Понеділок, 20.11.2017, 04:01
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Персоналії
РОЗДІЛ III

ФІЛОСОФІЯ У КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКІЙ АКАДЕМІЇ

У 1632 році утворюється перший в Україні вищий навчальний заклад - Києво-Могилянська колегія, яка з 1701 року одержала статус академії. За роки свого існування (була закрита в 1817 р.) пере- творилась на культурний, просвітницький та науковий центр формування громадсько-політичної думки та національної свідо- мості. В академії щороку отримували освіту від 500 до 2000 студентів. Вивчалося в академії, за європейською традицією, "сім вільних

наук": риторика, граматика, поетика, музика, арифметика, геометрія та філософія. Викладання здійснювалось різними мовами - латин- ською, грецькою, французькою, німецькою, польською, церковно- слов'янською та українською. Багатомовність викладання дозволяла вихованцям академії розширити інтелектуальні горизонти свого розуму, самостійно опановувати скарбницею світової цивілізації, розширити можливості безпосереднього спілкування з видатними вченими Європи.

Діяльність Києво-Могилянської академії дозволила поєднати професіоналізм західноєвропейської філософії з традиціями світо- бачення українців. Вона врятувала українську культуру від долі ін- телектуальної попелюшки, яку історичні обставини намагалися змусити ходити в чужому культурному вбранні іноземних госпо- дарів. Тут відбувалося становлення української літературної мови, склалася національна літературно-поетична школа. В академії сформувалася впливова школа філософської думки слов'янського світу. Філософський курс читався два роки і поділявся за системою Аристотеля на три частини: логіка (філософія розумо- ва), фізика (натурфілософія) та метафізика (філософія божественна). У різні часи філософські курси читали І.Гізель, Г.Кониський, Г.Щербацький, Ф.Прокопович, С.Яворський, В.Ясинський та інші. Викладання філософії у Києво-Могилянській академії було зв'язано ще з однією важливою обставиною. В Україні на той час не існувало чіткого розмежування між власне філософським і релігійним

світоглядами. Зв'язок між філософією та теологією був настільки тісним, що остаточним аргументом обґрунтування теоретичної дум- ки вважалося посилання на Бога та Святе Письмо. Тому філософи не відокремлювали пізнання від богопізнання, розум від богослов'я.

30

Вчені академії на основі богослов'я розробили релігійно- філософську концепцію буття, яка намагалася засобами логіки осягнути таємницю створення світу. Богослов'я для філософів Києво- Могилянської академії було священним. Вони розглядали його як одкровення, невичерпне джерело людської думки, зразок безпомилкового мислення, як духовну силу, що панує над розумом, оберігає його від хиб у пошуках істини. Потяг київських філософів до вивчення богослов'я був загальним напрямом їх світогляду, який усвідомили як вищу моральну норму особистого життя.

Однією з основних проблем філософських курсів Києво-Могилянської академії була проблема співвідношення Бога, матерії і природи. Своє завдання мислителі бачили в тому, щоб розробити найбільш ймовірну доктрину богопізнання, яка засобами логіки змогла б всебічно обґрунтувати прояв найважливіших сил Бога- Творця, що відповідали б його сутності.

ПЕТРО МОГИЛА (1596-1647) - церковний, політичний і культурно-освітній діяч. Народився в сім'ї молдовського господаря Симеона, навчався у Львівській братській школі, здобув вищу класичну освіту у Франції.

У 1627 році переїхав в Україну, якій віддав найбільш плідний період свого життя. Його діяльність, як митрополита Київського, була спрямована на розвиток освіти й науки, сприяла пробудженню національної самосвідомості українського народу. "Головна справа його життя, - писав про нього І.Франко, - заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ'я і південно-руської національності, користуючись тією ж зброєю, якою вівся на них напад з боку ворога - наукою і просвітництвом". Хоча П.Могила був передусім богословом, а не філософом, його твори, насамперед "Требник", "Книга душі...", "Хрест Христа Спасителя і кожної людини" та ін., містять чіткі світоглядно-філософські поняття, категорії, ідеї. Своїми науковими студіями зробив вагомий внесок у розвиток української філософської термінології, збагатив її українськими відповідниками вживаних на Заході категорій. Започаткував в Україні цілу плеяду мислителів, які викладали філософію, досліджували її проблеми, писали філософські твори, проводили філософські диспути, тобто займалися професійною філософською діяльністю. Це - І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський та ін.

31

Саме з іменем П.Могили та його сподвижників пов'язаний початок систематичного викладання філософії як певної системи нау- кових знань, перехід від філософії, що розумілась як мудрість та життя в істині й відображала духовно-практичне опанування світу, до філософії, що давала його теоретичне осягнення. З діяльністю П.Могили та його послідовників у заснованій ним академії пов'язані також певні зміни в ментальності українського народу та її спрямування в бік раціоналізму.

Все це мало значення для формування атмосфери духовного зближення й порозуміння в Україні. П.Могила й інші професори академії належали до однієї філософської школи з однією методологією, теоретичним рівнем і бароковою сутністю. Центральним об'єктом дослідження барокової філософії стає досконала людина, або "героїчна особа", яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому, земному житті ідеал людини. Західноєвропейська філософія, яку глибоко засвоїв П.Могила, формує нагальну потребу нового трактування місця людини у Всесвіті.

Саме тому П.Могила орієнтує професорів академії попри головні теологічні ідеї віднаходити те особливе в людини, що виокремлює її в навколишньому мінливому і нескінченному світі. Завдяки цьому у центр української філософії доби бароко владно висувається проблема "людина і Всесвіт".

Внесок П.Могили у формування духовної культури України вагомий і плідний. Адже його творчість стосується не лише філософсько-світоглядних знань, а й ідей, пов'язаних з теоріями і концепціями української історії, поетичного, ораторського та інших мистецтв, природознавства, математики, астрономії і, звичайно, богослов'я. Тому заснована ним колегія виконувала функцію духовного єднання, культурно-світоглядної консолідації українського суспільства.

ЙОСИП КОНОНОВИЧ-ГОРБАІІЬКИЙ (7-1653) - філософ, педагог. У 1642-1645 рр. був ректором Києво-Могилянської колегії, читав трирічний філософський курс та логіку. В його творчій діяльності значне місце посідає розв'язання теоретико-пізнавальної проб-лематики, зокрема проблеми "людина і Всесвіт". Людина мислиться ним як "мікрокосм" у "макрокосмосі" Все- світу. Людина - складовий чинник природного світу, вона підпорядковується законам розвитку природи, хоч і наділена особливим атрибутом - мисленням. У навчальному курсі риторики Й.Кононович-Горбацький проголошував: "Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму".

Велику увагу він приділяє характеристиці пізнавальних якостей людини: відчуттю, сприйманню, уявленню, органічному взаємо- зв'язку мови і мислення. Слова, як гадає Горбацький, безпосередньо позначають речі, бо вони слугують саме цьому, а слова писемної мови є одночасно знаками як речей, так і слів усної мови. Підкреслює, що людина думає словами й ці "розумові слова" мають вирішальне значення при створенні понять. Без слова неможливо створити загальне поняття, "універсалію". Підкреслюючи таке виняткове значення слова, філософ визнає, що при утворенні загальних понять визначальну роль відіграє подібність, яка існує незалежно від нашого інтелекту в окремих реальних речах. За традицією києво-могилянських професорів пізнавальний процес розпочинається із опису "чуттєвої душі" як основи формування цілісних образів. "В інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях", - стверджує Й.Кононович-Горбацький, обґрунтовуючи у своєму курсі логіки відомий з часів античності принцип сенсуалізму. У складеному ним підручнику "Оратор Могилянський" всебічно аналізується філософська спадщина античності та Ренесансу, проголошується кінцевою метою філософії служіння на благо людей і суспільства.

ЛАЗАР БАРАНОВИЧ (1620-1693) - мислитель, письменник, церковний і політичний діяч. Народився на Чернігівщині, після завершення навчання в Києво-Могилянській академії пройшов тут шлях від наставника і викладача молодших класів до професора риторики, філософії і богослов'я, ректора (1650-1657 рр.). Відтак став

архієпископом Чернігівським, місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри. Автор багатьох творів, серед яких "Меч духовний", „Труби словес проповідних", „Лютня Аполлона" та ін.

У друкованих творах, лекціях, проповідях Л.Баранович загост- рює увагу до людини як суб'єкта морального життя, що надає його діяльності гуманістичної спрямованості. Людина сама творець своєї долі, від її волі й розуму залежить життєвий шлях, однак вона повинна звіряти все відповідно до Закону Слова Божого. Стверджує, що людина має бути доброчесною у всьому - в діях, думках і помилках, нести в собі високу моральність і благородність. Закликає до самовдосконалення особистості, засуджує несправедливість, зраду, жорстоке ставлення до слабких духом і бідних людей. Ці роздуми знайшли художньо-образне втілення у вірші з "Лютні Аполлонової": "У багатого тля одежі поїдає. А жебраки голі сидять на базарі. В землю ховає багач своє срібло-золото. Убогий жебрак же копійки не випросить...".

Особлива емоційність притаманна Л.Барановичу в філо-софських роздумах про Україну, де вона порівнюється з церквою- вдовою, що оплакує свою долю, а козацтво - з бурею, котрій треба підкорятися. В патріотичних закликах згадує не тільки про бойову славу предків, а й про велич духовної культури нації періоду Київської Русі, яку треба відродити.

На думку Л.Барановича, основним поняттям філософії є поняття субстанції. Оскільки субстанції існують у двох формо- втіленнях - духовному і тілесному, духовна субстанція має перевагу, бо формує розум і свободу волі людини. Він активно полемізував з цього приводу, обстоював власну точку зору, намагався примирити містичний аскетизм релігійної моралі з розумним самообмеженням реального, тілесного життя.

ІНОКЕНТІЙ ПЗЕЛЬ (близько 1600-1683) - філософ, історик, літератор, політичний і церковний діяч. Виходець з Прусії, що прийняв православ'я. Багато років віддавав роботі у Києво Могилянській академії, був її ректором. У 1656 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври. Прихильник возз'єднання України з Росією, але за автономію українського духовенства. Йому приписують створення "Синопсису" (1674 р.), проте частина дослідників заперечує авторство Гізеля.

Інокентію Гізелю належить значне місце серед тих, хто прагнув культурного відродження України і своєю діяльністю намагався прискорити його. Зокрема, завойовує визнання обґрунтована ним ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти.

Багато професорів академії залишили після себе оригінальні курси філософії. Серед них і Інокентій Гізель. Він намагався ознайомити студентів з філософією античного світу, з основними напрямами філософії середньовіччя, прищеплюючи своїм слухачам філософську культуру, створюючи передумови для самостійного мислення.

Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в Києво-Могилянській академії І.Гізель разом з іншими прогресивними професорами прагнув спиратися на доктрини, які суперечили б не лише схоластизованому аристотелізмові, томізмові, а й вченням представників іншої схоластики. У своїх пошуках вони натрапили на візантійську патристику, італійський гуманізм, вчення епохи Відродження, на філософію і науку Нового часу.

Уже в першій половині XVII ст. виявляється глибокий інтерес до людини. Самостійною галуззю філософського знання стає етика. Гуманістичні ідеї розкріпачення людини, утвердження гідності, її сила, активність, самостійність стають центральними проблемами в курсі етики.

Нове етичне вчення І.Гізеля заперечує аскетизм, споглядальність, пасивність, рабську покірність долі. У ньому чітко звучить нове розуміння свободи волі, ролі розуму, гармонійної єдності духовного і тілесного. Інтерес до земних цінностей не в останню чергу пробуджений національно-визвольною боротьбою українського народу. З метою протистояння духовному поневоленню прогресивні діячі України спрямовували свої погляди до власної культурно-національної традиції, яка від часів Київської Русі найтісніше зв'язана з культурою греко-візантійського світу. В етиці громадянського гуманізму була ідея загального блага, що стала критерієм усіх моральних оцінок. Ця етика закликає особу утверджуватися через її діяльність, активне ставлення до світу. Ідея утвердження людини через її діяльність, активне ставлення до дійсності виразно звучить у творі І.Гізеля "Мир з Богом чоловіку". Сенс життя він вбачає не в утечі від світу в ім'я споглядання й осягнення божественної благодаті, а в боротьбі з усякими вадами, злочинами. Підтримує ідею про те, що на землі, крім людини, немає нічого великого і нічого більшого у людині, крім розуму.

Гізель плекає в етичних курсах ідею громадянського патріотизму, вчить любити свій народ, землю і пишатися ними. Він вважає людську совість основним критерієм розпізнавання добра і зла. Такий висновок ґрунтується на ідеї "самовладання" людини. Іншим критерієм добра і зла, за І.Гізелем, є людський розум. Він вважав, що мораль може становити гармонію між людиною і суспільством, апелюючи до їх розуму, свідомості, мудрості. І.Гізель вірив у те, що людина стане морально досконалою і щасливою у цьому світі.

35

ІОАНИКІЙ ГАЛЯТОВСЬКИЙ (1620-1688) - мислитель, письменник, церковний і громадський діяч, з 1657 р. ректор Києво-Могилянської колегії, автор багатьох релігійно-філософських творів, серед яких "Ключ розуміння", "Небо новое", "Либідь", "Алькоран"

У розв'язанні філософських проблем І.Галятовський виходить з основоположних принципів теїзму - віри в існування Бога як надприродної сили, що породжує всю багатоманітність світу. При цьому душа людини становить її сутність, пронизує все її тілесне начало, єднає з Богом.

У полеміці про сутність справедливого суспільного устрою Галятовський виступає із захистом існуючого ладу, вважає природною соціальну нерівність, поділ на багатих і бідних. Будь-який протест, спрямований на послаблення соціального гніту, вважав неприпустимим.

Разом з тим неоднозначною була й оцінка людей, які володіли багатством і владою. Не завжди майновий стан, за оцінкою І.Галятовського, був запорукою благополуччя в потойбічному світі. Головне, вказував він, - здатність до благочестя і пожертви, уміння віднайти в собі риси милосердя і людяності. При цьому наголошував, що багатство можна здобути й праведними методами, але слід уміти ним по-християнському розпорядитися. В збірнику проповідей "Ключ розуміння" підкреслює необхідність виховувати в собі помірність у задоволенні природних потреб, бо зловживання може обернутись втратою здоров'я для людини.

В окремих працях звертається до природничих наук, вбачає в них головне джерело світопізнання, особливо таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, походження грому, дощу, вітру тощо. Разом з тим природничо-наукові уявлення І.Галятовського були інколи обмеженими, що пояснюється відчутним впливом ідей Аристотеля на його світоглядні позиції.

ЮСАФ КРОКОВСЬКИЙ (7-1718) - філософ, церковноосвітній діяч. Після закінчення Києво-Могилянської академії слухав курс філософії і богослов'я в Римській академії. З 1683 р. професор риторики, піїтики, філософії й богослов'я. В 1693-1697 рр. – ректор Академії. З 1707 р. - митрополит Київський. Належав до тих діячів, які сміливо впроваджували нові, більш прогресивні методи навчання, викладали навчальні курси ясним і доступним способом.

36

За ініціативою І.Кроковського у Києво-Могилянській академії значно посилюється інтерес до проблеми активності і дієвості розуму, до користі і застосування знань. Сама практика, суб'єктивна активність трактуються переважно як суто розумова, інтелектуальна діяльність. Однак разом з тим з'являється інтерес і до реальної практичної діяльності. "Даремною була б наука, - говорить І.Кроковський, - коли б не могла бути застосованою на практиці... Той не має нічого спільного з наукою, хто не може застосувати її в житті".

З погляду І.Кроковського, в життєдіяльності людини провідне місце займає воля, а не розум, як це стверджували західноєвропейські філософи-раціоналісти. Воля має більш вагому внутрішню енергію ніж інтелект, тому вона насичена благородністю та глибоким емоційним змістом. Людське сумління формується в надрах емоційновольової сфери і тому виступає об'єктивним результатом внутрішніх переживань, які при цьому мають міцну релігійну основу.

І.Кроковський був прихильником українізації православного обряду, виступав проти тотальної залежності митрополії Лівобережної України від шовіністичної великодержавної політики Петра І, за що й був арештований та висланий за межі України.

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ (1677-1736) - філософ, історик, публіцист, політичний діяч. Народився у Києві в родині небагатого купця. При хрещенні отримав ім'я Єлісей. Батьки його рано померли, опікувався ним дядько по матері, вибірний ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович І. Навчається Єлісей з 1684 року у початковій школі при Києво-Братському монастирі, з 1687 р.

починаються його студії у Києво-Могилянській академії. Не закінчивши навчання, він вирушає до Львова, де приймає греко-католицьку віру. Згодом продовжує навчання і релігійну діяльність у Кракові, Відні, Римі. В 1701 р. без видимих причин покидає Рим і, перейшовши знову у православ'я, в 1704 році з'являється у Києві.

Тут при вступі до Київського братства був пострижений у ченці, приймає ім'я Феофана Прокоповича II. У 1705 році - професор Києво-Могилянської академії, згодом стає її ректором, у 1707-1709 роках викладав філософію. Засновує літературно-філософський гурток "Вчена дружина", створює перший проект академії наук. Феофан Прокопович, як соратник Петра І, стає видатним державним, культурним і церковним діячем Російської імперії. Помер 8 вересня 1736 року у Новгороді.

37

Центральне місце у філософському вченні Прокоповича належить теорії держави і права. Він створив перший варіант просвіченого абсолютизму, який є застосуванням теорії природного права і суспільного договору до практичних потреб російської імперії періо-ду Петра І. Його погляди прислуговувались утвердженню пріоритету світського начала, підпорядкуванню церкви державі, сприяли подоланню опору боярських і церковних кіл процесам централізації влади. Згідно з Ф. Прокоповичем, ніякого опору державній владі з боку різних верств населення не допускається. Верховний носій державної влади ставиться над усіма громадянськими законами, будь-які його ідеї виправдовуються, якщо їх метою є загальнонародна користь.

Зрозуміло, що теорія просвіченого абсолютизму, яка безпосередньо торкалась тогочасної суспільно-політичної боротьби, а також питання про владу і власнісні інтереси світської і церковної аристократії, спричинила до переслідування Прокоповича тогочасними і наступними реакційними колами. Перед Київською філософською школою того часу стояло нелегке завдання: умоглядно знайти об'єднуючу ідею, яка змогла б подолати віддаль між Богом, природою і людиною, з'єднати два протилежні світи - посейбічний і потойбічний у єдине ціле, а також запобігти їх злиттю. Перевага цієї ідеї в тому, що дозволяла довести те, що Бог може бути усвідомлений розумом як першопричинне всього існуючого, як сила, що зберігає наперед установлену гармонію - основу єдності і непорушності світу. Для цього необхідно було розчинити ідею Бога у природі, довести її невіддаленість від законів, що керують ствоеними речами. Це вчення, що ототожнювало Бога з природою і розглядало останню як втілення божества, згодом отримало назву пантеїзму.

В Україні поборником такої ідеї був Ф. Прокопович. Але ототожнюючи природу з Богом, він одночасно підкреслює їх нерівність, оскільки визначає, що Бог існував перед буттям світу. Він розмежовував поняття "духовність" та "тілесність", вважаючи, що останнє могло пробудитися до життя тільки завдяки заплідненню духом.

Ф. Прокопович прагне розширити межі мислення, ввести розум у справи віри, тобто доказати можливість логічного обґрунтування таємниць світобудови. Наявність Бога у природі не тільки не заважає науковому пізнанню, а навіть навпаки, Бог підтримує пошукову активність розуму такими дарами свого духу, як осяяння, інтуїція, провидіння, передчуття. З іншого боку, логічна невичерпність розуму стимулює богопізнання, розсуває межі світогляду, перетворює

об'єкт віри у предмет наших знань, а останні, - в інтелектуальний засіб обґрунтування віри. З цього Ф.Прокопович робить висновок, що напрямок, яким іде наука, не повинен суперечити богопізнанню, бо в них загальна мета - служити істині, хоча вони і рухаються до неї різними шляхами.

У світогляді Ф.Прокоповича вимальовується загальний план ідеї створення світу. Бог, як творець, - першопричина і першодвигун матерії, перетворення ідеальних сил у фізичні сили природи, як предлогічна основа буття речей, виникнення форм руху, які, зберігаючи загальну кількість матерії, утворюють її якісні перетворення і, нарешті, остаточне утвердження ідеї єдності світу шляхом наукового пізнання та теології.

Людину Ф.Прокопович розглядав як мікрокосм, що є скороченим відтворенням макрокосму, і вважав, що вона прекрасна не тільки своїм духовним єством, а й тілесним. Ці погляди відбилися і в етичному вченні мислителя, зокрема в розумінні ним щастя, добра і зла. Щастя людини він вбачає вже не стільки в досягненні потойбічного Царства Божого, скільки в цілком земних речах і обставинах.

СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ (1658-1722) - філософ, політичний і церковний діяч. Прізвище, мабуть, слід виводити від назви родинного містечка Явори чи Яворова. В підлітковому віці Стефан разом з батьками переселяється на схід України в село Красилівку, біля Ніжина.

Від 1673 року Яворський навчається у Києво-Могилянській академії. Згодом - у вищих навчальних закладах Львова, Любліна, Познані і Вільно. Для того, щоб мати можливість навчатися у католицьких навчальних закладах, Стефан Яворський переходить в уніатство.

Отримавши ступінь магістра філософії та вільних мистецтв, повертається до Києва, де починає викладати у Києво-Могилянській академії, для чого публічно зрікається уніатства і знову повертається у лоно православної церкви. З 1691 по 1693 рр. читає курс філософії під назвою "Філософське змагання". Як дипломат неодноразово брав участь у посольствах до Москви, де був відомим і як один з фундаторів Російського театру, що діяв при Слов'яно-греко-латинській академії. Останні роки життя С. Яворський очолював церкву, в 1721 р. призначається головою Синоду.

Курс логіки, з якого починалось традиційно викладання філософії, Яворський розробив у руслі аристотелівської традиції. Для нього методом дослідження є логіка, точніше діалектика, де переважно викладалось вчення про три логічні операції: поняття, судження і умовиводи. Він підкреслював, що діалектика є справжньою наукою і обов'язково потрібна іншим наукам для більш досконалого пошуку істини; однак вона сама не потребує іншого методу, оскільки її може поступово підсилювати природна сила розуму. Пізнання ідеальних сутностей вимагає від розуму нової стратегії мислення, яка ґрунтується вже не на набутих знаннях, а на усвідомленні морального закону особистої відповідальності перед Богом за збереження встановленого ним світогляду. Логіка повинна допомогти розуму, коли він переходить межу, що відокремлює матеріальне від ідеального, зміцнити віру. Але Яворський попереджає про небезпеку зловживання логікою, коли її намагаються використати для атаки на віру.

Таким чином, логіка виконує дві функції: по-перше, вона є за-

гальним правилом руху мислення від відомого до невідомого,

обґрунтування думок та повного розкриття їх змісту; а по-друге,

створює інтелектуальні передумови для індивідуального самозаг-

либлення свідомості у духовний світ, закритий для наукового

пізнання. Поєднання обох функцій робить її універсальною наукою,

допомагає подолати межу між ідеальним та матеріальним, вірою та

знанням, з'єднати світ чуттєвих речей та світ духовних цінностей у

єдине ціле, підкоривши їх загальному закону буття.

У натурфілософії С.Яворський приділяв увагу вченню наївних

матеріалістів стародавньої Греції - Фалесу, Епікуру, Демокріту,

Парменіду, Анаксимену. У тлумаченні поняття матерії він орієн-

тується на ідеї Платона та Аристотеля. Значне місце в його натур-

філософії приділяється вченню про властивості оформленої матерії,

дається ґрунтовний аналіз світобудови за Аристотелем, Д.Скотом,

М.Коперником, Тихо де Браге.

МАНУЙЛО КОЗАЧИНСЬКИЙ П699-1755) - філософ, педагог, церковний діяч. Народився у місті Ямполі, в шляхетській родині. Закінчив повний курс Києво-Могилянської академії, став професором, читав тут три філософські курси. Автор драми "Братоутробіє Марка Аврелія", підручника "Філософія Аристотелева", ряду публіцистичних творів.

Виходячи з теологічного світогляду, визнавав творення світу Богом з ухилом у пантеїстичне ототожнення Бога і природи. В лекціях з філософії всебічно аналізує проблему єдності форми і матерії, руху і часу, піддає критиці теорію вроджених ідей, підтримує науковий пошук і протиставляє науку різноманітним забобонам. Особливу увагу приділяв морально-етичній проблематиці, гуманістичній спрямованості філософії, зокрема вважав, що найважливішими з "природних прав" людини є право на життя, право наслідувати "вказівки свого розуму", право приватної власності і право вибору. Виступаючи проти схоластичних критеріїв оцінки людини, прийнятих у тодішньому суспільстві, вважав, що честь, слава, гідність особи залежать не від походження її із знатного роду, а від її власних діянь, вчинків, чеснот. Чеснота не природжена, вона формується в процесі щоденної діяльності, над її вдосконаленням треба постійно працювати.

У М.Козачинського простежується зацікавленість проблемою боротьби добра і зла, сподівання на утвердження справедливого суспільного устрою. Відповідну роль тут відіграють закони. Їх необхідність випливає з того, що щось спільне має бути правильно розподілене між громадянами, тому повинна бути основа, що керує всіма і карає нечесних. Козачинський вводить поняття "суттєвого зла": "те, що суперечить природному праву, є суттєве зло". Основна мета людських вчинків та діянь полягає в досягненні щастя. Однак не тільки благородне походження і високі посадові почесті служать джерелом щасливого і заможного життя. Людина, вказував М.Козачинський, в повній мірі щаслива лише тоді, коли в неї панує душевний спокій і гармонія, коли її життєвий шлях спрямований на "сходження до Бога". Саме ці ідеї стали основою формування світогляду Г.Сковороди, зокрема його концепції щастя.

ГЕОРГІЙ ЩЕРБАІІЬКИЙ (1725-1754) - філософ, педагог, письменник, церковний діяч. Народився у с.Рогозі Переяславського полку в козацькій родині. Вишу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, після закінчення якої там же викладав синтаксис, поетику, риторику, грецьку мову та філософію. В 1749 р. став ієромонахом. З 1753 р. викладав курс богослов'я в Московській академії. Курс лекцій з філософії, що зберігся, свідчить про високу як на той час філософську культуру Г.Щербацького, глибоке знання західноєвропейської філософії, близькість його натурфілософських ідей до філософії Нового часу.

Г.Щербацький був послідовником учення французького філософа і математика XVII століття Рене Декарта. В основі філософської концепції Декарта була ідея про існування двох протилежних начал - душі і тіла, що створені Богом і об'єднані в загальне поняття "світ". Розвиваючи цю ідею,Щербацький приходить до визнання, що закони природи є проявом духовних сил. Вони були внесені у природу Богом під час її створення. Під вічністю Щер-бацький розуміє простір, що існує поза часом, бо останній, на відміну від вічності, має початок і кінець; це сила без дії, розум без справ; причини без наслідків; ідеї без речей; дух без образу та подоби; спокій, що зберігає рух, життя без народження і смерті, любов без щастя. І все це, незважаючи на свою алогічність, чекає часу свого пробудження, щоб перевтілити власні внутрішні невичерпні можливості у реальні форми буття речей відповідно до своєї первісної сутності.

Одночасно, зауважує він, розум не може усвідомити таємниці таких перетворень, бо вони повні внутрішніх суперечностей, які не можуть бути розв'язані логічним шляхом. Розум прагне до ясності, тому він, зустрічаючись з невідомістю, перш за все намагається зро-зуміти його природу, а також визначити логічні форми пізнання. Все, що не піддається обробці засобами логіки, розум відкидає, за-лишаючи це вірі або вигадкам. Що ж значить для свідомості відмовитися від таких ідей, як вічність? Зневажання вічності означає, що ми добровільно кидаємо себе в обійми вульгарних уявлень про світобудову.

З роздумів Щербацького виходить, що вічність передує часу, незалежно від нього. Але таке можна сказати про час, який є похід-ним від вічності і створений для загального вимірювання тривалості матеріальних речей та проміжків вічності. Відокремлюючи час від вічності, Щербацький, разом з тим, наполягає на їх об'єднанні, бо інакше виникне питання про відносність і несталість самого часу. Для цього поділяє час на земний та трансцендентний. Тривалість земного часу залежить від тривалості речей, тобто не має власної міри. На відміну від земного, трансцендентний час є загальним виміром руху, який передує створеним речам. Людина може сприймати час, але не вічність. Це обмежує її світогляд матеріальним світом, веде до заперечення потойбічного буття, а разом з тим, по-слаблює віру, яку філософ вважає основою моральності особистості.

ГЕОРГІЙ КОНИСЬКИЙ (1717-1795) - історик, філософ, громадський діяч. Народився в м.Ніжині на Чернігівщині в старо-винній родовитій сім'ї. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії (1728-1743). Через два роки після її закінчення став викла-дати в ній поетику, а відтак філософію. У 1751 р. був призначений ректором академії. З 1755 р. - єпископ Могильовський, глава право-славної церкви в Білорусі.

До наших днів дійшов текст лише одного з двох курсів філософії, прочитаний професором Г.Кониським в академії у 1749-1751 pp. - "Загальна філософія...", в якому розглядаються проблеми онтології, космології, теорії пізнання і етики.

Корінною проблемою онтології у філософському курсі Кониського є буття сутнього як загального поняття, що сприймається абстрактно від навколишнього світу. Буття і сутнє в тлумаченні філософа - ідентичні, рівнозначні: "Сутнє, буття не означає чогось іншого, крім того, що існує... Все, що є, є сутнім". Сутнє, в його тлумаченні, двояке: фізичне сутнє, тобто матеріальний світ, і метафізичне сутнє -найзагальніше поняття, що об'єднує матеріальні і нематеріальні речі. Першим займається натурфілософія, другим - теологія. Цим самим Кониський відокремлює науку від теології, філософію від релігії. Природа, тобто матеріальна субстанція, за Кониським, зале- жить від духовної субстанції, Бога. В тлумаченні матерії філософ виходив з вчення Аристотеля і філософів Нового часу, зокрема Декарта: "Матерія є першим суб'єктом кожної речі. Разом з формою вона становить реальне буття предметів і явищ".

У космології Г.Кониського відчувається вплив досягнень того-часного природознавства, зокрема вчення М.Коперника, Г.Галілея. Він категорично заперечував геоцентричну систему Птоломея, твер-дячи, що "Земля рухається здебільшого поступальним рухом... Тому вона ніяк не може бути в центрі світу". Мислитель поділяв думку Галілея та інших учених про сферичну поверхню Місяця та інших планет. У трактуванні неживої природи в його філософському курсі яскраво виступає тенденція пояснення природних явищ дослідним шляхом, шляхом розкриття їх хімічних і фізичних властивостей. Відправним пунктом гносеології Г.Кониського є визнання ним пізнаванності світу і його законів. Один з її принципів – незалежність мислення від будь-яких авторитетів. Український мислитель був прихильником сенсуалізму, виводячи всі знання з відчуттів. Однак чуттєве сприйняття, на його думку, є лише початковим пунктом пізнання. За ним йде діяльність розуму - вироблення понять про сприйняті речі, а далі - наукова теорія. Великого значення надавав Кониський методам пізнання, завдяки яким "легше уникаються помилки і безпечніше досягається істина". Відповідно до поділу наук на теоретичні і практичні він розрізняв два методи пізнання - синтетичний та аналітичний. Розуміючи всю складність процесу пізнання, Кониський вбачав у логіці запоруку досягнення істини, гаранта подолання пізнавальних труднощів. Філософ не обмежував пізнавальний процес спогляданням світу, досягненням істини. Активність розуму, за його переконанням, не зводиться до його рефлективності, а виходить за межі суб'єк-тивного і переходить у сферу практичної діяльності. "Практичне знання є таке, - писав він, - яке не ґрунтується на одному пізнанні об'єкта, а переходить дальше до його творення та управління цим творенням". Цим самим мислитель орієнтував на. Потребу практичного застосування знань. Центральне місце в етичних поглядах Г.Кониського посідає проблема блага як головної мети людського життя. Перший обов'язок етики як науки, вважав він, - "шукати і навчати, в чому полягає найбільше добро або найвище благо і щастя". Найвище благо, блаженство філософ розглядав у двох аспектах: блаженство, яке "приготував людині Бог" у потойбічному світі, благо, очікуване з неба, і блаженство у земному житті досяжне для людини як результатїї діяльності. За його переконанням, людина повинна шукати щастя в "цьому смертному житті", а не у потойбічному. Однак земне щастя - ні в самих чуттєвих насолодах, ні в самих почестях і славі, ні в багатстві, а в сумі всіх благ, які відповідні природі людини, в практичній її діяльності, у погодженні з розумом, "у здоров'ї тіла й добрій долі". Причім мислитель не обмежував проблему блага блаженством окремої людини, а поширював її на суспільне благо.

Одним із засобів досягнення блага, щастя і уникнення зла Кониський вважав самопізнання. Люди, на його думку, здебільшого не досягають щастя тому, що не знають себе, не знають того, "що їм більш за все підходить і найбільше їх вдосконалює, і внаслідок цього неправильно і погано діють".

З гуманістичних позицій вирішує Кониський проблему свого "Я" людини. Він заперечує ідею "божого промислу", фаталізм і ви-знання абсолютної свободи волі. Людина в його етичних поглядах - це особистість, що має розум, а тому може усвідомлювати мету і здійснювати її вибір, долати неморальні потяги, вибирати вчинки моральні. Як розумна істота людина здібна панувати над природою, бути її господарем і господарем себе самої, керувати своїм життям. Отже, Кониський прагнув зробити етику практичною, придат-ною для життя людини, наукою, що допомагає шукати добро і долати зло.

45
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (20.01.2012)
Переглядів: 774 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz