Понеділок, 20.11.2017, 04:00
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Персоналії Укр. філос
РОЗДІЛ І

ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У старокиївську добу, крім філософських ідей, що містилися в перекладній літературі та інтерпретувались у рамках християнського віровчення, зароджується і розвивається філософська думка вітчизняними мислителями, які залишили оригінальні давньоруські письмові пам'ятки. Відзначаючи різнорідність змісту писемних творів домонгольського періоду, І.Франко писав: "... виявляємо тут серйозні, як на ті часи, начала національної літератури, котра прагне відповідати всім насущним потребам державного, громадського та духовного життя" [Франко І. Зібр. тв.: У 50-ти т. - К., 1982. - Т.34. - С.415).

Вивчаючи ці твори, варто акцентувати увагу на тому, що хоч автори і не створювали цілісних філософських систем, проте накреслювали, висловлювали такі оригінальні, самостійно оброблені думки й ідеї, які стали витоками філософії в Україні. Ознайомлення з ними дає змогу глибше зрозуміти національні особливості зародження філософської думки, що досить виразно виявляє дух, самоусвідомлення українського народу на початковому етапі своєї історії.

ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ (XI ст.) - перший вітчизняний мислитель, що висловив своєрідні філософські ідеї у літературних творах. Про нього літопис Руський подає коротку згадку: у 1051 р. князь Ярослав, зібравши єпископів у Софії, поставив його митрополитом Русі без згоди царгородського патріарха. Іларіона знали, відзначає літописець, як "мужа благого і книжного", тобто мудреця. Ймовірно, що до цієї події були написані "Слово про закон і благодать", "Молитва", "Ісповідь віри". У названих творах релігійного характеру висловлені філософські ідеї про буття, співвідношення творця і створеного, вічного і тлінного, старого і нового, про людину і людське життя, історію народів як цілісний процес прилучення їх до християнського вчення, рівність їх перед Богом.

Сутність буття визначається Богом, бо він всемогутній Творець. У традиції середньовічної філософії Іларіон трактує земний тлінний світ як протилежний небесному, вічному. Людство - "посудина

скверная", "від нас все неправедне, бо согрішили і зло сотворили". Буття людей "під владою ідольського мороку" тимчасове. Людське "єство" переходить від багатобожжя до віри в єдиного Бога, що установив спочатку закон, потім благодать, істину і порятував усі народи Євангелієм і хрещенням, повертаючи їх у життя вічне. Іларіон вбачає сутність Бога не у всемогутності Його, що в своїм гніві наганяє страх і надсилає кари, а в милостивості й "чоловіколюбстві".

У той час, коли в західноєвропейській філософії починалась полеміка між реалістами і номіналістами з приводу реальності "єдності святої Трійці", Іларіон діалектично вирішує цю проблему. Трійця єдиносутня, бо в ній єдине Божество, але розділена тільки в іменах, кожному з яких притаманна "незлитна" власна якість: Отець - безначальний, нескінченний, він народжує; Син - співбезначальний, співвічний, він народжений; Дух Святий - співбезначальний, рівний Отцю і Сину, бо від Отця виходить, а в Сині проявляється. Три Божественні Лики з'єднуються незлитно і розділяються нероздільно. Христос - Син Божий - на землю зійшов, не розлучившись з Отцем як істинний, найдосконаліший із людей, постраждав за них, безсмертний вмер і воскрес як Бог. Христос, уособлюючи подолання протилежності між земним і небесним світом, між короткочасністю людського життя у земному світі і вічністю її духовного буття, вказує шлях до спасіння. На цій гуманістичній ідеї вчення Христа Іларіон наголошує неодноразово,

славлячи князя Володимира, що повернув усю країну до Христової віри. В цьому Іларіон вбачав певну закономірність. Князь "землю

свою спас правдою, мужністю ж й розумом, численні милостині й щедроти чинив... усім нужденним", тому і зійшла на нього милість Бога. На противагу іншим царям і властителям, які бачили, як усе Володимир нічого цього не бачив, а увірував і розіп'ятому поклонився. Він став рівнохристолюбивим, рівнорозумним із Римським імператором Констянтином. Іларіон оцінює хрещення Русі рівнозначно із утвердженням християнства у римлян і еллінів. Він обґрунтовує гуманістичну ідею: Бог милостивий і йому любі, тобто богоугодні, щедроти і милостині Володимира, якого називає христолюбцем, другом правди, місцем розуму і гніздом милостині. Тому в молитві закликає сина його Ярослава продовжити багатство добрих Володимирових справ.

Отже, зближення з Богом через милостивість, доброчинність і стає початком нового життя. Бог благий нас не зрікся, наголошує Іларіон, порятував, у розуміння істини привів, тому й до руського народу віра благодатна дійшла, відвідало нас людинолюбство Боже. Іларіон розуміє історію як цілеспрямований Богом процес буття народів і виділяє два періоди. Старий світ - від створення людини до народження Христа. Цьому періоду відповідають закон, рабство, невігластво, горе, гріх, несправедливість, ідолопоклонство, несвобода, неправда й богообраність одного народу. Від проголошення Христового вчення почався новий світ, в якому утверджуються благодать, істина, світло, свобода, справедливість, спасіння, праведність, милосердя, рівноправність усіх народів. Старий закон віджив, і з ним минула богообраність одного іудейського народу. Замість закону, що розмежовував народи, закріплював рабський стан, приходить благодать й істина, що дають свободу, урівноправнюють народи, визначають сутність нових людей, християн, ведуть їх до спасіння й вічності. Духовна спрямованість у майбутнє після прийняття християнства визначає й сенс життя києворуських князів і буття керованого ними народу. Іларіон висловив ідею вищості мудрості над знаннями, розумом. Він першим із мислителів Київської Русі поставив проблему філософського пізнання сутності світу для осягнення божественної істини, філософського осмислення світового розвитку, історії народів і місця в ньому свого народу, ролі духовних чинників, освіти, філософії, християнської релігії в суспільному прогресі.

ДАНИЛО ЗАТОЧЕНИК (XII ст.) - автор "Слова", що дійшло до нашого часу в двох редакціях і зустрічається під назвою "Моління". Нові вставки в редакції XIII ст. стосувалися здебільшого соціально-політичних питань. "Слово" Данила Заточеника, включаючи уривки, вислови, притчі, приповідки з різних джерел, уміло скомпоновані, вплетені в

його текст, є цікавим письмовим твором, який засвідчив перехід від перекладної до оригінальної літератури і більш чіткого вияву вітчизняної філософської думки. Звернене до князя Ярослава, "Слово" несе в змісті головні ідеї духовного звільнення окремої особистості, що прагне осмислити сенс свого індивідуального життя у взаємозв'язку з навколишнім світом й іншими людьми. Вже у власнім образі "Заточеника" автор ставить проблему обмеженості умов існування, зокрема матеріальних, їх негативного впливу на людину, що приводить її навіть до втрати самої себе, своєї індивідуальності, а отже, й до послаблення суспільного устрою. Суперечливість між життєвими обставинами та особистими намірами, устремлінням до виходу із "заточеності" ("ув'язнення") можна розв'язати піднесенням власної активності і усвідомленням своєї самоцінності.

Самоцінність людини виявляється в мудрості й доброчинності, що набувають суспільно-значимого характеру. Автор закликає розрізняти розумом добро і зло, вказуючи, що зло має соціальні й моральні причини, нівечить, збіднює людину. "Золото топиться вогнем, а людина напастями". В світі корисливості, лукавства, обману розумна людина почуває себе відлюдником або "заточується", тобто втрачає рівновагу. Данило висловив ідею пріоритетності розуму над силою, мудрості над багатством, милостивості і щедрості над ненавистю, заздрістю, скупістю; доброти над лиходійством. Тому й радить князеві "не позбавляти хліба злидаря мудрого, та не підносити.багатого нерозумного", з добрим дорадником можна високого столу здобути, з лихим й меншого позбутися. Силоміць розуму не навчити, тобто не зовнішні фактори відіграють головну роль, а внутрішні.

Людина сама, як бджола, з книг багатьох має здобувати "солодощі словесні й розум". Не зовнішнє, а внутрішнє її духовне багатство мало б бути визначальним у суспільстві, і тоді, наголосив автор "Слова", "княже, багатьма людьми своїми чесним і славним у всіх краях виявишся".

Данило використав чимало притч і висловів із Біблійних книг для обґрунтування своїх власних роздумів над проблемами філософського характеру. Він одним із перших києворуських мислителів висловив ідею про "серце" як центр зосередженості всіх позитивних якостей людини: "серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю". В його ідеях варто шукати витоки "філософії серця".

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1053-1125) - Київський князь, автор "Поучення" та "Грамотки до Олега Святославича", написаних у традиційній для такого жанру формі цитування Біблійних книг. Вони включають чимало авторських роздумів світоглядного характеру. Розмірковуючи наприкінці свого життя про родинні, суспільні стосунки, взаємозв'язки між владою світською і церквою, володарями й підлеглими, суперечки й мирні взаємини із сусідніми князівствами, Володимир підійшов до формулювання важливої гуманістичної ідеї про те, що спасіння людини полягає в її добрих справах, що початком усякого добра є милостивість до інших і "страх Божий в серці". Віруючи в Бога, можна звільнитися від своїх гріхів каяттям, сльозами, милостинею. Моральні риси милосердності, доброчесності, боголюбивості автор "Поучення" підніс до ролі регуляторів відносин в усіх сферах людського життя. Навколо людини йде боротьба добра й зла. "Диявол не хоче добра роду людському, заводить у сварку нас". Себе автор представив противником зла і поборником добра у всій Руській землі. Для цього він проповідував ідею миру й злагоди, що мала стати принципом між князівських стосунків.

Важливою була також спроба Мономаха відповісти на процитоване ним вічне питання "Що таке людина?". Грішна й смертна, вона намагається відповідати за причинене зло новим злом, кровопролиттям. Диявольські вияви у вчинених гріхах людина може перемогти щиросердною молитвою й щоденним звертанням до Бога.

Одержати милість Божу можна, здійснюючи добрі справи, особливо, турбуючись про сиріт, убогих і слабких. "Добро чинячи, не лінуйтесь ні на що добре". На відміну від поширених тогочасних поглядів про спасіння людини шляхом аскетичної поведінки, відмови від світу, Мономах вважав, що ні чернецтвом, ні усамітненням, ні голодуванням не досягти милості Божої, а доброчинністю. Суперечливість добра і зла кожна людина розв'язує по-своєму і, вибираючи добро, спасає себе від гріха, стає на шлях зближення з Богом. При цьому автор "Поучення" підкреслив, що у виборі добра вирішальним є власний життєвий досвід. Висловлені ним оригінальні ідеї щодо управління державними справами можна розглядати як початки філософії політики в суспільній думці Київської Русі.

НЕСТОР (поміж 1040 і 1056 - близько 1113) - історик-літописець, чернець Києво-Печерського монастиря, автор-укладач "Повісті временних літ", написав вступ до літопису, об'єднав записихроніки київських літописців, перекази очевидців, уривки перекладної літератури, власні розповіді про історичні події до 1112 р.

Несторова частина літопису, його твори "Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського", "Читання про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба" засвідчують високу освіченість та обдарованість видатного києворуського мислителя, що обґрунтував ідею зв'язку історії руського народу з всесвітньою історією.

12

Історію вважав процесом послідовної зміни подій, викликаних певними причинами, за якими слідували наслідки, що відбивалися на житті і діяннях князів, правителів країн, на долі цілих народів, окремих соціальних верств чи людських одиниць. Несторове розуміння історії не виходило за рамки християнської доктрини про вічносущий дух і божественне створення неба, землі, всього живого і людини. Опис подій історичних та різноманітних явищ природних здійснював Нестор через призму їх взаємозв'язку і взаємозумовленості, боротьби добра і зла, протилежності позитивних і негативних сторін людського життя. Зло, нещастя розглядав як божественне покарання за вчинені гріхи смертю, голодом, потопом, саранчою чи нашестям кочівників на руські землі.

Нестор підкреслював впорядкованість і змінюваність світу, активність суб'єктів історії, якими виступають як весь людський рід чи різні народи, так і окремі люди (Адам, Ной, Мойсей, Ольга, Ярослав, Володимир, Феодосій). Суб'єкти діють на конкретному географічному просторі, послідовно вплітаючи свої дії в канву історичного часу.

Простір і час трактував як божественні властивості світу і водночас вказував на їх людиновимірний характер (розмах рук, політ стріли, тривалість світового потопу, життя князя чи його княжіння, "часи Олега", "Руська земля", "Щековиця"). У самій назві "Повісті временних літ" поставлено питання про вічність божественного світу, "безвременних літ", що не мають часового виміру, та змінюваність часу земного, плинність віків, літ, що вимірюються людськими діями, що мають початок ("звідки пішла Руська земля і хто в ній почав спершу княжити"), тобто минуле і сучасне ("що вдіялося в ці літа").

Оповіді про історичні події розкривали певною мірою процеси суспільного розвитку, головними рушіями якого виступали різні соціальні верстви: князі, дружинники, бояри, "люди" (селяни, ремісники, торговці), жерці, волхви, ченці, "святі". їх діяльність спрямована на вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем суспільно-політичного розвитку як мирними, так і збройними засобами. Літописець, розкриваючи зміст подій, пов'язував їх з основними рисами, властивостями, якостями суб'єктів історичних дій, висловивши тим самим ідею самовладності, самоутвердження людини. Даючи ціннісні характеристики князів, дружинників, "страстотерпців" чи цілих народів (полян, деревлян, хозар, печенігів, болгар та ін.), християнських чи поганських, Нестор висловив ідею вищості духовно-моральних якостей над фізичними, тілесними. Він зобразив княгиню Ольгу як державного діяча, що прийняла християнство і своєю мудрістю, доброчинністю переважає князя Святослава з його фізичною витривалістю й войовничістю. Князь Володимир, як свідчить літопис, охрестившись, почав виявляти вищі моральні чесноти, миролюбність, доброчинність ("жив він із князями навколишніми у мирі", а "раніш пробував він у поганстві, скверної похоті прагнучи, то потім же старався він про покаяння"), тобто переживає процес духовного самовдосконалення.

Нестор акцентував увагу на жертовності, милосердності, святості як втіленні морально-духовного ідеалу людини. Зразком поведінки вважав життя Феодосія Печерського, що, мовчанням возносячись, смиренням прикрашаючись, в "словесах книжних веселуюся", проходив важкий шлях до пізнання Бога. Феодосій здійснив подвиг святості, бо піклувався, як відзначав літописець, не про тілесне, земне, а всією душею, думкою виявляє стремління до Бога та свої сподівання пов'язував із богоугодними справами: "Якщо по моїм зішестю зі світу сього буду я угоден Богові і прийме мене Бог, то по моїм зішестю монастир стане підноситися", - так Нестор висловив ідею критерію праведності і святості життя.

Основним джерелом самовдосконалення Нестор вважав збагачення книжною мудрістю: "Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина... Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй". Наявність "книжної мудрості" слугувала критерієм оцінки людини. Літописець підкреслив, що митрополит Іоанн, якого привела дочка Всеволода, був "сей муж не книжник, а простий умом і просторіка". Навпаки, князь Ярослав-"премудрий", до "книг він мав нахил, читаючи часто вдень і вночі", "засіяв книжними словами серце віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє". Ідея мудрості, удосконалення пізнавальної діяльності людини через оволодіння викладеними в книгах знаннями чітко простежується в Несторових оповідях про різні історичні події. Мудрість виявляється головною рисою суб'єктів історії, дії яких набувають відповідного 14

спрямування на впорядкування світу. Таким чином Нестор закладав основні засади історіософської концепції, центральною ідеєю якої стало осмислення сенсу історії свого руського народу.

КЛИМ СМОЛЯТИЧ (XII ст.) - за висловом літописця, перший філософ, "яких в Руській землі не бувало". Він був другим "русичом", що став у 1147 р. Київським митрополитом без згоди царгородського патріарха. Із його писань збереглось одне "Послання", адресоване смоленському пресвітеру Хомі, в переказі з додатками монаха Атанасія. Клим спростовує дорікання Хоми у вихвалюванні "своєю філосіфією". Автор "Послання" відповів Хомі, що писав не йому, а князеві, по-філософськи трактуючи багато місць із Святого Письма. "Послання" Клима є своєрідною спробою вирішити одну з проблем у середньовічній філософії - про співвідношення розуму й віри, філософії й теології.

При цьому він висловив важливу думку про необхідність знати поряд з богословською літературою, філософські твори, щоб тлумачити картину світу й осягнути істину. Клим розрізняє пізнання істини через притчі, які потребують розумного тлумачення для більшості людей та безпосереднє "знання таїни" учнями Христа і апостолами.

Мислитель вказує свій шлях пізнання - "ретельно додивлятись Божественних Писань", шукати значення слова, знаків, щоб правильно й духовно зрозуміти те, що описали євангелісти. Він радить своєму опонентові не чекати відповіді, а самому шукати її, вдивлятись і розуміти, як "усе існує, утримується та вдосконалюється силою Божою". Для цього не можна обмежуватися знаннями "письма у двадцять чотири літери", тобто елементарним буденним рівнем, буквального розуміння біблійних текстів, а підніматись до вищого, символічного, алегоричного, філософського їх осмислення.

Обґрунтовував право кожного на власний пошук істини, здобування глибоких знань про світ, Клим вважав можливим пізнання створеного Богом світу, висловив цікаві філософські ідеї про його будову і цілеспрямованість, сутність людини і сенс її життя, історичний розвиток людства.

У доцільності й розумності світу втілено "Божественний промисл". Бога можна пізнати через його творіння, тому й треба пізнавати створений Богом світ. У процесі такого пізнання й проявляється смисл життя. Людину відзначено дарунком слова і цим виокремлено зі світу. Вона використовує на свій розсуд із створеного світу необхідні речі і може впливати на нього через звернені до Бога слова і дії. Бог заради свого творіння, людини, вчиняє будь-які дії, навіть чудесні. Взаємостосунки Бога і людини через діяльність така важлива ідея автора "Послання". Призначення людини просити у Бога добрих справ, вчиняти добро і цим славити Бога, заслужити спасіння. З такого положення автор виводив ідею переваги духовного над матеріальним у людській природі, необхідності дотримування норм християнського вчення. Він вважав несумісними з духовним призначенням людини марнолюбство, владолюбство, славолюбство й відносив себе до тих, хто з презирством ставився до матеріального багатства.

Своєрідним був погляд Клима на суспільний розвиток і історію людства. Він розрізняв у ній три стани - "завіт", "закон" і "благодать". Перші два заперечуються третім, вони лише приготовляють прихід благодаті, початок якої вбачав у появі християнського вчення. Але й до закону були благочестиві, що жили за вірою. Вони ближче

до Бога через можливість щиро повірити у Христа. Закон перешкоджає цьому, тому його замінює благодать. "І вже не тісниться в законі людство, а під благодаттю вільно ходить". Отже, автор, вказуючи на причинну зумовленість в історії, висловив ідею прогресивного переходу від старого до нового стану в суспільному розвитку.

КИРИЛО ТУРІВСЬКИЙ (1130 - 1182) – найвидатніший києворуський мислитель XII ст. Його перу належить чимало проповідей, притч, повчань і молитов, зокрема філософського характеру, "Притча про людську душу і про тіло", "Слово про розслабленого" та інші.

У "Слові про премудрість" мислитель висунув деякі гносеологічні ідеї, пов'язуючи можливість пізнання з моральними рисами людини - смиренністю, послухом. Тільки той, хто набув доброчесності і поборов свою "гординю", може стати мудрим книжником, носієм істинного знання і передавати його іншим. Книжне знання, мудрість - джерело вічного життя. Вищим виявом доброчинності є відмова від власної волі: "не притаюй в своїм серці навіть малого самовілля, щоб не померти душею". Кирило обґрунтував одним з перших у філософській думці києворуської доби ідею, що стала витоком антропоцентризму: людина є центром світу, "вінець творіння" і заради неї існує все, створене Богом. Через зовнішній світ людський розум пізнає Бога, внутрішня сутність якого залишається непізнаванною. Людина має спрямовувати свої помисли до Бога, відмовляючись від повсякденних турбот, буденних справ і фізичних насолод. У такому аскетичному способі життя вбачав шлях наближення до Бога, до вічного. Тому й чернецтво вважав ідеалом поведінки людей.

Кирило Турівський висловив також важливі ідеї про співвідношення божественного, духовного й фізичного, матеріального начал у людині, єдності душі з тілом. "Тіло без душі шкутильгає і не зветься людиною, а трупом". Кожен відповідає за свої вчинки перед Богом і заслуговує за свої гріхи кари. Уникнення кари, недопущення гріхів в усамітненому аскетичному житті - таким Кирило вбачав шлях духовного спасіння людини, спосіб осмислення людського існування.

17
Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (20.01.2012)
Переглядів: 404 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz