Понеділок, 20.11.2017, 04:03
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

СЗФ
21. « Негативна діалектика» у філософії Т. Адорно
Теодор Адорно (Adorno, 1903-1969) - німецький філософ, один з провідних представників Франкфуртської школи. Захистив дисертації про Гуссерля (1924) та К’єркеґора (1930). Після приходу до влади нацистів емігрує до Англії, потім до США, де працює в Інституті соціальних досліджень.

Основні праці. «Експресіонізм і художня правда» (1920), спільно з Горкгаймером являється автором праці «Діалектика просвітництва» (1947), «До метафізики епістемології» (1956), «Негативна діалекти-ка» (1966), «Естетична теорія» (1970).

Провідна течія постмодерністського напряму - «негативна діалектика» гостро поставила питання про те, що філософія XX тра-гічного століття не може залишитися академічно нечутливою, від-межованою від людських страждань. Видатний представник цього напряму Теодор Адорно зводить філософію з висот всезагальності в світ реальних страждань. Але, приймаючи страждання, зверта-ючись до одиничного, філософія повинна лишатися філософією, виконуючи своє природне призначення: пошуки всезагального та необхідного. Тут Адорно виявляє головний парадокс нового типу філософствування: як висловити біль та страждання мовою понять та всезагальності. Висловити неможливе, виявити неявне, зрозуміти незрозуміле - характерне для негативної діалектики балансування. Ідея нового альтернативного типу філософствування, де конкретне здійснюється через абстракції, здається сьогодні надзвичайно при-вабливою. Але деяка утопічність такої програми дозволяє стверджувати, що головне поняття негативної діалектики - нетотожне - не є поняттям, а є тільки понятійним символом, логічною метафорою. Головний парадокс - висловити страждання за допомогою понять та філософських абстракцій.

У негативній діалектиці з’являються нові поняття, посідаючи в ній ключові позиції. Йдеться про внутрішню єдність, конфігурації безпосереднього, природного, міметичного та раціонального, понятійного, всезагального - коли стражданням удається увійти в понятійну тканину, знайти філософ-ську мову. Адорно створює проект нового типу раціональності, яка зберігає характер понятійності і водночас відновлює колись знищені риси досвіду: життєвість, імпульсивність, природність.

22. « Критична теорія суспільства» М. Хоркхаймера.
М. Хоркхаймер (1895-1973) - найбільш відомий представник Франкфуртської школи, «критична соціологія» якої у вітчизняній історико-філософської традиції характеризується як одна з версій неомарксизма .

На зорі своєї творчості М. Хоркхаймер в цілому спирався на марксистську соціально-філософську традицію і зокрема на дослідження політичних процесів сучасного суспільства, а саме економічної складової влади. Він підкреслював, що фашистська ідеологія маскує істинну суть експлуатації: влада належить меншості, що володіє засобами виробництва. Прагнення до одержання прибутку і набуття соціальної влади суть два аспекти однієї проблеми. Завдання ж філософії XX ст., Згідно М. Хоркхаймер, - забезпечити підтримку індивіду в його протидію авторитарним формам соціального буття.

Намагається розвинути марксистські положення про прогресивний вплив науково-технічного прогресу на громадські структури. Однак науково-технічна революція з усіма її грандіозними досягненнями характеризується ним як процес деперсоналізації, якому відповідає бюрократизація всього суспільного життя; через механізацію, автоматизацію і застосування наукових методів бюрократія тотально підпорядковує собі особисте життя людей.

Таким чином, якщо основоположники марксизму покладали основні надії на прогрес продуктивних сил, то М. Хоркхаймер фіксує свою увагу на тому, що прогрес має і зворотний бік, тобто виявляється в тій чи іншій мірі також регресом. Зокрема, він заявляє, що обумовлена науково-технічним прогресом раціоналізація виробництва породжує репресивність, наслідком чого стає «тенденція ліквідації всього того, що пов'язано з автономією особистості» . В кінцевому рахунку, вважає М. Хоркхаймер, посилення цієї тенденції тягне за собою ліквідацію суверенності особистості, знищення свободи волі.

В центрі уваги Хоркхаймера - проблеми історичної антропології з критикою «масової культури». Головним завданням соціальних теорій німецький філософ бачив запобігання тоталітаризму шляхом сприяння збереженню всіх культурних елементів, вироблених ліберально-демократичним суспільством. Таким чином, він підкреслював важливість освоєння культурної спадщини минулого, відкриваючи нові перспективи гуманізації марксистської філософії.


23. Соціальна філософія Г. Маркузе.
Марку́зе Ге́рберт (нім. Herbert Marcuse; *19 липня 1898 , Берлін — †29 липня 1979, Штамберґ) — теоректик марксизму, один з представників Франкфуртської школи, філософ, соціолоґ, психолог, громадський діяч. Німецький єврей за походженням, Герберт Маркузе велику частину свого життя прожив у США, де написав більшість своїх творів анґлійською.

Формування поглядів М. відбувалося під впливом ідей М. Хайдеггера і особливо Г. Гегеля та З. Фрейда. Разом з тим, проявляючи незмінний інтерес до навчання К. Маркса, М. широко використовує його категорії і деякі ідеї, інтерпретуючи їх часто в дусі сучасної філософії і соціології. Згідно М., розвиток науки і техніки дозволяє панівному класу сучасного капіталістичного суспільства сформувати через механізм потреб новий тип масового «одновимірної людини» з атрофованим соціально-критичним ставленням до суспільства і тим самим «стримувати і запобігати соціальні зміни». Включаючись під впливом нав'язуваних йому «помилкових» потреб в споживчу гонку, робочий клас країн розвиненого капіталізму «інтегрується» в соціальне ціле і втрачає свою революційну роль. В цих умовах революційна ініціатива, за М., переходить в рамках «розвиненого» суспільства до ( переслідуваних національні меншини, безробітних і т. п.), а також до радикальних верствам студентства та гуманітарної інтелігенції. У світовому масштабі носіями революційні ініціативи виступають знедолені маси «бідних» країн, що протистоять «багатим», до яких М. зараховує і імперіалістичні і розвинені соціалістичні країни. Розглядаючи інститути буржуазної демократії як інструмент ненасильницького придушення опозиції, М. наполягає на «радикальному відмову» від легальних форм боротьби як «парламентської гри». М. заперечує революційну роль марксистських партій розвинених капіталістичних країн і революційну сутність їхніх політичних програм.

Справжня революція повинна бути націлена не стільки на зміну зовнішніх (політичних та економічних) відносин панування, скільки на радикальну трансформацію свідомості в структурах якого дані відносини закріплені.

24.Теорія комунікації Ю. Хабермаса
Складні процеси у світовій політиці і в економіці ставлять нові питання перед соціальними дослідниками. Серед них помітне місце займає відомий німецький соціальний філософ Ю. Габермас. Його концепція здатна послужити методологічною передумовою для продуктивного обговорення сьогоднішньої ситуації постсоціалістичних країнах, де мають місце конфліктні ситуації, пов'язані з перехідним періодом їх розвитку, із зіткненням різних інтересів і сил.

Габермас - один з небагатьох сучасних мислителів, переконаних у можливості досягнення раціональної суспільної злагоди на основі гapмонійного з'єднання свободи і суспільного блага. Мета його рефлексії - представити і обгрунтувати нову парадигму, яка перспективна для розвитку сучасного соціального знання. У зв'язку з цим він висуває на перший план проблему досягнення консенсусу на основі розуміння. Її рішення починається, Хабермасом в теорії комунікативної дії, в якій він розвиває прийняту в герменевтиці концепцію розуміння як передумову суспільної згоди (договору, консенсусу) і розробляє новий категоріальний апарат.

Теорія комунікативної дії Ю. Габермаса дає змогу забезпечити розв’язання проблем загальносуспільного характеру через залучення громадян до дискурсу, у рамках якого створюються умови для вільного, неупередженого діалогу, що спрямований на досягнення консенсусу. Такий дискурс уможливлює плюралістичний підхід до проблем завдяки виокремленню морально-нормативних правил на загальноетичному, десакралізованому та деідеологізованому рівенях. Саме завдяки останньому твердженню можна говорити про можливість такої комунікації лише в країнах з високою політичною культурою та стабільною демократичною традицією, що в свою чергу свідчить про потребу демократичної традиції, яка є чинником забезпечення рівного доступу громадян до дискурсу на рівних умовах. Відповідно самоочевидним стає факт взаємозалежності демократії та вільного дискурсу, та їх спільної мети – ухвалення рішень із залученням думки Іншого. Це дає нам змогу говорити про їх теоретичну спорідненість. Однак і для країн, що перебувають на шляху становлення демократії зразка країн Заходу, зокрема і Україні, потрібно звернути увагу на цю концепцію, оскільки на її основі можна забезпечити розв’язання найактуальніших проблем на основі діалогу та компромісу. Лише в такому разі можна говорити про набуття певними рішеннями легітимного характеру.

Ідеї, висунуті Хабермасом, одним з найбільш видатних представників комунікативно-прагматичної орієнтації в сучасній філософії, набувають особливої ​​актуальності в даний час, коли однією з глобальних проблем, породжених розвитком цивілізації у XX столітті, стає проблема взаєморозуміння між людьми, подолання відчуження в сфері міжособистісної комунікації , встановлення діалогу різних культур, філософських шкіл і напрямків. Тому видається, що рефлексія щодо умов можливості мовного розуміння в комунікативному співтоваристві і в майбутньому буде одним з пріоритетних напрямків у філософії мови.

25. Гуманістична етика Е. Фрома
Гуманістична етика — напрямок у філософії, що поширився у США з 20-х років XX століття (І. Файт, К. Гарнет, І. Левін та ін.). Автори цієї теорії тісно пов’язують моральність з психологією окремої особистості, певною мірою виокремлюючись від загальних принципів моралі. У сучасній інтерпретації ідеї гуманістичної етики обґрунтували Ж.-П. Сартр і Е. Фромм. Фрм говорив , якщо в авторитарній етиці норми, що встановлені авторитетом або владою, завжди превалюють над індивідуальними, то в гуманістичній "сама людина може визначити критерій доброчесності та пороку” . За Е. Фроммом, характерна особливість людини — можливість реалізуватись і знайти своє щастя тільки у зв’язку з іншими людьми, у солідарності з ними.

Справжньою цінністю людини Фромм вважає здатність до любові, тому що любов, у його розумінні, служить критерієм буття і дає відповідь на проблему людського існування. У процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, у результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, потреби в прихильності до світу, у зацікавленості в єднанні з ним, по Фромму, стають переважаючими, тим самим сприяючи переходові від егоїзму до альтруїзму, від володіння до буття, від "кібернетичної релігії" до нового, гуманістичного духу, що характеризується неатеїстичною, неінституціональною релігійністю.

 Вітчизняні етики й зарубіжні вчені стверджують, що науці треба перемістити увагу з вивчення людини як об’єкта, речі серед речей до вивчення її як суб’єкта, як міри всіх речей. Послідовники гуманістичної етики дотримуються тези, що людина може реалізуватися й стати щасливою лише в єдності з іншими, у взаємодії та спілкуванні з ними. Любов до ближнього, повага до нього — це сила людини, що об’єднує її зі світом, який є і її власним світом. Добро в цьому контексті — розкриття та реалізація можливостей людини, зло — безвідповідальність, передусім, щодо себе. Тому, щоб зрозуміти суть добра і зла, треба звернутися до природи людини.

26. Поняття структуралізму.
Структуралізм — лат. термін structura, що означає будова, розташування, порядок. Почав складатися у 20—30-х роках XX ст., а у 60—80-х одержав найрізноманітніші філософські й естетико-мистецтвознавчі інтерпретації. Визначити причини появи структуралізму досить складно, тому що взаємовплив соціальних і теоретико-методологічних передумов виникнення окремих його шкіл відбувався у різних історичних і наукових умовах. Поява структуралізму як конкретно-наукового напряму пов'язана з переходом окремих гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівнів дослідження. Цей перехід відбувався через використання структурного методу моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Структурний метод склався передусім у структурній лінгвістиці, а потім активно використовувався в естетиці, літературознавстві, етнографії. Найбільше розповсюдження структуралізм у Франції і пов'язані з іменами К. Леві-Стросса, М. Фуко, Ж. Лакана, Р. Барта та ін.

У гуманітарних науках виділення структурного аспекту здійснюється, як правило, на знаковій системі. Структуралісти вважають, що свідоме використання знака, слова, символу, образу «відкриє» позасвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем. На цьому шляху структуралізм переплітається з семіотикою, з новітніми модифікаціями ідей З. Фрейда і К- Юнга.

Дискусія розгорнулася в другій половині XX ст. і в рамках визначення структури в антропології: Альфред-Редкліфф Браун у своїй статті «Про соціальний структурі» зробив висновок про те, що соціальна структура - це сукупність соціальних відносин, організованих як система, а значить, що її можна виявити в результаті емпіричних досліджень так званої соціальної організації. Клод Леві-Строс, спираючись на визначення, що були дані структурної лінгвістикою, сформулював свою, протилежну позицію: соціальна структура - модель, яка будується на підставі дослідження емпіричної реальності, представленої сукупністю соціальних відносин.

Однак розуміння структури як моделі теоретичного конструювання призвело до подальших дискусій - вже 70-х рр.. Основне питання цих дискусій зводилася до того, чи можна розуміти як структуру форму і робити відповідні висновки про її співвідношенні зі змістом. Леві-Строс вважав, що форма сама визначається своєрідною протилежністю матеріалу, а у структури немає іншого змісту, ніж логічна організація реального.

27. Теорія знака Ф. де Сосюра
Одне з основних положень теорії Ф. де Соссюра - розрізнення між мовою і мовленням . Мовою (la langue) Соссюр називав загальний для всіх мовців набір засобів, що використовуються при побудові фраз на даному мовою; промовою (la parole) - конкретні висловлювання індивідуальних носіїв мови.

Мовний знак складається з означає (акустичного образу) і означуваного (поняття). Соссюр порівнює мову з аркушем паперу. Думка - його лицьова сторона, звук - зворотний; не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши й зворотний. Таким чином, в основі подання Соссюра про знак і його концепції в цілому лежить дихотомія означає-означається.

Мова - система значимостей. Значення - це те, що являє собою означається для означає; значимість ж знака виникає з його відносин з іншими знаками мови. Якщо скористатися порівнянням знака з аркушем паперу, то значення слід співвіднести з відносинами між лицьовій і зворотній сторонами листа, а значимість - з відносинами між кількома листами.

Існують два види значимостей, засновані на двох видах відносин і відмінностей між елементами мовної системи. Це синтагматичні і асоціативні відносини. Синтагматичні відносини - це відносини між наступними один за одним у потоці мовлення мовними одиницями, тобто відносини всередині ряду мовних одиниць, які існують в часі. Такі поєднання мовних одиниць називаються синтагмами. Асоціативні відносини існують поза процесом мови, поза часом. Це відносини спільності, подібності між мовними одиницями за змістом і за звучанням, або тільки за змістом, або тільки по звучанню в тому чи іншому відношенні.


28. Структурна антропологія К. Леві – Строса.
Клод Леві́-Строс (інколи трапляється написання прізвища Леві-Стросс; фр. Claude Lévi-Strauss; *28 листопада 1908, Брюссель, Бельгія — †30 жовтня 2009, Париж) — французький антрополог, етнограф, соціолог і культуролог, засновник і творець школи структуралізму в етнології, дослідник і компаративіст систем спорідненості, міфології і фольклору.

Вивчаючи співвідношення біологічного (природного) і соціального у людській поведінці, Клод Леві-Строс дійшов висновку, що первинним і основним у ній є наявність формальних структур взаємин між людьми — таким чином на поведінку людини найбільший вплив мають символічні форми, традиції і ритуали, прийняті у конкретно цій культурі, так само прийняття певного формального способу спілкування — конкретної мови, що, власне, може визначити суспільні інститути й взаємини у певному соціумі, спроможне, як моделювати і стимулювати їхній розвиток, так і здатне стримувати його, консервуючи певний соціальний рівень суспільства. Водночас учений в жодному разі не відкидає впливу зовнішніх чинників на розвиток соціальних груп.

Важливим постулатом структурної антропології Леві-Строса стало тлумачення міфу й сакрального знання як фундаментального змісту колективної свідомості, підвалини стійких соціальних структур.

Вчений навіть зробив суперечливі пошуки позасоціальної основи суспільного життя, зводячи її до обрахунків і формалізації стереотипів людської поведінки. Безперечною заслугою Клода Леві-Строса є міждисциплінарність досліджень первісного суспільства і мислення доісторичної людини, обробка величезного фактологічного матеріалу й вироблення на його основі теорії первісного мислення як метафоричного сприйняття дійсності на чуттєвому рівні.

29. Мова як продовження сенсу у філософії Р. Барта
Ролан Барт ( фр. Roland Barthes; 12 листопада 1915 , Шербур - 25 березня 1980 , Париж ) - французький філософ, семіотик.

Зазвичай дослідники ділять творчість Барта на три періоди: доструктуралістскій (50 рр.), Структуралістський (60 рр.) І постструктуралістський (70 рр).

Однією з основних проблем, яку розробляв Р. Барт, були відносини мови і влади . Мова, з одного боку, є ключовим вузлом для соціалізації, з іншого, - володіючи своєю структурою , синтаксисом і граматикою , несе в собі певний владний посил.

У зв'язку з цим цікавим виявляється осмислення поняття « міф ». Для Барта - це особлива комунікативна система, повідомлення: філософ визначає міф як сукупність конотативних значеників, що утворюють латентний (прихований) ідеологічний рівень дискурсу . Сенс і напрям діяльності міфу виявляється двояким:

- з одного боку, міф спрямований на зміну реальності, має на меті створити такий образ дійсності, який збігався б з ціннісними очікуваннями носіїв міфологічної свідомості;

- з іншого - міф надзвичайно стурбований приховуванням власної ідеологічності, тобто він прагне зробити так, щоб його сприймали як щось природне, само собою зрозуміле.

Барт особливо підкреслює, що міф - це не пережиток архаїчного свідомості, а величезна частина сучасної культури. Міф сьогодні реалізує себе в рекламі, кіно, телебачення і т. д.


30. Структурний психоаналіз Ж. Лакана
Теорія базується на ідеях Лакана про провідну роль мови як феномену культури в розшифрування та розумінні несвідомих процесів. Кардинально переглянувши теорію 3. Фрейда з позицій структурної лінгвістики і семіотики. Лакан ототожнив несвідоме зі структурою мови.

В основі психоаналітичної концепції Лакана лежать дві тези: 1) несвідоме структуровано, подібно до мови; 2) несвідоме є мова "Іншого". Спираючись на ці тези, Лакан стверджував, що тільки лінгвістичний аналіз мови і його механізмів може адекватно розкрити структуру несвідомих процесів. Структурованість несвідомого, подібно до мови, з точки зору Лакана, означає, що в ньому є особливі несвідомі мовні елементи, які не усвідомлюються людиною, але грають важливу роль у перебігу та розгортання психічних процесів.

Несвідоме - це мова "Іншого". Поняття "Інший" у Лакана багатозначно: це і батько, ім'я якого зв'язується з законом і порядком, і місце культури, у якому розплутуються все "пригоди індивід, бажань".

Структура людської психіки, за Лаканом, є сферою складного і суперечливого взаємодії трьох складових: уявного, Символічного і Реального.

Уявний - це такий комплекс ілюзорних уявлень, які людина створює сам про себе і який грає важливу роль його психічної захисту, або, вірніше, самозахисту. Символічне - це сфера соціокультурних норм і уявлень, які індивід засвоює в основному несвідомо, "символічно", щоб мати можливість нормально існувати в суспільстві, тобто це область загальних смислів, що задаються індивіду суспільством. Реальне - сама проблематична категорія Лакана - включає безпосередні життєвої функції і відправлення. Це та сфера біологічно породжуваних і психічно сублімованих потреб та імпульсів, які не дані свідомості індивіда в будь-якої доступної для нього раціоналізованій формі.

31.філософія пост структуралізму М. Фуко
Фуко широко відомий в Європі, США, Японії, Австралії, перш за все своїм критичним підходом до психіатрії і медицини, карної системи, ідеями розвитку історії сексуальності, загальними теоріями стосовно влади і відносин між владою і пізнанням, зображенням «смерті людини» (фр. «la mort de l'homme») прогнозованої у «Словах і речах», проблема суб'єктивації, актуалізована у «Піклуванні про себе». Його філософські праці тісно пов’язані з актуальною дійсністю, проблема його постійної уваги, особливо як безпосереднього учасника руху гомосексуалістів — суспільної ідентичності і політичної динаміки. Здається, що «ідентичність» у визначенні статики і об’єкта, Фуко цікавило перш за все як «моделі життя» і процеси суб’єктивації. Перед своїми дослідженнями Фуко ставив такі завдання:

Поновити археологію сучасних знань про суб’єкт

Розшифрувати генеалогію сучасної влади і усієї сучасної західної цивілізації

Написати особливу онтологію сучасності, яка мислиться сферою перехрещень інших онтологій: онтології суб’єкта по відношенню до себе, онтології суб’єкта у його відношенні до інших і інститутам у галузі влади, онтологію суб’єкта у його відношенні до істини у галузі знання.

Творчість Фуко будується на засадах трьох Кантівських питань:

Що можна знати?

Що слід робити?

Що є людина?

Згідно з цією послідовністю історія думки самого Фуко розподіляється на три періоди: — «археологічний» — «генеалогічний» — «період естетик існування». У своїй творчості Фуко розвивав основний фонд ідей французького і європейського Просвітництва у реаліях західної культури другої половини ХХ сторіччя. Основний об’єкт досліджень Фуко — вивчення неусвідомлюваного різних історичних епох, і цей інтерес зближує його з Франкфуртською школою. У шістдесяті роки Фуко розробляє концепцію європейської науки на засадах «археології знання», у серцевині якої «знання-мова». Усі відомі теорії науки і культури Фуко відносить до «доксології». У 70-ті на перший план у його працях виходить тема «знання-насилля», «знання-влада». У 80-х у творчості філософа з’являється поняття «суб’єкта» і розглядається тема сексуальності, а разом із нею — питання етики, моралі, свободи.

32. виникнення і джерела постмодернізму 

Постмодернізм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям - продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем - світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін "постмодернізм" згадується у 1917 p. в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі - у літературі, малярстві та музиці.

В англійській мові розрізняють терміни "Postmodernism" - для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та "Postmodernity" - який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernite).

Як філософська категорія, термін "постмодернізм" отримав розповсюдження завдяки філософам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж. - Ф. Ліотара "Стан Постмодерну" (1979).

Одним з джерел постмодернізму є також внутрішній розвиток науки, який підірвав віру у наявність об'єктивного порядку (аполлонічне). Неевклідова геометрія відкрила вірогідність того, що математика - лише інтелектуальна гра, а не відображення абсолютних законів природи. Квантова фізика ставить під сумнів саму здатність людини зрозуміти те, що вона змальовує, а це порушує звичні канони логіки. Коли досліди демонструють, що світло - це або частка, або хвиля в залежності від нашого спостереження, здасться, ніби фундаментальний закон несуперечності порушений і реальність вже не є раціональною.

 Одним з перших вчених, які почали вживати термін "постмодернізм", був видатний історик Арнольд Тойнбі (1889 - 1975 рр). На підставі вивчення двадцяти однієї цивілізації він дійшов висновку, що деградуючі суспільства на фазі розпаду страждають від так званого „подвоєння душі", їм властиві некритична толерантність і еклектизм, нерозбірливість, апатія й ескапізм, тобто, прагнення втекти від дійсності, заховавшись від проблем у безтурботному світі розваг, алкоголізму, наркоманії. Тойнбі характеризує добу постмодерну як останню фазу з чотирьох, притаманних західній цивілізації. Цій фазі властиві збентеженість, безпорадність, ірраціоналізм. У такій культурі мистецтво припиняє бути виразом людського духа і перетворюється на товар. Знання не може бути критичним. Воно може бути лише функціональним. Більше немає кантівського "погляду зі сторони". Відсутній концептуальний простір поза межею того, що підлягає оцінці. Знаходячись в культурі постмодерну, де будь-яке знання здобувається шляхом діалогу, люди позбавлені трансцендентного. Поза культурою не існує іншої позиції, з якої можна було б оцінити конкретну культуру.

33.основні риси та особливості постмодернізму
Американський дослідник постмодернізму Уолтер Андерсен стверджує що, західна культура в наш час переживає перехідний період від одного стилю мислення до іншого. Він перераховує три ознаки цього процесу:

1. Крах віри.

2. Народження глобальної культури.

3. Внутрішньокультурні війни.

Постмодернізм заперечує будь-які основи. Йому притаманний принциповий анти фундаменталізм

Суттєвою особливістю постмодернізму є естетизація зла і потворності.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з "чистим" матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає наступний список рис постмодернізму:

культ незалежної особистості;

потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів - це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

іронічність та пародійність.

Американський літературознавець Іхаб Хассан відзначає наступні риси:

"невизначеність";

"фрагментарность";

"деканонізація";

"втрата Я";

"іронія"; "гібридизація"; "карнавальність"; "сконструйованість".

Серед перших виразно постмодерністських творів - романи У. Еко "Ім'я троянди" (1980), П. Зюскінда "Запахи" (1985), Д. Апдайка "Версія Роджерса" (1985).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

34.постмодернізм Ж. Ф. Ліотара.

Для Ліотара постмодернізм - це не ігрове, іронічне цитування, не еклектика і не центон, а "естетика піднесеного"​​, звернена до сучасності і, що безсумнівно дуже важливо, що несе відповідальність за цю сучасність. Попередні етапи розвитку культури і цивілізації повинні бути, як вважає Ліотар, ретельно проаналізовані. Крім цього, необхідно скрупульозно досліджувати причини, що породили ті чи інші феномени століття, інакше вони так і залишаться "кошмаром історії", що повторюється раз за разом.

Постмодерністська турбота про справедливість

Критика Ліотара приймає запеклий характер в роботах «Лише ігри» (1979) і «Differend» (1983), які розвивають постсучасну теорію справедливості. Ліотар висловлює побоювання, що атомізація (роз'єднаність) людей, подразумеваемая поняттям мікро-наративу та мовних ігор, веде до краху етики. Раніше часто вважалося, що універсальність є необхідною умовою існування етичних суджень: так, «Не вкради» є етичним судженням, у той час як «Не кради у Маргарет» таким не є. Останнє дуже оконкреченно для того, щоб служити етичним судженням (у чому особливість цієї Маргарет?); Етичним подібне судження може ставати лише тоді, коли воно спирається на судження універсальне («Не вкради ні в кого»). Але універсалії недозволені в світі, які втратили віру в мета-наративу, і в такому випадку етика виявляється під великим питанням. Справедливість і несправедливість, в такому випадку, виявляються тоді тільки термінами в рамках мовних ігор, а універсальність етики випаровується. Ліотар стверджує, що поняття справедливості і несправедливості залишаються коректними тільки в контексті постмодернізму. Нове визначення несправедливості повинна використовувати правила мови з одного «фразового режиму» і застосовувати їх до іншого. Етична поведінка - те, яке чуйно до загрози цієї несправедливості, слухає речей в їх зокрема і не укладає їх у прокрустове рамки абстрактної концептуальності. Необхідно засвідчити вірність іншій логіці - логіці «differend».

Постійна зміна ідеологій підтверджує, що віра в панування розуму, правову свободу і соціальний прогрес підірвана. Криза цінностей філософії тотожності, синтезованих в спекулятивної філософії Гегеля, означає відхід від тотальності загального і повернення до самоцінності індивідуального досвіду на мікрорівні. «Проект сучасності», таким чином, орієнтований на автономію морального закону і з необхідністю звертається до метафізики Канта. Право на індивідуальний вибір у своїй реалізації призводить до практики співіснування безлічі різних мов, гетерогенних «мовних ігор», повне тотожність яких неможливо через відмінності їх цілей («денотативного», означивающей гри) і стратегій («прескриптивних», що діють мовні ігри). Завданням соціальної політики стає не насильницька уніфікація множинності в єдине «колективне тіло» соціуму і навіть не пошук універсальної мови для можливості діалогу між ними, але збереження саме цієї різнорідності, підтримка практики різних «мовних ігор». Однак сам радикалізм Ліотара, що наділяє один лише дискурс всіма владними повноваженнями і надаючи йому статус панівного, тим самим по суті продовжує традиційну лінію метафізики.

36. принцип реконструкції у постмодернізмі Ж. Дерріди
Філософські погляди

Жак Дерріда нівелює звичну модель знання та мови, в якій для пізнання смислу будь-чого необхідно безпосередньо ознайомитися з цим смислом. Дерріда ж вважав, що розуміння будь-чого вимагає вивчення того, як воно співвідноситься з іншими предметами, та можливості розпізнати його в інших контекстах та випадках, передбачити які в повній мірі не має можливості.

Філософія Дерріда являє собою "деконструкцію". Цей термін до Дерріда був вузькоспеціалізованим французьким терміном, тепер цей термін став вживатися в багатьох мовах і став використовуватися філософами, літераторами, архітекторами, теологами, художниками, політологами, музичними критиками, кінорежисерами, юристами та істориками. Вплив філософських поглядів Дерріда відчувається майже в кожній області гуманітарних наук та мистецтва у другій половині XX століття. Та не менш розповсюдженою стала критика та неприйняття його ідей.

Одинм із основних понять філософії Жака Дерріда виступає поняття диферанс. Диферанс це одночасно і встановлення відмінності, і відстрочка, відкладання. Жак Дерріда виділяв два основних значення терміну «відмінність». Перше передбачає зволіканя у часі, пошук часу та сил для операції відкладання, тобто щось на зразок «часового становлення простору» та «просторове становлення часу». Друге значення: «розрізняти» — не бути тотожнім, бути відмінним, іншим, не таким.

39. постмодернізм Р.Рорті
Річард Рорті (р. 1931) в своїх роздумах спирається на Джеймса, Дьюї, Ніцше, Хайдеггера, Гадамера, Вітгенштейна, Фуко, Дерріду. У його роботах по-особливому рельєфно видно багато істотних рис і особливості постмодернізму. Його концепція має яскраво виражений гібридний і еклектичний характер: вона поєднує в собі ідеї ніцшеанської для поста традиції, прагматизму, неопозитивизма, аналітичної філософії, герменевтики, структуралізму поста. Рорті послідовно протиставляє себе західному раціоналізму, здійснює рішучий поворот "від теорії до оповідання" і "розмови", надає особливе значення стилю викладу, літературному і естетичному аспекту філософського дискурсу. У дослідженнях Рорті постмодерністська деконструкция найбільшою мірою з'являється як руйнування колишньої традиційної філософії і основних її складових - онтології, эпистемологии, концепції свідомості, ідеї розуму і розуму, поняття істини, єства, об'єктивності і так далі В той же час на відміну від песимізму європейського постмодернізму Рорті виражає сповна певний оптимізм американського постмодернізму. Знову ж таки на відміну від французьких постмодерністів, він досить високий оцінює Гегеля. На сьогодні Рорті є одним з найвідоміших і популярніших філософів США, хоча його популярність переважно пов'язана з тим, що він з усіх боків піддається критиці і нападкам.

Американський філософ ставить перед собою благородне завдання, що полягає в тому, аби здолати існуючий розкол культури на естествен але-наукову і гуманітарну, небезпідставно вважаючи, що між "строгими" науками - природознавством і математикою і "нестрогими" - філософією і гуманітарними науками немає принципової відмінності. Проте, на відміну від інших постмодерністів, які хочуть позбавити природознавство і математику монополії на справжнє знання, думка Рорті рухається в іншому напрямі. Він прагне довести, що ні гуманітарні, ні природні науки не можуть претендувати на дійсне знання про дійсність. На його думку, не лише філософія, але і природознавство мають бути позбавлена права на "привілейований доступ до реальності".

У своїй книзі "Філософія і дзеркало природи" (1979) і інших роботах Рорті піддає західну культуру суворій критиці за те, що вона віддає безумовний пріоритет знанню і науці. Він вважає, що на даній установці покоїться сам спосіб самовизначення західної цивілізації, якої вона існує протягом двох тисячоліть. Визначальну роль в цьому зіграла філософія, в якій склався цілий комплекс міфів і вірувань, сприяючих затвердженню виняткового привілею знання і пізнання.

Постмодернізм є перехідним станом і перехідною епохою. Він непогано впорався з руйнуванням багатьох віджилих сторін і елементів попередньої епохи. Що ж до позитивного вкладу, то в цьому плані він виглядає досить скромно. Проте деякі його риси і особливості, мабуть, збережуться в культурі нового століття.

40. сутність футурології: джерела виникнення й основні концепції.
Футурологія (від лат. futurum — майбутнє та грец. λόγος — вчення) — наука прогнозування майбутнього, в тому числі шляхом екстраполяції існуючих технологічних, економічних або соціальних тенденцій чи спробами передбачення майбутніх тенденцій.

Екстраполяція - лише один з багатьох методів і технік, які використовуваються при вивченні майбутнього (таких як сценарії, метод Дельфі, мозковий штурм, морфологія та інші). Футурологія також включає розгляд таких питань як нормативні або можливі варіанти майбутнього, але її реальний внесок - це поєднання методів екстраполяції і нормативного дослідження для вивчення кращих стратегій.

Футуролог використовує натхнення і дослідження у різних пропорціях. Цей термін виключає тих, хто передбачає майбутнє надприродними способами, а також тих, хто передбачає недалеке майбутнє або легко передбачені варіанти розвитку подій. (Наприклад, економісти, які передбачають зміни процентних ставок протягом наступного ділового циклу, футурологами не є, на відміну від тих, хто передбачає відносне багатство націй через покоління.)

Деякі автори були визнані футурологами. Вони досліджували тенденції (особливо технологічні) і писали книги про свої спостереження, висновки і прогнози. Спочатку вони слідували наступному порядку: публікували свої висновки, а потім бралися за дослідження для нової книги. Останнім часом вони заснували консультаційні групи або стали заробляти публічними виступами. Елвін Тофлер, Джон Нейсбітт і його колишня дружина Патриція Ебердин - три яскраві приклади цього класу. Багато гуру бізнесу також подають себе як футурологів.

Футурологи мають ряд загальних рис з авторами наукової фантастики, а деякі письменники сприймаються як футурологи або навіть виступають з футурологічними статтями (наприклад Артур Кларк, Станіслав Лем). Інші письменники часто відкидають цей ярлик. Наприклад, у вступі до «Лівої руки темряви» Урсула Ле Гуїн писала, що прогноз — це справа пророків, ясновидців і футурологів, але не письменників: «справа письменника - брехати».

Деякі спроби були зроблені у області футурології щодо прогнозу далекого майбутнього всього всесвіту, звичайно передрікаючи її теплову смерть або «великий колапс».

Футурологія, хоч і ґрунтується іноді на науці, не може слідувати науковому методу, оскільки не може бути фальсифікована ніякими методами, крім очікування настання майбутнього. Проте футурологи можуть застосовувати (і застосовують) багато наукових методів.

Футурологи мають дуже змішану репутацію і історію успіхів. З очевидної причини вони часто екстраполюють сучасні технологічні і суспільні тенденції і вважають, що вони розвиватимуться тими ж темпами в майбутньому, проте технічний прогрес в реальності має свої власні шляхи і темпи розвитку. Наприклад, багато футурологів 1950-х вірили, що в наші дні космічний туризм буде повсюдно поширеним явищем, але проігнорували можливості усюдисущих дешевих комп'ютерів. З іншого боку, багато прогнозів були точними.

Прогнозовані варіанти майбутнього (за станом на 2003 рік) включають як екологічну катастрофу, так і утопічне майбутнє, в якому бідні люди живуть в умовах, які сьогодні можна вважати багатими та комфортними, так і трансформацію людства в постлюдську форму життя, а також знищення всього життя на Землі в нанотехнологічній катастрофі. Напрями : апологетичний, реформістський, радикальний.

Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (07.05.2012)
Переглядів: 1193 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz