| Головна » Статті » Інше - різне |
Узк
| 71. Акціонізм (хепенінг, перформанс, рольова гра) Акціонізм є узагальненою назвою для "мистецтв дії”, в яких твором є жест, розіграна "вистава” або спровокована "подія”. Акціонізм бере початок у творчості футуристів, дадаїстів, сюрреалістів, але великого поширення набуває тільки з 60–70х років XX ст. Xепенінг (від англ. heppening – подія, випадок; те, що відбувається) – це певна форма дій, акцій, учинків, під час яких митці намагаються залучити глядачів до гри, сценарій якої намічений тільки приблизно. Це вид рухомого твору, в якому навколишнє середовище, речі відіграють роль не менш вагому, ніж живі учасники акції. По суті справи хепенінг є ігровою імпровізацією, яка дає вихід різноманітним підсвідомим спонуканням. Хепенінг може виглядати порізному. Наприклад: присутні (учасники акції) маленькими ножицями зрізають шматочки одягу з дівчини моделі; або присутні проходять крізь "стіни” з аркушів паперу, на які нанесені різноманітні написи... У хепенінзі Капроу "Помаранчевий сік” (1964) учасники дійства розглядали ванну з дівчиною, що обливала себе соком, і коментували побачене. Перформанс (від англ. performance – виконання, виступ, гра, вистава) – концептуальна форма "мистецтва дії” або різновид акціонізму, який полягає у виконанні митцем певних, заздалегідь спланованих дій перед запрошеною публікою. Перформанс може проводитися в художній галереї, музеї або на відкритому повітрі (пейзажний перформанс). Перформанс принципово відрізняється від театру тим, що виконавець або учасник дії виконує абсолютно реальні дії, котрі нічого, крім них самих, не зображують. Від хепенінгу ж перформанс відрізняється тим, що публіка займає позицію скоріше спостерігача, а не учасника подій. Засобом і матеріалом творчості в перформансі служать тіло, зовнішній вигляд, рухи, поведінка художника-актора. Це – події, дії, процеси, в яких художник використовує своє тіло і тіло своїх колег, костюми, речі й оточення, надаючи кожній позі, жесту, положенню в просторі, контактам з предметами та середовищем символічноритуального характеру. Н-д: Людина в білому одязі грає на скрипці, стоячи на двох шматочках льоду, котрі повільно тануть у неї під ногами... Оголена людина непорушно стоїть біля стіни, потім лежить на канапі, сидить на стільці... і т.д. Рольова гра. Значення гри в житті людини навряд чи можна перебільшити. Рольова гра є комплексною творчістю, адже в ній як автори-майстри, так і учасники мають продемонструвати і літературні здібності, й акторські, й прикладні вміння (виготовлення костюмів, антуражу і т.п.). У рольовій грі можна вивести назовні, упредметнити підсвідомі бажання, мотивації тощо. Навіть сюжет у рольовій грі, як і в хепенінгу, є скоріше предметом творчості, а не рефлексії. Рольова гра доводить до певної завершеності проголошену колись ще поп-артом тезу про зрівняння мистецтва і життя. 72. Постмодерністська модель світобачення. Постмодерн (букв. — те, що йде після модернізму, за модернізмом). Цей напрямок у сучасній культурі і культурології сформувався у 70–80 рр. ХХ ст. Саме у цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки культурного прогресу поставили під загрозу знищення часу і простору самої культури. Е. Гідденс обґрунтував появу постмодернізму «втомою від прогресу». Характерними рисами постмодерну є: — принцип «подвійного кодування», що полягає в одночасній орієнтації на маси та еліту; — звернення до забутих художніх традицій; — стильовий плюралізм (відео, інвайромент, хеппінг та ін.); — звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії; — художній експансіонізм, який розширює і ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо). Постмодернізм виступає як парадигма інтелектуальної і художньої трансформації духовного світу сучасної людини. У всякому разі, є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури ХХ століття. Постмодернізмом позначуються нові тенденції, котрі намітились в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу. Загальною спрямованністю цих настроїв є боротьба проти канонів та класичних прийомів. Головна тенденція постмодернізму – принципова несистематичність, умисний еклектизм. Його каноном виступає відсутність будь-якого канону. Постмодерністи розчарувались в ідеалах та цінностях Відродження та Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Прихильники постмодернізму намагаються залучити до свого ідейного поля весь досвід світової художньої культури, але не з ціллю просвітництва, а з метою піддати іронії цей досвід. Іронізм стає смислотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва. В культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як послідовник авангардизму, повністю стираючи межі між раніше самостійними сферами духовної культури та рівнями свідомості – між науковим та буденним, "високим мистецтвом” та масовою культурою. Постмодернізм закріплює перехід від "витвору” до "конструкції”, а його визнаними художніми методами стають компіляція та цитування культурних зразків, колаж. Постмодерністські експерименти викликали до життя стирання граней між традиційними видами та жанрами мистецтва. Для постмодернізму, зокрема поп-арту , характерним є завдання довести можливість перетворення любого предмету дійсності на предмет мистецтва. Так, представники поп-арту підставку для пляшок, велосипедне колесо, пісуар виставляли в якості предметів для естетичної насолоди, намагаючись цим довести, що красу можна знайти і в повсякденних речах, предметах побуту. 73. Основні принципи постмодерністської естетики Постмодернізм: поглиблення естетичних експериментів XX століття. Місце сучасного мистецтва у становленні духовної культури. Постмодернізм виник як продовження авангардистських експериментів початку століття. На перший погляд, художні прийоми постмодернізму не несуть нічого нового в порівнянні з модернізмом, проте філософська основа принципово змінюється. Постмодернізм визнає неусувне мовної обумовленості свідомості, неминучість вторинності все, що створюється в культурі: не сподіваючись більше на звільнення суб'єкта, постмодерністи констатують його «смерть» (метафора «смерть автора» належить французькому філософу Р. Барту). Символом постмодерністської культури стають лапки, так як стверджується неминучість цитування, повторення. Цей факт сприймається, проте, спокійно, без надриву. Втрата почуття новизни і повноцінності творчості компенсується пануванням ігрового начала в культурі, вільної від усіляких ієрархій, торжеством плюралізму. Мабуть, знаковим для постмодерністського авангарду є твір американського композитора Дж. Кейджа «4 хв. 33 сек. ». Під час його «виконання» музикант просто нічого не грає. Тут акцентується насолоду широтою можливості, яка відкривається перед музикантом, заради нього відбувається «відстрочка», відкладання виконання. Постмодернізм бореться з універсальним, а отже, зі справжнім і новим, що претендують на істинність. Звідси еклектизм - нескінченне комбінування віджилих форм. Постмодернізм, на відміну від модернізму, ан-тіутопічен, тобто, не звернений у майбутнє, не пропонує нічого нового, скоріше він звернений до минулого. У більш широкій перспективі прийнято говорити про «лабораторному» стані всієї сучасної культури (і мистецтва в тому числі), перехідної ситуації, перспективи, рішення якої все ще не ясні. Епоха постмодерну відзначена тотальною кризою віри в розум, науку, прогрес, демократію, Бога і т. п. Соціальні катастрофи середини XX ст. значно підірвали віру в творчі можливості людського розуму. Природно, що мистецтво другої половини XX ст. позбулося претензійності, характерною для модерністських концептуалістів. Ч. А. Дженкс, який першим заговорив про постмодернізм в архітектурі (1975), фактично заперечує елітарний характер мистецтва. Відповідно до його теорії подвійного кодування архітектура звертається і до еліти, і до «людини з вулиці». Цьому сприяє її еклектичність і функціональність. Твір мистецтва «багатошарово», розшифрувати всі його смисли неможливо. Цивілізаційну основу культурі постмодерну дає постіндустріальна економіка, фактично спекулюють на накопиченому господарському ресурсі: західна економіка мало що створює, але приносить величезні прибутки. Переорієнтація економіки від товаровиробництва на сферу обслуговування, перетворення інформації в основний продукт виробництва, глобалізація соціального та інформаційного простору, створення паралельного віртуального світу і повернення неоархаіческіх принципів у реальне життя (національний і релігійний фундаменталізм, неоязичництво і т. п.) - ось об'єктивні передумови постмодернізму . З іншого боку, мистецтво періодично переживає яскраво виражені перехідні стадії, під час яких відбувається лише деяка модифікація минулих досягнень. У цьому сенсі постмодернізм у мистецтві - така ж реакція на модернізм, яким було рококо для бароко, і за ним, поза сумнівом, піде потужна новаторська стадія (на це вказує відомий сучасний дослідник Н. С. Автономова). Історія постмодерністського мистецтва вже налічує кілька десятиліть (з кінця 50-х років XX ст. До теперішнього часу). Його специфіка визначається наступними положеннями. 1. Мінімалізація художньо-виражальних засобів з метою скоротити дистанцію між мистецтвом і реальністю. При цьому реальність "розігрується» або симулюється. Мета художника - створення повної ілюзії реальності. У кінематографі для цього використовуються новітні технології. У живописі одним із прийомів стало використання фотографії (так, твір московського художника Є. Семенова «Сім біблійних сцен» представляє собою фотографії інсценівок сюжетів відомих творів Ван Ейка, Леонардо да Вінчі, Джотто). У якості «скульптури» постмодерністи продовжують використовувати інсталяції (від англ. Installation - «пристрій», «споруда») - різноманітні предмети або групи предметів. «Гіперреалізм» має на меті запобігання самої можливості порівняння між художнім і реальним, насолоду обманом. Не випадково під картиною Р. Магрітта, зображує курильну трубку, стоїть напис «Це не трубка». Дійсно, створюючи копію, художник підміняє нею оригінал і, отже, сприяє його забуттю і спотворення, в цьому полягає іронія постмодернізму. «Гіперреалізм» - прояв кризи репрезентативності (істинного відображення реальності), який осмислюється в постмодерністській літературі, зокрема у творах французького мислителя Ж. Дерріда. 2. Стильовий синкретизм, еклектика, а також цитатність і монтаж як метод художньої творчості. Зразок новітньої архітектури - будинок художньої галереї в Штутгарті, вибудуване за проектом Дж. Стерлінга. Фасад прикрашений різнокольоровими світильниками у вигляді довгих труб. Всередині - світлі зали, скло і сталь, однак зустрічаються колони, «запозичені» з єгипетських храмів, а внутрішній дворик виконано «під античні руїни». У творах постмодерністських письменників безліч прихованих цитат. Так, один з героїв роману У. Ек «Ім'я троянди» (дія його відбувається в XIV ст.) Цитує Л. Вітгенштейна - мислителя XX ст. 3.Концепция краси полягає в утвердженні краси дисонансів (зокрема, в музиці). 4.Среді естетичних категорій на верховенство претендує категорія дивного. 5.Тенденція до гуманізації мистецтва (у літературу 6.Появляется так звана «екологічна естетика», в рамках якої вводиться термін «екологічна краса». Цей напрямок засноване на ідеї моделювання мистецтвом ставлення до навколишнього середовища за допомогою архітектури, садово-паркового мистецтва, дизайну. Класичним прообразом служить у даному випадку японський сад каменів - модель природи як твір мистецтва. 7. Постмодерністська «теорія новизни» не вимагає розриву з минулим, його дискредитації: інновація повинна служити новим ланкою, доданим до класичної спадщини, подібно до того, як новий будинок змінює архітектурний ансамбль. Існує думка, що постмодернізм доводить модерністські експерименти до абсурду. Критики констатують «смерть мистецтва». Однак навряд чи варто сприймати гуманізацію художньої творчості, його демократизацію за кризові явища. Сучасне мистецтво спрямоване, в першу чергу, на організацію діалогу з публікою, залучення її до творчий процес. Не випадково Р. Барт констатував, що смерть Автора обертається народженням Читача. Мистецтво спонукає до самостійного мислення і, крім того, воно пов'язане з розвитком сучасних технологій, тому саме воно може сприяти відродженню інтересу до науки і демократії і протистояти зростанню релігійного фундаменталізму та націоналізму. Ця місія здійсненна у разі, якщо мистецтво дистанціюється від низькопробної комерції і зможе сформулювати позитивні програми і концепції. 74. Культура та глобальні проблеми сучасності. У XX ст. людина зіткнулася з проблемами, від рішення яких залежить доля цивілізації. Ці проблеми названі глобальними. Слово «глобальний» походить від латинського «globus», що значить «земну кулю». До першочергових з них відносяться: ■ подолання екологічної кризи, пов'язаної з катастрофічними наслідками людської діяльності (забруднення навколишнього середовища, зменшення озонового шару атмосфери, парниковий ефект, що виник у результаті підвищеного вмісту вуглекислоти газу в повітрі, і т.д.); ■ запобігання війни з застосуванням зброї масового ураження (термоядерного, хімічного, біологічного), створення без'ядерного ненасильницького світу; ■ подолання голоду, убогості, неграмотності, розриву між багатою Північчю і бідним Півднем (країни, що розвиваються); ■ знаходження нових джерел сировини, забезпечення подальшого розвитку економіки, запобігання негативних наслідків науково-технічної революції. Причини виникнення глобальних проблем в наступному. По-перше, це цілісність сучасного світу, що забезпечується глибинними політичними і економічними зв'язками. Зримим, грубим їхнім проявом були світові війни. Війна, що почалася на границях Польщі і Німеччини, прийшла в Африку, на Близький і Далекий Схід, у Тихоокеанський басейн, в Крим і на Кавказ ... Всі виявилися учасниками єдиної історичної драми. У кривавій м'ясорубці воєн перемелює все, що індивідуалізувало і певним чином розділяло людей: границі, політичні пристрасті, національні особливості. Видатний російський мислитель М. Бердяєв писав, що в піднявся «світовому вихрі в прискореному темпі руху» все зміщується з своїх місць. Але в цьому вихорі можуть загинути і найбільші цінності, може «не встояти людина, може бути розідраний на шматки». По-друге, криза світової цивілізації зв'язана зі зрослою економічною міццю людини, що ніколи не стягувала з природи стільки данини, як тепер. За останні сто років промислове виробництво планети збільшилося більш ніж у п'ятдесят разів, при цьому 4 / 5 цього приросту отримано з 1950 р . Сьогодні світова економіка створює валової продукції на суму близько 13 трильйонів доларів, у найближчі півстоліття може збільшитися ще в 5-10 разів. Вплив людини за своїми наслідками зараз можна порівняти з самими грізними силами природи. Ще К. Е. Ціолковський вважав, що майбутнє людство повністю перебудує нашу планету і стане надалі силою, що перетворює Космос. Тепер же людина, володіючи могутністю планетарного масштабу, схожий на учня чарівника, який викликав до життя чарівні сили, але не може їх приборкати. Тому, по-третє, однією з причин виникнення глобальних проблем є нерівномірність розвитку країн і культур. Економічна і політична взаємозалежність країн доповнюється інформаційною. Завдяки телебаченню, супутниковому зв'язку, комп'ютерним системам події і відкриття у світі сприймаються і поширюються миттєво. Тим часом люди, що споживають і використовують інформацію, не просто леї пут у різних країнах з різним політичним ладом, з погляду досягнутого ними рівня розвитку, вони живуть в різних історичних культурних епохах. Родоплемінна община з басейну Амазонки або Тропічної Африки, ледь вийшла з кам'яного віку, знаходиться на відстані всього декількох годин польоту від мису Канаверал або Байконуру, відкіля людина стартує в Космос. Тому зрозуміло, чому світове співтовариство настільки сильно стурбоване проблемою ядерного тероризму і виступає проти поширення ядерної зброї. У свідомості окремих людей химерним чином сполучаються шари різних культур. Це можна проілюструвати таким прикладом. Існує поняття функціональної неграмотності: люди, завершивши шкільне навчання, приходять на виробництво, але не можуть зрозуміти зміст примітивної письмової інструкції, зробити прості розрахунки, заповнити необхідні бланки. Функціональна неграмотність - бич цивілізації і культури другої половини XX ст. За офіційними даними, в США налічувалося 22 млн функціональних неписьменних, у Франції - 3 мільйони, а в цілому в країнах ЄЕС - 15 млн. чоловік. Світова система освіти не встигає за змінами, що відбуваються у світі. Науково-технічна революція з її інтелектуалізацією праці, помітними змінами в структурі виробництва, з інформаційним вибухом і т.д. змінила уявлення про ті особистісні риси, які повинні виховуватися в системі освіти. Необхідно відзначити, що всі глобальні проблеми сучасності взаємозалежні, і їх ізольоване вирішення неможливе. Не можна, наприклад, забезпечити економічне відродження слаборозвинених країн без запобігання наростаючого забруднення навколишнього середовища. Інакше економічна катастрофа на планеті неминуча. Людина може вирішити поставлені перед ним глобальні проблеми Наприклад, найстрашніша загроза людству останніх десятиліть вугром термоядерної війни між наддержавами в значній мірі ослабла і не є головною в списку глобальних проблем. Це Пов'язано багато в чому з тими змінами, які відбуваються в Росії. Вирішення глобальних проблем можливе при усвідомленні витоків, гостроти та масштабів, негативних наслідків накопичення «критичної маси» цих проблем. Потрібно нове політичне мислення, тобто розуміння того, що всі країни і народи світу одностайні у своїх інтересах. Виживання людства можливе лише шляхом відмови від насильства в політиці і міжнародних справах, створення без'ядерного світу і утвердження загальнолюдських цінностей, їх пріоритету над класовими та національними інтересами. Вирішення глобальних проблем можливе за обов'язковий перехід до сталого розвитку людства. Економічна діяльність та інтенсивне освоєння природи, демографічні процеси і освоєння космосу повинні бути взяті під розумний, але жорсткий контроль цивілізації. Задоволення життєвих потреб нинішніх поколінь людей не повинно відбуватися шляхом позбавлення такої можливості для майбутніх поколінь. Вирішення глобальних проблем можливе на шляхах «нового гуманізму», який вимагає революції людських якостей. Людині слід відмовитися від непомірних амбіцій і невгамовних апетитів, від психології підкорення природи і зосередження на іншому - на збереженні і відтворенні життя у всіх її формах. Право на існування має все живе, а не тільки лише людина. 75. Глобалізаційні процеси в сучасній світовій культурі Питання взаємовпливу культур різного типу як проблема теорії культури була поставлена ще культурною антропологією початку XX ст. Значний внесок у її розробку належить представникам британської та північноамериканської антропологічних шкіл першої половини XX ст., які, осмисливши поняття "культурного обміну", запропонували для означення процесів безпосереднього і тривалого контакту різних культурних груп, у результаті якого зазнають змін культурні парадигми обох цих груп, термін " аккультурація". Аккультурація широко досліджувалася на матеріалі різних культурних форм і різних видів соціальної організації. Методологічному обгрунтуванню аккультуранії були присвячені, наприклад, праці провідного представника американської культурантропології Дж. Гершковича. Він досліджував аккультурацію на матеріалі культурних процесів у Південно-Африканській Республіці, які являли собою приклад взаємодії європейських цивілізаційних форм з африканським традиційним способом життя. Світогляд, що відповідає еволюціоністській культурологічній парадигмі (див. тему 6), завжди, як правило, виходив з розмежування "примітивних" і "розвинутих" культур. Свого часу, особливо від епохи Великих географічних відкриттів, представники європейських країн — місіонери, службовці та чиновники були щиро переконані в справедливості й навіть благочинності своїх дій, спрямованих на підвищення "цивілізованості" аборигенів. Вважалося, що, викорінюючи "примітивні" вірування, ритуали, звичаї та традиції і намагаючись замінити їх "істинною" релігією, "прогресивними" соціальними відносинами і т.п., долучаючи туземців до результатів досягнень сучасної (європейської) науки та технології, європейці тим самим об'єктивно сприяють прогресові культури тубільних народів. Малося на увазі, що всі народи з огляду на загальні закони культурної еволюції все одно йдуть тим самим шляхом розвитку, що і європейці, але встигли пройти ним менше. Тому такий культурний вплив розумівся як "підтягування" "відсталих" народів і країн. З руйнацією колоніальної системи постала проблема подальшого розвитку колишніх колоній. Оскільки владні верхівки цих країн часто вже були представлені людьми, що дістали європейську освіту і тією чи іншою мірою засвоїли європейські культурні цінності (принаймні прийняли їх хоча б на зовнішньому, "ритуальному" рівні), то вибір шляху розвитку нерідко робився на користь способу життя західної цивілізації. Процеси, що відбувалися в культурі країн, які отримали політичну незалежність і прагнули набути сучасних рис, згодом дістали назву модернізації, а їх наукове обгрунтування, відповідно, — теорії модернізації. Серед наукових категорій, якими оперують сучасні дослідники в галузі соціально-економічних і політичних процесів, на перше місце стрімко виходить поняття "глобалізація". Глобалізації і глобалізаційним процесам присвячено десятки монографій, тисячі наукових та публіцистичних статей. Проте саме у цьому випадку слід зазначити, що "кількість" ще не переросла в "якість". Не лише у широкому загалі, а й серед науковців набуває популярності дихотомічне, аж ніяк не наукове твердження "за" чи "проти" . За результатами останніх опитувань громадськості значно більше тих, хто "проти". Зокрема помітно набирає сили тенденція до критичного сприйняття глобалізації внаслідок явного розмивання суверенітету національної держави. Окрім того, так звані "антиглобалісти" наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі ТНК (транснаціональних корпорацій) та єдиної на сьогодні "наддержави", а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні, тероризм, "кримінальна глобалізація" тощо. Такі обставини, на наш погляд, є найголовнішим "каменем спотикання" сучасної глобалістики. Звичайно однополюсна глобалізація "по-американськи" у деяких прошарках населення багатьох країн світу викликає природний опір – "антиглобалізацію". Проте глобалізація не може обмежуватися лише негативними проявами та конкретними, чітко спланованими акціями глобалізаційних "лідерів" і "аутсайдерів". Адже стрижневим компонентом цього явища є об'єктивне підгрунтя – перш за все детермінантний процес всеохоплюючих економічних зв'язків і відповідні соціально-політичні процеси. Глобалізація є порівняно новою і найвищою стадією розвитку давно відомого процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) численних аспектів суспільного життя. Вона відображає об'єктивний процес активізації взаємопроникнення та взаємозалежності сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних процесів у світовому масштабі, які не лише долають національні бар'єри, а й поєднують на перший погляд несхожі й різновекторні явища. Термін "глобалізація" епізодично застосовувався впродовж багатьох десятиліть, проте лише на початку 80-х рр. він став фігурувати як базовий елемент різних концептуальних побудов. Серед багатьох визначень дефініцій цього явища найбільш вдалим, на нашу думку, є злиття трьох в одне: глобалізація - це "вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки і політики, а в зародковому стані - і культури" (В.Пефтієв, В.Черновська) яка першочергово проявляється в процесах гомогенізації і суверенізації (К.Ейк) а також "у зростаючій взаємозалежності різних суспільств" (Г.Ділігенський). Наведені ознаки ілюструють досягнення глобалістики як окремої галузі наукових знань. Проте вони не позбавлені деяких недоліків, зокрема не містять конкретних указівок щодо перспектив національних політичних інститутів і не називають функцій національної держави. 76. Культурна самобутність народів світу. Діалог культур. Для подолання глобальних проблем людства необхідно вирішити найголовнішу проблему – подолання культурної дистанції, розколу культур, зіткнення цивілізацій (за С.Хантінгтоном), налагодити діалог культур на грунті інтенсивного розвитку міжкультурних комунікацій. Останні повинні бути як двосторонніми так і багатобічними та здійснюватися в усіх сферах культури з урахуванням самобутності культур та тенденцій універсалізації світового культурного простору. Захист культурної самобутності народів в усьому світі містить множину проблем. У горизонтальній площині проблеми культурної самобутності виявляються у нескінченій численності соціальних ситуацій: від етнічних, релігійних і мовних меншостей до робітників-емігрантів; від культур, які намагаються зміцнити національну єдність на основі певної базової культурної самобутності, до поневолення — повільного, але невмолимого — великих культур одноманітної космополітичної культури. У вертикальній площині проблема значно складніша, бо необхідно точно й конкретно визначити, від чого може відмовитися дана група і що вона пристрасно бажає зберегти. Захист культурної самобутності, зрозуміло, не повинен означати «вавілонізації» людства, так само, як не допустимо жертвувати культурними різницями в ім'я загальної одноманітності. Сприяти різноманітності культур — одна із цілей світової спільності (ООН), що зафіксована в першій статті Статуту ЮНЕСКО. У ній говориться, що мета спів робітництва — сприяти «зближенню і взаєморозумінню народів шляхом належного використання апарату колективного інформування, рекомендуючи для цього укладення міжнародних ухвал, які вона (ЮНЕСКО) вважатиме корисними для вільного розповсюдження ідей словесним і образотворчим шляхом». Однак культурна різноманітність не є чимось саме собою зрозумілим, її необхідно розвивати. І ряд останніх технічних досягнень відкриває особливі перспективи в цьому плані. У розвиткові світового соціокультурного процесу істотну роль відіграє діалог культур Сходу й Заходу. Дійсно, Схід подарував людству багато прекрасних творів літератури, мистецтва, філософії, науки, що впливали й продовжують впливати на художній та інтелектуальний розвиток людства. Сьогодні діалог культур Сходу і Заходу набув воістину загально-людської значущості. У ньому — не лише зацікавленість індустріального Заходу, що намагається знизити конфронтацію з «третім світом», підключити його до світової економіки і політики (правда, далеко не завжди на рівних умовах), не лише актуальний для Сходу пошук шляхів і засобів модернізації. У ньому — єдиний спосіб знайти вихід з ситуації кризи, яка погрожує життю планети. Діалог культур Сходу і Заходу необхідно розглядати як природний, постійний процес, не зводити його до синтезу будь-якої єдиної ідеології. Діалог культур Сходу і Заходу необхідний не тільки заради розуміння іншого, але й значно глибшого усвідомлення самого себе. Він не може, не повинен мати кінця: він — постійний процес, який дозволить людству позбутися «самовбивства», зберегти життя в його різноманітності. Діалог культур Сходу й Заходу дозволить кожній людині «спокусити» те духовне багатство, яке створене протягом багатьох тисячоліть східними і західними народами. 77. Історичні умови розвитку української культури 14-16 ст. Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-полі¬тичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залиши¬лись руїни. Всі руські князівства опинились у повній за¬лежності від татарського хана. В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого князівства Литов¬ського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі. Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культурі!, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і за¬конів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі». На думку М. С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київ¬ської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство. У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Во¬линь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поши¬рився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні приєднати до польської корони». У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внаслідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул «государя всієї Русі», згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави. Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат. Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення. Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає. Це пояснювалось тим, що під впливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а згодом і на Волині. Чимало представників української феодальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір. Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей. З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-католицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиціях православ'я. Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трактаті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури. Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася. 78. Виникнення друкарської справи в Україні Виникнення друкарства на Україні — яскравий приклад російсько-українських культурних зв'язків. У середині XVI ст. в Москві було засновано друкарню, яку тепер називають анонімною, оскільки ні на одному з кількох її видань не вказано місце й час видання. Першою російською точно датованою друкованою книгою став «Апостол», виготовлений Іваном Федоровим і його помічником білорусом Петром Мстиславцем у Москві (1564). Невдовзі після видання «Апостола» Іван Федоров і Петро Мстиславець були змушені виїхати з Москви. У 1569—1570 pp. вони видали дві книжки («Учительноє євангеліє» і «Псалтир з часословцем») у білоруському містечку Заблудові на кошти православного магната Григорія Ходкевича. Звідти Федоров переїхав до Львова. Як згадував сам І. Федоров, у Львові він отримав допомогу від людей вбогих, «неславних в мирі». Серед тих, хто підтримав першодрукаря, були ремісник-сідляр Сенько Каленикович, маляр Лаврентій Пилипович Пухала, а також ігумен Онуфріївського монастиря Леонтій. Долаючи численні труднощі, І. Федоров організував у Львові друкарню, в якій протягом року (25 лютого 1573 — 15 лютого 1574) видрукував книгу «Апостол» — первісток друкарства на Україні. Книжка вийшла церковнослов'янською мовою, яка залишалася засобом міжслов'янських культурних взаємин. Львівський «Апостол» за текстом повторює московське видання. У післямові до книги Федоров підкреслює свою відданість друкарству як служінню народові «мистецтвом рук своїх». На останній сторінці вміщено видавничу марку — особистий знак І. Федорова і герб міста Львова в оточенні пишного ренесансного орнаменту. У 1574 р. І. Федоров видав ще одну книжку — перший у східнослов'янських народів друкований буквар. Зміст цього букваря подекуди виходить за межі початкового навчання грамоти; що ж до орнаментального оформлення, то в ньому відчувається певний вплив українського декоративного мистецтва. Із Львова І. Федоров переїхав до Острога, де 1578 р. в друкарні К. К. Острозького видрукував буквар із короткою хрестоматією церковнослов'янських і грецьких текстів, застосувавши поряд із шрифтами старого зразка новий кириличний напівкурсивний шрифт, що має спільні риси з тогочасним українським скорописом. Зробив цей шрифт, ймовірно, учень І. Федорова Гринь Іванович. Повністю новим шрифтом було надруковано 1580 р. книгу Нового завіту з предметно-тематичним покажчиком, який склав приятель першодрукаря український вчений Тимофій Михайлович. Це видання вважається первістком вітчизняної бібліографії та інформатики. І. Федоров видав не церковнослов'янською, а тогочасною українсько-білоруською літературною мовою «Хронологію» білоруського поета-кальвініста Андрія Римші, яка за формою нагадує віршований твір, а за змістом — хронологічний перелік найважливіших, на погляд автора, подій біблійної історії. Вінцем друкарської майстерності І. Федорова стала Острозька біблія (1581) — перше у східнослов'янських і південнослов'янських народів видання повного церковнослов'янського тексту біблійних книг. Для нього було відредаговано і звірено з грецькою біблією церковнослов'янський текст, підготований у Новгороді в кінці XV ст. під керівництвом єпископа Геннадія. Острозька біблія мала стати зброєю у боротьбі проти наступу католицизму. Це видання довго вважалося зразковим не лише на Україні, а й далеко за її межами. Іван Федоров був не лише друкарем, але й визначним культурно-освітнім діячем. Він вніс значний вклад у розвиток друкарства і зміцнення культурних зв'язків України з Росією та Білорусією. 79. Розвиток освіти та науки. Острозька академія Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших університетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanus, russikus і т.ін. (Рутенія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час). У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV — XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було понад 2 тис. українців. Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав там у 1478—1482 pp. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483 р., лише через ЗО років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету». Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1582) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV ст. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст. Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відомою була також школа грамоти у м. Красноставі в Галичині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церковнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитв, співу. Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив близько 1576 р. князь Костянтин Острозький у м. Острозі (тепер у Рівненській обл.). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін. Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI — на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські шко-ли. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських школах регламентувалося статутом — «Порядком шкіль-ним». У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу. На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянський колегіум (згодом перейменований в академію), що став на рівень західноєвропейських університетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Його вихованці часто продовжу-вали навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга. Братські школи були значним конкурентом католицьким і уніатським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Поширеною у школах і серед вчених була й латинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європейську науку і культуру. Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гулевичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху, у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братської школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам. Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив «Підручник логіки», а Інокентій Гізель написав «Загальний нарис філософії». В Україні тривалий час працював військовий інженер із Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову працю з економічної і фізичної географії України. 80. Складність релігійного життя. Полемічна література. Релігія – винятково складне явище суспільного життя і за змістом і за способами життєдіяльності. Релігія – єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обґрунтувати існування надприродного: Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом на світ, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани. вчені та митці. Кожна з великих релігій у своєму духовному центрі містить кілька спільних духовних практик, універсальних за своєю природою і покликанням допомогти нам відкрити власну душу або внутрішню Самість, наш взаємозв’язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик-репетицій, бажаних духовних якостей виокремлюють сім вічних: 1. Зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жадань та пошук бажань власної душі. 2. Розвиток емоційної мудрості: зцілення власного серця і навчання любові. 3. Моральне життя: відчуття приємності від продукування добра. 4. Концентрація й заспокоєння власного розуму. 5. Пробудження духовного бачення: навчання чіткого бачення божественного в усьому. 6. Виховання духовного розуму: розвиток мудрості й розуміння життя. 7. Вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості служіння. Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомостей і якості – добро і безкорисливість. Духовні традиції великих релігій акцентують увагу на трьох якостях розуму і містять практики для їх розвитку – практики розвитку етики, концентрації і мудрості. Етика є неодмінною умовою, оскільки коли ми живемо неетично і цілеспрямовано шкодимо іншим людям, ми шкодимо й самим собі, оскільки наш розум починає охоплювати страх і провину. Концентрація необхідна для того, щоб втихомирити наш неспокійний розум і вивільнити його від численних клопотів, невідчепних думок, які нас часто переслідують. мудрість необхідна для осягнення власних глибин і навколишнього світу. Релігія є складним, синтезуючим духовним феноменом, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання, важливою сферою універсуму культури. Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні.Зміст Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої». На початку 17 століття в Україні значного поширення набула полемічна література, в якій відбувалося змагання проуніатських та антиуніатських публіцистів. Водночас серед публіцистів, критиків Берестейської церковної унії вирізняється поміркований напрям. Його представники передчували майбутню катастрофу і закликали шукати шляхи його уникнення. Українська полемічна література виникла як засіб захисту православ’я від католицько-шляхетської експансії, але вийшла за межі не тільки церковних суперечок, а й широких конфесійних тем. Вона широко охоплює суспільну тематику і, виступаючи на захист трудящих верств, починає трактувати питання власне гуманізму. Важливе місце в системі української полемічної літератури посідає творчість М.Смотрицького, зокрема його трактат "Тренос". У "Треносі" та інших творах М.Смотрицький виявив ґрунтовні знання й вільну орієнтацію у західноєвропейських літературах, мистецтві, культурних традиціях. На це звертали увагу вчені у дожовтневий період /П.Житецький, В.Завитневич, І.Франко та ін./ і радянські дослідники /С.Маслов, В.Перетц, П.Попов, В.Микитась, Д.Наливайко, В.Німчук, Є.Прокошина, П.Яременко та ін./. Письменник поєднував широку ерудицію з умінням професіонально застосувати свої знання. Участь української літератури кін. XVI — поч. XVII ст., зокрема полемічної, у загальноєвропейському літературному розвитку здійснювалась за законами функціонування зональних та регіональних художніх систем. Розкриття цих закономірностей залежить від ступеня вивчення та систематизації зв’язків і взаємодій національних літератур. Вони розвивались і раніше, але регулювались іншими суспільними законами і мали інший ідейно-естетичний характер, хоча теж не були звичайною сумою контактів, упливів і запозичень. В умовах Відродження відбувається складна взаємодія між національними літературами і цілими їх групами, а також між різнорівневими системами. Її складають не тільки і не стільки контакти, впливи та запозичення, скільки процеси зближення і відштовхування результатом яких є вироблення цілих типів художнього мислення. Зіставлення української полемічної літератури з літературою європейського Ренесансу виразніше виявляє в українських полемічних творах діалектичне поєднання гуманістичних принципів з широкими і вузькими релігійними питаннями. В естетичному плані полемічність сприяє виявам ширшого, реалістичнішого підходу до дійсності, конкретизації й індивідуалізації художніх образів, перетворенню художньої правдивості на засіб виміру й вираження ідейного змісту. Полеміка в європейській літературі виникла між католицтвом і католицькою церквою та всіма західно- і середньоєвропейськими протестантськими опозиційними рухами, по суті рухами національного утвердження європейських народів — кальвінізмом, лютеранством та ін. Полеміка ж між православ’ям та католицтвом була полемікою між двома офіційними церквами. Але православ’я теж було пов’язане з грандіозним національно-визвольним рухом. Тому полеміка між православ’ям та католицтвом і унією як однією з форм католицької експансії доповнювала органічно усю загальноєвропейську полемічну картину, будучи її невід’ємною складовою частиною, Вона замикала кільце опозиційного оточення католицизму у загальноєвропейських масштабах. Об’єктивно в ході цієї полеміки проти католицизму захищались принципи ренесансного гуманізму. Гідне місце української полемічної літератури, творчості кращих її представників, як М.Смотрицького, у контексті боротьби європейської ренесансної літератури за гуманізм забезпечувалось самим типом її художнього мислення. | |
| Переглядів: 1698 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |