Неділя, 22.10.2017, 22:56
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Персоналії (5 частина)
ДМИТРО ДОНЦОВ (1883-1973) - публіцист, політичний діяч,

ідеолог українського націоналізму. Родом з Мелітополя, вивчав

право в Петербурзькому університеті та у Відні, був членом УСДРП,

керував "Союзом визволення України", Українською партією

національної роботи, Українським телеграфним агентством у Києві

і Берні, видавав "Літературно-науковий вісник" у Львові, редагував

різні видання на еміграції, викладав у Монреальському університеті.

У багатьох публіцистичних, літературно-критичних і наукових

працях, найповніше в книгах "Підстави нашої політики", "Націо-

налізм", "Дух нашої давнини" зробив спробу сформулювати основні

116

положення теорії нації і національної еліти, світоглядні засади

української національної ідеї та свою концепцію "вольового"

націоналізму і висловив ряд філософських ідей, висвітлення яких

допомагає всебічніше осмислювати особливості розвитку філософ-

ської й політичної думки в Україні.

Запозичуючи ідеї волюнтаризму, ірраціоналізму західноєв-

ропейських філософів, аналізуючи діяльність історичних осіб і твор-

чість українських мислителів, Д.Донцов обґрунтував центральний

пункт цієї концепції, згідно з якою українська нація повинна вишукати

внутрішні сили, щоб вийти з національної кризи, відійти від Росії і

стати незалежною, сильною європейською державною нацією. Для

цього вважав за необхідне: "Українство мусить усвідомити собі, що

його ідея, коли хоче перемогти, має бути яскравою ідеєю, себто

виключати всяку іншу, основуватись не на частиннім, але повнім

запереченні чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою.

А це значить, що вона повинна перейняти поняття політичної влади

над людністю і територією, а, по-друге, натхнути собою таку суспільну

форму господарства, яка б дозволила їй піднести "благоустройство"

країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних

сил країни в порівнянні з її теперішнім станом".

Нація, яка хоче "стати як сталь", мусить черпати енергію у

власній ідеї. Але поширення демократичних, соціалістичних ідей

призвело до занепаду українського духу. Запозичення європейського

раціоналізму з його прагненням пояснити все з позицій розуму,

ігноруючи людські почуття й волю, призвело до занепаду української

ідеї, до втрати національного почуття, до бездіяльності нації. Тому

Донцов вдався до різних аргументів, щоб дискредитувати філософ-

ський раціоналізм, викрити неспроможність розуму, який послаблює

волю і породжує науковий фаталізм. Він вказував, що нація не

потребує розумових доказів; бо не розум, а воля є рушійною силою

її розвитку. Ідеал нації має черпати свій зміст в ірраціональній волі

до життя і панування. Нація, як спільність походження, способу

переживання світу й реакції на виклик буття, є біологічним утво-

ренням з єдністю крові і духу, вихідною реальністю з своїми логікою

й етикою.

Д.Донцов вважав, що етнографічна маса людей із спільними

ознаками, звичаями, традиціями може перетворитися в націю і стати

суб'єктом світової історії або залишитися тільки людським мате

117

ріалом для підживлення інших націй згідно із універсальним законом

життя - боротьби за існування. Тому визначальною ознакою нації е

сила. Нація є скупченням мільйонів воль довкола спільного ідеалу

панування етнічної групи над територією, яку одержала в спадщину

від батьків і залишить своїм дітям. Називаючи націю головним

живим чинником міжнародного життя, Донцов доводив, що право

сили регулює відносини між націями, що сенс історії полягає у

боротьбі за існування, владу, панування, сильніші нації перемагають

і панують над слабшими. Абсолютизуючи цю насильницьку бороть-

бу, висловлював навіть містичні ідеї про вираження в ній протиборст-

ва "незримих потуг, позитивних і негативних, спирітуального

характеру".

Ірраціональні чинники Донцов вважав визначальними для

сили нації. "Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку

народу-володаря". Реалізація стремління до панування залежить від

фанатизму, усвідомлення власного покликання в світовій історії.

Умовою ж такого усвідомлення є наявність провідної верстви, яка

очолює боротьбу нації за панування. Тому доля нації залежить від

якостей еліти. "Правляча верхівка має визначатися окремим поло-

женням в суспільстві, окремою психікою й окремими духовними

прикметами". Використавши ідею "сродності" Г.Сковороди, Донцов

зробив висновок, що провідне місце займають ті, яким "сродні па-

нувати: нова каста своїх панів або коли такої нема - чужих". Тому в

порушенні кастового устрою давньої України вбачав одну з причин

втрати сили української нації. Звідси виводив головну умову - ство-

рення правлячої верстви й відродження духу української давнини.

Така еліта, відроджуючись, мала б перетворити народ "дроворубів

і водоносіїв в організовану націю, сильну культурно й духовно".

Відродження правлячої касти Д.Донцов обґрунтовував наяв-

ністю в українського етносу від змішування хліборобського субст-

рату з степовим войовничим елементом чотирьох расових типів,

серед яких "нордійці" та "середземноморці" є панські, а "динарці" й

"остійці" - підлеглі. Для підрядної верстви метою спільноти є праця

кожного з мільйонів гречкосіїв коло свого лану, для провідної -

організація оборони усієї землі, піднесення величі слави всього

народу, а не поодиноких його частин. Тому ідеалом цієї верстви є

сильна влада, свідома своєї мети, готова дбати про утримання спіль-

ноти. Влада повинна бути сильна назовні і всередині. Де влада

118

знижується до маси, запобігає ласки вулиці й тратить віру в своє

покликання правити, там хутко, як відзначив український мисли-

тель, гине під руїнами суспільства, зваленого егоїзмом частин.

"Гречкосій" любить спокій, ненавидить "каторгу влади", для

володаря-лицаря особисте щастя - бути сильним, а всієї країни -

щоб боялися вороги.

Таким чином, Д.Донцов підводив до висновку, що для відро-

дження духу української нації треба воскресити її давнину, її чесноти

і створити подібну їй касту володарів. Лише тоді нація, коли "проти-

ставить Петрам і Сталіним рівнорядну розмахом касту провідників"

з рівносильною енергією, завзяттям і мудрістю, зможе розірвати

насильну сполуку України з Москвою.

Головною умовою українського відродження Донцов вважав

розвінчання "філософії безсилля", витіснення духу матеріалізму і

"провансальства"із його ідеями демократизму, лібералізму, народ-

ництва, соціалізму, інтернаціоналізму, пацифізму, гуманізму й

"драгоманівського малоросіянства". Таким виявам "національної

зради", як вважав Д.Донцов, мали протиставитись вироблені ним

світоглядні засади "вольового націоналізму".

Центральним пунктом своєї концепції націоналізму поставив

творче насильство, романтизм, догматизм, ілюзіонізм, фанатизм,

"аморальність". Основою творчого насильства вважав волю, жадобу

влади. "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, -

означив як першу підставу націоналізму. - Другою такою підставою

національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до бо-

ротьби та свідомість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки

героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової

ідеї, що хоче змінити обличчя світу". Романтизм вбачав у безмотив-

ності, жертовності дій задля національної ідеї. Догматизм - у без-

дискусійності прийняття оголошеної ідеї правильною, в абсолютній

вірі в неї. Ілюзіонізм - в оформленні такої ідеї легендами, міфами,

"ілюзіями" для сильнішого впливу на фантазію мас. Фанатизм - у

безсумнівній вірі у свою правду, нетерпимості до чужих поглядів,

безмірній ненависті до всяких перешкод. "Ні одна ідея не перемагала,

яка не мала фанатиків", - стверджував Д.Донцов. "Аморальність"

розумів як заперечення "буденної моралі міщанина", яка ослаблює

боротьбу як визнання моральним, добрим, справедливим лише те,

що збільшує здібність до боротьби.

119

Із загальних підстав націоналізму Д.Донцов підходив і до

оцінки мистецтва, української літератури, до справи виховання, до

співвідношення нації і держави, нації і суспільства, народу і героїв,

особистих і суспільних інтересів, довівши ідею нації до крайнього

абсолютизму: "нація понад усе".

В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882-193 П- історик, соціолог.

політик, публіцист. Родом із Волині.^Навчався в гімназії у Києві, в

університетах у Кракові, Женеві. |>ув організатором Української де-

мократично-хліборобської партії, послом України у Відні (1918-

1919), на еміграції займався політичною діяльністю, керував ка-

федрою історії української державності в Українському Науковому

Інституті в Берліні. _

Написав ряд наукових і публіцистичних праць, серед яких: "Ли-

сти до братів-хліборобів.гПро ідею й організацію українського мо-

нархізму", "Українана переломі 1657-1659", "Релігія і церквав історії

України", "Шляхта на Україні". Вони містять окремі загально-

філософські положення та оригінальні ідеї, що послужили основою

для розробки своєї філософії української історії і політики.

В.Липинський розглядав історію як всесвітній процес реалізації

вищої мети і правди людства, в якому окремий народ сповнює виз-

начену Провидінням роль. Головною умовою цього вважав: "Навіть

найтрудніше завдання може бути виконане, коли єсть: стихійне,

вроджене хотіння, - ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та ро-

зум, потрібні для здійснення ідеї - віра в Бога і в те, що дана ідея

згідна з Божими законами; - і любов до людей та до землі, серед

яких і на якій має здійснюватись дана ідея". В історичному процесі

поєднуються прогресивні і регресивні тенденції. Вказуючи на

протилежні сили, конструктивні і деструктивні фактори, тобто

творчі, будуючі та розкладові, руйнуючі, головною в житті народу

вважав духовну силу.

Оригінальною була думка Липинського про те, що деструк-

тивні, негативні сили не мають самостійності, бо дістають своє буття,

форми і зміст від позитивних як їх збочення, перекручення, як їх не-

тривке наслідування. Як негативні, так і позитивні сили втілюються

в певні "матеріальні" форми. Такими вважав традицію, аристок-

ратію, націю.

Своєрідною була також його ідея "волюнтаризму" як визнання

активної творчої ролі "великої людини", індивіда, а не тільки класу,

нації. Однак стремління, хотіння людини неможливе без віри, тому

120

людська воля має межі у волі Божій. Релігійна віра, як почуття най-

вищої цінності, рятує людину від небезпечного оптимізму» що ніби

можна своїми людськими силами досягнути всього, і від безнадій-

ного песимізму при невдачі таких зусиль. Отже, £оля людська не є

вирішальним фактором історичного процесу, в якому боротьба

людей і націй може бути приречена й на невдачу.

Нацією, як трактував ВчЛипинський на відміну від пануючих

тоді націологічних концепцій, є об'єднання мешканців з почуттям

"територіального патріотизму", який "лежить в основі всякої ор-

ганічної нації, "випливає із інстинкту осілості'^ Територію в конк-

ретній даності як землю з усіма її властивостями вважав основним

конструктивним елементом буття нації. Прив'язаність до рідної землі

є джерелом національної свідомості. Земля з її географічними,

господарчими, естетичними особливостями витворює специфічну

психологію людини з її почуттям любові до свого краю. Це і є, на

думку українського мислителя, визначальною передумовою най-

тіснішого зв'язку людей, що зветься нацією. Тому єдність землі

обумовлює об'єднання всіх її мешканців.

Головними націотворчими факторами В.Липинський називав

національну державу, культуру, політично активну верству, здатну

розвинути в собі патріотизм, ідеологію й організувати виробництво,

знайти підтримку всього громадянства. Без національної ідеології

інші чинники не будуть формувати націю. Ідеї творяться людьми,

виростають із стихійного матеріального життя. Зміна форм "гро-

мадського існування" веде до зміни ідеології, "їдучи на мотоциклеті

з газеткою в кишені, старих дум запорозьких творити вже не мож-

на... Кожен час творить нові ідеї". Вони впливають на маси через

посередництво слова, яке теж пристосовується до змін. "Слово, коли

воно має бути творчим, повинно служити життю, а не безплідно

намагатися нагинати життя до своїх законів...". Як в слові кри-

сталізуються внутрішні сили історичного руху, так вони виявляються

і в моральних вимогах. Мораль, "політична честь", духовність є

передумовами "сили й авторитету" в державотворенні, а отже, і в

націотворчому процесі. Суперечливість цих процесів В.Липинський

пояснював протиставленням "закону землі" і "закону капіталу", що

виражаються в боротьбі двох світоглядів "людини як голови влас-

ного сільського господарства - й людини як члена анонімного акцій-

ного товариства; хлібороба - й біржового ігреця". У першого - віра

у власні сили, свою працю, потреба в релігії, естетизму в щоденнім

121

житті; у другого - "віра в сприт", необмежені спекулятивні можли-

вості біржових комбінацій......

Розкриваючи цю боротьбу, український мислитель зробив вис-

новок про взаємовплив морального, духовного й матеріального, еко-

номічного життя: без "відродження віри" і без "пориву духа, ство-

рення вищої громадської моралі... не може бути вищої техніки і вищої

матеріальної культури". Глибинні тенденції історичного процесу

виявляються в політиці, у формах державотворення, методах

організації держави. Вони витворюються в кожен окремий момент і

змінюються в процесі життя історичного об'єкта і дії чинника, які

носять конкретний характер. "7

На цих загальних засадах В.Липинський сформулював свою

концепцію' української нації, історії й політики. § мій на першому

місці обґрунтовував ідею створення української держави, без якої

не може бути повноцінної нації. Українська держава не тому мусить

існувати, щоб вигідніше жилося її мешканцям, а тому, що має син-

тезувати дві культури, дві нації, об'єднати Схід із Заходом. "Ми му-

симо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности

та індивідуальности нашої національної в собі весь час гар-

монізувати", - писав В.Липинський. Україна підупала власним

внутрішнім розкладом. Невміння провідної верстви подолати цей

розлад, зневіра у власні сили приводили до втрати державності, яку

спробував створити Б.Хмельницький. Як після першої Руїни, так і в

20-х роках цього віку, як відзначав В.Липинський, "злодієхапство

зробилось якоюсь поголовною манією", у зв'язку з чим чесність із

позитивного перетворюється в руйнуючий чинник, у джерело пі-

дозрілості, ненависті. "Жаль не за гріхи, а за чесність", - так назвав

цю нову моральну хворобу, яка згодом виявилась "самоїдством" -

духовною отрутою українства. Тому й нація наша стала роз'єднана

ідейно, культурно й політично.

Вихід із цього стану вчений вбачав у формуванні такої україн-

ської ідеї, котра об'єднувала б усіх громадян України незалежно від

соціального стану, етнічного походження, віросповідання і забезпе-

чувала б рівність усіх за державною національною приналежністю.

Такою ідеєю пропонував вважати створення трудової монархії на

українських державницьких традиціях. Відповідним методом дер-

жавотворення в Україні мав бути "класократичний", а не демок-

ратичний і не охлократичний. Народ і демократія - не синоніми, а

сам народ не править. Він завжди був і буде, але на місце старих нові

122

провідні верстви з народу підіймаються. Коли вони з вірністю і

розумом правлять, тоді й народові добре. Держава, насамперед

армія, будуються силою. Якщо це сила ззовні, то буде чужа держава.

"Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з

нас не зробить націю, коли ми самі нацією не схочемо бути", - писав

В.Липинський.

На цих важливих положеннях він обґрунтував ідею національ-

ного відродження України як відбудови структури нації та її активної

високорозвинутої верстви - національної аристократії. Тільки сильні

люди, які здатні виховати в собі рицарські прикмети, побороти

первородні гріхи українства - зрадництво й анархію, власними

руками без сторонньої допомоги "здавити внутрішній бунт оприш-

ків", зможуть ступати на державницький український шлях. "Україна

це перш за все дух, а не матерія", - наголошував В.Липинський. І

тільки майбутнє покаже, у кого із синів любов до матері - України,

у кого національна ідея України не на словах, а насправді була

найглибша і найсильніша.

МИКОЛА ШЛЕМКЕВИЧ (псевдонім М.Іванейко) (1894-

1966). Народився в с.Пилява Бучацького повіту на Тернопільщині.

Одержав філософську освіту у Віденському університеті та в Парижі,

у 1915 р. при відступі російських військ був вивезений до Сибіру,

протягом 1917-1919 рр. займався політичною діяльністю у Києві,

працював секретарем редакції "Робітничої газети", на еміграції був

головним редактором журналу "Перемога", організував у СІЛА

видавництво "Ключі", журнал "Листи до Приятелів", а також Ук-

раїнський Публіцистичний Науковий Інститут, що мав спросто-

вувати фальшиву інформацію про Україну.

Перу Шлемкевича належить чимало публіцистичних, наукових

філософських праць, зокрема, "Філософія", "Загублена українська

людина", "Галичанство", "Верхи життя і творчості", "Структура на-

шої духовності". Аналізуючи новітні концепції філософії, крити-

куючи звуження її сутності до моральної проповіді, він розглядав

філософію як одну із ділянок духовної культури. Вона виявляє зна-

чення культурних систем науки, мистецтва, релігії й готує наукові

формулювання. У цій другій функції вона виступає як наука і тому її

важко відділити від спеціальних наук. Виділяючи критичну й підго-

товчу функції філософії, яку називав змішаним твором аналізу й

інтуїції, науки, мистецтва, релігії, вчений підкреслював, що вона живе

в цих ділянках культури і пов'язує в єдиний світогляд враження від

123

світу й життя, які ті ділянки намагаються нотувати частинами.

"Філософія - це властивий внутрішній сенс усіх тих символічних

систем", - писав М.Шлемкевич.

Він надавав філософії символу соку, що живить дерево, розви-

ток якого символізує історію духовної культури. "Листочки й свіжі

нарості - це були б філософічні гіпотези. Вони колишуться вільно,

залежні від ласки сонця й вітру, духових інтересів доби...", - писав

український мислитель, підкреслюючи значення і перспективи

розвитку філософії. - "Кінець філософії, котрого дехто так нетерпля-

че чекає, був би подібним до вічної зими, до смерти дерева, до стану,

коли то пень, галузі й віти стоять без живого зв'язку, - і властиво

мають тільки значіння технічного, будівельного матеріалу. Наука

без філософії - це є саме техніка".

Розвиток філософії як відображення дійсності, яка є щось біль-

ше від світу свідомості, пов'язав із ростом духу людини. "Від душев-

ного хаосу примітивної людини й духовного зв'язання її первісною

громадою-юрбою, - до сучасної зрізничкованої, самосвідомої духов-

ности веде довгий шлях невсипущої праці й упертої боротьби з

дійсністю". В тій боротьбі філософія зміцнює, впевнює само-

свідомість, хоч і не приносить безпосередньо матеріальної користі.

Виходячи із цих загальнофілософських положень, М.Шлем-

кевич висловив цікаві ідеї щодо розвитку духовної культури, змін

ролі релігії, мистецтва, філософії у суспільстві, у формуванні світо-

гляду людини, вияву її сутності під впливом науки і техніки, а також

розробив оригінальну концепцію української людини. Викорис-

тавши діалектичний та історичний підходи, вчений простежив

еволюцію світоглядних позицій, моральних рис особистості, на-

ціонального характеру українства на різних етапах його історії. На

основі аналізу причин розвитку духовності українського народу

філософ виокремив у цьому процесі народження, оформлення,

розщеплення й розгубленість української людини і підкреслив, що

"загублена українська людина" живе в нас і забуття цього оманливе

і тому недостойне провідної верстви.

Колись провідна козацька верства розклалась і значна частина

перетворилась у старосвітських поміщиків. Другим типом вияви-

лась "гоголівська людина", що присіла до нових російських імперсь-

ких возів. Третій тип української людини, що не вдовольнялась

біологічним існуванням поміщика і не прийняла російської дійсності,

Шлемкевич вбачав в особі Г.Сковороди, котрий у самовдоскона

124

пенні шукав кращого світу, залишаючись осторонь широких шляхів

соціальних рухів. Тому "сучасна українська людина", на думку вче-

ного, народилась у процесі реалізації Шевченкового ідеалу, світо-

глядною основою якого є наука, головним рушієм - розум, а провід-

ною рисою - свобода духу. Оформилась "шевченкова людина" на

переломі ХІХ-ХХ століть й створила українську державу, але не

втримала її. Тоді й почалось розщеплення української людини.

Утримати державу могла сильна людина. М.Шлемкевич

відзначав, що ідея сильної людини, затінивши ідею свободи, роз-

винулась у соціологічних теоріях сили хліборобського класу (В.Ли-

пинський), пролетаріату (В.Винниченко) та в психологічних ученнях

про ірраціональну волю і "волюнтаричну людину" (Д.Донцов). Ці

розщеплення української людини роз'їдалися ще й внутрішніми і

підривались зовнішніми причинами, і тому ввійшло українство в

Другу світову війну розколотим світоглядно, духовно і зазнало спіль-

них упокорень. З цього, як вважав філософ, починалась загубленість

(розгубленість) української людини, що виявилось у найгіршому

покаранні долею - "духовній неплідності". "Ми утратили й той

рідний, спільний для нас колись, голубий небосхил упорядкованих і

своєчасних ідей, наш живий світогляд", - констатував М.Шлемкевич.

Із збідненням світогляду до примітивної агітки, із зведенням мистецт-

ва до віршованої ідеології, із втратою духу вмирає людина. Криза

людини, її духу, моралі, людських взаємин - джерело кризи нації,

держави, суспільства. В такі часи на другий план відсуваються проб-

леми астрономії, біології, а в центрі стають проблеми людини, її духу.

Українська душа звертається до джерел світогляду, до святинь

науки, мистецтва, релігії, але ідеї нової української людини в них не

знаходить. Звернення до світової думки теж не дає розради, бо "світ

заговорив про покинутість людини", оскільки "машина полонила

людину" і замість неї є лише "ми-ми", маса. Критично оцінюючи

умови втрати духу, М.Шлемкевич обгрунтував ідею здійснення

внутрішнього перевороту в наших душах, перехід з утоптаних на

нові дороги, щоб врятувати українську людину серед нас і в самих

нас, відкидаючи гасло "якось буде". "Українська душа, - зробив

висновок філософ, - прагне й вимагає нової одежі духа і життєвих

форм, і живих їх здійснень у новій українській людині".

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ (1894-1977) - учений, філософ,

культуролог, історик, літературознавець-славіст, лінгвіст. Народився

в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобув у Петербурзькому і

125

Київському університетах. З 1921 р. - в еміграції, спочатку в Німеч-

чині, де поглиблював філософську освіту у К.Ясперса, М.Гайдегтера,

Е.Гуссерля, а відтак викладав в Українському Вільному Університеті

(Мюнхен), Педагогічному інституті ім. М.Драгоманова у Празі, в

університеті м.Галле. В повоєнний період працював у Марбурзькому,

Гарвардському і Гейдельберзькому університетах, був членом

кількох академій, почесним професором Кельнського університету.

Вніс значний вклад у дослідження славістики, відкрив і досконало

вивчив феномен слов'янського, в т.ч. українського, бароко.

Основні праці: "Логіка", "Гегель серед слов'ян", "Філософія

Г.Сковороди", "Нариси з історії філософії на Україні", "Філософія

на Україні", "Історія української літератури до доби реалізму",

"Історія давньоруської літератури Київської Русі".

Д.Чижевський розробив ряд філософських проблем, зокрема

сутності буття світу і людини, теорії пізнання і логіки, філософії

культури. Однак у спектрі наукових зацікавлень і пошуків ученого

найбільше місце займає історія філософії, зокрема в Україні.

У галузі історико-філософського знання увагу Д.Чижевського

привернула насамперед німецька філософія. В ній він вбачав одне з

джерел розвитку слов'янської, в тому числі й української .культури.

На його думку, інтелектуальний портрет України склався під

впливом двох визначальних чинників німецького походження:

німецької трансцендентальної (ідеалістичної") філософії XVIII - по-

чатку XIX ст. та німецького містицизму і пієтизму ХУІ-ХУІІІ ст.

Учений досліджував вплив німецької філософії на Слов'янщину,

відображення німецького романтизму та містицизму в українській

філософській думці.

Особливо значним є внесок Д.Чижевського в дослідження

історії української філософії. Він фактично першим дав цілісний

погляд на історико-філософський процес в Україні, причім зробив

це по-новому, в дусі відмінної від марксизму методології.

З XIX ст. у науці склалося дві лінії у поглядах на історію

філософії. В основі обох лежить уявлення про історію людства як

однолінійний процес, що відбувається в єдиному соціальному про-

сторі і спрямовується з глибин віків до сучасності як вищої точки на

вертикалі історичного прогресу. Вони йдуть власне від гегелівської

історіософії. Різняться ці дві лінії суб'єктом спрямованості прогресу.

Одна лінія, марксистська, таким суб'єктом вважає класи, інша, якої

дотримувався Д.Чижевський, - нації.

126

Марксистська методологія, орієнтуючись на класи як носія про-

гресу, фактично ігнорувала національно-особливе в філософії, тому

не стимулювала і не створювала умов для осягнення сутності ук-

раїнської філософії. Розвиток філософії зводився до боротьби ма-

теріалізму з ідеалізмом як відображення класової боротьби. Щодо

історії української філософії, то вона зображалась як боротьба філо-

софських "партій" в Україні, матеріалізму, як світогляду прогресив-

них, і ідеалізму, як світогляду реакційних класів. Друга лінія історико-

філософського бачення, яку репрезентує Д.Чижевський, надає ши-

рокі можливості для дослідження проблем історії національної

філософії. За нею, історія людства виступає як процес взаємодії і

поступу окремих етносів, народів, націй. Тому нація й виступає, на

думку Д.Чижевського, реальним суб'єктом філософського мислення.

Розвиток світової філософії проходить через "національні пункти

погляду філософії" - через різні країни, різні нації. В силу цього певна

нація в певні моменти репрезентує історичний розвиток філософської

думки, надаючи останній національне забарвлення.

На цих методологічних засадах Д.Чижевський будує своє бачення

історії філософської думки України як єдності загальнолюдського і

національно-особливого, втілення в ній вселюдських ідеалів і україн-

ської національної ментальності. Вчений фактично вперше здійснив

спробу вичленити національні моменти філософського мислення

світу, дати етноментальні характеристики філософського знання.

У "Нарисах з історії філософії на Україні" Д.Чижевський зро-

бив глибокий аналіз історичного шляху української філософської дум-

ки, починаючи з періоду Київської Русі і кінчаючи початком XX ст.

Особливе місце він відводить її корифеям - Г.Сковороді, М.Гоголю,

Т.Шевченку, П.Юркевичу. Це був як на ті часи - 20-і рр. XX ст. -

найґрунтовніший виклад філософських поглядів цих мислителів. Не

засліплений догматизмом, учений, не "підганяючи" того чи іншого

мислителя під "дві лінії" у філософії, намагається осмислити його

світогляд ніби зсередини, виявити його провідні думки, центральну

ідею. В цьому, власне, і полягає оригінальність і новаторство до-

сліджень Д.Чижевського в галузі філософської україністики.

Філософська спадщина Д.Чижевського цінна як з фактологіч-

ного, так і методологічного боку. Нові підходи вченого до вивчення

історії філософського знання безперечно послужать українським

філософам в методологічній переорієнтації досліджень історії

філософської думки України.

127

ОЛЕКСАНДР КУЛЬЧИІІЬКИЙ (1895-1980) - психолог,

філософ, педагог. Народився в м.Скалаті на Тернопільщині; навчався

у Станіславській гімназії, потім на філософському факультеті Львів-

ського університету, спеціалізувався з філософії та психології у Сор-

бонні, педагогіки - у Краківському університеті. В 60-х роках - рек-

тор, проректор, декан філософського факультету Українського Віль-

ного Університету у Мюнхені. Автор понад 400 монографій, науко-

вих та публіцистичних статей. Серед них, "Нарис структурної психо-

логії", "Введення у філософічну антропологію", "Основи філософії

і філософічних наук", "Риси характерології українського народу",

"Етнопсихологія українського народу", "Геопсихічний аспект в

характерології української людини", "Egocentricne typy", "Die Маг-

xistish - sowjetische Konzeption des Menschen im Lichte der westlichen

Psihologie" та інші свідчать про визначний внесок українського

вченого у розробку проблем структурної психології, філософської

антропології, аксіології, педагогічної характерології.

Дослідники творчої спадщини О.Кульчицького вважають його

основним репрезентантом українського персоналізму у філософії

XX століття.

О.Кульчицький розглядав філософію як світоглядне знання, а

не науку і тому підкреслював, що немає єдино правильної філософ-

ської теорії, що встановлювала б якусь абсолютну істину. Звідси

визначав мету філософського пізнання - дійти до "правди" як ідеалу

людини через дослідження "внутрішнього універсуму". Оскільки

буття людини неможливо помислити поза вартостями, тому

онтологія, гносеологія тісно пов'язані з аксіологією.

"Філософія, пізнаючи буття людини, має в своїй окремій ділянці

досліджувати вартості, що їх людина ставить собі за мету". Головне

питання пізнання всього існуючого вирішується через проблему

сенсу людського життя. Цим зумовлюється, як вважав український

вчений, вартість філософії - осмислити й спрямувати людську ек-

зистенцію. Таким чином, О.Кульчицький обґрунтовував необхід-

ність поставити людину в центрі філософських досліджень.

Природничі науки вивчають людину як органічну істоту. В бут-

ті ж людини треба вирізняти шари органічності, психічності й духов-

ності. Однак дослідження поки що спрямовані на окремі сфери, а не

на людину в її цілісності. Висловивши ідею пізнання людини як

цілісності, О.Кульчицький зауважив, що філософська антропологія

128

має вивчати людину не взагалі, а таку, що формується під впливом

конкретних факторів, людину, що є і що має бути.

Учений розглядав людину в її еволюції від тварності до культури.

Сутність людини проявляється у відкритті свого покликання, прямуван-

ня "у світ" через втілення вартостей духу. Готовність до дії під контролем

духовних цінностей і самопізнання визначають особистість людини.

Вартості не зводяться до матеріальних потреб, не випливають

прямо із здатності людини оцінювати їх зі своїх практичних інтересів,

вони виявляють загальну для всіх структуру, існують "тільки через

дух і для духу". О.Кульчицький називав "вузькістю свідомості"

протиставлення загальнолюдських та національних цінностей, вва-

жав, що становлення духовних цінностей є відповіддю людини на

"виклик природи". Прояви духу, зв'язані з психічністю, є "новум",

що має надіндивідуальний характер. "Духовість єднає розрізнені

психіки". Водночас учений розкривав суперечність духовного

розвитку людини, визначальною умовою якого була поява свідо-

мості. Висунувши ряд важливих ідей щодо взаємовпливу індиві-

дуальної і суспільної свідомості, О.Кульчицький відзначав, що

стехнізована цивілізація XX віку затисла ендотимну підвалину,

перервала життєвий зв'язок людини з природою, деперсонізовує

особу, що й зумовлює духовну кризу. Заповнення персональної сфери

економічно-психічними вартостями загрожує духовним спусто-

шенням, створює небезпеку вибухів позасвідомого, агресивних

інстинктів. Цим зумовлюється, як вказував український філософ,

актуальність, першоплановість розробки проблем духовної

культуротворчої людини.

ІВАН МІРЧУК (1891-1961) - філософ, історик культури.

Народився в м.Стрию на Львівщині. Філософську освіту здобув у

Віденському університеті (1909-1914). Там одержав ступінь доктора

філософії. З 1921 р. науково-педагогічна діяльність ученого пов'язана

з Українським Вільним Університетом (Прага-Мюнхен), в якому

протягом 1947-1948, 1950-1961 рр. був ректором. Водночас брав

активну участь у діяльності Українського наукового інституту в

Берліні, директором якого був з 1930 по 1945 рр. Обирався дійсним

членом Української вільної академії наук, Наукового товариства

ім.Шевченка, членом-кореспондентом Баварської академії наук.

Основні праці: "Основи грецької етики", "Григорій С.Ско-

ворода", "Історія української культури", "Світогляд українського

народу", "Основні проблеми і засади слов'янської філософії".

129

В осередку філософських пошуків І.Мірчука знаходилися

дослідження української духовності. Він одним із перших поставив

дану проблему в контекст специфіки світогляду слов'ян і на цій основі

виділив характерні риси слов'янської, в тому числі й української,

філософії. Однією з них є "глибока погорда до всіх абстрактних,

розумових теорій", скерованість у бік "філософії життя", зв'язку

філософії з життям, з практикою. Щодо української філософії, то її

мета - "шукання життєвої правди", і "її суть ніколи не знаходить

свого вислову в чистій абстракції, в безпосередньому пізнанні речей,

а прагне виявитися практично в чуттєво-релігійному, етичному ладі

в роз'ясненні світових подій".

Характеризуючи український світогляд, І.Мірчук його "голов-

ною компонентою" вважав антеїзм - "містично-ліричний, безпосе-

редній вияв культу землі", месіанізм, під яким розумів форму "любові

ближнього, перенесену із сфери індивідуального вияву міжіндиві-

дуальних людських відносин на великий комплекс народів",

персоналізм "як нахил і спроможність по-своєму визначити вар-

тості... життя і дії і по-своєму їх здійснювати", а також "надвартість

емоціональності", яскраво виражену у "філософії серця" П.Юркеви-

ча, схильність до ідеалізації і оптимізму.

ПАВЛО КОПНІН (1922-1971) - доктор філософських наук,

професор, академік АН України. Народився в с.Гжель Роменського

району Московської області. Навчався на філософських факультетах

Московського інституту філософії, літератури та історії і Московсь-

кого університету, в аспірантурі Московського міського педінсти-

туту. Працював співробітником кафедри філософії Академії суспіль-

них наук, завідувачем кафедри філософії Томського університету,

завідувачем сектора Інституту філософії АН СРСР. У 1958 р. переїхав

до Києва. Очолював кафедри філософії політехнічного інституту та

університету. Протягом 1962-1968 рр. - директор Інституту філософії

АН України, з 1968 р. - директор Інституту філософії АН СРСР.

Автор праць: "Діалектика як логіка", "Ідея як форма мислення",

"Логічні основи науки", "Діалектика як логіка і теорія пізнання",

"Діалектика, логіка, наука", "Гносеологічні і логічні основи науки",

"Вступ до марксистської гносеології" та ін.

Коло наукових інтересів П.Копніна - проблеми діалектики,

логіки і теорії пізнання. В цих питаннях він виявив себе творчим

мислителем. Це, зокрема, знайшло свій вияв в оригінальній розробці

проблеми емпіричного і теоретичного рівнів мислення у їх від

130

ношенні до чуттєвого і раціонального моментів пізнавальної діяль-

ності, взаємозв'язку відображення і творчості, в ґрунтовному аналізі

місця і структури гіпотези та її взаємовідношення з теорію, сутності

ідеї як форми мислення. Йому належить першість у постановці питання

про необхідність дослідження форм практичної реалізації знання.

Особливо плідним у житті і діяльності П.Копніна був київський

період, де він знайшов сприятливий ґрунт і однодумців у реалізації

своїх творчих задумів. З його іменем зв'язане "друге відродження"

української філософії, її поворот від онтології до гносеології - від

проблем буття з дією невблаганних "об'єктивних законів" до

пізнавальних і світоглядних можливостей суб'єкта. Він по праву

вважається засновником сучасної київської філософської школи. Під

його керівництвом і при безпосередній участі відбувся науковий

пошук нових підходів до світоглядних, гносеологічних і методологіч-

них проблем наукового пізнання, діалектики та її категорій, логіки

наукового пізнання тощо. Наскрізною ідеєю цих пошуків було

з'ясування ролі творчої активності суб'єкта, що, зрештою, сприяло

повороту філософської думки України до проблем філософської

гуманістики.

ВОЛОДИМИР ШИНКАРУК (1928-2001) - доктор філо-

софських наук, професор, академік HAH України. Народився в с.Гай-

ворон Володарського району Київської області. Закінчив філософсь-

кий факультет Київського університету ім. Т.Шевченка, річні курси

викладачів суспільних наук при цьому ж університеті. З 1951 р. -

асистент, старший викладач, доцент кафедри історії філософії

університету, з 1965 р. - декан філософського факультету, в 1967-

1968 рр. - завідувач кафедри етики, естетики і логіки. З 1968 р. до

кінця життя - директор Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди HAH

України. Протягом ряду років очолював Українське відділення

філософського товариства СРСР, правління Товариства "Знання"

України, редакцію журналу "Філософська думка". Є автором понад

300 наукових праць, зокрема монографій "Логіка, діалектика і теорія

пізнання Гегеля", "Теорія пізнання, логіка і діалектика І.Канта",

"Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання", співавтором книг

"Людина і світ людини", "Гуманізм діалектико-матеріалістичного

світогляду", "Історія філософії на Україні", "Філософія Григорія

Сковороди" та ін.

Становлення В.Шинкарука як філософа відбулося в 60-х роках,

у період "другого відродження" української філософії, коли завдяки
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (20.01.2012)
Переглядів: 400 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 156
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz