Вівторок, 25.09.2018, 20:43
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Персоналії (2 частина)
ГЕОРПЙ ЧЕЛПАНОВ (1862-1936) - психолог і логік, при-

хильник філософії неокантіанства; професор психології і філософії

в Київському (1892-1906) і Московському (1907- 1923) університетах,

засновник і директор (1912-1923) Московського психологічного

інституту.

Головні праці: "Мозок і душа", "Проблема сприймання прос-

тору в зв'язку із ученням про апріорність і вродженість", "Вступ до

філософії", "Історія основних питань етики", "Психологія".

Г.Челпанов рішуче відкинув матеріалізм, який, на його думку,

не має нічого спільного з наукою. Він, зокрема, заперечував поло-

ження матеріалізму про те, що свідомість, думка є продуктом ма-

терії. За його твердженням, існує принципова відмінність між яви-

щами фізичними і психічними; між ними немає причинного зв'язку:

матерія не може породжувати психічні явища. "Матеріаліст гово-

рить, що фізичне породжує психічне, є причиною, - писав він, - а ми

говоримо, що фізичні й психічні процеси перебігають паралельно".

Що ж є джерелом психічного? На це питання Г.Челпанов відповідає

досить абстрактно: "... слід визнати, що існує щось таке, що дає

начало психічним явищам".

Центральне місце у філософській концепції Челпанова посідала

теорія пізнання, яку він вважав однією з найголовніших частин "су-

часної філософії". Йдучи за І.Кантом і його послідовниками, філософ

виходив з припущення, що предмети і явища є певною сукупністю

відчуттів, які не прямо відповідають тим предметам і явищам, які їх

викликають, а є символами для них: "відчуття звуку не є копією чо-

гось об'єктивно даного", "відчуття кольору зовсім не є копія кольо-

ру" і т. п. Людина, за Челпановим, пізнає світ не таким, яким він є

насправді, а творить його відповідно до властивостей своєї психіки

за допомогою апріорних, тобто даних до досвіду, форм мислення -

простору, часу, тотожності, причинності тощо. У природі немає ні

простору, ні часу, це суб'єктивні форми нашої свідомості: "простір

такий же суб'єктивний, як звук і колір", "час існує лише в нашій

свідомості". В процесі пізнання часово-просторовий порядок, який

відсутній у природі, вноситься в чуттєвий досвід нашою свідомістю.

Отже, теорія пізнання Г.Челпанова в дусі кантівського апріоризму і

агностицизму.

83

ПЕТРО ЛІНИІІЬКИЙ (1839-1906) - представник релігійної

філософії в Україні, професор Київської духовної академії.

Основні праці: "Про умоглядність і про відношення умогляд-

ного пізнання до досвіду", "Загальний погляд на філософію", "По-

сібник по вивченню питань філософії", "Огляд філософських вчень",

"Про форми і закони мислення".

Обґрунтовуючи завдання філософії і вбачаючи їх насамперед

у пізнанні, а також осягненні Бога, ПЛіницький заперечив нама-

гання позитивізму звести сенс філософії лише до систематизації, уза-

гальнення даних конкретних наук. Філософія прагне задовольнити

одвічні потреби людини в знанні та любові до істини. Вона має своїм

завданням дати цілісне світобачення, розкрити сутність буття,

визнати основоположні засади єдності всього існуючого. Філософія

не відмовляється від послуг наук, вона черпає з них висновки як

матеріал для вирішення своїх власних завдань, теоретично осмис-

люючи їх. Вона ґрунтується на природі розуму, який допускає па-

нування в світі розумності, тобто внутрішній єдності всіх предметів

і явищ, закономірності у поєднанні з доцільністю.

Об'єктом філософського тлумачення, за Ліницьким, є природа,

людина і Бог. І матерія, і дух однаково необхідні і рівноправні начала

буття. Але оскільки "два основні начала без взаємного зв'язку і вся-

ких між собою відносин не можуть існувати (адже існує один світ, а

не два), то, отже, слід припускати, що є і щось третє над тими двома

началами..., яке забезпечує зв'язок між ними". Це безумовна істота,

всемогутня, творча і премудра - Бог. Ідея безумовного займає

особливе місце в філософії, бо до неї фактично зводяться всі інші

філософські проблеми. Тому її обґрунтування є центральним пи-

танням як філософії, так і науки. Наука і релігія, знання і віра "не-

обхідні одна одній, бо через релігійну віру звеличується значення

науки..., з іншого боку, з допомогою науки поглиблюється і очи-

щається релігійна віра". Цим самим П.Ліницький намагався при-

мирити науку і релігію, а останню з філософією, відстоюючи в той

же час пріоритет віри у тлумаченні основ буття.

ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ (1835-1891) - вчений-мовознавець,

філософ. Родом з Полтавщини, професор Харківського університету,

член-кореспондент Петербурзької академії наук. У працях "Мова й

думка", "Про деякі символи в слов'янській народній поезії", "Із

записок по теорії словесності", "Мова й народність", "Про націо

84

налізм" та інших розробив наукову концепцію мови, ряд фундамен-

тальних положень теорії пізнання, свідомості й творчості і своєрідну

методологію гуманітарних досліджень.

Творчо використавши історичний та порівняльний методи та

розробляючи системний підхід, критично оцінюючи вчення німець-

ких мовознавців, О.Потебня дав філософське обґрунтування виник-

ненню, розвитку мови й мислення як взаємозв'язаного процесу

творчої діяльності людей. Він відзначав, що старі теорії розглядали

мову як готову річ, не сприймали її в розвитку й тому впадали в

помилку, ніби думка породила слова. Природа ж сама привела

первісну людину до членороздільних звуків, які вона вигукувала

мимовільно і несвідомо, наприклад, від страху. Поява мови означала

перехід від несвідомості до свідомості внаслідок необхідності взаємо-

розуміння між людьми. Мова розвивається тільки в суспільстві, що

обумовлює обмін думками й можливість спілкуватись. Водночас

Потебня вважав її не тільки засобом спілкування, вираження думки,

але й творення, знаряддям удосконалення думки, збагачення знань.

Отже, з мовою пов'язані прогрес у пізнанні і активність свідомості.

За допомогою мови людина усвідомлює думку, творить образ

предмета, від якого переходить до поняття. А без поняття неможливе

істинне мислення. Формування мислення проходить ряд етапів.

Міфічне мислення виникає після появи мови й притаманне "лю-

дям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки".

Міф є актом свідомості, пояснення за аналогією невідомого з до-

помогою раніше пізнаних ознак. У міфічному мисленні предмет і

його образ, об'єктивне й суб'єктивне ототожнюються. Удосконален-

ня пізнавальних здібностей людини привело до неміфічного мис-

лення, в якому людина вже усвідомлює, що "попередній зміст нашої

думки є тільки суб'єктивний засіб пізнання". На цьому етапі

відокремлюються поезія і проза, мистецтво й наука. Спочатку поезія

і слово зосереджували все естетичне життя людей, а потім виділились

види мистецтв, наприклад, музика, що об'єктивує почуття, яке

неможливо виразити словом. Різні види духовного життя виражають

відповідні види мистецтва, які не можна замінити.

У мистецтві загальним досягненням усіх його видів є художній

образ, сприйняття й розуміння якого відбивається в особистому по-

чутті, викликаному цим образом, що не підлягає перевірці. Мис-

тецтво, як підкреслював О.Потебня, задовольняє потребу людини

85

бачити навколо себе цілісність і гармонію, тобто доповнювати те,

що не дає наука й раціональне пізнання. Наука неможлива без понят-

тя, з яким порівнює дійсність. Але оскільки кількість ознак у кожній

сфері дійсності невичерпна, то й поняття не може бути закінченим

цілим. Наука розділяє світ, щоб відобразити в системі понять, яка

змінюється з виявленням не врахованого раніше факту, число яких

може бути нескінченним. У науці підтвердження факту має бути

доказаним, і сила доказів є мірою істини. Але чим більше роздріб-

нення початкових даних для розуміння факту, тим більше виявляєть-

ся неповнота його пізнання. Оскільки філософія теж повільно заспо-

коює моральні страждання від невдоволеності односторонністю,

неповнотою знань, то її доповнює релігія. Таким чином, український

мислитель аргументував ідею поєднання науки, філософії, мистецтва,

релігії в духовному житті людини й суспільства, їх визначальної ролі

в нагромадженні й передачі знань, у суспільному прогресі.

О.Потебня першим в Україні звернувся до проблем психології

творчості, висловив ідею залежності творчої інтуїції не тільки від

самого художника, але й від вищої сили, залежності сприйняття

художніх творів від зміни соціальних умов. Стан "натхнення" важ-

ливий не лише для створення мистецького твору, але й для його

сприйняття та розуміння. Отже, творчість зумовлюється суспільною

потребою і залежить від багатьох умов, головною серед яких учений

вважав свободу людської діяльності.

Із свободою пов'язував мислитель розвиток національних куль-

тур, мов як неодмінних ознак самостійного існування народів. Те,

чим один народ відрізняється від іншого, назвав народністю, сутність

якої не в тім, що виражається мовою, а як виражається. Народність

є засобом утворення єдності інших зв'язків між членами конкретного

народу. Чим міцніший внутрішній зв'язок народу, тим більше зрос-

тає своєрідність рівноправних народів у їх спілкуванні. Взаємоспіл-

кування передбачає не асиміляцію народів, а лише їх взаємне спільне

пристосування. Тому своєрідність народу зберігається не відчу-

женням від інших, не консервацією старовини. О.Потебня висловив

цікаву думку, що чим архаїчніша мова народу і менш різкі пере-

вороти в ній, тим можливіша для нього денаціоналізація. Під цим

розумів таке перетворення народного життя, при якому традиція,

що головним чином зберігається в мові, послаблюється й стає дру-

горядним фактором.

86

Процес денаціоналізації прискорюється з відривом підростаю-

чого покоління від рідної мови, коли в школі навчають іншою мовою.

Тоді "... на місці витіснених форм свідомості, - писав О.Потебня, -

запановує мерзенність запустіння й займає це місце до тих пір, поки

витісняюча мова не стане своєю і разом з тим не пристосується до

нового народу". Люди, як правило, добровільно не відмовляються

від рідної мови. Український вчений пропонував починати ознайом-

лення з іноземними мовами лише тоді, коли діти достатньо засвоїли

рідну мову, бо знання інших мов у ранньому віці стримує досягнення

цільності світогляду, гальмує наукову абстракцію. При цьому

висловлював припущення, що поширення двомовності на широкі

верстви народу матиме негативний вплив. Денаціоналізацію назвав

моральною хворобою, що послаблює енергію думки, веде до еко-

номічної й розумової залежності, стає джерелом страждань народу.

На відміну від поширених у тогочасній Європі поглядів О.По-

тебня вважав могутнім засобом протидії денаціоналізуючим впли-

вам цивілізацію. Вона не тільки не нівелює народності, а, навпаки,

сприяє їх розвитку. Але це не стосується "цивілізації-", яку пануючі

народи хотіли б створити за чужий рахунок, видаючи свою націо-

нальну ідею за загальнолюдське начало, як, наприклад, німецькі

культуррегери чи слов'янофіли, котрі мріяли денаціоналізувати всіх

слов'ян росіянами. Тому український мислитель обґрунтовував ідею,

що загальнолюдськість в розумінні уподібнення народів у

майбутньому зменшуватиметься. Диференціювання народів не є

водночас стремлінням до загальнолюдськості, яка збільшується лише

в розумінні сили взаємовпливу.

Такий процес не означає появи якоїсь всеохоплюючої кращої

народності. "Якби об'єднання людства, - зазначав О.Потебня, - за

мовою й узагалі за народністю було б можливим, це було б смертель-

ним для загальнолюдської мислі, як заміна багатьох почуттів одним...

Для існування людини потрібні інші люди; для народності - інші

народності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм". Таким

гармонійним поєднанням націоналізму з інтернаціоналізмом учений

обґрунтував ідею, що будь-яка народність, навіть найменша, здатна

до розвитку.

Розрізняючи народне і загальнолюдське, загальнонародне і

властиве частині народу, Потебня висунув положення про відмін-

ність народності та "ідеї національності". Ідея національності не є

87

обов'язковою ознакою народу, як народність, а лише намір, задум

окремих осіб, груп зробити певні риси, приписувані всьому народу,

керівним началом спрямованої діяльності товариств і уряду, щоб

надати їм більшої енергії. Така ідея в критичні хвилини народного

життя може стати частиною душевного настрою значної маси

народу. Тому радив розрізняти прихильників національної ідеї з

позицій народу, що поглинає інші, та народів, що поглинаються. У

другому випадку більше моральності й правди. Перші носяться з

цією ідеєю, що ніби їх шлях розвитку кращий, і хто проти цього,

той проти розуму історії, той звужує свій кругозір, залишає продукти

своєї діяльності поза світовим ринком. Але послідовний націоналізм,

як зазначав О.Потебня, не повинен бажати влади, підтримуваної

насильством, й не може бути зацікавлений у збереженні невігластва

й бідності. Таким чином він обґрунтовував ідею діалектичного

зв'язку національного й інтернаціонального, загальнолюдського в

розвитку кожного народу і всієї людської цивілізації, вирішальної

ролі рідної мови в розвитку кожного народу.
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (20.01.2012)
Переглядів: 331 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 167
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2018
Безкоштовний хостинг uCoz