Четвер, 28.03.2024, 17:20
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Персоналії
РОЗДІЛ IV

ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА В УКРАЇНІ

У суспільній науці Просвітництвом прийнято називати політичну ідеологію, філософію і культуру прогресивних суспільних сил періоду розкладу феодальних відносин і становлення буржуаз-ного суспільства, а сам цей період - епохою Просвітництва. Змістом ідеології Просвітництва було сподівання її представників на усунення вад існуючого суспільного ладу, зміну його політики, моралі, побуту шляхом проведення реформ і поширення освіти. Це, за словами німецького філософа І.Канта, історична епоха розвитку людства, суть якої полягає в широкому використанні людського ро- зуму для реалізації соціального прогресу. В Україні ідеї Просвітництва набули поширення в другій половині XVIII - на початку XIX ст. Це був період кризи феодальнокріпосницької системи, посилення соціального і національного гноблення народу. Царизм зміцнив репресивний апарат у Лівобе-режній і Слобідській Україні, створивши тут намісництва. У 1775 р. була ліквідована Запорізька Січ, аз нею і рештки автономії України, перетворення її на провінцію Російської імперії. В 1783 р. юридично узаконене кріпосне право. Посилення феодально-кріпосницького гніту викликало різке піднесення антифеодального руху. Частину Слобідської України охопила селянська війна під проводом Пугачова. Досить сильним в Україні був рух декабристів. У Правобережній Україні, яка була під гнітом Польщі, в 30-40-х рр. XVIII ст. виник гайдамацький рух. Згадані процеси знайшли своє відображення в ідеології Просвітництва, представники якої виступили проти найогидніших проявів феодально-кріпосницького ладу, поставили ряд питань прогресивного розвитку суспільства. Філософські ідеї Просвітництва виступали теоретичною основою вирішення головного завдання того часу - знищення кріпосного права, визволення від його ланцюгів основ економічного, соціально-політичного і культурного життя. Філософія Просвітництва не була однорідною. Вона являла собою складне переплетення різноманітних філософських орієнтацій, починаючи від матеріалістичних, пантеїстичних, різних варіантів раціоналістичних - до ірраціоналізму і містики. Однак спільним для всіх її течій і напрямів було переважання суспільної проблематики, проблем ролі науки й освіти в суспільному прогресі, місця моралі в житті суспільства. Серед суспільних проблем центральне місце посідають питання сутності людини, її пізнавальних здібностей, люд- ського щастя та шляхів його досягнення. Віра в безмежні можливості розуму зумовила інтерес просвітників до гносеологічних проблем, зокрема незалежності людських знань від віри. У тлумаченні соціальних проблем провідними були питання походження людського

суспільства, власності, нерівності між людьми, держави, які тракту-

валися в дусі теорій "природного права" і "суспільного договору".

Серед українських просвітників зіркою першої величини сяє

ім'я Григорія Сковороди - філософа, гуманіста, викривача соціаль-

ного зла, поборника принципів соціальної справедливості, добра,

високої моральної відповідальності особи. До плеяди мислителів-

просвітників належать Я.Козельський, П.Лодій, І.Ризький, Т.Оси-

повський, А.Стойкович, М.Козлов, В.Лапшин, М.Максимович, у

світогляді яких домінувала матеріалістична тенденція. І.Шад,

В.Каразин, В.Довгович, А.Маркевич. О.Духнович та ін., які з

ідеалістичних чи дуалістичних позицій пояснювали існуючий

суспільний лад, відстоювали ідею розумного устрою суспільного

життя, несли людям світло знань і правди.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722-1794)- один з найвидатніших українських філософів. Народився в с.Чорнухи Полтавської губернії. Одержав вищу освіту в Києво-Могилянській академії. Був викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Працював домашнім учителем. У складі посольської місії перебував за кордоном (Угорщина, Австрія). Останні 25 років життя провів мандрівним філософом. Перу Г.Сковороди належать: поетична збірка "Сад божествен-них пєсней", збірник байок "Басни Харьковскія", філософські твори "Начальная дверь ко христіанскому добронравію", "Наркісс. Разглагол о том: узнай себе", "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни", "Кольцо", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира", "Діалог. Имя ему - Потоп зміин" та ін.

Г.Сковорода - засновник української класичної філософії. В його концепції знайшли свій зрілий, виразний і чіткий вияв особливості української філософської думки, вираження українського світоглядного менталітету, зокрема таких його рис, як антеїзм (близькість до природи), екзистенціальність, кордоцентризм (примат "серця" над раціональністю).

47

У центрі філософського світобачення Г.Сковороди – людина та її щастя. Філософія, за його переконанням, має бути наукою істинного життя, а значить, наукою про людину, сенс її буття, шляхи досягнення щастя в земному житті. Цю проблему він вирішував у морально-етичному плані, через відношення добра і зла. Мислитель засудив світ зла - здирство, користолюбство, зажерливість, владу речей, духовну спустошеність. Коріння зла - дух наживи, "сріблолюбство". В серцях їх носіїв "погане сім'я виплоджує жовч і зміїну отруту, що вбиває душу". Сили, здатні протистояти злу і його побороти, знаходяться в самій людині, дані їй від Бога. Ці сили - добро.

Головне - пізнати його, привести в дію. Г.Сковорода поділяв думку античних філософів: "Пізнай себе самого". У самопізнанні, виявленні своїх здібностей, своїх природних нахилів і виробленні на цій основі відповідного способу життя бачив запоруку людського щастя.

Природа, джерелом якої, за Г.Сковородою, є Бог, визначила людині її "сродність" - природний нахил до певного виду діяльності. Шлях до щастя і полягає у співпаданні задатків з обраною сферою життєдіяльності. З ідеї "сродної праці" мислитель робив глибокі соціальні висновки. Суспільні вади і нещастя постають з того, що люди добровільно, або їх змушують обставини, беруться.не за своє діло, до праці, до якої "не лежить серце", немає здібностей. Коли ж

праця відповідає "сродності", то вона перетворюється в найпершу життєву потребу, стає "солодкою".

Філософська концепція Г.Сковороди ґрунтується на вченні про три світи і дві "натури". Перший світ - великий світ (макрокосмос), другий - людина (мікрокосмос), "світик", "світочок". Такий поділ йде від античності, а потім виявляє себе у західноєвропейській філософії ХУІІ-ХУІІІ ст. Однак, якщо там зв'язок цих світів - людини і природи - прямий, безпосередній, то у Г.Сковороди між ними знаходиться третій світ - символічний, той, що міститься у Біблії. Символ, у тлумаченні мислителя, не дзеркальне, а умовне відображення світу, тому Біблію не можна читати як твір, що буквально відображає життя, а витлумачувати за символами, що містяться в ній, добачати житейську правду, людські сподівання і прагнення. На підставі тлумачення Біблії як символічного світу, прихованих у її текстах ідеальних стосунків між людьми, Г.Сковорода висунув ідею "горньої республіки" як ідеалу нового суспільства, що ґрунтується на засадах любові, рівності, справедливості, республіканській формі правління.

48

Кожний з трьох світів, за Г.Сковородою, має дві "натури" - зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Невидима "натура" - дух, вічність, Бог. Вона є основою видимого світу, в ній його сутність.

Наголос на приматі, перевазі духовного над матеріальним, душевного над тілесним, фізичним - відмінна риса філософії українського мислителя.

З іменем Г.Сковороди зв'язане таке унікальне явище в українській філософії, яке увійшло в історію культури під назвою "філософії серця". На думку мислителя, головним у внутрішньому світі людини є не інтелект, не розум, а "серце", під яким він розумів переживання, що ґрунтуються на явищах позасвідомого, несвідомого. "Серце", - писав він, - "голова усього в людині", "корінь життя і обитель вогню і любові", "думок наших безодня". Вченням про "серце", як підґрунтя духовного світу людини, Г.Сковорода надав українській філософії національної своєрідності – орієнтації на "внутрішню людину", її духовну сутність.

Г.Сковорода вніс вагомий вклад у педагогічну теорію і практику. Головним пунктом його педагогічних поглядів є ідея про те, що виховання "йде від природи". Завдання педагогіки - розвинути і плекати так, як садівник вирощує яблуньку, притаєні, вроджені здібності дитини, дати їм проявитися на повну силу, допомогти їй пізнати свою "сродність" і навчити діяти відповідно до неї. Великого значення надавав Г.Сковорода розумовому вихованню, тісному поєднанню розумового пізнання з працею, прищепленню високих моральних якостей і, насамперед, любові до Батьківщини, свого народу.

ЯКІВ КОЗЕЛЬСЬКИЙ (1728-після 1793) - філософ-матеріаліст, просвітитель-демократ. Народився в містечку Келеберді на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії та Петербурзькому університеті. Перебував на педагогічній роботі у вищих військових навчальних закладах (Петербург), секретарем Сенату. Повернувшись у 1770 р. в Україну, працював у Малоросійській колегії в м. Глухові.

Головні праці: "Механические предложения", "Философи-ческие предложения", "Рассуждения двух индейцев Каллана й Ибрагима о человеческом познании".

Я.Козельський з матеріалістичних позицій підходив до осмислення світу як існуючого об'єктивно, незалежно від людської свідомості, матеріального. Матерія - це те, "з чого складається якась річ". Матерії властивий рух, простір і час як її об'єктивні форми. Матерія безмежна в просторі і вічна у часі.

У теорії пізнання Я.Козельський стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму - в основі пізнання знаходяться відчуття. Чуттєве сприйняття - "нижче пізнання". Крім нього, людині властиве "вище поняття" - розумове пізнання. Мислитель відстоював єдність чуттєвого і раціонального пізнання, критикував крайнощі раціоналізму та емпіризму, велику увагу приділяв розробці різних логічних форм пізнання.

У філософській спадщині Я.Козельського значне місце посідають етичні та соціологічні проблеми. Мислитель був прихильником теорії "природного права" і "суспільного договору". Суспільство і державу розглядав через призму їх відповідності природі людини. Як просвітитель, Я.Козельський виступав за соціальну рівність, за справедливе законодавство, засуджував кріпосництво, вірив у його усунення шляхом реформ зверху, був прихильником республіканської форми правління. В поглядах на моральний світ людини він дотримувався принципу суспільної людини – прагнення до загального добра. Серед моральних її якостей філософ на перше місце ставив доброчесність, викривав пануючу в тогочасному суспільстві мораль, принципу "людина людині - вовк" протиставляв гуманні стосунки між людьми.

ПЕТРО ЛОДІЙ П 764-18291 - просвітник, філософ і юрист. Народився в селі Збой на Закарпатті. Був професором Львівського, завідувачем кафедри логіки, метафізики і моральної філософії Краківського, завідувачем кафедри і деканом філософсько-юридичного факультету Петербурзького університетів.

Основні праці: "Логические наставления, руководствующие кпознанию й различению истинного от ложного", "Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве", а також рукописи: "Наставления логики" і "Краткое введение в метафизику" (частково опублікована в кн. "Історія філософії України". Хрестоматія. - К., 1993).

За своїми філософськими поглядами П.Лодій був деїстом: світ створений Богом, але в подальшому розвивається за своїми закономірностями, існує об'єктивно, незалежно від людської свідомості ("предмети перебувають поза нашим розумом"). Свідомість - функція мозку: "Анатомічні досліди нас переконують, що ми втрачаємо тоді всі відчуття, коли пошкодимо мозок, хоч би всі інші частини тіла були в найкращому стані". У питанні співвідношення душі і тіла П.Подій заперечував божественний характер походження душі, релігійні погляди на її безсмертя: "Душа за своєю природою називається образом тіла, отже, як тіло за своєю природою є смертне, так само і душа за своєю природою є смертна".

У теорії пізнання П.Лодій був сенсуалістом, вважаючи джерелом пізнання відчуття. Чуттєве знання є першою, нижчою фазою пізнавального процесу. Друга - вища його фаза - логічне знання. Великого значення мислитель надавав мисленню, логічним категоріям для пізнавальної діяльності, науки. Істинність знання він вбачав у його відповідності з об'єктами матеріального світу ("схожість думок наших з предметом"). Істину мислитель поділяв на метафізичну, логічну, моральну та фізичну, а її критерієм вважав несуперечливість і загальновизнаність більшістю людей. Полемізуючи з питань пізнавального процесу з І.Кантом, він критикував його за суб'єктивний ідеалізм, агностицизм, розрив чуттєвого і раціонального, емпіричного і логічного.

Як просвітитель П.Лодій відстоював ідею природного права людини і народів. Курс природного права він читав у Петербурзькому університеті. Однак рукописна праця "Естественное право народов", як і рукопис іншої його праці "Полньїй курс философии", не була видана і досі не віднайдена.

ВАСИЛЬ КАРАЗИН (1773-1842) - засновник Харківського університету, видатний вчений і винахідник, автор багатьох праць з кліматології, агрономії, селекції та інших, а також з питань освіти, зокрема "Речь о пользе просвещения в домоводстве". Світогляд і діяльність В.Каразина суперечливі: від критики феодально-кріпосницького ладу і пропаганди поширення освіти як рушія суспільного прогресу до захисту самодержавства і кріпацтва (після 1825 р.). Однак його просвітницька діяльність загалом була прогресивною. Протягом усього свого життя він виступав пристрасним поборником освіти. Дальше підвищення добробуту народу і підкорення сил природи, на думку вченого, можливі лише на основі науки, перш за все досягнень хімії. Запорука задоволення зростаючих потреб суспільства - єдність освіти і трудової діяльності.

У поглядах на людину і суспільство В.Каразин дотримувався релігійно-ідеалістичних поглядів. Влада на землі від Бога. Монархічний лад є вічним. Найкраща форма правління - конституційна монархія. Рівності між людьми, на його думку, бути не може, бо її, мовляв, нема в природі. Людина "є цар прекрасної природи", її сила – у пізнанні природи. Велику увагу В.Каразин приділяв історії українського народу та його філософії. Мав намір написати працю про Г. Сковороду, якого називав "істинним філософом".

ІВАН (ЙОГАН БАПТИСТ) ШАД (1758-1834) – професор філософії Харківського університету. Німець. У молоді роки був ченцем. Порвавши з монастирем, зайнявся філософією. У свій час - професор Ієнського університету (Німеччина). В 1804 р. на запрошення Харківського університету став його професором. У 1816 році за погляди, зокрема висловлені в праці "Природне право", звільнений з посади і видворений за межі Російської імперії. Основні праці: "Чиста й прикладна логіка", "Природне право". Філософський світогляд І.Шада має в цілому ідеалістичну орієн-

тацію. Він еволюціонізував від І.Канта до Й.Фіхте і Ф.Шеллінга. Сильний бік його філософських поглядів - елементи діалектики. Природу, матерію філософ розглядає в єдності протилежностей, які є джерелом розвитку: притягання і відштовхування - в неорганічній природі, подразливість і відчуття - в органічній природі, бажання і мислення - в суспільстві. "Загальний закон життя, дії і творення у всесвіті, - відзначив він, - полягає у протилежності речей, по суті

своїй однакових, так що коли б її знищити, то настало б панування вічної смерті. Через цю протилежність кинуто іскру життя в усьому світі - фізичному і моральному".

У поглядах на процес пізнання І.Шад виходив із єдності чуттєвого і раціонального. Відчуття - безпосередній зв'язок свідомості з дійсністю. На їх основі формуються категорії як для діяльності розсудку, так і для діяльності розуму. Розум робить реальне ідеальним, тобто він виступає у функціях мислення і, в той же час, обертає ідеальне в реальне, отже, виступає у функціях хотіння.

З діалектичних позицій підходив І.Шад до суспільства та людини. Людина, за його вченням, проходить у своєму розвитку три етапи: тваринний, юридичний і моральний. Перехід від тваринного стану до власне людського відбувається завдяки соціальному середовищу. У праці "Природне право" І.Шад, критично поставившись до теорії "суспільного договору", виводив державу і право з природи людини і законів розуму. З природи людини, за його концепцією, випливають права: життя і смерті; вільної думки, бажання і дії; прагнення до прекрасного і витонченого; право вступати в громадянське суспільство, добиватися громадської пошани і відстоювати свою гідність; право космополітичне і право релігійних сповідань.

За силою розуму, вважав Шад, людина абсолютно вільна, тому вона може приймати законодавство тільки узгоджене з розумом. Якщо ж людина обирає закон всупереч своїй волі, тоді вона втрачає свою гідність розумної істоти. Людина повинна бути і залишатися людиною і захищати себе як людину - у цьому непорушне право розуму. І. Шад засуджує рабство, яке розглядає людину як річ і суперечить природному праву. Однак, говорячи про природні права людини, філософ виступав лише за безумовну свободу думки, а не дії. Причому вважав, що з "міркувань державної влади" правитель має право заборонити будь-які дії громадян.

І.Шад, як просвітитель-гуманіст, виступав проти будь-яких форм насильства, за свободу совісті і думки, самовдосконалення людини, за суспільний прогрес.

ІВАН РИЗЬКИЙ (1761-1811) - доктор філософії, професор російської словесності, перший ректор Харківського університету. До цього працював професором філософії Петербурзького гірничого корпусу. Коло наукових інтересів - філософські питання мови і мислення, логіка, естетика, літературознавство, історія. Основні праці: "Умослов'я, або Розумова філософія", "Введення в коло словесності", "Наука віршування", "Досвід риторики", "Про пізнання, що властиве уявленню". Проблеми буття і пізнання І.Ризький вирішував з матеріалістичних позицій. Обстоював первинність матеріального світу стосовно людської свідомості, виступав проти концепції про вроджений характер ідей (понять), будучи переконаним, що "ми не можемо мати ніякого уявлення про речі, які перебувають поза нами, доки вони не діятимуть на наші чуття". Пізнання, вважав він, "починається з відчуттів". Але на цьому воно не зупиняється, а йде далі - до розумового пізнання. Якщо відчуття дають нам знання зовнішніх властивостей буття, то "розум., вдається до критики, пізнає внутрішні якості". Тобто І.Ризький чітко розрізняв чуттєву і раціональну сторони пізнання, виходив з їх єдності. Мислителю одному з перших у філософській думці України належить розробка філософсько-лінгвістичних проблем, зокрема, про виникнення і розвиток мови, взаємовідношення мови і мислення, ролі мови в пізнавальній діяльності. Він відстоював думку про природне походження мови: мова виникає в процесі становлення людини. Вона має своїм початком або джерелом відображення речей. Мова і мислення знаходяться у нерозривній єдності: слово виникає на основі відображення предметів і явищ світу в поняттях. Рівень розвитку мови і мислення залежить від глибини пізнання явищ природи, від рівня суспільного життя взагалі. "Розгляд речей завжди передує розгляду слів", - підкреслює І.Ризький. Первісні люди, спілкуючись з допомогою мови, не задумуються над тим, як це у них виходить. Натомість "члени освіченого суспільства, відчуваючи потребу вникати у суть своєї мови, переконуються на першому, так би мовити, своєму кроці, що вся їх праця буде марною без попереднього пізнання самих речей, зображених нею".

У збагаченні мови на основі вивчення природи і життя кожного народу, а також у взаємозбагаченні мов і культур різних народів І.Ризький вбачав одну з найважливіших умов дальшого прогресу цивілізації. Мислитель виступав за розвиток освіти, бо лише таким шляхом можна прочитати "величезну книгу природи, щоб дістати можливість ділити з нею її таємниці". Як ректор Харківського університету він зробив великий внесок у підготовку національних наукових кадрів, у збереження письмових історичних пам'яток українського народу.

ОЛЕКСАНДР ДУХНОВИЧ (1803-1865) - письменник, педагог, публіцист-просвітитель, громадсько-культурний діяч Закарпаття, родом із с.Тополя на Пряшівщині (нині Словаччина), навчався в Ужгородській гімназії та богословській семінарії, був священиком, каноніком, викладачем гімназії в Пряшеві. Культурно-просвітницьку і письменницьку діяльність розпочав із збирання українських народних пісень, які опублікував Я.Головацький, видавав календарі, популярні книжки для поширення знань, написав підручник для народних шкіл "Книжиця читальная, для начинающих", молитовник "Хліб душі", драму "Добродітель перевищає богатство", поезії "Храм любви", "Я русин", "Вічність", статті "Естественно-духовные рассуждения", "Загадки й логогрифы", "Дело от безделья", "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских", "Повесть о Ломоносове" та ін. Чимало статей опублікував у львівських виданнях "Зоря Галицькая", "Слово". I.Франко відзначав О.Духновича як людину "доброї волі і немалих здібностей" і водночас "заплутаним у язикові та політичній доктрині". Закарпатський просвітник виступав проти мадяризації, за що був переслідуваний угорською владою, боровся за навчання в школах рідною мовою, але писав церковнослов'янською, чим скористалися москвофіли, зараховуючи його до свого табору. Проте для О.Духновича була головним не стільки визначеність "політичної доктрини", скільки діяльність за визволення з-під національного і соціального гноблення свого та інших слов'янських народів. Він, як і інші просвітники, вважав, що шляхом піднесення освіченості, поширення знань серед широких верств народу, підвищення активності національної інтелігенції у викриванні жорстокості, анти гуманності "старих порядків" можна на принципах розуму і справедливості перебудувати суспільство. З позицій гуманізму розглядав проблеми суспільства, людини, вдосконалення відносин між людьми.

О.Духнович визначав природне право кожного народу і окремої людини на вільний розвиток, а те "неподобство", що не кожний може скористатися правами на "життя та хліб", пояснював переважанням "егоїзму і користі" над законом, відсутністю знань, мудрості. Тому першочергову увагу приділяв людині та її морально-духовному вдосконаленню. Центральною у філософських поглядах, як засвідчує аналіз творчості О.Духновича, є ідея розумної людини, яка є вільною і самодостатньою. Поставивши головне філософське питання "что я єсть, чому на земле живу, что надобно делать", український мислитель-просвітник доводив, що розумна і вільна людина перешкоди долає, бо "де є розум, там є й свобода діла".

Проголосивши розум головним чинником людської діяльності, О.Духнович вказував, що "доля людини залежить від неї самої, від спрямування її розуму і сил духовних". Обґрунтовуючи ідею самоактивності людини ("Но єсть ганьба, стид лежати, лем от неба вшитко ждати"), він закликав спрямовувати індивідуальну діяльність на користь усім людям, бо "хто живе для людства - тоді буде жити і після смерті, а хто ні для себе, ні для другого не живе, той ще за життя вмирає". Таким чином, ставив питання про сенс життя людини, яка розумом пізнає створену Богом природу як матеріальну силу з її незнищенністю і вічністю. Людина, вдосконалюючи себе, активно діє на суспільну користь і сама творить своє майбутнє. В процесі самого життя людини в суспільстві формується її духовний світ, моральні чесноти. Дотриманню моральних норм, як вважав мислитель, мала б сприяти релігія. У трактуванні природи, людини, суспільства, обґрунтуванні нових ідей активності і самовдосконалення людини простежується еволюція поглядів О.Духновича від ідеалістичних до деїстичних.

Філософські ідеї О.Духновича значною мірою співзвучні з поглядами інших українських просвітників, порівняльний аналіз творчості яких викликає зацікавлення дослідників історії української філософії.
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (20.01.2012)
Переглядів: 1575 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 185
Друзі сайту
Статистика

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz