Вівторок, 24.04.2018, 18:25
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Філософія
1. Предмет і завдання курсу "Методика викладання релігієзнавчих дисциплін”
Процеси демократизації й трансформації України, покликані сприяти захисту прав громадян, зокрема права на свободу світогляду та віровизнання, стали основою започаткування й розвитку системи релігієзнавчої освіти в Україні.

Предметом вивчення методики є педагогічний процес, спрямований на засвоєння матеріалу релігієзнавства як засобу розширення світогляду, пізнавальних можливостей, формування духовної культури в умовах нівелювання абсолютних цінностей. Об’єктом вивчення є дисципліна релігієзнавство.

Основні завдання МВР:

1. Окреслення напрямів вивчення курсу «релігієзнавство»;

2. Формування й систематизація знань, умінь, навичок педагогічної майстерності студентів для викладу матеріалу з релігієзнавства.

3. Вивчення закономірностей ознайомлення учнів із релігієзнавством, специфіки викладацької діяльності.

4. Визначення ефективних засобів, методів і прийомів оволодіння релігієзнавством;

5. Встановлення зв’язку теоретичних знань студентів з практикою.

Таким чином, МВР як навчальна фахова дисципліна знайомить студентів з цілями і змістом релігієзнавства, методикою навчання цього предмету; висвітлює науково-педагогічні ідеї, теоретичні знання, практичні навики і вміння для роботи педагогів. Володіючи системою методів і прийомів, апробованих на практиці, педагог уникає застосування науково необґрунтованих, а іноді й шкідливих прийомів навчання. МВР спрямовує педагога-релігієзнавця на оволодіння учнями знаннь про сутність релігії, її походження, зміст, історичний розвиток, роль у суспільному житті; її зв'язок з культурою та іншими системами суспільства. Завдяки релігієзнавству викладач розвиває уявлення учнів про панораму релігій, акцентуючи головним чином, на їх моральній доктрині, культурних особливостях функціонування.

Методика викладання релігієзнавства є інтегративною фаховою дисципліною, необхідною складовою професійної підготовки спеціалістів з реліґієзнавства. Інтегративність методики полягає у поєднанні здобутків теорії навчання (дидактики) й безпосередньо змісту навчання релігієзнавства.

Характеризуючи методологію методики викладання релігієзнавства, зауважимо, що до педагогічного інструментарію належить система принципів, методів і прийомів, форм і засобів роботи зі студентами задля ефективного засвоєння знань з релігієзнавства, розвитку релігієзнавчого

Навчальний курс "Релігієзнавство" є необхідною складовою системи гуманітарної освіти в національній школі. Він сприяє формуванню об‘єктивного погляду на релігійні питання доктринального і практичного характеру. В процесі освоєння курсу майбутній фахівець отримує знання про духовну і релігійну спадщину людства, загальнолюдські цінності, які зосереджені у релігійних вченнях, збагачує себе знаннями про різноманітні релігійно-етичні системи. Вивчення релігієзнавства дозволяє студентам побачити закономірності розвитку релігії у суспільстві, особливості тих чи інших релігійних та релігійно-соціальних ідей, використання релігійного чинника в суспільних умовах, а також вплив релігії на суспільство й безпосередньо – на людину.

2.Структура курсу Релігієзнавство»

Ядром теоретичного релігієзнавства виступає "філософія релігії". Під останньою розуміється філософське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два напрями обгрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія визначається як центральне суспільне явище, в релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо ототожнювати філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів філософського ідеалізму (об'єктивного чи суб'єктивного), з конкретною формою релігійної філософії

Релігійна філософія з теологічних позицій також вирішує певні суспільно-політичні й соціальні проблеми, прагне вплинути на практичну сферу релігійності віруючих. Таким чином, у концептуальному відношенні необхідно відділяти філософію релігії від релігійної філософії, а також від самої теологічної доктрини, на яку спирається релігійне-філософська система.

Філософія релігії локалізує предмет вивчення релігії. Остання виступає об'єктом філософського знання насамперед як соціальне явище. Досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її відображення у свідомості людини, особливості формування релігійних понять, символів і духовних цінностей. При цьому об'єктом філософського вивчення є не тільки сама релігія, а й те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування релігійних вірувань.

Другою, не менш важливою частиною релігієзнавства виступає "соціологія релігії". Грунтуючись на загальних положеннях філософії релігії, соціологічний розділ релігієзнавства вивчає релігію як певну соціальну структуру, складову частину суспільства з властивими їй структурою, функціями, соціальними зв'язками. На соціологічному рівні релігія визначається як соціальна підсистема, яка в межах конкретної суспільної системи виступає водночас і в якості об'єкта зовнішніх впливів, і в якості суб'єкта свого власного впливу на різні соціальні інституції. Соціологія релігії, базуючись на висвітленні цих питань, досліджує механізм функціонування і соціальної еволюції релігійних вірувань і вчень в різних соціальних середовищах, групах віруючих, аналізує особливості їхніх індивідуальних релігійних рис з тим, щоб визначити головні тенденції релігійної ситуації з врахуванням дій тих чи інших соціальних факторів.

Третьою частиною системи релігієзнавства виступає така важлива дисципліна, як "психологія релігії". Релігійні вірування — це не тільки теоретичні погляди, організаційні форми діяльності віруючих. Релігійна віра — ядро будь-якої релігійної системи — є феноменом психічного життя з відповідними емоціями, що спрямовані на сприйняття ідеї Бога (або інших аналогічних ідей) і похідних від неї істин. Світ релігійної психології — це особливий внутрішній стан духовних цінностей віруючої людини. Він поєднує релігійні та нерелігійні цінності в складний емоційно-інтелектуальний комплекс світосприйняття. Релігійні почуття, настрої, типи містифікованого мислення складають досить чутливу, динамічну первинну основу, що, сприймаючи релігійні ідеї, переробляє їх у своїй індивідуалізованій свідомості, впливаючи на напрям подальшої еволюції релігійних вчень.

Отже, психологічний аспект релігієзнавства зосереджує увагу на внутрішніх психічних механізмах діяльності прихильників різних релігійних вірувань і культів, вивчає їхні духовні цінності та орієнтації, класифікує і систематизує найпоширеніші типи релігійно-психологічних рис поведінки віруючих. Психологія релігії є науковою дисципліною, яка за допомогою власних специфічних методів психологічного дослідження і психодіагностування поглиблює відповідні галузі загальної та соціальної психології стосовно психіки людини та її діяльності у сфері релігійності

Сучасне релігієзнавство включає в себе таке дисциплінарне відгалуження, як історія релігії. На відміну від теоретичного релігієзнавства, що розглядає релігію у статиці, історія релігії вивчає цей суспільно-історичний феномен в його динамічності, змінах і розвитку. Історизм як методологічний принцип вивчення релігії дає можливість проаналізувати становлення, розвиток і еволюцію релігійного комплексу, від первісних форм релігійних уявлень до розвинутих релігійних систем світового масштабу, порівняльну історію церков, історію релігійних і антирелігійних рухів, церкви як соціального інституту, специфіку релігійного процесу в певних природних, історичних, культурних та етнічних умовах. Відтак історія релігії має свою специфіку і тому постає важливим розділом релігієзнавства.

3.Принципи релігієзнавчого та релігійного виховання.


У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню.

Зміст морального виховання учнів зумовлений потребами і вимогами суспільства до формування всебічно розвиненої особистості, рівнем його моральності. З огляду на ці чинники, завдання морального виховання в школі – формування жити в гармонії з природою, обов’язку та відповідальності, поваги до закону, до старших.

Релігія – це одна із важливих сфер людської культури. Особливий вплив на українських дітей і молодь має християнська мораль.

Таким чином, християнська етика несе і втілює собою те най благородніше, що має бути властиве в душі, серці, думках і вчинках кожної порядної людини. Тому оволодіння учнями вдома та в стінах школи християнською мораллю й етикою аж ніяк не суперечить принципу світкості.

Знати й виконувати українські народні чесноти й вимоги християнської етики має кожна культурна людина.

Метою і завданням навчального предмета з християнської етики - є формування особи школяра на засадах християнської моралі, плекання духовності, доброти, людяності, милосердя, чесноті, працьовитості, виховання духовно багато особистості, яка усвідомлювала б свою відповідальність перед Україною і рідним народом”.

Заняття з християнської етики сприяють розвитку у дітей мислення, зв’язного мовлення, пам’яті, інтересу до знань, естетичних смаків, творчих здібностей, виробленню правильних уявлень про світ, взаємозв’язок у цьому світі, формуванню у дітей високих духовних якостей.

Теми курсу дають знання з історії християнства, культури, етики і мистецтва, мови, природознавства і географії народознавства, довкілля.

5 методи залучення учнів до самостійної роботи….
У практичній діяльності вчителя словесні, наочні й практичні методи навчання взаємопов´язані. Головне — оптимально поєднати їх. Вчитель використовує наочність (розвиток рослин, життя тварин, природні явища тощо) як засіб залучення учнів до самостійної дослідницької діяльності; забезпечує їм умови для практичного ознайомлення з логікою та методами проведення дослідження; спрямовує їх роботу; завдяки пізнавально-практичним завданням, організовує самостійний пошук, розвиває допитливість, здатність до зосередження, творчу уяву. Водночас учень самостійно визначає проблему, вчиться бачити її в оточуючому житті, висловлює передбачення, гіпотези, обмірковує план і способи їх перевірки, фантазує, організовує спеціальні спостереження і досліди, самостійно вирішує нові пізнавальні завдання або розв´язує новими способами уже відомі задачі. При цьому пізнавальна самостійність і активність учнів є максимальною. Використовують для безпосереднього пізнання дійсності, поглиблення знань, формування вмінь і навичок. До них належать: вправи, лабораторні, практичні, графічні й дослідні роботи.
Вправи — цілеспрямоване, багаторазове повторення учнями певних дій та операцій (розумових, практичних) для формування навичок і вмінь.

Їх особливості залежать від змісту і дидактичної мети навчання. За формою навчальної діяльності учнів вправи поділяють на усні, письмові, графічні, технічні. Усні вправи широко застосовують при викладанні всіх предметів: усна лічба на уроках математики, усні вправи з мови, розповідь з історії, літератури, опис у географії, фізиці тощо. Письмові вправи виконують при вивченні різних предметів, найчастіше — мови та математики. На уроках з мови учні виконують різні види переписування, диктанти, стилістичні вправи, творчі роботи та повідомлення. При виконанні графічних вправ учні виражають свої знання зображальними засобами — малюванням і кресленням. Насамперед, складанням таблиць, кресленням діаграм, графіків, карт, деталей машин, графічним методом розв´язування задач з алгебри тощо. Технічні вправи стосуються виконання розмітки, рубання зубилом у слюсарній справі тощо.

За навчальною метою вправи бувають вступні, пробні, тренувальні, творчі, контрольні. Під час вступних вправ учитель поєднує пояснення з демонстрацією дій, а учні повторюють їх за вчителем. Пробні вправи застосовують, коли новий матеріал ще недостатньо засвоєний учнями. Їх три види: попереджувальні (пояснення учня передує виконанню дії), коментовані (пояснення і виконання дії збігаються) і пояснювальні (дія передує поясненню щодо її виконання). Тренувальні вправи від пробних відрізняються більшим ступенем самостійності учнів, поступовим наростанням їх складності. Це вправи за зразком, інструкцією, за завданням без зразка і докладних вказівок учителя. Вони наближаються до творчих вправ — застосування знань, умінь і навичок в нових життєвих ситуаціях, розв´язування задач із зайвими або неповними даними тощо.

Виконання вправ передбачає певну послідовність дій, спершу матеріал вправ необхідно розчленовувати на окремі елементи, а учень повинен добре розуміти кожен із них. Наступним етапом є об´єднання розчленованих елементів для своєрідного «зв´язування» окремо вироблених навичок. Виконання вправ слід постійно контролювати, аналізувати, розвиваючи в учнів навички самоконтролю.
Лабораторні роботи — вивчення у школі природних явищ за допомогою спеціального обладнання.

Вони є одним із видів дослідницької самостійної роботи учнів, здійснюваної за завданням учителя в спеціально пристосованому приміщенні (лабораторії), де є необхідне обладнання (прилади, столи, витяжні шафи та ін.). Така робота сприяє поєднанню теорії з практикою, виробленню вмінь працювати з приладдям, опрацьовувати, аналізувати результати вимірювань і науково обґрунтовано оцінювати їх. Лабораторні роботи проводять як в ілюстративному (учні у своїх дослідах відтворюють те, що було попередньо продемонстровано учителем або прочитано в підручнику), так і в дослідницькому плані (учні самі вперше виконують поставлене перед ними пізнаваль

6.Особливості оцінювання учнів на заняттях христ.етики та релігієзнавства.

Христ. етика покликана виховувати учнів на засадах правди, про що повчає Святе Письмо: "І спізнаєте правду і правда визволить вас” (Ів.8,32), а також на засадах свободи, на яку наголошує наш Кобзар: "у своїй хаті своя й правда і сила, і воля”. Християнська етика є наукою про християнство, в якій інформується про християнські моральні вартості. Вчитель християнської етики не може вимагати, щоб учні ставали християнами, але домагається, щоб вони пізнавали християнську мораль, яка відображає тисячолітню культуру українського народу і містить у собі загальнолюдські вартості.

Навчання християнської етики носить надконфесійний характер, використовуючи спільність морального вчення традиційних Церков України, що у свою чергу сприяє конфесійній толерантності і вирозумілості. Уроки християнської етики не мають за мету впроваджування віровчення тої, чи іншої конфесії, а пропонують загальні християнські моральні вартості, що облагороджують і одухотворяють нашу молодь.

Уроки християнської етики рекомендуються як обов’язкові за рахунок шкільного компоненту. Від їх вивчення можуть звільнятися учні, що не бажають цього з релігійних мотивів, або несповідування жодної релігії, які повинні бути зайняті іншими видами навчально-виховного процесу. В такому випадку батьки учнів повинні звернутись до керівника навчального закладу з мотивованою заявою.

Вчитель христ. етики використовує у своїй праці засади християнської педагогіки, зберігаючи високий професіоналізм, любов, доброту і довір’я до учнів. Оцінювання предмету "Християнська етика” повинно бути справедливе й об’єктивне, відображаючи правильність відтворення матеріалу вивченого учнем на уроці та творчість і активність учня. Оцінювання усних відповідей та письмових робіт з християнської етики допоможе перевірити знання, вміння і навички учнів. При оцінюванні відповіді учня слід звертати увагу на повноту і правильність відповіді, ступінь усвідомленості та розуміння вивченого. Відповідь учня має бути зв’язним, логічно послідовним повідомленням на певну тему і виявляти його вміння застосовувати християнські моральні правила і закони до конкретних випадків. Письмові роботи слід практикувати в 5-11 класах, добираючи для них матеріали середньої трудності, що ґрунтуються на текстах Святого Письма Старого і Нового Завіту, висловах Отців Церкви, завданнях посібників з християнської етики. Учні повинні вести зошит з християнської етики.

Слід дати учневі достатню кількість можливостей отримати задовільну оцінку. Якщо ж він не проявляє ініціативи, неохоче відвідує уроки, або їх часто пропускає без поважних причин і систематично порушує дисципліну, то йому ставиться запис – "не атестований” з християнської етики. При навчанні християнської етики та оцінюванні знань учнів бажано уникати фанатизму, інфантилізму (падання в дитинство), сентименталізму (надмірних почуттів), раціоналізму (намагання все пояснити з допомогою розуму), вербалізму (багатомовства) та фальшивого активізму. Предмет "Християнська етика” покликаний відкрити перед молоддю двері до самостійного життя у світлі Божого Закону, а вибір залишається за нею.


7.Особливості проведення уроків у молодших класах

В умовах класно-урочної системи уроки християнської етики мають такі особливості:

- починається урок і закінчується християнським вітанням (прощанням);

- бажаність вступу до уроку, який допомагає увійти в урок, пройнятися його духовним настроєм;

- молитва на початку і в кінці уроку;

- знак святого Христа;

- зовнішня атрибутика та обладнання уроку: ікона, свічка, Біблія;

- читання Святого Письма, відповідні форми роботи з ним;

- пояснення на основі морально-етичного твору;

- виведення моралі уроку.


9.Врахування різного світогляду.

Навчання християнської етики здійснюється на надконфесійній основі, проте це аж ніяк не означає, що сам учитель може бути позаконфесійним, бо він утверджується у вірі, в моралі та й духовно зростає у своїй конфесії. В навчальних закладах традиційно навчається молодь різних конфесій, хоча в багатьох випадках є явна конфесійна більшість. Пошана прав і переконань більшості не може бути використана на порушення прав меншості. Вчитель уникає при навчанні фанатизму як нетерпимого ставлення до чужих переконань та прозелітизму як спроби навернути на свою віру й обряд представників інших конфесій. Трактуючи основні поняття з християнської етики, вчитель дотримується норм екуменізму, наголошуючи на спільні для всіх конфесій моральні аспекти, а також, що світ християнства не вичерпується власною конфесією. Спільні основи етики в мирному діалозі релігій світу є теж важливими у навчанні особливо старшокласників. Прекрасно розуміючи, що конфесійне виховання здійснюється в родинах, в релігійних спільнотах і те, що діти традиційно зберігають і дотримують віру своїх батьків, вчитель на конкретні запитання учнів щодо особливостей власної конфесії повинен дати об’єктивну відповідь на мові цієї ж конфесії, або порадити звернутися до своїх духовних провідників (священиків). У жодному разі вчитель не повинен сприяти індиферентизму як байдужому ставленню до певних проблем християнства, а у своїй педагогічній праці повинен докладати зусиль на усунення з ужитку всіх слів, поглядів і вчинків, які можуть ображати почуття представників тої, чи іншої конфесії. Екуменізм у сучасному світі яскраво засвідчує, що, наближаючись до Бога, християни зближаються між собою, проявляючи взаєморозуміння і пошану. Єдність у різноманітності — ось основний принцип такої праці.

Уроки християнської етики варто наповнювати матеріалом українознавчого, національного, регіонального та місцевого рівнів, а також використовувати досвід учня та його найближчого оточення. Слід враховувати національний елемент у викладанні християнської етики в українських школах, уникаючи інтернаціонального космополітизму, щоб учні пам”ятали і розуміли, що вони є українцями, а не тільки громадянами світу, для яких не існує Батьківщини.

Лише глибока пошана до інших переконань, постійне бажання до підвищення професійного рівня, а не вузькоконфесійні принципи, допоможуть вчителеві належно передавати знання з християнської етики, дбаючи насамперед за власне моральне вдосконалення та моральне і національне виховання нашої молоді, дотримуючись пріоритетів : Бог, Україна, народ

10.Методи спеціальних теологічних дисциплін.

Методична структура – це система методичних прийомів, форм, через яку реалізується зміст уроку. У викладанні християнської етики немає якихось особливих методів. Загалом типи методів навчання даного предмета мають схожість з методами викладання інших предметів. Крім традиційних педагогічних методів, використовуються і інші можливі комунікації з учнями. Окремі методи й прийоми є специфічними. Найбільш популярні методи, що є, водночас, злиті з формами роботи на уроці:

- читання духовної поезії;

- розв’язування кросвордів на релігійну тематику;

- робота з дитячою та молодіжною християнською періодикою;

- читання морально-етичних творів;

- розповіді історій релігійних свят та їх виховане значення;

- проведення дидактичних ігор;

- робота зі Святим Письмом;

- читання в ролях;

- тестування;

- вікторина;

- ребуси, загадки;

- завдання на робочих листках учнів;

- розмальовки, витинанки, складачки;

- виготовлення листівок, вертепів, писанок;

- спів та слухання духовної музики;

- інсценізація уривків зі Святого Письма;

- проведення інтерв’ю.

- Для повноцінного засвоєння знань потрібний певний чуттєвий досвід.

Особливо це стосується уроків християнської етики, де здебільшого матеріал такий, що його безпосередньо спостерігати не можемо – велика кількість абстрактних понять. Унаочнити цей предмет важче, ніж інші шкільні дисципліни. Ось чому, перш за все, треба показати в оригіналі все те, що можна показати, і задовольнити цікавість дітей. Наприклад: у церкві: ризи, посуд, престіл, тетрапод і т.д. При поясненні символічних образів, таких як "світло світу”, "сіль землі”, "хліб насущний”, приносило ці предмети – свічку, сіль, хліб на урок – функціонально демонструємо їх. Необхідно якнайбільше показувати, пам’ятаючи "золоте правило дидактики”: все, що можливе, слід представити для сприймання всіма органами чуття.

Практичні методи навчання.

1. Інсценізація використовується для поглиблення навчального матеріалу. Для дитини найважливіша в ній її власна присутність. Учні вживаються в роль, ототожнюють себе з героями, персонажами, беруть з них приклад. Найцінніше в інсценізаціях – їх репетиції, коли проявляються допомога, дружня порода, взаємовиручка.

Практичні поради для проведення інсценізацій

· Намагатись утримувати робочу дисципліну.

· Сучасна атрибутика – символічна: елементи одягу, меблів...

Прийнято, що в східній традиції:

· Бога-Отця представляє тільки глос;

· Матір Божа – Її фізична присутність, але Вона не говорить.

· Ісуса Христа грає сам вчитель.

На уроках християнської етики інсценізують, як правило, уривки:

· зі Святого Письма Старого і Нового Завітів;

· сценки з життя Святих;

· ситуації шкільні, сімейні, громадські (т.зв. рольові ігри);

2. Пантоміма цінна тим, що в ній беруть участь діти, які мало говорять. Мовчать, котрі не можуть виразити себе словом.

3. Цінність інтерв’ю у тому, що в ньому дитина скаже те, чого саме по собі б не сказала і руки не підняла б.

До практичних видів діяльності можна віднести:

· читання в ролях;

· написання листа чи відповіді на лист;

· педагогічні етюди (моделювання конфліктних ситуацій та їх християнський розв’язок).

Яким би методом не користувався вчитель на уроці, не метод вирішуватиме успіх справи, а любов до дітей. творчий пошук, діяння Духа святого. Ласка Божа.

10. методика спецыальних теологычних дисциплын

Апологéтика — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації. АПОЛОГЕТИКА,-розділ теології, покликаний раціонально захищати істинність християнського віровчення.

Катехизм Католицької Церкви», говорячи про Святого Духа в житті Церкви, наголошує, що одне з джерел спізнання Духа Святого є харизми і служби, котрими церква розбудовується. Згідно з Катехизмом, Дух Святий будує Церкву в особливий спосіб також і з допомогою харизм, бо з допомогою харизм Він робить вірних здатними до служб і завдань на подальший ріст Церкви. Що більше, Катехизм твердить, що харизми треба з вдячністю приймати, бо власне вони є дивовижним багатством ласки, необхідним для апостольської життєдайності і святості цілого Містичного Христового Тіла.Говорячи про спільноту святих, Катехизм наголошує, що Дух Святий уділяє свої харизми людям різних станів. Катехизм також згадує про окремі дари: дар оздоровлення , дар чинення чудес і дар мов.

Догматика — розділ богословя,де дається систематичний виклад догматів (положень) якої-небудь релігії. Систему догматівмають християнство, іслам, буддизм та інші релігії. Часто догматика виражається коротко письмово у вигляді офіційного віросповідного документа – сповідування віри або катехизиса.

Православ'я : * Східне сповідання християнської віри, автор: Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс, Константинополь, 1631 р* Катіхізіс «Православне исповѣданиiе каѳолической і апостольської Церкви Східної» митрополита Петра (Могили), Митрополита київського (1643)* Катіхізіси «Розгорнутий християнський Катіхізіс православния кафолицька восточния Церкви» (спочатку Преосвященного Філарета (Дроздова) 1823 з подальшою переробкою) і «Початки християнського вчення або коротка Священна Історія та загальний Катехізис» (1828) Філарета (Дроздова), Митрополита московського і Коломенського* «Православний катехізис» Олександра (Семенова-Тян-Шанського), єпископа зілонского (Париж, зарубіжна церква, початок 1950-х)

Римсько-католицька церква:Катехізис, створений в 1520 році для американських індіанців : * Катехізис Петра Канізія (1554)* Катехізис папи римського Пія V (1556)* Катехізис католицької церкви, Ватикан, 1992 р. під ред. Папи Римського Іоанна Павла II

Лютеранство :* Катехізис Мартіна Лютера* Аугсбурзькому сповідання віри 1530 р, Аугсбург, Німеччина. Автор: Філіп Меланхтон* Книга Згоди* Катехізис «Короткий виклад Десяти заповідей і молитви Господньої» і великий катехізис Мартіна Лютера (1529)* «Катехізис» («Katechizmusa prasty szadei ...») Мартінас Мажвідаса - перша книга литовською мовою (Кенігсберг, 1547).

Реформатська церква :* Гейдельберзький катехізис Олевіана і Урсіні (1563), Гейдельберг, Німеччина* Вестмінстерське сповідання віри 1648 р, Вестмінстерське абатство, Лондон, Великобританія. Розроблялося протягом 6 років (1643-1649) 151 богословом Вестмінстерського собору* Канони Дортского Синоду 1619 р, Дордрехт, Нідерланди

Патристика (від грец. πατήρ, лат. pater - батько) - філософія і теологія отців церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства до VII століття. Навчання, вироблені батьками церкви, стали основоположними для християнського релігійного світогляду. Патристика внесла величезний внесок у формування етики та естетики пізньоантичного й середньовічного суспільства.

Патрологі́я (від грец. πατήρ — батько і λόγοζ — вчення) — окрема наука або розділ християнського богослов'я, що вивчає твори отців Церкви класичного періоду, тобто 1-8 століття (утім, багато православних дослідників не обмежуються класичним періодом). Іноді ототожнюється з патристикою або історією християнської літератури. Також загальна назва видань, які містять тексти творів та біографії отців Церкви.

Літургіка - назва богословської дисципліни, що має предметом вивчення християнське церковне богослужіння, де головне місце займає літургія. Основні відділи літургіки - гімнографії і Еортологія. Літургіка- богословська дисципліна, у якій розглядаються внутрішній зміст і зовнішні форми богослужіння. Літургіка - назва однієї з богословських наук, що має своїм предметом вчення про християнський церковному богослужінні, в якому перше місце займає літургія.

Канонічне право (від грец. κανών — правило, норма) — сукупність норм церковного права, які встановлені церковними соборами та постановами пап і визначають організацію церкви, її внутрішній розпорядок, відправлення культу, а також норми моралі, родинних відносин і, певною мірою, норми цивільного, кримінального та судового права (за умови, якщо вони санкціоновані й забезпечуються державою).



Аскетика - розділ православного богослов'я, предметом якого є вивчення процесу відродження занепалого людського єства в ході християнського подвижництва. Аскетика може бути названа наукою про сутність християнського подвижництва.

Космоло́гія (грец. κοσμολογία від грец. κόσμος — «всесвіт» і грец. λογια — «вчення») — вчення про всесвіт у цілому та про місце людства у ньому. Незважаючи на давність самого вчення, термін «космологія» був уперше введений філософом Крістіаном Вольфом (нім. Christian Wolff) лише в 1730 році — і на даний момент використовується в фізиці, філософії, езотеризмі та релігії.

Пасхалія - система розрахунку, що дозволяє за спеціальними таблицями, визначальним взаємозв'язок великої кількості календарно-астрономічних величин, визначити дати святкування Великодня і переходять церковних свят для будь-якого заданого року (звідси і назва - пасхалія). На підставі особливих обчислень складається календар свят.

Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (21.05.2012)
Переглядів: 1019 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 165
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2018
Безкоштовний хостинг uCoz