| Головна » Статті » Інше - різне |
МВФД
| 1. Предмет і завдання курсу « Методика ВФД». Слова, що означає « шлях дослідження», спосіб пізнання. Метод – спосіб досягнення мети, розв’язання конкретного завдання, система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення. У педагогіці під методом розуміють спосіб практичного та теоретичного освоєння дійсності. Метод є сукупністю прийомів для розкриття істини. Сукупність методів, спрямованих на досягнення певної мети, є методикою. Методика – це вчення про методи викладання певної науки, предмета. За визначенням « Українського педагогічного словника» ,методика - це галузь педагогічної науки , яка досліджує закономірності вивчення певного навчального предмета. Ефективність і якість навчання залежить від того, наскільки вчитель володіє методами навчання і застосовує їх на практиці. Для розуміння сутності будь-якої науки слід визначити її об’єкт та предмет дослідження. Обєкт – це явище, предмет, на який спрямована певна увага, область, в межах якої міститься те, що буде вивчатися. Під об’єкт вивчення МВФД як науки є процес навчання : процес педагогічної взаємодії між вчителем та учнем, спямований на формування особистості дитини засобами філософії. Предмет - те, на що спрямована пізнавальна, творча, практична діяльність. Отже, предметом МВФД виступає конкретна сторона, сфера , частина об’єкта дослідження, тобто певна система навчання ФД, що містить взаємопов’язані елементи ( зміст, організацію, результати) і закономірні зовнішні і внутрішні зв’язки цієї системи. Зміст має формуватися на основі відбору фактів і понять ФД відповідно до цілей і завдань ВФД. Зміст освіти засвоюється за допомогою методичної організації ( технології) навчання , яка передбачає певні форми, методи,методичні прийоми та засоби навчання. Предмет і головна методика обумовлюють такі завдання : - Вивчення основних тенденцій розвитку методичної думки - Визначення основних умов і принципів навчання, їх аналіз, структурування - Виявлення об’єктивно існуючих зв’язків між компонентами навчання, закономірностей їх розвитку - Визначення способів моніторингу та оцінки якості філософської освіти. - Напрацювання, розробка нових моделей навчання, використання досвіду. - Розкриття оптимальних умов успішного досягнення у комплексі основних цілей виховання, освіти і розвитку особистості дитини засобами філософії. 2. МВФД як система способів аргументації і тлумачення. Для того, щоб викладач міг виконати дане твердження, йому потрібно володіти певною базою знань, прийомів і методів навчання. Це дасть йому змогу при викладанні філософських дисциплін вдало пояснити матеріал, відповідати на питання учнів. Досить непоганим буде застосування на уроці наукових дискусій. Щодо самої особистості вчителя, то: - Має бути серйозна світоглядна культура вчителя; на основі поглядів і переконань формувати картину світу, людина має визначити своє місце у світі, ціннісні орієнтації. - Людина має все спів міряти зі своєю гідністю, Любов’ю до ближнього. Н: « злочин і кара», « Отелло». - Дивлячись на учнів, їх настрій вчитель повинне підібрати правильний виклад. - Має бути бібліографічне забезпечення читання філософських курсів. Має бут поличка з підручниками, додаткової літератури з конкретних тем, збірники, статті. В алфавітному порядку записати все, що доступне з літератури. Філософію кожний розуміє по своєму, по – різному філософствують. Філософія – вміння говорити. Філософією слід займатися. Якщо ми ставимо проблему, то її треба вирішувати. Викладач має чітко намітити проблему, план виходу з неї. Для цього він має чітко визначити свою життєву позицію, щоб могти проблему витлумачити і збудити інтерес через дискусії. Потрібно уникати надмірного теоретизування чи емпірії. Н: людина і суспільство Людина – здорова, суспільство – хворе В яких взаєминах, взаємообов’язках вони перебувають. Через прблемно – пошукову методику ми формуємо критичну самосвідомість учнів. 3. Структура філософської освіти та її методичні проблеми Вона включає в себе вивчення Філософських дисциплін, до яких входять етика, естетика, соціальна філософія,філософська антропологія, філософія. Всі вони складають сукупність філософських дисциплін.Сьогодні в Україні відбувається реформа навчально – виховного процесу всіє шкільної освіти. Тому викладання ФД потребує сьогодні нового концептуального підходу як до змісту шкільної філософської освіти, так і до відбору та створення сучасних, найбільш ефективних навчальних, педагогічних технологій ( моделей організації навчання). Головною метою методики є обгрунтування наукових основ шкільної філософської освіти і шляхів її вдосконалення відповідно до потреб суспільства. Розробляючи систему філософської освіти, методика розв’язує такі конкретні запитання ( проблеми): - Які завдання ( передбачувані результати) потрібно і можна ставити перед ВФД на конкретному занятті чи при вивченні тієї чи іншої теми, курсу? - Чому вчити? Як відібрати матеріал для того чи іншого уроку? - Яким чином має бути організована пізнавальна діяльність школяра? - Які види навчальних посібників потрібні? Як вони мають бути побудовані. Щоб сприяти досягненню оптимальних результатів у навчанні? - Які міжкурсові та міжпредметні зв’язки потрібно встановити? Яким чином? - Як викладати матеріал? Які методи і прийоми використати для досягнення оптимальних результатів? - Як розвинути особистість дитини, які життєві компетенції і яким чином формувати? Серед методичних проблем змісту важливе місце посідають проблеми застосування нових методологічних підходів до їх відбору, питання співвідношення фактів і теоретичних узагальнень, розкриття сутності та тенденцій філософського процесу. До іншої групи проблем відносяться питання , пов’язані з розвитком філософського мислення, свідомості, громадянськості учнів, формування в них розумової самостійності, які вимагають наукового обґрунтування відповідних методів, прийомів і засобів навчання. 4. Методичне значення використання етико – філософських статей, культурологічної та соціологічної аналітики у ВФД. Все це допомагає поглибленому вивченню певної тематики, збільшує коло наших знань, допомагає зорієнтуватися на основних проблемах, ознайомлює з різними поглядами на дану проблематику.Розум людини знаходить прояви в системі етичних правил, норм моральності, якими вона керується у спілкуванні з собою подібними. Звичайно, визначені часом досить складні правила поведінки властиві співтовариству мурах, бджолиному рою. Це закріплюється інстинктами та умовними рефлексами. Проте лише людині як особистості дано усвідомити себе, свою особливість, самоцінність і свою відповідальність перед іншими людьми, які повинні дотримуватися подібних правил, інакше взаємне спілкування стане неможливим. Моральні правила регулюють стосунки людей. Кожна людина проходить шлях усвідомлення себе як особистості , навчається етичних норм, правил поведінки в сім’ї, суспільстві. До світу духовних цінностей можна віднести освіту, засоби і методи передавання у спадщину від покоління до покоління накопиченої суми знань і навичок, оцінок, норм та ідеалів. Те, що відрізняє людину від іншого світу – спроможність пізнавати навколишній світ і себе саму, діяти з огляду на власні інтереси та уявлення про закономірності цього світу. Ступінь пізнання , естетичні оцінки, етичні правила різних людей нерідко протилежні. Усе багатство матеріального і духовного світу людини – результат її власної праці, саморозвитку, який поглиблюється з допомогою пізнання, читання статей, літератури. Незадоволені потреби спонукають людину мобілізувати свій розум для нелегкого перетворення навколишнього світу, породжують жагу до знань і розуміння необхідності активної діяльності. Уявлення і сформовані на їх основі теоретико- філософські знання про загальнолюдські та інші духовні цінності оточуючого суспільства дають змогу розвивати вміння та індивідуальні якості школяра , сприяють його максимальній самореалізації у ході засвоєння філософських знань. 6. Форми підвищення кваліфікації та методичної майстерності вчителя філософських дисциплін. Підвищення кваліфікації викладача філософських дисциплін. Відбувається тільки після здобуття вищої освіти. - це філософська самоосвіта – тобто читання філософських творів, критики, першоджерел. - підвищення кваліфікації (курси). - скласти філософську бібліотеку, - завести картотеку. Методологічна майстерність вчителя філософських дисциплін проявляється у таких якостях: - Обізнаність предмету. - Вміння пояснити дисципліну не тільки текстом але і іншими засобами. - Дотримуватись етичних норм. - Загальнолюдських принципів. А також майстерність викладача проявляється: - Результат знань на контрольних заняттях. - Під час ілюстрування матеріалу, та зв'язок з життям, тобто наведення прикладів. - Пізнавальна активність зацікавлення якимись проблемами. Викладач повинен ставити чітко поставлену проблему і разом із студентами дійти до певного вирішення цієї проблеми. Викладач також повинен зібрати всі варіанти разом із студентами і визначити певну життєву позицію. Викладач повинен формувати критичну самосвідомість своїх вихованців. А також здатність чинити чесний, етичний, моральний вибір у вирішенні проблемних питань. Педагогічна майстерність - це професійне вміння оптимізувати всі види навчально-виховної діяльності, спрямувати їх на всебічний розвиток та удосконалення особистості, що забезпечує високу організацію педагогічного процесу. Вона характеризується високим рівнем розвитку спеціальних узагальнених вмінь, і, звичайно, суть його - в особистості викладача, його позиції, здатності керувати діяльністю на високому рівні. Велике значення у цьому контексті має володіння викладачем педагогічною технікою. Викладач повинен володіти елементми педагогічної техніки, а саме: - культура спілкування викладача зі студентами, - сморегуляція технічної діяльності (самоконтроль, витримка), управління внутрішнім самопочуттям, - оволодіння увагою аудиторії, - виразний показ почуттів і відношень (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд педагога), - володіння мовою (голос, дихання, дикція, грамотність, інтонаційна гнучкість, емоційна виразність, тощо). Виховуючи себе, педагог прагне досягти вершин в оволодінні основними вимогами, які висуває перед ним обрана професія і час: професійні знання з викладаємої дисципліни; гуманність; соціальна активність; інтелігентність; здатність до спілкування, ведення діалогу; позитивна емоційна налаштованість; мовна культура; інноваційний стиль науково-педагогічного мислення; потреба у підвищенні знань, самоосвіті. Таким чином , у формуванні професійної майстерності необхідний тісний зв'язок теорії, методики і педагогічної техніки. 7. Використання технічних засобів у викладанні філософських дисциплін Однією з важливих умов ефективного засвоєння учнями чи студентами філософських дисциплін є використання технічних засобів. Унаочнити сприйняття філософського матеріалу дозволять: - використання відео-, комп’ютерної техніки, перегляд телевізійних передач, присвячені філософським питанням; - використання плакатів,таблиць, схем, зображень. 8. Концепція гуманітарної освіти і виховання в сучасній Україні Гуманітарна освіта носить національний характер. Це забезпечується шляхом змістового розгляду в навчальних дисциплінах таких сюжетів та проблем як: національне відродження в контексті історичного досвіду, національна історична пам'ять: теорема націй, етно-національних відносин (етнічна територія українського народу, Батьківщини, етнічність, національна гідність, свідомість, ідеали), державно-правові аспекти національного відродження, проблеми етно-національної політики, духовно-культурне відродження, національне виховання. Сучасна методологія гуманітарних дисциплін виходить з таких принципів: - плюралізм наукових підходів та методик - відкритості до інноваційних точок зору - толерантності щодо оригінальних ідей та концепцій - дискусійного способу з'ясування істини, діалогових форм навчання. Важлива функція гуманітарної освіти - виховання у молоді особі високий гуманістичних якостей: людяності, поваги до людей, людської гідності, культури спілкування цивілізованого співжиття. Гуманітарна освіта спрямована на збереження та зміцнення традицій, єдності поколінь, етносів, націй та народностей, що проживають в Україні. Вона базується на визначенні цінностей кожної людини, свободі вибору, захисту права особистостей на власний спосіб самореалізації. Основними структурними елементами гуманітарної освіти є: українознавча підготовка, еколого-природнича підготовка, економічна підготовка, правова освіта, етична та естетична освіта, система знань та навичок здорового способу життя. Головною метою виховання молоді є підготовка гармонійно розвиненої, суспільне активної особистості, професійно-грамотного, творчого фахівця, поєдную чого в собі високу духовність, моральну чистоту, професійну компетентність і фізичну досконалість. Досягнення цієї мети забезпечується високим рівнем навчальної роботи, а також постійним вдосконаленням системи виховної роботи у вищому закладі освіти. Головним критерієм її ефективності виступає рівень національної їх свідомості, навчально-наукової та суспільної активності, ступеня переростання виховання у самовиховання. Основними принципами виховної роботи є такі загальнонаукові принципи: фундаментальність системність безперервність гуманізація і демократизація процесу виховання студентів виховання студентів у колективі та через колектив. Співвідношення вимогливості до студентів з повагою до їх гідності та турботою пор них опора на позитивне в особливості та колективі культурне виховання - зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та прогресивними родинними традиціями, з народними мистецтвом диференціація та індивідуалізація виховного процесу - врахування фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку студентів, стимулювання активності та розкриття їх творчої індивідуальності зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу. Виховна робота несумісна з пропагандою насильства, жорстокості, людиноненависницьких теорій, а також поглядів державно-руйнівного змісту. Виховна робота носить світський характер, але це не включає проведення спільних з релігійними організаціями акцій, що мають гуманістичну мету. 9.Основні методичні вимоги до вивчення курсу «людина і суспільство». Викладання суспільствознавчих курсів «Людина і світ», «Людина і суспільство» здійснюється за програмами для загальноосвітніх навчальних закладів. «Людина і світ», «Людина і суспільство» добре інтегруються між собою та з іншими дисциплінами шкільної програми. Вони покликані об’єднати суспільствознавчі, природничі, філологічні знання та сформувати в учнів цілісне уявлення про світ, суспільство, особистість. Тому варто у роботі з філософськими курсами, особливо у профільних класах, використовувати метод проектів. Причому проекти можуть бути і пошукові, і дослідницькі, і творчі. Також варто зосередити зусилля на проектах, що мають інтегрований з іншими дисциплінами характер. При викладанні філософських курсів варто враховувати власний життєвий досвід учнів, спонукати школярів до полілогу, відвертої дискусії. Бажаним є ознайомлення підлітків з декількома існуючими теоріями, поглядами на те чи інше питання. Варто підкреслювати єдність традицій, філософських поглядів минулих часів і сучасності, спонукати молодь до пошуку справжнього коріння багатьох сучасних теорій, течій, переконань, до розуміння себе як нащадка прийдешніх поколінь. При вивченні філософських курсів у старшій школі доречним є використання методу проектів. Це дасть змогу залучити учнів до активної співпраці, поєднати теоретичні знання з власним практичним досвідом підлітків, що є важливим для формування життєвої компетентності, соціалізації школяра. Задля більш яскравого та зрозумілого викладання філософського матеріалу вчитель може використовувати комп’ютерні презентації. Цю ж форму роботи можна пропонувати учням у якості домашнього завдання. Критерії оцінювання такої форми роботи можуть включати наступне: відповідність вимогам оформлення презентації; доступність і наочність матеріалу, використаного в презентації, його систематизація; ступінь самостійності учня; можливості практичного використання матеріалу. 10. Критерії методичної майстерності викладача філософських дисциплін. Педагогічна майстерність - це професійне вміння оптимізувати всі види навчально-виховної діяльності, спрямувати їх на всебічний розвиток та удосконалення особистості, що забезпечує високу організацію педагогічного процесу. Вона хаарктеризується високим рівнем розвитку спеціальних узагальнених вмінь, і, звичайно, суть його - в особистості викладача, його позиції, здатності керуваати діяльністю на високому рівні. Велике значення у цьому контексті має володіння викладачем педагогічною технікою. Основними критеріями майстерності педагога виступають такі ознаки його діяльності: доцільність (за спрямованістю); ефективність (за результатами); гуманність, демократичність і діалогічність (за характером спілкування); оптимальність (у виборі змісту і засобів); творчість чи оригінальність (за змістом діяльності); науковість (за змістом матеріалу, що викладається, і за характером діяльності). Виявом методичної майстерності викладача є поступовий, поетапний розвиток пізнавального інтересу студентів у процесі вивчення філософії та спрямування цього інтересу на подальше поглиблене освоєння філософських знань, на пробудження глибоких переконань у життєвій значущості філософських істин, відповідальне, уважне ставлення до них впродовж усього життєвого шляху. Формування пізнавального інтересу розгортається впродовж усього процесу викладання філософії усіма засобами. Але це не виключає використання прийомів, особливо на вступній лекції чи на першому семінарському занятті, покликаних максимальною мірою пробуджувати інтерес студентів до вивчення філософії, як, скажімо, короткі повідомлення про доленосні події у житті відомих філософів, особливо вітчизняних, лаконічні змістовні вирази мислителів про роль філософських знань в історії людства, зокрема, їх передбачлива спрямованість щодо історичного поступу людства, розвитку і можливостей сучасної науки, наукового знання і дослідництва, про вплив філософських знань, досліджень, філософської культури на духовно-інтелектуальний розвиток людства, зокрема, на результати наукового пошуку. Інтерес студентів до вивчення філософії помітно зростає також завдяки відповідним запитанням, заданим на початку лекції або семінарського заняття, на пошук відповіді на які викладач майстерно спрямовує студентів, постійно привертаючи їх увагу до тих змістовних моментів висвітлення питань заняття, які й забезпечують пояснення означеного питання. 11. види позакласної , позашкільної роботи як методична практика Позакласна робота — різноманітна освітня і виховна робота, спрямована на задоволення інтересів і запитів дітей, організована в позаурочний час педагогічним колективом школи. Спрямована вона на задоволення інтересів, потреб і запитів дітей завдяки добровільній участі у різноманітній діяльності (обговорення книг, кінофільмів, екскурсії, змагання, конкурси, свята тощо). Позашкільна робота — освітньо-виховна діяльність позашкільних закладів для дітей та юнацтва. Обидва види роботи(позакласна та позашкільна) мають спільні завдання і передбачають застосування переважно однакових засобів, форм і методів виховання. Завдання позакласної та позашкільної роботи полягає в закріпленні, збагаченні та поглибленні знань, набутих у процесі навчання, застосуванні їх на практиці; розширенні загальноосвітнього кругозору учнів, формуванні в них наукового світогляду, вироблення вмінь і навичок самоосвіти; формуванні інтересів до різних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту, виявленні і розвитку індивідуальних творчих здібностей та нахилів; організації дозвілля школярів, культурного відпочинку та розумних розваг; поширенні виховного впливу на учнів у різних напрямах виховання. Виділяють такі види позакласної роботи: індивідуальні, групові, масові. Індивідуальна позакласна робота проводиться з тими учнями, які виявляють інтерес до об'єктів і явищ предмету. Пізнавальний інтерес зароджується в них на уроках і в позаурочній роботі.. Завдання учителя - вчасно помітити, виявити і перетворити це захоплення в стійкий довготривалий інтерес до змісту навчального предмета. Відповідно до цього індивідуальна позакласна робота повинна бути цілеспрямована, планомірна. Розпочинається вона з побудови завдань на тому змісті і тих видах діяльності, якими цікавиться дитина. Основою організації всіх позакласних заходів є гурткова робота. Мета гуртка - зацікавити учнів предметом, поглибити і розширити їхні знання, виробити в них навички спостережень, проведення експерименту, естетичне сприймання творів мистецтва. Позашкільна та позакласна робота надають дітям та молоді знання, вміння і навички за інтересами, забезпечують інтелектуальний, духовний та фізичний розвиток, підготовку їх до активної професійної та громадської діяльності, створють умови розвитку та організації змістового дозвілля, відповідного до інтересів, здібностей, талантів, обдарувань і стану здоров'я дітей та молоді. 12. Психолого-педагогічні питання «методики викладання філософських дисциплін». Природно, що психологічні питання виховально-навчального процесу посідають вагоме місце у контексті сучасної методики викладання філософії. Адже якщо остання має на меті виявлення, обгрунтування, дослідження його об’єктивності, цілеспрямованості тощо, тобто в єдності усіх дієвих його чинників, то неврахування психологічного чинника, по суті, це унеможливлює. Психологічний чинник репрезентує стан, особливості виявів, настрої, переживання, він є наскрізним для суб’єкт-суб’єктного відношення навчально-виховної діяльності, будь-які питання, що при цьому можуть мати місце, під тим чи іншим кутом зору активізують і даний чинник. А, отже, на першому плані не просто, скажімо, суб’єкт навчання, а особистість в єдності її життєвих виявів, за посередництвом чого, у свою чергу, визначаються реальні перспективи ефективної педагогічної діяльності. По суті, неможливо виокремити вільні від "психології” її складові. У процесі викладання філософії врахування особистісних рис студента дуже важливе. На початкових (перших і других) курсах вищих навчальних закладів – це особистість у стані інтенсивного внутрішнього розвитку, актуалізації. Викладач філософії повинен враховувати рівень розвиненості інтелектуальних здібностей, уміння виокремлювати з розмаїття життєвих явищ, процесів, тенденцій головні, прагнення збагачувати знання, на основі відповідних розмірковувань виробляти життєві цілі та ідеали. Особливе ж місце у прагненнях, інтересах особистості, яка формується, посідають знання філософські. Це максимально повинен використовувати викладач, зокрема, сприяючи виробленню у студентів стабільного інтересу до нових знань, з одного боку, а з іншого, – враховувати, що за сучасних умов "практично діюча людина потребує вже не доведень істинності знань, а підстав для переконаності у них” і що, отже, доконечно визначається рівнем світоглядної культури, у "просторі” якої "істина наповнюється смислом, а ідеї – правотою і справедливістю” . Інтерес до філософсько-світоглядних знань є надзвичайно сприятливою передумовою ефективного викладання філософії і, отже, цей чинник викладач повинен особливо ретельно розвивати, що також великою мірою забезпечує формування належного психологічного клімату у виховально-навчальній діяльності. Адже й об’єктивні умови, у які потрапляє студент вже у перші дні перебування у вищому навчальному закладі, також сприяють постійному загостренню уваги саме до світоглядної проблематики. Велика кількість сучасної наукової інформації, яку здобувають студенти у процесі вивчення навчальних дисциплін, причому такої, що, у кінцевому підсумку, заторкує смисложиттєві переконання і цінності, а також самостійна робота з науковою літературою – усе це є контекстом світоглядних питань, робить кожного студента постійно "відкритим” до їх постановки та переосмислення. При цьому актуалізується взаємодія життєвого досвіду і життєвих планів особистості. З одного боку, має місце критичний перегляд перших юнацьких підходів та висновків щодо багатьох життєвих питань, ідеалів, намірів, національно-культурних, духовних норм і цінностей, а з іншого, – виробляються нові, більш зрілі життєві запити, завдання, цілі, оцінки. Це, безперечно, сприяє успішному викладанню філософії, а також служить простором цілеспрямованого впливу на формування світоглядної культури. 13. Основні світоглядні поняття в «Методоці викладання філософських дисциплін». Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження (природознавство оперує поняттями «закон», «причина», «істина»; гуманітарні науки поняттями «прогрес», «культура» та іншими, не досліджуючи їх змісту); по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. Поняття «причина», «матерія», «ідеал» не мають фактичних відповідників. Якби однозначно на фактах можна було довести, що економіка для розвитку суспільства важить більше, ніж моральні цінності, чи навпаки, що закони науки притаманні самій природі, а не є конструкціями нашого розуму, то філософія була б наукою, як й інші науки, лише з тією відмінністю, що вона оперує найбільщ загальними поняттями. Однак усі спроби такого обґрунтування філософського знання зазнають краху. І по-четверте, цей надзагальний характер філософських понять надає їм ще одну особливість: в їх інтерпретації може виражатись і виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджувати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ — це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Отже, розуміння причинності уже включає ціннісне ставлення до світу. Іншими словами, наукове знання є об'єктивним, воно не залежить від переконань та ідеалів вченого, а філософське — пройняте суб'єктивністю. Воно, будучи світоглядним, охоплює оцінювальне і практичне ставлення людини до світу. Це є знання певного суспільства і певної особи, яка сповідує певні цінності. Філософське знання неоднорідне. Вчення про простір і час, про закони і правила мислення максимально наближене до наукового, а такі поняття, як «свобода», «ідеал», «Бог», «добро» і «зло», виходять за межі науки. Це дає підстави стверджувати, що філософія не відповідає всім вимогам науковості, вона принаймні відхиляється від того зразка науки, яким є, наприклад, природознавство. Філософію можна вважати наукою, якщо її розглядати як засноване на розумі знання. Нестрогість, надзагальний характер філософських понять, їх незводимість до фактів становлять сутність філософського мислення. В ньому є свої недоліки, але є й переваги. Філософське мислення є більш вільним, ніж жорстко прив'язане до фактів природничо-наукове. Ця «вільність» змісту філософських понять дає змогу їм бути теоретичною базою, до якої звертається і наука при переосмисленні своїх термінів (наприклад, нове розуміння простору і часу, сформульоване в теорії відносності, в загальних рисах присутнє у філософії Лейбніца, Маха). Вона допомагає філософському знанню виконувати оціночну функцію — фіксувати відношення до світу певної епохи, народу, соціальної групи і навіть особи. 14. Проблемно-пошукові методи вивчення філософських дисципліни. Метод (буквально шлях до чогось) означає спосіб досягнення мети, певним чином упорядковану діяльність. Методом навчання називають спосіб упорядкованої взаємозв’язаної діяльності викладача, направленої на рішення завдань виховання і розвитку навчаємих в процесі навчання. Методи навчання є одним з найважливіших компонентів навчального процесу. Без відповідних методів діяльності неможливо реалізувати мету і завдання навчання, досягнути засвоєння навчаємими певного змісту навчального матеріалу. Проблемно-пошукові методи застосовуються в ході проблемного навчання. Слід зауважити, що під проблемною ситуацією треба вважати невідповідність між тим, що вивчається і вже вивченим. При використанні проблемно-пошукових методів навчання викладач використовує такі прийоми: створює проблемну ситуацію (ставить питання, пропонує задачу, експериментальне завдання), організує колективне обговорення можливих підходів до рішення проблемної ситуації, стимулює висування гіпотез, тощо. Учні або студенти роблять припущення про шляхи вирішення проблемної ситуації, узагальнюють раніше набуті знання, виявляють причини явищ, пояснюють їхнє походження, вибирають найбільш раціональний варіант вирішення проблемної ситуації. Викладач обов'язково керує цим процесом на всіх етапах, а також за допомогою запитань-підказок. Проблемно-пошукові методи навчання дуже ефективні для дистанційного навчання. В зв'язку з цим прийнято говорити про методи проблемного викладання навчального матеріалу, про проблемні і евристичні бесіди, про застосування наочних методів проблемно-пошукового типу, про проведення проблемно-пошукових практичних робіт дослідницього виду. Цей вид методів включає в себе такі його окремі випадки, як метод проблемного викладання, частково-пошуковий, або евристичний, дослідницьний методи навчання. Окремими випадками проблемно-пошукового методу частково є запропоновані М.І. Махмутовим бінарні методи: пояснювально-спонукальний і частково-пошуковий, спонукальний і пошуковий. Проблемно-пошукові методи в навчанні застосовуються здебільшого з метою розвитку навиків творчої навчально-пізнавальної діяльності, вони сприяють більш осмисленому і самостійному оволодінню знаннями. Особливо ефективно застосовуються ці методи в тих випадках, коли у студентів або учнів сформована культура пізнавальної діяльності, інтересів і здібностей, а також глибокі і міцні знання. 15. Методичні рекомендації до проведення практичних занять з філософських дисциплін. Серед усіх видів навчальної роботи семінарське і практичне заняття є важливою формою закріплення знань. Головна мета семінару поглибити і систематизувати вивчення найбільш важливих сторін курсу філософії. У курсі вивчення філософських дисципліни велика увага приділяється самостійній роботі студента, від якого вимагається насамперед знання класичних поглядів на проблеми, окреслені в межах курсу, та вміння досліджувати першоджерела. Зміст самостійної роботи студента над темами в межах філософських дисципліни визначається її навчальною програмою, методичними матеріалами, завданнями для написання контрольних та реферативних робіт, а також орієнтовними питаннями для загального обговорення та дискурсу. Забезпечується самостійна робота студента працями, визначеними як першоджерела, для обов’язкового опрацювання, системою навчально-методичних засобів (підручником, навчальними та методичними посібниками, конспектами лекцій викладача, практикумом тощо). Методичні матеріали передбачають можливість самоконтролю з боку студента, його здатність до опрацювання як наукової, так і публіцистичної та художньої літератури. Семінарське заняття не повторюють, а поглиблюють лекційний матеріал. Готуючись до них для студентів передбачається аналіз і конспектування матеріалу. Практичне заняття виконує різні функції серед яких можна виокремити: навчальна функція полягає в поглибленні кокретизації, систематизації знань; розвиваюча функція полягає в розвитку логічного мислення студентів. Вміння працювати з джерелами та літературою; виховна функція – формується філософський світогляд, прищеплюється інтерес до філософії; діагностично-корекційна яка забезпечує контроль за якістю засвоєння студентами навчального матеріалу. До семінарських занять ставлять загально-дидактичні вимоги: науковість, доступність, проблемність. Особливістю проведення практичних занять є активна участь самих студентів у зясування сутностей проблем, що були висунуті на розгляд. Навчальна мета практичного заняття передбачає грунтовну підготовку студента. Основними орієнтирами у підготовці до заняття є план семінару відповідно до якого вивчаються джрела, матеріали підручників, студент повинен осмислити текст, зрозуміти суть питання, викласти своїми словами у формі тез з зазначанням фактів, імен, дат. Студенська аудиторія повинна бути активною на практичному занятті і в підготовці до нього. Активна робота на семінарі повинна оцінюватися додатково. У процесі викладання будь-якої дисципліни в тому числі релігієзнавства рекомендують використовувати різні види занять: Ø семінар-бесіда – студенти дають відповіді на запитання, що мають проблемний характер; семінар-дискусії – є вищим рівнем евристичної бесіди найбільш поширеними є круглий стіл, симпозіум, які базуються на обміні думками з іншими учасниками; наукові семінари у вигляді звіті студентів про проведення науково пошукової роботи. Наукові сеінари можуть проводитися у вигляді наукових конференцій; семінари з використанням ігрових ситуацій ті які проводяться у формі пізнавальних програм; Методика підготовки практичних занять з філософських дисциплін передбачає повідомлення студентам теми, рекомендованої літератури. Підготовка питань у формі діалогу. 16. Види документальних джерел та методичні аспекти їх використання. Застосування комп'ютерних технологій у наукових дослідженнях не замінює документальні джерела інформації, скоріше, навпаки, посилює потребу у документах як носіях інформації. Документом називається матеріальний об'єкт, що містить зафіксовану інформацію для її збереження і використання у науці і практиці. Науковим документом, або документом у науково-технічній інформатиці, називається носій, у якому тим або іншим способом зафіксовані наукові відомості (дані) чи науково-технічна інформація, у якій повинно обов'язково вказуватися, ким, де і коли він був створений. Класифікацію друкованих джерел інформації, які використовуються у наукових дослідженнях: Офіційні: Публікації законодавства, нормативно-правових актів державних і господарських органів управління; Наукові: Результати наукових, експериментальних та інших досліджень у різних сферах знань; Науково-популярні: Відомості з різних галузей науки і техніки, призначені для ознайомлення непрофесійного загалу читачів; Підручники: Знання наукового і прикладного характеру, зведені у систему, призначені для педагогічних цілей; Виробничі: Знання з технології, техніки, організації виробництва, менеджменту, маркетингу бухгалтерського обліку і аудиту та інші призначені для використання у практичній діяльності фахівцями певного профілю; Довідкові: Містять коротку наукову і прикладну інформацію для ознайомлення фахівців з певної галузі знань, а також для наукових досліджень і професійної діяльності; Нормативно-виробничі: Правила, норми і нормативи, технологічні вимоги, стандарти, призначені для використання у виробництві, менеджменті, маркетинг та іншій практичній діяльності; Патентно-ліцензійні: Право на використання інтелектуальної власності, трудову діяльність у певній сфері виробництва або бізнесу; Інформаційні: Систематичні відомості про видані праці з питань науки і практичної діяльності у різних галузях національної економіки та ін. У науково-інформаційній діяльності прийнято поділ документів НТІ на дві категорії: первинні і вторинні. Первинні документи мають переважно нові науково-технічні відомості, які є результатом науково-дослідної діяльності, проектно-конструкторської і практичної діяльності (документи відображають господарські операції) або нове осмислення відомих ідей і фактів. До них відносять більшість книг (виняток становлять довідники), періодичні видання, науково-технічні звіти, дисертації, депоновані рукописи тощо. Вторинні документи є результатом переопрацювання одного або кількох первинних документів. До вторинних документів відносять бібліографічні описи, анотації, реферати, огляди, довідкові та інформаційні видання, переклади, бібліотечні каталоги, бібліографічні покажчики і картотеки. Крім того, до вторинних документів відносять регістри бухгалтерського обліку господарської діяльності підприємств і підприємців, складені на підставі первинної документації. Отже, документальні джерела інформації є найбільш достовірними носіями інформації, тому вони широко застосовуються у наукових дослідженнях У процесі наукового дослідження робота над літературними джерелами здійснюється на всіх його стадіях. На підготовчій стадії вивчення публікацій за довідниками, рекламою, проспектами, інформаційними виданнями та бібліотечними каталогами сприяє конкретизації вибору теми дослідження та його об'єктів, а також розробці теоретичних передумов майбутньої роботи, її методологічного забезпечення. Вивчення літературних джерел допомагає представити досліднику значущість обраної теми дослідження, визначити основоположні теоретичні і методологічні принципи виконання її. Робота над літературними джерелами ставить перед дослідником вимогу – навчитися швидко читати, сприймати і аналізувати прочитане, концентрувати увагу на головному, істотному для розкриття теми дослідження. 17.Структура філософії… Але, практично, всі концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії: 1. Вчення про буття - або онтологія (З грец. Онтос - суще, буття; логос - вчення). Вона включає в себе питання про систематизують первоначалах буття, вчення про єдиного, про сущому буття, про його первопрінціпах. Антична філософія починалася з онтології: стародавні шукали основу світобудови. Мілетці (представники мілетської школи) бачили літературних уподобань основу буття в природних стихіях: Фалес - у воді, Анаксімен - у повітрі, Геракліт - у вогні ("огнелогосе"). Емпедокл з ганте - відразу в чотирьох елементах: воді, повітрі, землі й вогні. Інші прагнули універсалізуватися уподобань: Піфагор вважав їм число, Анаксімандр - Апейрон, Анаксагор - гомеомеріі (елементарні, найдрібніші насіння речей), Демокріт і Епікур - атоми (неподільні найдрібніші частинки), Платон - ідеї (світ ідей-ЕЙДОС). Продовжуючи цей ряд далі античності, також можна виявити різноманітність, безліч прийнятих підстав, які вибудовували онтологію в тій чи іншій конкретній філософії. Наприклад, у Декарта - дві підстави: матеріальне (протяжне) і духовне (мисляча), а у Спінози - тільки матеріальне (природа); у Лейбніца - безліч монад, а у Фіхте - суб'єктивне "Я"; у Гегеля - Абсолютна Ідея, а у Шопенгауера - Світова воля; у Маркса і Енгельса - матерія і економічні відносини; в екзистенціалізмі (Гайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю, Бердяєв) - свобода; у релігійній філософії - Бог. У принципі, все різноманіття цих онтологічних підстав можна звести, спрощуючи, всього до двох, визначальним те чи інше вчення, ту чи іншу позицію: матеріальні підстави - і, отже, матеріалістична (або близька до неї) філософія і духовні (ідеальні) підстави - і, отже, ідеалістична філософія. 2. Вчення про пізнання - гносеологія (Епістемологія) або теорія пізнання (від "гнозис" - знання). Філософська теорія, яка розглядає кордону і можливості людського пізнання, а також шляхи та форми пізнавальної діяльності. Гносеологію цікавлять питання істинності наших знань, критерії істинності, різні точки зору з цих питань - головна проблема гносеології та епістемології зокрема; особливості соціального, наукового, позанаукового та інших видів знання. 3. Вчення про методи людської діяльності - методологія. Вона включає в себе погляди на загальні способи і підходи людини до дійсності. Методологія виділяє два основних філософських методу: діалектичний і антідіалектіческій (метафізичний), які розроблялися у філософії, починаючи з античності. Крім цього, методологія включає в себе вчення і про інші, загальнонаукових принципи і методи підходу людини до дійсності, які нерідко так само розроблялися, в тому числі і філософією. 4. Вчення про людину - філософська антропологія (Від грец. "Антропосе" - людина) і вчення про цінності - аксіологія (Від грец. "Аксіо" - цінність). Філософська антропологія та аксіологія - це специфічні і найважливіші частини філософського знання. Вони займаються аналізом проблем людини, його природи та сутності, спосіб її життя, пошуками головних орієнтирів людської діяльності. Аналізують ціннісні орієнтації людини і включають в себе вчення про такі цінності, як свобода особистості, сенс буття і сенс життя, щастя, любов, доля, смерть і безсмертя, краса, добро, моральність в цілому. Вони дають установку на ієрархію цінностей. Специфічні філософські дисципліни - етика і естетика призначені займатися духовним світом людини, є антропологічними та аксіологічного знанням про нього. 5. Вчення про суспільство - філософська соціологія і філософія історії. Філософію тут цікавлять загальні закони розвитку суспільства та взаємини людини з суспільством. Вона досліджує історію з точки зору перспектив розвитку, майбутнього людства. Аналіз прогресивного і регресивного розвитку, мета і призначення історії, співвідношення понять "цивілізація" і "культура" - деяке коло проблем цих розділів філософії. 1 Основні категорії філософії Категорії - це форми відображення в думці універсальних законів об'єктивного світу. 1.1 Буття 1.2 Матерія 1.3 Рух 1.4 Простір і час 18. Проблематика, основні категорії курсі: «Людина і світ». Категорії взаємопов'язані між собою і в певних умов переходять один в одного: випадкове стає необхідним, одиничне - загальним, кількісні зміни тягнуть за собою зміни якості, слідство перетворюється на причину і т.д. Ця текуча взаємозв'язок категорій є узагальнене відображення взаємозв'язку явищ дійсності. Всі категорії є категоріями історичними, так що не існує і не може існувати який-небудь однієї нерухомої системи категорій, даної раз і назавжди. У зв'язку з розвитком мислення і науки виникають нові категорії (наприклад, інформація), а старі наповнюються новим змістом. Будь-яка категорія в реальному процесі людського пізнання, в науці існує тільки в системі категорій і через неї Проблема самовизначення людини і людства Чому людей у всі часи хвилювали питання про власне походження, призначення і сутність? Потреба у свідомому самовизначенні — характерна риса людини розумної. Самосвідомість і світогляд як форми самовизначення людини у світі. Історичні типи світогляду (міфологія, релігія, філософія). Співвідношення соціального (родового) та індивідуального самовизначення людини. Основні поняття: самосвідомість, світогляд, самовизначення, інтеграція та диференціація знань. 19. Методичні особливості організації дискусій… ТрадиціЇ проведення семінарів у вищій школі часто створюють у студентів загальне уявлення про структуру цих занять їх обов»язкові атрибути :розгорнутий план,список літератури,конспекти. В інтересах об’єктивності на семінарах –дискусіях зі спірних проблем історичного минулого можуть із самих же школярів утворюватися комісії незалежних експертів іспостерігачів,які у процесі заняття уважно слухають виступи сторін,стежать за регламентом і етикетом наукової суперечки,а потім виступають із власною думкою. Значно підвищити ефективність проведення семінару може застосування інтерактивних технологій.зокрема технологій опрацюваня дискусійних питань:займи позицію,карусель,мозковий штурм,дибати тощо. Дискусія-це широке публічне обговорення якогось спірного питання.Вона є важливим засобом пізнавальної діяльності,сприяє розвитку критичного мислення учнів,дає можливість визначити власну позицію,формує навички аргументації та відстоювання своєї думки,поглиблює знання зобгоорюваної проблеми. | |
| Переглядів: 1708 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |