| Головна » Статті » Інше - різне |
Персоналії
| РОЗДІЛ V ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ У першій половині XIX ст. у суспільно-політичному житті України відбувся перехід від доби Просвітництва до романтизму. Останній поступово перетворився на провідний напрям духовного життя. Романтизм - художній метод у літературі й мистецтві, що в 20-30-х рр. XIX ст. прийшов на зміну класицизму. Для нього характерне протиставлення реальній дійсності картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю. Як літературний напрям він утвердився в європейських літературах, охопив різні галузі культури. Однак романтизм - це не тільки художній метод, це певний напрям осмислення світу, певна концепція світобачення. Він протиставив просвітницькому механістично-раціоналістичному розумінню світу, його "бездушній розсудливості" культ почуттів і творчого екстазу, любові, відчуття природи через органічне злиття з нею, релігійність переживань, ідеалізацію минулого. Теоретики романтизму (брати Фрідріх і Август Шлегелі - філологи, Ф. Шеллінг - філософ, Ф. Шлейєрмахер - проповідник і філолог та ін.) виступали за свободу життя і творчості, розкріпачення особистості, її "близькість до природи". Розглядаючи світ як витвір мистецтва, а мистецтво, поезію як засоби проникнення в таємниці природи, вони закликали до вивчення народної творчості, мови, "народної душі". Дослідники відзначають відмінність романтичного бачення світу мислителями державних і бездержавних народів. Якщо романтизм літератури і культури перших утверджував органічну єдність людини з одухотвореною природою, культивував творчу фантазію, символи та міфи, які надавали поезії емоційну вниклість і пророчу функціональність, то романтизм других робив наголос на історизмі, фольклорі, у яких вбачав закодований національний етнос, на звеличенні ролі національної мови. Проблеми романтизму стають для культурних діячів України співзвучними з прагненням до її національного відродження. Романтизм став світоглядною основою нової української літератури, зокрема, творчості І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Гоголя, представників "Руської трійці", насамперед М.Шашкевича. Романтичне світорозуміння, поєднане з національною ідеєю, - характерна риса діяльності і творчості діячів Кирило-Мефодіївського товариства - М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка. З найбільшою силою романтичне бачення світу виступає у "філософії серця" П.Юркевича. Провідні соціально-політичні ідеї романтизму - ідея нації, ідея історизму. Вони знаходять в Україні благодатний ґрунт для формування в суспільстві національної ідеї. Від доби романтизму розвиток як культури, так і філософської думки йде, органічно переплітаючись з пробудженням національної самосвідомості і намаганнями українців національно і політично самовизначатися. Соціальна несправедливість у формі кріпацтва, імперський утиск народів будили потребу перебудови соціального і політичного життя. її виразниками виступали М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Гоголь та інші представники українського романтизму. ДАНИЛО ВЕЛЛАНСЬКИЙ (1774-1847) - учений, філософ. Народився в містечку Борзна Чернігівської губернії. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії і Петербурзькій медично-хірургічній академії. Протягом 1802-1805 рр. підвищував свої знання з медицини і природознавства в Німеччині, де захопився натурфілософією Ф.Шеллінга. Після повернення до Петербурга працював професором медично-хірургічної академії, був обраний академіком Петербурзької академії наук. Є автором багатьох праць, серед яких: "Обозрение главного содержания философского естествознания", першого російського підручника фізіології "Основное начертание общей и частной физиологии как физики органического мира", "Биологическое исследование природы в творящем и творимом ее качестве". Світобачення Д.Велланського сформувалося під впливом натурфілософії Ф.Шеллінга, яку він намагався застосувати до розвитку фізіології, фізики і медицини. Основу буття вбачав в абсолютному розумові, яким є Бог. Природа і людина – породження абсолютного початку. Матеріальне і духовне тотожні. Увесь світ є живим: органічна матерія міститься в неорганічній, як душа в тілі. Джерело багатоманітності проявів матерії - рух, внутрішньо їй притаманний. Всезагальним законом існування і розвитку світу є єдність протилежностей. Все знаходиться у діалектичному взаємозв'язку, в суперечностях. Концепція пізнання Д.Велланського ґрунтується на ідеї тотожності суб'єкта і об'єкта. Знання одиничного дає чуттєве пізнання, а загальне осягається розумом. З допомогою розуму людина пізнає внутрішню сутність предметів та оперує ідеями. Мислитель заперечував емпіризм як просте накопичення фактичного матеріалу. Наука має знаходити загальні принципи буття, тобто ґрунтуватися на розумовому пізнанні. А оскільки наукою розуму є філософія, остільки всі науки повинні мати своєю основою філософію. МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809-1852) - письменник і мислитель. Народився в с.Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався в Полтавському повітовому училищі, Ніжинській гімназії, Петербурзькому університеті. З 1832 р. - ад'юнкт-професор на кафедрі загальної історії цього ж університету. Автор широковідомих творів "Тарас Бульба", "Ревізор", "Мертві душі" та ін. У 1847 р. були опубліковані його "Вибрані місця з листування з друзями", які викликали полемічну бурю, зокрема гостру критику з боку В.Бєлінського. В останні роки життя М.Гоголь зазнає духовної кризи. Творчість М.Гоголя має глибоке філософське підґрунтя. Світогляд письменника антропоцентричний, релігійно-ідеалістичний. У центрі його світосприйняття - людина та її душа. Як романтик, М.Гоголь у своїх художніх творах звертається до народного життя, історичного минулого, вбачаючи в народі, його духові запоруку морального здоров'я, справжньої краси. Призначення людини - привносити в світ гармонію, добро, красу, прагнути до вічного. Однак письменник бачив, що у суспільстві панує мертв'яччина, нещирість, черствість, байдужість. Він прагнув знайти відповідь на питання про причини такого стану і шляхи виходу з нього. Це й зумовило його інтерес до людини, її внутрішньої сутності душі. "Пізнати глибше людську душу" - таке завдання поставив перед собою письменник. Поняття душі є центральним поняттям філософського світогляду М.Гоголя. В людській душі, в заглибленні у себе він бачить шлях до світу, ключ до нього. Правду можна осягнути лише душею, "глибиною душі між сльозами і молитвами, а не щоденними турботами". Дається людині світ у правді тільки завдяки її душевному збуренню, активності, а не раціональному пізнанню. Тому "прекрасне чуття - чути душу". На думку письменника, щоб чути, зрозуміти чужу душу, треба спочатку знайти ключ до власної душі: "Знайди лише ключ до своєї власної душі, коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі всіх". Людська душа для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибоким джерелом. Як Г.Сковорода і П.Юркевич, так і він називає душу "серцем". "Серце людське є безодня невідома; тут ми щоденно помиляємось". А щоб уникнути помилок, людина має знайти своє місце в світі, бути при ділі, до якого лежить душа. М.Гоголь поділяв думку Г.Сковороди про "сродність праці": "Як хочете когось вести, ведіть його по дорозі і то по тій, для якої вже дані йому закладені в ньому здібності: це буде його пряма дорога...Ставши при ділі, людина стоїть на землі. Тільки на землі можна сіяти зерна". Корисна праця є "джерело душевної радості, тривкого становища в світі, непорушного душевного спокою". Як свіжо звучать слова письменника: "Ми всі на землі наймити і робітники. Передусім маємо думати про працю свою". Як і Г.Сковорода, М.Гоголь розглядає проблему людського буття через призму добра і зла. Але якщо перший вбачав корінь зла в "сріблолюбстві", то М.Гоголь - у черствості і мертвості душі: "корінь зла є людина черства і мертва, якій бракує глибокого чуття" (Д.Чижевський). У "Ревізорі" і "Мертвих душах" він показав мерзенність "мертвих душ", життя без світла тому, щоб людина забажала світла, забажала здійснити "ревізію" власної душі. Світові "мертвих душ" письменник протиставляє "живі душі", що здатні чинити добро. Як зазначає Д.Чижевський, "ціллю творчості Гоголя було оживити душі, роздмухати у людини жар у душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини". Серед останніх слів, які він написав перед смертю, були такі: "Будьте не мертві, а живі душі: немає інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде, є тать і злочинець". Заклики М.Гоголя до духовності, до оживлення "мертвих душ", їх гармонізації зі світом "душ живих" зливалися із зусиллями передових сил України і Росії до духовного відродження, морального самоутвердження. Його творчість справила великий вплив на українську духовність, тому з повним правом можна сказати, як писав М.Драгоманов, що М.Гоголь є "одним з батьків новішого українського народолюбія". ЙОСИП МІХНЕВИЧ (1809-1885) - філософ, педагог. Наро- дився у с.Локачі на Волині. Вищу освіту одержав у Київській духовній 60 любила ні царя, ні панів, "скомпонувала" собі козацтво - "істеє братство", з допомогою якого прогнала панів і стала вільною. Перед загрозою польського поневолення вона "пристала до Московщини", вбачаючи в ній братній народ. Однак скоро зрозуміла, що "попалась в неволю", що російські царі поклали її в могилу. М.Костомаров вірить, що хоч "лежить Україна в могилі, але не вмерла", що вона "встане з цієї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні сіятельства, ні превосхо- дительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Мос- ковщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім". "Книги буття українського народу" заклали наукові основи програми національного відродження українського народу. Викла- дені в них ідеї були розвинуті М.Костомаровим у ряді інших досліджень, зокрема, "Мьісли об истории Малороссии", "Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності", в яких вперше в українській історіографії з'ясовано хід і сутність історії України, показано, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію, що він є окремим народом, а не частиною великоруського племені, як твердили російські шовіністи. У праці "Дві руські народності", опублікованій 1861 р. у жур- налі "Основа", М.Костомаров обгрунтував ідею власної самоцін- ності і самостійності українського народу, здійснив одну з найфунда- ментальиіших у нашій літературі спроб дати "модель" українського народного характеру. Він це зробив на основі порівняння української і російської ментальності. Розкриваючи процес формування україн- ської (південно-східної) і великоруської народностей, історик вказує на спільні історичні корені обох народностей, які пізніше розділилися на осібні спільності. Це відбулося вже в XII ст.: "рано Південна Русь пішла іншим, своєрідним шляхом зростати відмінно від Півночі". У ці ж далекі часи і виникли, на думку М.Костомарова, принципові відмінності між українською і російською народностями. М.Костомаров вважає, що існують такі відмінності між україн- ським і російським народами: 1) у росіян є "повне панування загаль- ності (Бог і цар) над особистістю". Українець вище цінує окрему людину, ніж загал; 2) росіянам властива нетерпимість до чужих вір, 63 презирство до чужих народів, їхніх звичаїв, мов. В Україні ж "звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову і не цуратись людей з іншим обличчям і з іншими звичаями. Неприязнь до чужих народів вибухала серед українців лише тоді, коли чужинці ображали їхні національні "святощі"; 3) росіяни - народ "матеріальний", в україн- ців фантазія "одухотворює увесь світ", а українська поезія "огріває серце неземним, нетутешнім вогнем"; 4) росіянин "мало любить при- роду", не плекає квітів, "має якусь ненависть до рослин", має "холод- ність до краси природи". Українець любить природу, тому "україн- ська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учас- ницею радості і горя людської душі"; 5) так само любов до жінки - матеріальна в росіян і духовна в українців; 6) у релігії - увага росіян спрямована на зовнішність, на форму, "букву". В українців "не- можливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви", їх релігійність є внутрішня; 7) у суспільному житті в росіян панує загальність, в українців - "особиста свобода", в росіян панують "силоміцні політичні єднання" (монархія), в українців - добровільні союзи (федерація). Цим протиставленням українського і російського народів М.Костомаров не мав на меті принизити росіян, образити їх націо- нальні почуття. Не видно в цьому жодного "націоналізму", як це намагалися довести окремі дослідники минулого. По-перше, підкресленням відмінностей між українською і російською народ- ностями історик виражав свій протест проти принизливого став- лення російського самодержавства і його ідеологів до українців як до провінціальної групи росіян, а не самостійного народу. А по-дру- ге, він прагнув довести окремішність українського народу, його культури і світогляду, а отже, його право на самостійний розвиток, на незалежність. М.Костомаров, як і Т.Шевченко, П.Куліш та інші представники українського романтизму, поклав наріжні камені української національної ідеї, одним із перших намагався теоретично обґрун- тувати причини національної трагедії України і неминучість її національного відродження. ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819-1897) - письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач, глибокий і вдумливий мис- литель. Народився в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Шосткинський район Сумської 64 області) у дрібнопоміщицькій родині. Протягом 1837-1839 рр. на- вчався в Київському університеті. Вчителював у Луцьку, Києві, Рівному, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним з ор- ганізаторів Кирило-Мефодіївського товариства, за що зазнав ареш- ту. Певний час знаходився на державній службі (Варшава). Останні роки життя провів в Україні. П.Куліш є автором багатьох художніх творів, зокрема роману "Чорна рада", наукових праць з історії України. Філософські погляди мислителя містяться в його праці "Хуторская философия и удаленная от света поэзия", збірці "Листа с хутора" та інших. Світогляд, літературна і наукова діяльність П.Куліша мають суперечливий характер. Як відзначав відомий історик філософії Ук- раїни Д.Чижевський, філософ "пройшов довгий шлях змін світогляду ніби аж до повного противенства вихідному його світоглядові. Від романтизму він еволюціонізував до позитивізму, від релігійного світогляду - до культу миротворниці науки..., від православ'я - до ідеї природної релігії, для всіх людей і народів спільної, від коза- кофільства - до козакофобства". Причину цього дослідник вбачає в тому, що творчість і діяльність П.Куліша проходили в добу ро- мантизму, через те його доля "є типова доля романтика - "несталої", "непевної" людини з природи, що стремить до еволюції, до зміни". Однак попри всю суперечливість світогляду П.Куліша про- відною лінією загального бачення світу письменником є спрямо- ваність на "внутрішню людину" (А.К.Бичко), характерна для ук- раїнської філософської думки, починаючи з часів Київської Русі. Філософський світогляд П.Куліша можна визначити як екзис- тенціально-кордоцентричний. Людину мислитель трактує як єдність "внутрішнього" і "зовнішнього", як подвійне "єство душі" - "по- верхні" і "глибини" душевної. Цією "глибиною" є "серце"-"таємне", "невідоме нікому". В "серці" - помисли, думки людини, її пере- живання, прагнення до добра, "відчуття" Бога. У поняття "серця" П.Куліш вкладає глибинні пласти людини, її позасвідомий досвід, те, що винесене за межі розуму. Ідея "серця" як найпотаємнішої сутності "духовної" людини у П.Куліша тісно пов'язана з національною ідеєю. Світогляд мисли- теля, за Д.Чижевським, - "україноцентричний". Своїм "серцем" людина зв'язана з Україною, рідним краєм. У цьому відношенні "серце" виступає у П.Куліша як національне самопочуття, націо 65 нальна душа. Єдність кордоцентризму з україноцентризмом - чи не найхарактерніша риса філософського світогляду письменника. Внутрішньому, тобто "серцю", за П.Кулішем, протистоїть зов- нішнє. Під останнім він розуміє раціональне, "голову". Якщо "сер- цем" людина тягнеться до свого (народу, культури, історії, мови то- що), то "головою" - до чужого, до інших народів, їх культур, мов. Якщо "голова" бере верх над "серцем", то вона "забуває" про своє, рідне, українське. "Зовнішнє" вороже людині, рідному краю, Україні, тому його треба відкинути. Через призму "внутрішнього" і "зовнішнього" П.Куліш роз- глядає не тільки "єство душі" людини, а й світ в цілому, суспільство, історію. На протиставленні "серця" і "голови" Грунтуються такі ан- титези, як сучасне - минуле, народна мова - штучна мова, хутір - місто, Україна - Європа, жінка - чоловік, патріархальний уклад життя - життя цивілізоване тощо. Етичні, культурно-історичні, соціально-політичні проблеми, взяті через антитезу "серце - голо- ва", письменник трактує в дусі "хуторської філософії", вважаючи її єдиною, що відповідає природі українця. П.Куліш протиставляє "хутір", під яким розуміє єдність людини з природою, землеробську культуру, сільський спосіб життя, "городу", тобто міському життю і міській культурі. Прагнення до хутірського життя є прагненням самого "серця", бо в такому способі життя, на думку письменника, реалізуються вищі і сталі цінності. Що ж до міста, то воно, за його переконанням, вороже українській людині, це "скоповище многолюдства", "безмежна вулиця"; міське життя робить людей однаковими, схожими істотами. У таких по- глядах на місто з його способом життя відбилися реалії тогочасної дійсності - протилежність між містом і селом, страх перед містом- експлуататором, який був притаманний більшості темного, забито- го, пригнобленого селянства. "Хуторська філософія" П.Куліша ґрунтується на Біблії, взята, як він сам про це писав, "прямісінько з Євангелія". Та й в цілому філософські погляди письменника мають релігійно-ідеалістичний характер. Першоосновою всього сущого є Бог, що "створив один закон правди, один закон природи, один закон життя або буття і звелів створитися усій різноманітності як мислячої, так і несвідомої природи, або, краще сказати, єдиній істині, названій космосом". Звідси П.Куліш вбачав "життєве начало" історії "в галузі духу, а не матерії, в галузі ідеї, а не форми". 66 У "хуторській філософії" П.Куліша знайшли своє відображення особливості українського менталітету, зв'язок українця з природою, із землею, тобто те, що сьогодні прийнято називати антеїзмом. У цілому в його особі маємо одного з виразників і провідників української духовності, національної ідеї, що йшов в одній низці з Т.Шевченком. М.Костомаровим, М.Драгомановим, І.Франком. МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ (1811-1843) - поет, культурно-освіт- ній діяч. Народився в с.Підлісся Золочівського повіту на Львівщині. Освіту здобув у Бережанській гімназії і Львівській духовній семінарії, а також прослухав курс філософії у Львівському університеті. Разом з І.Вагилевичем та Я.Головацьким заснував демократичне громад- сько-культурне угруповання "Руська трійця". Став одним із упо- рядників і авторів альманаху "Русалка Дністровая" (1837) - першої на західноукраїнських землях збірки творів українською мовою. Прийнявши духовний сан, займав парафії в ряді сіл Львівщини. Філософський світогляд М.Шашкевича - тісне поєднання просвітницьких ідей з принципами романтизму. Просвітництво знайшло свій вияв у тлумаченні суспільних явищ, романтизм - у розумінні діалектики взаємовідношення людини і природи. Світоглядне кредо поета - вища єдність людського духу, розуму й природи: Мисль поднебесну двигчи в самім собі, Душу в природи безвісти занести, Гадкою крепков тьми світа розмести, Життя кончини подружити обі. У єднанні людини з природою вирішальну роль відіграють розум і душа, "ум сильний, високий", якого "красна природа зрос- тила", душа, що людину "знову з світом подружила". Це, власне, суб'єктивізація природи, ототожнення суб'єкта з природою, оду- шевлення природи, властиві взагалі романтичному баченню світу. Вони найбільше виражені у намаганнях Шашкевича найповніше передати живописність образу рідної землі, пронизати її чуттями власної душі. Картини природи у його творах здебільшого постають як символи, якими, зокрема, є голуб і голубка - символи кохання, червона калина - символ тернистого шляху народу і віри в його краще майбутнє, орел - символ свободи тощо. М.Шашкевич, як і інші діячі "Руської трійці", не приймав то- дішніх суспільних відносин, де панував соціальний, національний 67 та духовний гніт. Тому закликав виступити проти всього, що пригноблювало людину, закривало їй дорогу до кращого життя: Разом, разом, хто сил має, Гоніть з Русі мраки тьмаві,- Зависть хай нас не спиняє, Разом к світлу, други жваві! Як і інші романтики, Шашкевич свій історичний ідеал шукав здебільшого в героїчній історії українського народу, уособленій у постатях Ярослава Мудрого, Северина Наливайка, Богдана Хмель- ницького. Як вищу національну цінність розглядав мову, вбачаючи в ній еквівалент духовної сутності народу. Відстоював ідею все- слов'янського єднання. Його естетична концепція - народність лі- тератури: "Література будь-якого народу є відображенням його жит- тя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона заро- дитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві". Звідси й увага поета до усної народної творчості. ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861) висловив свої філософські погляди не в спеціальних наукових працях, а художніх творах, лис- тах, "Щоденнику". Найвагомішими для розвитку філософської дум-ки в Україні стали Шевченкові ідеї: людини як самоцінності і центру всього світу; свободи як умови буття людини; історії як процесу реалізації прагнення людей до свободи й щастя; України як духов-ної єдності, соціальної, історичної спільності, найвищої цінності, святої Матері всіх українців; краси як закону природи; добра й спра-ведливості як принципу майбутнього суспільства. Антропоцентризм, як зауважив Д.Чижевський, - визначальний у світогляді Т.Шевченка. Для його філософії основним питанням є співвідношення добра й зла, а вихідним пунктом – конкретна людина. Тому й в історії Шевченко вважав головним не ідеї, події, а живих людей з їх переживаннями і діями. Отже, й проблема свободи набуває людського виміру. Найважливішими діями є ті, що сприяють звільненню людини, що допомагають тим, хто мучиться в неволі. Критерієм боротьби за свободу є не стільки особисте визволення, скільки воля для всіх співвітчизників, досягнення такого суспільного ладу, коли "буде правда меж людьми" й вони стануть "раді та веселі". Звільнення України, що заснула після минулої слави, потребує активних дій конкретних людей, якими були гайдамаки, козаки. Поет розумів Україну не як абстрактне поняття, позалюдську ідею, а як Матір, котра хоч інколи "заплакана", але найкраща "всіх Італій". Україна - це спільність історії українців, всіхїх поколінь. Вона встане, й розвіється "тьма неволі" тоді, коли "світ правди засвітить", утвер-дяться гуманні відносини й буде "вся країна повита красою". Світ, в котрому порушені природні закони, де панує несправедливість, гноб-лення, соціальне розшарування, є минущим. Йому на зміну прийде новий світ. Цей перехід відбудеться в результаті всенародної боротьби, яка виявлятиметься в різних формах. Шевченко наперед не визначав цих форм, тим більше, не закликав до насильницьких, збройних виступів, як це намагались буквально трактувати образні заклики "вигострить сокиру", "кайдани порвіте". Головне – не примирятися з неволею, "не спати на волі". Сам процес боротьби знедолених набуде відповідних форм. "Зелені парості" нового світу виростуть і "без сокири" поступово витіснять старий лад. Проти носіїв старого, владик, царів об'єднаються "заковані люде". Шевченко висловив ідею єднання пригноблених народів, що в спільній боротьбі проти російського царизму мали б відкинути колишню во- рожнечу: "нехай братаються знову з своїми ворогами", "щоб усі слов'яни стали добрими братами". Важливі ідеї гуманізації, антропологізації Христа висловив Шевченко в своїй творчості. Відзначаючи людинолюбство й мило-сердність як визначальні риси релігії, назвав християнську релігію ніжною матір'ю, що навіть злочинців не відштовхує, за всіх молить-ся й всім прощає. Але водночас поет відкидав у християнській релігії все те, що робить її якоюсь абстрактною силою, байдужою до конк-ретної людини, перешкоджає її духовному розвитку. Тому й засуджував марновірство, "зіпсуте" панами, попами церковне життя, зловжи-вання релігією, релігійні війни, в яких християни "нищать себе взаємно". Він вважав, що стосунки між Богом і людьми не повинні мати якихось посередників, що "очищення віри" мало б привести до безпосереднього зв'язку кожної людини з Богом. Шевченко висло-вив ідею христоцентричності всесвітньої історії. Ісус Христос - Бог, але одночасно й людина, тільки надзвичайна, ідеальна, котра запо-чаткувала нове життя людства без рабства. З ним пов'язував Шев-ченко ідею святості як духовного шляху до Бога, до нового світу свободи й правди. Розуміючи природу як дзеркало людських переживань, що "су-мує", "плаче", "сміється" або "реве та стогне" разом з людиною, Шевченко висловив прогностичну ідею зміни взаємодії з природою, необхідності чутливого, бережливого ставлення до неї. Така взаємо-чутливість з природою вимагає насамперед встановлення справед-ливих людських стосунків у суспільстві. Якщо не буде правди між людьми, то "сонце стане і оскверненну землю спалить". Поет ще в позаминулому столітті відзначив всепланетарний характер сього-денної проблеми збереження життя на землі. Цікавими були ідеї Шевченка про поєднання чуттєвого і раціо-нального пізнання світу, яке мало б спиратися на власний і чужий досвід, про роль філософії, науки, мистецтва, співвідношення істини й правди у пізнавальному процесі, про суперечливість соціальної структури суспільства і можливість ідеальної спільності людей у майбутньому, про народ і окремих героїв як рушіїв історичного процесу. Філософські ідеї Т.Шевченка не зводяться, як це намагались довести окремі дослідники його творчості, ні до "мужицької філо- софії", ні до "войовничого" атеїзму й матеріалізму, ні до "інтеграль-ного" націоналізму, ні до релігійного містицизму. Філософія Шев-ченка - це філософія свободи і краси конкретної людини, зокрема українського хлібороба, визволення якого з неволі могло бути тільки з одночасним досягненням волі усієї України, що взаємозв'язане з процесом утвердження правди, свободи, справедливості, щастя всіх людей. ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ (1826-1874) - найвизначніший україн- ський філософ XIX ст., погляди якого деякі радянські "дослідники" вважали найреакційнішими. У своїх оригінальних працях "Ідея", "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого", "Матеріалізм та завдання філософії", "Розум згідно з ученням Платона і досвід згідно з ученням Канта", "З науки про людський дух", "Читання про виховання" та інших розробив філо- софську систему і надав новий імпульс розвитку філософії в Україні та Росії. Народився П.Юркевич у с.Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині в родині священика. Вчився в Полтавській семінарії і Київській духовній академії, після закінчення якої залишився працю- вати тут викладачем. У 1852 р. здобуває ступінь магістра, а в 1858 - звання екстраординарного професора. З 1861 - професор, упродовж 1869-1873 pp. - декан історико-філологічного факультету Москов- ського університету. 70 Критично оцінюючи матеріалізм та ідеалізм за їх ігнорування індивідуального, П.Юркевич намагався подолати однобокість обох підходів до людського пізнання в створенні власної концепції пізнання людини, діяльною силою якої є "серце". Він розглядає у зіставленні з науковими поглядами положення священних книг про "серце" як осереддя тілесного й духовного життя людини. Серце є не тільки носієм тілесних сил, а й центром її духовного життя, пізна- вальних дій душі, вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках, тобто це "скрижаль, на якому викарбуваний при- родний моральний закон". Серцем визначається індивідуальність, неповторність конкретної людини. "В серці людини, - відзначав П.Юркевич, - лежить основа того, що її уявлення й учинки дістають особливість, в якій виражається її душа, а не інша, або дістають такий особистий, окремо визначений напрям, завдяки якому вони є вирази не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини" (Памфіл Юркевич. Вибране. - К., 1993. - С. 88-89). Серце може виражати такі душевні стани, які за своєю ніжністю неприступні для розуму. Тому думкою, мисленням, розумом не об- межується, як твердить раціоналістична філософія, повнота людсь- кої істоти. Коли б людина обмежувалась лише мисленням, то світ здавався б упорядкованим, але не живим, був би правильною ма- тематичною величиною, але не прекрасною, різноманітною дійсністю. Раціональне пізнання лише копіює байдужі людському духові явища. Юркевич розрізняв істину, яка існує лише в абстрактній думці, й правду, яка засвоюється тоді, коли "паде на серце". Отже, серце, а не розум, є корінням духовного життя. Розум є спільний для всіх, а серце кожної людини виражає її сутність інди- відуально. Завдання, що їх вирішує розум, виникають не стільки із зовнішніх впливів, скільки із внутрішніх вимог серця. Філософ радив розрізняти навіть у простому уявленні два боки - знання зовнішніх предметів і душевний стан, зумовлений таким знанням. Саме цей другий бік не піддається пізнанню за загальними законами, бо він визначається "глибиновістю серця", емоційно забарвленою індиві- дуальністю людини. Таким чином, П.Юркевич своєю філософією "глибокого серця" поставив ті проблеми, які потім зацікавили прихильників емоціоналізму в психології. Український філософ вніс також вагомий вклад у розробку теорії пізнання, розвинувши вчення про ідею. Він трактував її як 71 форму пізнання в порівнянні з уявленням і поняттям, як основу, норму явищ. Коли від явища, пізнаного в необхідності, піднімаємось до його сутності, то переходимо від поняття до ідеї. Про неї йдеться там, де предмет, котрий вивчається, перебуває в розвитку з внут- рішнього стану у зовнішній. Ідея не є щось субстанціональне, а лише "мислиме", і має буття ідеальне як зразкова форма дійсності. Ідеї є не причинами існування речей, а основами, з яких речі з'ясовуються. Тому істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, а в його ідеї. У визнанні ідеї філософія сягає висоти, до якої незвична буденна свідомість. Без ідеї неможливо розкрити й сутність самої людини. Саме з цієї позиції П.Юркевич піддав критичному аналізові вульгарно-матеріалістичний підхід до людини, підміну її філософ- ського пояснення природничо-науковим, зокрема в статті М.Черни- шевського "Антропологічний принцип у філософії". Людина в своїй діяльності й пізнанні, як визнавав український філософ, визначається переважно явищами матеріального світу. Духовне начало виступає як залежне від зовнішніх визначальних факторів. Але людський дух силою явища виховується до тієї ду- ховної самосвідомості, яка несе в собі основи всякого феноменаль- ного життя. Отже, визначення ззовні і самовизначення як два стани людського духу є нероздільні. Однак матеріалісти, як підкреслював Юркевич, зводять всю різноманітність явищ у сфері людської діяль- ності до відшукання одного універсального принципу. Таким Черни- шевський називав утилітаризм, егоїзм, а тому відрізняв мислення Ньютона і мислення курки, що відшукує зерно в купі сміття, "лише розмірами процесу, а не сутністю", і не визнавав самосвідомості, називаючи її таким же безглуздям, як "самосинє" чи "самосрібло". П.Юркевич показав обмеженість матеріалізму в спробах виявити повну залежність душевних явищ від простої видозміни фізіологічних процесів. У своїх явищах душевне життя таке змінне й плинне, що не можна віднайти двох подібних моментів. Тому й важко довести, що причини, які викликають певні почуття й прагнення однієї особи, неодмінно викличуть такі ж в іншої. Індивідуальне начало, зробив висновок Юркевич, майже завжди задає душевним явищам якийсь особливий напрям, якого не чекали на основі знання загальних законів. Тому не законом переходу кількісних змін у якісні треба пояснювати виникнення психічних явищ із фізіологічних, а походження самого закону пояснювати з 72 умов того, чому речі сприймаються такими, а не іншими. Всі якості природи з її красою живого гармонійного творіння існують у точці зустрічі матерії й духу. Тому дух із своїми формами пізнання є нача- лом, з якого пояснюється зовнішнє, і смисл зовнішніх явищ розкри- вається тільки з одкровення самосвідомості. Звідси висновок: філо- софія не повторює те, що дають природничі науки про людину. Тим самим Юркевич спростовує тезу Чернишевського, що філософія бачить людину однаково з медициною й хімією, що нема різниці між духовною діяльністю людини й тварини. Український філософ доводив, що людина розвивається не тільки під фізичними спонуками, а й моральними ідеями. Вона здатна до індивідуального розвитку, до вільної постановки мети діяльності й життя. Тварини не підпадають під ідею людини, хоч можуть виявляти зворушливі приклади вірності, вдячності, прихильності, їх душевне життя не є втіленням самоусвідомленої ідеї істини й добра, яку виражає людина в своїй самосвідомості, знанні, моральному самовизначенні. Такого для тварин не існує, бо їм не притаманна моральна спроможність ставити себе на місце інших. Людина ж порівнює себе з іншими людьми й вбачає в своєму вчинку загаль- нолюдську цінність, займається самооцінкою. Моральні вчинки можливі тому, що людині притаманна свобода, яка відкривається самовизначенням душі. Людина може чинити справедливо за необхідністю, але такі вчинки матимуть юридичне, а не моральне значення. Справедливі вчинки, здійснювані вільно, від серця, з любові, мають високу моральну ціну. Саме любов, як вважав Юркевич, є джерелом усіх істинно моральних вчинків. Він відрізняв моральність від розумності дій. Вчинок з точного розрахунку, міркувань розуму дає холодне задоволення. Прийнятним для людей має бути не критерій розумності, а моральний критерій справедли- вості й любові. При цьому філософ доводив, що поки людина переслідує свої особисті інтереси в межах справедливості, доти вона має поважатися суспільством, нацією, державою, котрі не повинні заради загальних інтересів приносити в жертву інтереси окремої людини. Людський егоїзм визнає загальне, бо людина відчуває моральну потребу у визнанні іншими. Тому моральність - це не ряд правил, не думки про моральну поведінку, а саме життя. Людина не є машиною, що приводиться в рух якимось моральним механізмом. Джерелом моральної діяльності є саме наше "я", завдяки якому людина й стає моральною особистістю. Такою внутрішньою зумов-леністю визначається її самоцінність у конкретній неповторній інди-відуальності. Філософському осмисленню сутності людини сприяли й важ-ливі теологічні положення, розроблені Юркевичем. Він розглядав ідею Бога як реальну дійсність, оскільки людство в історичному роз-витку потребувало його, щоб позбутися страху. Розрізняв пізнання Бога, яке неможливе без любові, та віру в Бога, яка знаходиться поза розумом. Віра в Бога скеровує вчинки людей, створює атмосферу сприятливості, любові, миру, допомагає бачити в іншій людині сво-го ближнього. Боговірна моральна особистість не має потреби ворогувати з іншими. На цих моральних і теологічних засадах Юркевич розробляв оригінальну теорію виховання. Висловлені ним цікаві людинознавчі і богословські ідеї дістали дальший розвиток у філософській антропології й релігійній філософії. 74 | |
| Переглядів: 1311 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |