| Головна » Статті » Інше - різне |
Укр. філософія
| 1. Українська національна ментальність та її відображення у філософській думці України. Особливості типу української філософської парадигми. Поняття національного характеру та ментальності, охоплюють типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів. Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом. Спираючись на теоретичні засади світової філософії, здобутки власної суспільно-історичної думки і, що найважливіше, на власні спостереження і філософські узагальнення, цілий ряд дослідників "української душі" XIX- першої половини XX ст. наголошують на мінливості вдачі українця, намагаються розкрити типові риси національного характеру, простежити механізм їх. передачі. Кожен з авторів по-своєму бачить проблему і розв"язує її у лиш йому притаманній формі -у вигляді вірша, художнього твору, нарису, доповіді, невеличкої розвідки, статті і навіть ґрунтовного монографічного дослідження. Незважаючи на деяку незначну розбіжність поглядів всі вони створюють певний узагальнений образ українця з його підвищеною емоційністю і здатністю до духовного усамітнення водночас з чітко визначеним індивідуалізмом і сильним інстинктом "несення допомоги", з глибокою релігійністю і національною толерантністю, з його інтроверсією і в той же час схильністю до громадоцентиризму і.т.д. 2. Міфоепічний світогляд проукраїнського етносу як джерело української філософської культури. Філософський характер «Велесової книги». Філософія від міфологічних і релігійних форм світогляду відрізняється тим, що реалізує свою світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, звертаючись до фактів логічних побудов, виробляючи гносеологічні і логічні критерії для свідомого пошуку і вибору істинних поглядів. Отже, за способом опанування дійсністю філософія є наукою, котра створює теоретичний світогляд шляхом раціонального осягнення дійсності. Але це не означає, що будь-яка філософська система є об'єктивною істинною і позбавлена впливу будь-якої свідомості (міфологічної або релігійної свідомості). Філософія вимагає невпинного поповнення знань про та людину в ньому, і це заради цієї людини, а тому імперативом філософії є навчити людну мислити творчо та самостійно. Філософський світогляд, поданий у "Велесовій книзі", показує, що український народ вірить передусім у свої власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи: "Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові..." (с. 18); "Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви" (с. 39). "Велесова книга" свідчить, що український народ пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові: "... Ми відважні, коли боремося за життя..." (с. 41). Ця любов пов'язана з величезною рішучістю і оптимізмом: "І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих"(с. 47). Таким чином, філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу. Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. 3. Вплив прийняття християнства на світогляд києво-руського суспільства. У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр. Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення. Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави: • воно зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом; • сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави і його згуртуванню у єдину давньоруську народність; • дало можливість Київській Русі як рівноправній увійти в коло наймогутніших держав Європи; • сприяло бурхливому розвиткові культури, торгівлі, кам'яного будівництва, а також культурним зв'язкам з християнським світом. 4. Філософські ідеї в Культурі Київської Русі XI-XIII ст. Проблеми знання і мудрості, світу і людини, філософії історії. Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін. На початку ХІІ ст. з’явилася "Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають "Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), "Посланіє” (Климент Смолятич), "Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. "Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури. Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти. Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог. Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіо-на «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. — «Повість временних літ», авторство якого приписують ченцю Пе-черського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філо софствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й сатани. Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софі-стичність стала визначальною особливістю української філософської думки. «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа світу», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ставало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії». Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце -— це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі. Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Володимира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині. 5. Філософські і суспільно-політичні ідеї у творчості київських книжників (Іларіон, Лука Жидята, Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Феодосій Печерський, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Даниїл Заточеник). ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ (XI ст.) - перший мислитель, що висловив своєрідні філософські ідеї у літературних творах. Про нього літопис Руський подає коротку згадку: у 1051 р. князь Ярослав, зібравши єпископів у Софії, поставив його митрополитом Русі без згоди царгородського патріарха. Іларіона знали, відзначає літописець, як "мужа благого і книжного", тобто мудреця. Ймовірно, що до цієї події були написані "Слово про закон і благодать", "Молитва", "Ісповідь віри". У названих творах релігійного характеру висловлені філософські ідеї про буття, співвідношення творця і створеного, вічного і тлінного, старого і нового, про людину і людське життя, історію народів як цілісний процес прилучення їх до християнського вчення, рівність їх перед Богом. Сутність буття визначається Богом, бо він всемогутній Творець. У традиції середньовічної філософії Іларіон трактує земний тлінний світ як протилежний небесному, вічному. Людство - "посудина скверная", "від нас все неправедне, бо согрішили і зло сотворили". Буття людей "під владою ідольського мороку" тимчасове. Людське "єство" переходить від багатобожжя до віри в єдиного Бога, що установив спочатку закон, потім благодать, істину і порятував усі народи Євангелієм і хрещенням, повертаючи їх у життя вічне. Іларіон вбачає сутність Бога не у всемогутності Його, що в своїм гніві наганяє страх і надсилає кари, а в милостивості й "чоловіколюбстві". Іларіон висловив ідею вищості мудрості над знаннями, розумом. Він першим із мислителів Київської Русі поставив проблему філософського пізнання сутності світу для осягнення божественної істини, філософського осмислення світового розвитку, історії народів і місця в ньому свого народу, ролі духовних чинників, освіти, філософії, християнської релігії в суспільному прогресі. 7. Тенденції і явища українського перед відродження. Єретичні вчення та ідеї вільнодумства. Діяльність «ожидовілих». 3 остаточним падінням Київської Русі (середина XIII ст.) починається новий період у житті українського народу. Розпад руських земель на окремі удільні князівства, общини призвів до того, що вони поступово потрапляють під колоніальну залежність Угорщини, Польщі, Литви. Деякий час ще зберігаються якоюсь мірою закони, права українського народу, провідне місце посідає православна церква, але починаючи з середини XV ст. скасовуються руські права, заводяться нові порядки, настає занепад староукраїнського ладу, а на зміну йому приходять окатоличення та ополячення. Український народ зазнає утиску і з боку інших ворогів — Турецької (Османської) держави і Кримського ханства та Московської держави. Таке становище українського народу в цей період негативно вплинуло на його духовну культуру, однак не призвело до повного культурного занепаду. Культурний процес на українських землях тривав, але цей розвиток дуже часто йшов не за своїми власними законами. У духовній культурі України XIII — XV ст. починають проявлятись тенденції і явища українського Передвідродження. З XIII ст., крім церковно - богословських, з'являються твори світського характеру, яскравим прикладом яких є Галицько - Волинський літопис — один із перших українських прозових творів. У цей період в Україні з'являються твори чисто філософського змісту, і виникнення їх пов'язують з так званими "зжидовілими", представниками релігійного єретичного вчення, які теж, як і "стригольники", виступили проти багатьох церковних порядків — відкидали церковні обряди, моління перед іконами й мощами, не визнавали монашества тощо. "Зжидовілі" стверджували, що немає святої Трійці, що Ісус Христос ще не народився, а той, хто видає себе за нього, — просто людина, а не Бог. Вони відстоювали віротерпимість' і свободу релігійних поглядів, виступали проти засудження єретиків та інших відступників. Церква двічі (1490 і 1504 pp.) прокляла цю секту, розгромила її і стратила багатьох її прихильників. Навіть досить - таки контурний огляд філософської думки України зазначеного періоду засвідчує ті явища і тенденції, які характеризуються як українське Передвідродження, ознаками якого є критичне ставлення до ортодоксальних догматів християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатності пізнати закони природи тощо. Історія Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу в Україні — починається з відкриття у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. з ініціативи київського митрополита Петра Могили її після об'єднання з Лаврською школою було реорганізовано у Києво-Могилянський колегіум. Згідно з Гадяцькою угодою між Україною та Польщею 1658 р. колегіум отримав статус академії. Проіснувала Києво-Могилянська академія до 1817 р. Курс навчання в академії тривав 12 років (з другої половини XVIII ст. — 7 років) і складався з восьми або семи ординарних (звичайних, нормативних) класів: трьох граматичних, поетики, риторики, філософії та богослов'я. До неординарних зараховували класи іноземних мов — грецької, польської, німецької, французької, єврейської, російської; класи історії, географії, математики — вищої (алгебра, геометрія) і змішаної (оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, гідравліка, архітектура цивільна і військова, механіка, математична хронологія тощо); класи музики і малювання Значним є внесок Києво-Могилянської академії у розвиток давньоукраїнської літератури, вивчення теорії поетичного мистецтва, теорії красномовства (церковного і світського). Поезія і проза творилися давньоукраїнською, латинською і польською мовами. Літературна творчість і теоретичні праці могилянців з поетики і риторики вплинули на духовні і літературні процеси в Росії (Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Теофан Прокопович), в Білорусі (Георгій Кониський), в Молдові (Стефан Почаський, Паїсій Величковський) в Сербії (Михайло Козачинський). Учені і діячі Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток української історичної думки. У ній працювали або вчилися такі історики XVII—XVIII ст., як Інокентій Гізель, Теофан Прокопович, Феодосій Сафонович, Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін. Діяльність академії дала поштовх глибоким внутрішнім змінам в українській церкві, докорінним зрушенням у способі мислення духівництва, розвитку православного богослов'я, виникненню професійної філософії, запровадженню західних освітніх моделей. Це сприяло вихованню нових, інтегрованих у тодішній духовний європейський процес українських інтелектуалів, котрі, поєднавши знання спадщини княжої доби з надбаннями західної науки і зберігаючи свою національну самобутність, жили духовним і політичним життям освічених європейців. Філософія Києво-Могилянської академії була першим етапом розвитку професійної філософії в Україні і однією з модифікацій шкільної філософії, поширеної у європейських навчальних закладах, у т. ч. й університетах. Вона була певною мірою несамостійною, однак її значення полягає у створенні власного інформаційного поля, необхідного для подальшого розвитку філософського мислення. 16. Г. Сковорода-просвітитель, викривач соціального зла. Григорій Сковорода (1722-1794)- один з найвидатніших українських філософів. Народився в с.Чорнухи Полтавської губернії. Одержав вищу освіту в Києво-Могилянській академії. Був викладачем Переяславського і Харківського колегіумів. Працював домашнім учителем. У складі посольської місії перебував за кордоном (Угорщина, Австрія). Останні 25 років життя провів мандрівним філософом. Перу Г.Сковороди належать: поетична збірка "Сад божествен-них пєсней", збірник байок "Басни Харьковскія", філософські твори "Начальная дверь ко христіанскому добронравію", "Наркісс. Разглагол о том: узнай себе", "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни", "Кольцо", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира", "Діалог. Имя ему - Потоп зміин" та ін. Г.Сковорода - засновник української класичної філософії. В його концепції знайшли свій зрілий, виразний і чіткий вияв особливості української філософської думки, вираження українського світоглядного менталітету, зокрема таких його рис, як антеїзм (близькість до природи), екзистенціальність, кордоцентризм (примат "серця" над раціональністю). У центрі філософського світобачення Г.Сковороди – людина та її щастя. Філософія, за його переконанням, має бути наукою істинного життя, а значить, наукою про людину, сенс її буття, шляхи досягнення щастя в земному житті. Цю проблему він вирішував у морально-етичному плані, через відношення добра і зла. Мислитель засудив світ зла - здирство, користолюбство, зажерливість, владу речей, духовну спустошеність. Коріння зла - дух наживи, "сріблолюбство". В серцях їх носіїв "погане сім'я виплоджує жовч і зміїну отруту, що вбиває душу". Сили, здатні протистояти злу і його побороти, знаходяться в самій людині, дані їй від Бога. Ці сили - добро. Головне - пізнати його, привести в дію. Г.Сковорода поділяв думку античних філософів: "Пізнай себе самого". У самопізнанні, виявленні своїх здібностей, своїх природних нахилів і виробленні на цій основі відповідного способу життя бачив запоруку людського щастя. Отже, Г. С. Сковорода — засновник класичної української філософії. Водночас він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О. І. Введенський, В. Ф. Ерн, Е. А. Радлов, М. О. Лосський) прямо називають Сковороду «родоначальником російської філософії». Велич Г. С. Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом життя. Філософія в її найглибшій сутності - не лише світобачення, а й світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі український філософ і поет Григорій Сковорода. 17. Філософська концепція Г. Сковорода. Вчення про три світи та дві «натури». Ідея «сродної праці» і «нерівної рівності». Філософська концепція Г.Сковороди ґрунтується на вченні про три світи і дві "натури". Перший світ - великий світ (макрокосмос), другий - людина (мікрокосмос), "світик", "світочок". Такий поділ йде від античності, а потім виявляє себе у західноєвропейській філософії ХУІІ-ХУІІІ ст. Однак, якщо там зв'язок цих світів - людини і природи - прямий, безпосередній, то у Г.Сковороди між ними знаходиться третій світ - символічний, той, що міститься у Біблії. Символ, у тлумаченні мислителя, не дзеркальне, а умовне відображення світу, тому Біблію не можна читати як твір, що буквально відображає життя, а витлумачувати за символами, що містяться в ній, добачати житейську правду, людські сподівання і прагнення. На підставі тлумачення Біблії як символічного світу, прихованих у її текстах ідеальних стосунків між людьми, Г.Сковорода висунув ідею "горньої республіки" як ідеалу нового суспільства, що ґрунтується на засадах любові, рівності, справедливості, республіканській формі правління. Кожний з трьох світів, за Г.Сковородою, має дві "натури" - зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Невидима "натура" - дух, вічність, Бог. Вона є основою видимого світу, в ній його сутність. Наголос на приматі, перевазі духовного над матеріальним, душевного над тілесним, фізичним - відмінна риса філософії українського мислителя. Природа, джерелом якої, за Г.Сковородою, є Бог, визначила людині її "сродність" - природний нахил до певного виду діяльності. Шлях до щастя і полягає у співпаданні задатків з обраною сферою життєдіяльності. З ідеї "сродної праці" мислитель робив глибокі соціальні висновки. Суспільні вади і нещастя постають з того, що люди добровільно, або їх змушують обставини, беруться.не за своє діло, до праці, до якої "не лежить серце", немає здібностей. Коли ж праця відповідає "сродності", то вона перетворюється в найпершу життєву потребу, стає "солодкою". Можливість «сродної» праці для всіх виявляє себе в ідеї «нерівної рівності», тобто в реалізації кожним себе за своїми можливостями. У концепції «сродної» праці і похідної від неї «нерівної рівності» знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії Сковороди (термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, який черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею). З іменем Г.Сковороди зв'язане таке унікальне явище в українській філософії, яке увійшло в історію культури під назвою "філософії серця". На думку мислителя, головним у внутрішньому світі людини є не інтелект, не розум, а "серце", під яким він розумів переживання, що ґрунтуються на явищах позасвідомого, несвідомого. "Серце", - писав він, - "голова усього в людині", "корінь життя і обитель вогню і любові", "думок наших безодня". Вченням про "серце", як підґрунтя духовного світу людини, Г.Сковорода надав українській філософії національної своєрідності – орієнтації на "внутрішню людину", її духовну сутність. 18. Етико- гуманістичні, естетичні та педагогічні погляди Г. Сковороди. Етичні погляди Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття, що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така: вдячність - благочестивість - самозадоволення. Завдання виховання — зберегти здоров'я та навчити вдячності. Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрощів, заздрість - від ремствування, а те - від невдячної долі, що вдень і вночі гризе дух Невдячність породжує смуток, нудьгу, жадобу, заздрість, а її прагнуть задовольнити улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям 3 нею пов'язується вічний смуток, збентеження, зніяковіння, відчай, тому для людського життя надія -у вдячності, яка задовольняється власним змістом, не зазіхає на чуже. У вдячності людина не втрачає власної гідності, а, навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності. Досконалість людини, ґрунтуючись на «мистецтві життя», переборює вульгарну прив'язаність до предметного світу і дає можливість відчути різноманітність і багатство буття, розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття. Г.Сковорода вніс вагомий вклад у педагогічну теорію і практику. Головним пунктом його педагогічних поглядів є ідея про те, що виховання "йде від природи". Завдання педагогіки - розвинути і плекати так, як садівник вирощує яблуньку, притаєні, вроджені здібності дитини, дати їм проявитися на повну силу, допомогти їй пізнати свою "сродність" і навчити діяти відповідно до неї. Великого значення надавав Г.Сковорода розумовому вихованню, тісному поєднанню розумового пізнання з працею, прищепленню високих моральних якостей і, насамперед, любові до Батьківщини, свого народу. 19. Романтизм як філософська концепція світобачення. Особливості українського романтизм. У першій половині XIX ст. у суспільно-політичному житті України відбувся перехід від доби Просвітництва до романтизму. Останній поступово перетворився на провідний напрям духовного життя. Романтизм - художній метод у літературі й мистецтві, що в 20-30-х рр. XIX ст. прийшов на зміну класицизму. Для нього характерне протиставлення реальній дійсності картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю. Як літературний напрям він утвердився в європейських літературах, охопив різні галузі культури. Однак романтизм - це не тільки художній метод, це певний напрям осмислення світу, певна концепція світобачення. Він протиставив просвітницькому механістично-раціоналістичному розумінню світу, його "бездушній розсудливості" культ почуттів і творчого екстазу, любові, відчуття природи через органічне злиття з нею, релігійність переживань, ідеалізацію минулого. Теоретики романтизму (брати Фрідріх і Август Шлегелі - філологи, Ф. Шеллінг - філософ, Ф. Шлейєрмахер - проповідник і філолог та ін.) виступали за свободу життя і творчості, розкріпачення особистості, її "близькість до природи". Розглядаючи світ як витвір мистецтва, а мистецтво, поезію як засоби проникнення в таємниці природи, вони закликали до вивчення народної творчості, мови, "народної душі". Дослідники відзначають відмінність романтичного бачення світу мислителями державних і бездержавних народів. Якщо романтизм літератури і культури перших утверджував органічну єдність людини з одухотвореною природою, культивував творчу фантазію, символи та міфи, які надавали поезії емоційну вниклість і пророчу функціональність, то романтизм других робив наголос на історизмі, фольклорі, у яких вбачав закодований національний етнос, на звеличенні ролі національної мови. Проблеми романтизму стають для культурних діячів України співзвучними з прагненням до її національного відродження. Романтизм став світоглядною основою нової української літератури, зокрема, творчості І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Гоголя, представників "Руської трійці", насамперед М.Шашкевича. Романтичне світорозуміння, поєднане з національною ідеєю, - характерна риса діяльності і творчості діячів Кирило-Мефодіївського товариства - М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка. З найбільшою силою романтичне бачення світу виступає у "філософії серця" П.Юркевича. Провідні соціально-політичні ідеї романтизму - ідея нації, ідея історизму. Вони знаходять в Україні благодатний ґрунт для формування в суспільстві національної ідеї. Від доби романтизму розвиток як культури, так і філософської думки йде, органічно переплітаючись з пробудженням національної самосвідомості і намаганнями українців національно і політично самовизначатися. Соціальна несправедливість у формі кріпацтва, імперський утиск народів будили потребу перебудови соціального і політичного життя. її виразниками виступали М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Гоголь та інші представники українського романтизму. Український романтизм починається з творчості І. Котляревського, визначальними в ній стають ідеї народності, демократизму, а також політична сатира, антикріпосницькі тенденції. 20. Українська національна ідея, її витоки та основні напрями її розробки в українській філософській думці. Друга чверть — середина XIX ст. позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження, що визначає спрямування розвитку культури України розглядуваного періоду. Загалом кажучи, цей процес відбувається як складова частина загальнослов'янського, ширше — всеєвропейського руху, спрямованого на пізнання минулого з метою усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, усвідомити «самість» етносу. Саме XIX ст. позначене інтенсивним процесом зародження й розробки філософії національної ідеї в усіх слов'янських народів. В Росії розробка російської ідеї почата відомим першим «Філософічним листом» П.Чаадаєва (написаним 1829, опублікованим — 1836 p.). У Польщі — «Книги польського народу і польського пілігримства» АЛІіцкевича й читані ним же протягом 1840 — 1844 pp. «Лекції про слов'янські літератури» у Колледж дб Франс Він дав стимул розвиткові традиції так званої національної філософії, репрезентованої АДешковським, Б.Трентовським, КЛібельтом, Кремером та ін. Істотно те, що цей процес становить специфічну особливість історії не лише слов'янських народів. Він розвивається як складова частина загальноєвропейської культури. Адже цього часу Й.Фіхте у «Промовах до німецької нації» (1808 р.) започатковує теоретичну розробку німецької національної ідеї, у Франції Ж.Мішле в трактаті «Народ» обґрунтовує французьку ідею. Аналогічні процеси в Італії пов'язані з появою «італьянізму» — досить складної, жанрово розгалуженої романтичної рефлексії на італійську ідею, — представленого з початку століття в творчості В.Куоко, Дж.Мадзіні та ін. Зрештою, в Іспанії 1897 р. виходить у світ «Іспанська ідеологія» ГАГанівета, автор якої обґрунтовував відродження Іспанії на засадах, що відповідали б іспанському національному характерові, породженому насамперед духом іспанської землі. В Україні розробку філософії української національної ідеї започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847, коли її було розгромлено царським урядом. У Політичній програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов'янських народів, в їх числі й українського. В прокламації кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов'яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари». Члени товариства одним з головних напрямів своєї діяльності вбачали боротьбу проти кріпацтва. Цій меті вони мали намір підпорядкувати широку просвітницьку діяльність як серед дворянства, так і широких верств народу. | |
| Переглядів: 6823 | Рейтинг: 3.5/2 |
| Всього коментарів: 0 | |