Понеділок, 20.11.2017, 04:02
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Інше - різне

УЗК
27. Головні етапи розвитку давньогрецької культури.
Поняття «античність» з’явилось в епоху Відродження. Тоді італійські гуманісти запровадили термін «античний» для визначення греко-римської культури, найстародавнішої з відомих у той час. «Античність» (від лат. аntiguus) вживається в двох змістовних значеннях. У широкому розумінні означає «стародавній», а у вузькому – «історія та культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму». Античний – такий, що відноситься до культури стародавніх греків і римлян. Хронологічні рамки античності – приблизно з XI ст. до н.е. до V ст. н.е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Традиційно в історико-культурній хронології Греції виділяються 5 етапів розвитку: кріто - мікейський (ІІІ –ІІ тис до н.е.), гомерівський або ранньоархаїчний (XI–VIII ст. до н.е.), архаїчний VIII–VІ ст. до н.е.), класичний (V – остання чверть IV ст. до н.е.) – це був час найвищого піднесення грецької культури, елліністичний (остання чверть IV–I ст. до н.е.). Кінцем давньогрецької культури вважають завоювання її останніх осередків римлянами наприкінці І ст. до н.е.

Перший етап. Час виникнення критської культури – межа III–II тис. до н.е. Переживши періоди піднесення та спаду, вона проіснувала приблизно до 1100 р. до н.е., її відмітною рисою була наявність палаців цитаделей, могутніх архітектурних комплексів. В результаті археологічних розкопок, які у 1894 р. першим розпочав у Кносі – стародавньому місті егейського світу на Криті – Артур Еванс, знайдено величезне приміщення (палац) або комплекс приміщень загальною площею 16 тисяч квадратних метрів. Особливістю крітської культури було те що вона мала світський, радісний характер. Про це зокрема засвідчує знаменита Парижанка, фреска з Кноського палацу. Крито-микенська цивілізація припинила своє існування в ХІІ–ХІ ст.до н.е.

Другий етап. Наступний період грецької історії, як правило, називають гомерівським – на честь грецького епічного поета Гомера, автора славнозвісних епічних поем «Одіссея» та «Іліада». В цілому гомерівський період був часом занепаду, застою культури. Але якраз тоді створювались передумови стрімкого піднесення грецького суспільства в архаїчну і класичну епоху.

Тертій етап. Архаїчний період грецької історії охоплює VIII–VI ст. до н.е. В цей період, разом з остаточним розкладом родової общини, відбувається формування античного поліса – держави-міста. З середини VII ст.. до н.е. починається історія грецької храмової культури.

Четвертій етап. – класичний період (V – IV до н.е.). Це період найвищого розквіту. Цей розквіт пояснювався перемогою греків в ході греко-перських війн. Другий фактор це розквіт афінської демократії. Саме в цей час було збудовано знаменитий храм Парфенон. З цього часу греки прикрашають свої храми жіночими скульптурними зображеннями (каріатиди). Поступово з’являються перші ознаки кризи: воюють між собою поліси. Загострюються суперечки між демосами та аристократами.

П’ятий етап – елліністичний період (336-140 рр. до н.е.). В результаті походів О.Македонського вперше утворюється так званий елліністичний світ. Хоча сама держава швидко розпалася але вплив грецької культури був надзвичайний. Центрами культури стають східні міста. Під впливом сходу Давньогрецька культура втрачає почуття міри і гармонії починає домінувати велич, помпезність, монументальність.


29. Головні етапи розвитку та особливості культури Стародавнього Риму.

Давньоримська культура датується від 8 ст. до н. е. до 5 ст. н. е. Етапи розвитку культури Стародавнього Риму співпадають з історичною періодизацією а саме тут йдеться про три періоди давньоримської культури.

- Етруський період (від 8 ст. до н. е. до 510 р. до н. е.). У VIII ст. до н.е. високого культурного рівня досягла Етрурія, розташована в Середній Італії. Тут утворилась найдавніша цивілізація на Апеннінському півострові, створена етрусками. Жваві торговельні зв'язки Південної Італії з грецькими колоніями та Карфагеном сприяли поширенню грецьких і малоазійських впливів, але загалом культура етрусків мала виразний, своєрідний характер. У мистецтві етрусків домінувало прагнення до реалізму, особливо помітне в розписах гробниць і скульптурах тварин. Етруська архітектура характеризувалася чітко розпланованими містами, численними гробницями, які нагадували будинки з чотири-скатним дахом.

- Період республіки (від 510 р. до н. .е. до 31 р. до н. е.). Це період переможних війн Риму і вирішальне значення тут мало завоювання Греції.

- Третій період. Період імперії (31 р. до н. е. до 476 р. н.е.). Це доба правління імператора Августа. В цей час особливо зблизилися давньогрецька і давньоримська культури, але між ними була завжди дистанція.

Давньоримській культурі притаманні такі риси:

- тверезість;

- Практицизм;

- Утилітарне та військове спрямування.

Перевагу надавали: архітектурі, медицині, історії, будівництву доріг. Скульптура вважалася заняттям рабів. Давньоримська культура була елінізована. Давньоримський поет Горацій писав «Переможена Греція полонила свого переможця».

В Новий час в науці вважалося, що римська культура не є самобутньою. Якщо взяти такі сфери культури як філософія, риторика, архітектура, мистецтво то все таки в цих сферах греки виявилися неперевершеними. Відповідно римляни в них це копіюють. Головний внесок римлян не в мистецтві, філософії, а в сфері права громадського, політичного життя.

Римляни створили велику імперію не тільки, як культурний простір а як єдиний політичний простір. Римляни змогли асимілювати завойовані народи інтегрувати їх в свою культуру. В кінці кінців римлянами відчули себе навіть греки. Римська ідея це ідея великої, сильної, міцної держави. Ця ідея мала велику історичну перспективу, саме завдяки римлянам коло античної культури не замкнулося.

Пит.30 Літературні та мистецькі пам’ятки античної культури.

У розумінні сучасної науки античність – це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму – від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III–II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.).

В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури – освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя.

З міфологією, її сюжетами й образами пов'язаний дуже ранній початок давньогрецької літературної традиції. Приблизно у VIII ст. до н.е. Гомер склав свої великі епічні поеми "Іліаду” й "Одіссею». Алфавіт (фонетичне письмо) був запозичений греками у фінікійців саме у VIII ст. до н.е.

Продовжив епічну традицію Гомера Гесіод. У поемі "Теогонія” він виклав міфологічні уявлення про походження богів і будову світу. У "Трудах і днях” уперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя.

Нам відомі імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа – особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика – лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди), однак вірші цих та інших давньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам.

Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Час правління Октавіана Августа часто називають "золотим віком” римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети – Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія "Енеїда”.

В архітектурі римляни об'єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з'єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.


Пит. 31 Вплив давньогрецької культури на римську.

Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси – практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи.

VI–I ст. до н.е., коли Рим завоював Грецію, греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов'язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури.

В римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, в Римі не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики.

Під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду розвивалася поезія Стародавнього Риму. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема – не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Протиставлення естетиків-греків і практиків-римлян проходить через усю літературу.

У поетичному мистецтві Вергілій у "Георгіках" і "Буколіках" проповідував сільське, пастуше життя. По суті, поет радив наслідувати греків. Проте, поетичне мистецтво ніколи не важило в Римі так багато, як у Греції. Мужнє красномовство та юриспруденція заміняли римлянам поезію.

І в архітектурі римляни використовували грецьку традицію, проте, вони урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з'єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Слідом за етрусками римляни збудували чудові дороги (найдавніша — Аппієва, 312 р. до н. є.), довгі, на десятки кілометрів акведуки, оскільки постачання Римові води з Альбенських гір через непридатність води з Тибру було однією з найголовніших справ.

Римське мистецтво багато що взяло у Стародавньої Греції, творчо переробивши. Живописне оздоблення гробниць, постаті або погруддя померлих на теракотових поховальних урнах дають уявлення про культи та спосіб життя етрусків. Римляни шанували грецьке мистецтво як взірець. Але поетичного натхнення грецького мистецтва, самого ставлення до митця як до обранця богів у Римі не існувало ніколи. Римське мистецтво завжди було більш утилітарним.

Пит.32 Історичні умови формування західноєвропейської середньовічної культури.
Термін "середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і літераторів. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі пов'язують не з усім періодом, а з V-XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха - Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османцями її історія уривається.

На руїнах Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій. Основа економіки - сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами - феодалами (феод - назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, які виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами та панами, і всередині класу феодалів (принцип "васал мого васала - не мій васал”). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздробленості. Пригноблені селяни не припиняли боротьбу в різних формах - від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Самостійні міські комуни стають опорою королівської влади. З'являється новий клас - міська буржуазія (слово утворене від французького - міський житель, громадянин). Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:

- раннє середньовіччя (кінець V ст. - середина XI ст.);
- феодальна роздробленість (XI-XII ст.);
- централізація держав під королівською владою (XIII-XV ст.).



Пит. 33 Періодизація розвитку культури західноєвропейського середньовіччя.

Термін "середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. "Середніми віками” вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі пов'язують не з усім періодом, а з V-XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха - Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османцями її історія уривається.

Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:

- раннє середньовіччя (кінець V ст. - середина XI ст.);
- феодальна роздробленість (XI-XII ст.); 
- централізація держав під королівською владою (XIII-XV ст.).


Пит. 34 Культурні домінанти культури європейського середньовіччя.

Середньовічна культура втрачає синкретизм притаманний попереднім епохам (напр. можна досить чітко розмежовувати субкультури: селянська фольклорна, яка утримує риси архаїки; церковно-монастирська; лицарська культура; бюргерська культура.

Середньовіччя пропагує новий тип свідомості: ієрархічність; диференційованість.

Серед головних опозицій: матеріальне-духовне, тіло-душа, синьйор-васал.

Попри це середньовічна культура явище цілісне.

Головним інтегратором виступає церква, монастирі. Церква єдиний інститут, який спільний для всіх країн і народів, церква головний політичний інститут. Вплив церкви на свідомість людини пояснювався: складністю того життя; емоційною притягальністю християнства, яке давало надію.

Християнство це не стільки вчення про устрій світу, скільки набір ціннісних орієнтирів. Зміст земного життя спасіння душі на небі, звідси вимога покори, терпіння і аскетизму, гармонійного співжиття з світом, споглядальності в праці.

Християнство формувало в людини розуміння своєї гріховності, готовність до всіх бід, випробувань. Християнство звільняло людину від сліпої язичницької залежності. Саме в середні віки формується особистість. Християнський ідеал людини не був реалізований в середні віки навідь серед духівництва, тим більше він не був реалізований в світському середовищі.

Світська культура середньовіччя:

-лицарство відтворює світську культуру (войовничість, кохання);

-«сміхова культура середньовіччя», яка відтворює діонісійський варіант культури (карнавали); елементами «сміхової культури» виступають фабліо і шванка).

Середні віки це не тільки культура мовчазної більшості але і людина губиться в світі. Вік життя людини дуже і дуже короткий. Вирішальну роль відіграла католицька церква.



Пит. 35 Християнська етика та її культурологічне значення.

Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького "теос” - бог).

Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей - рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом - але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V ст. у працях Августина. Він розробив вчення про "Божественну благодать”, згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми ("єдинорятуюча роль церкви”). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця "Божої благодаті”, вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони - наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси - постулат: "Вірую, щоб розуміти”, який проголошує пріоритет віри над розумом.

Соціальна утопія християнства ґрунтувалася на надії, що кожний член суспільства зможе і захоче своєю сумирністю і всепрощенням, своєю аскезою спокутувати свої і загальні гріхи. Природно, мистецтво може відвернути людину від цієї мети.

Церква наполягала на тому, що мистецтво має бути морально-виховним, даючи насолоду, воно повинне благотворно впливати на людську душу. Якщо для цього треба відмовитися від певних красивостей, спростити техніку мистецтва — тим краще.

Християнська релігія — особливо у певних обрядах (молитви, каяття, спокути, сповіді та ін.) — це тонкий механізм виховання почуттів і самовдосконалення. Багатьма психологічними відкриттями і одкровеннями ми завдячуємо невичерпному досвіду психологічного самоспостереження у чернецтві.

Одна з найважливіших особливостей релігійного ставлення до мистецтва полягає в тому, що християнство за своєю суттю було виховним, "педагогічним" рухом, певною морально-релігійною школою людства. Вся його грандіозна соціальна утопія ґрунтується на вірі в необмежену "перевиховуваність" людей, можливість радикально змінити, удосконалити їх зсередини.


Пит. 36 Світська традиція в культурі середньовіччя. Народна «сміхова культура». Ідеологія Лицарства.
Культуру феодалів середньовічної Європи буквально пронизує презирство до "мужиків”, у той же час руками останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори - "Пісня про Нібелунгів”, "Пісня про Роланда” - але записують й обробляють їх вже освічені люди. Серед селян, особливо з встановленням кріпосного гніту, постійно живе ненависть до гнобителів-землевласників, і в той же час користується повагою фігура рицаря - захисника християнства. У народному середовищі відбувається формування національних мов, пізніше вони витісняють латину з професійної літератури.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, який почався в XI ст. і виразився у формуванні міської культури. У XI ст. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найбільш рішучих і бунтівних елементів суспільства: в міста бігли кріпаки - "повітря міста робило вільним”, міняли спосіб життя деякі збіднілі феодали. Нові види занять - торгівля, ремесло - вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя.

Важливим елементом піднесення культури у XI-XIII ст. було розширення освіченості, вихід її за межі виключно духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в письменних людях. Збільшується кількість шкіл, з'являються міські, єпископальні, а також приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація.

Пожвавлення інтелектуального життя в XI-ХIII ст. проявилося в розгортанні філософських дискусій. Хоч пануючою була теза "філософія - служниця богослов”я”, але треба враховувати, що для людей тієї епохи вона несла інше значення, ніж для нас. Адже тільки в Богові бачили вище значення всього земного. У порівнянні з багатовіковою відсутністю філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна філософія отримала узагальнене визначення - схоластика (від латинського "школа”). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуття, а загальні поняття - "універсалії” - тільки їх позначення. Реалісти відстоювали зворотне.

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунку. Згідно з поширеними в рицарському середовищі уявленнями, справжній рицар повинен був походити із знатного роду. Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил "куртуазії”. "Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне "рицарське” кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди.


Пит.37 Література та мистецтво західноєвропейського середньовіччя.
Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток переходу, в ньому змішані язичницькі і християнські мотиви. З втратою античних досягнень основним стало декоративно-прикладне мистецтво.

З Х ст. чітко простежується особливість середньовічного мистецтва – провідна роль в ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує характерні риси живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х - XII ст. отримав назву "романський”. Найбільш характерними для романського мистецтва типами споруд є замок (укріплене житло феодала) і храм, який зовнішнім виглядом також нагадує фортецю. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори.

У XII-XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю - готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Найбільш яскраві готичні пам'ятники - міські споруди: ратуші і, головне, собори.

Культуру феодалів середньовічної Європи буквально пронизує презирство до "мужиків”, у той же час руками останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори - "Пісня про Нібелунгів”, "Пісня про Роланда” - але записують й обробляють їх вже освічені люди.

Пожвавлення інтелектуального життя в XI-ХIII ст. проявилося в розгортанні філософських дискусій. Середньовічна філософія отримала узагальнене визначення - схоластика (від латинського "школа”). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуття, а загальні поняття - "універсалії” - тільки їх позначення. Реалісти відстоювали зворотне.

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунку. Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил "куртуазії”. "Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне "рицарське” кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди.


38. Особливості розвитку культури Київської Русі. Християнство – рушій нового культурного процесу.
Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел.

Основне писемне джерело - літопис Нестора "Повість временних літ”. Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, "звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.

Відомо, що вже у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова "будинок", "рілля", "худоба", "страва”, назви знарядь і військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку господарства, а слова "бог", "світобудова", "світ" та інші релігійні поняття - про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Володимир хрестився сам (згідно з "Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або "чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини.



39. Мистецькі та літературні пам’ятки культури Київської Русі.

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята.

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IХ ст. У "Житії” слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані "руськими письменами”.

На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора "Слова о полку Ігоревім”, народні мотиви лягли в основу творчості "віщого Бояна”, якого він назвав "солов'єм старого часу”.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира - Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Були оброблені "Історія Іудейської війни” Іосифа Флавія, "Повість про Акира Премудрого”, "Хроніка” Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. "Повість временних літ” є літописним зведенням.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало "Слово про закон і благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом.


40. Історичні та соціально-економічні передумови виникнення культури відродження.

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін "Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму: Кафа - Феодосія, Солдайя - Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія - батьківщина банківської справи (слово "банк” походить від італійського "банко” - лава, - малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості - з'являються мануфактури виробництво.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству - найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації.

Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з'являється інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов'язана з традиціями народної культури.


41. Титанізм та зворотній бік титанізму.

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько --раціоналістичне по своїй головній спрямованості, світогляд. Воно лише частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільняло свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів,сприяло активному життю. Гуманізм виник в XIV ст. в Італії, а до кінця XV ст. утвердився і в Північній Європі. Родоначальниками гуманізму вважаються Ф. Петрарка, К. Саллютатті, Л. Брюно, М. Фічино та ін

Гуманісти усвідомили своєю свободу і незалежність людської особистісті. Гуманістична ідеологія ставила людини в рівень з Богом, підкресливши, це власною творчістю, тому що є «художниками»,творцями навколишнього світу. Згідно з переконаннями гуманістів, людина-творець тільки створює навколишній світ, але щоб відбутися як особистість вона повинен створити себе сам. Гуманісти були переконані у всемогутності людського розуму, у виняткових достоїнствах людини як природної істоти, в невичерпньму багатстві її фізичних і моральних сил.

Гуманістичні уявлення про всемогутність людської особистості втілилися в титанізм, який демонстрував безмежність людськихможливостей. До титанів епохи Відродження відносять Леонарда да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело.

Їх діяльність була універсальна: вони проявили себев в живописі, архітектурі, літературі, природничих науках. Вони успішно могли інтегрувати свої знання та відкриття, зроблені ними в одних областяхтворчості, в інші області. Але титанізм як явище давав про себе знати нетільки серед великих людей. Прагнення до самовираження, бажання вийти заграні можливого були властиві багатьом людям епохи Відродження. Цей масовий сплеск енергії багато в чому породив феномен культури Відродження. Але титанізм мав і «зворотню», негативну сторону: адже самоутверджувалася не тільки творча особистість, а й аморальна. У будь-якій людині поряд з творчими силами існує руйнівна енергія. Прикладом - Бенвенуто Челліні. Знаменитий ювелір і скульптор прагнув самоствердитися не тільки в творчих досягненнях, але і у скоєні ним злочинів.

Відродження прославилося своїми побутовими типами підступності, віроломства,вбивства з-за рогу, неймовірною мстивості і жорстокості, авантюризму і всякого розгулу пристрастей - це зворотна сторона загальновизнаного Ренесансного титанізму.

Розгул пристрастей, свавілля і розбещеністьдосягають у ренесансній Італії неймовірних розмірів. Духовна свобода людини обернулася розгулом пристрастей, для неї не міг бути бар'єром закон;суперництво ставало диким і неприборканим, припускалися будь-які засоби боротьби з конкурентами із-за обмеження марнославства, для досягнення особистих і політичних цілей.


Пит. 42 Сутність ренесансного гуманізму.


Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея "гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень).

Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм ("антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями.



Пит. 43 Творчість Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело.

Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452-1519). У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою "Книга про мистецтво”. Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою - цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крану, гвинтового домкрату, роликового підшипника і ін.).

Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці "Тайна вечеря”, виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана.

Рафаель Санті (1483-1520), з'єднав, синтезував творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.

У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написана безліч картин, найбільш прославлена з яких - "Сикстинська Мадонна”. Картина була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченце. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.

Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці - великі кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найбільш знамениті фрески Станци делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах - алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска "Афінська школа” (апофеоз філософії). Рафаель прожив усього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, смерть перервала останню його роботу - керівництво будівництвом храму Св. Петра в Римі.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564) відданий гуманістичним ідеалам, прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Мікеланджело вважав себе насамперед скульптором. Його прославила мармурова статуя "Давид”.

У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сикстинської капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок - 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети - створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це - гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як "грізна велич”.


Пит. 42 Втілення гуманістичного ідеалу в літературі Відродження. Творчість Данте, Петрарки, Макіавеллі.
В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом - кінець XIII-початок XIV ст. - знаходиться творчість Данте Алігьєрі (1265-1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою "Комедію”, яку пізніше Бокаччо назвав "Божественною комедією”, ця назва й увійшла в історію літератури. "Божественна комедія” багато в чому ще пов'язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких - вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини - "Пекло”, "Чистилище” і "Рай”.

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови. Життя і творчість Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. "Книга пісень” відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.


44. Особливості протестанської етики та її культурологічне значення.

Теоретичну базу протестантської етики становить положення про те, що порятунок людини зумовлене невмотивованим рішенням бога, тому основними симптомами обраності є сила віри, продуктивність праці і діловий успіх. Прагнення собі та іншим довести свою богообраність створило сильний стимул до підприємництва. М. Вебер зазначав, що "при ознайомленні з професійною статистикою будь-якої країни із конфесійно змішаним складом населення, майже постійно звертає на себе увагу одне явище ... Ми маємо на увазі, безсумнівна кількісна перевага протестантів серед власників капіталу і підприємців" [6, с.46]. Дійсно, тепер багатство і діловий успіх стають богоугодних, неробство і лінь гріховні. Це мораль капіталістичного суспільства, сформульована ще у містичній формі, але вже у XVIII ст. вона отримує своє світське вираз в словах Б. Франкліна: "Пам'ятай, що час - гроші, той, хто щодня міг би заробляти десять шилінгів, однак півдня гуляє або ледарює вдома, повинен, якщо він витрачав на себе всього лише шість пенсів - враховувати не лише шість пенсів - враховувати не лише ці витрати, але і вважати, що він витратив або викинув понад те ще п'ять шилінгів "[3, с.87]. Протестантська етика засудила неробство і освятила працю, придбання професії стає тепер моральним боргом. адже професійне вдосконалення є відповідь на вимогу бога. Милосердя отримує нове трактування, милосердя не милостиня, а допомога, яку надають в отриманні роботи чи професії. Ощадливість стає чеснотою, а марнотратність піддається осуду. Придбання грошей, отримання прибутку - це слідування покликанню виконання божественної волі.

Все, що заважає виконати людині його призначення: пияцтво, розпуста, відсутність дисциплінованості - піддається самому жорстокому осуду.

Етика протестантства справила великий вплив на формування сучасної європейської системи цінностей. Етичними канонами протестантства стала не аскетичне життя, не відмова від участі в мирських справах, а навпаки, саме діяльну в ній участь. Праця, успіх у справах стали ознаками богообраності. Поширення Реформації сприяло не лише формуванню нового способу життя, нового етичного ідеалу, але й справила великий вплив на культурне життя країн, традиційно прихильних католицтву - спонукало церква обмежити і пом'якшити культурні заборони, сприяло розвитку такого напряму в культурі як католицьке Просвітництво.


45. Мистецтво Північного Відродження.

Півні́чне Відро́дження — культурний рух та мистецька епоха у північноєвропейських країнах в останнє десятиріччя XV століття та першу чверть XVI століття. Свою назву течія отримала через спільні з італійським Відродженням тенденції. Північне Відродження набуло найбільшого поширення в таких країнах як Німеччина, Нідерланди, Франція та Англія.

Паростки нового мистецтва в Нідерландах спостерігаються у книжковій мініатюрі, котра, здавалося б, найбільше зв'язана із середньовічними традиціями.

У живопису воно починається з братів Яна та Губерта ван Ейків, які створили Гентський вівтар (собор св. Бавона в Генті). Він становить собою двоярусний складень, на дванадцяти дошках якого (у розкритому вигляді) подано десять сцен. Вгорі зображений Христос на троні, попереду стоять Марія та Іоанн, музичать Адам і Єва; внизу на п'яти дошках сцена "Поклоніння агнцю". Особливість цього живопису (який ще не знав анатомії і перспективи) — надзвичайна старанність і детальність у передачі навколишнього світу: кожна травинка, кожний шматок тканини є для художників високим предметом мистецтва (як і для дослідників природи — предметом, гідним дослідження). Ван Ейки вдосконалили техніку малювання олією, що дало змогу повніше передавати яскраву звучність барв.

Так само старанно малював численних мадонн, візерунок їхнього вбрання, складний рисунок підлоги та вітражів Ян ван Ейк. Художник багато часу приділяв портрету, достовірно передавав індивідуальність, не забуваючи при цьому про характеристику людини як частини всесвіту ("Людина з гвоздикою", "Людина в тюрбані"). Його герої принципово споглядальні, а не діяльні, бо ван Ейк вважав споглядальність якістю, що допомагає людині осягнути красу нескінченної багатоманітності світу і знайти своє місце у ньому.

З цим часом збігається творчість найвидатнішого художника німецького Відродження Альбрехта Дюрера (1471—1528 pp.).

За різноманітністю, масштабом таланту, широтою сприймання дійсності Дюрер — типовий художник Високого Відродження. Він був і живописцем, і гравером, і математиком, й анатомом, і перспективістом, й інженером. Він розв'язав ряд професійно-художніх проблем: співвідношення предметів у просторі, існування людської постаті у просторі й пейзажі. Дюрер залишив після себе значні теоретичні праці про пропорції та перспективу в живопису, про зміцнення і захист міст. Його художня спадщина — 80 станкових творів, понад 200 гравюр, більш як 1000 малюнків, скульптури.

Дюрер був видатним гуманістом епохи Відродження, проте його ідеал людини відрізнявся від італійського. Образи Дюрера сповнені сили, але й сумнівів, болісних роздумів, у них немає чіткої гармонії Леонардо або Рафаеля. Художня мова ускладнена, алегорична.

Три найзнаменитіші гравюри художника: "Вершник, смерть і диявол", "Св. Ієронім", "Меланхолія". У першій з них зображено вершника, який нестримно мчить уперед, незважаючи на те, що смерть і диявол спокушають і лякають його. У другій — святий Ієронім, який сидить за столом у келії і працює. На передньому плані зображений лев, більше схожий на старого, доброго пса, що лежить поруч.

Жан Фуке (близько 1420—1481 pp.) — перший французький великий художник нової епохи — малював портрети і релігійні композиції. Старанність поєдналася в нього з монументальністю у трактуванні образу. 

Категорія: Інше - різне | Додав: djkvinta (04.05.2012)
Переглядів: 2713 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Навчання [40]
Шпаргалки, підготовка до екзаменів, статті
Реклама - Ваші повідомлення [0]
Інше - різне [73]
Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) [0]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz