Середа, 20.09.2017, 12:53
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Психологія

ПС
11. Проблема відрізнення містичного досвіду від інших станів.

Містичний досвід виявляється як відчуття єдності з першоосновою всього сущого, яке може проявлятися як переживання Універсуму як організованої, гармонійної системи, що складається з окремих, тісно пов'язаних між собою елементів, одним з яких є і суб'єкт (містик); в інших випадках можливе зняття всіх кордонів і розділень себе і світу і сприйняття одного як ілюзії, за якою ховається єдина, неподільна і абсолютна першооснова, до якої долучається і індивід. Однак визначальними характеристиками містичного досвіду потрібно вважати, в першу чергу, спрямованість винятково на Абсолют, а також фіксація в якості найвищої мети прагнення до злиття з ним, що принципово відрізняє містику з магією, враховуючи її силовий характер взаємодії, що має на меті підпорядкування, а також взаємодія з широким спектром агентів світу надприродного (духи, тотеми, демони і т.д.).У містичному досвіді своєрідно реалізується прагнення, виявлене, як зауважив Є. А. Торчинов, у двох незалежних наукових напрямах: трансперсональної психології (С. Гроф) і пострелятівістской фізики (Дж.Чу). Безумовно, тут не йде мова про існування самодостатніх суб'єкта та об'єкта, які знаходяться на протилежних краях онтологічної прірви, проте самоствердження особистості, як і пізнання світу, здійснюються саме через подібне, досить принципове розмежування. Якщо ми звернемося до містичних традицій різних культур і епох, то побачимо, що саме таке сприйняття світу і було основною метою містичного просвітлення. У даному випадку зняття "суб'єкт-об'єктного" розмежування реалізується через злиття (ототожнення) містика з першоосновою всього сущого, Абсолютним і первинним джерелом інформації. Перебуваючи на цьому рівні, містик домагається переходу від буденної свідомості, обмеженого рамками суб'єктивності, до метасвідомості, що виходить за ці межі через злиття з Абсолютом і активізації доступу до максимально можливого обсягу інформації. Таким чином, містицизм, як більш-менш теоретично оформлена система пропонує нам рішення проблеми розділеності єдиного Універсуму на сукупність пасивно пізнаваних або ж активно виявляють себе (як у випадку феноменології) об'єктів з одного боку, і суб'єктів, що спотворюють в процесі конституювання і пізнаннясутність окремо взятих об'єктів і Універсуму в цілому - з іншого.


12. Критерії виявлення містичних станів свідомості за У.Джеймсом.



У.Джеймс ставив проблему відрізнення містичного досвіду від психопатологій. Він детально розглядав так звані містичні стани свідомості, які виділив на підставі чотирьох критеріїв.Критерії виявлення містичних станів свідомості

1) Невимовність: «Найкращий критерій для розпізнавання містичних станів свідомості – неможливість знайти слова для опису пережитого, відсутність слів, здатних повною мірою виразити суть цього роду переживань; щоб знати про них, треба випробувати їх на особистому безпосередньому досвіді, бо пережити з чужого досвіду їх неможливо».

2) Інтуїтивність: «Хоча містичні стани і відносяться до сфери відчуттів, проте для того, хто їх переживає, вони є особливою формою пізнання. За допомогою них людина проникає в глибини істини, закриті для раціонального розуму».

3) Короткочасність: «За рідкісними винятками, межею їх є, мабуть, термін від півгодини до двох годин, після чого вони зникають, поступившись місцем буденній свідомості».

4) Бездіяльність волі: «Хоча містичні стани можна викликати за допомогою вольових актів, наприклад зосередженням уваги, ритмічними рухами тіла або яким-небудь іншим способом, узятим з посібника для містиків, але при їх виникненні людина починає відчувати свою волю ніби паралізованою або такою, що навіть знаходиться у владі якоїсь вищої сили». Крім всього іншого, згідно Джеймсу, містичні стани завжди залишають спогад про їхню суть і глибоке відчуття їх важливості, а враження від їхнього впливу залишаються на певний час між їх проявами.


13. Сутність релігійного розвитку. Чинники розвитку релігійності.



На релігійний розвиток слід дивитися, як на процес інтегрування старого і нового. Тут не йдеться про чисто механічне додавання нового релігійного та позарелігійного досвіду, але про спробу поєднати їх на вищому рівні. З плином часу або ж з поглибленням релігійних знань ці рівні стають ще стабільнішими, а горизонти інтегрування все більше розширюються.Здобуття нового релігійного досвіду й узгодження його з тим, який набуто раніше, не проходить легко, бо нерідко на перешкоді стає страх перед змінами. Окрім різних способів оборони перед новим зустрічається багато випадків, коли люди різного віку стараються співставити нове розуміння релігійності з тими принципами, які винесли з дитинства. З цією метою переоцінюються старі життєві системи й нагромаджується новий релігійний досвід. У теоріях релігійного розвитку звертається увага на два типи сприйняття змін: з огляду на пасивність людини вважається, що такий розвиток можливий, але це питання часу, тому не слід його надто прискорювати; за іншим типом стверджується, що релігійне життя розвивається завдяки людським зусиллям. Ці дві концепції релігійного розвитку людини можна назвати відповідно умовно-пасивною і активною. Набування релігійності – це конкретне завдання, а отже й пов’язане з певною працею. Релігійність не є чимось незмінним, вона розвивається, стає більш складною й інтегрованою.

Чинники релігійного розвитку:

а) досвід. Життя дорослої людини значною мірою зумовлене досвідом, винесеним з дитинства, а найперше – контактом з матір’ю. На грунті цих контактів створюються основи довіри, які є ніби фундаментом для відкриття можливостей та формування свого способу розуміння бога. Так дитина, яка не знала прийняття в своїй родині, у дорослому віці матиме серйозні проблеми з довірою до бога, оскільки досвід, винесений з життя в колі родини, робить найтриваліший внесок у розвиток її релігійності. Сформований у цей період образ бога становить або може становити як допомогу, так і перешкоду в релігійному житті. Як і в кожному сприйнятті та переживанні важливої для людини суті, вирішальне значення має приклад конкретної особи, тобто зустріч з кимось, хто для дитини є авторитетом. Молода людина, особливо в стані кризи, зустрічаючи людей, в яких бачить невідповідність релігійних поглядів і щоденної поведінки, навчається сприймати релігію лише як малозобов’язуючий суспільний фасад. Релігійні переживання людини можуть бути різноманітні, починаючи від простого зацікавлення – і аж до вершини релігійного екстазу, видінь. Але найчастіше – це середній вияв релігійності, який найбільше відповідає типовим людським потребам.

б) потреби. Потреби належать до мотивів людської поведінки і в той чи інший спосіб вимагають задоволення. Задоволення потреб призводить до зростання цінності того, хто їх задовольняє. Наприклад, хтось молиться за виздоровлення. Коли позбувається хвороби, то збільшується його віра в бога, а також зростає значення молитви.

в) почуття й емоції. Релігійні почуття виконують ключову роль, коли йдеться про релігійну заангажованість, і то як у позитивному, так і у негативному розумінні. Очевидно, що майже всі почуття, відомі у людини, можуть виявитися в релігійній поведінці, але лише деякі з них мають першорядне значення. Висувається навіть думка про існування комплексу особливих релігійних почуттів, а найперше – релігійного страху й релігійного захоплення. Дуже інтенсивний емоційний контакт з богом визначають як екстаз, відчуття приязні, близькості, довіри, надії, співчуття. Почуття – це такий фактор психічного життя, який у значній мірі спричиняється до формування особистої релігійної зрілості.

г) соціальні групи. На формування релігійного життя дітей значно більший вплив має релігійність батьків, ніж уроки Закону Божого. Не слід також забувати, що родинне релігійне виховання відбувається не в пустоті, воно поєднується з певним кліматом середовища, яке дуже часто лише частково зачіпається сутністю релігії. До основних факторів впливу зараховують групи ровесників, приятелів, моду, засоби масової інформації. Входячи в суспільне середовище, людина постійно навчається чогось нового. Однак навіть найрелігійніше середовище не допоможе здобути зрілу віру розумово або емоційно недорозвинутій людині.



14. Підходи до розуміння розвитку релігійності за Дж. Фаулером та Д.Капсом.

Релігійність є одним із аспектів особистості. Релігійний розвиток відбувається разом з іншими сторонами особистісного зростання. На кожній віковій стадії існує своя специфіка динаміки релігійності.

Психолог Джеймс Фаулер виділяє сім стадій розвитку віри:

1) первинна, або недиференційована віра, коли немовля поступово розвиває довіру до навколишнього середовища і до свого «Я»;

2) інтуїтивно-проекційна віра, коли діти 4-7 років копіюють віру батьків;

3) міфічно-буквальна віра (діти 7-11 років);

4) синтетично-конвенційна віра (діти 11-13 років), коли, намагаючись з’єднати розрізнені факти свого повсякденного існування в осмислене ціле, діти вибирають віру¸ типову для їх культури;

5) індивідуально-рефлексивна віра – молоді люди, що вийшли з підліткового віку, ставлять під сумнів і заперечують традиційні переконання, намагаючись остаточно виробити власні;

6) об’єднуюча віра, або «віра як парадокс», яка приходить не раніше, аніж в 30 років, і людина знов відкриває для себе багатство символіки і таїнств;

7) всеосяжна віра, для якої властиве повне самозречення.

Е.Еріксон вважав, що глибока особиста релігійна віра можлива тільки починаючи з підліткового віку, коли людина не просто слідує культурній і сімейній традиції, але проходить період самоідентифікації, і її вибір віри, як і решта основних цінностей, піддається перевірці і переосмисленню, і в результаті виявляється усвідомленим.

Дональд Капс інтерпретував теорію Еріксона у контексті релігії:
За Е. Еріксоном:
За Д.Капсом:

1 – конфлікт між довірою і недовірою до навколишнього світу;
1 – провидіння і довіра на противагу недовір’ю;

2 – конфлікт між відчуттям незалежності та вдчуття сорому і сумнівами;
2 – благодать або подяка на противагу сорому і сумніву;

3 – конфлікт між ініціативністю і відчуттям провини;
3 – покаяння і ініціатива на противагу провині;

4 – конфлікт між працьовитістю і відчуттям неповноцінності;
4 – покликання і заповзятливість на противагу приниженому положенню;

5 – конфлікт між розумінням приналежності до певної статі і нерозумінням форм поведінки, відповідних даній статі;
5 – віра і ідентифікація в противагу відсутності ідентифікації;

6 – конфлікт між прагненням до інтимних відносин і відчуттям ізольованості від оточуючих;
6 – участь і близькість на противагу ізоляції;

7 – конфлікт між життєвою активністю і зосередженістю на собі, своїх вікових проблемах;
7 – покликання і генеративність на противагу застою;

8 – конфлікт між відчуттям повноти життя і відчаєм.
8 – відчуття святості і цілісність на противагу відчаю.



15. Характеристика закладання передумов розвитку релігійності у немовлят та в період раннього дитинства…

Немовлята. Раніше вважалося, що цей віковий період є часом абсолютної безрелігійності. На сьогодні існує думка, що немовлята переживають два етапи становлення релігійності: арелігійну фазу і фазу квазірелігійної поведінки. У цій другій фазі, завдяки здатності розрізняти кольори, звуки, форми і дії, дитина вже може навчитися простих релігійних жестів, наприклад, вказування на ікони. Під кінець цього періоду вона в стані вимовляти окремі релігійні слова й поєднувати їх з жестами: складати долоні на слова «амінь» і «бог». У першому періоді життя поза материнським лоном для людини дуже суттєво зазнавати доброти від інших, особливо від матері, що зароджує в дитині так звану «прадовіру». Це дозволяє ій перемагати страх, несе виразну радість і відкритість до інших, що тим самим становить психологічну основу для розвитку релігійності, яка полягає в довірі до бога.

Період раннього дитинства. Тут розрізняють такі фази релігійності:

1) фаза релігійності «за матір’ю». Ця фаза охоплює другий рік життя після народження, під кінець її дитина вже може наслідувати найпростіші молитви. Може також розуміти відмінність релігійної ситуації від інших, які переживає. Іноді під час тематичних ігор може розігрувати елементарні релігійні сцени. Розвиток почуттів дозволяє дитині переживати деякі релігійні почуття. З огляду на непостійність дитини в цьому віці, треба бути дуже толерантним до вияву неохоти в релігійних заняттях.

2) початок індивідуальної релігійності. Значний розвиток мови у дітей на третьому році життя дозволяє їм вивчати такі конкретні релігійні поняття як «бог», «Ісус Христос» «Марія». У цьому віці дитина вміє назвати деякі місця і символи, пов’язані з релігією. Однак надалі можливе лише короткочасне зосередження дитини, під час якого вона спроможна молитися з конкретними намірами. У віці трьох років з’являється вже чимало питань метафізичного характеру. Очевидно, що ці питання ще досить прості, адресовані вони переважно найближчим особам. Релігійні поняття, часто веселі і конкретні, починають набувати містичних елементів. Ідея бога збуджує явну повагу, а деколи й острах. У вихованні малих дітей слід звернути увагу на те, щоб не посилювати страху, що його переживає дитина, й не переносити його на бога, щоб не деформувати його образ. Треба розуміти, що трьохлітня дитина має право на антропоморфізацію бога і сприйняття його в казковий спосіб.

Дошкільний період. Бурхливе пробудження уяви, образне сприйняття світу, як повного несподіванок і таємниць, справляє велике враження на дитину і схиляє її до прийняття вищої сили. Спостерігається сильний вплив на дітей християнської іконографії та біблійних оповідань. Певна кількість дітей ототожнює бога з іконою, але більшість дітей розуміють, що бог десь живе, але не таким життям, як на іконі. Уявлення про бога має відчуттєво-уявний характер. Оскільки дитина найбільше послуговується зором і слухом, то за аналогією обидва ці відчуття приписує богу й не може, наприклад, уявити, що бог чогось не чує. Часом плутає бога зі святим Миколаєм. Вважається, що антропоморфічне сприйняття бога зменшується після чотирьох років. Під кінець передшкілля діти вже сприймають бога як істоту нематеріальну, яка все може і лише частково подібна до людини. Стає менше конкретних уявлень про бога, а більше – рефлексивних. Діти в підготовчих передшкільних групах уже сприймають бога як всесильного творця. Істина про всемогутність для дітей ближча, ніж поняття про перебування бога в людських серцях. Зростає цікавість до релігійних актів та обрядів, у зв’язку з чим можна пропонувати молитву в різних місцях і обставинах.

16. Особливості розвитку релігійності в період молодшого шкільного віку. Особливості розвитку релігійності в підлітковому віці та в період ранньої юності.

Вчені вважають, що морально-етичні якості формуються протягом всього життя особистості, але їх основна частина закладається ще у дошкільному та молодшому шкільному віці. Діти молодшого шкільного віку вже мають деякі уявлення, зв'язані з вічними цінностями та їх антиподами (доброта-жорстокість, чесність-нечесність). Їм притаманні уявлення про національні цінності, про громадські, сімейні та цінності особистого життя. Проте, ці цінності не виникають стихійно, їх необхідно формувати, і, насамперед на рівні моральності батьків та вчителів.
Характерним для молодшого шкільного віку є перенесення рис свого батька, матері, священнослужителя на Бога. Дослідники стверджують, що у дітей, які мали суворих батьків, абсолютно переважає авторитарний образ Бога, а в уявленнях дітей, які виростали в атмосфері щирих та довірливих стосунків з батьками, образ Бога наділений гуманістичними якостями.Часто молодші школярі прагнуть до наслідування інших, особливо "сміливих” і "відважних” однолітків і старших, не розбираючись, що у їхній "сміливості” і "відважності” добре, а що погано. Молодші школярі піддаються навіюванню. Особливо учні І - II класів легко наслідують не тільки хороші, а й погані вчинки.
Особливості становлення віри у підлітковому віці насамперед пов»язані з інтенсивним формуванням інтересів. Підліток активно шукає себе, свої перспективи у світі дорослих, шляхи ефективного входження в нього. Рушійною силою становлення інтресів підлітка є афекти-бажання, а провідним процесом, що формує його особистість – осмислення навколишнього світу і свого місця в ньому. У підлітковому віці дитяча гра, в якій дитина компенсує в уяві та відповідних імітуючих діях свої обмежені можливості, витісняється інтенсивним фантазуванням, що виконує цю саму компенсаційну функцію (це є психологічним коренем образності мислення). Такі психологічні особливості підліткового віку сприяют формуванню уявлень про Бога як про всемогутнього і водночас люблячого володаря-батька, на захист, піклування, турботу та підтримку якого щодо роз»язання усіх складних для підлітка проблем завжди можна розраховувати. Проте більшість підлітків, які вірять у Бога-захисника, турботливого батька, не сягають вищих, духовних сфер віри, а залишаються на ритуально-корисливому її рівні.
В юнацькому віці найбільш активно відбувається формування власної ідентичності. Саме в цей період хлопці і дівчата формують цілісний образ свого „Я”, віднаходять для себе пріоритетні цінності, визначають свою приналежність до тих чи інших релігійних течій, створюють певний образ Бога та ставлення до Нього, враховуючи Його абстрактність, одухотвореність та нематеріальність. Потреба реалізувати своє Я-ідеальне, свої задатки, потенції, домогтися успіху стає пріоритетною. Невдачі на цьому шляху можуть сприйматися молодоб людиною як криза власної ідентичності. Власні невдачі, проблеми, покарання за чужі провини породжують у молодої людини сумніви щодо безмежної доброти, турботи та піклування Бога, принамні стосовно неї. Проте нерідко ці емоційно насичені сумніви, розчарування, пошуки себе у ранній юності приводять до навернень, містичних відкриттів, до щирої віри на все життя.



17. Особливості розвитку релігійності в періоди ранньої дорослості…



Рання дорослість. У цей період сім'я, професійна діяльність і заробітчанство так поглинають людину, що ніби й не вистачає часу на релігійне життя. У цей час нерідко переживається смерть близьких людей (батьків, дідуся й бабусі), але швидко про це забувається, у чому, зрештою, виразно допомагає життєва сила й активність (часом надактивність). Цей період життя людини називають часом релігійної стабілізації. Рання дорослість характеризується найменшою релігійною активністю. Певне відродження релігійності відбувається у батьків під впливом катехизації їхніх дітей та у зв’язку з деякими подіями свого жиггя. Це, найперше: переживання терпінь, гріха, зради чи криз, серед яких важливе місце посідає так звана криза середнього віку, що завершує зрілу молодість. Полягає вона в усвідомленні, що вже півжиття минуло, а людина відчуває себе ніби човном, що безцільно плаває на хвилях життя. До кризи середнього віку додається страх утратити те, що для особи цінне.Зрозумівши обмеженість своїх фізичних і психічних сил, легше осягнути істину, що бути людиною – це означає погоджуватися на власну несамодосконалість. Саме ця невистачальність відрізняє людину від Бога, який є безсмертний, всемогутній і всевідаючий. Зрозуміння факту власної обмеженості створює можливості для фундаментальної релігійної орієнтації, тобто довіряння себе Богу. І не є (або може бути) основним підсумком даного періоду життя людини.

Середня зрілість

У середньому віці виникає проблема перегляду й поглиблення релігійності. Зростає чисельність приватних молитов, зацікавлення релігією, а також і належна оцінка її значення. Люди в середньому віці по-новому відкривають релігійні символи й постулати. Також нерідко живуть із сумнівами, поєднуючи прийняття з критичним осмисленням. Але все-таки існує частина дорослих осіб, для яких характерна релігійна байдужість. Якщо вони іноді й приймають участь у певних обрядах, то їхня релігійність лише зовнішня.

Старість (пізня зрілість)

Це час підведення підсумків. Життя визнається або таким, що мало сенс, або абсурдним. У старості має відбутися схвалення власного життєвого циклу, тобто того, що мало здійснитися і чого не можна було в жоден спосіб замінити. Плодом цього стає мудрість, яка найперше полягає в сприйнятті неминучої смерті. Підтримкою тут є усвідомлення того, що смерть не переможе, але буде переможена.Особи, які в попередніх періодах дбали про віру, тепер роблять остаточний вибір на користь релігійних цінностей, особливо в час смерті. У зрілій релігійності старих людей спостерігається ніби об'єднання з цілим всесвітом, толерантність, урівноваженість, оскільки вони більше не залежать від пристрастей і не покладаються на земні надії.

Якщо ж людина в попередніх періодах не здобула виразної й глибокої релігійності, то в старості в неї спостерігаємо ряд ритуальних вчинків; часто це лише зовнішня релігійність, появляється заздрість до молодих і агресивність щодо них, похмуре або й панічне очікування близької смерті.В старості люди загалом звертаються до релігії й частіше моляться, вертаючись до улюблених молитов свого дитинства. Посилення релігійних виявів спонукається переживанням диспропорції між реальністю й потребами, прагненням повноцінного життя і страху смерті, закидами сумління. Однак зростання зацікавлень релігією в період старості найчастіше пов'язане з проблемою смерті й потойбічного життя. Адже релігія відіграє ключову роль у приготуванні до смерті, дозволяючи в процесі вмирання позбутися депресії, пов'язаної з почуттям вини, й допомагає безболісно прийняти наближення відходу й водночас єднання з вічністю.

18. Коротка історія розвитку знань з психології релігії



Як окрема галузь знання психологія релігії сформувалася на рубежі Х1Х-ХХ ст.

Вундт припустив, що основу психіки людини складають емоції і вольові акти; релігія також заснована на емоціях, в першу чергу — на відчутті страху і надії, тому він намагався реконструювати віддалене минуле релігій, розглядав процес їх еволюції з простих нерелігійних явищ.

Засновником психології релігії в Америці є С. Холл, який досліджував явища релігійного життя за допомогою опитувань і статистичного аналізу.

У.Джеймс вважав за краще досліджувати окремі і незвичайні випадки прояву релігійності. Розмежував релігію на інституційну і особисту, причому його цікавила виключно остання.

З. Фройд розробив концепцію релігії як колективного неврозу; теорія походження тотемізму, а по суті, релігії взагалі. Ідею Бога Фройд виводив з образу батька, релігійну віру пояснював інфантилізмом і неврозом.

За Юнгом, існує колективне несвідоме, що містить "архетипи" ( базисні образи, універсальні для всіх існуючих і існуючих культур). Унікальний матеріал для дослідження архетипів Юнг черпав в міфології різних релігійних систем, і вивчення релігійного символізму опинилося незвичайно продуктивно для розуміння природи релігії. Прорив цих архетипічних образів зі сфери несвідомого в свідомість Юнг розглядає як основу релігійного досвіду.

За А.Адлером, в єднанні з Богом людина намагається досягти досконалості і компенсувати свої слабкі сторони.

Шарко, досліджуючи містицизм, визначав демонічну силу видіння як породження істерії і психологічного зараження, а зцілення вірою вважав результатом самонавіювання. П. Жане, досліджував психопатології, спостерігаючи за своїми пацієнтами, що впадали в релігійний екстаз, під час якого пацієнт знаходився в позі розіпнутого, або ж, навпаки, одержимість злими силами.Такий стан Жане назвав психастенією. Рібо стверджував, що сфера релігійного в людині понад усе залежить від психічного стану; екстатичні стани — це спонтанний вихід індивідуального стану і темпераменту. Релігійна пристрасть може переростати в патологію, при якій, згідно Рібо, вона приймає дві форми: депресивну (меланхолійну), коли людину переслідує відчуття провини і страху, і екзальтовану, коли людина переповнена неймовірним відчуттям любові.

Віктор Франкл вважав, що віра в бога і релігійність є частиною знаходження смислу життя людини, і інтересах, що виходить за межі людського, ідентичності, самоактуалізації і т.п.


19. Трактування 3. Фройдом релігії як засобу захисту культури від асоціальних потягів у психіці людини .Йому не вдалося пізнати глибокі психологічні істини релігії.

Культуру 3. Фрейд розглядав у широкому розумінні — як цивілізацію, все те, в чому людське життя піднеслось над тваринним. Культура має бути предметом найбільшої турботи людини, адже вона захищає кожного від руйнівних сил природи та агресії інших людей, створює умови для більш-менш захищеного від незгод, прогнозованого, комфортного існування. За це людина має відмовлятися від задоволення своїх бажань, які суперечать інтересам культури, загрожують стабільності суспільства. Культура потребує від людини праці, служіння, дотримання норм поведінки, обмежує її сваволю імперативами (вимогами, наказами) і табу (заборонами) та накладає санкції (покарання) за порушення своїх імперативів і табу. Це є універсальною умовою існування культури, її зміцнення, розвитку. Неможливість задоволення потягів, бажань, прагнень 3. Фройд називав відмовою; принципи, норми, настанови, які визначають відмову — забороною- стан, що спричиняється забороною — позбавленням. Позбавлення він поділяв на ті, що стосуються всіх, і на ті, що поширюються на певні класи, соціальні групи, окремих індивідів. Позбавлення, що поширюються на всіх людей,їх основою, ядром є інцест, канібалізм, кровожерливість, суїцид. Головним у розвитку людської психіки, за Фройдом, є поступове переведення у внутріпсихічний план зовнішніх, суспільних, культурних ідеалів, духовних цінностей, принципів, норм, імперативів, табу. Засвоєні психікою особистості, ці суспільні нормативні регулятори поведінки, життєдіяльності формують психічну структуру Над-Я. Ідеали, духовні цінності, принципи культури формуються після перших успіхів, досягнень, які в них фіксуються, стабілізуються і спонукають представників культури до наслідування, утвердження, розвитку досягнутого. Об'єднані ідеалами, духовними цінностями, принципами, що утвердились на основі досягнень культури, її представники мають від цього нарцисичне (самозамилуване, себелюбне) задоволення. Воно виникає внаслідок самоідентифікації, самоототожнення, психологічного злиття індивідів з досягненнями, успіхами своєї культури.

Втішаюча функція релігії започаткована олюдненням природи. Джерела її полягають у тому, що первісна людина, шукаючи способу вплинути на небезпечні, ворожі, бездушні сили і стихії природи, дійшла висновку, що в стихіях бушують такі самі пристрасті, як у людській душі, що людину скрізь оточують знайомі і схожі за вдачею на неї істоти, до яких належить навіть смерть. Наступним кроком релігійного оволодіння людиною світом вважав застосування трансформованого інфантильного (дитячого) прообразу, в якому відображена аналогічна ситуація безпорадності, безпомічності у дитинстві.

З розвитком природничих знань прийшло усвідомлення, що сутність сил природи відмінна від людської, що вони не мають душі. Але залишилась безпорадність, безпомічність перед світом, більшістю сил природи і культури (суспільства), а з нею і туга за батьком, здатним вберегти, захистити, допомогти.

Усвідомивши приреченість завжди бути дітьми в тому сенсі, що вони ніколи не перестануть потребувати захисту від загрозливих природних і суспільних сил, люди створили собі богів, наділивши їх батьківською владою над усім, що є у світі. Богів вони боялися, домагалися їхньої прихильності, вручали їм себе як захисникам, батькам.

Віруюча людина не сумнівається, що Бог за втрати і муки справедливо винагороджує і карає кожного. Очікування винагороди і побоювання кари гальмує асоціальні потяги, антикультурні бажання, стимулюючи моральні, сприятливі для культури прагнення людини.

20. Фройдівське тлумачення релігії як невротичного феномену і шкідливої ілюзії. Релігія як об'єкт психоаналізу



Дитячий невроз нав'язливості спричиняється неспроможністю дитини підпорядкувати своїй свідомій волі неприйнятні для культури, соціуму потяги і здолати їх завдяки осмисленню, мисленнєвим поясненням, а відтак виправданню і приховуванню чи знаходженню способів їх компенсації, ерзац-задоволень тощо.

Фройд провів аналогію між дитячим неврозом, який виявив психоаналітично, і релігією. Він доводив, що людські спільноти як колективний суб'єкт впадають у схожі за суттю на дитячі неврози стани з подібних причин.

Людина ставиться до Бога амбівалентно, як дитина до батька: і з неприязню за накладені ним табу, і з заздрістю щодо його могутності, і з розрахунком на його допомогу. Такий стан людини схожий на дитячий невроз нав'язливості.

Релігійні вчення 3. Фройд розглядав не як знання, а як грандіозну ілюзію, самообман людини, активно підтримуваний культурою.

Релігія як об'єкт психоаналізу 3. Фройда

Сенс вивчення релігії 3. Фройд вбачав у тому, щоб перетворити метафізику на метапсихологію. З огляду на специфіку різноманітних проявів релігійної свідомості саме психологія вивчає релігію крізь призму людської психіки, розкриває психологічні закономірності її виникнення, розвитку і функціонування. Структурною моделлю психіки, яка відображає своєрідну психодинаміку особистості, на думку психоаналітика, є три інстанції: Ід (резиденція бажань), Его (сприйняття реальності та адаптація до неї), Супер-Его (інтеріоризовані вимоги суспільства).

Виокремивши у системі психіки ці структурні елементи, 3. Фройд досліджує їх постійну боротьбу протягом душевного життя людини. Різні підходи до аналізу релігії свідчать, що цей феномен цікавить його, перш за все, у психологічному аспекті.

Аналізуючи культову поведінку віруючих, вчений доходить висновку, що вона багато в чому нагадує поведінку невротика.

Фройд досліджував спільне між нав'язливими діями та релігійними обрядами. Нав'язливі дії та релігійні обряди виконують захисну функцію, приборкуючи нестримні душевні сили. Вони долають почуття вини, оскільки уособлюють спокуту, покаяння, міру захисту та очищення. Пригнічені інстинкти постійно проявляються, і лише заборони можуть стримати їх.

Досліджуючи витоки релігії, об'єктом вивчення Фройд робить психологію первісної культури та релігії. Ідею Бога Фройд виводив з образу батька, релігійну віру пояснював інфантилізмом і неврозом.Виникнення релігії пов'язує не лише з психологічними, а й із моральнісними чинниками, амбівалентну ритміку яких людина відчуває і дотепер.

Людство створило три картини світу: анімістичну, релігійну і наукову. Анімізм є передумовою виникнення релігії. Анімістична система з'явилась під впливом прагнень пояснити такі феномени, як сон, сновидіння та смерть.

Підсумовуючи свої думки, він відзначає: «Принцип, який панує в магії, в техніці анімістичного способу мислення, полягає у всемогутності думок». Відстежуючи розвиток «всемогутності думок» в історії, вчений зазначає, що коли на анімістичній стадії людина сама собі приписує їх неперевершену силу, то на релігійній стадії такою прерогативою вона наділяє богів, але все ж залишає за собою можливість впливати на богів різними способами. У науковому світогляді людина визнає свою слабкість, підкоряється всім природним необхідностям. В той час, коли у магії збережена всемогутність думки, в анімізмі частина цієї могутності вже передається духам. Однак згодом магічні дії мають силу лише в тому разі, коли у цьому дійстві присутня віра.
Категорія: Психологія | Додав: djkvinta (11.01.2012)
Переглядів: 1194 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 155
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz