гуманітарної парадигми. Проте у ХХІ
столітті ціннісний смисл людського життя у всіх його функціональних
виявах набрав особливого, надзвичайного значення. Аксіологічний підхід – це філософсько-педагогічна стратегія, яка показує
шляхи розвитку професійного мистецтва, використання педагогічних
ресурсів для розвитку особистості і проектує перспективи вдосконалення
системи освіти. Ціннісний (аксіологічний) підхід – специфічний.
Філософа, соціолога може цікавити не тільки те, що відображається в
свідомості, чи те, з яких причин дане явище виникло і за якими законами
розвивається, але й те, яке воно має чи може мати значення для людей,
для їх життя і благополуччя. Таким чином, в основі аксіологічного
підходу лежить принцип функціонального значення, чи цінності. Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень1. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою філософського дослідження суспільства ту філософську позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші філософські


5 Аксіологічний простір кінця 19 поч 20 ст. джерела формування та класифікація

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні

6 культура як система цінностей

Система цінностей подає модель або спосіб життя, а також потрібний політичний устрій суспільства. Щоб реалізувати ідеали, або хоча б підтримати досягнутий стан, цінності повинні функціонувати у вигляді стереотипів поведінки, набувати інструментального характеру. Норми - це технічне втілення цінностей. Норми суть цінності у дії. Єдність норм і цінностей, або імперативів і ідеалів, конституює культуру. У ставленні до співтовариства культура - те ж саме, що характер у ставленні до індивіда. В окремої людини складаються специфічні особливості поведінки або звички - те, що можна назвати манерою життя і співтовариство виробляє загальні стереотипи. Дослідження культури просувається ланцюгом: поведінка - норми - цінності. Спочатку емпірично фіксуються акти індивідуальної поведінки або соціальної взаємодії. Прагнення пояснити їх характерні властивості приводить до виявлення норм як культурних регулятивів. Нарешті, питання, чому діють дані норми, що захищають і зберігають, призводять до винайдення відповідних цінностей. Людині корисно іноді впізнавати те, що впевнено вважала порядком речей, тобто об'єктивними причиново-наслідковими зв'язками, нормативним порядком. Розуміння культури як способу самореалізації і самотворення особистості, світу символів у різних сферах суспільного життя дозволяє диференціювати історичні форми культури, охарактеризувати конкретні типи, визначити їх місце і роль в історії. В умовах існування суспільних антагонізмів єдність людини і культури умовна. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, яка могла бути історією існування людини, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають метою (бо мета виправдовує засоби), а мета виступає у ролі простих засобів; людина втрачає людське єство, а мірою її багатства, замість дійсних якостей, стає обсяг приватної власності. Людина, яка може отримати насолоду від спілкування з культурою, створеною її руками і розумом, вимушена витримувати її тиск. У такому випадку культура стає чужою, іншою, відчуженою. У такій системі загальна ситуація визначається категорією відчуження. Людинотворча суть культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гуманістичний характер і тактично перетворюється на антикультуру, і замість того, щоб турбуватися про людей, вона підноситься над ними чужою і ворожою силою. – 1)сукупність матеріальних і духовних цінностей, процес творення та розподілу цих цінностей, а також процес саморозвитку л., прояву її сутності. Кожна людина або спільнота живе у системі цінностей. Цінність як складова культури, що виражає спосіб існування особистості та спільноти. Існує діалектичний зв’язок між культурою та цивілізацією. К. породжує цінності. Рівень к. має на паралелі певну ієрархію цінностей(матеріальні блага-гуманізм) У процесі культурного розвитку поєднується Традиція-передача певного досвіду, та Новація- створення нового. Виникає поняття як Моргеналія(виник у середньовіччі)- позамежові цінності. Що ще формуються. Цінності – загальнолюдські, нації. Загальнолюдські—проявляються поза соціальними політичними знаннями людей . Але цінності- залишаються такими самими, тільки змінюється форма. Що важливе: Людина як носій цінностей, чи спільнота? Як і 1 так і 2 важливе.

7Ціннісна традиція і новація. Аксіологія і наука.

Проблема відповідальності науковця за результати власних дослідженьТради́ція — культурні норми і цінності, які люди приймають через їх минулу корисність; звички, які можуть бути передані іншим поколінням. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю — означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабільного, найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані "програми" людської діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального середовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури. Традиційно проблематику нововведень розробляли в рамках економічних концепцій науково-технічного прогресу. Останнім часом внаслідок своєї багатоаспектності вона вийшла за межі власне економічної науки й усе наполегливіше вимагає залучення потенціалу соціології, загальної теорії управління, психології. Це сприяло виникненню різноманітних підходів, інтерпретацій, що дають найчастіше суперечливі результати в дослідженні проблеми нововведень. У цьому зв'язку доцільно спочатку розглянути загальну типологію нововведень, а потім їх інтерпретацію в педагогічній інноватиці, роблячи акцент на соціологічному аспекті міждисциплінарного синтезу. У загальній теорії інновацій на основі їх предметного змісту прийнято розрізняти техніко-технологічні, соціальні, економічні, організаційно-управлінські та інновації комплексного характеру. Аксіолóгія (від грец. αξια—цінність) — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язку між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософіїЗокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.Аксіологія виховання — орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню потреб людини та відповідають особистим запитам і нормам у певній історичній та життєвій ситуації.

8 Аксіологія медицини біоетика

Спорідненість медицини та філософії з прадавніх часів не викликає сумнівів. Адже загадковість, таємничість феноменів життя і смерті завжди були предметом зацікавленості і вивчення як філософів, так і медиків. Сьогодні, на жаль, цей зв’язок позабутий.
Дуже вдалою спробою по-науковому викласти філософсько-ціннісний зміст медицини в процесі її розвитку і в сучасності зробив у своїй монографії "Аксіологія і медицина” професор М. В. Попов (Київ, 2003, 282 с.). Книга складається з двох основних розділів: "Аксіологія: Вузловими проблемами цінностей в ідеології М. Попов вважає такі: ідеологія цінностей і цінність ідеологій; криза ідеологій як наслідок переоцінки цінностей; соціальні цінності і доля світової культури; проблема цінностей і сутність людини. У діалектичному плані йде всебічне обговорення таких питань, як особистість і суспільство, особистість і держава. Стосовно питання тоталітаризму і особистості, автор вважає, що відголоски негативів цього мають місце і в умовах нашої держави. Тенденція до знецінення людини, її життя й гідності, нехтування духовними цінностями, породжені ХХ сторіччям, за нинішніх обставин глобалізації, яка проявляється більше негативами, ніж позитивами, призвели до того, що "аксіологічний драматизм минулого століття був і залишається провідним мотивом філософських і соціологічних роздумів зірок першої величини людської мудростіоб’єктивні витоки, історія формування, основні поняття, діалектика і методологія” (це — своєрідна пропедевтика аксіології загалом. Біоетика – (з грецької мови βιοσ – життя, ετηοσ – звичай), нормативне знання, що охоплює моральну проблематику, пов'язану з розвитком біомедичних наук, які стосуються питань передання життя, генетики, медичних досліджень, терапії, турботи про здоров'я і життя людини. Біоетика старається визначити рубежі медичного втручання людини, а також визначити моральну вартість медичних діянь, які розглядаються. "Становлення і все ширший розвиток біоетики сприяє рефлексії і діалогу – між віруючими і невіруючими, а також між прихильниками різних релігій – про основні етичні проблеми, пов'язані з людським життям”. Біоетика закладає глибокий фундамент "цивілізації любові та життя”, без якої існування осіб і суспільства втрачає свій найбільш людський сенс. Біоетика спричиняється до зростання інтересу до якості життя, а також до екології, що особливо актуально в суспільствах з високим ступенем розвитку, в яких люди прагнуть вже не тільки до запевнення собі основних засобів до життя, скільки до глобалістичного покращення умов життя. В сучасному суспільстві людство стоїть перед надлюдським, драматичним змаганням між злом і добром, між смертю і життям, між "культурою смерті” і "культурою життя”. Всі ми беремо участь у цьому, а отже, не можемо ухилятися від безумовного обов'язку відповідальності за життя (енцикліка папи Івана Павла II "Evangelium vitae”. – Рим, 1995).

9.Людина як вища цінність, цінності гуманізму і гуманізм як цінність як свобода.

Сократ сформулював два фундаментальні принципи філософії: "Пізнай самого себе" та "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видатний учень Платон у діалозі "Тімей" розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" — означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно. Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасної, гармонійно розвинутої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні Ренесансу, - писав його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не повинно бути сили, що мішає її відчувати і думати як хочеться". Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики, У рішенні яких вони спиралися на уявлення про великий потенціал творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням гуманістів яскраво виражений характер. свобода — це специфічна характеристика людської діяльності, яка проявляється в творчих здібностях особистості перетворювати природні, соціальні процеси в певні форми суб'єктивно-духовного освоєння на підставі наукового знання, досвіду, певних цінностей та вільного вибору об'єктивних можливостей пізнання світу. На протязі історії розвитку людства філософське визначення свободи традиційно зводилося до антиномічного виразу: чи властива людині свобода волі, інакше кажучи, чи має індивід свободу вибору, чи, навпаки, всі його дії, наміри обумовлені зовнішніми обставинами, завжди детерміновані. Свобода волі людини в процесі її пізнання набрала форми антиномії: з одного боку, визнавалася її обумовленість, тобто вона визначалася на підставі детермінізму, точніше — заперечувалася; а з другого боку, щоб допустити свободу волі, признавалося, що діяльність людини не має ніяких зовнішніх обгрунтувань, тобто проблема розкривалася з позицій індетермінізму, що по суті також приводило до заперечення існування свобода волі, або ж до так званої "свободи байдужості", негації волі людини. Проблема виразу свободи волі, співвідношення свободи та пізнання вперше в стародавньогрецькій філософії постає у вченні Сократа. На його думку, свобода волі людини визначається не чуттєвістю та природністю, а саме вільним вибором універсального розуму. Дійсна свобода, вважає Сократ, полягає у свідомому підпорядкуванні волі людини загальному розуму, що є гарантом істинного пізнання; таким чином, перехід від нижчого щабля необхідності — чуттєво-природного до вищого ступеця пізнання — розуму.

10.Проблема загально людських цінностей.

Питання про цінності є актуальним в будь-яку кризову епоху. Коли людство незадоволене собою, не спрацьовують звичні стереотипи, традиції і норми, виникає необхідність в філософській рефлексії, яка дає змогу подивитися на себе збоку. Симптоматичним є звернення до аксіологічної проблематики педагогіки, психології та інших дисциплін, що свідчить про зміну парадигм цих наук і суспільної свідомості загалом. Власне філософський ракурс полягає в постановці питань про взаємовідношення цінностей з іншими формами пізнання і опанування світу, про механізм їх формування на рівні особи і суспільства, про форми їх буття, а не зводиться лише до декларативного переліку. Слід, мабуть, говорити не про кризу загальнолюдських цінностей, а про кризу того способу життя людства, який формувався вузько класовими цінностями або суто національними, суто релігійними і т.д. І хіба нові парадигми свідомості, що не приймають насильства, війн, класових обмеженостей, а признають самоцінність Іншого (і природи в тому числі), утверджують принципи свободи, ідею спільного дому, не свідчать про тріумф, а не кризу загальнолюдських цінностей? Адже цінність, говорячи словами Г.Ріккерта, містить і те, що не є наявним в об'єктивному світі. Логіка дослідження цінностей зумовлена їх вихідним визначенням, поняттям. При розумінні цінностей як предметів і явищ, що задовольняють наші потреби, не ставиться власне проблема цінностей, оскільки на перший план висвається об’єктивна сторона відношення. При такій інтерпретації мова йде власне не про цінності, а про блага. Визнання людської суб’єктивності та ситуативності необхідним компонентом нашого існування тільки і дозволяє нам поставити проблему цінностей та створити позитивну її теорію. В такому розумінні проблема цінності – це проблема значимості чого-небудь на відміну від власне існування. Витоки такого аналізу ми знайдемо в філософії Г.Лотце та Г.Когена. Значення цінності переживається, смисл – усвідомлюється. Більш того, смисл – це проблема значення, питання про значення, яке виникає тоді, коли людину не задовольняє процес переживання. Коли зникає позитивне значення об’єкта, його позитивне сприйняття (може змінитися не сам об’єкт, а лише відношення до нього), тоді постає питання про смисл цього об’єкта. Аналогічно і з сенсом людського життя: людина починає його шукати, тобто задумується про нього, коли життя вже позитивно не сприймається, а спричиняє страждання.

11.ціності релігії на межі тисячоліття.

Наприкінці XX століття дослідники демонструють набагато більше оптимізму щодо майбутнього релігії, ніж на його початку. "Слід чекати, — пише німецький релігієзнавець Д.Гольдшмідт, — що релігія існувала і буде існувати в усіх суспільствах в усі часи... Люди потребують Бога, щоби реалізувати свій життєвий шлях. Бог ніколи не помре. Людина не дасть йому померти". Німецький дослідник Царнт взагалі категорично підсумовує проблему: "У XXI столітті або людини не буде взагалі, або вона віритиме в Бога".Чи не головним дискусійним питанням є роль, котру відіграватиме релігія в майбутньому: посилиться вона чи зменшиться?Віднайдення відповіді на це запитання з обов'язковістю потребує розрізнення двох типів релігійності — внутрішньої та зовнішньої, яке (розрізнення), на думку деяких авторів, сягає стародавніх пророків і реформаторів релігії, а у другій половині XX ст. було обгрунтовано сучасними науковими методами. У цьому контексті дуже цікавими здаються ідеї й дослідження відомого американського психолога А.Маслоу, який у своїй праці "Релігії, цінності і вищі переживання" розглядає еволюцію конкретних релігій у двох напрямах: у "містичному", індивідуальному — з одного боку, та в легалізованому, організаційному — з другого. По-справжньому релігійна людина синтезує в собі обидва ці напрями. Така людина, на його думку, власними діями схожа на своїх одновірців, але ніколи не зводить ці дії до суто формальних, зовнішніх актів. Водночас більшість людей забуває про суб'єктивні релігійні переживання, втрачає їх і починає розглядати релігію лише як сукупність певних навичок. Ще одне розрізнення має принциповий характер для моделювання майбутнього релігії. Йдеться про розрізнення релігійності індивідуальної і релігійної культури, яка є атрибутом певних соціальних, культурних, етнічних груп та цілих націй. Під релігійною культурою дослідники розуміють релігійну насиченість усього соціокультурного простору, освоєного тією чи іншою групою, стан механізму трансляції релігійного досвіду від старших поколінь молодшим, рівень розвину-тості релігійного комплексу, відданість певному церковному інститутові. Крім цього, на точність прогнозів взагалі і щодо релігії зокрема негативно впливають цілісно-модельні концепції суспільного процесу. Вони не враховують суперечності суспільства щодо самого себе, складного балансу в ньому різно-векторних тенденцій, тоді як поглиблення соціальної диференціації сприяє накопиченню в суспільному організмі дедалі більшої кількості відмінних сегментів. За цих умов прогноз має враховувати і збереження поряд із магістральними тенденціями таких, які їм протистоять.

12.Аксіологічна проблема в умовах постмодернізм.

Сучасна епоха визначається дослідниками як постмодерна, вона характеризується докорінними змінами в усіх сферах людського життя. Тому постала необхідність верифікації основних моральних цінностей, ідеалів щодо нового розуміння людини і суспільства. У ході цього процесу піддані критиці абсолютні імперативи доби раціоналізму, а на теренах колишнього СРСР, зокрема, в Україні, етичні рудименти часів тоталітаризму. Епоха постмодерну відкрила необхідність пошуку нових відповідей на кантівські запитання: хто є людина, що є світ, хто є людина у цьому світі? Відповідно, виникла необхідність артикулювання сучасного етичного простору існування людини. Вперше проблему постмодернізму у філософії піднімає французький філософ Ж.-Ф. Ліотар у книзі "Постсучасний стан" (1979р.). Основною рисою постсучасності Ж.-Ф. Ліотар називає втрату мета- чи макронаративами "сучасності" легітимуючої сили: втрату віри у діалектику Духу, герменевтику змісту, звільнення людства, християнський метанаратив (натомість П. Козловські вважає християнське віровчення цілком сумісним з сучасною некласичною філософією) та ін. Усі ці наративи ("оповіді") мали на меті забезпечення вкоріненою у майбутнє легітимацією певних норм моралі, суспільних інститутів, соціально-політичних практик, способів мислення. Специфічне бачення світу як хаосу, позбавленого центру, логіки і ціннісних орієнтирів, що відображається у людській свідомості у вигляді ієрархічно невпорядкованих фрагментів, отримало визначення "постмодерністської чутливості" як ключового поняття постмодернізму. Важливим елементом в етичній рефлексії постмодерністів, зокрема, Д. Рюелля, Ж. Баландьє, є розмірковування про порядок і хаос Всесвіту. Оперуючи категорією "хаос", вони не хочуть миритися з хаосом як поясненням Всесвіту. Хаос переосмислюється ними як надскладний неявний порядок, що потенційно виявляється у безкінечній багатоманітності структур. І оскільки після "смерті Бога" "вичерпався" і сам суб'єкт, постмодерністське прагнення відродити його у новій якості поєднане з пориванням до Бога, що відчувається як душевне переживання. - даний культурний простір проголошує себе як програмово плюралістичний і ацентричний, поза будь-якою можливістю визначення аксіологічних чи інших пріоритетів. Відбувається відмова від "метанарацій", ригористичних за своєю природою. Доктринально-нормативний характер етики унеможливлює її існування в умовах мозаїчної організації культурного цілого, що передбачає принципові позаоцінювальне розташування і практичну реалізацію різних (аж до альтернативних і взаємовиключних) поведінкових стратегій;

- сучасна культура може бути охарактеризована як заснована презумпцією ідіографізму. Це передбачає відмову від концептуальних систем, організованих за принципами жорсткого дедуктивізму і номоетики: явище і факт набувають статусу співбуття, адекватна інтерпретація якого передбачає його розгляд як одинично-унікального без будь-яких аксіологічних шкал;
- проголошується "смерть суб'єкта", відмова від феномену "Я" у будь-яких його артикуляціях, тоді як необхідною умовою існування традиційної етики є саме феномен суб'єкта; Даючи філософсько-етичну оцінку сучасної людини і світу, канадський філософ Чарльз Тейлор виділив "три хвороби сучасності": індивідуалізм, експансію інструментального мислення та втрату індивідуальної свободи [6:6-11]. Варто детальніше зупинитися на "симптомах" цих хвороб для кращого розуміння моральних горизонтів у культурі постнекласичного типу загалом і постмодерну зокрема.

13Аксіологія в укр. менталітету: особливості, історія,сучасність.

Поняття "менталітет” відображає складну систему основних уявлень людей, закладених у їх

свідомість культурою, мовою, релігією, наукою, етносом, суспільним спілкуванням. Синтез усіх цих

компонентів звичайно здійснюється на рівні підсвідомих передбачень, інтуїтивних "відкриттів”, але він

не завжди і не повністю усвідомлюється людиною. У результаті виникає сукупність настанов, які

стосуються найбільш важливих і загальних моментів життєдіяльності індивіда. Головне положення серед визначених елементів в структурі менталітету займають цінності. Але

ми не поділяємо досить сталого і розповсюдженого в літературі уявлення, що лише цінності дають

вичерпну характеристику структури менталітету. Аналізуючи структуру цінностей (як одного з

елементів менталітету), звертається увага передусім на те, що у менталітеті кожної особистості існує

своя власна ієрархія цінностей. Менталітет сучасного українського суспільства відіграє значну роль в процесах державотворення,

утвердження України як цивілізованої європейської держави. Тому дослідження менталітету громадян

України допомагає зрозуміти особливості політичної культури, визначити пріоритетні напрямки її

вдосконалення та подальшої модернізації українського суспільства.

Впродовж століть український народ знаходився в політичному полі постійного перетягування

державної влади то на бік більш цивілізованого Заходу (представленого Польщею), то на бік більш

абсолютизованого Сходу (Росія, Османська імперія). Ця тенденція зберігається і сьогодні. Змінилася

цивілізація, політична спрямованість, але залишилися ключові пріоритети: демократизм і централізм.

Нагальним є пошук політичного обличчя нації, щоб знову не опинитися в сфері політики постійних

компромісів і конформізму, який на довгий час закріпився в українській нації як ознака її політичної

культури. Іван Мірчук визначив особливості укр.душі назвавши її емоційно-чуттєвим інтровертом.

Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (20.05.2012)
Переглядів: 2393 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 155
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz