| Головна » Статті » Інше - різне |
СЗФ
| 21. Концепт життя у філософських дискурсах В. Дільтея та Г. Зіммеля. Видатна роль у перетворенні «філософії життя» на академічну дисципліну належить німецькому мислителю Вільгельму Дільтею (1833-1911), який був професором Базельського університету. Праці: Життя Шлейєрмахера, Сила поетичної уяви. Засади поетики, Ідеї описової та аналітичної психології, виникнення герменевтики. Простежуються в нього впливи неокантіанства баденської школи, романтизму. Категорія життя центральна у філософії Дільтея. Життю основоположне поняття буття, історичне, людське буття.. Категорії життя : ціле, частина, зв'язок, розвиток. Часовість, вартість, мета, повний історичний досвід. Насамперед – це досвід внутрішній, який тлумачиться як історія, оскільки людина, на думку мислителя, не має історії, а сама нею є. Особливе місце відводить почуттям, прагненням і волі. Історичний світ відмінний від природного. Переживання – начало первинного, рушійного, вихідної єдності самості і світу. Віра у реальність зовнішнього світу зумовлена досвідом повторюваного, з котрим має справу людська воля у процесі реалізації свої інтенцій. Справжнім методом наук про дух є не пояснення, а розуміння людського життя, інтуїтивне занурення у нього. « природу ми пояснюємо, а людину повинні зрозуміти. Розуміємо певні значення виражені у словах, поведінці, міміці, жестах, вчинках. Індивіда розглядає у соціально – історичному просторі. Сутність людини може бути осягнута через пізнання всієї історії. Мета філософського осягнення історичного процесу – зрозуміти : свій власний внутрішній світ через самоспостереження; життя інших людей. Саме через переживання , співпереживання та розуміння життя людина прояснює себе для себе самого. Георг Зіммель (1858-1918). Відомим і впливовим представником філософії життя в Німеччині був Георг Зіммель. Філософські твори Зіммеля: "Введення в науку про мораль. Критика основних етичних понять" (2 томи, 1892 - 1893); "Кант. 16 лекцій, прочитаних в Берлінському університеті" (1904); "Проблеми філософії історії" (1-й варіант - 1892, 2-й варіант - 1905); "Кант і Гете" (1906); "Релігія" (1906); "Шопенгауер і Ніцше" (1907); "Головні проблеми філософії" (1910); "Філософська культура" ( 1922); "Війна і духовні рішення" (1917); "Конфлікт сучасної культури" (1918) та ін Після смерті Зіммеля видані його твори з філософії мистецтва, філософії історії, релігії, з соціальної філософії. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель визначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в "житті" центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до "Я", а з іншої - до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальні характеристики життя - це переживання, "життєвий досвід". 22. Морфологія історії О. Шпенглера. — німецький філософ, історик, один з основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя. На його систему морфології історії справили певний вплив ідеї Шопенгауера, Ніцше, Бергсона, В. Воррінгера. Філософське вчення Ш. викладене передусім у його двотомній праці "Присмерк Європи", ідеї якої спонукають до роздумів філософів, істориків і соціологів з 1918 р., коли вийшов перший том "Присмерку Європи", й донині. Вже сам підзаголовок "Присмерку Європи" — "Нариси морфології всесвітньої історії" — дає підстави для висновку про те, що Ш. розглядає свою систему як вчення про форми світової історії. Вихідне, ключове поняття морфології культури Ш. — "органічне життя". Органічне життя, на думку мислителя - процес, що містить у собі таємницю. Воно, на відміну від явищ і речей неорганічної природи, постає як морфогенез, тобто процес, що розгортається не під дією зовнішніх чинників, а через реалізацію своїх власних іманентних задатків і здатностей, як вияв внутрішньої форми, основні етапи якого — зачаття, народження, ріст, старіння і загибель — ідентичні від найменшої інфузорії до великої культури. Щоправда, для культури як макроіндивіда історії ці етапи набувають дещо модифікованого вигляду у таких фазах: міфосимволічна, рання культура, метафізико-релігійна (висока) культура, пізня, закостеніла культура, що переходить у цивілізацію. У контексті такого підходу Ш. і розглядає історичний процес, принципово розрізняючи "світ як природу" і "світ як історію", де перший — світ сталого, завершеного, мертвих форм, а другий — світ становлення, світ форм живих організмів. Відповідно різними є й засоби осягнення цих світів: морфологія механічного і протяжного (систематика) та морфологія органічного (фізіогноміка). Перша — це сукупність методів і принципів традиційної науки (механічна, традиційна логіка), уособленням яких є математичний закон і принцип каузальності; друга ж передбачає талант вживання, точну чуттєву фантазію, фізіономічний такт, артистичну чутливість сприйняття (органічна логіка), спрямовані на виявлення долі живих форм світу як історії і їх відтворення у цілісних образах, гештальтах, які е єдино автентичними для них. Кожна з восьми культур, що, за Ш., характеризують всесвітньо-історичний процес — єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська ("аполонівська"), західноєвропейська ("фаустівська") та культура майя, — рухається не за неухильно поступальною лінією, а проходить замкнений коловоротний життєвий цикл, Завершуючи життєве коло на фазі цивілізації, культура вмирає як органічна макроформа історії і не змінюється розвиненішою культурно-історичною формою, а розпадається до рівня етнічного хаосу, позбавленого перспективи. Зокрема, сучасну епоху трактує як час попередньо визначеної і неминучої трансформації у цивілізацію і близької загибелі західноєвропейської культури і паралельно очікування виникнення ще не народженої майбутньої, російсько-сибірської культури. Адже будь-яка продуктивна взаємодія культур, за Ш., неможлива. 23. Філософія А. Тойнбі: життя та історія. Історициське розуміння життєвого пориву людини і його результату культурно-історичних форм - представлене у фундаментальній 12-томній праці видатного британського історика, соціолога і філософа, представника філософії культури, одного з класиків цивілізаційної філософії історії Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975) під назвою «Дослідженні історії». Вчений розробив, обгрунтував на основі узагальнення величезного масиву історичних даних та виклав оригінальну концепцію всесвітньо-історичного процесу. Вихідні методологічні засади філософсько-історичної системи Тойнбі - переконання у неспроможності універсалістського прогресизму, розуміння та небайдуже сприйняття надломленості сучасної техногенної цивілізації й перспективи загибелі її надбань; соціокультурний плюралізм, із позицій якого історія постає множиною культурно-історичних форм. За Тойнбі, виникнення і ріст цивілізацій пов'язуються із енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція - з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму. Попри всю неповторність кожної цивілізації, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон «виклику та відповіді». Будь-яка цивілізація виникає, на думку Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, що представляє сукупність для перших цивілізацій, які є суто природними, а для наступних - на виклик ще й соціальних умов. Цей виклик, як і низка наступних, щоб бути спонукою становлення і поступу відповідної цивілізації, не повинен виходити за межі інтервалу своєрідної «золотої середини». За законом виклику і відповіді, доти, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям багатої конструктивними здібностями, обдаруваннями й заслугами так званої «творчої меншості». Однак з плином часу «творча меншість неминуче трансформується у «меншість пануючу», влада якої у суспільстві забезпечується вже не здатністю генерувати ідеї адекватної відповіді на виклик історичної ситуації, творчими талантами чи обдаруваннями, заслугами та моральним авторитетом, а опертям на апарат примусу. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти, представники якої виробляють інший вимір аутентичних дій, набуває формального, незацікавленого характеру, а конструктивно спрямована (хай і інертна) більшість перероджується у «внутрішній пролетаріат», визначальними для якого є паразитарний спосіб життя з вимогами «хліба і видовищ», неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільства і, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. Крім того, на зовнішніх кордонах з'являється «зовнішній пролетаріат», народи, що ще не переступили щабля, який відділяє первісне суспільство від цивілізації. За таких умов відбувається надлом під впливом цивілізації з наступною її деградацією та розпадом під впливом дії внутрішніх суперечностей і додатковим натиском зовнішніх, варварських сил. Однак у деяких відношеннях саме цей період постає кульмінацією розвитку цивілізації. Якісно змінюється також характер поступу суб'єкта цивілізації, відбувається його етерифікація, «овнутрішнення», одухотворення. Наслідком такої етерифікації можна вважати у певному розумінні формування відповідної релігії. Пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають бути попередньо визначеними й неминучими щаблями її загибелі. 24. Альберт Швейцер – « благоговіння перед життям» Альберт Швейцер — німецько-французький мислитель, який наближається до "філософії життя", протестантський теолог і мільйонер, лікар, музикознавець і органіст. У праці "Із мого життя і думок" розкривається вихідний принцип світогляду Швейцера. Світ незбагненний і сповнений страждання. Людство переживає духовний занепад. Швейцер долає ці тяжкі думки за допомогою світо- і життєствердження. Швейцер включається в боротьбу за позитивний смисл життя, і це стає основою його психолого-етичних і філософських пошуків. Об'єднання та угруповання не дають особистості змоги будувати власні переконання на власному мисленні. Вона постає як нереалізована істота, що впала духовно, адже відмовилась від власної душі. Головною вадою сучасного історичного періоду Швейцер вважає втрату потягу до правдиМислення вже за самою своєю ідеєю має спонукати до благоговіння перед життям, до боротьби зі скептицизмом. Швейцер указує, що сучасне йому мислення не ставить в центр своєї уваги проблему відношення людини до світу. Замість цього вчені вирішують абстрактні питання гносеології, природничих наук, психології, соціології.. Ідея благоговіння перед життям приводить до обновлення елементарного мислення. Воно набуває етичного, життєформуючого значення, істинної предметності. У такому розумінні вчинкам надається істинний смисл. Світ — це не тільки сума подій, але й життя. Благоговіння перед життям містить у собі смирення, світо- і життєствердження та етику — три основних елементи світогляду як три взаємозалежних результати мислення. Етика благоговіння перед життям — це універсальна етика любові. Це усвідомлена в усій своїй логічній необхідності етика Ісуса. Життя як таке вже несе в собі таємничу цінність. Благоговіння перед життям неминуче породжує благоговіння перед духовним життям. Для істинно моральної людини будь-яке життя є священним, навіть те, яке з людського погляду здається нижчим. Швейцер називає свою етику ірраціональною та ентузіастичною. Людина має бути відповідальною за все життя, що її оточує, і допомагати його ствердженню. Цей ірраціоналізм Швейцер, зрештою, називає стичною містикою. Головним у культурі Швейцер визнає етичні начала. Культуру можна відродити тільки через етичні начала. Швейцер виходить із того, що лише етичне поняття культури єдино правомірне. Лише етичні вчинки складають ту галузь діяльності людини, яка спрямована на внутрішнє вдосконалення її особистості. Культуру Швейцер визначає як результат взаємодії оптимістичного світогляду та етики. Від цих факторів і залежить майбутнє людини. Коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається катастрофа культури, адже тут деградують вирішальні величини — духовні та моральні задатки людини. Що ж має здійснити людина? Вона має стати в рамках надорганізованого суспільства незалежною особистістю і здійснити зворотний вплив на суспільство. Етика визначається Швейцером як безмежна відповідальність за все, що живе. Мова йде не тільки про співстраждання. Етика охоплює переживання усіх станів і всіх спонук волі до життя. Суть етичного є самозречення заради життя, що мотивується почуттям благоговіння перед життям. 25.Винекнення та джерела прагматизму. Прагматизм (грец. pragma - справа, дія) - філософське вчення, що розглядає дію, доцільну діяльність як центрального, яке визначає властивості людської сутності. Представниками прагматизму були Пірс (автор терміну), Джемс, Дьюї (версія прагматизму - інструменталізм) та ін Народження прагматизму традиційно пов'язується з зусиллями групи співробітників Кембриджа в 1870-х ("метафізичного клубу" - по Пірсу). Цінність мислення, за прагматизму, обумовлюється його дієвістю, ефективністю як засобу для досягнення успіху, для вирішення життєвих завдань. Мислення - засіб пристосування організму до навколишнього середовища з метою успішної дії. Зміст знання визначається його практичними наслідками. Якщо дослідник знає, які практичні наслідки в змозі продукувати об'єкт поняття, то поняття про них усіх і з'явиться повним поняттям об'єкта. Філософські суперечки можна розв'язати через зіставлення практичних наслідків тієї чи іншої теорії. Функція філософії, по Джеймсу, - у з'ясуванні того, яка різниця для мене і для вас, якщо та, а не інша модель світу є істинною. "Реконструкція філософії" в дусі прагматизму передбачала відмову від вивчення основ буття і пізнання на користь відпрацювання методів вирішення різноманітних проблемних ситуацій життя. Згідно Джемсу, "як істини, яка може бути прийнята, прагматизм визнає лише одне те, що найкращим чином керує нами, що краще за все пристосовано до будь-якої частини життя і дозволяє краще всього злитися з усією сукупністю досвіду". Відповідно: "... гіпотеза про Бога істинна, якщо вона служить задовільно ..." (Джеймс). Таким чином, істина виявляється не окремою категорією, а однією з різновидів добра. Етика прагматизму передбачала поступове поліпшення суспільного ладу (принцип "меліорізма"). У контексті еволюції історико-філософських мод прагматизм стикався з найрізноманітнішими оцінками. Так, Рассел висловився про прагматизм наступним чином: "У всьому цьому я відчуваю серйозну небезпеку, небезпека того, що можна назвати" космічної нешанобливість ". Поняття" істини "як чогось залежить від фактів, значною мірою не піддаються людському контролю, було одним із способів, за допомогою яких філософія до цих пір впроваджувала необхідний елемент скромності. Якщо це обмеження гордості знято, то робиться подальший крок на шляху до певного виду божевілля - до отруєння владою, яке вторглося у філософію з Фіхте і до якого тяжіють сучасні люди - філософи або не філософи. Я переконаний, що це отруєння є найсильнішою небезпекою нашого часу і що будь-яка філософія, навіть ненавмисно підтримуюча його, збільшує небезпеку величезних соціальних катастроф . Центральна завдання прагматизму - опустити абстрактні філософські поняття на землю і шукати сенс філософських проблем в їх відношенні до людського життя. Саме ті філософські проблеми значущі, які мають пряме відношення до людського життя, тому вони повинні викладатися і розглядатися в термінах людської дії і його успішності. Людина діє в ірраціональному світі. Спроби досягти об'єктивної істини безглузді, тому до будь-якої концепції, до будь-якого поняття, до будь-якої теорії та соціальним вченням, а також моральним вимогам слід підходити інструментально, з позиції доцільності конкретних речей. Що приносить успіх то й істинно - це загальне поняття цієї теорії. 26. СЕМІОТИЧНИЙ ПРАГМАТИЗМ Ч. ПІРСА Значний авторитет у західній філософії здобув прагматизм (від гр. pragma - діло, дія). Ця течія виникає наприкінці XIX ст. у США і найбільшого поширення досягає в середині XX ст. Основоположник прагматизму - американський філософ, логік і математик Чарлз Пірс (1839-1914 pp.). Його філософські погляди поєднують дві протилежні тенденції: позитивістську (емпіричну) та об'єктивістську. Заперечуючи вроджені ідеї та інтуїтивне пізнання, Пірс вважав, що поняття про об'єкт можна досягнути лише шляхом розгляду всіх практичних наслідків, які випливають із дій з цим об'єктом. Наше знання про об'єкт завжди залишається незавершеним, гіпотетичним. Навіть математичні та логічні судження можна заперечити контрприк-ладними. У розвитку пізнання сущого велика роль належить «творчому випадку». Звинувативши всю попередню філософію у відірваності від життя, абстрактності й споглядальності, Пірс висунув програму «реконструкції у філософії»: вона повинна бути не роздумами про основи буття і пізнання, а загальним методом вирішення проблем, що постають перед людьми в різних життєвих («проблематичних») ситуаціях у процесі їхньої практичної діяльності, яка відбувається у світі, що постійно змінюється. Прагнучи реалізувати програму прагматизму, Ч. Пірс розвивав учення про знаки – семіотику.«Уся функція мислення полягає в тому, щоб виробляти звички дії, а все, що пов'язано з думкою, але не має відношення до її мети, є якимось наростом на ній, але не її частиною».Без уявлення про знаки, вважав Пірс, не можна зрозуміти жодну з наук. На місце діалектичної логіки Г. Гегеля Ч. Пірс ставить семіотичну логіку - логіку знаків або знакову логіку. Всі сучасні дослідники визнають знакову природу логіки. Знак - це те, що собою щось заміщає. Він щось представляє, репрезентує. Цей знак утворює в голові тієї людини, якій він адресується, еквівалентний знак - інтерпретант. Почуття і думки виступають як породження одних знаків іншими. При характеристиці знаків потрібно розрізняти Первинність, Вторинність і Третинність. Первинність - це факт сам по собі, його присутність можлива в досвіді. Вторинність — дійсність факту, його включеність у відношення. Третинність - загальне правило, закон, якому відповідають і прогноз, і поведінка. У рамках семіотики виділяється синтатика, семантика і прагматика. Специфіка прагматизму полягає в тому, що на перший план висувається прагматика. Вона вивчає відношення суб'єкта до знакової системи. Саме у прагматиці обов'язково ведеться мова про цілі і цінності. Основну увагу Пірс звертає на проблему істини. Він визначає її як ясне, виразне, незаперечуване знання на даній стадії пізнання. Істинність - умова практичної придатності, результативності у практиці. Значення істини, її надійність визначаються корисністю. Практичний інтерес є причиною нашої зацікавленості в пошуках істини, тобто наші вольові прагнення попереджують дії розуму, одночасно стимулюючи його. Сама по собі істина може бути тільки відносною, оскільки практика вимагає її безперервного оновлення, перетворення. 27. Теорія істини й моралі в прагматизмі В. Джеймса. Вільям Джеймс (1842-1910) надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. У своїх творах «Залежність віри від волі», «Різноманітність релігійного досвіду», «Прагматизм», «Всесвіт з плюралістичної точки зору» він розробив і обгрунтував доктрину прагматизму, згідно з якою значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність або корисність їх застосування у досвіді. Істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джеймса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді. Якщо ідея має практичне значення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. Для Джеймса істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікувані, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині. Джеймс посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намітився. Прагматизм, на його думку, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. Істина - це різновид блага, а не щось відмінне від нього. Джеймс стверджував, що корисність (благо) знання збігається з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. У його розумінні істина - синонім доцільності, корисності, успішності. Американський філософ закликав розраховувати не на науку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення. Оскільки ідеї релігії за Джеймсом вносять заспокоєння і надію, вони є істинними. Основою світу Джеймс вважає чистий досвід, бо все фігурує або як речі, або як ідеї. Світ за Джеймсом далекий від досконалості, але може бути прикрашеним (так звана позиція меліоризму). Досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища. Таким чином, ці ідеї Джеймса можна характеризувати як суб'єктивно-ідеалістичні, волюнтаристські. Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у запереченні цінності відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі безмежна. Межею може бути тільки практична доцільність. Чому саме цю, а не іншу проблему слід досліджувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна погодитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Він редукує значення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважають обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов'язково є таким для іншої, а це - суб'єктивізм. 28.Інструменталізм Дж. Д’юї. ( модуль 1) Третім найвизначнішим теоретиком прагматизму був американський мислитель Джон Дьюї (1859-1952), філософ (його варіант прагматизму знайшов власне ім'я - інструменталізм). Він називає легендою думку про те, що прагматизм розглядає пізнання як простий засіб досягнення практичних цілей або задоволення практичних потреб. Та й саме слово "практичний", вважає Дьюї, означає лише правило, яке полягає у вимозі шукати остаточні значення і останні виправдання будь-якої думки, всякого рефлексивного міркування в його наслідках. Дьюї підкреслює, що пізнання не займається трансцендентним; пізнавальна активність націлена на "врегулювання ситуації", в якій би сфері діяльності вона не виникала. Для "експериментальної логіки" Дьюї дуже важливим є поняття дослідження. Дослідження - це сам цілісний досвід, розглянутий під специфічним кутом зору. Людське життя складається з безлічі ситуацій. Будь-який конкретний об'єкт, будь-який процес - неодмінно органічна частина ситуації. Ізольований об'єкт просто неможливий, хоча б тому, що його ізоляція від інших - це результат активної процедури нейтралізації тих зв'язків, у контексті яких він існує спочатку. Приватний об'єкт, прямо або побічно, ніколи не цікавить людини "сам по собі": він стає предметом пізнання, будучи включений в зв'язок з пізнає суб'єктом і в контексті пізнавальної ситуації, яка постає як проблематичним. Пізнання тому починається зі вступу в невизначену ситуацію. Вона породжує сумніви і питання, тому її можна назвати проблематичної. Перший крок рішення - вичленення в невизначеній ситуації інших елементів. В ході операцій мислення з факторами, складовими проблеми, народжуються ідеї. Чим більше елементів проблеми висвітлені, тим більш ясними можуть стати поняття, що стосуються вирішення проблеми: ясні ідеї перетворюються на програму практичної дії. Такі базові, принципові положення прагматизму в цілому - не тільки інструменталізму Дьюї - про пізнання та його призначення. Звідси випливають досить радикальні зміни в сенсах традиційних філософських понять. У їх числі "реальність" і "істина", що представляють собою головні структурні елементи традиційної філософії. 30. Психоаналітична філософія Зігмунда Фрейда. Психоаналітична філософія, або фрейдизм - це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Зігмунда Фрейда (1886-1936) для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства у цілому. Фрейдизм як соціальну і філософсько-антропологічну доктрину слід відрізняти віч психоаналізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значення, що приводить його до психологізації суспільства і особи. Психоаналіз заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом, наприкінці XIX - на початку XX ст., коли відбувався злам традиційних уявлень про психічне життя людини. Фрейдівський психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формування психічного життя людини і її реакцій. Основні погляди Фрейда викладені в його працях: «Три нариси з теорії сексуальності», «По той бік принципу задоволення», «Я і Воно» та інших. Поширюючи сферу пристосування психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити його принципи на сферу соціальної психології («Масова психологія і аналіз людського Я»), і різні сфери культури - міфологію («Тотем і табу»), фольклор, художню творчість, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»). Сублімація - центральне поняття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що розглядається як наслідок обов'язкового компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності. Психіка людини потенційно завжди знаходиться у конфліктній ситуації. Розв'язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами. Перший - безпосереднє задоволення бажань, другий - задоволення бажань через їх витіснення у сферу несвідомого, а потім - сублімація (від лат. зиЬІіто - високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідомих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соціальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце символічна реакція потягів. Третій - свідоме оволодіння бажаннями. Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній системі Фрейда, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим, хто потребує переводу несвідомого у свідоме. Технічними засобами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу.що можна одержати у результаті розшифрування «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб'язків життя», на які звичайно не звертають увагу. Психіка людини, за Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, надсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів. Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на «первинні потяги». «Первинні потяги», за Фрейдом, - сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника Міфи зберігаються у родовій пам'яті (онтогенезі - розвитку людини і філогенезі - розвитку суспільства). За Фрейдом велика кількість людей потребує влади, котрій вони можуть підкорюватись, захоплюватись, що панує і погано обходиться з ними. Ця потреба - туга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідомості з дитинства. Отже, основу психіки за Фрейдом становить підсвідоме й «цензор» - психічна інстанція, що утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок на слові тощо. Досліджуючи ці явища суб'єктивними методами (методи довільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд намагається знайти їхній «істинний» сенс, тобто дати їм сексуальну інтерпретацію. За вченням Фрейда, тільки з'ясувавши це, можна психотерапією зняти конфлікт напруження між «цензором» і підсвідомим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії, котрі, як і багато психічних захворювань, не мали видимої матеріальної причини («фізичної травми»). Але ж причина існує, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення (реконструювати цю причину через наслідок). У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюються поняттям лібідо, що охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, зрештою Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біологічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють «інстинкт життя» - Ерос (енергія життя «лібідо») та «інстинкт смерті» - Танатос (енергія смерті «мортіго»). 31. Аналітична психологія Карла Юнга. Швейцарський філософ, психоаналітик, фундатор аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961) у 1907-1912 роках тісно співпрацював із Фрейдом, проте у 1913 році принципово розійшовся із ним у поглядах щодо засадничих положень психоаналізу: наукові орієнтації Юнга дедалі більше концентрувалися на символічних аспектах людської культури. У працях «Метаморфози і символи лібідо», «Два нариси з аналітичної психології», «Архетипи і колективне несвідоме» Юнг припускає, що символіка є складовою частиною самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми, або ідеї, що носять схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Це - архетипи. Архетипи як загальнолюдські першообрази, на думку Юнга, є формальними зразками поведінки, або символічними образами, котрі відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини (наприклад, образи матері-землі, героя, мудрого старця, демона). Архетипи колективного несвідомого грунтуються на спадковій структурі психіки й нервової системи людини і закріплюються у певних культурних виразно-символічних системах, що мають релігійне забарвлення. їх динаміка лежить в основі міфів, вірувань, символіки художньої творчості, снів та ін. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об'єкти. Архетипи колективного несвідомого - це те, що Біблія називає «серцем» і що містить у собі не тільки добре, піднесене, а й низьке, потворне. Юнг виокремлює такі основні архетипи як «Аніма», «Анімус», «Персона», «Тінь», «Самість». Аніма і Анімус є відповідно архетипами жіночності та мужності. Жінки володіють не тільки власним жіночим началом, але й Анімусом, а чоловіки - Анімою. «Персона» - це сукупність наших соціальних ролей, які ми виконуємо, не будучи тотожними їм. В контексті розуміння даного архетипу, Юнг розробив теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «Я». «Персоною» (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену) Юнг називає раціональний образ, що складається в процесі пристосування до зовнішніх обставин. «Тінь» - «нижча людина в нас», наші страхі, інфантильні бажання, сексуальні комплекси, агресивні потяги. Зазвичай Тінь проецюється на інших, тому що людина не хоче визнавати за собою несхвальних нею самою і культурою якостей. Зустіч із власною Тінню важко витримати, проте досвід засвідчує, що уникнути цього неможливо. Центральне місце серед архетипів Юнг відводив «Самості». Самість - це психологічний образ Бога, центр тотальної, безмежної особистості, це цілісність людини як індивідуальності. Образ Бога, згідно з Юнгом, виявляється доконечним уособленням, ідентифікацією цінностей та сенсу буття. Шлях до Самості Юнг називає індивідуацією. Індивідуація - це інтеграція змісту колективного несвідомого в окремій особистості. Архетипи, за Юнгом, за своєю природою містичні, вони не охоплюються розумом, тому їх існування - сакральні символи, оберігачами яких є релігія та езотеричні вчення. Архетипи володіють колосальною енергією, енергією безособового, яка може стати і руйнівною силою. Юнг відкидає містику, що кидає людину в хаотичну безодню несвідомого, і високо цінує релігійну символіку, яка не видумується розумом, а спонтанно виникає, зростає у лоні культури. Тому значну увагу Юнг приділяв аналізові східної мудрості, технікам медитації, глибинного сенсу парапсихологічних явищ, алхімії, реінкарнації. Оцінюючи сучасність, Юнг підкреслює, що наш час - це час «символічного збідніння». Європейський раціоналізм відкрив двері «психічного потойбіччя», зруйнувавши сакральні символи. Масовий відхід від релігії призвів до втрати світом своєї чарівності і казковості. Забуті сакральні символи представляли нам архетипи. Втративши цю представленість архетипи бути загнані усередину людської душі. Вони приходять до нас у снах, проте мова снів для сучасної людини також не зрозуміла. Одним із цікавих філософсько-психологічних відкриттів Юнга було виявлення ним явища синхронічності. Суть його полягає у неказуальному співпадінні у часі душевних явищ і об'єктивних подій. Між певним переживанням і подією не прослідковувалося ніякого видимого причинного зв'язку, проте вони виявлялися пов'язаними. Юнг відомий також і своєю типологією характерів («Психологічні типи»), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямованості на зовнішній або внутрішній світ. Таких основних типів Юнг називає два: інтроверти та екстраверти. Інтроверт - особистість занурена у глибини свого внутрішнього світу, що діє, в першу чергу, за своєю внутрішньою логікою, а впливи ззовні розцінює як тиск і вторгнення. Екстраверт, навпаки, це той, хто активно виражає себе у комунікації, він енергійний і орієнтований на інших. Пацієнту-інтроверту потрібен аналітик-інтроверт, і навпаки, тоді вони краще зрозуміють одне одного. 32. А. Алдер Відомим учнем З. Фройда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870-1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював, що основне в людині - не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття не є природженим, але має розвиватися впродовж життя. На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому її не можна розчленувати на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров´я. За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. А. Адлер виокремлював різні види КОМПЕНСАЦІЇ, які створюють різні «життєві стилі», зокрема: успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом. надкомпенсація, яка означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності. «вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з´являється невроз. Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв´язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, щобільше, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А. Адлера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв´язки між індивідом і суспільством. Послідовники Адлера заснували центри в Європі, зокрема в Англії, і в Сполучених Штатах. Багато його оригінальних ідей стали широко застосовувати в сучасній психології і психотерапії. Напевно, введена Адлером концепція комплексу неповноцінності (inferiority complex) зараз відома набагато більше, ніж будь-яке інше поняття в галузі психології. Чотири основних принципи адлерівської системи - це цілісність, єдність індивідуального стилю життя, соціальний інтерес, або почуття спільності (community feelings), і важливість цілеорієнтованої поведінки. Висновок Адлера про те, що очікування більше впливають на поведінку людини, ніж враження минулого, був головною причиною його розбіжності з Фройдом. Адлер думав також, що люди керуються досягненнями переваги або завоювання навколишнього середовища. Він виокремлював і ефект соціального впливу на особистість, і важливість соціального інтересу особистості: почуття спільності, співпраці і турботи про інших. За Адлером, життя в основі своїй є рух до успішної адаптації в навколишньому світі, співпраці й альтруїзму. Індивідуальна психологія Адлера схожа на біхевіоризм (behaviorism) тим, що займається доступною для спостереження поведінкою та її наслідками, а також стверджує, що будь-яка концепція повинна бути конкретною і прив´язаною до реально існуючої поведінки. На відміну від більшості психологічних теорій, індивідуальна психологія не є глибинною психологією (depth psychology), тобто вона не пропонує незнані сили і структури, які приховані в глибині психіки. Адлер, швидше, розвивав контекстну психологію, де поведінку пояснюють за допомогою термінів фізичного і соціального навколишнього середовища, у контексті, самою особистістю звичайно не усвідомлюваному. Адлер першим почав практикувати сімейну терапію, це було в 1920 р. Послідовники Адлера зробили великий внесок у групову терапію (group therapy), короткотермінову терапію (brief therapy) і застосування психології в навчанні. 33. Концепція оргоне Вільгельма Райха. Вільгельм Райх (1897-1957) виступав із проповіддю сексуальної революції як невід'ємного елементу будь-яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм «репресивної моралі». Згідно з поглядами Райха, які він висвітлив у праці «Масова психологія фашизму», будь-який авторитарний суспільний устрій заснований врешті-решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і служить масовим джерелом неврозів. У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне утворення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджуючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поширив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію - «оргоне». На його думку, оргазм відіграє головну роль у реагуванні і знятті будь-яких форм напруження. Згідно Райха, будь-який невроз завжди супроводжується порушенням сексуального вираження. Неповний оргазм - ознака неспокою, що блокує сексуальність. Таким чином, оргастична потенція - здатність «віддаватися потоку біологічної енергії оргоне» - є за Райхом головним критерієм психічного здоров'я. Вплив фрейдизму значною мірою виявився у соціальній психології, етнографії (американська культурантропологія тісно пов'язана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і художній критиці. Поряд із цим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки пристосуванню несвідомого тощо). 34. Гуманістичний психоаналіз Е. ФРОММА Побудову нової гуманістичної науки про людину здійснює Еріх Фромм (1900-1980 рр.). У своїй головній праці «Мати чи бути» (1976 р.) він підвів підсумки своєї дослідницької діяльності як соціального психоаналітика. Головна думка: несвідоме детермінується суспільством і виступає у формі ірраціональних пристрастей, вигадок і удаваної раціональності. Звільнитися від несвідомого можна на шляхах психології. Тільки в цьому разі можливе активне буття людини, яке має відношення до реальної, а не спотвореної, ілюзорної картини життя. Мати - означає володіти речами. У володінні досвід людського життя розкривається неповно і часто деструктивно. Модус буття передбачає незалежність, свободу, наявність критичного розуму, активність, відмову від самолюбства і егоїзму, єдність з іншими, реалізацію економічної і політичної демократії. Людству належить побудувати не Град Божий, як вважали в середні віки, і не Град Прогресу, в чому були впевнені в Новий час, а Град Буття, в якому повинна жити людина. Але людина нова. Е. Фромм висунув ідею нової людини, без якої неможливе і нове суспільство. Нова людина - та, що здатна нести в собі любов до інших, а також відчувати тепло та співчуття оточуючих. Саме любов, на думку Фромма, розвиває активність особистості. Вона має багато форм: еротична любов, любов до своєї дитини, любов до самого себе тощо. «Людина - це мета в собі, а не засіб для досягнення цілей іншої людини. Вона повинна з любов'ю ставитись до оточуючих. Якщо в ній немає любові, то вона - пише порожня оболонка, навіть якщо зосередить у собі всю владу, все багатство і весь розум». Е. Фромм У Е. Фромма критично-філософська теорія нового гуманізму - нової людини виступає у формі нової етики. її обґрунтування має переважно психо гуманістичний характер. 35. Феноменологія Е. Гусерля Одним з головних напрямків сучасної філософської думки є феноменологія, що буквально означає вчення про феномени. Феноменологія не тільки ознаменувала новий поворот у вивченні проблеми свідомості, але й визначила нові завдання філософської науки в цілому. Засновником феноменології в тому вигляді, в якому вона культивується в XX ст., є Едмунд Гуссерль. «Філософія арифметики» , «Логічні дослідження», «Ідеї чистої феноменології» .В останній роботі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» Е. Гуссерль намагається дослідити причини і джерела занепаду західноєвропейської культури і всього західного суспільства в цілому. Всі науки можна поділити на два основних види:ейдетичні науки, до яких належать логіка, математика і філософія; фактуальні науки, які обґрунтовують свої судження посиланням на факти, котрі мають випадковий характер. Філософським судженням не притаманні ні точність математичних істин, ні чуттєві спостереження істин фізичних Вони й не повинні мати їх, оскільки філософія є новим виміром знання, пов'язаним із прагненням до чистого і абсолютного знання. Справжня філософія, або трансцендентальна феноменологія, на відміну від фактуальних наук, є наука не про факти, а про сутності. Проте, на відміну від інших ейдетичних наук (наприклад, математики), вона не може абстрагуватися від того факту, що все дано нам через свідомість. Філософія має справу з мисленням, спрямованим на предмет як такий, і в цьому розумінні вона не дискурсивна, а інтерпретативна. Основні риси філософського знання - абсолютна самоочевидність, абсолютна істина, безпосередня споглядальність сутності.Виявити ці сутності, тобто конституювати предмет філософії у феноменологічному розумінні, можливо лише за допомогою спеціального методу - методу феноменологічної редукції. Феномен - це і є та сутність, котра виявляє себе у свідомості завдяки феноменологічній редукції. «Історичні філософії, без сумніву, були філософіями світоспоглядання, оскільки над їх творцями панувало прагнення до мудрості; але вони були абсолютно такою ж мірою філософіями науковими, адже в них жила разом з тим і мета строгої науковості ».Е. Гуссерль Феноменологічна редукція здійснюється в два етапи: • на етапі ейдетичної редукції ми ставимо під сумнів цінність вихідного для багатьох наук вірування в реальність зовнішнього світу («вміщуємо у дужки зовнішній світ»); • на етапі трансцендентальної редукції ставимо під сумнів вірування в реальність «Я» як частини реальності зовнішнього світу («вміщуємо у дужки емпіричну самосвідомість»). Світ, таким чином, редукується до чистого феномена або ейдоса (в логічно і словесно фіксованій формі). Ейдос (феномен) є конфігурацією всього даного, котре виступає як «міра реальності, фактичності». Феноменологічне знання є абсолютне знання про сутності, котрі виправдовують будь-яке знання про факт. | |
| Переглядів: 1681 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |