| Головна » Статті » Інше - різне |
Персоналіїі
| РОЗДІЛ II ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ ХШ-ХУ ст. І ДОБИ УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ Соціокультурне буття України ХШ-ХУ ст. після розпаду Київської Русі і загарбання українських земель Литвою, Польщею і Угорщиною відзначається насамперед тим, що християнська релігія остаточно перемогла язичество, перетворившись у пануючу форму суспільної свідомості. В силу цього суспільно-політичний і культурний розвиток відбувався під впливом християнства. Щодо філософських ідей, понять, уявлень, то вони переважно містилися в релігійних, а також публіцистичних і художніх текстах. Тому основний спосіб вивчення філософії даного часу - виявлення філософських ідей у нефілософських сферах духовного життя. Аналіз історіографічних пам'яток ХШ-ХУ ст., насамперед літописів, показує, що в них має місце відхід від притаманного Київській Русі історичного оптимізму і перехід до глибокого песимізму в розумінні перебігу історичних подій. Лейтмотивом історіософських концепцій стає глибоке безсилля людини перед непізнаванним, караючим рішенням Божого провидіння, очікування всесвітньої катастрофи як відплати за колективні гріхи ("Про кончину світу" С.Володимирського, "Галицько-Волинський літопис", "Житіє Бориса і Гліба"). Зовсім інший характер мають світоглядні уявлення, відображені в епічних джерелах (билинах, думах), агіографічній (житійній) літературі, в яких головне місце займає показ непереможності, могутності, нездоланності народу, подвижництво "святих людей". У ХШ-ХУ ст. в Україні значного поширення набувають твори східної патристики, а через них - ідеї неоплатонізму. Поширенню останніх сприяв так званий ісихазм - містичне, ірраціональне вчення, що прийшло сюди через Болгарію з Візантії. З XV ст. в Україні поширюється раціоналістично-гуманістичний рух, зв'язаний з діяльністю "ожидовілих" (які вперше ввели в українське оточення твори суто філософського змісту), а також з розповсюдженням єретичних учень, зокрема богомільства, вільнодумства. Під впливом західноєвропейського протестантизму раціоналістична тенденція з XVI ст. зростає, створюючи ідейні передумови для формування світської науки і культури в Україні. 18 Важливим етапом духовного розвитку України були XVI - поч. XVII ст., який М.Грушевський назвав першим українським культурно-національним відродженням. Цьому сприяв соціально-економічний прогрес, зв'язаний із зародженням товарного виробництва, активним посиленням міжнародного обміну культурними цінностями, збільшенням кількості шкіл, зростанням числа українських юнаків, що здобували вищу освіту в західноєвропейських університетах тощо. Як засіб протидії колонізації та покатоличення українського народу в кінці XVI ст. виникають релігійно-національні організації-братства: Львівське (1585-1586), Рогатинське (1589), Київське (1615), Луцьке (1617) та ін. Українська філософська думка цього періоду, як і в цілому в Європі, розвивалась на основі ідеології гуманізму. Класичним її виразом в Україні була діяльність братств, Острозького освітньо-культурного центру (1576-1636), а пізніше Києво-Могилянської академії (1632-1817). Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV-XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан, Шимон Шимонович та ін. їм належить певна роль у розвитку філософських ідей людини та її свободи, спільного блага, морально-правових проблем тощо. Розвиток реформаційних і гуманістичних ідей у братських школах і Острозькому центрі пов'язаний з іменами Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Касіяна Саковича, Герасима Смотрицького, Кирика Острозького, плеяди українських полемістів на чолі з Іваном Вишенським, Мелетія Смотрицького, Йова Борецького, Йова Княгиницького, Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського та ін. У їх творах, поряд з обґрунтуванням позиції українського православ'я, критики догм католицизму і політики Ватикану, містяться глибокі думки філософського осмислення світу, насамперед проблеми "внутрішньої людини" та пов'язаної з нею проблеми самопізнання, ідеї всевладдя людського розуму. Діяльність мислителів була пронизана гарячим патріотизмом, любов'ю до людини, прагненням служіння своєму народові, батьківщині - Україні. ЮРІЙ ДРОГОБИЧ (Котермак) (1450-1494) - один із зачинателів гуманістичної культури в Україні. Народився в Дрогобичі. Навчався в Краківському і Болонському університетах, був доктором філософії і медицини, викладав математику й астрономію в Болонському університеті. Там же протягом 1481-1482 рр. посідав посаду ректора. Повернувшись до Кракова, викладав медицину й астрономію в Ягеллонському університеті (1487-1494). Серед його учнів великий польський астроном М. Коперник. Ю.Дрогобичу належить перша друкована праця серед українських авторів - "Прогностична оцінка поточного 1483 року" (Краків, 1483). Відомі також інші його праці, зокрема з астрономії. Він уперше визначив географічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Москва, Вільно, Феодосія. У своїх працях український вчений торкався проблем людини, її розуму, сили знань. Він був переконаний у її здібностях пізнавати навколишній світ, його закони, вказував на значення вивчення природи. Природні явища, на його думку, слід пізнавати як з'ясування їх причин і наслідків. "Ми пізнаємо причини за наслідками, а наслідки за тими самими (причинами), так відкривається шлях до (пізнання) неба". І якщо широта неба "схована від очей, однак вона не схована від людського розуму". Керуючись цим принципом, Ю.Дрогобич висловив думку про залежність погоди від географічної широти місцевості та можливість її передбачення, ведучи спостереження. Він визначив час двох майбутніх місячних затемнень і фаз місяця протягом року. У поглядах на історичний процес мислитель виходив з того, що історія не є результатом наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам. Ю. Дрогобич був палким патріотом, вболівав за свій народ, Україну. Заперечував польсько-шляхетські претензії на українські землі, стверджуючи, що Львів і Дрогобич є не польськими, а українськими містами. СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ-РОКСОЛАН (1513-1566) - історик, філософ, публіцист, представник політико-правової думки в Україні. Народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства у Польщі. Вищу освіту здобував у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському університетах, а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся до Перемишля (1543), де займався суспільно-політичною діяльністю. Основні праці: "Про турецьку загрозу", "Напучення польському королеві", "Про целібат", "Відступництво Риму", "Хроніка". 20 Серед, філософських і суспільно-політичних проблем С. Оріховського цікавили насамперед проблеми людини та сенсу її життя, моралі, держави і права, історіософії. Він далі розвинув традиції києворуської філософії, в центрі якої стояли людинознавчі та етичні проблеми, наповнивши їх ренесансним баченням людини як творця своєї життєдіяльності. У поглядах на людину С. Оріховський виходив з визнання її як самодостатньої цінності, від якої залежить, яким буде життя, гідне її високого призначення, чи вона перетвориться на "огидну і нікчемну тварину". Життєвим шляхом людина, за його переконаням, має йти чинно і побожно. Серед моральних чеснот особливо виділяв гідність, справедливість, шляхетність і цноту. Мислитель вбачав у моралі першооснову права. Правові норми, на його думку, мають ґрунтуватися на розумі і цноті, усвідомлених людиною через навчання і виховання. В розробленому ним ученні про справедливість наголошував на тому, що кожному повинно бути віддано те, що йому належить, перш за все - спокій і свобода. Чільне місце в суспільно-політичних поглядах С.Оріховського посідають питання походження і сутності держави, форм державного правління, правових відносин. Він "одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади і держави, виступав проти підкорення світської влади духовній і за невтручання церкви у державні справи" (Історія філософії України. - К., 1994. - С.95). Основою виникнення держави, на його думку, є залежна від умов життя воля індивідів і природжений інстинкт до суспільного життя. Він виділив дві причини виникнення держави: "насамперед, вроджений наш недолік, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немов би клеїть, сполучає і всіх немов одним вузлом в'яже". Головна мета держави - гарантія прав і користі кожного індивіда. Водночас кожний громадянин має ще більші обов'язки перед державою: його діяльність повинна бути спрямована передусім на її інтереси. С.Оріховський фактично підійшов до ідеї правової держави: всі, навіть королі, мають підкорятися закону суспільства. Щодо форм державного устрою, то С.Оріховський був прихильником "шляхетської республіки", де король "обирається для королівства", править разом із сенатом, який складається з "найкращих, найвидатніших з-поміж громадян". Король має бути мудрим, справедливим, мужнім, ласкавим, піклуватися про благо громадян, захищаючи їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Особливо мислитель наголошував на тому, щоб король прагнув до миру. С. Орловського з повним правом можна назвати першим українським полемістом, що став на захист православної віри від паплюження її з боку католицьких богословів, піддавав гострій критиці католицьку церкву, римського папу. У памфлеті "Відступництво Риму", який вважається чи не найпершим полемічним твором в українській літературі, він називає католицьких єпископів зрадниками держави, ворогами вітчизни, папськими шпигунами, а римського папу - "тираном, хижим вовком, лютим ненависником освіти, наук і мистецтв". С.Оріховський - найяскравіша постать в українському гуманізмі і один з найвизначніших політичних письменників XVI ст. в Європі. Він належить до двох культур - української і польської, що засвідчує певний внесок українських діячів у загальноєвропейський суспільно-політичний процес. СТЕФАН ЗИЗАНІЙ-ТУСТАНОВСЬКИЙ (бл. 1570-1600) - письменник-полеміст, мислитель, представник філософії українського Ренесансу. Народився в с. Потелич (тепер Жовківського району) на Львівщині. Активний діяч братського руху, викладач і ректор братських шкіл у Львові і Вільно. Автор праць "Катехизис", "Ізложеніє о вірі", "Казаньє св. Кирилла, Патриархи Иєрусалимського, о антихристе и знаках єго". Його творчість і проповідницька діяльність носили реформаційний і єретичний характер, за що Київським митрополитом П.Рогозою був відлучений від церкви. Релігійно-філософське вчення С.Зизанія ґрунтувалося на раціоналістичних засадах світобачення. Це, зокрема, знайшло свій вираз у тлумаченні догмату про Святу Трійцю - визнання рівноправності і рівнозначності усіх трьох її іпостасей, що розходилося з канонізованими положеннями християнства. Звідси випливало його твердження про те, що Христос не є заступником ("ходатаєм") людей перед Богом, бо має однакову з Богом-Отцем честь і славу і досить божественної влади, щоб вирішувати долю людей. Це твердження органічно поєднувалося з реформаційною ідеєю про загальну святість усіх мирян і, зрештою, вело до заперечення потреби земного глави церкви - римського папи. На таких же раціоналістичних засадах ґрунтується тлумачення С.Зизанієм проблеми співвідношення душі і тіла. Душа в момент смерті не віддаляється від тіла і не дістає нового, загробного життя, як вважає ортодоксальне християнство, бо вона не може існувати окремо від тіла: "Немає... душі без тіла скоро по смерти". Цим він фактично заперечував догмат про чистилище, рай і пекло. А звідси випливає його сумнів у необхідності інституту духівництва: оскільки загальною святістю володіють усі миряни, остільки функції священнослужителя може здійснювати кожна віруюча людина. С.Зизаній поділяв і по суті популяризував ідею множинності світів італійського мислителя XVI ст. Джордано Бруно. У "Казаны..." сказано: ". ..Вся земля, на которой живем, як єдина точка в посредку неба, а пред ся колкое мает множество, а небеса небесние, еще болшое безмірную мают личбу". Водночас мислитель вважав, що всі світи населені людьми. З реформаційних позицій С.Зизаній відстоював принцип свободи совісті, вважав, що недопустимим є найменше насильство над сумлінням людини, осуджував переслідування іновірців. ЛАВРЕНТІЙ ЗИЗАНІЙ-ТУСТАНОВСЬКИЙ (7-1634) - вчений-філолог, церковний і культурний діяч, представник філософії гуманізму. Народився в с. Потелич (тепер Жовківського району) на Львівщині. Освіту здобув в Острозькій колегії. Викладав у братських школах Львова, Бреста, Вільно, був перекладачем і редактором друкарні Києво-Печерської лаври, домашнім учителем. Йому належать праці: "Великий катехизис", "Граматика словенска", "Наука ку чтению и розумению письма словенского..." з додатком словника "Лексис". Світоглядні, філософсько-релігійні орієнтації Л.Зизанія зазнали суттєвого впливу ідеології західноєвропейського гуманізму і реформації. Ряд християнських догматів він трактував з протестантських, раціоналістичних позицій. Зокрема, вважав, що іпостасі Святої Трійці нерівноправні; головним і єдиним Богом є Бог-Отець, а дві інші іпостасі нижчі, залежні, підлеглі. Акцент робив на людській природі Христа: своїми добродійствами Ісус Христос піднявся до того, що в ньому вселився сам Бог, який страждає і терпить разом з ним. У поглядах на людину Л.Зизаній належав до тих діячів братського руху, які дотримувалися ідеалів активного життя, громадянського служіння. Всупереч ученню І.Вишенського, що спиралося на християнський догмат про "гріховність людини", про неспроможність отримати спасіння засобами мирського життя, він вважав, що людина зберегла свої тілесні і духовні сили, які вони були в Адама до "гріхопадіння", тому вона може врятувати себе сама. Більше того, на думку мислителя, людина рівна божеству. її сила у "самовладді", тобто у її волі і розумі. ІВАНВИШЕНСЬКИЙ (між 1538-1550 - близько 1620)-найвизначніший український письменник-полеміст кінця XVI - початку XVII ст. Народився в містечку Судова Вишня на Львівщині. Освіту здобув в Острозькому колегіумі. В 70-80-х рр. переселився на Афон (Греція), де впродовж майже 40 років вів чернечий спосіб життя. Під кінець став аскетом-пустельником в одній з келій монастиря. У 1604— 1606 рр. перебував в Україні, в тому числі на Прикарпатті (Тисмени- ця, Манява), на запрошення свого приятеля Йова Княгиницького - засновника Манявського скиту. Основні твори-послання: "Обличение диявола-миродержца", "Писание до всіх обще, в Лядськой земли живущих", "Писание к утекшим от православной віри єпископам", "Загадка философам латинским", "Зачапка мудрого латинника з глупим русином", "О єретиках", "Порада", "Краткословний отвіт Феодула... Петру Скарге", "Послання Домнікії". Головний лейтмотив полемічних творів І.Вишенського - кри-тика католицизму та унії, викриття католицького духівництва, що переймається мирськими справами, піклується про особисте благо, забувши про простий народ, а також обґрунтування істинності православної віри. Водночас вони містять значущі філософські ідеї, що дає право відносити видатного полеміста до одного з творців української філософської думки. Світоглядні орієнтації І.Вишенського базуються на теологічних і неоплатонівських засадах: Бог - вічне самочинне начало, невичерпний розум, абсолютна істина; світ подвоєний на трансцендентний (божественний) і посейбічний (матеріальний, мирський); Бог - ідеал добра, справедливості, мудрості, досконалості. Матеріальний світ, природа, людина похідні від Бога, є його творінням. Людина - єдність душі і тіла. Тілесне, земне життя часове, вічним, безсмертним є душа, дух. Звідси І.Вишенський обґрунтував вищість духовного буття людини над тілесним, земним життям. Людина, вважав І. Вишенський, - це "єство немічне, підвладне пристрастям, грішне і зв'язане всіма узами повітряних духів зла". Вдосконалитися вона може лише через довгий шлях самоочищення. Причому вдосконалюється не тіло, а душа, її наслідком є злиття душі з Абсолютом. Головним засобом духовного вдосконалення є, на думку полеміста, самопізнання. Завдяки йому людський розум, осяяний небесним світлом, спроможний проникнути в сутність божественної істини, що міститься у Біблії. Звідси мислитель вважав, що призначенням людини є осмислення Бога, який вища досконалість і найвища істина. А цього можна досягти через самозречення, відсторонення від світу. Філософські і суспільно-політичні погляди І. Вишенського про- низує ідея рівності всіх людей від природи і перед Богом, соборності як принципу життя суспільства і церкви. Суспільний ідеал мисли- теля - євангельське "царство Боже", де всі люди рівні, не мають жодної власності або мають "малу" власність, живуть в "убозстві". Шлях до ідеального суспільства - самовдосконалення людей, додержання заповідей, "іночеє житіє", тобто аскетизм. Позиція І.Вишенського - егоцентрична, індивідуалістична. З нею, зокрема, не погодився один з керівників Львівського братства Ю.Рогатинець, який вважав, що призначення людини - в служінні людям. У своїх листах до полеміста він кликав його повернутися з Афону в Україну для активної проповідницької діяльності. ЙОВ КНЯГИНИЦЬКИЙ (близько 1550-1622)-письменник- полеміст, церковний діяч. Народився в Тисмениці Івано-Франківської області. Освіту здобув в Острозькому освітньо-культурному центрі, де певний час викладав. У 1611 р. у передгір і Карпат заснував монастир - Скит Манявський. Його перу належить праця "Извещение краткое о латинских прелестях", рецензія на твір К.ТранквіліонаСтавровецького "Зерцало богословії". На світоглядні орієнтації Й.Княгиницького відчутний вплив справив І.Вишенський, з яким він познайомився на Афоні (Греція) і підтримував дружні стосунки й пізніше, повернувшись на батьківщину. Як і Вишенський, він займав пасивно-споглядальну позицію, відрікшись від земного життя і прирікши себе на затворництво. Така позиція випливала з його тлумачення людини як духовної сутності, протиставлення в ній зовнішнього і внутрішнього, земного і божественного. Під впливом ісихазму (візантійського містичного релігійного вчення) він вважав, що між людиною і Богом немає ніякого опосередкування, тому шлях до єднання з Богом лежить через зосередження свідомості людини на самій собі: заглиблюючись у себе, людина одержує можливість досягнення божественних істин. Спасіння досягається особистою вірою, дотриманням Божих Заповідей, молитвою, чернечим, аскетичним способом життя. Провідне місце у світобаченні Й.Княгиницького займає традиційна для епохи українського Відродження концепція самопіз нання як шляху духовного вдосконалення. ІСАЙЯ КОПИНСЬКИЙ (7-1640) - релігійно-церковний діяч першої половини XVII ст. Брав активну участь у діяльності Львівсь- кої і Київської братських шкіл, займав пости ігумена ряду монасти- рів, а після смерті Й.Борецького вів затяжну боротьбу з П.Могилою за пост митрополита Київського. І.Копинський - автор твору "Алфавіт духовний", вперше ви- даного в 1710 р. (до цього поширювався в рукописних списках) і популярного серед східних і південних слов'ян. Тут він, слідуючи традиції української філософської думки, розвиває концепцію самовдосконалення людини в процесі її сходження до Бога. Процес самовдосконалення, на думку І.Копинського, проходить через ряд етапів: починаючи від самоочищення за допомогою суворої аскези, через просвітлення розуму і самозаглиблення аж до пізнання Бога, єднання з ним. А щоб пізнати Бога, треба спочатку пізнати себе: "Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насам перед себе". Самопізнанню має передувати пізнання зовнішнього світу, і ніхто "не пізнає досконало себе, доки не прийде спочатку до пізнання всіх речей в світі". Однак мислитель не кликав до пасив- ного споглядання світу і себе. Його концепція самопізнання переростає в теорію "умного діяння", де, поряд з моральним самовдосконаленням, самозаглибленням і пізнанням Бога, чільне місце займає праця: "Світ цей улаштований не на спокій і спочивання, а на працю і на подвиг, не на тишу і втіху, а на боротьбу і на рать". ВІТАЛІЙ З ДУБНА (дати життя невідомі) - письменник і мислитель, автор релігійно-філософського твору "Діоптра", в якому ідеали споглядального життя знайшли найвищий вираз. Ідеалом земного життя, за Віталієм, є прагнення пізнати Бога, наблизитися до нього. В цьому значна роль відводиться розуму. Автор виділяє два рівні розуму: перший, нижчий, спрямований на пізнання предметів матеріального світу; другий, вищий - на пізнання себе, а через самопізнання - на Бога. Самопізнання - це тривале піднесення до духовного, що вимагає цілковитого зречення не лише цінностей матеріального світу, а й тілесної людської природи, пристрастей, бажань тощо. Тому Віталій таврує багатство як символ моральної зіпсованості світу. КИРИЛО ТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ (15??-1646) поет, філософ, книговидавець, визначний представник братського руху в Україні кінця XVI - першої половини XVII ст. Був людиною високоосвіченою (є припущення, що навчався в Замойській академії), знав грецьку, латинську, польську мови. Його діяльність пов'язана з Львівським, Віденським, Рогатинським і Київським братствами, де він був викладачем грецької мови в братських школах. Займався проповідницькою діяльністю. У 1626 р. перейшов в унію і став архімандритом у Чернігівському Єлецькому монастирі. Автор творів: "Зерцало богословії", "Євангеліє учительноє", "Перло многоцінноє", "Похвала мудрости" та ін. Філософський світогляд К.Ставровецького ґрунтується на визнанні Бога як творця, "премудрого художника й архітектора". Бога він тлумачить в дусі неоплатонізму як всюди сутнього світового начала, що в процесі еманації породжує світовий розум і світову душу. Щодо світу, то мислитель ділить його на чотири світи. Перший - це світ невидимих створених духовних сутностей, що належить до небесної ієрархії; другий - макросвіт, світ видимих речей; третій людина, мікрокосмос; четвертий - поєднання злих людей і грішників з дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Як і в творчій спадщині інших українських мислителів, центральне місце у вченні К.Ставровецького займає проблема людини. На тлумаченні ним даної проблеми помітний вплив епікуреїзму. Мислитель стверджує право людини на мирські втіхи і насолоди, вважаючи це природним правом. Не відчуження від світу, а проникнення світом наближає людину до Бога. Одна з моральних вимог філософа - не цуратися ні земних справ, ні радощів. Призначенням людини в світі є праця, яка поєднує її з світом як виразом Бога (Абсолюту, Єдиного). Вона є і засобом пізнання Бога. Стверджуючи єдність тіла й душі і вважаючи, що шлях до Бога лежить через власну духовність людини, К.Ставровецький закликав до самопізнання, самовдосконалення. Мислитель піддавав критиці моральні вади того часу, зокрема сріблолюбство, жадобу багатства, які ведуть до здирства, гордині, розпусти тощо. Він засуджував соціальну нерівність, відстоював принципи вселюдської рівності і братства. З цим зв'язані його уявлення майбутнього - "царства Божого", "Нового Єрусалиму". КАСІЯН САКОВИЧ (близько 1578-1647) - активний діяч братського руху, філософ, педагог. Народився у Потеличі в Галичині. Вищу освіту здобув у Замойській академії і Краківському універ-ситеті. Був домашнім учителем, дяком, а протягом 1620-1624 рр. - ректором братської школи в Києві. Здійснював проповідницьку діяльність у Люблінському братстві. В 1625 р. перейшов до унії і до 1639 р. завідував Лубенською архімандрією. В 1641 р. перейшов до католицизму і до кінця життя був католицьким священиком у Кракові. Своє філософське тлумачення світу К.Сакович виклав у творах "Аристотелевські проблеми, або питання про природу людини" і "Трактат про душу", що, як вважають дослідники, є очевидно, посібниками лекційного курсу, який він читав у братських школах.Основним змістом їх є проблеми людини. Учення К.Саковича про природу людини ґрунтується на того- часних уявленнях про неї як єдність тіла і душі. В дусі ренесансного бачення людини мислитель розглядає її тілесне єство як наслідок законів природи і дії природного провидіння, які заступає Боже втручання в природні справи. Людина становить певну єдність, в її тілі всі органи тісно пов'язані між собою в гармонійне ціле. На думку К.Саковича, вона через самопізнання має осмислити закони і властивості власної природи, щоб жити згідно з ними, управляти собою, уникати всього шкідливого. В тлумаченні людської душі український мислитель опирався переважно на вчення Аристотеля і природознавство. Слідом за грецьким філософом він вважав, що душа має три роди - вегетативний, чуттєвий і раціональний, проте це не три душі, а одна, яка володіє різними здатностями - відчуттям, фантазією, мисленням тощо. К.Сакович дотримувався релігійного пояснення проблеми походження та безсмертя душі. Причому він вважав, що вічне блаженство чи вічні муки душі залежать від добрих чи поганих вчинків, які людина здійснювала протягом життя. Розвиваючи гуманістичні тенденції в Україні, К.Сакович високо ставив розум людини та її освіченість, земне життя особис- тості, її моральне удосконалення. 28 ХРИСТОФОР ФІЛАЛЕТ (дати життя невідомі; дослідники вважають, що це ім'я вигадане і належить прибічнику князя Ост- розького Мартину Броневському) - автор одного з головних творів української антикатолицької публіцистики - "Апокрисиса". Тут Хр. Філалет одним з перших українських полемістів висту- пив проти Берестейської унії 1596 р., відкинув претензії римських пап на право бути намісником Христа на землі, доводячи земне по- ходження папської влади. Автор відстоює істинність православної віри, засуджуючи водночас католицизм з його теократизмом. У ході полеміки з прихильниками католицизму Хр. Філалет висловлює ряд думок, що знаходяться в руслі гуманістично-реформаційної ідеології. На противагу концепціям церковного абсолютизму і теокра-тизму автор "Апокрисиса" проголошує ідеї демократичної реформи церкви, церковного республіканізму. їх найголовнішим виразом була ідея "соборного", тобто колективного управління церквою. Хр. Фі- лалет відзначив, що при вирішенні питань церковно-суспільного життя повинні брати участь світські люди всіх станів, що всі вони мають рівні права, бо однаково наділені розумом і здатні тлумачити Святе Письмо та церковні статути не гірше за церковнослужителів, бо "межи світськими много бывает людей... научних", у той час, коли серед єпископів є такі, що, крім титулів і пишних одеж, нічого не мають за душею. Хр. Філалет належав до тих діячів гуманістично-реформаційної орієнтації, які виступили на захист свободи совісті. На думку мис- лителя, "ничего не єсть так добровольного, як набожество й віра" і ніщо не може змусити людину повірити в те, чого не приймає совість. "Вольность сумління" він поставив на перше місце в ієрархії людської свободи. Його ідея свободи совісті була спрямована проти насильницьких дій правлячої верхівки Польщі щодо православних. 29 | |
| Переглядів: 1286 | Рейтинг: 5.0/1 |
| Всього коментарів: 0 | |