| Головна » Статті » Інше - різне |
Узк
| Пит. 1 Культурологічні знання як відображення світосприйняття, світорозуміння змісту життєдіяльності людини. Завдання курсу «Українська та зарубіжна культура» у вищій школі. Сучасна людина протягом одного життя може пережити декілька культурно-історичних епох, що дає підстави вченим констатувати розрив соціального і культурного циклів. Усе це зумовлює особливий інтерес до феномену культури як соціального «образу» існування людства на різних історичних етапах його розвитку. «Культура як узагальнена категорія про природне і штучне стала визначальним вектором розвитку людства в XX ст. Завдання навчального курсу "Українська і зарубіжна культура”. Вчення про культуру виступає як комплексне міждисциплінарне дослідження, яке використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела. Основними завданнями і ступенями цього дослідження є: 1) опис фактів культури (прикладне культурознавство); 2) виявлення закономірностей розвитку культури (історія культури); 3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури); 4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія); 5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності; 6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури. Міждисциплінарний характер культурології визначає предмет, структуру і завдання навчального курсу "Українська і зарубіжна культура”. Його перша частина присвячена питанням теорії культури, зокрема, співвідношенню суспільства, особистості і культури, культурної політики. Основний зміст курсу складає історія культури у всьому її просторово-часовому різноманітті. Цей розділ несе також основне педагогічне навантаження, оскільки розвиває ерудицію і виховує повагу до творчої спадщини людства. Почуття патріотизму і національна самосвідомість формуються завдяки вивченню української культури та її місця у контексті світової культури, що складає зміст останнього розділу курсу і цього навчального посібника. 2. Еволюція понять культура та форми її самоусвідомлення через світоглядні системи. Буденне та теоретичне уявлення про культуру. Культурологія як спеціальна наукова дисципліна склалася тільки у ХХ столітті. і є синтезом соціальних та гуманітарних знань і має в структурі наступні складові: - Теорія або філософія культури; - Історія культури; - Соціологія культури; - Культурна антропологія. Слово культура походить зі Стародавнього Риму. Преклад є похідним від латинських слів colere, - обробляти землю, культивувати її. Майже з самого початку існування слова cultura почало практикуватись і його метафоричне, переносне вживання в контексті тематики суто духовних аспектів людської життєдіяльності. Вже Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.) говорив про "культуру духу і розуму”. У його роботі "Тускуланські бесіди” стверджується, що "культура розуму є філософія”. Таким чином, еволюція семантики слова "культура” пов’язана насамперед з перенесенням уявлень про особливе, так би мовити, "одухотворене” виконання певних фізичних, переважно землеробських, робіт (тобто діяльність, спрямовану на природні процеси та об’єкти) на суто людський розвиток і життєдіяльність. Іншим важливим моментом стало те, що слово, яке спочатку застосовувалось для означення конкретних дій і процесів, з часом почало використовуватись для означення процесів розвитку і вдосконалення взагалі, тобто набуло характеристик абстрактного поняття. Деякі дослідники відносять початок історії сучасного поняття "культура” до другої половини XVII ст., коли воно було використано в працях С. Пуфендорфа (1632–1694) для означення результатів діяльності суспільної людини. Саме він вперше вжив це слово як самостійне. В новий час слово набуло більш узагальнюючого тлумачення. Вказуючи на результати діяльності людини не тільки духовного але й матеріального характеру. У 18 ст. для Просвітників культура це ознака розумності. В 19 ст. термін набув статусу наукової категорії часто перетинається чи навіть ототожнюється з двома поняттями цивілізація та суспільно-економічна формація. 19 ст. дивилося на культуру як на прогрес. 20 ст. позбавилося оптимістичного, романтичного ставлення до культури. Сьогодні поняття культури є складним і невизначеним існує близько 1000 визначень. В науці і сьогодні класичним вважається визначення яке запропонував Е.Тейлор. Культура це складний комплекс який включає в себе знання, вірування, мораль, мистецтво, закони, звичаї, та інші навички, здібності людини. Сьогодні є декілька підходів: - Аксіологічний коли культура розглядається як певний набір цінностей; - Технологічний – коли культура це певний рівень виробництва; - Діяльнісний – коли культура сукупність духовного та матеріального; - Семіотичний – коли культура розглядається як певна система знаків; - Ігровий підхід – культура розглядається як сукупність певних правил. 3. Структура культури. Культурна статика та культурна динаміка. Складність культури її невизначеність актуалізує питання про її структуру, про її складові. В. Дільтей ввів поняття системи культури маючи на увазі, що це цілісне утворення зі своєю структурою. В літературі є очевидні розбіжності щодо складових культури є декілька підходів до структурування культури: Ø Культуру поділяють на матеріальну, духовну, соціальну. Матеріальна культура розглядається як сукупність артефактів. Духовна культура включає такі елементи як: мова, норми, приклади, взірці, поведінки людини, міфи, символи, ідеї, знання, вірування, звичаї і традиції, церемонії і ритуали. Соціальна культура фокусує світ людських стосунків. Ø Матеріальна, духовна, художня; Ø Американський культуролог Дж. Мердок розглядає культуру як сукупність універсалій; Ø Традиційним критерієм структурування культури є поділ її на підсистеми за формами діяльності; прикладом може бути структура культури за Л. Уайтом, запропонована в його праці «Енергія і еволюція культури ». Також слід зазначити, що Л. Уайт виділяє три підсистеми (технологічну, соціальну, ідеологічну), проте під впливом їх специфічних виявів формується тип поведінки (форма комунікації, що репрезентує етап розвитку суспільства), тому доцільно виділити ще й четверту підсистему - поведінкову (модель комунікації). Провідна роль у його структурній моделі належить технологічній підсистемі, решта - мають другорядний характер і корелюються нею. В інтерпретації Л. Уайта динаміка трансформацій культури залежить від типу технологій життєзабезпечення, що існують в певний історичний період. Види діяльності (технології життєзабезпечення) формуються специфічними способами, характерними для певної соціальної групи чи етносу; саме ці способи людської діяльності і визначають рівень розвитку культури. Тому сучасний етап розвитку суспільства дозволяє виділити основні структурні підсистеми культури: екологічну, виробничу, духовну, організаційну, які містять у собі певні види людської діяльності. Дослідження структурних моделей культури виявляє її як цілісне і багатошарове соціальне явище, дозволяє висвітли ти наступну важливу культурологічну проблему - визначення її соціальних функцій. Українська дослідниця Матвеєва підтримує поділ культури на моностильові та полістильові. Вивчаючи культуру її часто поділяють на два розділи: Ø Культурну динаміку (яка вивчає внутрішню побудову культури); Ø Культурна статика (яка вивчає внутрішню побудову культури). 5. Базова культура, субкультура, контркультура: співвідношення понять. Субкультурою називають підпорядковану, неосновну культуру, або, іншими словами, культурну підсистему всередині системи базової, основної культури суспільства. Субкультура є частиною всієї культури суспільства, або "культурою в культурі”. Субкультура – це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо. Ця група людей може відрізнятися від решти членів суспільства за професійними, віковими або навіть етичноправовими тощо ознаками. Так, поряд з поняттям "молодіжна культура” іноді вживається термін "молодіжна субкультура”. Контркультура (від гр. "проти”) – в широкому значенні напрям розвитку культури, який активно протистоїть "офіційній” традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. В такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. В більш вузькому і конкретному значенні термін "контркультура” вживається для означення форми протесту проти культури "батьків”, що поширилася серед частини американської молоді в 60х – на початку 70х років XX ст. Для американської молодіжної контркультури була характерною відмова від стандартів і стереотипів масової культури, способу життя, основні цінності якого – респектабельність, соціальний престиж, матеріальне благополуччя, але при тому вона не була зорієнтована і на культуру елітарну. Відмова виявлялась, як правило, в негативному ставленні до визнаних культурних досягнень людства, екстравагантності мислення, поведінки, зовнішнього вигляду. Ідейнотеоретичне підґрунтя американської молодіжної контркультури являло собою довільне й еклектичне поєднання різноманітних положень екзистенціалізму, фройдизму, марксизму, анархізму, східної філософії, релігії та ін. Позитивні лозунги контркультури виходили з трьох основних положень: 1) виховання нового типу особистості, з новими формами свідомості й дії; 2) формування нових стосунків між людьми; 3) формування і прийняття нових цінностей, соціальних і моральних норм, принципів, ідеалів, етичних та естетичних критеріїв. Для практичного втілення цих положень організовувалися різноманітні комуни. Невід’ємними складниками контркультури були наркокультура та сексуальна революція. 6. Масова культура: сутність, особливості, динаміка поширення. Існують різні принципи поділу людської культури, одним з таких є принцип, за яким культуру намагаються розмежувати на якісно культуру вищу і нижчу, культуру меншості і культуру більшості, культуру обраних і культуру загалу, або, за прийнятою термінологією, – культуру елітарну і культуру масову. Вважається, що як термін словосполучення "масова культура” вперше було використано в 1941 р. німецьким філософом і соціологом Максом Горкгаймером у праці з відповідною назвою – "Мистецтво і масова культура”. Найпотужнішим засобом формування масової культури в наш час найчастіше вважається телебачення. Шляхом систематичного розповсюдження серед чисельно великих аудиторій різноманітних інформаційних повідомлень здійснюється ідеологічний, політичний, економічний (наприклад, засобами реклами), організаційний, духовний вплив на значні маси людей. Зміст повідомлень масової комунікації охоплює весь спектр психологічного впливу на аудиторію – від інформування і навчання до переконання і навіювання. Внаслідок отримання однакової інформації (тиражованих знань, духовних цінностей, соціальних норм) стандартизуються, стають стереотипними й уявлення, смаки, поведінка чисельно значних аудиторій або мас, у результаті чого і виникає феномен масової культури. В суспільстві поширюється "масова” культура, синоніми якої: "популярна культура”, "індустрія розваг”, "комерційна культура” тощо. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на "середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. "законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури термін "американізація культури”. Про небезпеку принад американської масової культури, яка має мало спільного із творчістю таких видатних діячів світової культури, як письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 рр.), Ернест Хемінгуей (1899-1961 рр.) або актор, кінорежисер та сценарист Чарльз Спенсер Чапплін ( 1889-1977 рр.), говорять англійці та французи, німці та японці, представники інших європейських і неєвропейських культур. Загострюється ця проблема і в нас, адже не може бути нічого страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності. 7. Функції масової культури, її вплив на сучасну людину. Дослідники культури вважають, що основна характеристика "масової культури" і справді - прагнення надати всім елементам культури одноманітності та абсолютної схожості. Однією з істотних особливостей "масової культури" є втеча у світ мрій та фантазій. "Масова культура" ґрунтується на створенні ілюзій, примарних образів, міфів, котрі знімають реальне психологічне напруження і компенсують його світом вигаданих реалій та примар. Між "масовою культурою" і так званою контркультурою існує певна внутрішня спорідненість. Основні функції цієї культури: залучення людей в наявну систему суспільних відносин; сприйняття життя як уявну гру, споживання масової продукції, що веде людину до примарного світу ілюзій, марних мрій, нездійсненних фантазій, начебто залучає до проблем сучасності, а разом з тим не дозволяє осягнути справжніх проблем суспільства. "Масова культура" формує мислення людини, нав'язує відповідні стереотипи, примиряє з теперішнім розкладом життя. Вважається, що такі поняття як духовність, духовні цінності, моральність, людяність, порядність суперечать "масовій культурі". "Масова культура" не дає розвиватися національній культурі, перешкоджає збереженню історичних духовних і матеріальних цінностей. "Масова культура" тому і "масова", що охоплює більшість членів суспільства через одноманітність стилю життя, моди (одягу, музики, дозвілля, відпочинку, літератури тощо). Через доступність засобів комунікації, підвищується освіченість мас. Тепер мільйони людей можуть отримати найостанніші новини, дізнатися про події у світі, ознайомитися з кращими творами живопису, літератури, музики тощо. Але разом з тим "масова культура" пропагує тотожність матеріальних і духовних цінностей, які стають продуктами масового споживання, аби підкорити суспільну свідомість інтересам реклами, ринку. Тому сучасним продуктам масової культури притаманні примітивність, аморальність, пропагування насильства, низький рівень культури мови, спілкування, поведінки. "Масова культура" в основному покликана впливати на людські емоції, несвідоме. Тому вона хоч і легкодоступна, а проте швидкоплинна і швидко забувається. Так, популярні в певний період часу книжки новомодних авторів, навряд чи можна буде згадати через декілька років. 8.Особливості та пам’ятки елітарної культури Елітарна, або висока культура створюється привілейованою частиною суспільства, або професійними творцями по її замовленню. Для створення подібних творів потрібно мати певну освіту або володіти якимись специфічними якостями. Висока культура вимагає підготовленості глядача або слухача. Візьмемо, наприклад, живопис Пікассо або музику Шенберга. Не варто довго роздумувати, перш, ніж сказати, що подібне мистецтво вельми і вельми незручне для розуміння непідготовленій людині. Цікаво, що одні і ті ж види мистецтва можуть належати високій і масовій культурі. Приведемо як приклад, музику. Класична музика відноситься до високої культури, популярна - до масової. Фільми Фелліні - високою, бойовики - масовою. Картини Пікассо - високою, лубок - масовою. Ряд можна продовжувати. Як правило, елітарна культура носить спочатку експериментальний або авангардний характер. У ній пробуються ті художні прийоми, які будуть сприйняті і правильно зрозуміли широкими шарами непрофесіоналів опісля багатьох років . Цікавий факт: фахівці іноді називають точні терміни - 50 років. При подібному «терміні витримки» зразки вищої художності випереджають свій час. Таким чином, елітарна культура на десятиліття випереджає рівень сприйняття середньоосвіченої людини. Коло її аудиторії - високоосвічена частина суспільства: критики, літературознавці, завсідники музеїв і виставок, театрали, художники, письменники, музиканти. Проте не все так плачевно. Із зростанням рівня освіти людей, прагненням до саморозвитку кожного, розширюється коло спочатку вузькій аудиторії поклонників і цінителів елітарної, високої культури. В той же час, тонкість сприйняття, дана людині, що не відноситься до сфери мистецтва, дозволяє йому зрозуміти і оцінити те, що не видно і не уловлюваний іншими. Бажання співучасті дозволяє кожному проникнути в глибини елітарної культури і стати її носієм. 9. Поліфункціональність культури. Сутність аксіологічної та діяльнісної функції. Характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед її функцій виокремлюють пізнавальну, інформативну, світоглядну, комунікативну, регулятивну, аксіологічну, а також виховну. Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому. Інформативно-трансляційна функція виконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду як від попередніх поколінь до нащадків (за історичною вертикаллю", так і в обміні духовними цінностями між народами (за історичною "горизонталлю"). Вона дає можливість здійснювати культурний обмін між своїми сутнісними силами, неоднаковими як усередині одного покоління, так і між поколіннями. Важливе значення цієї функції полягає в тому, що культура через пам'ять та її втілення в суспільній практиці забезпечує передавання в конкретних предметних формах соціокультурної спадковості людства. З попередньою функцією тісно пов'язані комунікативна та інтегративна функції культури. Суть комунікативної функції культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових формулах тощо. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші - національний, регіональний або конфесійний. Проте саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв'язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації. Інтегративна функція полягає в здатності культури об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільності, а народи - в світову цивілізацію. Проте, як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів у сучасному світі має місце тенденція не лише до зближення культур, яке відбувається на підставі типової або функціональної спорідненості, а й зворотній процес -взаємовідштовхування. Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. Відповідно до ставлення людини до культури часто роблять висновки про рівень інтелігентності особи. У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини. 10. Значення культурних норм в житті суспільства. Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні упорядковувати відносини в своєму середовищі, послабляти тенденції, які ведуть до розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Суспільство також повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути досягнуте через насильство і примус, політичне, ідеологічне або психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійке і дійове саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей, спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають ухваленим цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на звичні очікування. Культура регулює виробничу і творчу діяльність людини і особливі форми спілкування між людьми, формуючи при цьому певні трудові, естетичні, етичні, правові та інші навички. Норми культури в їх зовнішньому вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему, часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною, стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури - це певні зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами людських дій. Нормативний бік культури виявляється в таких формах, як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт. Обряд - це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв'язків. Ритуал - це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів. Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Канон - зведення положень, які мають догматичний характер. Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів. Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з тим, норми культури забезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки. Таким чином, культурні норми - це норми, які підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства. 12. Історична типологія культури. Головні культурно-історичні епохи. Культура - це друга природа, все, що створила і створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Цей стан можна назвати агрегатним. У цьому агрегатному стані не відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура: минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і цивілізації, а з точки зору історичного розвитку - ніяких змін. Але настає момент, "щось" відбувається і розвиток культури переходить на тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо. Історична типологія культури - класифікація культур по типу та визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі. Слід при цьому зауважити що історичному типу культури притаманні певні характерні риси, а саме: 1. Спосіб створення матеріальних цінностей; 2. Відношення до природи 3. Неписані правила поведінки; 4. Самоусвідомлення і само ідентифікація; 5. Світогляд; 6. Сприйняття інших народів; 7. Суспільна форма організації індивідів. Слід зазначити, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. З цим твердженням слід погодитися, оскільки це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як: 1. спосіб освоєння світу, 2. світобачення, 3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства. 13. Сутність універсалістських концепцій культури. Концепції лінійної парадигми наголошують на культурній спільності всього людства і вбачають у всій історії єдиний вектор розвитку, який утворюється послідовністю культурно-історичних епох. Іншими словами, історія культури людства розуміється як спільний еволюційний процес, єдиний шлях, яким повинні пройти всі народи. Причому культурно історичні епохи та їх послідовність у різних універсалістських теоріях культурного розвитку можуть визначатися за різними принципами: або як насамперед еволюція людської моралі і свідомості – рух від дикості через варварство до цивілізації, або як еволюція форм пізнання: магія – релігія – наука, або як еволюція економічно-виробничих відносин – шлях від "первісного комунізму” через закономірні стадії суспільства соціальної несправедливості (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) та перехідного соціалістичного ладу до телеологічного комуністичного майбутнього людства, або ж як процес зміни форм політичного устрою суспільства. Спільним у всіх цих теоретичних побудовах є те, що культурний розвиток і прогрес вбачається у безперервних поступових змінах, кількісних збільшеннях одних та зменшеннях інших вимірів і якостей культури. Наприклад, у збільшеннях рівня соціальної справедливості або технічної оснащеності, зменшеннях рівня залежності від природи або расової та національної нетерпимості тощо. Спроби періодизувати розвиток людської культури мали місце ще в античну епоху. Давньогрецький письменник Гесіод, котрий жив у VIII столітті до нашої ери, поділяє всю історію людства на п’ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний. Оскільки Гесіод жив у період розпаду традиційних общинних відносин у Греції, прихильником яких він був, то з його точки зору еволюція від золотого віку до залізного була еволюцією із зворотним знаком, коли людство поступово втрачало високі моральні якості. Та в міру того, як культурні досягнення греків ставали дедалі значнішими й античне суспільство вже усвідомлювало значення культурних надбань, погляди на розвиток людства змінювалися і формлювалися в концепцію, побудовану за принципом прямої еволюції. Поступово античне суспільство усвідомило значення своїх надбань. Зокрема Есхіл, Демокріт, Лукрецій Кар пояснювали всі досягнення людськими потребами і зусиллями які були спрямовані на їх досягнення. Поділ часу уявлення про лінійне його спрямування притаманне і для християнської історії. Зокрема поділ історії на чотири світові царства, про які йдеться в Старому Завіті, оцей поділ був загальновизнаною історичною схемою аж до доби Відродження. Лінійний підхід до культурного, історичного розвитку утвердився в Новий час. У XVIII ст., Монтеск’є запропонував триступеневу еволюційну схему (мисливство – скотарство – цивілізація). А в XIX ст.. поширюється періодизація Л. Г. Моргана: дикунство, варварство, цивілізація. 14. Концепція «вісьового часу» К. Ясперса. Окреме місце в західноєвропейській духовності XX ст. займає концепція німецького філософа К. Ясперса (1883—1969). В рамках екзистенціалізму німецький філософ К. Ясперс розвиває концепцію генези великих древніх культур, осьового часу. Визнається єдине походження людства, єдина історія культури, бо історія – це „процес між витоками й метою”. Філософ змальовує схеми світової історії, виокремлює чотири гетерогенних періоди: „прометеївська” епоха, епоха „великих стародавніх культур”, епоха „духовної основи людського буття” („осьовий час”), епоха „розвитку техніки”. Центральною новою ідеєю, внесеною ним в розуміння історичного процесу, виступає концепція «осьового часу» — певного смислового ядра людської історії. Осьовий час - одне з ключових понять у культурологічному світогляді К. Ясперса; своєрідна гуманістична революція, зокрема, період з 800 до 200 р. до н. е., коли визначились ціннісні орієнтири, масштаби та проблеми всього майбутнього розвитку світової цивілізації. Осьовий час - період покладання духовних основ сучасного людства, започаткування спільної, всесвітньої історії. В цей період у трьох осередках світової культури майже синхронно, автономно виникають релігійно-етичні вчення, які висвітлюють принципово нові, універсальні за своїм характером, цінності. У східносередземноморському регіоні – це вчення палестинських пророків, іранця Заратустри і грецьких поетів, філософів та істориків; в індійському регіоні – проповідь Будди; в Китаї – даосизм і конфуціанство. Осьовий час – час рефлексії. Людина починає усвідомлювати саму себе, об’єктом мислення стає мислення. Причина самопізнання полягала в тому, що попередні культурні можливості виявились вичерпаними й давня людина архаїчних культур, як і сучасне людство, опинилося в ситуації антропологічної кризи. Намагаючись вирішити проблеми, що постали перед нею (усвідомлення буття в цілому, визначення, що є зло, що таке смерть), людина поставила перед собою вищу мету, прагнула "пізнати абсолютність у виразності трансцендентного світу”. На думку К. Ясперса, універсальні культурні цінності, що виникли у осьовий час були засвоєні народами "великих культур” давнини, але з плином часу - вони втратили свою культурну специфіку, бо культурна "винятковість”, індивідуальне "я” були багато в чому поглинені універсальними (трансцендентними) культурними цінностями. Це відзначило вектор розвитку найбільш значних світових культур у напрямку до єдиної загальнолюдської культури. Осьовий час визначив проблему вибору, що постає перед усіма культурами планети: чи то асиміляція в новій світовій культурі, чи вимирання. 15. Концепція локальних цивілізацій (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі). Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов'язані з дослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних коловоротів). (Предтеча Джамбаттіста Віко). Концепцію циклічного розвитку культури обґрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпепглера, англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" (1882) Микола Данилевський (1822-1885) викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Крім того, вчений передбачав становлення одинадцятого типу -слов'янського як найбільш вираженого в російській культурі. Джерелом кожної культури, на думку М. Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх "життєвих сил", а її самобутність - в особливому складі душі народу. Взаємовідносини між народами нездатні змінити душі й національних особливостей народу. Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер (1880-1936). Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавілонську), "аполонівську" (греко-римську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя2. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки-но виходить на історичну арену. Кожна культура, за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення, або "дитинство"; 2) розвиток, або "юність"; 3) розквіт або "зрілість"; 4) занепад і смерть або "старість"3. Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить 1000 - 1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Аналізуючи причини кризи західноєвропейської ("фаустівської") культури/вчений акцентує увагу на надмірно раціоналістичній і вкрай прагматичній діяльності людей, що є передвісником смерті культури на зламі XX і XXI ст., після чого вона трансформується в європейську цивілізацію. Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західнохристиянської, східнохристиянської, індійської, китайської, ісламської та ін. Решту цивілізацій було віднесено до "цивілізацій-супутників". Згодом кількість цивілізацій було доведено до п'яти "діючих" - західної, іспанської, індійської, китайської та православної.(4 фази виникнення, зростання, надлам і занепад). 16. Розмаїття інтерпретацій поняття «цивілізація». Цивілізація досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа - це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Але в науці навпаки, немає єдиної думки щодо визначення цього поняття. Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та "цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією. Майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов'язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов'язуються. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення. Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття "культура виховання" та "культура вміння", їм він протиставляв суто зовнішній "технічний" тип культури, якийназвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини. Німецький соціолог О. Шпенглер у книзі "Занепад Європи" показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Книга Шпенглера мала величезний успіх, хоч сама концепція філософа була піддана різкій критиці. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу. Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття "цивілізація": 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер). 17. Співвідношення понять культура та цивілізація. Поняття "цивілізація" (від латинського civilis — громадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для позначення сукупності якісно визначених (специфічних), локалізованих в історичному просторі й часі матеріальних та духовних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, наприклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична цивілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні Поняттям "цивілізація" активно користувались французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство», яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедливості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейських народів. К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілізація" техніко-технологічні та організаційні завоювання суспільства для позначення вищої після дикості і варварства* історичної епохи, пов'язуючи її формування з поглиблення», суспільного поділу праці, появою класів та держави. Наприкінці XIX — у XX ст. поняття цивілізації з ініціативи німецького філософа Освальда Шпенглера вживається для позначення етапу занепаду культури. Старіючи і помираючи, культура вироджується у цивілізацію, яка має одні й ті самі ознаки: знеособлення життя, його інтелектуалізація, перехід від творчості до спорту, від літератури до вар'єте, від героїв до інженерів, від поезії до механіки, від героїчних діянь до механічної роботи, від становлення до окостеніння, перетворення народів на безликі "маси", перехід від продуктивної творчості до безплідності. На противагу цілісності й органічності культури цивілізація характеризується розвитком індустрії і техніки. Культура має душу, а цивілізація — методи та знаряддя. Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі "Зіткнення цивілізації”. У XX ст. поширеним стає розуміння цивілізації як сукупності матеріальних і техніко-технологічних цінностей та благ. Що стосується духовних цінностей та надбань, то їх відбиває поняття культури. Культура, на думку прибічників цієї точки зору, є духовною і символічною, а цивілізація матеріальною; культура має творчу душу і формує духовність, а цивілізація — методи і знаряддя; культура передбачає високу якість особистості творця, а цивілізація орієнтується на масу та рівність тощо. Суперечлива єдність зазначених підходів дає змогу виділити ще один аспект змісту поняття цивілізації, пов'язаний з характеристикою відповідності того чи іншого предмета (ідеї, процесу, суспільства в цілому) найбільш прогресивним, викристалізованим на основі загальнокультурних надбань людства уявленням про нього. У цьому аспекті поняття цивілізації зіставляється з поняттями "сучасне", "передове", "прогресивне", "нове" як у певних сферах суспільного життя (праця, побут, політика), так і в суспільстві цілому. 18. Небезпека техногенної цивілізації. Проблема виникнення, сутності, закономірностей цивілізаційного розвитку завжди знаходилася в центрі уваги філософів. Існують різні оригінальні теорії цивілізації, які представлені в творчості Ж.-Ж.Руссо, І.Канта, М.Данілевського , О.Шпенглера та ін. У відповідності з теорією сучасного філософа історії А.Тойнбі, цивілізація - це конкретне суспільство, соціокультурне утворення, що локолізовано в просторі і часі, Наприклад, цивілізація стародавнього Єгипту. О.Шпенглер в праці "Сутінки Європи" обгрунтував думку, що розвиток цивілізації - це ознака, "симптом" руйнування, занепаду культури. За його поглядами чим більше розвинені наука, техніка, технологія, тобто - цивілізація, тим більше страждає від їх впливу культура. В традиції екзистенціальної філософії, в творчості М.Хайдеггера. М.Бердяєва, Х.Ортеги - і - Гасета проблема техніки розглядається як проблема метафізична, як проблема людського існування. М.Бердяєв вважав, що негативна роль техніки проявляється тоді, коли засоби (техніка) замінюють цілі життя. Техніка робіть з людини знаряддя виробництва речей, "речі стають вище за людину".М.Бердяєв, аналізуючи проблему техніки як проблему людського існування, писав:"Техніка хоче оволодіти духом і раціоналізувати його, перетворити в автомат, в раба. Це і є титанічна боротьба людини і технізованої нею природи". Врахування факту суттєвого впливу сучасних технологій на всі сфери життя людини дозволяє дослідникам кваліфікувати сучасний етап розвитку суспільства як технологічну цивілізацію (Нова технократична хвиля на Заході), технократичне суспільство (Е.Фромм), технічну цивілізацію (М.Бердяєв), час технологічних революцій (В.Звегінцев), вік технологічної культури (Грант). В сучасній філософський літературі сформувалося уявлення про технологію не тільки як засіб, а й як процес активної цілеспрямованої діяльності суб"єкта, в якій реалізуються творчі можливості людини в її ставленні до світу - природи, культури і відтворюються суто людські відносини, а також умови людської діяльності. Формується штучний світ людської життєдіяльності, в якому вплив людини на природу, суспільство, культуру стає все більш технологічним. Останнє проявляється як жорстка обумовленість структури людського ставлення до об"єкта діяльності - природи, людини, культури - практичними цілями людини, як жорстка послідовність операцій діяльності людини. Сутність процесу технологізації полягає в тому, що результати, які проектуються суб"єктом, досить однозначно визначають порядок, схему діяльності, регламентують способи її, а орієнтири і цілі діяльності обгрунтовуються функціонально, тобто, виходячи головною мірою з можливості функціонування людини в даній системі - виробництва, наукового дослідження, освіти, спілкування, повсякденної життєдіяльності. Так, процесс адаптації людини до соціального середовища стає, так би мовити, освоєнням технології повсякденного життя. Природно, що в таких умовах навіть внутрішній світ особистості зазнає впливу технологізованого середовище, стає об"єктом технологізації. Отже, технологенна цивілізація - це суспільство з високим рівнем розвитку науки, техніки, технології, в якому всі сфери життя зазнають технологізації. 19. Періодизація первісної культури. Сучасний погляд на проблему антрпосоціогенезу. Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти. Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний шлях розвитку, однак доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура мають узагальнювальний характер. Поєднуючи воєдино все первісне суспільство, культура виступає як загальнолюдський здобуток, а вся людська спільність — як носій цієї культури. Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури. Відповідно існують декілька періодизацій:загальна, історична, археологічна і т.д. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі (зокрема Тіт Лукрецій Кар). Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам'яний вік відповідає первісному ладові, бронзовий — виникненню найдавніших держав, ранній залізний — державам вторинного типу. XIX ст. склалося два погляди на цю проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад, життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і людина є неземного походження; та еволюційний у який, виходячи із сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком і ускладненням форм матерії. Перший погляд не потребує доказів, а приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду. В еволюційній теорії на сьогодні аксіомою є твердження, що людина — це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції. Всесвіт виник приблизно 20 млрд років тому в результаті Великого вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства залежить від організації космосу, від процесів, які відбуваються у ньому. Близько 3—4 млрд років тому в результаті космічної еволюції створились сприятливі умови для виникнення життя. Подальший розвиток життя хоч і залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався еволюцією біологічною: 3,5—4 млрд років тому починається процес антропосоціогенезу. Матеріально- енергетичний вплив ближнього космосу як частини Всесвіту і процес на Землі антропосоціогенезу здійснювалися по двох каналах: через зміну неорганічної природи (клімату, ландшафтів тощо) і через зміну органічної природи (мутації, природний добір). Залежність зміни клімату, ландшафту і біологічних процесів, що відбуваються на Землі, від характеру й ступеня сонячної активності доведені багатьма вченими. Зокрема, радянський вчений О.Л. Чижевський ще в 30-ті рр. переконливо довів, що періодичні й епізодичні коливання магнітного поля Сонця безпосередньо впливають на нервову систему, особливо на центр блукаючого нерва, що регулює серцеву діяльність. Процес становлення людини завершується близько 40 тис. років тому. Саме тоді завершується суто біологічна еволюція і починається еволюція культурна. 20. Загальні риси архаїчної культури, її синкретизм. Первісна епоха – це найбільший період в історії людства – від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. Первісній культурі притаманні три головні риси: Ø Первісна культура є гомогенною, або однорідною (гомогенна – це система де відсутня соціальна диференціація); Ø Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь–який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення – магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури – пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу. Отже синкретизм виявляється в тотожності індивіда та роду, для первісної культури характерним є відсутність «Я» буття існує «Ми» буття. Будь-яка самобутність розглядається як загроза для цілісності. Первісний синкретизм яскраво відтворює тотемізм, коли людина ідентифікує себе з якоюсь твариною чи явищем природи. Ø Абсолютна гармонія з природою. Пит.22 Первісне мистецтво:походження, функції, пам’ятки. Первісна епоха – це найбільший період в історії людства – від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. Сучасна наука розрізняє власне первісну культуру – що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV – початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру. Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт – 2 млн. р. тому – межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи – II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік – I тисячоліття до н.е. Верхній палеоліт – це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури. Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки–матері. В середній кам'яний вік – мезоліт (X–VI тисячоліття до н.е.) загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Останній етап кам'яного віку – неоліт (новий кам'яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті. 23. Пам’ятки первісного мистецтва на території України Найбільш давні стоянки первісної людини періоду раннього палеоліту було віднайдено у Закарпатті, на Житомирщині, уздовж середньої течії Дністра, у Донбасі та в Криму. В епоху мезоліту (9–6 тис. до н.е.) природні умови на українських землях стали нагадувати теперішні. Виділилися чотири природно-ландшафтні зони: лісова – Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного й Лівобережного лісостепу; степова зона; регіон гірського Криму. Цікавою пам’яткою вважається печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої були розмальовані зображеннями людей, звірів, мисливців та танцюючих чаклунів. З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу пошану до них. На Мізинській стоянці відкрито й своєрідну майстерню з набором крем'яних знарядь. Деякі вироби цієї культури знайдені й в інших регіонах України —Золочеві, Чорткові. Доба неоліту характеризується зміною клімату внаслідок відходу льодовика на північ. Людина поступово переходить у наземне житло, починає виготовляти нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молоти, долота, ножі), а також лук і стріли. Пріоритетними стають полювання та рибальство. Відтак винайдення гончарства, виробництво посуду з глини полегшують життя людини тогочасного періоду. Далі започатковується обробіток землі. Отже, в Україні первісне мистецтво представлене визначними пам'ятками різних етапів його розвитку: пізній палеоліт — знахідками з Мізинської стоянки; неоліт та енеоліт розписами з Кам'яної могили, мистецтво землеробсько-скотарських племен 3-2 тис. до н. е. — розписною керамікою та дрібною пластикою трипільської культури, мистецтво доби міді та бронзи — пам'ятками з Усатівських поселень та курганів. | |
| Переглядів: 5135 | Рейтинг: 5.0/2 |
| Всього коментарів: 0 | |