П`ятниця, 29.03.2024, 11:04
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

МВР
1. МВР як фахова дисципліна в системі професійної підготовки

Сукупність методів, спрямованих на досягнення певної мети, є методикою. Методика – це вчення про методи викладання певної науки, предмета. За визначенням « Українського педагогічного словника» ,методика - це галузь педагогічної науки , яка досліджує закономірності вивчення певного навчального предмета.

Ефективність і якість навчання залежить від того, наскільки вчитель володіє методами навчання і застосовує їх на практиці.

Об’єкт дослідження – професійна підготовка майбутніх учителів у педагогічному закладах.

Предмет дослідження – зміст, форми і методи вивчення релігієзнавства майбутніми вчителями у педагогічному закладах.

Мета МВР є обґрунтування доцільності введення релігієзнавства як навчальної дисципліни у професійну підготовку студентів педагогічного закладу, розробці й експериментальній перевірці змісту, форм і методів вивчення релігієзнавства майбутніми вчителями.

В умовах демократизації суспільства, реалізації гуманістичної парадигми освіти професійна підготовка майбутніх учителів повинна спрямовуватися на формування вчителя, здатного до усвідомлення позиції учня як суб’єкта педагогічної взаємодії, необхідності задоволення і врахування у процесі навчання світоглядної орієнтації учня, його інтересів і потреб, створення сприятливих морально-психологічних умов для перебування дитини у закладі освіти. Підвищенню рівня професійної та загальної культури майбутніх учителів, формуванню їх толерантності сприяє вивчення ними професійно спрямованого курсу релігієзнавства.

Зараз постає питання релігійного виховання. Основними причинами актуалізації проблеми релігійного виховання у навчальних закладах України у сучасних умовах є: прагнення до використання християнського вчення у національному відродженні держави; повернення до ідей народної педагогіки, складовою якої є релігійно-моральне виховання; бажання заповнити місце зруйнованих моральних орієнтирів радянського суспільства; активізація діяльності релігійних організацій і зростання кількості людей, що визнають себе віруючими.

Аналіз педагогічної літератури свідчить, що значна кількість сучасних педагогів (О.Вишневський, Р.А.Бєланова, І.Климишин, М.Г.Стельмахович, Б.Степанишин, Д.В.Степовик та ін.) вважають доцільним відновлення виховання на ґрунті християнської моралі, спрямованого на збереження духовної самобутності українського народу, формування у молоді високих моральних якостей.

Проаналізовано погляди прибічників світських моральних орієнтирів у вихованні (В.Громовий, Г.Лозко, В.Тригубенко та ін.) щодо недоцільності відновлення релігійного виховання у зв’язку з: відсутністю в Україні визначеної державної релігії; відокремленням школи від церкви; наявністю у навчальних закладах учнів різної релігійної орієнтації; можливістю дітей отримувати релігійну освіту за межами школи у релігійних навчальних закладах тощо.

МВР є однією із складових системи релігієзавчої освіти. Під змістом релігієзнавчої освіти розуміється: система знань і світоглядні ідеї про закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігії; особливості її впливу на різні сфери життя суспільства і окремої людини; специфіку освітньо-виховної діяльності у різних релігіях та релігійної психології дитини; моральні норми поведінки, а також практичні уміння і навички міжособистісного толерантного спілкування та побудови толерантних стосунків у дитячому колективі. Загальна мета курсу МВР полягає у здійсненні полікультурного виховання майбутнього вчителя, сприянні його інтелектуальному розвитку, формуванні світоглядних позицій, ціннісних орієнтирів, виробленні професійних якостей щодо роботи з дітьми - носіями різних релігійних і вільнодумних поглядів,ознайомлює з певними методами ведення уроку, прийомами використання на уроці різних технічних засобів. МВР включає такі принципи відбору змісту курсу релігієзнавства (об’єктивність, історизм, системність, професійна спрямованість, координування, полікультурність, світоглядний плюралізм, релігійна толерантність) і необхідність його спрямування на формування професійного потенціалу майбутніх учителів.

Отже, релігієзнавчі знання, які пропонує МВР, дозволяють вчителю реалізувати на практиці принцип полікультурності освіти і виховання, здійснювати індивідуальний підхід у роботі з учнями, діяти відповідно до чинного законодавства України щодо свободи совісті та взаємовідносин школи і церкви.



2. Методи формування професійних якостей майбутнього викладача релігієзнавчих та філософських дисциплін : методика методики. Проблемне навчання.


Проблему методів навчання в системі формування професійних якостей майбутнього викладача не можна розглядати ізольовано від загальнодидактичної концепції цих методів, яка розроблена в працях як вітчизняних так і зарубіжних дидактів (Л.Л.Момот, В.О.Онищук, Ю.К. Бабанський, М.А. Данилов, М.Н.Скаткін, Г.Х. Щукіна та інші).
До цієї групи методів традиційно відносяться аналіз конкретних управлінських ситуацій, імітація робочого дня директора школи, ділова гра (ігрове мoделювaння), poзpoбкa шкільної документації.
У педагогіці дорослих особливе поширення має метод аналізу конкретних ситуацій. Він допомагає набувати навиків мистецтва керівництва і використовується для всіх рівнів управління. Цей метод навчання розвиває у початкуючих керівників аналітичні здібності, виробляє уміння приймати управлінські рішення, застосовувати одержані знання.
Для перевірки знань, компетенції керівника використовують ситуації-оцінки.У цьому випадку пропонується одна із варіантів розв’язуванoї проблеми або альтернативні рішення, а слухачам пропонується дати оцінку, вибрати краще вирішення і обгрунтувати свій вибір.
Також використовуються методи: бесіди, дискусії, метод ділових ігор.

Оскільки відомо, що якості особистості формуються тільки у відповідній педагогічній та предметній діяльності, то доречним з метою підвищення якості підготовки майбутніх викладачів буде впровадження таких заходів:

– покращити професійно-педагогічну спрямованість навчально-виховного процесу;– покращити якісний склад студентів (професійний відбір при вступі на педагогічну спеціальність);– створити "Школу молодого викладача”, де братимуть участь досвідчені провідні викладачі педагогічного циклу, молоді викладачі, магістранти;– проводити "Зустрічі з майстрами педагогічної діяльності” на професійно-педагогічну проблематику.

Під професійними якостями розуміють індивідуальні особливості суб’єкта діяльності, що впливають на ефективність діяльності й успішність її засвоєння, які є стійкими, суттєвими, рівноцінними та можуть спостерігатися. Професійні якості педагога вищої школи можна диференціювати на п’ять підсистем: підсистема професійного мислення; підсистема експресивних якостей; підсистема організаторських якостей; підсистема професійної спрямованості; підсистема комунікативних якостей.

Інтегративною підсистемою професійних якостей викладача вищого навчального закладу виступає комунікативна підсистема. Саме вона виявляється у вигляді призми, через яку трансформуються всі останні професійні функції та завдяки якій реалізуються всі підсистеми професійних якостей педагога вищої школи.

Чинники проблемного навчання: соціологічні,психологічні, діалектичні,гносеологічні.

Структурні компоненти: виявлення суперечностей,усвідомлення їх як певних утруднень, осмислення проблемної задачі та прийняття її учнями, аналіз умов пізнавальної задачі,висунення і усвідомлення гіпотези,добір засобів розв’язання задачі, виконання дій, перевірка результатів.


3. Еволюція методики викладання філософії та релігієзнавства.


Філософія виступає методологією науки як такої. Філософію не можна вилучити із релігієзнавчих досліджень, так само як не можна вилучити з них богослів’я. Богослів’я відповідає на тіж питання, що і філософія, хоча виходить із богоспілкування. Філософське осмислення дає можливість релігійним феноменам постати в якості наукових проблем. Релігійне відчуття глибинності буття необхідна умова розвитку філософії.

МВР розглядає вивчення основ знань про релігії в контексті чи поряд з навчальним курсом « Філософія», водночас констатує інтегрований процес викладання і вивчення релігієзнавства у вищій школі. Згідно навчального планування вивчення релігієзнавства передбачається в контексті вивчення філософії , що означає применшення ролі релігієзнавства як самостійної дисципліни в навчальному процесі. Отже, виокремлюється одна з актуальних проблем МВР на сучасному етапі- проблема самостійного існування навчальної дисципліни релігієзнавство й подальшому незалежно від наявних в країні освітніх трансформацій.

Процес викладання релігієзнавства варто детермінувати основоположними принципами: об’єктивності, толерантності, терпимості, історизму, забезпечення свобод совісті і віросповідання, позаконфесійності.

Виокремлюються наступні проблеми курсу : методичні засади вивчення основ знань про релігію, зміст і теоретичні засади викладання релігієзнавства, сутність робочої програми,інформаційне забезпечення навчального процесу та основні методи викладання релігієзнавства, організація індивідуальної та самостійної роботи учнів та студентів, контроль знань. Таким чином, концептуальними поняттями МВ для вивчення релігієзнавчої думки є : навчально- методичне забезпечення дисципліни « Релігієзнавство», теорія навчання й методологія методики викладання. Основна мета вивчення релігієзнавства – дати молоді повний обсяг об’єктивних знань про релігію в різних її конфесійних визначеностях


4. Актуальні проблеми МВР в умовах реформування освіти України

Проблема стандартів у вищій освіті за останні роки все частіше досліджується з соціально-педагогічної, філософської точок зору (В.П. Андрущенко, В.І.Байденко, В.П. Беспалько, І.Ф. Бех, І.А. Зязюн, В.С. Лутай, Н.Г. Ничкало, В.Л. Петренко, Н.А. Фоменко) і набуває дедалі більшої актуальності, бо її вирішення не має доконаного виду, адже це повсякчасне збалансовування таких трьох вимог, як (1) збереження і примноження національних освітніх традицій; (2) підпорядкування суспільним, економічним, політичним законам сьогодення у контексті розвитку світових освітніх систем; (3) здатність або спроба забезпечувати рух на випередження, передчувати «образи майбутнього», інноваційність.

Поняття стандартів освіти перебуває у тісному зв'язку з такими категоріями, як «якість освіти», «ефективність професійної діяльності», «моніторинг якості освіти», що, таким чином, підкреслює стратегічне завдання удосконалення системи контролю й оцінки якості освіти та наголошує на необхідності порівняння досягнутого рівня освіти з певним еталоном, роль якого й відведена стандарту освіти.

В Україні відбувається процес становлення і запровадження державних стандартів освіти - сукупності норм, які визначають вимоги до освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня. Державні стандарти освіти розробляються для кожного освітнього (освітньо-кваліфікаційного) рівня та напрямку підготовки (спеціальності) і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше, як один раз на десять років.

Можна згадати питання №2 про зріст професійних якостей вчителя, використання різноманітних методів навчання.


5,7. Стан і перспективи викладання релігієзнавства в Україні

Релігієзнавство – порівняно молода і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного знання. Найдавніша тому, що знання про релігію ми знаходимо у творах авторів країн ще давнього світу. Молода тому, що її складові як науки почали конституюватися в систему знання лише в ХVІІІ-ХІХ століттях. Головна специфіка релігієзнавства (на відміну від вивчення релігійних явищ окремими науками) в тому, що воно вивчає релігію не в цілому, а як ціле, в органічній сукупності всіх її складових і функцій. Релігія постає для нього не як статичне, а як динамічне явище. Саме українські релігієзнавці – спочатку в житті, а тепер і в дослідженнях – започаткували нову сферу релігієзнавства – практичне. Українське релігієзнавство має визнані здобутки в дослідженнях з історії, політології та етнології релігії, християнської конфесіології, проблем суспільного буття релігії. Водночас у нас ще відсутні значимі наукові розробки з філософії і феноменології релігії, з історіософії, соціології і психології релігії.

Враховуючи те, що нині в Україні практично є одна академічна наукова установа з релігієзнавства, яка не може своїм штатом охопити всі актуальні проблеми нашої науки, можна вирішити це питання шляхом кооперації наукової роботи всіх науковців-релігієзнавців країни. Це передбачає, про що вже йшла мова вище, створення при Українській Асоціації релігієзнавців тематичних дослідницьких груп із включенням до складу кожної з них науковців з різних наукових чи освітніх установ країни. Скажімо, будуть наукові тематичні групи з дослідження православ’я, католицизму, протестантизму, ісламу, нових релігійних течій, сучасної містики, історії християнства, історії релігії в Україні, історії релігієзнавчої і богословської думки, проблем свободи совісті тощо. Робота груп буде плануватися і виявлятиметься у виданні колективних монографій. Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ працює нині над тематикою можливих і бажаних дисертаційних досліджень, бо ж тепер вже часто пишуть про одне й те ж, але під іншими назвами і різними реченнями. Ми прагнемо добитися через ВАК обов’язкової реєстрації всіх дисертаційних тем в Координаційній Раді з релігієзнавства НАН України, яку очолює доктор філософських наук, професор Петро Яроцький. Варто провести також спеціалізацію обласних осередків Української Асоціації релігієзнавців у проведенні ними наукових конференцій, щоб усунути наявне дублювання їх тематики. ( За Колодним)

Актуальним є також питання активного виходу українського релігієзнавства у широкий світовий ареал нашої науки. Бажано, щоб його презентували на різних зарубіжних наукових конференціях, на релігійних форумах.

Процеси демократизації України покликані сприяти захисту прав громадян, зокрема права на свободу совісті, світогляду та віровизнання, стали основою започаткування і розвитку системи релігієзнавчої освіти в Україні. У державних навчальних закладах до останнього викладався курс академічного релігієзнавства як обов’язкова навчальна дисципліна. Але традиції вивчення релігієзначої науки лише формуються, відтак методика викладання релігієзнавства займає важливу позицію в означеному ракурсі. МВР є інтегративною фаховою дисципліною, необхідною складовою професійної підготовки спеціалістів з релігієзнавства. Інтегративність методики полягає у поєднанні здобутків теорії навчання ( дидактики) й безпосереднього змісту навчання релігієзнавства.


5. Місце МВР у системі професійно – зорієнтованих дисциплін. Міжпредметні зв’язки МВР з : педагогікою вищої школи, професійною педагогікою.

Вивчення релігієзнавчої думки системно організовується в умовах вищої послуговується напрацюваннями педагогіки вищої школи. Взаємозв’язок професійної педагогіки з релігієзнавством демонструє робота О. Тимчик « Релігієзнавство в професійній підготовці студентів педагогічного коледжу.Дослідниця розкриває вплив релігієзнавства на особистісне і професійне становлення майбутніх педагогів. Релігієзавство як наука з її полі дисциплінарною структурою ( історією релігії, філософією релігії, психологією релігії, соціологією релігії, географією релігії, релігійною антропологією, релігійною культурологією) має багато спільного з різними галузями знань, що професійно вивчаються студентами.

Актуальність вивчення релігієзнавства для окремої фахової спеціальності визначається в кожному випадку окремо. В одному з досліджень, що розглядає точки дотику релігієзнавства й медицини, духовності і медицини знаходимо приклади глибокої духовності видатних лікарів минулого. Майбутній лікар ще на студентській лаві повинен зрозуміти, що ближні потребують його допомоги.

Існує вагома аргументація викладання і вивчення такої самостійної галузі як релігієзнавство. Подібний досвід можна демонструвати з багатьма іншими фаховими спеціальностями ( правознавчими, наприклад, де основна ключова проблема – свобода совісті і віросповідання, економічними – проблема співвідношень релігійно – духовного й матеріального багатства , філологічними – проблема сакральних мов, перекладів священних книг, мистецькими – релігійне мистецтво в різних його видах ( релігійна архітектура, скульптура, музика, хоровий спів, танці, вертепи, вистави. театралізовані вистави, іконопис, стінопис, інтер’єр храмів, релігійна вишивка).


8. Актуальність світського і конфесійного релігієзнавства у вищій школі України.

Духовність в нашу епоху виступає важливим чинником суспільного прогресу, оскільки вона дає можливість розкрити не лише фізичний, але й духовний потенціал людини, її здібності і творчі потреби.Важлива роль належить релігії. Україна – одна з найбагатших держав світу, яка має високий рівень насиченості різними освітніми закладами. Складається система світської релігієзнавчої освіти, розвивається богословська освіта. В державних навчальних закладах викладається курс релігієзнавства, яке отримало назву академічного. В духовних навчальних закладах і недільних школах при релігійних громадах викладається конфесійно спрямоване релігієзнавство.

Демократизація нашого суспільства відкрила сприятливі можливості для розвитку релігійної освіти і виховної роботи церкви. Станом на 1 березня 2002 р. в Україні різні конфесії мали близько 9057 недільних шкіл і 148 духовних навчальних закладів.

Фактично склалися дві системи релігієзнавчої освіти, які взаємодіють між собою. Цю взаємодію необхідно підтримувати і розвивати. Незважаючи на здобуті успіхи, світська і релігійна освіта мають великі труднощі. Це обумовлено багатьма причинами, перш за все повільним виходом нашого суспільства з кризової ситуації. Актуальності в наш час набула проблема узгодження світської та богословської освіти. Вказана проблема включає ряд злободенних питань, які викликають живий інтерес у нашому суспільстві: це такі питання як викладання основ християнської моралі у загальноосвітній державній школі, запровадження теології як обов’язкової дисципліни у вищих навчальних закладах, визначення кваліфікації фахівців з вищою теологічною освітою з метою прирівняти її до державної, визначення відповідності змісту програм підготовки фахівців теологічного спрямування державним правовим актам, а також включення спеціальності "Теологія” у Державний класифікатор професій України і багато інших.

Релігієзнавча освіта і виховання духовності народу повинні здійснюватись на принципах гуманізму, толерантності і дотримання принципу свободи совісті. Вони повинні спрямовуватись в русло нормалізації міжконфесійних відносин і забезпечення стабільності суспільства.

В Україні склалася і розвивається система релігієзнавчої освіти. У державних вищих закладах освіти усіх рівнів акредитації викладається дисципліна "Релігієзнавство” як обов’язкова. Є відповідна наукова спеціальність з релігієзнавства, діють спеціалізовані ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій. Здійснюється підготовка фахівців з релігієзнавства серед студентської молоді за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями з присвоєнням кваліфікації: бакалавр, спеціаліст, магістр.

Підготовлені кадри в галузі релігієзнавства здатні забезпечити науковий рівень знань про релігію.

Для державної освіти взагалі, і релігійної, зокрема, актуальною є проблема кваліфікованих кадрів. Науковий рівень релігійної освіти можуть забезпечити кваліфіковані кадри, які мають вищу освіту, належну педагогічну підготовку, володіють енциклопедичними знаннями. Таких кадрів катастрофічно не вистачає як в державних освітніх закладах так і в духовних недільних школах. Їх ніхто не готує. До викладання релігії іноді залучаються випадкові люди, які не мають належної освітньої підготовки. Вони як правило керуються принципом релігійної нетерпимості, дають інтерпретацію загальнолюдських і християнських моральних цінностей в ключі віросповідних принципів своєї конфесії, принижують значення інших віросповідань. Ліцензування і внесення теології до "Переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах” пов’язана з правовими питаннями. В Конституції України і законодавстві про освіту держава задекларувала, що освіта в Україні має світський, а не релігійний характер. Тому підготовка фахівців з теології на державному рівні для усіх сфер суспільного життя, як це пропонують деякі церкви, не викликається суспільними потребами, суперечить Конституції України і чинному законодавству.

Теологія – це виключно релігійна спеціальність. ЇЇ ліцензування і внесення до державних напрямків підготовки фахівців вимагатиме від органів освіти контролювати якість підготовки спеціалістів з теології, які готуються для потреб церкви. Згідно діючого законодавства органи освіти такого контролю забезпечити не зможуть, оскільки це буде втручанням у внутрішні справи церкви.

Україна, як відомо, поліконфесійна держава. В ній зареєстровано понад 70 конфесій. Відтак включення до державного переліку "Теології”, запровадження її як обов”язкової вузівської дисципліни приведе до порушення свободи совісті, прав людини, неминуче ускладнить взаємини між студентами, учнями і зрештою, взаємини між конфесіями, державою і різними церквами.

Міністерством освіти України встановлено, що в ряді державних шкіл мають місце факти самочинного запровадження вивчення Закону Божого або Катехізму, чим порушується Конституція, зокрема, принцип світського характеру державної освіти. Крім того, серед деякої частини духовенства поширена думка, що в школах повинно викладатись віровчення тієї церкви, яка є панівною в регіоні або якій "належить канонічна земля”. Такий підхід в кінцевому підсумку веде до дискримінації в галузі релігійної освіти, її політизації, насадженню релігійних вірувань, що панують в даній місцевості, національним меншинам, які сповідують іншу релігію. А це в кінцевому підсумку приводить до порушення прав людини. Релігійна освіта повинна відповідати не лише державному чинному законодавству, але й міжнародним правовим документам в галузі релігії.



9. Проблема усвідомлюваних мотивів учіння студентів з МВР

Успішність і ефективність навчальної діяльності залежать ще від одного соціально-психологічного чинника — мотиву навчання. Мотив (фр. motif, від лат. moveo — рухаю) — внутрішня спонукальна сила, що забезпечує інтерес особистості до пізнавальної діяльності, активізує розумові зусилля. У ролі мотивів можуть виступати передусім різноманітні потреби — фізичні, психічні, соціальні, а також інтереси, захоплення, схильності, емоції, установки, ідеали. Як підкреслює С.Л. Рубінштейн, "мотив як спонукач — це джерело дій". Але щоб стати таким, він має сформуватися. Виокремлюють кілька груп мотивів:

—соціальні, які мають широкий спектр прояву. Передусім це прагнення особистості через учіння утвердити свій соціальний статус у суспільстві та в конкретному соціальному колективі (сім´ї, навчальному закладі, виробничому підрозділі) зокрема;

—спонукальні, які пов´язані з упливом на свідомість тих, хто навчається, певних чинників — вимог батьків, порад, прикладів викладачів, членів первинного колективу;

—пізнавальні, що виявляються у пробудженні пізнавальних інтересів і реалізуються через отримання задоволення від самого процесу пізнання і його результатів. Пізнавальна діяльність людини є провідною сферою її життєдіяльності. Звідси формування пізнавальних мотивів — основоположний чинник успішності пізнавальної діяльності, тому що через неї реалізується природна потреба людини;

—професійно-ціннісні, які відображають прагнення студентів отримати ґрунтовну професійну підготовку для ефективної діяльності в різних сферах життя. Вони особливо важливі у процесі навчання у вищих навчальних закладах;

меркантильні, що зумовлені безпосередньою матеріальною вигодою особистості. Не будучи вирішальними, діють лише вибірково стосовно індивідуальних психологічних особливостей конкретної людини. Хоча в умовах дії ринкових відносин мотиви цієї групи посилюють свій вплив на окремі страти людей, породжують асоціальні прояви поведінки У педагогічній науці вироблено й інші підходи до класифікації мотивів навчання. Та це не змінює сутності значення цього чинника в пізнавальній діяльності людини. Педагоги (батьки, учителі, викладачі ВНЗ) мають цілеспрямовано працювати над формуванням дієвих мотивів навчання.

В.В. Давидов, Л.Б. Ітельсон, А.В. Петровський виділяють в мотивації такі джерела:
1. Внутрішні джерела: потреба в інформації, потреба в активності. Дефіцит інформації і активності призводить до негативних станів (апатія, нудьга тощо). Це – джерела інформації, які носять в основному вроджений характер на відміну від соціально сформованих джерел – гностичних і позитивних соціальних потреб (приносити користь людям, мати певні досягнення в діяльності тощо).
2. Зовнішні джерела: вимоги, сподівання і можливості.
3. Особистісні джерела: інтереси, установки, світогляд, переконання.
Спрямованістю учня на різні сторони навчальної діяльності називає мотиви навчання А.К Маркова.
Вона вважає, що можна розглядати 2 великі групи мотивів:
1. Пізнавальні мотиви, які пов’язані із змістом навчальної діяльності і процесом її виконання.
2. Соціальні мотиви, які пов’язані з різними соціальними взаємодіями учня з іншими людьми.
Перша група мотивів може бути поділена на декілька підгруп:
1. Широкі пізнавальні мотиви, які орієнтують учня на оволодіння новими знаннями. Тут деякі дослідники (Г.І. Щукіна) виділяють окремі рівні: інтерес до нових явищ, фактів, інтерес до суттєвих властивостей явищ, до дедуктивних висновків, до теоретичних принципів, ключових ідей тощо.
2. Навчально-пізнавальні мотиви, які орієнтують учня на оволодіння способами добування знань: інтерес до прийомів самостійного добування знань, до методів наукового пізнання, до способів саморегуляції навчальної роботи, раціональній організації праці тощо.
3. Мотиви самоосвіти.
Друга група розпадається на такі підгрупи:
1. Широкі соціальні мотиви: намагання одержати знання, щоб принести користь суспільству, почуття відповідальності за навчання, добре підготуватись до певної професії.
2. Вузькі соціальні (позиційні) мотиви: зайняти позицію, місце у стосунках з людьми, заслужити авторитет, одержати схвалення. Сюди відносять і так звану «мотивацію благополуччя» – отримувати тільки позитивні оцінки і схвалення з боку вчителя.
3. Мотиви соціального співробітництва.
Пізнавальні і соціальні мотиви бувають різними за якістю. З цієї точки зору виділяють змістовні і динамічні мотиваційні характеристики.
Змістовними характеристиками мотивів виступає:
1. Наявність особистісного змісту навчання для учня.
2. Наявність дієвості мотиву.
3. Місце мотиву в загальній структурі мотивації.
4. Самостійність виникнення і прояву мотиву (зовнішній – внутрішній мотив).
5. Рівень усвідомлення мотиву.
6. Степінь поширення мотиву на різні предмети, форми завдань.
Динамічними характеристиками мотивів є:
1. Стійкість.
2. Емоційне забарвлення.
3. Сила мотиву, швидкість його виникнення.

Розглядаючи проблеми мотивації навчання, Адам Дреєр (США) звертає увагу на дві проблеми: що повинен робити вчитель, щоб посилити мотивацію навчання, і в чому, на його думку, полягають джерела мотивації навчальної діяльності учнів.


10. Викладання науки про релігію закордоном.

РЕЛІГІЙНІ ОСВІТА ЗА КОРДОНОМ

Незважаючи на принцип відділення церкви від держави в більшості європейських країн у державних загальноосвітніх школах викладаються релігійні предмети. Ця виправдала себе практика, відповідно до якої релігійна освіта фактично здійснюється в державних навчальних закладах, закріплена й в законодавстві.

Норвегія Конституція. Стаття 2

"Євангельська лютеранська релігія є офіційною державною релігією. Громадяни, сповідують цю релігію повинні виховувати своїх дітей як її послідовників "

Арабська Республіка Єгипет

Конституція. Стаття 2

"Релігійне виховання - основний предмет у програмах системи державного освіти ".

Греція

Конституція. Стаття 16

"... 2.Образованіе становить основне завдання держави. Воно включає моральне, культурне, професійне та фізичне виховання греків, а також розвиток їхньої національної та релігійної самосвідомості і формування їх як вільних і відповідальних громадян ".

Литовська республіка

Конституція. Стаття 40

"Державні навчально-виховні заклади самоврядувань є світськими. У них по бажанням батьків ведеться навчання Закону Божого ".

ФРН

Конституція. Стаття 7

"... 3. Релігійне навчання є в державних школах, за винятком не конфесійних обов'язковим предметом. Без шкоди для права нагляду держави релігійне навчання проводиться у відповідності з основними принципами релігійних громад. Ні один викладач не може бути зобов'язаний проти своєї волі вести релігійне навчання ".

Конституція (основний закон) ФРН регламентує викладання Закону Божого в державних школах, де він відповідно до ст. 7 є "навчальним предметом, включеним до програми державних шкіл ". При цьому батьки і опікуни мають право визначати участь дитини в релігійних заняттях. Конституції земель деталізують ці питання. Так, у ст. 12 конституції землі Північний Рейн-Вестфалія вказується, що "в школах єдиного віросповідання ... навчаються діти католицького або євангельського віросповідання в дусі своєї віри. У школах спільного навчання для дітей різних віросповідань навчання і виховання проводиться на основі загальних християнських культурних і освітніх цінностей ". В с. 13 цієї Конституції говориться, що "звільнення від відвідування уроків Закону Божого провадиться за наявності письмової заяви від осіб, виховують дитину, або повнолітньої учня ".

У ФРН зберігається державне фінансування теологічних факультетів у державних вищих навчальних закладах.

Ірландія

Конституція. Стаття 44

"2.4. Законодавство, яке надає державну допомогу школам, не повинно встановлювати відмінностей між школами, які стоять під керівництвом тих чи інших релігійних віросповідань, і не повинно порушувати право дітей відвідувати має державну дотацію школи без отримання в ній релігійного виховання ".

Республіка Білорусь

Закон "Про свободу віросповідань та релігійні організації "

Стаття 8.

"В особливих випадках дозволяється з пізнавально-виховними цілями за бажанням батьків та за погодженням з органами народної освіти, запрошення до школи представників релігійних організацій ".

Італія

Текст нового Конкордату

1. У Відповідно до принципу свободи освіти і викладання в межах передбачених Конституцією Італійська Республіка гарантує католицької церкві право вільно створювати всіх видів і ступенів навчальні заклади та виховні установи.

Ці навчальні закладу за статусом прирівнюються до державних навчальних закладів, їм забезпечується повна свобода, а їх учням - умови, рівноцінні умов, створеним для учнів навчальних закладів держави та інших територіальних одиниць: однакові вимоги пред'являються і до іспитів.

2. Італійська Республіка, визнаючи цінність релігійної культури і, враховуючи, що принципи католицизму є історичною спадщиною італійського народу, у спільних цілях освіти буде продовжувати викладання католицької релігії в державних навчальних закладах, крім університетів.

В "Додатковій протоколі" сказано: "5. У відношенні статті 9:

а) у навчальних закладах, зазначених у п.2 католицька релігія викладається відповідно до доктрини церкви при дотриманні при дотриманні свободи совісті учнів викладачами, визнаними церковною владою і призначеними за погодженням з ними навчальними владою.

б) у дитячих садках і початкових школах релігія викладається класними вихователями при умови їх згоди і якщо вони визнані церковною владою.

в) подальшим угодою між компетентними навчальними владою та Італійської Єпископської конференцією будуть визначені: 1) програми викладання католицької релігії для різних видів і ступенів державних навчальних закладів; 2) порядок організації викладання релігії, в тому числі місце у розкладі уроків; 3) критерії відбору навчальних посібників; 4) напрям професійної кваліфікації викладачів.

В Італії релігійна освіта здійснюється у державних школах. Батьки, бажаючі звільнити своїх дітей від уроків релігії, повинні написати заяву. Якщо число учнів з некатолицьких сімей достатньо, їх батьки можуть просити надати їм шкільне приміщення для релігійного навчання своїх дітей.

Вірменія

Як передає агентство Метафрасіс: "9.6.1997 р. Національні збори Вірменії в другому читанні (остаточно) прийняв закон "Про доповнення і зміни до закону Вірменії "Про свободу совісті та релігійні організації", згідно з яким викладання релігії в тому числі і в загальноосвітніх закладах дозволяється проводити тільки на підставі віросповідання вірменської апостольської церкви ".

Бельгія

За повідомленням агентства "Метафрасіс": "Викладання Православ'я в державних школах французького співтовариства Бельгії дозволено з 1.09.1997 р. Як відомо Православна Церква була офіційно визнана в Бельгії в 1985 р. З вересня 1989 г.получено офіційний дозвіл на викладання курсу "Православ'я" в державних школах Фламандського співтовариства Бельгії. Інтерес до Православ'я серед бельгійців зростає, і, як зазначив диякон Домінік Вербеке, в даний час цей курс вже викладається в десятках шкіл на фламандського території ". (додаток до "Независимой газете" "НГ-релігія" № 10, 23.10.97 стор.2)

США

У США фактично порушується принцип відділення церкви від держави, оскільки 1 поправка до Конституції США не знайшла одностайної підтримки штатів. Так, у конституціях Пенсільванії, Нью-Гемпшира, Джорджії, Коннектікуту і Массачусетсу спеціально обумовлюються привілеї релігії і підтримки з боку штатів, в Зокрема, в галузі освіти.

Іспанія

У Іспанії конфесій, з якими державою укладено угоду про співпрацю, держава гарантує надання релігійної освіти в державних і приватних школах при наявності відповідного бажання з боку учнів та їх батьків.

Франція

У Франції Закон про відділення церкви від держави 1905 передбачає, тим не менше, бюджетні витрати, призначені на відправлення культів у ліцеях, коледжах і школах.

Великобританія

В Великобританії, відповідно до Закону про реформу освіти 1988 року, в програмі державних шкіл "обов'язково має бути присутнім релігійне освіту, а також проводитися щоденні молитви. При цьому християнство має користуватися належним визнанням ". Допускаються молитви для окремих груп учнів відповідно до їх віросповідання. Програма релігійного освіти в державних школах може враховувати релігійні особливості місцевого населення. Батьки мають право відмовитися від релігійної освіти своїх дітей.


11. Впровадження Болонської системи освіти та її вплив на викладання рел-ва.

Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації.

Передумовою її створення стало підписання Великої Хартії європейських

університетів (Magna Charta Universitatum).

Згідно з цілями БП до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського

процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:

полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;

зростанню привабливості європейської вищої освіти;

розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

БП не передбачає створенння повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

Впровадження Болонського процесу.

Процеси європейської інтеграції дедалі сильніше впливають на таку важливу сферу життя українського суспільства, як освіта. Болонський процес в Україні офіційно розпочався 19 травня 2005 року із підписанням декларації на Бергенській конференції. Тепер справа стоїть за національним та інституційним рівнем його впровадження.

На сьогодні 46 європейських країн включно з Україною підписали Болонську декларацію, яка наголошує на необхідності європейської співпраці у забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців, зміцненні довіри між суб'єктами освіти, мобільності, сумісності систем кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи освіти.


14(18). Теологічна (богословська) й релігієзнавча освіта: компаративний аналіз. Взаємодія чи конфронтація світської та теологічної освіти.

Етимологія слова "теологія" (гр. theos - Бог і logos - слово, вчення). Протестантський теолог Пауль Тілліх, поділяючи поняття "теологія" на два елементи: першим є theos, бог, що дещо про себе повідомляє, стихія одкровення; другим елементом є logos, розумне слово про те, що повідомляє Бог у своєму освідченні. Прагнучи упорядкувати і класифікувати різноманіття людських знань і теологію, французький богослов-схоласт Гуго Сен-Вікторський виділив мирську, світську (theologia mundana) і божественну (theologia divina) теології. Пізніше християнська теологія поділилася на природну (theologia naturalisi) i надприродну (theologia revelata). Об'єднує їх те, що предметом своєї рефлексії вони мають справу Бога, його слово, а не безпосередньо Бога. Якщо природна теологія пізнає Бога за його натуральним творінням, природним одкровенням, що з необхідністю передбачає включення в це осягнення розуму (через що, до речі, її не сприймають протестантські богослови), то надприродна теологія пізнає Бога шляхом осягнення змісту його одкровення, його "Святого слова". А оскільки сутність догматів Святого Письма недоступна людському розуму, то розум тут відіграє функцію систематизації основних положень надприродного одкровення, переведення їх символічного змісту на мову людського життя.

Як галузь наукового пізнання, релігієзнавство, не визнає абсолютної усталеності якихось знань. Від теології воно відрізняється саме тим, що своє покликання вбачає в здобутті нового знання про релігію. Саме тому елемент віри в ньому присутній як принцип, а не як інструмент осягнення. Раціональному в ньому відводиться провідне місце. Всі положення релігієзнавства обов'язково повинні дістати емпіричне підтвердження, теоретичну доказовість. Цим воно відрізняється від богослов'я, яке свої положення не доводить до чуттєво-сприйнятної наочності чи логічної очевидності і чіткості.

Богослов'я замикається сферою Святого Письма. Основним для нього є Бог, воно не виходить за межі слова про Бога і Божого Слова. Релігієзнавство, вивчає релігію як багатофункціональний феномен, а вже в контексті цього вивчення акцентує увагу і на Святому Письмі. Для вивчення релігії воно використовує як загальнонаукові, так і специфічні методи пізнання, що дає йому можливість проникати в сутність релігійних процесів, а не залишатися на поверхні явищ.

Теологія - це вчення про Бога, яке вибудоване в логічних формах на основі осмислення Священних книг, що розглядаються при цьому як одкровення, свідчення Бога про самого себе. Характерною особливістю теології, яка відрізняє її від богословського релігієзнавства, є: прийняття за істину концепції особистісного, абсолютного Бога; визнання того, що знання про Бога можна здобути лише з його "власного слова".

Релігієзнавство і теологія розрізняються також своїм функціональним призначенням, так би мовити метою своєї наявності. Теологія, незважаючи на свою схоластичність, усім своїм змістом орієнтована на утвердження релігії, пристосування її до змін суспільного буття. Релігієзнавство в обох формах свого теоретичного виразу покликане давати знання про релігію, залучати досягнення науки для пізнання релігійного феномена. Теологи кожної конфесії доводять достовірність догматичних установок саме своєї релігійної системи. У своїй діяльності вони підпорядковуються Церкві, яка орієнтує їх та контролює їх відповідність Святому Письму. Такого не скажеш, звернувшись до аналізу дослідницької праці релігієзнавців. Вони опосередковано залежні від Церкви, а тому їм властивий широкий спектр суджень з тієї чи іншої проблеми. Тому, на відміну від теології, в релігієзнавстві, навіть богословському, може існувати велика кількість різних течій і шкіл. Якщо одні з релігієзнавців близькі до теології, то інші в дечому розходяться з нею, допускають вільне витлумачення деяких догматів і положень релігії. І чим більше у своїх розмірковуваннях релігієзнавець покладається на розум, тим більше у своїх логічних структурах він віддаляється від церковної ортодоксії, богослов'я, переходить на традиції світського дослідника.

Релігієзнавство і богослов'я відрізняються також своєю структурою. Останнє включає догматичне, основне, моральне, пастирське богослов'я, екзегетику, патристику, літургіку та ін. Коло зацікавленості релігієзнавства інше й дещо ширше. Воно вивчає кожну з богословських дисциплін (чим не займається богослов'я щодо релігієзнавчих предметів), але не це визначає його структуру. Як уже зазначалося, структура релігієзнавства включає філософію релігії, історію релігії, психологію релігії, соціологію релігії, нові дисциплінарні релігієзнавчі утворення - феноменологію релігії, культурологію релігії, етнологію релігії, політологію релігії, географію релігії тощо.

Релігієзнавча освіта — система освітянської роботи, метою якої є озброєння особи всією сумою знань, яку має релігієзнавство про природу, сутність, функціональність, історію та географію релігії. На відміну від релігійної освіти релігієзнавча є світоглядно плюральною, оскільки знайомить своїх реципієнтів з різними поглядами на релігію, конфесійно незаангажованою, оскільки без будь-яких симпатій чи антипатій розкриває сутність віровчення, особливості культу, характер історії тієї чи іншої релігійної течії. Дисциплінарна визначеність релігієзнавчої освіти відмінна в середній і вищій школі, в системі релігієзнавчої спеціалізації. В серед, школі вивчають переважно історію релігії, у вищій — основи релігієзнавства, деякі спецкурси. Навчальний план спеціалізації з релігієзнавства, наприклад, в університеті "Києво-Могилянська академія", на філософських факультетах Київського, Чернівецького, Прикарпатського та інших університетів включає, окрім базового курсу "Релігієзнавство", історію християнства і релігій Сходу, дисциплінарне релігієзнавство- філософію релігії, історію релігії, географію релігії, психологію релігії,

соціологію релігії, курси з релігійної філософії різних конфесій, основ християнського віровчення, нетрадиційної релігійності й панорами релігійного життя, історії богословської та релігієзнавчої думки, а також спецкурси з українського язичництва, української релігійної духовності, історії релігії в Україні та ін. Студенти проходять наукову, педагогічну і соціологічну релігієзнавчі практики, пишуть курсові, бакалаврську і магістерську праці з різних релігієзнавчих дисциплін. Зміст релігієзнавчої освіти потребує свого наукового обґрунтування. (матеріал Ковцуняк)

Релігійна (теологічна або богословська) освіта - навчальний процес, зорієнтований на передачу особі певного обсягу інформації з метою підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття змісту певного релігійного віровчення. Релігійна освіта не є поза конфесійною, оскільки для її проведення залучаються послідовники певних конфесій, і вона проводиться як правило в їх освітянських установах. Релігійна освіта буває загальнопросвітницькою і професійно-зорієнтованою. Загальноосвітній характер має навчання релігії в парафіяльних і недільних школах, біблійних курсах тощо. Професійно-зорієнтовану релігійну освіту, які ще називають богословською, проводять різного типу духовні навчальні заклади (академії, університети, семінарії, коледжі). Від рівня духовної освіченості в католицизмі і протестантизмі залежить кар'єра особи в церковному житті. (матеріал Ковцуняк).

P.S При написанні цього питання багато посилайтесь на Колодного, адже цей матеріал є з його статті.

Це питання використовувати і до 18 про богословську освіту та доцільність її викладння в навч. закладах.


15. Функції релігієзнавчого знання в навчально-виховному процесі вищої школи

Функції релігієзнавчого знання

1. Світоглядна
2. Орієнтує в рел. оточенні людей, конфесійні ситуації України та світу
3. Р-во спонукає до потреби врегулювання міжконфесійних конфліктів. Налагоджує екуменічний діалог.
4. Забезпечує об’єктивні знання історії релігії, спец. обрядів, впливу релігій на людей та сусп-во.
5. Знайомить з основними державною політикою щодо дотримання прав людини в забезпечує конституційну свободу совісті віросповідання.
Формує уявлення про розвиток вищих духовних цінностей і необхідності культивуванні в особистому житті.


16. Прикладне значення практичного релігієзнавчого знання для фахової спеціалізації студентів….

Українські релігієзнавці – спочатку в житті, а тепер і в дослідженнях – започаткували нову сферу релігієзнавства – практичну. Вона насамперед зорієнтовані на оприсутнення релігії в суспільстві, від якого вона аж ніяк не відокремлена, хоч і відокремлена від держави. Кожний віруючий, як і будь-яка релігійна інституція, водночас є і не від світу цього і в цьому світі. Ось тут якраз і пролягає та межа, яка різнить теоретичне і практичне релігієзнавство. Останнє саме й покликане відтворити власне реальні шляхи входження віруючого і релігійних інституцій в світ. Бути практичним релігієзнавцем значно тяжче, ніж теоретиком релігії. Релігієзнавець-практик постійно зустрічається із фактами необґрунтованої заангажованості з боку державних чиновників різного рівня (від президента країни до голови сільради) на певні (а то й лише одну) Церкви чи релігійні течії і водночас всіляким протистоянням (часто антизаконним), адмініструванням, бюрократизуванням щодо інституцій інших конфесій.

То ж, як бачимо, практичне релігієзнавство визначає своє дослідницьке поле не за рахунок негативного, зневажливого ставлення до релігієзнавства теоретичного. Воно, поруч з ним, має право на своє існування. Але не рахуватися з тим, що в наш час відбувається зміщення інтенцій осмислення релігійних явищ, зміна тематичних і концептуальних орієнтацій релігійних спільнот, ми не можемо. Відходить те бачення релігії, яке сформувалося в епоху модерну. Релігія сама відчуває вже якусь свою непотрібність, незапрошеність. Сьогоднішній віруючий виштовхує її на окраїни свого життя і свідомості. Він розміщує її ще в своєму побуті – домашньому і почасти громадському, а в інші сфери її із-за непотрібності просто не допускає, бо ж не знаходить їй там значимого місця.

Відтак, як бачимо, практичне, значно урізноманітнене нині ставлення віруючого до світу, те практичне релігійне мислення, що супроводжує його, стають відокремленими релігійними феноменами, а відтак – окремими об’єктами осмислення. Саме це й спонукає нас виокремити в релігієзнавстві його практичне дисциплінарне утворення.

Для практичного релігієзнавства однією із вихідних його категорій постає саме категорія свободи совісті. Ця свобода сама по собі є безумовною і абсолютною. Вона постає як практичне апріорі. Лише така свобода, а ми її всіляко прагнемо утвердити в українському соціумі і в цьому виявляється наше діяння як практичних релігієзнавців, виступає не як щось зовнішнє, нав’язане особистості, а як щось внутрішнє, трансцендентне, само собою зрозуміле. Формуючи дійсне розуміння свободи совісті, ми цим прагнемо спонукати кожного віруючого, незважаючи на його конфесійну належність, піднятися над собою, своєю релігійною заангажованістю, по-іншому прочитати ті відомі слова з Біблії, коли Бог засвідчує, що єдиною його ознакою є лише те, що він Є, тобто просто оголошує своє буття. А якщо це так, то тоді будь-який конфесійний поділ, будь-яке обрядове оформлення релігії – не від Бога, а від людини. То чого ж із-за цього, наголошуємо ми конфесіям, вступати в якісь битви і конфесійні протистояння.

Практичне релігієзнавство відтак актуалізує не лише питання функціональності релігії, а й її цінності. Проблема аксіології релігії, її етичних норм у їхньому взаємозв’язку із соціальним станом людини є важливою для нього. Актуальним для нього є й питання суб’єкта релігійної діяльності. І тут ми працюємо над тим, як підняти рівень освіченості духовенства, як донести до нього здобутки не тільки релігієзнавчої, а й всієї науки.


17. Дидактичні і спеціалізовані методи викладання релігієзнавства

Викладач рел-ва має пам’ятати про загальні і дидактичні та спец. принципи при викладанні, а саме такі:

Релігієзнавчі принципи:

1. Історизму
2. Об’єктивності
3. Свободи совісті віросповідання толерантності

4. Антропологічного підходу

5. Культуро творчого аналізу.


До загально дидактичних засад належать:

1. Науковість викладу навчального метеріалу
2. Свідомість викладу подачі знань
3. Доступність
4. Міцність
5. Систематичність і системність
6. Природо відповідність обізнаність з психологічними особливостями студентів вміння і відповідність організації навчального процесу.
7. Індивідуальне навчання відповідно до інтелектуальних можливостей студентів
8. Активність зі сторони викладача і студентів.
9. Наочність
10. Нетрадиційні системи навчання
11. Зв'язок навчання з життям
12. Виховне навчання

Загальнодидактичні принципи навчання: науковості; системності і послідовності навчання; доступності навчання; зв'язку навчання з життям; свідомості і активності у навчанні; наочності; міцності засвоєння знань; індивідуального підходу; емоційності навчання.

Специфічні принципи навчання: єдність наукової і навчальної діяльності кафедр і викладачів; участь студентів у науково-дослідній роботі; органічна єдність теоретичної і практичної підготовки студентів; урахування особистих можливостей кожного студента.


19. Зіставний аналіз релігійного і релігієзнавчого виховання

Релігієзнавче виховання — організаційний процес виховного впливу, зорієнтований на виховання в реципієнта наук, обґрунтованих поглядів на природу і сутність релігії, її історію, конфесійну диференційованість. Релігієзнавче виховання покликане формувати світоглядну і конфесійну толерантність, дати знання принципів свободи сумління, виробити установку на пізнання дійсної суті релігійного феномену, його функціональності, свідоме, а не упереджено зорієнтоване користування своїми світоглядними переконаннями у стосунках з іншими людьми, в оцінках ролі релігій як в історії суспільства, так і в практиці повсякденного співжиття. Суб'єктами релігієзнавчого виховання можуть бути просвітницькі товариства, освітні установи, науковці-релігієзнавці. Релігієзнавче виховання важливе в плані долання тих міжконфесійних конфліктів, які тривожать суспільне життя України. Формами релігієзнавчого виховання можуть бути лекції, тематичні вечори, вечори-зустрічі послідовників різних конфесій, круглі столи науковців-релігієзнавців тощо. Основні принципи релігієзнавчого виховання - об'єктивність, історизм, толерантність, компетентність, позаконфесійність, доступність, мобільність.

Релігійне виховання - форма виховного впливу на особистість, покликанням якої є формування поглядів на релігію як найвищу цінність, що є єдиним визначальним фактором не лише суспільного і культурного процесу, але й життєдіяльності особи. Релігійне виховання завжди характеризує певна конфесійна зорієнтованість, світоглядна упередженість щодо арелігійних форм свідомості, вплив переважно на емоційну сферу духовності людини, догматичність. Релігійним вихованням займаються як окремі представники певних конфесій, зокрема служителі культу, так і спеціально створені для його проведення інституції -місіонерські товариства, чернечі ордени, братства тощо. Цій меті слугують різні релігійні видання, преса, релігійні радіо-і телепередачі. Багато конфесій мають чітко розроблену систему виховного впливу як на своїх послідовників, так і на тих, хто попадає в поле їх прозелітичної діяльності. За умов свободи совісті в демократичній Україні релігійне виховання, враховуючи переважно конфесійну і світоглядну строкатість працівників по суті всіх державних інституцій, установ, колективів, жителів поселень тощо, має проводитися так, щоб не збурювати до загострення міжконфесійних суперечностей, суспільної нестабільності на конфесійній чи світоглядній основі, не порушувати громадський спосіб суспільства. Релігійне виховання є складовою процесу релігійної освіти.


20. Історичні особливості вивчення релігії. Становлення наукового вивчення релігії

Хоча процес становлення наукового вивчення релігії розпочався ще в період античності, коли у грецьких та римських філософів був інтерес до проблеми походження релігії, і знаходився опісля під сильним впливом критично налаштованих щодо релігії раціоналістів Просвітництва ХVIII ст., релігієзнавство, як окрема галузь гуманітарного знання, постає лише у другій половині ХІХ ст.

Виникнення релігієзнавства – науки про релігію – як правило датують другою половиною ХІХ століття. Батьками нової науки вважаються троє вчених, котрі у своїй працях теоретично обґрунтували принципи, методи та підходи релігієзнавства. Це – Фрідріх Макс Мюллер (1823-1900), Корнеліс Пітер Тіле (1830-1902) та П’єр Данієль Шантепі де ла Соссе (1848-1920).

Саме, виходячи із діяльності Ф.М. Мюллера, дослідники історії релігієзнавства намагаються встановити умовну дату появи релігієзнавства. Найперша дата – 1856 р.– пов’язана із публікацією вченим статті "Нарис порівняльної міфології". Також певним відправним пунктом у становленні наукового вивчення релігії були прочитані у 1870 році М.Мюллером чотири лекції, видруковані у 1873 р. під назвою "Вступ у науку про релігію". Однак для сучасників М.Мюллера більш важливим у становленні релігієзнавства здавався 1874 рік, коли вчений на Міжнародному конгресі орієнталістів поклав початок 47-томному виданню "Сакральних книг Сходу" (1879-1898). Ця серія розпочалась із мюллерівського перекладу Рігведи.

До епохи Просвітництва, в умовах монопольного домінування християнства у духовному та суспільному житті Європи, вивчення релігії зводилося фактично до студіювання Біблії, праць Отців Церкви та історії церковних соборів. Відхилення від ортодоксального вчення загрожувало відторгнення суспільства чи навіть фізичне знищення. П. Шантепі де ла Соссе справедливо вказує на те, що становлення науки про релігію тісно пов’язане із розвитком лінгвістики, філології, етнографії, міфології та фольклористики. До цього переліку, звісно, можна додати ще й археологію та сходознавство. Накопичення багатого емпіричного матеріалу та теоретичних суджень в названих науках відіграли неабияку роль у розвитку та становленні релігієзнавства у Західній Європі та Північній Америці.

Якщо говорити про конкретні впливи названих вище наук на становлення науки про релігії, то до них відносяться:

опанування у ХV ст. давньогрецької мови та івриту, що дало європейцям можливість критично підійти до дослідження біблійних текстів, а вивчення близькосхідних мов та санскриту в ХVІІІ-ХІХ ст. дало поштовх до студіювання сакральних текстів написаних цими мовами, «відкриття» європейцями на початку Упанішад та буддизму;

розшифровка Ж. Шампоньоном (1790-1832) єгипетського письма та археологічні розкопки у Месопотамії розкрили перед європейцями близькосхідну культуру і поставили питання про впливи єгипетської та вавилонської релігії на іудаїзм;

розвиток у ХІХ ст. фольклористики, що зосереджувала увагу в тому числі на міфологічний та релігійний компонентах у давніх народних легендах, піснях та казках. Саме з фольклористики походить традиція порівняльної міфології та порівняльного релігієзнавства;

класична та біблейська археологія, єгиптологія і месопотамська археологія зазнали бурхливого розвитку після відкриття та розшифрування аутентичних текстів;

ü до початку ХХ ст. відбувається поступове розшифрування ієрогліфів цивілізації майя, що дало можливість дослідникам звернутися до вивчення їхньої міфології та обрядів.

Безперечно, що на розвиток релігієзнавчих досліджень суттєво вплинули науково-технічні досягнення, особливо у галузі транспортного та комунікаційного зв’язку. Це призвело до більш тісних політичних, економічних та культурних контактів між народами. Для науки це означало більш оперативне поширення наукових здобутків, налагодження тісніших зв’язків між вченими, з одного боку, і "наближення" безпосереднього предмету вивчення для дослідників "примітивних", близькосхідних та азійських релігій, з другого.

Інституалізація релігієзнавства як наукової сфери знання фактично проходила у два етапи. Перший етап – кінець ХІХ – початок ХХ ст. – характеризується становленням університетських програм з релігієзнавчих студій у Західній Європі, Північній Америці та Японії та професійних релігієзнавчих співтовариств. Другий етап – третя чверть ХХ ст. – охоплює більш ширший ареал земної кулі – Африка, Австралія, Нова Зеландія, Океанія, Латинська Америка, Північна Азія та Близький Схід та Східна Європа.

Найбільш відомою та авторитетною у релігієзнавчому світі нині вважається англомовна "Енциклопедія релігій", вперше видана за редакцією Мірчі Еліаде у 1987 р., і перевидана із додатковими статтями у 2005 р. вже за редакцією Ліндсей Джонса.

Сучасний дослідник релігієзнавства Грегорі Алес наголошує на тому, що становленню наукового вивчення релігії передували три вимоги: 1) розповсюдження раціонального та емпіричного знання про релігії, яке постійно перевіряється і переглядається; 2) становлення університетських навчальних програм та підрозділів; 3) відмова від традиційної релігійної інтерпретації релігійних явищ, прагнення досліджувати релігії безвідносно до конфесійних перспектив. Злиття усіх трьох умов відбувається лише на сучасному етапі розвитку релігієзнавства – у період після Другої світової війни.

Українське релігієзнавство, як це слушно відзначає професор А.Колодний, не має власної професійної традиції. Воно розвивалося переважно в контексті суспільно-політичної та філософської думки України ХVІІ-ХХ століть. Проте українські мислителі прагнули не просто з’ясувати, що таке релігія, в чому її особливість як духовного явища. Вони насамперед розкривали її функціональну значимість, роль в національному розвитку України.


Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (15.01.2012)
Переглядів: 2614 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 185
Друзі сайту
Статистика

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz