| Головна » Статті » Інше - різне |
СЗФ
| 1 модуль 1. Соціокультурні умови формування некласичної філософії середини ХІХ - ХХ ст. У першій третині - середині ХІХ ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософування. Наслідком того було виникнення некласичної філософії. Її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднювала орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників. Формування некласичного мислення у філософії було викликано революційними змінами в усіх сферах суспільного життя. У суспільно-політичній сфері: - усе ХІХ ст. проходило під знаком французької буржуазної революції; - наполеонівські війни; - національно-визвольні рухи, «Весна народів» 1848 р.; - імперіалістичні війни за переділ сфер впливу, ринків сировини, збуту готової продукції, дешевої робочої сили; - ХХ - ХХІ ст. - епоха небувалої напруги, надій, загрози самому існуванню людства: дві світові війни, остання мала своїм фіналом атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі; посилення демократичних і національних рухів; протиборство двох систем північно - атлантичного та т. зв. соціалістичного табору; поразка у холодній війні; розпад СРСР, глобальні проблеми: політичний екстремізм, міжнародний тероризм, торгівля наркотиками, зброєю, людьми, посилення дії негативних наслідків виснаження екосистеми Землі. В економічній сфері: - Кодекс Наполеона з його принципом приватної власності; - індустріальна революція; - остаточне утвердження капіталістичного способу виробництва; - перемога міста над селом; - робітничий рух; - у ХХ ст. конвеєрне виробництво, автоматизація виробництва, особливо після ІІ світової війни, переорієнтація зі сфери виробництва на сферу послуг як важливу складову економіки, інформатизація виробничих процесів і сфери послуг у науці: - нові відкриття природничих наук (біохімія, генетика та ін); - поява нової техніки, технологій у культурному житті; - формування індустрії масової свідомості; - нові засоби зв’язку уможливили швидкий та легший обмін думками; - відкриття нових університетів; - поширення і дешевизна книгодрукування; - поява і розвиток наукової періодики; - поява радіо, кіно, у ХХ ст. - телебачення, а у 80 роках Інтернет; - посилився вплив художньої літератури на філософію; - філософія стає більш есеїстичною, белетристичною, відбувається часткова інтеграція філософії та мистецтва. З одного боку виникає жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, на початку ХХ ст. виникає філософське кіно і тощо; - ознайомлення з філософсько-релігійними здобутками культур Сходу у другій половині ХІХ ст. поступово готується, а на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування. Якщо філософи ХVІІ- ХVІІІ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХІХ ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму. 2. Зміна парадигми філософського мислення середини ХІХ - ХХ ст. Відмінність між класичним і некласичним типом філософствування. У 20-30-х роках ХІХ ст. філософія Георга Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Гегеля? Тому, коли Фрідріх Шеллінг, колишній друг Гегеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як Сьорен Кіркегор, Михайло Бакунін, Фердинанд Лассаль, Фрідріх Енгельс та ін. Лекції Шеллінга не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля. У 1819 р. вийшов друком перший том праці Артура Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", яку і вважають першою працею нової філософії. Поступово процес формування засад нового філософування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у ХХ ст. У другій половині ХІХ ст., на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Порівняння: вихідні ідеї класичної і некласичної філософії. Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що: 1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване (навіть, якщо ми сумніваємося у можливостях його адекватного пізнання); 2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю; З) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх; 4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям. Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші: 1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим; 2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум; 3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати; 4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому. Філософи ХVІІ - ХVІІІ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, та капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХІХ ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму. Поняття ірраціоналізм (від лат.: irationalis - нерозумний, несвідомий) об'єднує різні філософські вчення, що відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення. Ірраціоналізм невипадково сформувався у ХІХ ст., коли поширелось відчуження на сферу розумової праці, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність з ідеями «царства розуму» та суверенності розуму, що їх проголошували просвітителі. Ірраціоналістичний настрій розуму одержує широке розповсюдження і особливо виявляється у таких течіях, як «філософія життя» (Вільгельм Дільтей, Анрі Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму. 4. Ідейні джерела, основні риси та особливості сучасної зарубіжної філософії. У ХХ столітті висувається ціла низка сміливих та нових ідей, які вдало конкурують з «класичною» філософією. Джерелами цих ідей були : з філософського боку такі мислителі ,як Д. Юм ; з боку природничих наук такі відкриття ,як - обгрунтування клітинної теорії , закон збереження та перетворення енергії , еволюційна теорія Ч. Дарвіна та ін. По-перше, це ідея вивчення життя окремої людини і важливість її аналізу. По-друге, ідея, що у людини є не тільки «розум» і «свідомість», а й «підсвідомість» («несвідоме»), яке разом з інтуїцією стає в центр досліджень сучасної антропології. По-третє, свідомість і розум окремої людини, і суспільна свідомість не розуміється тепер як незалежні структури. Навпаки, оголошується, що вони стають об'єктом маніпуляції з боку різних сил: держав, партій і т.д. По-четверте, активно проводиться ідея існування та взаємодії двох ліній людського знання які не перетинаються - наукового і філософського, що мають своїм кінцевим продуктом «наукову істину» і «філософську правду». Це дало можливість виникнення принципово нової філософської картини світу і нового стилю мислення. Наприклад, соціально-екологічний тип мислення і картини світу, що визначають сучасну науку і культуру. Нова картина світу поставила в центр історії людину, а не безликі сили. Культурний розвиток людини відстав від енергетичних і технічних можливостей суспільства. Вихід бачиться у розвитку культури і формуванні нових людських якостей. Новими якостями (основою нового гуманізму) є: глобальність мислення, любов до справедливості, відраза до насильства. Це дозволило сформулювати й нові завдання людства: · Збереження культурної спадщини; · Створення світової наддержавної спільності; · Збереження природного середовища мешкання; · Збільшення ефективності виробництва; · Правильне використання ресурсів природи; · Розвиток інтелектуальних, сенситивних, соматичних здібностей людини. Філософія ХХ століття являє собою складну духовну освіту. Її плюралізм пояснюється як розвитком науки і практики, так і розвитком попередньої філософії XIX століття. Філософія ХХ ст. постає в різних напрямках. Серед них такі, як ідеалізм і матеріалізм, антропоцентризм і натуралізм, раціоналізм і ірраціоналізм, сцієнтизм і антисцієнтизм. Сцієнтизм - філософсько-світоглядна орієнтація, пов'язана з обґрунтуванням здатності науки вирішити всі соціальні проблеми. Сцієнтизм лежить в основі численних теорій і концепцій технологічного детермінізму, концепцій неопозитивізму (насамперед філософії науки). Антисциєнтизм не заперечує сили впливу науки на суспільне життя і людину. Цей вплив тлумачиться ними як негативне. Антисцієнтизм піддає перегляду такі поняття, як істина, раціональність, соціальна злагода і т.д. 5. Класифікація течій сучасної зарубіжної філософії. Філософія ХХ століття являє собою складну духовну освіту. Її плюралізм пояснюється як розвитком науки і практики, так і розвитком попередньої філософії XIX століття. Філософія ХХ ст. постає в різних напрямках. Серед них такі, як ідеалізм і матеріалізм, антропоцентризм і натуралізм, раціоналізм і ірраціоналізм, сцієнтизм і антисциентизм. Сцієнтизм - філософсько-світоглядна орієнтація, пов'язана з обґрунтуванням здатності науки вирішити всі соціальні проблеми. Сцієнтизм лежить в основі численних теорій і концепцій технологічного детермінізму, концепцій неопозитивізму (насамперед філософії науки). Антисциєнтизм не заперечує сили впливу науки на суспільне життя і людину. Цей вплив тлумачиться ними як негативне. Антисцієнтизм піддає перегляду такі поняття, як істина, раціональність, соціальна злагода і т.д. Ці два напрямки розвитку філософії ХХ ст. органічно пов'язані з раціоналізмом і ірраціоналізмом, антропологізм і натуралізмом. Раціоналізм і ірраціоналізм у ХХ столітті постають як філософське осмислення найважливіших засобів пізнання світу, управління людською діяльністю і впливу на розвиток суспільства. Основними моделями сучасного філософського мислення, філософськими школами і течіями є позитивізм, структуралізм, неотомізм, екзистенціалізм, «філософія життя», психоаналіз , феноменологія, релігійна філософія, герменевтика ,філософська антропологія, персоналізм тощо. 6. Філософія волі А. Шопенгауера. Артур Шопенгауер (1788-1860) засновник некласичної філософії, філософського волюнтаризму (волюнтаризм з лат. voluntarius - залежність від волі) - філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму. В 1819 році вийшло авторське видання його основної філософської праці «Світ як воля та уявлення» (перший том), в якій відчувається вплив Канта, Платона, індійської філософії. Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. І хоч «світ як уявлення" упорядкований і систематизований розсудком (в цьому Шопенгауер відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види - фізичну, логічну, математичну і моральну), він є тільки суб'єктивною даністю. Розмежувати сон і реальність неможливо. Життя і сновидіння, на його думку, - це сторінки однієї й тієї самої книги. «Світ уявлення» - це ілюзія, яка приховує справжній світ. Але перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання, на його думку, принципово неможливо. Проте існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів -людина, сам суб'єкт. Тіло дано суб'єкту двояким способом - в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає об'єктом серед об'єктів (належить до «світу уявлення»), а у внутрішньому відчутті воно дано як вияв справжнього світу, а саме як воля. Акти волі й тілесні процеси - одне і теж. Тіло є нічим іншим, як об'єктивованою волею. Суб'єкту пізнання його власне тіло дане не тільки як уявлення, але й як воля. Оскільки тіло є ключем до світової загадки, то, стверджує Шопенгауер, за всіма тілами «світу уявлення» прихована воля, тобто «світ волі». «Світ уявлення» - це лише вуаль, покривало Майї, яке приховує справжній світ - «світ волі». Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її явлення, вона вільна від просторовочасових форм і від принципу причинності. Однак при розгляді співвідношення «світу уявлення» і «світу волі), Шопенгауеру бракує послідовності. Бо якщо «світ уявлення» - це ілюзія, якщо він ніяк не проявляє «світу волі», то, навіть відкривши через людину «світ волі», неможливо завдяки цьому «розшифрувати» волю В інших тілах. Адже між «світом уявлення» і «світом волі» відсутні однозначні відношення. Відносячи волю до рівня ірраціонального, активного й аморфного начала світу, Шопенгауер йде всупереч європейській традиції, яка таким началом вважала або Бога, або матеріальну субстанцію. В понятті волі відчувається біологізм, перенесення на весь світ того, що притаманне тільки біологічним істотам. В неживій природі воля, на його думку, об'єктивується як дія стихійних сил (тяжіння та ін.), в органічному світі - як індивіді. Скрізь вияв волі виступає як суперництво, боротьба, біль і муки. На органічному рівні воля набуває рис «волі до життя». Пізнання є лише засобом виживання індивіда та роду. Тому розум виконує чисто інструментальну функцію: він є засобом реалізації волі. Розум, пізнання є продовженням волі, а отже, продовженням болі та мук. Життя окремої людини скрута й страждання, людина постійно перебуває в гонитві за здійсненням бажань ненаситної волі. Щастя - ілюзорне і тимчасове. Таким є існування не тільки окремої людини, але і всього людства. Шопенгауер різко виступив проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливих. На його думку, він найгірший. Все це засвідчує песимізм філософії Шопенгауера. 7. Філософія людини С. Кіркєгора. Фундатором ідей некласичної філософії є також датський філософ Сьорен Кіркегор (1813-1855). Своє коротке життя він провів у напруженому пошуку істини. Основні твори: «Поняття іронії» (1841); «Сучасна доба» (1842); «Або-Або» (1843); «Страх і тріпотіння» (1843). Кіркегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Вихідним у своїх філософських роздумах Кіркегор обрав існування одиниці (одиничної конкретної людини). Він абсолютизує одиницю, ставить її над родом. Засуджуючи загал як зло, як джерело хаосу, спасіння людини він вбачає в усамітненні. Культура, на думку Кіркегора, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але стає на заваді індивідуальності, перетворює більшість людей на «дресированих мавп». Він різко протиставив спосіб існування світу й існування (екзистенцію) окремої людини. Існування окремої особи - це пристрасті, страждання, які не можна виразити в загальних поняттях. Розум, який намагається науково осягнути суб'єктивність, діє подібно до міфологічної голови Медузи горгони; яка перетворює все суб'єктивне на камінь об'єктивного. Нова (тобто його) філософія, стверджує Кіркегор, починається там, де розум заявляє про повну безвихідь, де умоглядна філософія замовкає. Що може сказати європейська філософія благочестивому біблійному Іову, в якого забрано все - майно, дітей, здоров'я (ситуація абсурду з погляду розуму), запитує він. На переконання Кіркегора, нічого, крім банальної поради «терпіти». Тільки його екзистенціальна філософія знаходить вихід – віра, для Бога не існує неможливого. Тільки віра, на його думку, дає людині сподівання подолати жорстоку необхідність, яка ввійшла і запанувала в світі через розум. Наука, що пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони, пізнати людину неспроможна, оскільки кожна людина унікальна й неповторна. Тільки сама людина може осягнути себе шляхом внутрішнього переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії або рівні самопізнання і самоутвердження які розкриваються у кіркегорівському баченні моралі людини. У концепції моралі Кіркегор виділяє естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі. Вони є водночас альтернативними варіантами, які постають перед особою, вибір яких здійснюється за принципом «або-або». На естетичному рівні (він має на увазі евдемоністичні етичні концепції, які націлюють людину на досягнення щастя) індивід перебуває в стані постійного жадання чуттєвих насолод. Символом естетичного рівня моралі є Дон Жуан. Моральність, зорієнтована на насолоду, на залежність людини від зовнішніх факторів, заводить у глухий кут або до вибору іншої альтернативи. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичного рівня самореалізації, уособленням якої є Сократ. На етичному рівні людина діє згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральними нормами - не вбий, не вкради тощо. Вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини - її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. Огюст Конт (1798-1857) у першій половині ХІХ ст. Конт видав шість томів своєї основної праці «Курс позитивної філософії», де, як вихідне, фігурує поняття «позитивного»: позитивне - це спостережуване, на відміну від неспострежуваного; реальне, на відміну від химерного, ілюзорного; корисне, на відміну від шкідливого; достовірне, на відміну від сумнівного; точне, ясне, на відміну від непевного; конструктивне, на відміну від руйнівного. Конт обгpунтовує «закон трьох стадій» у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ. Позитивна наука, за Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. Конт висуває гасло: «Наука сама собі філософія», - і вважає, що за філософією зберігаються функції систематизації знань, логічного пояснення мови науки, узагальнення механізмів пізнання. При цьому з філософії слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження. Французький математик Анрі Пуанкаре (1854-1912), як філософ науки став відомим завдяки створеній ним концепції конвенціоналізму. Конвенціоналізм (лат. conventio - угода, договір) - філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення». Суть цієї концепції полягає в тому, що принципи наукової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати певні наукові твердження істинами, укладають конвенцію щодо їх істинності. До такої концепції Пуанкаре прийшов, аналізуючи стан справ у математиці. У зв'язку зі створенням неевклідових геометрій постали питання, на чому гpунтуються їх вихідні принципи а отже, яку з них слід вважати істинною. Пуанкаре заявив, що ці принципи суть не що інше, як концепції, тобто довільно можна прийняти за істину будь-яку з геометрій. Третім варіантом «наукової філософії» є марксизм (заснував Карл Маркс (18131883). Маркс також вважав, що в ХІХ ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності. Таку концепцію світу Маркса назвали «діалектичним матеріалізмом». Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. Свою теорію Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. 9. Виникнення і джерела позитивізму. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Юма. З боку природничих наук вплив здійснили такі відкриття ,як - обгрунтування клітинної теорії , закон збереження та перетворення енергії , еволюційна теорія Ч. Дарвіна та ін. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: - пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; - вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); - у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. - вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами. Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство. Засновником класичного позитивізму був французький філософ О. Конт (1798 - 1857). Значний внесок у розвиток позитивізму внесли англійські вчені Дж. Ст. Мілль (1806 - 1873) і Г. Спенсер (1820 - 1903). Вони прагнули створити таку філософію, яка узгоджувалася б з розвитком природничих наук. Тоді панувала гегелівська філософія принижувала приватні, конкретні науки, вважала філософію «наукою наук». Позитивістська школа виступала з гаслом «Наука сама собі філософія!». Її представники заявили, що наука нічого не пояснює. Вона відповідає не на питання «чому», а на питання «як», дає позитивний матеріал і не потребує будь-якої над нею філософії, що має справу з «метафізичними» абстракціями. Заперечуючи необхідність філософії, позитивісти оголосили боротьбу матеріалізму, ідеалізму і діалектиці та претензійно заявили, що позитивізм буде мати всеосяжне значення." Огюст Конт (1798-1857) видав шість томів своєї основної праці «Курс позитивної філософії», де, як вихідне, фігурує поняття «позитивного»: позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережуваного; реальне, на відміну від химерного, ілюзорного; корисне, на відміну від шкідливого; достовірне, на відміну від сумнівного; точне, ясне, на відміну від непевного; конструктивне, на відміну від руйнівного. Виходячи з такого розуміння позитивного, Конт обrpунтовує «закон трьох стадій» у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ. Позитивна наука, за Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання «Чому?» вона ставить запитання «Як?». У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок Конт висуває гасло: «Наука сама собі філософія», - і вважає, що за філософією зберігаються функції систематизації знань, логічного пояснення мови науки, узагальнення механізмів пізнання. При цьому з філософії слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження. Джон Стюарт Мілль вважає, що усе знання виникає з досвіду (у цьому плані він зближує позитивізм з англійським традиційним емпіризмом), а його предметом є відчуття. Матерія є лише постійна можливість відчуттів, а свідомість - можливість їх переживань. Виходячи зі своїх позитивістських феноменалістських представлень, Мілль будує систему логіки, прагнучи вивести усі категорії і загальні поняття, вживані розумом, з різних асоціацій (з'єднань, зв'язків) чуттєвих даних, і заперечує за розумом яку-небудь його власну специфіку, незалежну від відчуттів. Специфічна особливість позитивізму Герберта Спенсера - його вчення про загальну еволюцію, засновану на інтерпретації вчення Дарвіна, в якому він, проте, відмовлявся шукати глибинні причини, вважаючи, що еволюціонізм є простий опис фактів дійсності. Він розвиває також агностичне вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в суть якої можна проникнути лише за допомогою релігії, а не за допомогою науки. У другій половині XIX ст. формується «другий» позитивізм, або емпіріокритицизм. Друге покоління називають махістами або емпіріокритиками. Значення поняття «емпіріокритицизм» - філософія критичного досвіду. Видатним представником емпіріокритицизму є Ернст Мах (1838-1916 рр.), австрійський фізик і філософ. Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єднуються між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов'язуються настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовуються в пам'яті і виражаються засобами мови. Перший комплекс відчуттів, або тіла, - це кольори, тони тощо, пов'язані між собою функціонально просторовими та часовими характеристиками. Другий комплекс, або «Я», - настрої, почуття, спогади, пов'язані з особливим, живим тілом Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елементів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елементи» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об'єктивної), ні до психічної (суб'єктивної) сфер. Ці елементи повинні забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в рамках єдиного знання. Виходячи з цього, Мах намагався переосмислити основні категорії науки. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність тощо, він вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки — «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка. Послідовником і однодумцем Е. Маха був швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896 рр.). Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб'єктом незалежного від нього об'єкта. Якщо ви розмежовуєте об'єкт і суб'єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об'єкта, тобто суб'єкт пізнає сам себе і тим самим — своє оточення. «Другий» позитивізм заперечував зв'язок наукового знання з об'єктивною дійсністю. З його точки зору, неможливо виділити будь-яку наукову концепцію на основі того, наскільки вона відбиває, віддзеркалює реальність. В зв'язку з цим було висунуто принцип економії мислення, згідно з яким потрібно вибирати теорію, яка найпростіше описує відчуття - вихідний матеріал наукового пізнання. • Отже, якщо «перший», класичний позитивізм оголошував позитивним наукове знання, котре опирається на досвід, і втрачав позадосвідне, метафізичне знання, то «другий» позитивізм уже всередині наукового знання знаходить позитивні терміни, які мають значення, а порожні, фіктивні поняття підлягають усуненню зі сфери науки. «У наш час фізик змушений займатися філософськими проблемами значно більше, ніж це доводилося робити фізикам попередніх поколінь. До цього фізиків змушують їхні власні науки». 12. Неопозитивізм ( М. Шлік, Р. Карнап, А. Тарський, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн). Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі у 20-х роках XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки. Неопозитивизм часто називається на заході аналітичною філософією. Ця школа має і інші назви, такі, як логічний позитивізм, сучасний емпіризм. Її представники вважають себе спадкоємцями англійського емпіризму Лока, Юма, Берклі. Сучасний позитивізм бере свій початок із Віденського гуртка 1922 року. Отже, неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як МоріцШлік (1882-1936), засновник «Віденського гуртка», його послідовники Рудольф Карнап (1891-1970), Отто Нейрат (1882-1945), Хане Рейхенбах (1891-1953), представники Львівсько-Варшавської школи Альфред Тарський (1901-1983), Ян Лукасевич (1878-1956); логік, математик, філософ Бертран Рассел (1872-1970), засновник філософії лінгвістичного аналізу Людвіг Вітгенштейн (1889-1951). Неопозитивізм (грец. neos- новий і лат. positivus- умовний, позитивний) - один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грунтуються на фактах. Вітгенштейн у «Логіко-філософському трактаті» зробив висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-математичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. По-друге, неопозитивізм грунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду. По-третє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах. Карнап будує індуктивну логіку як ймовірнісну логіку, розвиває формалізовану теорію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації. У праці «Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки» Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знання про щось, що перебуває вище або за межами всякого досвіду, про реальну сутність речей, абсолют. Згідно з Рейхенбахом, хоча об'єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зводяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об'єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих - мета науки. Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з'явився «семантичний позитивізм», представлений Альфредом Тарським. Тарський у творі «Поняття істини у формалізованих мовах» дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов. Представники «семантики» вважають, що люди часто не розуміють одне одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, не мають ніякого значення, вони інше символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість. 13. Постпозитивізм ( К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд). Четверта історична форма позитивізму — постпозитивізм. Постпозитивізм не являє собою особливий філософський напрямок, течію або школу. Постпозитивізм - це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 році англійського варіанту методологічної праці Карла Поппера (1902-1994) «Логіка наукового відкриття», а також у 1963році книги Томаса Куна (1922-1996) «Структура наукових революцій». Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьому випадку існує можливість прийняти суб'єктивну видимість за факт), а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері.. Людина завжди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це стосується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу належать такі відомі праці, як «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) та «Злиденність історизму» (1945), в яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистський і більшовицький), а також концепцію «історичної необхідності», на якій ґрунтувались ці доктрини. Поппер у праці «Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму» висунув як основне завдання філософії проблему демаркації - відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поппером, є фальсифікація - принципове спростування (фальсифікованість) будь-якого наукового твердження. У праці «Логіка і зростання наукового знання» мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми.. У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики - методології науки - сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої - Томас Кун (1922—1996), ІмреЛакатос(1922- 1974), Пауль Фейєрабенд (1924-1996) -досліджували історію науки. Ці дослідження започаткувала праця Томаса Куна (1922—1996) «Структура наукових революцій» (1963), в якій він заперечує кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток науки як процес кількісного накопичення безумовних істин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігнорує залежність наукового знання від наукової спільноти (вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.). Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін. Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток наукового знання: «нормальна наука» розвивається кумулятивно, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти, доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що постають у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпуються, настає наукова революція, в процесі якої відбувається заміна парадигми. Угорський постпозитивіст ІмреЛакатос (1922-1974) висуває так звану «методологію дослідницьких програм», згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення. Методологія Лакатоса розглядає зростання «зрілої» (розвинутої) науки як зміну низки неперервно пов'язаних теорій. Ця неперервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи є найбільш перспективними для подальшого дослідження («позитивна евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»). Американський постпозитивіст Пол Карл Фейєрабенд ( 1924-1996) висуває принцип «теоретичного плюралізму», або проліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток наук» Фейєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий «методологічний анархізм». Але критикуючи емпіризм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу на відбір теорії. Фейєрабенд вимагає звільнити суспільство від «диктату науки», відокремити науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні права у суспільному житті. Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу у еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси: постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки; їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії; постпозитивісти відмовляються провести чітку межу між ненаукою і філософією. 14. Матеріалістичне вчення К. Маркса 1818-1883 рр. і Ф. Енгельса1820-1895 рр. та його вплив на розвиток філософії Марксистська філософія, безумовно, важливий етап в розвитку світової філософії. Маркс і Енгельс неодноразово згадували: що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. 1932 року, майже через півстоліття після смерті Маркса, бу¬ли вперше надруковані "Економічно-філософські рукописи 1844 рр. Маркс вперше ви¬суває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як про¬дукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, -головна в цій роботі Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуження в матеріальній, економічній сфері. Маркс звинувачує приватну власність в тому, що вона кінець кінцем породжує всі форми відчуження, тому він займає позицію заперечення приватної власності Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення "приватної власності" у реальну власність кожного індивіда, а натомість - в реальне "присвоєння людиною» відчуженого від неї багатства", йдеться про все багатство -.матеріальне і духовне. Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонова¬на Марксом, розкрита в його "Тезах про Фейєрбаха". Суть матеріа¬лістичного розуміння історії викладено в першому розділі "Німець¬кої ідеології" Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульова¬ний принцип, що дає змогу наукового вирішення питань розвитку сус-пільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кож¬ній людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створюють індивіди, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином складається цілісна концепція суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'я¬заних з ним форм людського спілкування» породжених базисом полі¬тичної надбудови та різних форм суспільної свідомості. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгель¬сом в його працях "Діалектика природи" та "Анти-Дюринг". Матеріальне як економічне. 1) 2) Матеріальне як природне. У даному випадку це поняття включає в себе природні фактори: біологічні, геологічні, орогідрографічна, кліматичні Основні принципи матеріалістичного вчення про суспільство КМаркса ФЕнгельса 1) Одним з найважливіших принципів історичного матеріалізму є визнання закономірності суспільного розвитку. 2) Визнання закономірності в матеріалістичної концепції історії тісно пов'язано з принципом детермінізму, тобто визнанням існування причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. Таким, на їх думку, є спосіб виробництва матеріальних благ, що з продуктивних сил і виробничих відносин. 3) Третім важливим принципом матеріалістичного вчення про суспільство є твердження про його поступальний прогресивний розвиток. Реакцією на класичну парадигму мислення Нового часу і її підсумок – нкф, була поява некласичної філософії. Некласична філософія зосередила увагу виключно на людському існуванні в емпіричному світі. Антикласичним орієнтаціям у 19 – 20 ст постійно опонував міцний ідейний рух на захист розвитку традицій філософської класики. Під гаслом «Назад до Канта» в останній третині 19 ст народилося неокантіанство, а під гаслом «Назад до Гегеля» сформувалося неогегельянство, що було викликано критичним ставленням до спекулятивної метафізики та еклектики. Неокласична філософія заперечує заперечення некласичною філософією трансцендентного, абсолюті, проте перебирає ряд її рис: - Орієнтацію на проблеми людини та її існування. - Домінуючою виступає ідея єдності людини і Бога, єдності, в якій людина відіграє активно – особистісну роль. Людина здатна змінити світ, проте змінює його насамперед, через само зміну, починаючи з того, що їй підвладно. - Аксіологічні проблеми витісняють теоретико – пізнавальні на другий план. Некласична філософія відкидає класичну віру в розум, протиставляє філософію природничим наукам, заперечує можливість існування і пізнання законів суспільства, критикує гуманні наслідки існування сучасної цивілізації, ккульт раціональності. У 30 – х роках 20 ст у зв’язку з посиленням популярності філософії життя, екзистенціалізму і прагматизму некласична філософія втрачає свій вплив. Особливістю неокласичної філософії є те, що вона займається проблемами класичної філософії, але по – новому розглядаючи їх, досліджуючи ті сторони, що не були досліджені Кантом, Гегелем. Наприклад, розглядаючи людину, вони намагалися знайти в ній те, що було виявлено представниками класичної філософії. 2 течії неокласичної філософії: - неокантіанство - неогегельянство. Неокласична філософія змінила проблематику, новими очима «подивилася» на людину, її життя. У цьому сенсі мова йде про життя індивідуальної, одиничної, унікальною, людина розглядається як конкретна особистість з власними почуттями, думками. З'являється характеристика взаємовідношень людей. Все це підкреслює її антропоцентричний характер. 16. Неокантіанство ( марбурзька школа) Неокантіанство - одне з домінуючих течій в філософській думці Німеччини другої половини XIX - першої чверті XX ст. Його виникнення можна умовно віднести до середини пятдесятих років XIX століття, коли Отто Лібман проголосив гасло "Назад, до Канту!». В еволюції неокантіанство виділяють три основних періоди: 1) ранній, 2) класичний; 3) пізній. До представників раннього, або фізіологічного, неокантіанство відносять перш за все Фрідріха Альберта Ланге і Отто Лібмана. Відлік класичного неокантіанство ведуть з сімдесятих років XIX ст. до Першої світової війни. До цього періоду відносяться найбільш впливові напрямки неокантіанство: Марбурзького школу (Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассирер) і Баденська школа (або Фрайбурзького - В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Г. Кон, Е. Ласк). Для пізнього неокантіанство характерний відхід від первісних ідейних установок. Отто Лібман (1840-1912) - один з ініціаторів неокантіанского руху. У 1865 році виходить у світ його робота «Кант і епігони», кожна глава якої закінчувалася висновком-закликом «Назад, до Канту!». Засновником марбурзької школи неокантіанства був Г. Коген (1842 - 1918). У неї входили П. Наторп (1854 - 1924), Е. Кассірер (1874 - 1945) Коген відкидає положення Канта про те, що пізнання починається з відчуттів.Єдиним джерелом і змістом пізнання Коген оголошує мислення. Ми можемо пізнати лише те, що самі створюємо в процесі мислення. Подібно Канту, Коген від теорії пізнання переходить до етики, яка у нього тісно пов'язується з вченням про державу. Моральна людина може бути тільки членом спілкування людей і тільки у формі юридичної особи, тобто громадянином держави. Він повинен прагнути до єдності з іншими людьми та до єдності з державою. Існуючі в дійсності держави, вважає Коген, є державами насильства. Наступним відомим представником марбурзької школи є Пауль Наторп (1854- 1921). Основні праці: «Етика Демокріта», «Теорія пізнання Декарта», «Логічні основи точних наук», «Соціальна педагогіка», «Загальна психологія згідно з критичним методом». На думку мислителя, ідеалізм - єдино правильне розуміння навколишнього світу. Усі в суспільстві мають виховуватись у дусі розумності. Саме від виховання і освіти залежить включення людини у світову культуру. Людина виражає себе в діяльності, у праці - що є свого роду практичним мисленням, яке втілює в життя «регулятивні ідеї». Наторп визначив три такі основні ідеї в моралі - чесність, справедливість та любов, - які, в свою чергу, обумовлюють соціал- демократичні цінності: свободу, справедливість і солідарність.Відомим марбуржцем є Ернст Касірер (1874-1945). Основні праці: «Пізнання і дійсність», «Філософія символічних форм». Замість кантівських 2 сфер - практичного і теоретичного розуму він висуває єдиний світ - «світ культури» Філософ намагався осмислити місце і роль культури в житті людства. Зміст культурипов'язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допомогою якої відбувається передача символів культури від покоління до покоління. Засновники баденської школи - Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт були орієнтовані більш аксіологічно, ніж гносеологічно, тобто в основу своїх досліджень ставили • завдання осягнення вищих людських цінностей - істини, добра, краси. Неокантіанство баденської школи зберігло у собі залишки кантівського раціоналізму. Основні положення баденської школи сформулював Вільгельм Віндельбанд (1848—1915). Основні праці: «Прелюдії», «Історія і природознавство», «Філософія в німецькому духовному житті», «Історія давньої філософії», «Історія нової філософії», «Про свободу волі». На думку Віндельбанда теоретичний розум (наукове мислення) прагне підвести предмет під більш загальну форму уявлень, залишити лише суттєве. Відповідно Віндельбанд формулює поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (історичних) наук. Сутність номотетичного методу зводиться до сходження від часткового до загального (індукція). Ідіографічний метод припускає, що мислення має зупинитися на одиничному. В усіх сферах діяльності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов'язково вносить оцінку в процес пізнання. Оцінки за Віндельбандом є трьох видів: логічні, етичні та естетичні, які відповідають ієрархічному світу цінностей. У Генріха Рікерта (1863-1936) номотетичний та ідіографічний підхід Віндельбанда отримує назву генералізуючого та індивідуалізуючого. Основні праці: «Філософія історії», «Науки про природу і науки про культуру», «Два шляхи пізнання». У своїх філософії Рікерт виокремлює наступні моменти: - культура і науки про культуру не можуть бути нижчими за статусом порівняно з науками про природу. у явищах і процесах культури дослідницький інтерес скерований на особливе і індивідуальне, неповторне, цінне; - усі явища культури втілюють певні визнані людьми цінності, які закладені в них первино; - індивідуалізуючий метод - це метод віднесення до цінностей. основне завдання наук про культуру - за допомогою індивідуалізуючого методу «показати історичні явища як стадії розвитку», а не як щось незмінне. Рікерт розмежовує поняття «історичний розвиток» і «прогрес», і вважає, що прогрес є «підвищенням цінності культурних благ», що включає у себе позитивну або негативну оцінку; - філософія історії, що має вивчати системи цінностей. Відповідно до систем цінностей Рікерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, етика, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика) теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як краса, добро, благо (щастя), істина, святість, на основі яких створюються специфічні цінності культури. - Таким чином, поставивши завдання створити методологію наукового пізнання, Баденська школа неокантіанства прийшла до заперечення об'єктивній значущості науки взагалі. 18. Неогегельянство Неогегельянство. Неогегельянство презентує себе як «оновлений ідеалізм», по-новому інтерпретуючи діалектику Георга Гегеля та його вчення про абсолютний дух. Англійський неогегельянецьФренсісБредлі (1846-1924) дійсним суб'єктом мислення вважає «абсолютну дійсність», або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, - це видимість, Бредлі формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі, як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, йому притаманні і зло, і потворність, і химерність, а відтак це не повинно викликати протесту. З таким приниженням людини не погоджувався англійський філософ Бернард Бозанкет (1848-1923), який у праці «Цінність і призначення індивіда» намагався зняти конфлікт між індивідом і державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і державу. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб «тваринна обмеженість» не заважала існуванню суспільства. У концепції Джона Мак-Таггарта (1866-1925) цінність приписується не Абсолюту як цілому, а його частинам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції безсмертя Мак-Таггарта полягає в обгрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду. Основою миру є «духовне співтовариство» особистостей. Англійський неогегельянець Робін Колінгвуд (1889-1943) доводив у своїй «Ідеї історії», що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбуваються зміни фаз людського досвіду (типів культури), причому в кожній із них людина повторює одні й ті самі форми діяльності Коллінгвуд виділяє наступні фази історії: 1) фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впливом благочестивого релігійного почуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає у тому, щоб відновити втрачену єдність форм духовної активності, єдність «абсолютного досвіду». Концепція історичного ідеалізму Колінгвуда близька до вчення Бенедетто Кроче (1866-1952), який стверджував, що дух - це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичнії і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване на одиничне; 2) логічне пізнання, пов'язане із загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми: 1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес; 2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія, за Кроче, - це розгортання духу, а значить розвиток свободи. 19. Ф. Ніцше та їдеї « філософії життя» Постать Фрідріха Ніцше (1844-1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиного реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до наснаження і виродження життя: "До цього часу наголошував Ніцше - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... ". У такий спосіб Ніцше здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. Християнство – релігія рабів, воно лише для них є благом, а для людей вищого порядку воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих. Перехід від неорганічного до органічного світу і людини є , на думку Ніцше, шляхом занепаду, а не прогресу. Основа життя – воля. Життя – прояв об’єктивації волі. « Життя – воля до влади», яка тлумачиться як ірраціональний початок, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини.Стверджує , що світ не пізнається, наш апарат пізнання вироблений, щоб оволодівати речами з метою біологічного виживання. Людину розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту. Перш за все це тіло , ієрархічна структура, де розум виступає вищим шаром. Розум розглядає як засіб, інструмент життя. Життя і його носій – організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність. Життя і воля є вищими цінностями, а все інше є лише засобами, підпорядковані цінності. У книзі « Так сказав Заратустра» Ніцше створив ідеал надлюдини. Така людина імморальна, вона стоїть по той бік добра і зла. Надлюдина не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро, а що зло. Це людина, яка не визнає осуду інших. Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність),а як "імморалізм" (поза моральність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються па Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя, Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати у вагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя. Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпого силою і самовладною сутністю.. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф. Ніцше були схвально оцінені фашизмом. Один із філософських напрямів кінця XIX -- початку XX століть -- інтуїтивізм -- повязаний передусім з іменем видатного французького філософа, лауреата Нобелівської премії Анрі Бергсона (1859--1941). Інтуїтивізм починає формуватися в умовах поступового занепаду філософії позитивізму й відбиває відверто антипозитивістські мотиви. Свідченням справжнього визнання Бергсона в професійному середовищі стало обрання його 1914 року президентом Академії моральних і політичних наук Франції, а в 1922 році він стає першим президентом. Між 1900 і 1932 роками ним були написані «Творча еволюція», «Сприйняття плинності», «Інтелектуальне зусилля», «Сміх», «Два джерела моралі й релігії» -- роботи, які стали справжнім здобутком гуманітарних наук XX століття. Інтуїтивізм Бергсона -- складна, суперечлива теорія, своєрідним фундаментом якої є думка філософа про визначальну роль інтуїції в науковому та художньому пізнанні світу. Витоки ж інтуїції -- в інстинкті й інтелекті. Бергсон намагається розкрити внутрішній зміст пізнавальної діяльності людини, її механізми. Працюючи над розв’язанням цього завдання, Бергсон доходить висновку, що в процесі історичного розвитку людина дістає два «знаряддя», два своєрідних види пізнання: інтелект та інстинкт. Так, інтелект -- «свідоме», «штучне» знаряддя пізнання, яке дає змогу пізнавати лише «форму» предмета. Сутність предметів, їхній внутрішній зміст, «матерію» (за термінологією Бергсона) здатний пізнавати лише інстинкт -- «природний вид пізнання», який наснажується позасвідомою сферою людської психіки. . Таємниці життя інстинкт пізнає безпосередньо. Бергсон вважає, що пізнавальні можливості інстинкту невичерпні, його висновки завжди категоричні, а помилка людини полягає в тому, що вона не навчилася користуватися інстинктом, усіма його можливостями, не навчилася «радитися з ним».Проте й інстинкт, і інтелект відіграють у філософії Бергсона другорядну роль, виконуючи функцію фундаменту, на якому поступово виникає «велика та світла будова -- інтуїція». Інтуїція для Бергсона -- це своєрідна третя форма пізнання. Вона тісно повязана з інстинктом та тяжіє до позасвідомого. Дійшовши такого висновку, Бергсон у теорії пізнання замінює інстинктивну форму інтуїтивною. Тільки інтуїція занурює нас «у глибини життя», адже саме інтуїція здійснює «абсолютне пізнання». При цьому вона не зазнає жодного впливу ззовні, не залучає жодної форми логічного мислення. Інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання. Високо оцінюючи інтуїцію, Бергсон указує і на її недоліки: короткочасність існування, раптовість появи, субєктивність -- інтуїція не може стати «загальним надбанням» та «забезпечити собі зовнішню підпору». Для доведення дійсного існування інтуїтивного пізнання Бергсон звертається до сфери естетичного сприйняття людиною реальності ( праця «Творча еволюція».У процесі пізнання світу, його явищ і предметів ми бачимо та сприймаємо лише їхні форму, колір, лінії, вважає Бергсон, але ми нездатні схопити життя, яке криється в цих зовнішніх властивостях,наше пізнання назавжди зосталося б поверховим, якби не «естетична інтуїція», яка дає людині можливість не лише бачити світ, а й схоплювати «задум життя . | |
| Переглядів: 5730 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |