Понеділок, 20.11.2017, 03:56
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

канонічне право
Пит. 1 Визначити місце та значення канонічного права в теології КЦ.
Канонічне право-сукупність законів (канонів), встановлених головним чином на вселенських і деяких інших соборах. Його норми є правовими в тій мірі, в якій визнаються обов’язковими тією чи іншою державою. У традиційному розумінні вони не є правом, бо виходять не від держави і не підтримуються силою державного примусу. У католицизмі канонічне право визначають церковні собори і постанови римських пап.

Канонічне право регулює взаємовідносини між членами Церкви, тобто між єпископами, священиками, монахами і мирянами. Його компетенція поширюється суто на членів Церкви, яка є в центрі всієї теологічної науки.

Римське право не мало в середні століття такого глибокого впливу на правопорядок і суспільне життя європейських країн, як канонічне право. Останнє стало сильним знаряддям зміцнення і розвитку церковної влади і перебудови соціальної культури суспільства в потрібному напрямку церкви. Перш за все канонічне право, що у своїй основі було правом керування, призвело до того, що церковна власність стала незрівнянно краще адміністрована і в зв'язку з цим більш економічно корисною, ніж відповідні ресурси мирських можновладців. Крім того, церква набула великого багатства завдяки добровільним пожертвам шляхом розвитку інститутів заповіту і дарування відповідно до своїх можливостей .

Пит.2. Розкрити зміст та значення категорії фізичної особи в канонічному праві.
Слово «особа» може мати онтологічне і юридичне значення. В онтологічному, чи філософському значенні особа - це індивідуальна субстанція раціональної природи. В юридичному сенсі особа - це суб'єкт прав і обов'язків. Звідси походить факт, що юридична особа для свого існування повинна відповідати двом вимогам:

а. Мати юридичну здатність, тобто бути юридично здатною прийняти юридичні права і обов'язки;

б. Посідати дію, тобто бути юридично здатною чинити юридичні акти, визначені кк. 910 і 1136.

Юридичним суб'єктом є, насамперед, фізична особа, тобто конкретна людина, відрізнена своєю індивідуальністю. Але юридичним суб'єктом є також і юридична особа, витвір права, складена з кількох осіб або з кількох речей.

Канонічний стан фізичної особи в Церкві визначає її хрещення. Людина через хрещення стає втіленою в Христову Церкву, набуває юридичний стан особи з усіма обов'язками й правами, які в актуальних умовах властиві християнам, що творять церковну спільноту, за умови, що на цю людину не накладені якісь правозабороняючі санкції.

Юридична персональність людини - це природне право людини. Кожна людина - це особа, тобто натура, наділена розумом і свобідною волею. Тому вона вже сама по собі є суб'єктом прав і обов'язків, які випливають з її природи. Ці права і обов'язки - універсальні, непорушні й невіддільні від людини.

Хрещення є джерелом церковних прав і обов'язків для хрещеної людини. Всі ці права й обов'язки реалізуються в залежності від партикулярних обставин, в яких перебуває та чи інша особа. На підставі хрещення між християнами існує загальна рівність щодо гідності й діяння, від звичайної людини до Папи Римського. Але між християнами існує також функціональна різнорідність і розмежованість щодо прав і обов'язків. Різняться функціональні права і обов'язки мирян: одні у неповнолітніх, інші у дорослих. Різняться права і обов'язки священнослужителів: єпископів, священиків, дияконів, монахів і т. ін. Ця диференціація відповідальності й обов'язків збагачує Церкву і робить з неї живу й органічну реальність. Треба пам'ятати про те, що приналежність до Церкви через хрещення - це не чисто формальний акт, суттєво це - з'єднання (communio), без якого не існує й не може існувати церковна особа. Це з'єднання може бути до певного часу затримане, зупинене або обмежене через якусь санкцію, правно накладену авторитетною церковною владою.


Пит.3 Проаналізувати поняття права. Дефініція права. Писане і живе право.
Першим і найважливішим завданням науки права є визначення дефініції права, тобто дати точне поняття про те, чим взагалі є право. Кожна школа права, кожна течія і напрям дають свої, незгідні з іншими, теоретичні дефініції поняття права. Цю групу дефініцій можна звести до чотирьох основних понять:

1. За державно-організаційним поняттям права чи, інакше, державно-наказовим, право є те, що держава наказує вважати за право: Право - це сукупність норм, виконання яких вимагається, охороняється та гарантується державою. Але це право не є повним, бо з нього випадає несанкціоноване державою звичаєве право, право церковне, а також більша частина міжнародного права.

2. Соціальне поняття права - розуміючи під цим саме те Право, що здійснюється в житті, як писане, так і неписане. Його визначення таке: Право - це сукупність правних відносин, які здійснюються в житті та з яких постають і кристалізуються правні норми. Отже, правні норми є лише формою, оболонкою, в яку зодягаються правні відносини між членами суспільства.

3.Психологічне поняття права: Сукупність психічних переживань, які мають імперативно-атрибутивний характер. Психологічне поняття права має свою заслугу в тому, що викликає чимале зацікавлення до питання про значення психіки як у творенні, так і в здійснюванні права, що й витворило опісля соціологічно-психологічне поняття права.

4. Четверте типове поняття права - нормативне:Право - це сукупність норм, які містять в собі ідею належної поведінки, що і як повинно бути, тобто правні норми мають визначати зовнішні відносини між людьми. Норма права з цього погляду є правилом належної поведінки людей в соціальному середовищі.

Цілком певно, що поняття права ширше від поняття закону. Оскільки життя занадто складне та мінливе і його не можна обмежити рамками закону, постає конфронтація через нетотожність закону з дійсним правом. Ця розбіжність між обсягом писаного закону і живого права збільшується в залежності від розбіжностей, що частина формально існуючих законів не застосовується у житті. Отже, ці закони хоч і лишаються ще записаними в кодексах, фактично є мертвими. Повне правне життя виявляється у правних відносинах, які нав'язуються та діють у житті суспільства. В результаті найбільш поширеною приймається дефініція соціального поняття права, тобто що право - це сукупність правних відносин, які здійснюються в житті, та з яких постають і кристалізуються правні норми.

Виходячи з цієї дефініції права можемо зробити такі головні висновки:

• Право - це сукупність правних відносин, існуючих в суспільстві. Під поняттям суспільства треба розуміти сукупність взаємин між людьми. При цьому широкому розумінні суспільства правні відносини виходять поза межі окремої держави і охоплюють не лише внутрішньодержавні стосунки, але й міжнародні відносини.


4. Дати оцінку принципу вакансії закону
Термін закон вживається у правознавстві однаково як у розумінні джерела позитивного права, так і в розумінні окремого виду права. Коли кажемо, що закон встановлює правну норму, підкреслюємо цим визначення закону як джерела права. ). У слові закон виразно бачимо межу дозволеної людині свободи або чинності: людина не сміє перейти кон, тобто переступити певну межу у своїх учинках. Отже, на думку деяких правників, закон є тим ладом, порядком, підлягати якому людина повинна та межі якого вона не може безкарно переступати. З огляду на територіальне поширення закони поділяються на: універсальні, коли зобов'язують всіх членів Церкви у цілому світі без винятку, та партикулярні, коли зобов'язують членів Церкви на якійсь визначеній території, такій як патріархат, митрополія, єпархія тощо.З огляду дії на осіб закони поділяються на:

• Загальні, тобто зобов'язуючі для всіх осіб без огляду на їхній стан і умови.

• Спеціальні, якщо є обов'язковими для певних категорій осіб, наприклад, світських, клириків, священнослужителів, ченців та ін. Персональні,


Ваканція закону - це проміжок часу, встановлений законодавцем на те, щоб краще пізнати закон й підготувати людей до його виконання. Щодо цього у Церкві є такі принципи:

А. Закони загальні набирають сили через три місяці від їхнього оприлюднення, хіба що в окремих випадках буде приписано інший спосіб промульгації (кан. 1489 §1). Через свою сутність безпосередньо зобов'язують закони догматичного характеру або такі, що інтерпретують чи декларують те, що стосується Закону Божого.

Б. Для законів партикулярного права встановлено довільну ваканцію, яку визначає законодавець. Вона зобов'язує від дня, ним встановленого (кан. 1489 §2). У Латинській Церкві визначено ваканцію як для партикулярного права, так і для декретів - один місяць (КЛЦ 8 §1; 31 §2).

ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНУ

Принцип: Закон стосується майбутності, не минувшини, хіба що в ньому виразно застерігається про минулі речі (кан. 1494).

Закон не має ретроспективної сили. Мета цього принципу - збереження стабільності й спокою в спільноті, особливо рівномірності й справедливості при зміні політичних обставин і несправедливих законів.


5. Проаналізувати історичні особливості розвитку канонічного права.
Слово в буквальному, речовинному розумінні означає інструмент для )"канон” ( проведення прямих ліній. Але це слово отримало також позначення "зразка, правила”. Новозавітньою мовою воно вживається в розумінні "правила” християнського життя: "Тим, які чинять за цим правилом (мир їм і милість, і Ізраїлю Божому” (Гал.6.16); " жити), до чого ми досягли, так і повинні міркувати і за цим правилом ” (Флп. 3,16).

В західній юридичній літературі церковне і канонічне право розглядаються як дві різноманітні дисципліни. Під канонічною мається на увазі наука, яка вивчає канони Древньої Церкви і папські декретали, які увійшли в "Корпус канонічного права” (Corpus juris canonici) – звід, який остаточно склався наприкінці середньовіччя. Правові норми цього зводу торкаються не тільки церковних, але й світських правових відносин, які в середні віки входили в юрисдикцію церкви. Іншими словами, канонічне право (jus canonicum) – все те право, яке пішло від Церкви в епоху Вселенських Соборів на Сході і до кінця середньовіччя на Заході, незалежно від того, торкається воно церковних або громадянських справ. А церковне право (jus ecclesiasticum) – це право, яке торкається Церкви, незалежно від законодавця.

Відомо, що понад дві тисячі років до Христа видано було закони Гаммурабі. Кількасот літ пізніше появилися єгипетські закони, Мойсееві закони, а ще пізніше - законодавства грецьке і римське. У первісних народів право, як і всі суспільні установи, було безпосередньо пов'язане з релігією. Норми права здавалися в очах первісної людини наказами або натхненням, що походило безпосередньо від богів чи від Бога, як, наприклад, десять заповідей Божих, переданих Мойсееві, а ціле право уважалось установою Божою. Римлян визнала юридична наука за геніальних творців права, особливо права цивільного. В Римській імперії, а пізніше й у Візантії, наступниці Риму на Сході, діяли школи правознавства, де вивчалася складна чинна система права. До наших часів дійшли інституції відомого римського правника ґая (II ст.). Занепад Римської імперії у V ст., занепад господарства й культури припинили на цілі століття розвиток правотворчості й правознавства у цілій Європі. Догматична юриспруденція Середньовіччя На початку XI ст. починається відродження та новий розквіт римського права.

В XII ст. у Болонії розпочав свою діяльність своєрідний університет - школа Гльосаторів і коментаторів римського права. Саме школа Гльосаторів і коментаторів стала ініціатором ще перед добою Відродження і дала почин догматичного вивчення права. Розвинулася в XVII ст. також школа природного права, головно в Голландії та Німеччині, її засновником був Гуґо ґроґій. Друга збірка канонів Івана Схоластика вийшла під назвою Зведення державних законів, що стосуються Церкви. Ця збірка поділена на 87 глав, містить витяги з новел Юстиніяна та всі правила щодо життя Церкви. Після Івана Схоластика з'явилась більша і повніша збірка канонів і церковно-громадських законів. Найбільш відомим і вживаним став номоканон під назвою Синтагми 14-х титулів невідомого автора початку VII ст. Більш опрацьований і доповнений новими канонами і законами побачив світ наприкінці IX ст. номоканон під назвою Номоканон Фотія 14-ти титулів.


6. Означити канонічну суть юридичної особи.Юридичні особи
Кан. 920 – У Церкві, крім осіб фізичних, є також особи юридичні, чи це є сукупності осіб чи сукупності речей, які саме в канонічному праві є суб'єктами прав і обов'язків, що відповідають їхньому характерові. Кан. 921– § 1. Юридичні особи встановлюються для мети, яка відповідає місії Церкви, або на підставі самого припису права, або через спеціальне надання компетентної церковної влади, видане у формі декрету.
§ 2. На підставі самого права юридичними особами є Церкви свого права, провінції, єпархії, екзархії та інші інститути, про які виразно постановляється в цьому загальному праві.

Кан. 922– § 1. Будь-яка юридична особа, заснована на підставі спеціального дозволу компетентної церковної влади, повинна мати власні статути. § 2. Згідно з загальним правом, у статутах, щоб можна було їх затвердити, слід детально визначити:1-е - специфічну мету юридичної особи;
2-е - природу юридичної особи;3-є - кому належить керівництво юридичною особою і як воно має виконуватись;4-е - хто представляє юридичну особу у церковному і цивільному суді;5-е - кому належить розпоряджатись майном юридичної особи і хто має бути виконавцем на випадок ліквідації юридичної особи, поділу на багато юридичних осіб або об'єднання з іншими юридичними особами, завжди з дотриманням волі жертвувателів, а також набутих прав.
§ 3. Поки статути не будуть затвердженими, юридична особа діяти правосильно не може. Кан. 923 – Сукупність осіб може стати юридичною особою, якщо складається принаймні з трьох фізичних осіб. Кан. 925 – Якщо залишається хоч один член юридичної особи й однак вона не перестала існувати згідно із статутами, виконування всіх прав цієї юридичної особи належить тому членові.

Кан. 926 – § 1. Якщо правом не передбачено щось інше, то майно і права юридичної особи, яка не має членів, повинні зберігатись, управлятись або виконуватись старанням тієї влади, якій на випадок ліквідації належить видати постанови про них, ця влада повинна, згідно з приписом права, подбати про сумлінне виконання зобов'язань, які обтяжують це майно, а також старатися, щоб воля фундаторів і жертводавців була точно збережена.
§ 3. Іменування управителів сукупності речей, якщо не може відбуватися згідно з приписом права, переходить до влади безпосередньо вищої;
Кан. 927 – § 1. Юридична особа за своєю природою триває безперервно, однак перестає існувати, якщо скасовується компетентною владою або не діє протягом ста років.§ 2. Юридична особа може бути скасована лише з поважної причини в погодженні з її керівниками і дотриманням приписів у статутах про випадок скасування. Кан. 928 – Дотримуючись випадків, виражених загальним правом:1-е - Патріярх може скасувати за порадою постійного Синоду юридичні особи, засновані або затверджені ним самимь а за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви Патріярх може скасувати будь-яку юридичну особу, за винятком тих, які були засновані або затверджені Апостольським Престолом.
Кан. 930 – Коли перестає існувати юридична особа, її майно стає власністю юридичної особи, безпосередньо вищої, завжди із збереженням волі фундаторів і жертводавців, набутих прав і статутів, якими керувалася юридична особа, що перестала існувати.


7. Розкрити критерії і засади побутового права і моралі.
Побутове право охоплює правні звичаї, які є діючими нормами позитивного права та ним охороняються, як і закони, що в організований спосіб є належними органами влади. Правні або юридичні звичаї цілком входять в поняття права, як неписане право. Щодо моралі або етики, то під цим поняттям розуміємо норми поведінки, що також постали як право із суспільства. Тому і норма моральна, як і норма правна є соціальною нормою, тобто нормою, необхідною в суспільстві, та зумовленою співжиттям людей у суспільному зв'язку.

Таким чином право і мораль об'єднуються в одному родовому понятті соціальної норми. В застосуванні до конкретної людини метою моралі є не лише регулювання зовнішніх відносин й ініціатив людини, але й дбання про виховання у неї такого внутрішнього настрою, який наказував би людині відрухово та з доброї волі погоджувати свої вчинки й почуття з інтересами цілого суспільства чи із соціальним ідеалом. Первісним завданням моралі є виховання внутрішньої природи людини, людського сумління, яке й має служити психічним побудником або мотиваційним елементом поведінки та окремих учинків індивіда щодо інших індивідів чи колективу індивідів.

Сукупність моральних норм, що постають з умов існування та поступу суспільства, звернені до доброї волі людини як накази суспільного сумління, творять поняття суспільної етики.

Існує, отже, безпосередній зв'язок між правом та етикою на ґрунті спільних соціальних коренів та рівнобіжного служіння людству. Але дуже часто і в багатьох випадках норми права не мають нічого спільного з мораллю. Між ними часто спостерігаються розбіжності, а навіть й гостра суперечність, як закони про розлучення, аборти, гомосексуальні подружжя й їм подібні.

Бачимо також, що право і етика взаємно себе не виключають, вони мають те саме походження, ту саму мету і дуже часто ставлять ті самі вимоги до членів суспільства. Право і мораль спрямовані до здійснення тієї самої мети - сприяти поступові суспільства і добру індивіда, хоча до здійснення цього прямують відмінними шляхами. З цього, власне, постає розбіжність між правом і мораллю. Мораль діє шляхом накладання однобічного обов'язку, якому не відповідає у другій особі. Право домагається виконання цього обов'язку: в той час коли право не тільки накладає обов'язок, але одночасно ставить і вимоги, правним нормам надається не лише наказовий, але й атрибутивний характер.

Виконувати накази моралі нас примушує свідомість свого обов'язку або пресія публічної опінії, але, в загальному, моральний обов'язок виконуємо з доброї волі.

До виконання правних норм нас примушують, крім свідомості приписаного правом обов'язку, також і санкції, тобто зовнішні засоби, незалежні від нашої волі, якот примус через судові органи або й загроза, до яких покривджена або управнена особа може звернутися. Друга відмінність права від моралі полягає в тому, що право є правилом зовнішнім, воно регулює виключно зовнішню активність людини, не втручаючись у внутрішню, тобто настрій, почуття тощо.

Третя важлива відмінність права від моралі і моральних норм полягає в тому, що право має свою точну визначеність та певний, часто навіть суворий, формалізм правних обов'язків, чого немає в морально-етичних законах. Право накладає обов'язок на одного з індивідів у відношенні до іншого. Цього немає в етиці, де обов'язок залишається зовнішньо добровільним.


8. Визначити особливості застосування закону в канонічному праві.
В кан. 1488 говориться про постання законів через їхню промульгацію: Закони постають через їх проголошення. Тут не вистачає звичайної вістки, газетного чи радіоповідомлення. Тому акт оприлюднення належить до суті закону. Кан. 1489 §1 подає спосіб оприлюднення закону. Воно відбувається різними способами:

А. Універсальні закони Церкви, дані найвищою владою Церкви, тобто Вселенським Архієреєм і Вселенським Собором, оприлюднюються їхньою публікацією в офіційному бюлетені Актів Апостольської Столиці, хіба що в окремих випадках встановлено інакше (кан. 1493 §3). Вони починають зобов'язувати після закінчення трьох місяців від дня, яким позначено число актів, хіба що з природи речі вони зобов'язують відразу або по виразно визначеному, коротшому чи довшому, періоді.

Б. Партикулярні закони, видані Вселенським Архієреєм або іншими законодавцями, проголошуються в спосіб, визначений цими законодавцями, і починають зобов'язувати від дня, ними встановленого. Що розуміємо під партикулярним правом? До партикулярного права належать усі закони, законні звичаї та інші правничі приписи, які не є спільними для цілої Вселенської Церкви або для всіх Східних Церков (кан. 1493 §2).

Принцип: Закон стосується майбутності, не минувшини, хіба що в ньому виразно застерігається про минулі речі (кан. 1494).

Закон не має ретроспективної сили. Мета цього принципу - збереження стабільності й спокою в спільноті, особливо рівномірності й справедливості при зміні політичних обставин і несправедливих законів.

Цей принцип, однак не є абсолютним. Його може бути змінено, якщо цього вимагає спільне добро. Такі випадки виразно передбачені законом. Для таких винятків мусять бути дуже поважні та юридично обґрунтовані підстави. Не дозволяється також мовчазна або прихована ретроактивність. За цим принципом, що закон стосується майбутності, а не минулого, залишаються в силі всі індульти, привілеї й набуті права.

І. Юридичні ефекти

З огляду на юридичні ефекти, тобто наслідки, розрізняємо закони:

• наказуючі, якщо щось наказують; змушуючі, якщо до чогось абсолютно змушують; диспозитивні, якщо наказують щось умовно; забороняючі, якщо щось забороняють робити;

• дозволяючі, якщо щось дозволяють робити;

• моральні, якщо зобов'язують до чогось під страхом гріха;

• карні, якщо передбачають кару за переступ.

Останню групу законів поділяють на суто карні, якщо вони зобов'язують лише до сплачення кари, а не гріха й покути, та мішані карні, коли зобов'язують в сумлінні, як гріх і кара. В загальному карні закони Церкви мають мішаний характер. Деякі каноністи відкидають це твердження і дотримуються думки їхнього розрізнення або пропонують, щоб у протилежному випадку сам законодавець зазначив це в законі (див. кан. 1412 §6).


9. Дати оцінку суті канонічного права.
Канонічне право — це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна "канон”, який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому — юридичному значенні цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для упорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Щоб зрозуміти, що ж таке релігійна канонічна система права, необхідно співвіднести між собою два поняття — канонічне і церковне право, які не завжди досить чітко розрізняють. їх відмінність можна провести за походженням і змістом норм. Канонічне право створюється тільки самою церквою і складається з норм, що визначають не тільки церковні, а й інші правовідносини, які впродовж середніх віків становили предмет її юрисдикції. Церковним же, навпаки, називається право, що регулює відносини виключно церковні, хоча створено воно може бути в тому числі й державою. Отже, з точки зору логіки ці поняття перетинаються, але не збігаються.

Характерні особливості канонічного права

1. Нерозривний зв'язок з релігією — християнством.

2. Систематизований характер канонічного права.

У процесі систематизації виокремлюють два періоди. Спочатку — на першому етапі воно мало несистематизований і децентралізований характер. З моменту виникнення християнства церква приймала безліч канонів церковних соборів і синодів, декретів і рішень окремих єпископів. Було випущено безліч укладень про покарання (довідників для священиків), що містили опис різних гріхів і покарань, які покладаються за них. Проте до XI століття не було спроб систематизувати накопичений за тисячоліття звід канонічного права. Крім того, збірники канонів не були загально визнаними в християнському світі, а мали лише регіональне значення.

І лише на другому етапі, під час так званої Папської революції, ця риса стала відчутна — розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація.

3. Канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне: воно змінювалося відповідно до потреб часу. Цим система канонічного права відрізняється від системи мусульманського права. Як зазначає Е. Аннерс, іслам був так прив'язаний до авторитету Корану, що законотворчість була просто неможлива. Учені тільки розробляли деталі правопорядку шляхом умоглядного філософського тлумачення окремих місць Корану. Арабські правознавці, однак, і не прагнули створити окреме право на основі раціонального аналізу текстів. У канонічному праві авторитет Біблії так само ніколи не оспорювався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри. У Диктатах Папи Григорія VII, виданих у 1075 році, було вперше прямо закріплено його право створювати нові закони відповідно до вимог часу.


10. Проаналізувати зміст та значення юридичних актів в канонічному праві.
Після норм і канонів стосовно фізичних і юридичних осіб цілком логічно кодекс подає норми щодо юридичних актів. Не подано, однак, визначення юридичного акта.

Тому треба звернутися до канонічної доктрини, часто цивільної, яка суттєво не відрізняється і є більш розвиненою.

Юридичний акт, юридичне трактування справ і юридичний факт часто вживаються як рівнозначні терміни. Але в дійсності кожний з них має своє специфічне значення, що вказує як на теоретичну, так і на практичну різницю. Загальноприйнято, що акт і юридичне трактування (negotium) є вільними актами особи, за якими закон визнає певні юридичні ефекти.

Юридичний факт - чисто природна подія, як, наприклад, народження, смерть, повінь, землетрус чи пожежа, що сталася самочинно.

Юридичним фактом закон визнає також партикулярні юридичні ефекти. Фактам чисто природним уподібнюються факти чисто людські і недобровільні (зроблені людиною і тільки). Критерієм розподілу є елемент волі людини - добровільно чи недобровільно стався факт.

Юридичний акт і юридичне трактування (negotium) відрізняються між собою, бо при юридичному трактуванні ефекти, визнані законом, творяться самим суб'єктом, який працює у їхньому світлі. В юридичному акті, навпаки, ефекти постають силою самого права, незалежно від наміру й умов суб'єкта.

Деякі автори канонічного права звужують значення юридичних трактувань, зводячи їх практично до контрактів і заповітів. Але в загальному тут найважливішим є конкретна воля суб'єкта. При юридичному трактуванні воля спрямована до мети, що охороняється законом, а при юридичних актах воля спрямована тільки до виконання акта, без огляду на наслідки, які він може принести.

Юридичний акт може виникнути через невиконання чогось, через пропущення, недогляд, через що і можуть постати юридичні ефекти.

ПРИКЛАДИ ЮРИДИЧНИХ АКТІВ

• доведення контракту;

• акт даровизни;

• заповіт;

• відмова від якогось права;

• декрет номінації або усунення якоїсь особи.

У світлі цих понять кк. 931-935 застосовуються як до юридичних актів, так і до юридичних трактувань. Вищезгадані канони розглядають юридичні акти в цілому як публічні чи правні адміністративні акти, а саме: контракти, юридичні трактування, даровизни, заповіти, при цьому визначаючи і:

• суттєві умови правосильності юридичного акта (кан. 931).

• можливий брак чи дефект, які спричинили або можуть спричинити неіснуючість або розірваність юридичного акта (кк. 932-933).

Коли йдеться про акти, доконані публічною владою, які наче вимагають доповнення, згоди або думки інших фізичних або юридичних осіб, див. кан. 934.

Про акти, що визначають обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду, див. кан. 935.

Більш партикулярні норми щодо певних юридичних актів, наприклад, подружжя, призначення на церковні посади, продаж церковного майна тощо, розглядатимуться нижче.


11. ПРИРОДНЕ ПРАВО ЯК ПРАВО ІДЕАЛЬНЕ І ПРАВО МОРАЛЬНЕ
Представники метафізичної та містичної течій у філософії стверджують, що всяка етика, як уявлення про добро і зло, про справедливе і несправедливе, побудована на вірі в світовий моральний порядок, або на вірі в Найвищу Істоту, в Творця Природи, тобто Бога Моральні норми цього вчення являються як накази згори, переказані у Божих Заповідях, у Св. Письмі та Св. Переданні.Тому моральні норми, на погляд цієї течії, є чимсь постійним, незмінним. Слідом за тим існують закони вічного добра, вічної правди, виявлені в тих нормах.Раз винайдені та чітко сформульовані моральні норми від первісної вимоги «не вбивай» до найвищої вимоги «люби ближнього свого, як себе самого» лишаються незмінними назавжди, як завершення морально-етичної вимоги для людини.

Про вічні закони, вписані в серця людей божественним актом Творця, говорили вже Сократ, Платон, Аристотель. Про ius naturale, як про право ідеальне, говорили Цицерон і римські правники. Ідея природного права проходить в середні віки і завершується створенням структури теорії природного права.

Природне право в розумінні ідеалістів - це прообраз, або неосяжний зразок для позитивного права. За своєю суттю природне право - це сукупність вимог, які ставить суспільство або його окремі верстви до законодавців держави.Деякі представники ідеалізму визначають природне право як внутрішній закон нашого розуму, додаючи, що це право тотожне правді, що воно є виміром законів логіки і не може відходити від правди. Природне право, однак, не може виявлятись у вигляді будь- яких загально зобов'язуючих всіх членів суспільства законодавчих норм.

Природне право не є сукупністю норм формального права, а лише сукупністю моральних та одночасно і правних вимог. Вимоги ці визначають можливий, в певну добу і в певному суспільстві, мінімум зовнішньої свободи для кожного члена суспільства, однак свободи, обмеженої свободою інших індивідів у такій мірі, в якій цього вимагає добро цілого суспільства. Вимоги природного права, основані на ідеї справедливості, не можуть не узгоджуватися з вимогами моралі, а не дають нам ані підставу визнати це право як право моральне та рівночасно як право ідеальне, що стоїть над державою і поза нею, тоді як право позитивне є лише в державі.

Визнання існування природного права має не лише теоретичне, а й практичне значення лише завдяки ідеї справедливості, що її дає природне і моральне право, яке стоїть понад позитивним правом, для якого служить основою, критерієм та ідеологією. Природне право, як право ідеальне, має одну мету - запровадити у відносини людей засади правди і справедливості.

Це природне явище проявляється у всіх народів нерозривним зв'язком між етикою та вірою в Бога. Моральні закони природні, а природу дав нам Творець. Отже, і Творець воліє, щоб ми ці закони зберігали. Лише Творець може бути верховним суддею нашої моральної вартості, бо тільки Він знає все, що діється в нашій душі. Тільки Він може зобов'язувати у сумлінні, тільки Він може справедливо оцінити кожний наш учинок.


12.Охарактизувати змістову..Канонічне право, беручи до уваги свою специфічну мету, мусить вважати більше від цивільного права на суб'єктивні елементи волі людини. Тому відносно незнання і помилки закону треба знати такі принципи:



1) Відносно законів, що визнають недійсність або позбавляють здатності, незнання і помилка не мають юридичного відношення. Наслідки дії таких законів спрямовані на збереження і розвиток публічного добра. Тому вони залишаються незмінними незалежно від факту чийогось незнання якоїсь уневажаючої перешкоди. Наприклад, це не має ніякого впливу на подружжя, яке було б недійсним, якщо було б укладене без відповідної диспензи - звільнення від перешкоди.Вищезгаданий принцип застосовано щодо нерегулярності та перешкод відносно прийняття і перебігу свячень. Кан. 765: Незнання перешкод не звільнює від них (див. також кк. 762-763; 766-767).Ця норма, однак, не є абсолютною, бо кан. 1497 §1 додає: Незнання або помилка щодо законів, які визначають недійсність або позбавляють здатності, не заважають їхнім наслідкам, хіба що закон постановляє виразно щось інше.

Так, напр, кан. 992 §2 доручає: Правосильним, однак, є акт делегованої влади тільки для внутрішнього обсягу, виконаний через неуважність після закінчення часу або вичерпання кількості справ. Такий акт залишається юридично чинним, а делегована влада продовжується силою самого права.

Щось подібне діється й у випадку загальної помилки (фактичної чи правової), а також у випадку сумніву (позитивного і правдоподібного, правового або фактичного). У всіх цих випадках Церква доповнює виконавчу владу керування як у зовнішньому, так і у внутрішньому обсязі (кан. 994).

Подібна норма застосовується щодо повноважень при уділюванні миропомазання, сакраментального розрішення та благословення подружжя (КЛЦ 144 §2).

2) Юридична ефективність карних законів і кари взагалі при наявності незнання і помилки. У даному випадку незнання і помилка діють відносно карних санкцій. Отже, вони можуть бути, залежно від обставин, виняткові (eximentes), полегшуючі (attenuantes) або обтяжуючі (aggravantes).Це розглядає в кан. 14В - §1. Не підлягає жодній карі той, хто не закінчив чотирнадцяти років життя. §2. Той, хто між чотирнадцятим і вісімнадцятим роками життя скою злочин, може бути покараний тільки карами, які не включають позбавлення якогось майна, хіба що єпархіальний єпископ або суддя в спеціальних випадках вважає, що можна інакше краще подбати про його виправлення.В загальному треба пам'ятати, що не припускаються незнання і помилки щодо закону або кари, або щодо власного чи чужого факту (кан. 1497 §2). Не припускається цього (поп praesumitur), але й не виключається, коли можна дати протилежні докази.

3) Незнання і помилка щодо фактів.

У цьому випадку треба розрізняти:

А. Факти особисті й факти, відомі іншим особам, як і факти щодо закону та кари - незнання і помилка не припускається (кан. 1497).

Б. Факти, не відомі іншим особам - незнання і помилка припускаються, доки не будуть спростовані.


13.Вияснити суть вкладу ІІ Ватиканського собору в становленні канонічного права.
Йдеться про вступний канон, який майже дослівно подає урочисте повчання II-го Ватиканського Собору ч. 22 з конституції («Lumen Gentium 21, Nov. 1964) Світло народів. Це принцип догматичного характеру, який стосується юридичних консеквенцій величезної ваги. У каноні стверджується, що:

1. Колегія єпископів продовжує й осучаснює Колегію Апостолів, засновану Христом, і через неї між єпископами постійно діє принцип колегіальності.

2. Між Римським Архієреєм і Єпископами із цієї ж рації існують аналогічні стосунки, які поєднували Петра і Апостолів. Консеквентно Римський Архієрей, наслідник Петра, також Голова Колегії єпископів, як Петро був Головою Колегії Апостолів.

У кан. 42 сказано, що Римський Архієрей це наслідник Петра, а Єпископи - наслідники Апостолів, правда, з дещо відмінним способом наслідування. Римський Архієрей - безпосередній наслідник Петра - унаслідував уряд Верховного Пастиря Церкви і Голови Колегії єпископів. На противагу - Єпископи наслідують Апостолів опосередковано, через Колегію єпископів, членами якої є, не наслідуючи спеціальних прерогатив, що їх Апостоли дістали від Христа. Консеквентно влада кожного окремого Апостола поширювалась на всю Церкву, а влада кожного окремого єпископа обмежилась окремою єпархією. Влада Єпископів над усією Церквою з природи є виключно колегіальна, зумовлена ієрархічним єднанням з Головою вселенської


14.

Конкордат — договір між Папою Римським і урядом певної держави, згідно з яким визначаються становище та привілеї католицької церкви у цій країні.Для залагодження чи запобігання конфліктів з державами в західноєвропейській юридичній практиці був вироблений особливий вид законодавчих актів – конкордати. Конкордат – це угода між Римсько-католицькою Церквою в особі папи і державною владою з питань, які стосуються становища Католицької Церкви в тій чи іншій країні. Перший з таких конкордатів – Вормський 1122 р., який поклав кінець боротьбі за інвеституру – призначення на церковні посади шляхом прийняття компромісного рішення. Але саме слово "конкордат” отримує цілком визначене значення терміна лише в XV столітті.

Конкордати видаються у формі папської булли чи бреве, після попередньої угоди з державною владою, або у вигляді двох окремих актів: папського і державного, що утримують визнання за іншою стороною певних прав і привілеїв, або як документ, підписаний обома сторонами. У новий час остання форма угоди стала найбільш уживаною.


15.

II. ПОЗИТИВНЕ ПРАВО



Загальне визначення позитивного права: Позитивне право - це сукупність раціональних, стабільних, відповідною владою санкціонованих норм людської поведінки у засягу соціальної справедливості.Основна функція правної норми впливати на поведінку людей. Тому в ній містяться передусім наказ та санкція, які є необхідною вимогою і функцією всіх без винятку правних норм. Наказ же встановлює обов'язок, визначає обов'язкову поведінку людей. Але правні норми творять рівночасно наказ і повноваження, тобто наказ і надання, обов'язки і повноваження. Характер санкцій відрізняє юридичну норму від норми морально-етичної. Суттєва різниця між нормою етичною й юридичною полягає в тому, що норма чисто моральна стосується індивіда як такого, а норма юридична розглядає людину і її справу як члена спільноти.

Юридичний закон є завжди законом етичним, а закон етичний не завжди є законом юридичним. Не всі норми, що регулюють людські відносини, є юридичними, а лише ті з них, які стосуються людської справедливості, встановляюючи те, що кожному належить. Таким чином, природне право вдячності не є юридичним законом, так само як і закони, які стосуються Бога.Правний порядок є єдиною характеристикою співжиття у спільноті. Правний же порядок - це дотримання правних норм, що є й чинністю права.

Щоб забезпечити чинність права, мусять існувати певні сили, наявність яких давала б членам суспільства переконання, що правні норми із об'єктивних наказів перетворюються у відповідні конкретні дії. Інакше кажучи, за правними нормами мали б стояти якісь сили, які вимагали б від кожного члена суспільства здійснення правних обов'язків та дотримання правних приписів. Саме тут, особливо в цивільному праві, йдеться про санкції, примус, застосування сили у випадку нехтування нормою. Закон боронить справедливість не партикулярну, а соціально-легальну, яка дбає про спільне добро.


16. ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА В ЦЕРКВІ

Законодавча влада є однією з функцій управління у Церкві. Вона належить до різних органів управління, кожний з яких має свою компетенцію і територію дії.

Вселенський Архієрей, наступник св. Петра, Папа Римський, найвищий пастир у Церкві й вікарій Христа, силою свого примату має звичайну, найвищу, повну, безпосередню й універсальну владу в Церкві, яку може завжди вільно виконувати (кк. 43-54).

Дикастерії Римської Курії, або Конґреґації, що допомагають Римському Архієреєві в управлінні Церквою, самі по собі не мають ніякої законодавчої влади.

Синод єпископів, що діє при Апостольській Столиці, за своєю природою має лише дорадчий голос. Може діяти і вирішувати винятково, в докладно визначених справах, і якщо це виразно було йому доручене Вселенським Архієреєм. Рішення Синоду єпископів, як і Колегії єпископів, мусять бути ратифіковані Папою Римським.

Єпархіальні єпископи і дорівняні до них прелати

Провінційні Синоди. Синод єпископів патріаршої Церкви

Головні настоятелі чинів і генеральні капітули інституцій життя, посвяченого Богові й апостолятові. У монастирях Настоятелі і Капітули мають ту владу, яка окреслюється загальним правом і уставом. Тобто згідно з приписами кан. 979, де визначена влада керування.

§1. У Чинах і Згромадженнях Настоятелі і Капітули мають ту владу, яка визначається загальним правом і статутами. §2. Уклирицьких Чинах і Згромадженнях папського або патріаршого права Настоятелі і Капітули мають, крім того, владу управління як для зовнішнього, так і для внутрішнього суду згідно із приписами статутів. А вкан. 512 §1 виразно зазначається: Генеральна Капітула, яка, згідно із статутами, є вищою владою, повинна так утворюватись, щоб, представляючи весь Чин або Згромадження, стала справжнім відображенням його єдності в любові.

Всі папські інституції і згромадження, за винятком клерикальних, як і всі інституції єпархіального права та клерикальні й непапські, не мають законодавчої влади. Влада, яку вони мають, є владою церковною і публічною, хоч і не юрисдикційною й законодавчою, бо затверджена Церквою.

Силою кан. 505 §§1-2 конституції чинів і згромаджень та спільнот посвяченого життя і апостольської праці мають бути підтверджені компетентною владою Церкви і не можуть бути змінені без її дозволу. Такою владою є Апостольська Столиця для чинів, згромаджень та інституцій папського права, патріарх - для інституцій патріаршого права, єпарх - для інституцій єпархіального права.

17. Розкрити зміст і особливості розвитку канонічного права після ІІ Ватиканського собору.
Після II Ватиканського собору виникла потреба перегляду як східного, так і західного канонічного права. У 1972 році папа Павло VI створив Комісію для перегляду Східного Канонічного Права. Наслідком її майже двадцятилітньої праці стало проголошення у 1990 році нового Кодексу Канонів Східних Церков. Кількома роками раніше, у 1983 році, увійшов у силу новий Кодекс Канонічного Права Латинської Церкви.

25 січня 1983 року папа Іван Павло II проголошує новий Кодекс канонічного права. Характерні риси Кодексу 1983 року:

1) включав чотири етапи, на кожному з яких папська комісія мала справу з трьома різними збірниками норм і юридично важливих вказівок, зокрема з Кодексом 1918 року, документами II Ватиканського Собору та з післясоборовим законодавством;

2) був коротшим від свого попередника на 662 канони ( містив 1752 канони) включав7 книг (перша – Загальні норми; друга – про Божий народ; третя – про Церковне навчання; четверта – про Церковне завдання освячення; п’ята – майнові відносини Церкви; шоста – канонічні санкції; сьома – про процеси);

3) у Кодексі відсутні питання організації Римської Курії;

4) новий Кодекс часто відсилає до звичаїв і партикулярних законів, що зумовлює його структурну відкритість до подальшого розвитку;

5) у контексті правової систематики, Кодекс 1983 року цілком ґрунтується на вченні Собору про Церкву як communion (сопричастя), слово і таїнство вперше виступають як основні елементи церковної структури.

У Кодексі 1983 року, з одного боку, зроблена спроба усунути певні вади, що стосувалися методологічних засад, систематизації, тенденцій до централізації, з іншого, враховано норми старого Кодексу, щоб забезпечити правовій традиції Церкви постійність і тривалість, а також вчення II Ватиканського Собору, що дало б змогу канонічній традиції залишатися актуальною і розвиватися в світлі нового самоусвідомлення Церкви.

Кодекс 1983 року запроваджував нововведення, зокрема нова кодифікація церковних законів більше не керується першочерговим завданням систематично і раціонально формулювати канонічні норми, але намагається укласти їх відповідно до змісту віри; інше нововведення характеризується зміною ідентичності суб’єкта всієї правової церковної структури: вже не священнослужитель, а вірний є первинною категорією, що лежить в основі категорій мирянин, священнослужитель і монах.


18. Проаналізувати зміст поняття та класифікацію конкордатів.
Конкордат (етимологічно означає – узгоджуватись у тому самому рішенні) між Церквою та державою може визначатися як узгодження між церковними і цивільними суспільствами. Конкордати служать у багатьох випадках для вирішення конфліктів або ж для встановлення системи співпраці і взаємної допомоги; для визначення юридичного стану Церкви всередині держави або для надання певності і стабільності відносинам між спільнотою політичною і спільнотою політичною і спільнотою релігійною.

Конкретна мета конкордатів, їхня форма, зміст і характеристики змінюються залежно від соціологічних, політичних та еклезіологічних передумов. У традиційній юридичній системі конкордат перш за все вважався привілейованою формою згоди і компромісу між двома найвищими суб'єктами інтернаціонального права. Ця конкордативна система з'явилася в епоху імператора Константина і пізніше, ствердившись в часі, закріпилася на режимі співпраці між троном і вівтарем, даючи життя фігурі конфесійної держави і закріплюючись також на режимі захисту і привілею Церкви через дію держави. Існував тісний взаємозв'язок між суспільством цивільним і суспільством релігійним, з постійним намаганням з боку церковної і державної влади взаємно контролюватися та інструменталізуватися. Конкордати всіх часів мають загалом волю обидвох сторін, проголошення, виразно та урочисто, дійти згоди в окремій матерії і обов'язок дотримуватись цих узгоджень, відповідно діючи. Щоб виявити і дати стабільність такій загальній волі, Церква і держава використовували засоби, природа і форма яких були суттєво зумовлені не тільки домінуючими ідеями Церкви, політичної спільноти і відносинами між ними, а також поняттями та юридичними інституціями епохи.

Класифікація конкордатів. Історично-юридична доктрина показує нам різні класифікації конкордатів. Щодо їхньої цілі можуть бути конкордати миру, дружби, співпраці. Стосовно суб'єктів можуть бути конкордати папські, соборові, єпископські; з державами конфесійними, мирянськими, ідеологічно антирелігійними. За формою – з папською Буллою, подвійним одночасним і незалежним документом або з двостороннім актом. За змістом можуть бути згоди повні або часткові. За тривалістю конкордати є необмеженого часу або дочасні.

Перш ніж говорити про юридичну природу конкордатів, мусимо згадати, що конкордат не є інституцією, яка зберегла певні характеристики і певні дефінітивні й постійні аспекти упродовж історії і в різних країнах. Задля цього в конкор-дативній інституції потрібно уникати будь-якого догматизму в матерії, будь-якої можливості абсолютизувати визначені форми або юридичні інструменти, які через свою природу є змінними, відносними і зумовленими.

Конкордативний інститут не є необхідним, але хочемо ствердити, що Церква фактично і у визначений історичний момент прийняла цю умову і використала такий інструмент, тобто дочасну і змінну юридично-позитивну інституцію, що є на шляху подолання.


19. Дати оцінку суті та засад загального поділу праву.
Право загалом поділяють на:

1) Природне - встановлене самим Творцем природи й людини. Природне право не є сукупністю норм формального права, а лише сукупністю моральних та одночасно і правних вимог. Вимоги ці визначають можливий, в певну добу і в певному суспільстві, мінімум зовнішньої свободи для кожного члена суспільства, однак свободи, обмеженої свободою інших індивідів у такій мірі, в якій цього вимагає добро цілого суспільства. Вимоги природного права, основані на ідеї справедливості, не можуть не узгоджуватися з вимогами моралі, а не дають нам ані підставу визнати це право як право моральне та рівночасно як право ідеальне, що стоїть над державою і поза нею, тоді як право позитивне є лише в державі. Визнання існування природного права має не лише теоретичне, а й практичне значення лише завдяки ідеї справедливості, що її дає природне і моральне право, яке стоїть понад позитивним правом, для якого служить основою, критерієм та ідеологією. Природне право, як право ідеальне, має одну мету - запровадити у відносини людей засади правди і справедливості. Це природне явище проявляється у всіх народів нерозривним зв'язком між етикою та вірою в Бога. Моральні закони природні, а природу дав нам Творець. Отже, і Творець воліє, щоб ми ці закони зберігали. Лише Творець може бути верховним суддею нашої моральної вартості, бо тільки Він знає все, що діється в нашій душі. Тільки Він може зобов'язувати у сумлінні, тільки Він може справедливо оцінити кожний наш учинок. Тому у всіх можливих колізіях, протиріччях з позитивним державним законом мусимо повторити з апостолом Петром: «Більше треба слухати Бога, як людей» (Ді. 5.29).

2) Позитивне - встановлене свобідною волею Бога або людини. Позитивне право - це сукупність раціональних, стабільних, відповідною владою санкціонованих норм людської поведінки у засягу соціальної справедливості.

Воно може бути Божим, коли походить безпосередньо від Бога, або людським, якщо походить від людей. Право людське ще поділяється на право цивільне, чи державне, та канонічне, або церковне, в залежності від того, хто виступає його автором: влада цивільна чи церковна.

В загальному під правом церковним розуміють державні цивільні закони щодо Церкви. Деколи говоримо також і про загальне Боже і людське право в Церкві. Канонічне право Церкви - це систематична сукупність позитивних законів Божих і церковних, якими Католицька Церква регулює специфічну соціальну активність своєї спільноти.

Канонічне право, в свою чергу, поділяється на публічне і приватне. Публічне канонічне право належить до публічного добра Церкви і може бути внутрішньоконституційним, якщо нормує внутрішню конституцію й адміністрацію Церкви, або зовнішнім, якщо нормує зовнішні, тобто неюридичні відносини Церкви з іншими спільнотами, політичними чи соціальними. Приватне канонічне право безпосередньо нормує все те, що стосується приватного добра.


21.

ЗАГАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАВА


Право загалом поділяють на:

1) Природне - встановлене самим Творцем природи й людини.

2) Позитивне - встановлене свобідною волею Бога або людини. Воно може бути Божим, коли походить безпосередньо від Бога, або людським, якщо походить від людей. Право людське ще поділяється на право цивільне, чи державне, та канонічне, або церковне, в залежності від того, хто виступає його автором: влада цивільна чи церковна.

В загальному під правом церковним розуміють державні цивільні закони щодо Церкви. Деколи говоримо також і про загальне Боже і людське право в Церкві.

Канонічне право, в свою чергу, поділяється на публічне і приватне. Публічне канонічне право належить до публічного добра Церкви і може бутивнутрішньоконституційним, якщо нормує внутрішню конституцію й адміністрацію Церкви, або зовнішнім, якщо нормує зовнішні, тобто неюридичні відносини Церкви з іншими спільнотами, політичними чи соціальними.

Приватне канонічне право безпосередньо нормує все те, що стосується приватного добра.


23. Визначити основоположні засади поняття церкви і церковного права

Церковне право як таке, виникло завдяки появі і поширення у світі християнської релігії, яка об’єднала своїх послідовників в особливу інституцію, - Церкву. Сама назва "Церква” носить винятковий характер, оскільки йдеться про релігійну інституцію, яка повністю відрізняється від решти суспільних (світських) упорядкувань, і проникла в свідомість і в життя народів одночасно з появою християнства.

Канонічне право - сукупність норм, виданих церковною владою і що містяться в церковних канонах , тобто в правилах, які стосуються улаштування церковних установ, взаєминам церкви і держави, а також життя членів Церкви.

Норми канонічного права обов'язкові для дотримання всіма членами Церкви. Канонічне право грунтується на Божественному законі, однак, в той же час, враховує вимоги богоодкровенного і природного законів стосовно до даного місця і часу. У зв'язку з цим, Кодекс канонічного права , головний документ, що містить в собі норми канонічного права регулярно перевидається. Крім спільного для всієї церкви канонічного права, існує також партикулярне канонічне право, що відноситься до права окремих церков.

Для того, щоб церковна спільнота могла зберігати твердий і правильний порядок, щоб мета, яка нею досягається, і засоби, якими вона володіє, не були віддані на розсуд одній, або багатьом особам, для того, щоб внутрішні і зовнішні стосунки не визначались лише якимись випадками, а найвища мета Церкви, як інституції – оберігати і поширювати християнське вчення, звершувати таїнства і богослужіння і керувати релігійно – моральним життям своїх членів, досягалась безперешкодно – для цього необхідна тверда зовнішня дисципліна, незалежна від особистої сваволі. Однак, крім релігійних заповідей і моральності, необхідні також правові норми, якими би забезпечувався правильний внутрішній лад і зовнішні стосунки Церкви із світом. Церква в своїй сутності, її найвища мета, її духовні засоби, одно слово вся її внутрішня природа не може підлягати правовим визначенням, але зовнішнє церковне впорядкування входить у царину права і потребує правових норм. Таким чином, право належить не до сутності Церкви, як божественної інституції, а до тієї зовнішньої спільноти, в якій Церква є зовнішнім релігійним об’єднанням з встановленим у ньому порядком, який постійно розвивається.


Суб'єкт права (суб'єкт правовідносин) — індивідуальна особа або колективний суб'єкт, які мають правосуб'єктність та використовують її у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності.


23. Визначити ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ПРО ЦЕРКВУ І ЦЕРКОВНЕ ПРАВО
Церква Христова за своїм походженням, метою, засобами й умовами свого існування відмінна від інших політичних і громадських людських спільнот.

• Її заснував Ісус Христос, Бог і людина, дві тисячі років тому у Палестині (Мт. 16.18). Він нерозривно пов'язав себе із Церквою як тілом, так і духом, і управляє Церквою, як її постійний Голова (Еф. 1.22-23).

• Мета життя і діяльності Церкви полягає в тому, щоб вести людей до можливої досконалості, в міру зросту Христового (Еф. 4.13), і, таким чином, приготувати і допровадити їх, як вибраних синів Божих, до злуки і вічного життя в Бозі.

• Засоби, які Церква вживає для осягнення своєї мети, - це навчання правд віри, поданих у Євангельській Благовісті, і звичаїв, які Церква зберігає в чистоті й поширює. Церкві дана і благодать Св. Духа, яку юна уділяє своїм членам для їхнього освячення та духовного зросту.

Живучи в державі, Церква, як Христове Царство, за своєю природою не від цього світу, не може бути залежною від державної влади. Що більше, відмінно від усіх інших людських спільнот і незалежно від них, живучи своїм окремим життям, церковна спільнота має також своє особливе право, сукупність законів, незалежну від будь-якого цивільного державного права.

Церковне право, отже, в об'єктивному значенні - це сукупність усіх норм і законів, якими регулюється життя Церкви й відносини між її членами як видимої і самостійної спільноти. У суб'єктивному значенні - це сукупність різних прав і обов'язків, що стосуються до членів Церкви як таких.

24. Вияснити юридичні наслідки загальних та партикулярних законів церкви.

В кан. 1491 §1 говориться: Закони, видані найвищою владою Церкви, зобов'язують повсюдно усіх, для яких вони були видані, хіба що були видані для визначеної території; інші закони мають силу тільки на території, на якій влада, яка проголосила закони, виконує повноваження управління, хіба що щось інше застерігає право або воно випливає з природи речі. В наступних параграфах цей самий канон продовжує: Мандрівники... 3-є - підлягають законам загального права і законам партикулярного права власної Церкви свого права, хоч стосовно законів цього партикулярного права вони не діють на власній території, але не підлягають їм, якщо не зобов'язують на місці, де перебувають. 4-е - Неосілі підлягають усім законам, які зобов'язують на місці їхнього перебування (кан. 1491 §3, 3 і 4).

Пояснення цього канону. Згідно з термінологією цього канону, церковні загальні закони є ті, які не зв'язані жодною територією, і мають свою силу на кожній території, де живуть вірні Католицької Церкви. Натомість партикулярні закони - це ті, що стосуються певної території.

Універсальні закони можуть бути загальними і спеціальними. Загальні закони зобов'язують, без різниці, усіх вірних Католицької Церкви. Закони спеціальні, натомість, зобов'язують осіб певних категорій вірних, клириків: священнослужителів, одружених, відлучених від Церкви чи священнодій і под. Тому в каноні говориться, що закони, видані найвищою владою Церкви, зобов'язують усіх, «для яких були дані на цілому світі».

Однак існують випадки, коли на означеній території загальний закон не зобов'язує:

• якщо на даній території є інший звичай, який триває споконвіку, принаймні понад 100 років;

• якщо є спеціальне звільнення від Папи Римського від такого загального закону на даній території;

• якщо місцева ієрархія, маючи спеціальні повноваження, вносить цю зміну до загального права.

Кан. 880 в §1 приписує: Установляти свята і покаянні дні, спільні для всіх Східних Церков, переносити їх або скасовувати належить зі збереженням §3, виключно до найвищої церковної влади. На підставі цього канону Синод єпископів Церкви sui iuris може деякі свята, приписані Церквою, скасувати чи перенести на неділю. Тоді такий загальний закон на даній території не зобов'язує і всі, що перебувають постійно чи тимчасово на цій території, не зобов'язані відзначати цього свята. Особа, що перебуває на території', де дане свято приписане, хоч у її території воно не зобов'язує, зобов'язана його святкувати. Законам, встановленим для однієї означеної території, підлягають всі ті, для яких вони були встановлені, як і ті, що мають там постійне чи тимчасове проживання, включно з мандрівниками і блукаючими, які не мають постійного чи тимчасового місця перебування.


Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (08.05.2012)
Переглядів: 2781 | Рейтинг: 3.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz