| Головна » Статті » Інше - різне |
Філософія
1.Предмет та завдання еристики. Еристика – це суперечка заради досягнення істини, в якій застосовуються нечесні і некоректні прийоми. Предметом еристики є суперечка а її завданням є досягнення істини. Суперечка це конфліктний діалог в основі якого є протилежні точки зору. В ході такого діалогу сторонни наводять аргументи на підтримку своєї точки зору і критикують точку зору оппонента. Предметом дослідження еристики протягом всієї історії її розвитку є еристична суперечка, характерними ознаками якої є її ін-терсуб'єктивний характер (суперечка-монолог не може бути еристичною), її спрямованість на перемогу, можливість застосування в процесі суперечки будь-яких хитрощів.Еристика – мистецтво вести суперечку, дискусію, полеміку, диспут, дебати тощо; будувати переконливу аргументацію, ефективно критикувати погляди опонентів. Це риторика діалогічного мовлення, вчення успішної комунікації. Еристика є інтегральним мистецтвом, що виникає на стику знань та вмінь, які формуються логікою, психологією, етикою та риторикою.Суперечка є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Суперечка – це публічне обговорення питань, що цікавлять учасників обговорення; це зіткнення різноманітних поглядів у процесі доказу та спростування.Дискусія – це один із способів обміну думками; різновид суперечки, в межах якого розглядається, досліджується, обговорюється певна проблема з метою досягти вагомого її вирішення. Як правило, учасниками дискусії є дві або більше осіб, що володіють необхідними знаннями про питання, яке обговорюється. Важливим компонентом дискусії є аргументи.Полеміка – дискусія (усна або письмова) на спірну тему; різновид суперечки, в межах якої основні зусилля сторін спрямовані на утвердження своєї позиції відносно предмету, що обговорюється. На відміну від дискусії, у полеміці присутнє змагання, боротьба, певний ступінь войовничості та ворожості, що обумовлюється метою, яку визначили учасники полеміки. Диспут – це заздалегідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (наукову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попередньо визначеними опонентами. Дебати – представлення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення розв’язання важливих державних, громадських проблем на противагу іншій стороні (учаснику) дебатів.Структура еристичного акту в дисертації розглядається, як з точки зору логіко-феноменологічного підходу (дозволяє врахувати не тільки ситуацію продукування певної аргументації, так і ситуацію її сприйняття), так і з точки зору логіко-когнітивного підходу (дозволяє проаналізувати норми, правила еристичних суперечок). 2. Аргументація і критика в еристичній комунікації. Аргументація та критикаАргументація в термінах пропозпційної, атрибутивної та імовірнісної логіки Аргументація (від лат. argumeatatio - наведення підстав) - це раціональна діяльність, яка спрямована на захист певної точки зору та переконання у прийнятності тверджень або слушності намірів дії, що пов'язані з нею. В аргументативному процесі виокремлюють логічний та позалогічний (мовний, психологічний, невербальний тощо) компоненти раціональної діяльності. Основою логічної аргументації є принцип або закон достатньої підстави. Він визначається так: твердження істинне, тільки якщо воно достатньо обгрунтоване. Обгрунтуванням називається процедура встановлення істинності твердження. Закон достатньої підстави записується формулою: А —> В, де А - наслідок, В - підстава. Наприклад: «Якщо є дим (А), то (-») є і вогонь (В)». В аргументації виокремлюють епістемічний та комунікативний аспекти. З епістемічної перспективи (від грец. еріїіете - знання) в аргументації розрізняють аргументатора та аудиторію аргументації. Аргументатор - це суб'єкт мовної дії, який наводить деяку аргументацію. Аудиторія аргументації - це суб'єкт мовної дії, який може сприйняти, оцінити і зважити запропоновану йому аргументацію. В епістемічному плані, отже, аргументація - це логічна процедура обґрунтування певного положення аргументатора з метою переконання аудитори аргументації в його слушності. Аргументами можуть бути лише положення, істинність яких не викликає сумніву. Розрізняють такі види аргументів: - визначення; - аксіоми та постулати; - конвенції (від лат. сопуєпНо - угода, домовленість); - закони науки та теореми; - теоретичні та емпіричні узагальнення; - висловлювання про відомі чи вірогідні одиничні факти. Залежно від порядку подання аргументації розрізняють: - прогресивну аргументацію та - регресивну аргументацію. Прогресивна аргументація - це аргументація, яка має такий порядок: «аргументуй) точка зору». Регресивна аргументація - це аргументація, яка має такий порядок: «точка зору -> аргумент(и)». Залежно від типу міркування, за яким розгортається аргументація, розрізняють: - дедуктивну аргументацію та - правдоподібну аргументацію. Дедуктивна аргументація - це аргументація, в якій точку зору обґрунтовують або критикують, застосовуючи форми дедуктивних міркувань. Правдоподібна аріументація - це аргументація, в якій точку зору обґрунтовують або критикують, застосовуючи схеми правдоподібних міркувань. Правдоподібну аргументацію можна будувати або схемами індуктивних міркувань, або за схемами міркувань за аналогією. 6.1.1. Критика в термінах пропозиційної, атрибутивної та імовірнісної логіки Критика (від грец. kritikon — здатність розрізняти) - це обґрунтування неприйнятності певної аргументації. За формою виразу критика може бути: -неявною та-явною. Неявна критика - це скептична оцінка запропонованої аргументації без конкретного аналізу її хиб й точної вказівки на слабкі місця. Явна критика - це вказівка на конкретні вади, виявлені в запропонованій аргументації. Залежно від характеру явної критики розрізняють: - деструктивну критику; - конструктивну критику; - комбіновану критику. Деструктивна критика - це вид явної критики, який спрямований на руйнування запропонованої аргументації. Залежно від того, на який структурний компонент запропонованої аргументації буде спрямована деструктивна критика, розрізняють такі її види: - критику тези; - критику аргументів; - критику форми. Критика тези - це вид деструктивної критики, який спрямований на обґрунтування аргументатором неприйнятності того твердження, що захищається аудиторією аргументації. Як правило, для критики тези вибирають: - шлях «зведення до абсурду» або - шлях обґрунтування антитези. Критика тези за схемою «зведення до абсурду» (лат. reductio ad absurdum) - це міркування, в якому хибність тези обґрунто вують на підставі того, що з цісї тези за допомогою інших міркувань виводять наслідки, які не узгоджуються із фактами дійсності чи загальновизнаними істинними та достовірними положеннями. Критика тези шляхом обгрунтування антитези - це міркування, в якому хибність тези обґрунтовують за допомогою побудови аргументації на користь істинності антитези. Критика аргументів - це вид деструктивної критики, який спрямований на обґрунтування неприйнятності аргументів, які застосовують для підтвердження тези. Проте спростування аргументів ще не означає визнання неприйнятності тези. Теза визнається лише необгрунтованою й може бути прийнятою після підбору більш вагомих аргументів на її користь. Критика форми - це вид деструктивної критики, який спрямований на обґрунтування відсутності логічного зв'язку між аргументами та тезою. Наявність такого логічного зв'язку забезпечується дотриманням тих правил, що встановлені логікою для певних видів міркувань. Конструктивна критика - це вид явної критики, в якій хибність антитези встановлюється за допомогою обґрунтування істинності тези. Комбінована критика (від лат. сотЬіпаІіо - поєднання) - це критика, яка поєднує деструктивний та конструктивний підходи. 3.Емпірична аргументація це ргументація, невід'ємною частиною якої є посилання на досвід, на емпіричні дані. А. е.. протиставляється теоретичній аргументації, що спирається на міркування і не користується безпосередньо посиланнями на досвід. Різниця між А. е.. і теоретичної є відносним в тій же мірі, в якій щодо відмінності між емпіричним і теоретичним знанням. Нерідкі випадки, коли в одному й тому ж процесі аргументації з'єднуються разом і посилання на досвід, і теоретичні міркування. Ядро прийомів А. е.. складають способи емпіричного обгрунтування знання, звані також (емпіричним) підтвердженням або верифікацією. А. е.. не зводиться, однак, до підтвердження. Зокрема, приклад і ілюстрація, що грають помітну роль в аргументації, не відносяться до ефективних способів підтвердження. Крім того, в аргументації посилання на досвід можуть бути свідомо несумлінними, що виключається самим сенсом поняття підтвердження. І А. е.., І її окремий випадок - емпіричне підтвердження застосовні, строго кажучи, тільки у випадку описових (дескриптивних) висловлювань. Оцінки, норми, декларації, обіцянки і інші вирази, які тяжіють до оцінок, не допускають емпіричного підтвердження і обгрунтовуються інакше, ніж посиланнями на досвід. Використання А. е.. з наміром переконати когось в прийнятності визначених оцінок, норм і т. п. має бути віднесено до некоректних прийомів аргументації. Підтвердження може бути прямим, або безпосереднім, і непрямим. Пряме підтвердження - це безпосереднє спостереження тих явищ, про які йдеться в обгрунтовуємо затвердження. У разі непрямого підтвердження мова йде про підтвердження логічних наслідків обгрунтовує положення, а не про підтвердження самого цього положення. Гарним прикладом прямого підтвердження служить доказ гіпотези про існування планети Нептун: незабаром після висунення гіпотези цю планету вдалося побачити в телескоп. Обгрунтування шляхом прямого посилання на досвід дає впевненість в істинності таких тверджень, що "Ця троянда червона", "Холодно", "Стрілка вольтметра стоїть на позначці 17" і т. п. Неважко помітити, що навіть у таких простих констатація немає "чистого" чуттєвого споглядання. Воно завжди пронизане мисленням, без понять і без домішки міркування людина не здатна висловити навіть найпростіші свої спостереження, зафіксувати найбільш очевидні факти. 4. Теоретична аргументація Аргументація Теоретична - Аргументація, що спирається на міркування і не користується безпосередньо посиланнями на досвід. А. т. протиставляється аргументації емпіричній, прямо апелює-до того, що дано в досвіді. Способи А. т., на відміну від способів емпіричної аргументації, надзвичайно різноманітні і внутрішньо відмінні. Вони включають дедуктивне обгрунтування, системну аргументацію, методологічну аргументацію і ін Єдиної, проведеної послідовно класифікації способів А. т. не існує. Дедуктивна (логічна) аргументація являє собою виведення обгрунтовує положення з інших, раніше прийнятих положень. Вона не робить таке положення абсолютно достовірним і незаперечним, але вона повною мірою переносить на нього ту ступінь достовірності, яка властива посилок дедукції. Дедуктивна аргументація є універсальною: вона може бути застосовна у всіх областях міркування і в будь-якій аудиторії. Системна аргументація являє собою обгрунтування затвердження шляхом включення його в якості складового елементу в уявну добре обгрунтованою систему тверджень або теорію. Підтвердження наслідків, що випливають з теорії, є одночасно і підкріпленням самої теорії. З іншого боку, теорія повідомляє висунутим на її основі положень певні імпульси і силу і тим самим сприяє їх обгрунтуванню. Твердження, що стало елементом теорії, спирається вже не тільки на окремі факти, але багато в чому також на широке коло явищ, що пояснюється теорією, на передбачення нею нових, раніше невідомих ефектів, на зв'язки її з іншими теоріями і т. д. Включення затвердження в теорію поширює на нього ту емпіричну та теоретичну підтримку, якою володіє теорія в цілому 5. Контекстуальна аргументація Аргументація контекстуальної - Аргументація, ефективність якої обмежена лише деякими аудиторіями. Контекстуальні способи аргументації включають аргументи до традиції і авторитету, до інтуїції і вірі, до здорового глузду і смаку та ін А. к. протиставляється універсальної аргументації, застосовної в будь-якій аудиторії. До універсальної аргументації відносяться пряма і непряма емпірична аргументація, дедуктивна аргументація, системна аргументація, методологічна аргументація та ін Кордон між А. к. і універсальної аргументацією відносна. Способи аргументації, є по ідеї універсально дотичними, напр. доказ, можуть виявитися неефективними в конкретній аудиторії. І навпаки, деякі контекстуальні аргументи, подібні аргументів до традиції або інтуїції, можуть здаватися переконливими чи не в будь-якій аудиторії. Помилкою було б характеризувати А. к. як нераціональну або навіть як ірраціональну. Розрізнення "раціонального" і "нераціонального" за способами аргументації не є виправданим. Воно різко звужує сферу раціонального, виключаючи з неї велику частину гуманітарних і практичних міркувань, немислимих без використання "класики" (авторитетів), продовження традиції, апеляції до здорового глузду і смаку, і т. п. Розуміння тієї кінцівки, яка панує над людським буттям і історичною свідомістю, передбачає прийняття А.к. як необхідного складового елементу раціональної аргументації. З А. к. найбільш вживаною і найбільш значущим є аргумент традицій і. По суті, всі інші контекстуальні аргументи містять у згорнутому вигляді посилання на традицію; чутливість аудиторії до аргументів, що наводяться також значною мірою визначається тими традиціями, які вона розділяє. Вплив традиції на ефективність аргументації пов'язано з тим, що традиція закріплює ті найбільш загальні допущення, в які треба вірити, щоб аргумент здавався правдоподібним, створює ту попередню установку, без якої він втрачає свою силу.. Інтуїтивна аргументація являє собою посилання на безпосередню, інтуїтивну очевидність що висувається положення. Дуже велика роль інтуїції і, відповідно, інтуїтивною аргументації в математиці і логіці Інтуїтивна аргументація в чистому вигляді є тим не менше рідкістю. Зазвичай для знайденого інтуїтивного результату підшукуються заднім числом підстави, що здаються більш переконливими, ніж посилання на його інтуїтивну очевидність. Інтуїція ніколи не є остаточною, і її результат підлягає критичному аналізу. Навіть у математиці інтуїція не завжди є ясною: вищу ступінь очевидності мають затвердження типу 2 + 2 = 4, але вже 1002 + 2 = 1004 має більш низьку ступінь і доводити не фактичним підрахунком, а за допомогою міркування. 6. Аргументація і цінності І́стина — те, що є; буття, дійсність, реальність. (порівн. «існувати» = «бути»). Істина, алегоричне зображення, полотно Жуля Жозефа Лефевра. Істина — адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності. Істина буває: об'єктивною, абсолютною і відносною. Об'єктивна істина — це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Об'єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. 7.Діалектичні моделі еристичної комунікації. Пояснення і розуміння в аргументації. Є такі види суперечки: Дискусія – це суперечка заради істини, в якій застосовується тільки чесні, коректні прийоми,тобто прийоми які відповідають формам логіки і етики. Полеміки – це суперечка заради перемоги в якій використовують тільки коректні прийоми Диспут – це суперечка заради виявлення позицій сперечальників в якій застосовують коректні прийоми. Дебати – це суперечка заради визначення ставлення учасників обговорення для спільних тез для виступу в якій використовуються тільки коректні прийоми. Еклектика - суперечка заради досягнення істини,в якій застосовуються некоректні прийоми Софістики – це суперечка заради досягнення перемоги з використанням як коректних так і некоректних прийомів. Аргументація ( приведення аргументів) - приведення доводів, або аргументів, з наміром викликати або посилити співчуття іншої сторони до висунутому положенню; сукупність таких доказів. Мета А. - прийняття висунутих положень аудиторією. Істина і добро можуть бути проміжними цілями А., але кінцевої її метою завжди є переконання аудиторії в справедливості пропонованого її уваги положення, відмінювання її до прийняття даного положення і, можливо, до дії, передбачуваного ім. Це означає, що опозиції "істина - неправда" і "добро - зло" не є центральними ні в А., ні, відповідно, в її теорії. Аргументи можуть наводитися не тільки на підтримку тез, які вважаються істинними, але і на підтримку завідомо неправдивих або невизначених тез. Аргументовано відстоюватися можуть не тільки добро і справедливість, а й те, що здається або згодом виявиться злом. Теорія А., що виходить не з абстрактних філософських ідей, а з реальної практики А. і подання про реальну аудиторії, повинна, не відкидаючи понять істини і добра, ставити в центр своєї уваги поняття "переконання" і "прийняття". В А. розрізняються теза - твердження (або система тверджень), які аргументують сторона вважає за потрібне вселити аудиторії, і довід, або аргумент, - одне або кілька пов'язаних між собою тверджень, призначених для підтримки тези.. Для А. характерні, таким чином, наступні риси: - А. завжди виражена в мові, має форму висловлених або написаних тверджень; теорія А. досліджує взаємозв'язки цих тверджень, а не ті думки, ідеї та мотиви, які стоять за ними; - А . є цілеспрямованої діяльністю: вона має своїм завданням посилення або ослаблення чиїхось переконань; - А. - це соціальна діяльність, оскільки вона спрямована на іншу людину або інших людей, передбачає діалог і активну реакцію іншої сторони на наведені доводи; - А. припускає розумність тих, хто її сприймає, їх здатність раціонально зважувати аргументи, приймати їх чи заперечувати. 8.Закони логіки у конфліктному діалозі. Закон - є необхідне відношення між явищами. Розрізняють три типи законів: природні, нормативні, і логічні. Природні закони є незмінними і не допускають винятків. Не контролюються людьми не можуть бути ними створені або порушені. Нормативні – можуть змінюватися з плином часу і мати вийнятки. Повністю залежать від людини вона їх створює і порушує. Їх існування зумовлене людським контролем, який здійснюється застосуванням санкцій. Логічні закони – схожі як із законами природи і нормативними законами. Являють собою правила які можна кваліфікувати як відповідні норми в правильному міркуванні. Специфіка в тому що людина їх не встановлює, вони мають об’єктивний характер (схожі з логічними законами) однак закони логіки можуть порушуватись людьми. Закони логіки забезпечують взаєморозуміння в процесі міркування. Порушення вимог законів логіки веде до прихованого чи явного непорозуміння між співрозмовниками. Однією з причин непорозуміння є не визначені імена. Зміст цих імен не ясний, розмитий, обсяг не точно окреслений. Прик. Молода люд. Ще однією причиною непорозуміння є – близькі за значенням і однакові за звучанням імена назив змістовно-багатозначними або полісемічними. Прик. Ключ каса. Особливим виом багатозначності є оказіональність . оказіональними є вирази, які змінюють своє предметне значення залежно від того в яких ситуаціях їх застосовувати. 9.Стратегія і тактика в аргументативній комунікації. Некоректна аргументація. У комунікаціях процес аргументування представляється конкретного мовними та організаційними діями. Органв ційний рівень комунікації служить критерієм разлте таких форм офіційного спілкування, як мова, доповідь, лекція, так, дискусія, полеміка, суперечка. В основі даних форм про-цег лежить процедура обгрунтування тези або концепції. Соедше структури аргументації (аргументаціонной конструкції) з прийнятих норм поведінки в процесі спілкування поставши / собою загальну схему комунікації. Конкретизація моделей дс вих комунікацій пов'язана з розходженнями аргументування процесу, його структурними, концептуальними, композіцеощ ми і етичними особливостями, обумовленими методикою ор ганізації, механізмом обміну аргументами. 10.Основні історичні етапи розвитку суперечки Ораторське мистецтво знали ще в Древньому Єгипті, Ассирії, Вавилоні, Індії, Китаї. Однак безупинна історія його починається в античної Греції, де ораторське мистецтво було породжено насущними суспільними потребами, стало діючим знаряддям соціального прогресу і розвитку рабовласницької демократії. Перші нагадування про ораторське мистецтво і його представників зустрічаються в "Іліаді" і "Одісєї", створених ще в IX-VII ст. до н.е., "Золоте століття" грецького красномовства наступило у другій половині Vст. до н.е., після закінчення греко-перських війн. Учитися ораторському мистецтву, володіти їм стало необхідністю для всіх грецьких громадян. Саме в цей період і виникає теорія красномовства - риторика, як теоретичне узагальнення практики ораторського мистецтва, а також збори правил і методичних прийомів навчання красномовству. Проти навчання про відносність істини - наріжного каменю риторичних поглядів софістів - уперше виступили Сократ і особливо його учень Платон, котрий риториці софістів противопоставив "щире красномовство", засноване на справжньому знанні і тому доступне тільки філософу. Сократ був першим, хто пізнав культурну, власне "людську" цінність спілкування між людьми, перетворивши бесіду в справжнє мистецтво. Найбільшим політичним оратором Древньої Греції був Демосфен (384 р. до н.е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань : гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. У V ст. до н.е. значного розквіту досягає мистецтво публічної суперечки. Особливою майстерністю і спритністю відрізнялися софісти, що внесли помітний внесок у розвиток логіки мислення і суперечки класичного періоду. У той же час софістична система доказів грунтувалася на навмисному використанні помилкових доводів, так званих софізмів - викрутів, замаскованих зовнішньою логічністю. Як буде показано пізніше, хибна "софістика", заміна серйозної доказовості порожньою словесною еквілібристикою - характерна риса і сучасного західного красномовства. Підсумок древньогрецького періоду в розвитку ораторського мистецтва підвів у своїх роботах найбільший мислитель древності - Аристотель (384 р. до н.е. ). Найважливіша його праця по теорії красномовства - "Риторика", написана біля 330 р. до н.е., представляє першу справді наукову розробку ораторського мистецтва. У витоків римського красномовства стояли такі чудові оратори, як Катон Старший, брати Гракхи, Марк Антоній, Красс, Гортензій.. Перед оратором ним ставилися три основні задачі: Довести своє положення, тобто продемонструвати істинність викладених фактів і аргументів. Доставити естетичне задоволення. Впливати на волю і поведінку, спонукати людей до активної діяльності. Античність оцінила заслуги Цицерона: ще при житті його називали батьком латинського красномовства і літератури. Величезний інтерес проявила до нього епоха Відродження. Велика Французька революція XVIII ст. воскресила Цицерона як політичного оратора. Високо цінував його великий російський вчений і поет М. В. Ломоносов. Певний вплив зробив Цицерон і на російських декабристів, що побачили в ньому борця за республіканську свободу. 2. РИТОРИКА СЕРЕДНІХ ВІКІВ Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови. Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд. 3. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ. Зародження і розвиток у надрах феодального суспільства капіталістичних відношень підточувало і руйнувало економічні підвалини а так само засновані на них систему ідеологічних і культурних поглядів середньовіччя. Створювались твори літератури і мистецтва гуманізму, що оспівують людину і її право на земне щастя. Вперше за багато сторіч можливість звернутися до земних проблем сучасності, виступити проти засилля католицької церкви й аскетичної моралі одержав і оратор. Красномовство стає засобом консолідації антифеодальних сил і революційної боротьби. Цей час висуває таких народних трибунів як, Гільом Каль - вождь Жакерії у Франції, Джон Болл і Уот Тайлер - керівники селянських повстань в Англії, Ян Гус і Ян Жижка - у Чехії. 4.ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ДРЕВНЬОЇ РУСІ. У Древній Русі надавалося велике значення військовому красномовству. Князі і воєводи зверталися до війська і народу з закликом зробити усе для перемоги над ворогом - "Повість временних літ". Чудовим пам'ятником військово-політичного красномовства Київської Русі є "Слово о полку Игоревім" - твір кількох жанрів: ораторської промови, військової повісті, героїчної пісні. | |
| Переглядів: 4164 | Рейтинг: 1.5/2 |
| Всього коментарів: 0 | |