| Головна » Статті » Інше - різне |
СЗФ
| 41. «новий гуманізм» А.Печчеї Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну Програму Нового Гуманізму, суть якої саме в «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль з планування і управління заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього. І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення. Ми вважаємо її альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку нав’язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних країн. Особливого значення в глобальному розвитку набувають «якості людини». Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, усі засади і звершення. Трансформація людини має ґрунтуватись на принципах «Нового Гуманізму», який складається з таких компонентів: 1) почуття глобальності; 2) любові до справедливості; 3) відмови від насильства в боротьбі за свободу. На підставі принципів «Нового Гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства, тобто з необхідності проведення відповідної демографічної політики; друга ціль пов’язана з «внутрішніми межами» самої людини, тобто з її фізичними і психологічними можливостями; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль має сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розподілу національного суверенітету»; п’ята ціль вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які за масштабами можна порівняти хіба що з тими, що здійснювали останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового співтовариства. А. Печчеї підкреслює необхідність "нового гуманізму", який знаменуватиме "істинно людську революцію", яка й буде головною умовою виживання людства в майбутньому. 42(2). Принцип альтруїзму у соціальній філософії П.Сорокіна Питири́м (Пітирим) Олекса́ндрович Соро́кін - американський соціолог і культуролог родом з Росії. Відомий розробками теорії соціокультурної динаміки та теорії революції. Один з основоположників теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Суттєвими є зусилля Сорокіна на посаді декана факультету соціології Гарвардського університету щодо інституціоналізації соціології не лише як науки, а і як предмета викладання у вищих навчальних закладах США. Його наукові погляди мали серйозний вплив на розвиток світової соціології XX ст. Для Сорокіна суспільство - результат поєднаної дії мільйонів індивідів, і якщо суспільство хоче усунути соціальне зло і досягти інтегрального рівноваги, потрібно робити людей краще, тобто ступити на «шлях релігійно-моральної діяльної любові людини до всіх людей, до всього живого, до всього світу , любові безумовної та постійною ». Організувати Дослідницький центр по творчому альтруїзму Сорокін зміг завдяки фінансовій підтримці відомого в Америці філантропа, бізнесмена і мецената Елі Ліллі, який пожертвував на потреби Центру більше 100 тис. доларів, і за короткий час Центр випустив 12 томів наукових праць, в кожному з яких значне місце займають роботи самого Сорокіна. Сорокін вніс величезний внесок у розробку тієї області етики, яка до цього здавалася полем діяльності проповідників і богословів, йому вдалося асимілювати деякі релігійні поняття і цінності в корпус науки. Основа його концепції в наступному. «Благодать кохання» - одна з трьох найвищих енергій, відомих людині, яка є мобілізуючою силою позитивної поляризації і служить творчою енергією історичного прогресу. Сорокін виділяє її функції: «... вона була і залишається реальною силою, яка може: зупинити міжособистісну і міжгрупова агресію; перетворити ворожі відносини в дружні; вони (дослідження) також показали: що любов породжує любов, а ненависть породжує ненависть; що любов може впливати на міжнародну політику і вмиротворити конфлікти; що любов - це дає життя сила, необхідна для фізичного, ментального і морального здоров'я; що альтруїсти живуть довше, ніж егоїсти; що у дітей, позбавлених любові, більше шансів стати морально і соціально дефективними; що любов є сильним протиотрутою проти злочинних, патологічних та суїцидальних тенденцій, проти ненависті, страху і психоневрозів; що любов виконує важливі пізнавальні і естетичні функції; що вона є самої високою і найефективнішою виховною силою для освіти й морального облагородження людства; що вона є серцем і душею свободи і всіх основних моральних і релігійних цінностей; що мінімум любові абсолютно необхідний для продовження існування будь-якого суспільства, і особливо для гармонійного соціального порядку і творчого прогресу; нарешті, що в даний катастрофічний момент історії зростання "виробництва, розподілу та циркуляції любові-енергії» і значна альтруізація індивідів, інститутів і культури є необхідною умовою для запобігання нових воєн та пом'якшення міжособистісних і міжгрупових чвар ». Всі ці положення підтверджуються соціологічними дослідженнями, заснованих на аналізі тисячолітньої історії і декількох тисяч життєписів, і проведеними на студентах коледжів, пацієнтів лікарні, близько 500 американців - «добрих і хороших сусідів». Як всяке суспільне явище, енергія любові може бути виміряна кількісно. Сорокін виділяє п'ять вимірювачів сили любові - інтенсивність, екстенсивність, тривалість, чистота і адекватність суб'єктивність альтруїстичних цілей зі своїми об'єктивними результатами, також намагається одержати зведений вимірювач енергії альтруїстичної любові. «Застосування економічних термінів« виробництво, накопичення і розподіл »до енергії любові здається парадоксальним. Однак, в дійсності воно має глибокий зміст, пов'язаний з розподілом ресурсів та інвестицій, визначенням політичних цілей і пріоритетів, створенням і функціонуванням громадських інститутів, визначенням змісту освітнього процесу - від дитячих садків до навчання дорослих, театрального репертуару, телепрограм, видання літератури, періодичної преси , нарешті, обмеженням коштів на мілітаризацію економіки і суспільства ». П. Сорокін ставиться до того рідкісного типу вчених, чиє ім'я стає символом обраної ним науки. На Заході він давно вже визнаний як один із класиків XX століття, що стоїть в одному ряду з О. Контом, Г. Спенсером, М. Вебером. Дійсно, цей російсько-американський соціолог зробив величезний внесок у розвиток суспільної думки і в розвиток соціології як науки про суспільство. 44 (2) Концепція постіндустріального суспільства Д. Белла Концепція «постіндустріального суспільства» Деніела Белла створена для теоретичного опису можливого шляху розвитку капіталістичного суспільства. Постіндустріальне суспільство. Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що саме важливо, в якому впровадження нововведень у все більшому ступені залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають в якості консультантів, експертів або технократів». Тобто, центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом — це панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Загальнометодологічною основою концепції «постіндустріального суспільства» є (так само, як і концепції «індустріального суспільства») еволюційний підхід до історичного розвитку і принцип технологічного детермінізму. Щоправда, останній доповнюється іншими принципами. Концепція Белла про постіндустріальне суспільство по суті частково розкриває концепцію Тофлера про хвильовий характер розвитку суспільства. За якою є три хвилі розвитку суспільства: перша хвиля — аграрне суспільство, друга хвиля — індустріальне суспільство, третя хвиля — постіндустріальне суспільство. І концепція постіндустріального суспільства органічно вписується в хвильову концепцію Тоффлера. Сам термін «постіндустріалізм» було запроваджено у науковий обіг англійським соціологом А. Пенті ще на початку ХХ ст. Він дав і його перше визначення: «стан суспільства, яке постане після розвалу індустріалізму». Він пропонував використати цей термін для роздумів про майбутнє у зв’язку з тим, «що індустріалізм приречено». Як сформована концепція «постіндустріалізм» склався в 70-х рр. і зв’язаний з ім’ям професора соціології Гарвардського університету Данієля Белла. Ще з кінця 50-х рр. він активно пропагував цю концепцію. 1967 року на конференції американських футурологів Белл сформулював завдання соціального прогнозування. А 1970 р. на VII Міжнародному соціологічному конгресі проголосив свою концепцію «постіндустріального суспільства». 1973 р. Белл опублікував працю «Настання постіндустріального суспільства», що в ній оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції. Особливості концепції. Концепція «постіндустріального суспільства» є своєрідною проекцією «індустріального суспільства». Спочатку теоретики «постіндустріалізму» розглядали його тільки як поліпшений варіант «індустріалізму», але згодом їхня концепція стала значно критичнішою. Вони почали критикувати «індустріалізм» за недостатність ціннісної орієнтації, за технократизм. Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку буржуазного суспільства, а з іншого — утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Він визнає велику роль Маркса у розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціологів, які займались проблемами перспектив розвитку капіталізму, і навіть заявляє, що «всі ми постмарксисти». Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма ознаками: перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків; провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства; орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології; прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають. Концепція Белла, як і інші концепції «трансформації капіталізму», спирається на реальні факти, тенденції капіталістичного розвитку. Проте вона відображає лише поверхові уявлення про ці процеси. Справді, у процесі науково-технічної революції зростає роль науки, попит на кваліфіковану робочу силу, підвищується кваліфікація фахівців. Але наука не була і не може бути незалежною від соціальних умов, самодостатньою силою в суспільстві. 45 (2) Теорія конвергенції Дж. Гелбрейта З теоріями соціальної трансформації капіталізму тісно зв’язана теорія конвергенції. Термін «конвергенція» перекладається як «наближення», «зближення». У природознавстві він означає виникнення в процесі еволюції у відносно далеких груп організмів однакових рис у будові і функціях унаслідок їхньої життєдіяльності за схожих умов навколишнього середовища. З обгрунтуванням теорії «конвергенції» у 50-х рр. ХХ ст. виступили економісти й соціологи П. Сорокін (США), Значного поширення теорія набула у 60-х рр., завдяки працям таких учених, як У. Ростоу (США), Ян Тінберген (Голландія), П. Дракер (США), Дж. Гелбрейт (США) та інші. Ідею конвергенції поширювали на всі сфери суспільного життя, але її засадною частиною є економічне й технологічне обгрунтування конвергенції. Широкої популярності набув технологічний варіант «конвергенції» Дж. Гелбрейта. Майбутнє індустріальної системи він зв’язував з конвергенцією двох систем. Ніщо, зазначав Гелбрейт, не дає змоги краще заглянути в майбутнє індустріальної системи, ніж встановлення факту конвергенції. Злиття двох систем відбувається внаслідок розвитку однакової технологічної структури виробництва. У праці «Нове індустріальне суспільство» Гелбрейт писав, що «сучасна індустріальна техніка підпорядковується певному імперативу, який виходить за рамки ідеології». Саме він диктує вимоги суспільству. Відмінності між країнами, що перебувають на вищому щаблі індустріалізації, якими б великими вони не були за номенклатурою, під впливом власних потреб індустріальної техніки і зв’язаної з нею організації виробництва зменшуються дедалі більше. Неминучість «конвергенції» Гелбрейт пояснював тим, що великі масштаби сучасного виробництва, притаманні розвинутим капіталістичним і соціалістичним країнам, потребують «приблизно схожої системи планування і організації»*46. Він наголошує на необхідності державного регулювання економіки. Отже, Гелбрейт до проблеми «конвергенції» двох систем підходить з погляду розмірів виробництва, його техніко-організаційної сторони і ігнорує відмінності у сферах власності. 46 (2) Концепція «кінця історії» Ф. Фукуями Френсіс Фукуяма - відомий американський політолог і геополітик. Теорія «кінця історії» Ф. Фукуями була сформульована в західному контексті в кінці 1980-х рр.., Коли західне співтовариство вже впевнений у своїй перемозі в «холодній війні». Прихід до влади в Радянському Союзі реформатора Горбачова тільки зміцнив упевненість Заходу в радянській слабкості, що дало поштовх до появи теорій, що відображають правильність застосування західних моральних, політичних та економічних стандартів щодо навколишнього світу. Однією з таких теорій і стала концепція Ф. Фукуями. У своїй гучній роботі «Кінець історії» він висунув тезу про повне розв'язання лежав в основі «холодної війни» конфлікту двох ідеологій - ліберальної демократії і комунізму. Комунізм зазнав поразки в цьому протистоянні, що посприяло появі нових перспектив для торжества демократичних принципів в усьому світі. Особливий інтерес з цієї тематики становлять роботи: «Кінець історії?» (1989 р.) і «Кінець історії і остання людина» (1992 р.), які можуть розглядатися не лише як спроба дати критичний опис комуністичного типу суспільства і показати всі переваги демократичного , завдяки якому відбулися істотні зміни в країнах соціалістичного табору, а й як прогноз на майбутнє. Спираючись на інтерпретації кінця історії Гегеля і Кожева, Фукуяма приходить до висновку, що лібералізм і ліберальні інститути, такі як верховенство закону, представницька демократія та ринкова економіка набувають універсальне значення. Фукуяма теоретично висловив і політично обгрунтував переконаність у відношенні майбутнього після завершення «холодної війни». Аналізуючи процеси реформ в СРСР і КНР, зміни в інтелектуальному кліматі цих двох країн, відзначаючи зміни в інших регіонах, Фукуяма робить висновок: зміни, що відбулися є не просто кінець холодної війни »чи закінчення будь-якого післявоєнного періоду - настає кінець історії, як такої ... Кінець історії, за Фукуямою, виливається в «закінчення ідеологічної еволюції людства і універсалізацію західної ліберальної демократії, як остаточної форми людського правління». Відповідно до фукуямовской теорією, незахідні спільноти у цьому сенсі є лише майбутньої проекцією західних цінностей. Акцент у «Кінці історії» зроблений саме на «вичерпаність» систематичних альтернатив Заходу, адже саме Захід, на думку автора, в сьогоднішньому світі залишається співтовариством з переважаючим інші своїм авторитетом і своєю мораллю. Саме тому західні цінності підлягають глобального розповсюдження, незалежно від того, вітається це іншими акторами міжнародної системи чи ні. Таким чином, своєю теорією Ф. Фукуяма підтвердив свою прихильність до цінностей лише одного з існуючих спільнот - західного. Тому, не дивно, що концепція «кінця історії» зазнала критики як ідеалістична і дещо спрощена. 47 (2) Концепція «конфлікту цивілізацій» С. Хантінгтон. Самюель Хантінгтон - відомий американський політолог і геополітик. В даний час він є професором Гарвардського університету і директором Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Оліна при Гарвардському університеті. С. Хантінгтон - автор багатьох помітних робіт з теорії демократії, демократизації міжнародних відносин, зовнішньої політики США, геополітиці і глобалістиці. У 1993 р. вийшла у світ його стаття «Зіткнення цивілізацій», яка викликала великий резонанс в геополітичній науці. У своїй роботі Хантінгтон зауважив, що світова політика сьогодні вступає в нову фазу, а тому, виникає величезна кількість версій щодо того, який вигляд вона придбає: чи буде це кінець історії, повернення до традиційного суперництва між націями-державами, занепад націй-держав під напором різноспрямованих тенденцій - до трайбалізм і глобалізму. Основна ідея теорії Хантінгтона полягає в тому, що в зароджується світі основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка, а культура. Цю тенденцію Хантінгтон ілюструє яскравим прикладом зростання економічних зв'язків між Китайською Народною Республікою, з одного боку, та Гонконгом, Тайванем, Сінгапуром і заморськими китайськими громадами в інших країнах Азії - з іншого. Ось так, із закінченням холодної війни спільність культури поступово витісняє ідеологічні відмінності. При цьому, нація-держава залишається головною дійовою особою в міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики розгортатимуться між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Домінуючим чинником світової політики, при цьому, стане зіткнення цивілізацій. Такі конфлікти неминучі, вважає автор «зіткнення цивілізацій», і тому є кілька причин. Перш за все, це географічний чинник, а також ідентичність цивілізацій, сусідство яких призводить до їх протистояння і навіть конфліктів між ними. Ці конфлікти зазвичай відбуваються на стику або аморфно окреслених рубежах цивілізацій. Іноді ці конфлікти можна передбачити виходячи з логіки розвитку і взаємодії цивілізацій. Зовнішність світу, на думку Хантінгтона, буде значною мірою формуватися в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них відносяться західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, православно-слов'янська, латиноамериканська і, можливо, африканська цивілізації. Найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями. І причин цьому кілька. Перш за все, відмінності між цивілізаціями, основу яких складають релігія, найбільш істотні; ці відмінності складалися сторіччями, і вони значно сильніше, ніж відмінності між політичними ідеологіями. По-друге, посилюється взаємодія народів різної цивілізаційної приналежності, що веде як до зростання цивілізаційного самосвідомості, так і до розуміння відмінності між цивілізаціями і спільністю в рамках своєї цивілізації. По-третє, зростає роль релігії, причому остання нерідко виявляється у формі фундаменталістських рухів. По-четверте, слабшає вплив Заходу в незахідних країнах, що знаходить вираз у девестернізаціонних процесах і посиленому пошуку власних «коренів». По-п'яте, культурні відмінності менш схильні до змін, ніж економічні чи політичні. «У колишньому Радянському Союзі, - зауважує Хантінгтон, - комуністи можуть стати демократами, багаті перетворитися на бідних, а бідняки - у багатіїв, але росіяни не зможуть стати естонцями, а азербайджанці - вірменами». Ну і нарешті, по-шосте, як зазначає політолог, посилюється економічний регіоналізм, нерозривно пов'язаний з цивілізаційним фактором: в основі багатьох економічних організацій та інтеграційних угруповань лежить культурно-релігійна схожість [6]. Незважаючи на усвідомлення унікальності кожної цивілізації і визнання їх прав на самовизначення, Хантінгтон не сумнівається у верховенстві західних цінностей і моралі. Однак, він розуміє, що західним державам у сучасному світі доведеться рахуватися з їх інтересами, а тому Заходу необхідно зробити ряд важливих висновків: 1. суперечності між цивілізаціями важливі і реальні; 2. цивілізаційне самосвідомість зростає; 3. конфлікт між цивілізаціями прийде на зміну ідеологічним та іншим формам конфліктів в якості переважної форми глобального конфлікту; 4. міжнародні відносини, історично були грою в рамках західної цивілізації, будуть все більше девестернізіроваться і перетворюватися на гру, де незахідні цивілізації стануть виступати не як пасивні об'єкти, а як активні діючі особи; 5. ефективні міжнародні інститути в області політики, економіки та безпеки будуть складатися швидше всередині цивілізацій, ніж між ними. 48 (2) Концепція «Трьох хвиль» Ядром теоретичних переконань Е. Тоффлера є концепція, викладена в його книзі «Третя хвиля». Е. Тоффлер пропонує свою схему феноменології історичного процесу, яка ігнорує традиційні історіографічні концепції. Слід зазначити, що Е. Тоффлер спирається на дуже об’ємний фактичний матеріал, посилання на наукову і публіцистичну літературу, статистичні дані (текст, розбитий на 28 розділів обсягом близько 700 сторінок спирається на більше 500 приміток і бібліографії, що включає 534 назви). Е. Тоффлер виділяє в історії цивілізації три хвилі: перша хвиля – аграрна (до XVIII ст.), друга – індустріальна (до 50-х рр. ХХ ст.) і третя – пост- або суперіндустріальна (починаючи з 50-х рр. минулого століття). У вступі автор підкреслює, що його книга – це не об’єктивний прогноз, і вона не претендує на те, щоб бути науково обґрунтованою і визначає підставу своєї роботи, як напівсистематичну модель цивілізації і наших взаємин з нею. Е. Тоффлер описує процес відмирання індустріальної цивілізації в термінах «техносфери», «соціосфери», «інформаційної» і «владної сфери», показує, які революційні зміни вони зазнають в нинішньому світі. Особлива увага приділяється показу взаємин між цими сферами, а також між «біосферою» і «психосферою». «Психосфера» для Е. Тоффлера – це та структура психологічних і особистісних стосунків, завдяки яким зміни, що відбуваються у зовнішньому світі, впливають на наше приватне життя. Основна метафора, використовувана Е. Тоффлером, – це зіткнення хвиль, що приводить до змін. На думку автора, ідея хвилі це не тільки спосіб організувати величезні маси досить суперечливої інформації, вона допомагає бачити те, що знаходиться під «бушуючою поверхнею змін». Е. Тоффлер підкреслює оптимістичний характер своєї роботи, оскільки вірить у реальність нових перспектив і потенціалу «третьої хвилі», яка «доводить, що в самій серцевині руйнування та розпаду ми можемо виявити зараз приголомшливі свідоцтва зародження і життя. Ясно і, як здається, незаперечно, що ... цивілізація, що зароджується, може стати здоровішою, розсудливішою і стійкішою, пристойнішою і демократичнішою, ніж будь-яка з відомих нам до цих пір»[6]. Перша хвиля, за Е. Тоффлером, почалася приблизно 10 тис. років тому назад із переходом від збирача і полювання до сільськогосподарського життя та появи перших паростків цивілізації. Різні цивілізації протягом тисячоліть розвивалися і приходили в занепад, воювали і вступали в союзи, зливалися, утворюючи химерну суміш, проте всі вони володіли деякою фундаментальною схожістю – скрізь основою життя була земля, а сільське населення служило джерелом основного продукту. Панував простий розподіл праці та невелика кількість чітко певних каст і класів: знать, духівництво, воїни, раби (або кріпосні). Влада була авторитарною, і положення людини визначалося фактом її народження. І в усіх країнах система суспільного виробництва була децентралізованою і замкнутою – кожне співтовариство виготовляло велику частину того, що споживало. Друга хвиля. Перша хвиля змін ще не вичерпала свого потенціалу, коли в кінці XVII ст. в Європі виникла індустріальна революція – друга хвиля змін. Новий процес індустріалізації почав рухатися по країнах і континентах вже набагато швидше. Таким чином, дві окремих зміни (дві хвилі), що явно відрізняються один від одного процеси, розповсюджувалися по землі в один час, але з різною швидкістю. Згідно концепції Е. Тоффлера, Друга хвиля викликала до життя три визначальні структури (основні соціальні інститути): мала сім’я, навчання фабричного типу і гігантські корпорації. «Таким чином, пише Е. Тоффлер, всюди в світі Другої хвилі... більшість людей рухалися за однією і тією самою стандартною життєвою траєкторією: виховані в малих сім’ях, вони йшли в потоці через школи фабричного типу, а потім поступали на службу в крупну корпорацію, приватну або державну. На кожному етапі життєвого шляху людина знаходиться під контролем одного з головних інститутів Другої хвилі». Третя хвиля. У решті-решт, стверджується в книзі Е Тоффлера, наступає глибока криза принципів і структур Другої хвилі і на її зміну піднімається Третя хвиля, що несе нові погляди на світ і нові науково-технологічні досягнення в галузі інформатики, електроніки, молекулярної біології, які дозволяють вийти за межі обмежених життєвих і філософських концепцій індустріального періоду та створюють умови для усунення його головної суперечності – між виробництвом і споживанням. На думку Е. Тоффлера, за точку повороту можна вважати 1955 р., коли в США вперше кількість «білих комірців» і працівників сфери обслуговування почала перевищувати кількість «синіх комірців». Це було десятиліття, коли почалося впровадження комп’ютерів і нових технологій доступних населенню. Сфери Перша хвиля Друга хвиля Третя хвиля Тип цивілізації аграрна індустріальна суперіндустріальна Сім’я Велика патріархальна мала нуклеарна Мала ненуклеарна Навчання у сім’ї, індивідуальне Фабричного типу, масове інфосфера, демасифіціроване Торгівля на замовлення масова масова на замовлення Зайнятість сільськогосподарська фабрика, офіс Електронний котедж Засоби масової інформації локальні масові демасифікація засобів масової інформації Цивілізація Третьої хвилі суперечить старій традиційній індустріальній цивілізації, оскільки є одночасно і високотехнологічною, і антиіндустріальною. Вона несе з собою новий лад життя, заснований на поновлюваних джерелах енергії, на методах виробництва, що виключають фабричні складальні конвеєри, на новій не нуклеарній сім’ї, на новій структурі, яку Е. Тоффлер назвав «електронним котеджем», на радикально змінених школах і об’єднаннях майбутнього. Виникаюча цивілізація веде нас за межі стандартизації, синхронізації і централізації. Нова цивілізація, на думку Е. Тоффлера, перекидатиме бюрократію, зменшуватиме роль національної держави і сприятиме зростанню напівавтономних економік постімперіалістичного світу. 49. Концепція «інформаційно-технічної цивілізації» Ж. Еллюля також містить прогноз про диверсифікацію занять людини у майбутньому з метою всебічного розвитку її здібностей, тобто руйнування спеціалізації, однобічності у професійній підготовці. На його думку, відбудеться різке скорочення робочого часу і формування нових соціокультурних цінностей. Можна припустити, що саме скорочення робочого часу в сфері виробництва утилітарних благ дозволить кожній людині диверсифікувати свою діяльність, включивши до неї сфери науки, винахідництва, мистецтва, культури, яким притаманна значна творча складова. У концепція «інформаційно-технічної цивілізації» Ж. Еллюля у роботі «Інша революція». На його думку незабаром відбудеться: - Повна перебудова виробничих потужностей західного світу з метою «безплатної допомоги» країнам третього світу. - Відмова від застосування політичної сили - Усебічне розгортання здібностей і диверсифікованості занять, тобто руйнування спеціалізацій, однобічності в професійній підготовці; - Різке скорочення робочого часу й розробка нових соціокультурних цінностей, що дозволяють по-новому осмислити життя і своє місце в цивілізації; процес цінностей повинен оцінюватись з позицій зростання виробництва таких цінностей, що дозволять по-новому осмислити життя і своє місце в цивілізації. Інформаційне суспільство вимагає, щоб людина підкорювалась суспільству культуроценрично. Ж. Еллюля звертає увагу на всебічний розвиток здібностей людини, тобто на підвищення рівня культури, освітченості й духовності, а це не сумісно з індивідуалізмом, споживацтвом, рабським підпорядкування працівника. | |
| Переглядів: 2960 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |