Понеділок, 20.11.2017, 03:46
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

Укр. філософія
21. Філософські та естетичні погляди Т. Шевченка. Антропоцентризм.
Філософія Т.Г.Шевченка глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить "Кобзар”.

У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.

Поезія Т.Шевченка багато чим зобов’язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні.

Антропоцентризм (грец. ανθρωπος — людина і лат. centrum — центр) — різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.

22. Філософські і суспільно-політичні погляди М. Костомарова.


М.Костомаров є автором, крім художніх творів, багатьох історичних монографій і досліджень, публіцистичних статей. Для осмислення його світогляду головне значення мають праці "Книги буття українського народу", "Дві руські народності", "Про історичне значення руської народної поезії", "Правда москвичам про Русь".

Характерна особливість світобачення М.Костомарова - сполучення християнства і романтизму (Д.Чижевський). Джерело всіх явищ і процесів, за його філософською концепцією, - у божественному началі, у "Верховному промислі". Духовне є основою матеріальної, предметної дійсності: "Всяке зовнішнє явище має основу в нашому духовному світі". Пізнання світу полягає у розкритті духовного в фізичному. Діяльний бік історичного процесу - народний дух. У поглядах на націю (народність) М.Костомаров виходить з двох формоутворюючих її чинників - "зовнішнього" - географічних умов і життєвих історичних обставин, які зумовили "своєрідні типи" народів, і того, що "ховається на дні душі народної", тобто духовних ознак. До них належать "духовний склад, ступінь почуття, його прийоми або склад розуму, напрям волі, погляд на життя, духовне і громадське - все, що утворює вдачу і характер народу".

Щодо народного характеру, то М.Костомаров трактує його як незмінний психологічний комплекс, що об'єднує націю в єдине ціле. Завдяки народному характеру народна маса може розглядатися як одна особа. Такою "єдиною особою" є український народ, який не розчленовувався на класи і стани. А якщо й існували в його складі окремі соціальні типи: козак, чумак, бурлак, селянин, то вони в своїй основі були загальнонародними національними типами. "В кожному з цих типів, - відзначав М.Костомаров, - бачимо ідею всього народу". Щодо панівних класів в Україні, то вони чужі українському народному характеру.

Історіософські погляди М.Костомарова найповніше виражені в його праці "Книги буття українського народу". В ній він викладає історію України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі показує трагічну минувшину українського народу. Людське життя та існування всякого суспільства, за його концепцією, підкоряються Божим законам. Розвиток суспільства йде через розквіт одних народів і занепад інших. Занепадали ті народи, які "обзаводилися" вельможами й панами, забули про Бога; і навпаки, народи, у яких утверджувалася і зберігалася справжня віра в Бога, жили в умовах рівності і свободи, досягали прогресу. У слов'янських народів не було ні власних царів, ні панів. Бог покарав їх за гріхи, і вони попали в неволю до чужих - німців, турків, татар. Україна ж не любила ні царя, ні панів, "скомпонувала" собі козацтво - "істеє братство", з допомогою якого прогнала панів і стала вільною. Перед загрозою польського поневолення вона "пристала до Московщини", вбачаючи в ній братній народ. Однак скоро зрозуміла, що "попалась її неволю", що російські царі поклали її в могилу. М.Костомаров вірить, що хоч "лежить Україна в могилі, але не вмерла", що вона "встане з цієї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні сіятельства, ні превосхо-дительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім".

"Книги буття українського народу" заклали наукові основи програми національного відродження українського народу. Викладені в них ідеї були розвинуті М.Костомаровим у ряді інших досліджень, зокрема, "Мьісли об истории Малороссии", "Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності", в яких вперше в українській історіографії з'ясовано хід і сутність історії України, показано, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію, що він є окремим народом, а не частиною великоруського племені, як твердили російські шовіністи.

У праці "Дві руські народності", опублікованій 1361 р. у журналі "Основа", М.Костомаров обґрунтував ідею власної самоцін-ності і самостійності українського народу, здійснив одну з найфунда-ментальиіших у нашій літературі спроб дати "модель" українського народного характеру. Він це зробив на основі порівняння української і російської ментальності. Розкриваючи процес формування української (південно-східної) і великоруської народностей, історик вказує на спільні історичні корені обох народностей, які пізніше розділилися на осібні спільності. Це відбулося вже в XII ст.: "рано Південна Русь пішла іншим, своєрідним шляхом зростати відмінно від Півночі". У ці ж далекі часи і виникли, на думку М.Костомарова, принципові відмінності між українською і російською народностями.

М.Костомаров вважає, що існують такі відмінності між українським і російським народами: 1) у росіян є "повне панування загальності (Бог і цар) над особистістю". Українець вище цінує окрему людину, ніж загал; 2) росіянам властива нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, їхніх звичаїв, мов. В Україні ж "звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову і не цуратись людей з іншим обличчям і з іншими звичаями. Неприязнь до чужих народів вибухала серед українців лише тоді, коли чужинці ображали їхні національні "святощі"; 3) росіяни - народ "матеріальний", в українців фантазія "одухотворює увесь світ", а українська поезія "огріває серце неземним, нетутешнім вогнем"; 4) росіянин "мало любить природу", не плекає квітів, "має якусь ненависть до рослин", має "холодність до краси природи". Українець любить природу, тому "українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості і горя людської душі"; 5) так само любов до жінки -матеріальна в росіян і духовна в українців; 6) у релігії - увага росіян спрямована на зовнішність, на форму, "букву". В українців "неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви", їх релігійність є внутрішня; 7) у суспільному житті в росіян панує загальність, в українців - "особиста свобода", в росіян панують "силоміцні політичні єднання" (монархія), в українців - добровільні союзи (федерація).

Цим протиставленням українського і російського народів М.Костомаров не мав на меті принизити росіян, образити їх національні почуття. Не видно в цьому жодного "націоналізму", як це намагалися довести окремі дослідники минулого. По-перше, підкресленням відмінностей між українською і російською народностями історик виражав свій протест проти принизливого ставлення російського самодержавства і його ідеологів до українців як до провінціальної групи росіян, а не самостійного народу. А по-друге, він прагнув довести окремішність українського народу, його культури і світогляду, а отже, його право на самостійний розвиток, на незалежність.

М.Костомаров, як і Т.Шевченко, П.Куліш та інші представники українського романтизму, поклав наріжні камені української національної ідеї, одним із перших намагався теоретично обґрунтувати причини національної трагедії України і неминучість її національного відродження.



23. «Хутірська філософія» П. Куліша.



Слід зазначити, що більшість дослідників творчості Пантелеймона Куліша, зазначають суперечливість і непослідовність його поглядів. Непослідовною є, наприклад, його позиція щодо самовизначеності України, її державності. Відводячи особливу роль у становленні української державності національній культурі, просвіті, Куліш не зважає на політичне самовизначення України. Для нього — важливе етнографічне самовизначення, оскільки, на його думку, український народ "складає націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному".

Говорячи про його "хитання", Д. Чижевський зазначає довгий шлях змін світогляду Куліша: від романтизму — до позитивізму, від релігійного світогляду — до культу миротворниці - науки, від православія — до ідеї природньої релігії і таке інше. Доля Куліша — це типова доля романтика — "несталої", "непевної" людини з природи, що стремить до еволюції, до зміни, яка сама хоче все "спробувати", відчути, щоб не бути застиглим, нерухливим, мертвим духом [25, с. 155].

Однак у Куліша є провідна ідея, яка складає внутрішню єдність. Це — ідея України. Весь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, дві групи: ті, що за країну, і ті, хто проти неї. Це привело його до принципу "подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі" [25, с. 156J. Так виникає у нього ідея "внутрішньої людини" і зовнішнього в ній. Головну свою увагу він спрямовує на "внутрішню людину", в якій самим сутнім є глибина душевна, яку Куліш називає "серцем". "Серце" є "глибоке", "таємне", «невідоме нікому».

Куліш порівнює серце з "глибоким колодязем", з якого "води не дістати", так і серця нікому не збагнути. Саме на цьому дні людської душі затаїлися поетичні речі; в "серці" — "надія", передчуття, провидча сила.

Через "серце" людина спілкується з Богом, та й воно саме є божественним, воно є найкращим даром Бога, найпевнішою, найпростішою дорогою до небес. Тому важливо очистити серце від усякої скверни, зробити його храмом Божим. "Мій храм у серці..." — говорить Куліш.

У "серці" людина носить не тільки Бога і світ, а й минуле і майбутнє. Із "серця" і через "серце" озивається до людей історія, говорить минуле. Минуле треба берегти як скарб, очистити його і тим самим воскресити Україну, що спить у могилі. Таке воскресіння можливе тоді, коли буде відкинуто "зовнішнє", чуже, штучне — штучна мова, місто, міська культура. Все це чуже українському народові. Тому він кличе повернутися до минулого, розвиває "хуторянську філософію". Його приваблює простота народна , бо вона дає людині "серце". Ніяка наука, ніяка "городянська філософія" такого правдивого серця не дасть. Куліш відкидає "городянську філософію", проповідуючи "селянську філософію". Саме така філософія йде прямо із Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. Тому він закликає втікати від міського життя і йти на село, на "хутір", тобто до життя серця.

Щодо культури, мови, то Куліш вважає, що народна культура, народна мова — це мова і культура серця. Вони протистоять штучній, нав'язаній народу мов і та культурі, від яких потрібно звільнитись.



24. «Філософія серця» П. Юркевича.

Найвизначнішим українським філософом минулого століття вважається Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 pp.), автор своєрідної концепції «філософії серця». Народився на Полтавщині в Золотоніському повіті (нині Черкаська область) у родині священика.

«Філософія серця» Юркевича є цілісною філософсько-антропологічною концепцією, в якій пропонується оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність. Серце — скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного та духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини. Юркевич вважає, що мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення не може визначити всіх досконалостей людського духу. Наші думки та слова спочатку не образи зовнішніх предметів, а образи чи вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою. Саме в «серці» людини міститься основа того, що притаманне її уявленням, почуттям і вчинкам особистості, виражає душу саме цієї, а не іншої людини, і набуває особистісного спрямування, стаючи проявами не загальної духовної істоти, а живої, конкретної людини.

Світ як система життєдайних явищ, повних краси та знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого «серця», а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що вирішує мислення, виникають не з впливів зовнішнього світу, а з вимог «серця». Істина стає благом, «внутрішнім скарбом» лише тоді, коли лягає нам на «серце». Тільки для «серця» можливий подвиг і самовідданість, і людина йде за велінням «серця», а не за абстрактною думкою.

Для розуміння суті «філософії серця» Юркевич робить два принципово важливих висновки: 1) «серце» може виражати, знаходити та розуміти такі душевні стани, які за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недо­ступні абстрактному знанню розуму, 2) поняття й абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати та помічати не в голові, а в «серці»; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою та рушієм нашого духовного життя. Іншими словами, закон для душевної діяльності не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини та людства.


25. Світоглядна позиція М.Гоголя.



Микола Васильович Гоголь (1809 — 1852) — український і російський письменник і мислитель. Народився він у с. Великі Сорочинці на Полтавщин і. Навчався в Ніжинській гімназії; у 1828 р. переїхав до Петербурга. Гоголь прожив більшу частину свого творчого життя в Росії, писав російською мовою і про Росію та й традиційно вважається "видатним російським письменником". Проте у його творчості українські елементи відіграють чи не найвизначнішу роль. Далеке минуле України, її історія та етнографія знайшли своє романтичне відображення в творах письменника - мислителя. Гоголь у своїй творчості відобразив життя обох народів — українського і російського і тому має право зайняти помітне місце в обох культурах.

Романтичне світорозуміння притаманне і М. В. Гоголю, який своїми засобами та формами літературно-культурної творчості спрямував розвиток української та російської писемності по новому шляху. М. Бердяев писав, що правда романтизму лежить у невдоволенні скінченністю цього світу, прагненні вийти за межі раціонального порядку. У Гоголя буття розкривається поступово, не спрощено, не однозначно, а в нескінченності вимірів. Задля розкриття багатомірності світу він вводить новий набір архетипів, міфів, мовних понять-образів. Мета творчості — оживлення душі, і цього можна досягти не розумом, волею, а чуттям. Як і іншим романтикам, Гоголю властива закоханість у природу, її обожнення, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності у світі. Призначення людини, вважає він, полягає в тому, щоб приносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, найдорожчим для нас і завдяки тому знайти своє місце у світі.

Гоголь показує: якщо у природі все йде до ладу, мудро, гармонійно, то в суспільстві (світі) панує безладдя, безглуздя, занедбаність, занехаяність, неправда душі (мертві душі). Для поліпшення світу необхідно як слід узятися за господарство душі. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. Причина зла - у черствості й омертвінні людини, якій властиві нерозуміння глибин і таємниць своєї душі, брак глибини чуття. Для творення добра людина повинна пізнавати саму себе, свої помилки. Будучи аналітиком, Гоголь немовби розкладає на складові частини якості людини, вона при цьому спрощується, стає ніби мертвою, калікою, потворою. Гоголь руйнує її органічний, цілісний образ, подаючи його у вигляді чудовиська. Потворною є галерея «мертвих душ» здеградованого, здегенерованого колишнього панства.

Не знаходячи в реальності умов удосконалення людини в недосконалих формах дійсності, у пошуках правди і добра, Гоголь звертається до Бога. В ньому він вбачає світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе з собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Гоголь закликає жити для любові, оскільки сама людина є витвором любові Божої до неї.


26. Філософські погляди О. Потебні.

З філософськими ідеями німецького романтизму пов'язана творчість О. О. Потебні. Олександр Опанасович Потебня (1835 — 1891) — український вчений, філолог, фольклорист, етнограф, профеcop Харківського університету. Його дослідження в галузі мови мали значне філософське звучання, особливо питання про походження мови, про її взаємозв'язок з мисленням. У цьому відношенні заслуговує на увагу його теорія «філософія мови».

О. Потебня був мислителем матеріалістичного напряму, виявляв постійний інтерес до філософії, висловлював свої погляди відносно основоположних проблем філософії.

У своїх поглядах на проблему пізнання Потебня стояв на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, визнаючи чуттєвий досвід основою пізнання, не заперечуючи при цьому значення раціонального, за допомогою якого людина пізнає сутність предметів, явищ, найбільш загальні та необхідні їх закономірності. Вчений відзначає визначну роль у пізнанні слова. Слово, мова дає можливість людині займатись науковою діяльністю, досягти в ній творчих успіхів.

Щодо відношення мови і мислення, то О. Потебня йде за німецьким вченим В. Гумбольдтом, розвиваючи його ідеї стосовно української ментальності. Він не поділяє точки зору представників так званих теорій свідомо - умисного створення мови та її божественного походження. Йому ближче погляд В. Гумбольдта про мову як не на якийсь мертвий витвір, а як діяльність, процес постійного творчого зусилля духу. Мова є знаряддям думки. Слово є зосередженням думок спілкуючих між собою людей, є посередником між ними. Саме в слові реалізується між ними "розуміння" і, до речі, "розуміння" самих себе. Проте зрозуміти саму себе людина зможе тоді, коли випробує на інших людях зрозумілість своїх слів, тобто мова розвивається не в межах окремої людини, а в суспільстві.

Досліджуючи проблему мови і мислення, Потебня дійшов висновку, що міф, фольклор, література є похідними по відношенню до мови модельними системами. У своїй теорії міфу він звернув увагу на положення Мюллера, що "міфологія — це хвороба мови". Дійсно, міфологія є неминучою фазою в розвитку мови, вона є її "дитячою хворобою", яку рано чи пізно повинен перенести найміцніший організм. Характерною особливістю міфологічного мислення, зазначає Потебня, є те, що в ньому, на відміну від наступних форм мислення, не відбувається відокремлення образу предмета від самого предмета, об'єктивного від суб'єктивного, зовнішнього від внутрішнього. Отже, міф є вихідним пунктом, початком подальшої еволюції духовності.

В єдності мови Потебня вбачав основну ознаку народу. Все інше (географічна єдність території, державність, єдність побуту, звичаїв та інше) є похідними від неї. Ця ознака є нічим незамінною і обов'язковою умовою існування народу. Якщо народ позбавиться цієї ознаки, то це вже буде смерть його душі.



27. Соціально-філософські ідеї Драгоманова.

Основні праці: "Шевченко, українофіли й соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Література російська, великоруська, українська і галицька", "На увагу українолюбцям у Росії", "Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876)", "Про волю віри", "Заздрі боги", "Рай і Поступ".

З ім'ям М.Драгоманова в українській філософській і суспільно-політичній думці зв'язана лінія раціоналістично-позитивістська, соціалістична за політичною орієнтацією. На формування його філософських поглядів сильний вплив мав позитивізм О.Конта і Г.Спенсера. Стоячи на позитивістсько-натуралістичних позиціях, він виходив з об'єктивності і вічності матеріального світу, відкидав релігійно-ідеалістичний світогляд. Причина всіх природних явищ, на його думку, - в матерії, природі. Мислитель позитивно вирішує проблему пізнаванності світу: "Розум людський, як би довго він не помилявся, завжди знайде шлях до істини". Він був переконаний у безмежних можливостях людського розуму, науки, в тому, що "тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди".

З позитивістсько-раціоналістичних позицій розглядав М.Драгоманов релігію, заперечуючи її істинність. На думку мислителя, релігійна віра і наукові знання взаємно виключають одне одного: "Щось одне: або астрономія, або Ісус Навін, або геологія, або Мой-сей, або фізика, або ходіння по водах, або фізіологія, або воскресіння, або порівняльна філософія і історія, або визнання відверто будь-якої Біблії, будь-якої релігійної системи...". М.Драгоманов вважав, що релігія є історичним явищем, що вона витвір людської фантазії, в якій відобразились особливості життя людей: "Які люди, такі у них боги".

У поглядах на буття світу і людини М.Драгоманов дотримувався діалектичного підходу, який "не приймає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух, динаміку". З діалектичних позицій він підходив і до суспільства. Його соціологічні погляди пронизує ідея поступу, переходу "із одного історичного ступеня на другий". Основним напрямом прогресу, на думку мислителя, є утвердження ідеалів лібералізму і соціалізму. Правда, його тлумачення соціалізму докорінно відмінне від марксівського: концепції "державного соціалізму" він протиставив ідею громадянського суспільства - добровільної організації гармонійно розвинутих особистостей, громад, товариств, країв на засадах автономії і федералізму.

Під незаперечним впливом П.Прудона і М.Бакуніна - теоретиків анархізму - М.Драгоманов вбачав у державній централізації зло, причину насильства над особистістю. Його суспільно-політичний ідеал - "безначальництво": своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств". Він висунув програму політичної та адміністративної реформи Росії на засадах децентралізації, автономії земств, федерації. Щодо України, тоїї мислитель бачив у вигляді союзу


http://sesia.in.ua/archives/345

http://sr.ksu.edu.ua/component/content/article/11-philosofy/1499-suchasna-ukranska-flosofya.html


28. Філософсько-соціологічні погляди І. Франка. Ідея прогресу. Ставлення до марксизму і соціалізму. І.Я.Франко про українську національну ідею.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії.

І.Я.Франко перший в українській (і один з перших у європейській) літературі всебічно розробляє тему праці і трудової моралі. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах” Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці є внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книга і хліб.

Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік”. Така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер’1. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності людського духу. "Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги”. Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою песимізму й збайдужіння.

Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., основи якої заклали Г.Сковорода і Т.Шевченко.



30. Українська академічна філософія кінця XIX – початку ХХ ст.(В.Лесевич, О.Козлов, О. Гіляров, Г. Челпанов, Т. Осиповський та ін.).

Значного поширення у другій половині XIX ст. набуває позитивізм, найвідомішим представником якого був В. В. Лесевич. Він вважає, що позитивізм є світоглядом, який складається з сукупності позитивного знання (математика, фізика, хімія, біологія, соціологія тощо), і є такою системою, що включає в себе сукупність «філософії» конкретних наук Пізніше, ставши прихильником емпіріокритицизму (різновид позитивізму), Лесевич говорить про філософію як про загальне знання. Вона не передує, як раніше, окремим наукам, не передбачає їх істин, а, проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук. Тобто емпіріокритицизм - це від­новлення філософії на основі позитивного знання. Тепер, вважає Лесевич, відпала потреба у з'ясуванні особливого предмета та методу філософії, а також межі, яка відділяє її від науки.

Висновок Лесевича став головним предметом критики з боку опонентів позитивізму, провідну роль серед яких відігравали прибічники персоналізму та неокантіанства.

• Представник персоналізму О. О. Козлов вважав, що вихід із духовної кризи суспільства можна знайти тільки в галузі філософії. Предметом філософського пізнання завжди може бути тільки один світ, а філософія є наукою про світ як суще. Виступаючи регулятивним началом у науках, сама філософія завжди залежала і залежить від рівня розвитку конкретних наук, стан яких - одна з суттєвих умов успішного розвитку філософії. Філософія - це наука про світ, його пізнання та його відношення до суб'єкта, що пізнає.

Визначаючи специфіку предмета філософського дослідження, Козлов пропонує один із варіантів персоналізму - панпсихізм. В основу концепції покладено ідею духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому «Я». Навколишній світ — це сукупність станів свідомості суб'єкта, який пізнає. Єдність цих станів здійснюється в самому суб'єкті. Світ є нічим іншим, як системою субстанцій, що взаємодіють між собою. Він існує не в просторі і часі, а в свідомості суб'єкта. Таким чином, філософія Козлова ставить у центр світоглядної позиції індивідуальне «Я», проголошуючи його вихідним пунктом і метою будь-якого філософського дослідження. Інший варіант персоналізму розробляв професор Київського університету О. М. Гіляров. Філософія, на думку Гілярова, — це спроба створити таке цілісне світорозуміння, яке б задовольняло всі запити нашого духу -теоретичні, моральні, релігійні, естетичні, допомагало б розібратись у всіх складнощах життя. Такий світогляд можна створити лише на основі духовного начала як начала, діяльного за своєю природою. Вихідною для Гілярова є теза про те, що у світі немає нічого мертвого, Всесвіт - живий організм. Суть його теорії, яку він називає синехологічним (гр. - «той, що зв'язує») спіритуалізмом, зводиться до того, що дух розглядається у вигляді системи, яка містить із самого початку і множинність, і єдність, що зв'язує її. Тобто всю різноманітність навколишньої дійсності від початку закладено у природі---духу.

31. О. Новицький про предмет філософії, її значення, поступальний розвиток, філософії.

О. Новицький вважає, що призначення філософії полягає в розкритті розумної свідомості, наданні думкам і поняттям простору, послідовності та стрункості. Філософія вимагає вічного, неминущого, а вічне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, нескінченного, а воно теж відображується в ідеях; філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. Тому світ ідей — «батьківщина філософії».

У питанні про корисність філософії Новицький займає позицію, згідно з якою корисне має сенс лише тоді, коли воно спрямовується на досягнення вищих духовних цінностей, бо людина живе не тільки задля того, щоб працювати, а працює, щоб жити по-справжньому, досягати істинних цілей свого життя. Якщо втрачається істинна мета життя і корисливість стає вищою над усе, тоді гине все високе, благородне в житті народу, стає неможливим героїчне сподвижництво, безкорисливість справді великих характерів. Шлях до ідеї правди, сповідування її веде до формування філософії, філософського мислення, яке завжди повинно бути вільним, надавати силу духу людині.

Виходячи з такого розуміння суті філософії, її завдань, Новицький ставив питання про співвідношення віри та знання, філософії та релігії, їх зв'язок він вбачав у спільності об'єктів (світ, Бог), відмінність - у способі сприйняття, світу, формах знання на рівні достовірності. Філософія стоїть нижче релігії, оскільки постає як знання для небагатьох, у той час як релігія є доступною для всіх. У розвитку філософської думки Новицький виділяє три фази: на першій - філософія розвивається у межах релігії, на другій - філософія відокремлюється від релігії, на третій — знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, пізнати розумом те, що релігія визнає серцем Роль філософії стосовно релігії зводиться лише до права порушувати філософські питання, але не вирішувати їх за неї. За всіх умов філософське мислення мусить залишатися вільним і самостійним.

Під впливом філософії Гегеля Новицький роздумує над проблемою розвитку філософії, де дотримується ідеї історизму. «Історичний процес - не витвір людей, а вплив абсолютного духу, який розвивається за незмінними законами. Люди можуть тільки затримувати або змінювати спосіб впливу духу на деякий час. Не великі люди і не випадковості творять історію. Великі люди тільки тоді зможуть зіграти свою роль, коли зуміють підхопити ту ідею, що бродить у масах. Якщо особа не знайде підтримки в народних масах, вона не стане великою, не залишить по собі сліду; якщо виступить раніше чи пізніше слушної пори, то постане серед віку як пророк чи пам'ятник».

У руслі ідеї європоцентризму Новицький поділяє історію на два періоди: язичницький і християнський, а звідси виводить і два періоди розвитку філософії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Отже, поступальний хід філософії в цілому збігається з прогресивним розвитком основних подій всесвітньої історії, що дає змогу припустити можливість збігу філософських учень з відповідними періодами розвитку людства, де сама філософія постає живим організмом, який постійно змінюється. Для Новицького мета зусиль людського духу, відображеного в історії філософії, є поступовим досягненням істини. Таким чином, внутрішні зв'язки філософських учень різних часів забезпечуються послідовністю їх розвитку.

32. С. Гогоцький як історик філософії.

С. Гогоцький перейшов з Київської духовної академії до університету св. Володимира, пропрацював тут до кінця життя. Він створив ряд значних праць з історії філософії, послідовно проводячи ідею історизму. Гогоцький розглядав філософію як умоглядно-моральну науку, безперервний процес зусиль думки з метою підвести до єдності та чіткого усвідомлення того, що міститься як дане в різних формах нашої свідомості та життя. Виникнення філософії пов'язував з активністю свідомості.

Філософія, стверджує Гогоцький, перебуває в стані постійного розвитку, якому притаманна послідовність, поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя. Історія філософії відображує і дає значно більше, ніж історія людського життя, а саме - розуміння суттєвих особливостей внутрішнього життя свідомої істоти, керуючись при цьому ідеєю розвитку, властивою духові. Основні методи дослідження історико-філософського процесу - індуктивний і дедуктивний (аналіз і синтез), які діють результативно лише за умови їх єдності.

Проблему співвідношення філософії та релігії Гогоцький вирішує з позиції концепції двох істин (віри та розуму). Релігійні твори ґрунтуються на вірі та відвертості, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філо­софські твори цілком присвячуються дослідженням і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення.

Гогоцький вважає, що мислення як свідоме роздумування, котре враховує відмінність і єдність уявлень і понять, спирається на розвиток освіти, культури, науки. Вся історія філософії є зображенням різноманітних на­прямів, які пройшли від перших просвітлень самостійного мислення і прагнення до знання нашого часу. Історія філософії поділяється на періоди: перший - від іонійських шкіл до неоплатонізму і другий — з XVII ст. до ідеалізму в Німеччині, який продовжує сам Гогоцький. Перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Гогоцький називає філософію Канта, заслуги якого вбачає у критиці однобічності й догматичності реалізму, у спрямуванні філософії до розуміння сутнісного через мислення і на саме мислення. Разом з тим Гогоцький вказує на обмеженість філософії Канта, яка полягає в розриві між основами мислення та сутністю речей, а з боку форми - у відсутності самостійного виведення основних понять, які просто декларуються.

У теорії пізнання Гогоцький виділяє три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, діяльність уяви та мислення. Кожний етап пов'язується з іншим. Істина — це гармонія мислення і буття, а 'її критерієм є узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією.

Основа суспільного розвитку полягає у двох взаємопов'язаних моментах русі уперед, зміні, руйнуванні та сталості, незмінності, незнищенності. Основним у розвитку суспільства є те, що зберігається, залишається вічним, непорушним, бо воно дається ідеями, які є вічними істинами, за допомогою яких стверджується гідність людини, велич і могутність народного життя.
34. Історіософія М.Грушевського.
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у м. Холм (тепер Хелм, Польща) в родині українського вчителя.

Серед праць М. Грушевського слід назвати перше в українській історіографії зведення збірки з історії України з давніх часів до середини XVIII ст., фундаментальний твір "История Украины-Руси" (Т.1—10 в 13 книгах, 1878—1935), "Очерк истории украинского народа" (1904), "Иллюстрированная история Украины" (1911), "Начало гражданства" (1921), "История украинской литературы" (Т. 1—5) тощо. Для творів М. Грушевського характерне звернення до широкого фактичного матеріалу, знайденого в архівах Росії, Швеції, Польщі та інших країнах, спостереження над розвитком української мови, літератури, усної народної творчості. До наукового аналізу він прагнув залучити раніше невідомі літературні та історичні пам'ятки, документи. Однак цей фактичний матеріал учений використовував не сам по собі, а для вироблення теоретичних узагальнень. Він добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх творах погляди багатьох філософів Західної Європи XVIII—XIX ст., серед яких виділяв Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. Гердера М. Грушевський цінував за те, що у своїй праці "Ідеї по філософії історії людства" рушійними силами суспільного розвитку він визнав народні маси, дав своє розуміння народності, народної традиції, сформулював нове визначення поняття національності.

Як історик М. Грушевський усвідомлював усю складність і взаємообумовленість історичного процесу, як і те, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного й соціального. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичення державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських племен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіографії про українське "плем'я" як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до гетьманщини. В цьому процесі він високо оцінював Галицько-Волинське князівство, яке, на його думку, власне, дало основу формування української народності. Особливу увагу М. Грушевський приділяв історії українського козацтва. Використовуючи історичні документи і факти того часу, він намагався осмислити долю українського народу, події періодів національно-визвольної війни і після приєднання України до Росії з'ясувати роль і значення політичних і церковних діячів в обстоюванні незалежності України (Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика), оцінка намірів та дій яких була спотворена офіційними російськими історіографами.

37. Філософський світ ідей В. Вернадського



ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ (1863-1945) Його праці "Філософські роздуми натураліста", "Жива речовина", "Українське питання і російське суспільство", листи, щоденник містять філософські ідеї, які виявились особливо важливі для створення сучасної наукової картини світу та залишаються актуальними для розробки філософії науки і проблем наукознавства.

Узагальнення даних наукових досліджень багатоманітності просторово-часових станів речовини привели В.Вернадського до висновку, що жива речовина, переводячи сонячну енергію в енергію хімічних зв'язків, яка може мільйони років зберігатися в надрах, являє собою новий спосіб взаємодії з середовищем - біологічний обмін речовин .Жива речовина - носій і творець вільної енергії в масштабах всієї біосфери. Вказуючи, що в земній корі нема верств, вільних від впливу життя, учений вважав, що біологічний час співпадає із геологічним, що "простір - час" є не загальною категорією, а звичайною властивістю живого. На цій основі обґрунтовував нову ідею про віч­ність і всюдність життя. Життя як спосіб самоорганізації протистоїть середовищу як цілісність. Процес освоєння життям планети Земля має поступальний характер.

У цій еволюції людство стає потужною геологічною силою, важливим чинником змін у біосфері, творцем нової сфери розуму. Створення її пов'язано з розвитком науки. "Наука є природне явище, - писав В.Вернадський, - активне вираження геологічного прояву людства, що перетворює біосферу в ноосферу". У цих сферах життя підпорядковане законам іншого порядку. В макросвіті, де діє сила притягання, звичайні швидкості, в мікросвіті процеси відбуваються зі швидкістю світла, а в сфері думки - надсвітлові швидкості. Людина є планетним явищем і природу її визначає розумний стан. Думка -це тільки своєрідна форма енергії, шляхи і способи розповсюдження якої ще невідомі. Розум існує поза простором і часом і є "космічною силою". Із виникненням людського розуму пов'язав початок нового етапу еволюції всесвіту. Ці ідеї Вернадського лягли в основу концепції антропокосмізму.

Життя людства визначається розвитком вільної думки особистості. Створення умов для цього, як вважав учений, і є мірилом справедливості суспільства. "В силу вільної думки я вірю як в єдину реальну силу, більш могутню, ніж це ми думаємо в наших політичних розрахунках", - писав В.Вернадський, підкресливши, що все вирішує особистість, а не колектив, еліта, а не демос. Поява великих особистостей обумовлена невідомими нам законами. Але умовою дії цих законів вважав свободу, яку має забезпечити держава, орган, підпорядкований народові. Держава, як об'єднання людей, яким надана можливість розвивати свій розум, не може довго залишатись осторонь світової думки. Перехід до ноосфери пов'язаний із пошуком нових джерел енергії, піднесенням добробуту населення, забезпеченням рівності всіх народів, виключенням війни із життя людства, створенням умов для свободи наукової праці та інших видів духовної творчості людини.

В.Вернадський висловив також цікаву ідею природності українського визвольного руху, який живиться народним корінням і не може згаснути, обґрунтував положення про визначальну роль молоді в майбутньому людства, про необхідність взаєморозуміння між українською і російською молоддю.


38. Ідея державотворення в історіософії В. Липинського.


В.Липинський розглядав історію як всесвітній процес реалізації вищої мети і правди людства, в якому окремий народ сповнює визначену Провидінням роль.

Нацією, як трактував В.Липинський на відміну від пануючих тоді націологічних концепцій, є об'єднання мешканців з почуттям "територіального патріотизму", який "лежить в основі всякої органічної нації, "випливає із інстинкту осілості". Територію в конкретній даності як землю з усіма її властивостями вважав основним конструктивним елементом буття нації. Прив'язаність до рідної землі є джерелом національної свідомості. Земля з її географічними, господарчими, естетичними особливостями витворює специфічну психологію людини з її почуттям любові до свого краю. Це і є, на думку українського мислителя, визначальною передумовою най­тіснішого зв'язку людей, що зветься нацією. Тому єдність землі обумовлює об'єднання всіх її мешканців.

Український мислитель зробив висновок про взаємовплив морального, духовного й матеріального, еко­номічного життя: без "відродження віри" і без "пориву духа, створення вищої громадської моралі... не може бути вищої техніки і вищої матеріальної культури". Глибинні тенденції історичного процесу виявляються в політиці, у формах державотворення, методах організації держави. Вони витворюються в кожен окремий момент і змінюються в процесі життя історичного об'єкта і дії чинника, які носять конкретний характер.

На цих загальних засадах В.Липинський сформулював свою концепцію української нації, історії й політики. В ній на першому місці обґрунтовував ідею створення української держави, без якої не може бути повноцінної нації. Українська держава не тому мусить існувати, щоб вигідніше жилося її мешканцям, а тому, що має синтезувати дві культури, дві нації, об'єднати Схід із Заходом. "Ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности та індивідуальносте нашої національної в собі весь час гармонізувати", - писав В.Липинський. Україна підупала власним внутрішнім розкладом. Н наша стала роз'єднана ідейно, культурно й політично.

Вихід із цього стану вчений вбачав у формуванні такої української ідеї, котра об'єднувала б усіх громадян України незалежно від соціального стану, етнічного походження, віросповідання і забезпечувала б рівність усіх за державною національною приналежністю. Такою ідеєю пропонував вважати створення трудової монархії на українських державницьких традиціях. Відповідним методом державотворення в Україні мав бути "класократичний", а не демократичний і не охлократичний. Народ і демократія - не синоніми, а сам народ не править.

На цих важливих положеннях він обгрунтував ідею національного відродження України як відбудови структури нації та її активної високорозвинутої верстви - національної аристократії. Тільки сильні люди, які здатні виховати в собі рицарські прикмети, побороти первородні гріхи українства - зрадництво й анархію, власними руками без сторонньої допомоги "здавити внутрішній бунт опришків", зможуть ступати на державницький український шлях. "Україна це перш за все дух, а не матерія", - наголошував В.Липинський. І тільки майбутнє покаже, у кого із синів любов до матері - України, у кого національна ідея України не на словах, а насправді була найглибша і найсильніша.


39. Інтегральний націоналізм Д. Донцова. Концепція національної еліти.
У розробленій Донцовим теорії інтегрального націоналізму червоною ниткою проходить ідея прагнення до влади, "жадоба панування". Воля до життя, влади, експансії та прагнення боротьби і усвідомлення її кінечності є головними принциповими положеннями націоналізму. "Раси сильні визволяються, ... і розширяються за рахунок слабких"1. Волюнтаризм і ірраціоналізм, культ сили і жадоба влади, романтизм і фанатизм, свавілля і агресія — основні постулати теорії націоналізму Д.Донцова.

Панування "сильної нації", тобто "диктатура нації" передбачає різні форми насилля. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність" культивують пануючі нації. "Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря". Донцов стверджує, що козацька еліта розгубила всі ті цінності, які мала, будучи правлячою, змішавши свою кров з кров'ю нижчих верств суспільства. Він постійно висловлює своє презирливе ставлення до юрби, черні, плебсу. Владу їх розглядає як трагедію суспільства. Вихід із даної ситуації вбачає у створенні нової еліти, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. Тільки еліта (провідна каста) здатна перетворити ("дроворубів" і "водоносів") у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно. Еліта не змішується з народом, а стоїть поза, над юрбою. Вона займає окреме місце, оскільки має іншу природу, призначення, психіку, "зліплена з окремої глини" і має свій специфічний характер. У такий спосіб Донцов обґрунтовує ідею "кастового суспільства", "кастового устрою".

40. Розвиток української філософії в діаспорі (Д. Чижевський, І. Мірчук, Ою Кульчицький, І. Лисяк –Рудницький та ін).

Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його внесокудослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним яку раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Співвідношення національного і наднаціонального використовується Чижевським як методологічний засіб дослідження всесвітньої філософії. Більше того, розвиток філософії, на його думку, полягає в синтезі цих моментів, але при цьому мислитель зазначає, те, що типове для всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємообумовлю-ють, доповнюють і збагачують одна одну.

Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх "народним світоглядом", який проявляється втому, "що цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно"'. Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічні і соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд з позитивними рисами як емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового, тощо, мають місце і негативні -прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи все сказане, мислитель робить висновок, що національний характер українцявибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності.

Поряд з цими філософами, українська діаспора представлена й іншими мислителями, які більшою чи меншою мірою приєднуються до вищезгаданих представників. Це О.Куль-чицький, І.Мірчук, В.Щербаківський, М.Сціборський, А.Жуковський, Д.Олянчич, В.Шаян та інші, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.

Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (20.01.2012)
Переглядів: 10264 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz