| Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство |
Релігієзнавство
| Біблієзнавство 1 Походження і структура Біблії. Біблія - священна книга християнства та іудаїзму. Інші назви Біблії «Святе Письмо». Виникла протягом І тис. до н. е. та І-ІІ ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудаїстська, а пізніше християнська традиції вважали богонатхненними, тобто такими ,що пиались в наслідок Божественного впливу. Структура Біблії. Біблія поділяється на дві частини - Старий Заповіт і Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» (давньоєвр. - угода, договір, союз, заповіт) лежить біблійна ідея про угоду Бога з обраним народом(Старий Заповіт) та з усім людством(Новий Заповіт). Перша частина Біблії, що розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, називається Старим Заповітом; саме вона є священною для євреїв-іудаїстів. Друга частина - Новий Заповіт - розповідає про союз Бога з людством через Ісуса Христа. На відміну від євреїв, християни священними визнають обидві частини Біблії(поняття «Старий Заповіт» в іудеїв відсутнє). Окрім поділу на Старий та Новий Заповіти, структурно Біблія ділиться також на книги. Погляди на біблійний канон - склад і кількість книг, визнаних священними, - в різних напрямах християнства неоднакові. Сьогодні протестантські видання Біблії налічують 66 книг, католицькі - 72, православні - 77. Причому з приводу 27 книг Нового Заповіту серед християн нині не існує суперечок. Основні розбіжності стосуються старозавітної частини. ФОРМУВАННЯ СТАРОЗАВІТНОГО КАНОНУ тривало від середини І тис. до н. е. й до кінця І ст. н. е., а виправ¬лення та редагування його іу¬дейськими книжниками - масоретами - аж до VIII ст. н. е. Канонізацію П'ятикнижжя пов' язують з формуванням у Палестині після Вавилонського полону євреїв (500-ті роки до н. е.) теократичної громадянсько-релігійної спільноти, центром якої став від¬новлений Єрусалимський Храм. Остаточна канонізація Тори датується 397 р. до н. е. Акт канонізації П'ятикнижжя як істинного джерела релігії Бога Єгови відокремив іудеїв, які входили до Єрусалимської храмової общини, від сусідніх народів, зокрема самарян, котрі сповідували той же культ, але були нащадками завойовників-ассирійців та інших семітських народів Палестини. Потім іудейський біблійний канон складався і редагувався під проводом єрусалимських священиків-книжників, т. зв. Синедріону . На пев¬ному етапі до справи укладання та впорядкування священних текстів долучилися іудейські книжники елліністичної діаспори. Таким чином, до кінця І тис. до н. е. в іудейському середовищі Палестини та діаспори склалися дві основні версії канону Старого Заповіту (ТаНаХ): т. зв. Александрійська і Палестинська. Александрійська версія, сформована серед євреїв діаспори, зазнала впливу елліністичної культури. До того ж вона вміщувала низку книг, написаних або за межами Палестини, або набагато пізніше аніж решта - наприкінці І тис. до н. е. Ця версія, як більш поширена і популярна, стала основою першого грецького перекладу - Септуагінти, а згодом і християнського Старого Заповіту. Поділена на 50 книг, вона була засвоєна православними, а в 45-тикнижному варіанті - католиками. Палестинська версія була сформована і відредагована спочатку свя¬щениками Єрусалимського Храму, а потім іудейськими книжниками ¬рабинами та масоретами. Вона була затверджена (канонізована) вже у 100 р. н. е. Ямнійським синедріоном (собором) іудейських книжників. Ця версія не визнавала аж 11 книг з Александрійського канону. Саме до цієї версії, вживаної іудаїстами, повернулися у XVI ст. європейські реформатори християнства, починаючи з М. Лютера. Тому протестантська Біблія містить 39 книг У Старому Заповіті; саме стільки книг вважаються канонічними і включаються до друкованих видань Біблії. Католицька церква, всупереч протестантам, канонізувала на Тридентському соборі Старий Заповіт із 45 книг; 39 із них дістали назву протоканонічних; решта - девтероканонічних. Православні вводять до своїх видань Біблії 50 книг Старого Заповіту, умовно поділяючи Їх на канонічні (згадані 39) та 11 т. зв. душекорисних, тобто гідних для християнського виховання. Незалежно від Їхньої кількості, усі християни розрізняють У Старому Заповіті такі групи книг: - П'ятикнижжя Мойсеєве (книги Буття, Вихід, Левіт, Числа та Повторення Закону (Второзаконня); - Книги історичні (книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік, Єздри, Нееміє, Естер. Серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса, сина Сирахова, друга і третя книги Єздри); - Книги пpopoчi (книги «великих» пророків: Ісайї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїля, неканонічне Послання Єремії; книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; п' ять неканонічних додатків до книги Даниїла); - Книги повчальні, або поетичні (Йова, Екклезіястова, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), некано¬нічні Премудрості Соломонові). ФОРМУВАННЯ НОВОЗАВІТНОГО КАНОНУ. Канон Нового Заповіту формувався у християнському середовищі протягом 1-4 ст. н. е. шляхом добору загальновживаних текстів, їх порівняння та визначення їхньої священності на церковних соборах. Офіційний список із 26 книг (крім Апокаліпсису) був затверджений у 363 р. Лаодикійським собором. Пізніше новозаповітний канон обговорювався на Гіппонському (393 р.) та Карфагенському (397 р.) соборах. Остаточна редакція була затверджена Трулльським собором (691- 692 рр.). Канонічність Апо¬каліпсису нерідко піддавалася сумнівам аж до 9 ст. 27 книг Нового Заповіту укладені так: - Чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Івана ). Перші три Євангелія, споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними. На відміну від синоптичних Євангелій, , Євангеліє від Івана є зразком християнської містики; - Історична книга Діянь(або Дій) Святих Апостолів; - 21 Послання Святих Апостолів (14 з яких пов'язані з іменем апостола Павла, решта - з апостолами Яковом, Петром, Іваном, Юдою); - Пророча книга Об'явлення Святого Івана Богослова, або Апо¬каліпсис. 2 Апокрифи, і їх походження, значення для релігієзнавства. Апокрифи, або псевдоепіграфи біблійні - релігійні тексти, що виникли в лоні біблійної традиції, але офіційно не були визнані священними і не ввійшли до канону Біблії - чи то іудейського, чи то християнського. Вони часто визнавалися не лише помилковими, хибними, а й облудними та фальшивими. Їхнє визнання не було загальним, використовувала їх лише частина віруючих, вони часто існували "на узбіччі" традиції. Вони походили з іудео- християнського середовища. Треба зазначити, що існує поділ масиву цієї літератури на т. зв. "старозавітні» та "новозавітні» апокрифи. Цей поділ видається логічним як з огляду на сформовану структуру Біблії, так і виходячи з особливостей історії виникнення цих творів, їх обговорення, оцінювання та використання представ¬никами релігійних течій та конфесій, чиї вчення і практика грунтуються на Біблїї як Святому Письмі. Перші старозавітні апокрифи виникали, як вважає більшість дослідників, протягом 3-2 ст. до н. е., й цей процес тривав до початку 2 ст. н. е. Деякі з них і в дохристиянську, і в християнську епоху були "спірними»; вони включалися, або й досі включаються до біблійного канону не всіма. Це книги, вміщені в Александрійському каноні іудеїв елліністичної діаспори останніх століть до н. е. Палестинські іудеї-¬ортодокси не визнавали їх священними і не вміщуваи до канону. За жанром це здебільшого повчальні книги ("писання мудрих»), історичні та дві пророцьких. Створені в середовищі еллінізованих іудеїв діаспори, ці твори зазнали очевидного вппиву античної та елліністичної філософії та намагань зіставити й "ПРИМИРИТИ» еллінську та старозавітну єврейську мудрість. До цих книг напежать: книга Премудрості Соломонової; книга Премудрості Ісуса сина Сирахова; книга Юдит; книга Товіта; 1-ша, 2-га та .3-тя книги Маккавейські; Крім того, до цієї ж групи належать неканонічні фрагменти-додатки до канонічних книг Старого Завіту. Крім неканонічних книг, що належать до правоспавного та католицького списків Старого Завіту, існують «старозавітні» апокрифи, які так і не ввійшли до іудейського та жодного з християнських канонів. До легендарних переказів належать: .Книга Ювілеїв«, або .Мале Буття« (кінець II ст. до. н. е. в Палестині. можливо у Кумрані). - легенди на теми канонічних книг Буття та Вихід. Написана єврейською, потім перекладена грецькою; "Книга життя Адама і Єви (імовірно, 1 ст. н. е.) -¬ легендарний переказ історії перших людей від гріхопадіння до смерті Адама. Написана, очевидно, арамейською мовою в Палестині (Кумран);та ін. До апокрифічних творів апокаліптичного жанру належать: Книги Єноха: 1,2,3; "Успіння Мойсея»,або"Вознесіння Мойсея» .та ін Новозавітні апокрифи створюва¬пися в ранньохристиянському середовищі від кінця І ст. н. е. Новозавітні позаканонічні тексти вирізняються досить значною кількістю творів та різноманіттям жанрів, які в цілому повторюють структуру новозавіт¬ного канону. Так, відомі апокрифічні Євангелія, Діяння, Послання, настанови та заповіти, авторство яких приписане самому Ісусу Христу та апостолам. Апокрифічні Євангелія, виділяють такі: Євангеліє євреїв (кінець 1 - початок 2 ст.); Євангеліє евіонітів (приблизно 2ст.) . Гностичні Євангелія. Вони, як правило, являли собою стародавні християнські «логії», перероблені у дусі ідей гности¬цизму. Найвідоміші серед Євангелій «гностичного кола: Євангеліє від Фоми (початок 2 ст.) - побудоване у формі висловлювань Ісуса Христа; крім гностичного, є помітним також іудео-християнський влив; Євангеліє від Марії (2 ст.) - гностичний текст яскраво езотеричного характеру від імені Марії Магдалини.та ін. Євангелії Дитинства, існують такі: Прото - Євангеліє Якова, або "Історія Якова про народ¬ження Марії" (друга половина 2 ст.) - оповідь про дитинство та юність Діви Марії, відсутня в канонічних Євангеліях; Книга Йосифа Теспяра (4 ст.) - присвячена дитинству та юності Ісуса Христа; Євангеліє Дитинства, або "Оповідь Фоми, ізраїльського філософа, про дитинство Ісуса" (2 ст.) - Також існують :Апокрифічні версії «Діянь Апостольських» ,апокрифічні послання. Апокрифічні апокаліпсиси. Більшість апокрифів були "від¬реченими» , тобто відкинутими, забороненими християнською церквою. Проте деякі, що не суперечили церковним догматам, котрі формувалися та утверджу¬валися на Вселенських соборах І тис. н. е., дозволялися для читання і навіть виступали як джерело культово¬-богослужбової практики. Найвідомішими з таких дозволених протягом певного часу апокрифів були "Пастир" Герма та Дидахе (Вчення 12-ти апостопів). Апокрифи є важливим джерелом релігієзнавчої науки , адже завдяки цим текстам можна глибше дослідити вчення гностиків , та інших сект. Існування апокрифів, можливість їх зіставлення з каноном свідчить, що в канонічних книгах Біблії відбилася лише частина релігійної творчості, напруже¬ного шукання відповідей на питання про таємниці створеного Богом світу, стосунків Бога з людиною, таємниці звершення Божого суду. Апокрифічні книги своїм змістом доповнюють картину духовного життя тих епох, коли відбувалося становлення іудаїзму та християнства. Їх дослідження, незважаючи на колись винесені синагогальною та церковною традицією вердикти неістинності, небогодухновенності тощо, містить цінний матеріап для вивчення історії релігії, єретичних учень та власне іудейської та християнської догматики і культу. Воно може знадобитися не пише фахівцеві-доспіднику, зацікавленому у встановпенні нових фактів, підтвердженні або запереченні гіпотез тощо. Ортодоксально, ціпком «канонічно» налашто¬ваний читач Біблії так само здатен відшукати шляхи до глибшого розуміння біблійних істин віри через зіставлення канонічної та позаканонічної традиції. 3 Переклади Святого Письма (Вульгата, Септуагінта). Септуагінта. Першим і найвідомішим пере¬кладом Старого Завітy грецькою мовою стала Септуагінта , або "Переклад Сімдесяти». Цей переклад був створений протягом ІІІ-ІІ ст. до н. е. в Александрії Єгипетській на базі "діаспорної» версії іудейського Писання. Про походження Септyагінти є низка легендарних оповідань. Найвідоміша серед цих легенд - т. зв. Поспання Аристея до Філократа. Там ідеться про те, що цар елліністичного Єгипту Птоломей Філадельф (285-246 рр. до н. е.) за порадою свого бібліоте¬каря - іудея Деметрія Фалеронського забажав мати грецький текст єврейської Тори в Александрійській бібліотеці. Цар вирядив до Єрусалима спеціальних послів, серед яких і був грек Аристей. Посли дістали офіційну згоду на переклад від первосвященика Елеазара, привезли з Єрусалима сувої Тори та 72 книжники-перекпадачі. Книжників розмістипи в спеціапьно видіпеній садибі на о. Фарос, і вони завершили переклад П'ятикнижжя за 72 дні. Звідси і назва перекладу. За іншою версією легенди, книжники працювали ізольовано один від одного, проте переклад у всіх вийшов ідентичним. Оповіддю про цей чудесний факт живилася навіть думка про богодухновенність Септуагінти. Отже, Поспання Аристея говорить пише про пере¬клад П'ятикнижжя (Тори), який міг бути створений у середині ІІІ ст. до н. е. (часто називають 250 р.). Але відомо, що вже до кінця 2 ст. до н. е. Септуагінта містила, крім Тори, інші книги з Пророків та Писань (свідчення з грецької передмови до неканонічної книги Премудрості Ісуса, сина Сирахова). Переклад Септуагінти започаткував Александрій¬ський канон Старого Завіту. Його виникнення мало причини глибші, аніж заявлене в легенді бажання царя Птоломея. Свою роль відіграли потреби іудеїв діаспори, які потроху забували мову предків. Розраховували іудеї і на поширення іудаїзму серед язичників. Проте найсерйознішим мотивом стало прагнення грекомовної єврейської діаспори, подолавши мовний бар'єр, культурно інтегруватися до еллінізованого світу. Вважається, що оригінальний текст Септуагінти не зберігся; найдавніші списки (т. зв. «кодекси» : Синай¬ський, Александрійський, Ватиканський) датуються 4-5 ст. н. е. Саме Септуагінта покладена в основу старозавітної частини християнської Біблії. Нею користувалися діячі ранньої християнської церкви, богослови перших століть н. е.; її перекладали іншими мовами, в тому числі церковнослов'янською. Вульгата. У той час як східне грекомовне (пізніше - правоспавне) хри¬стиянство послуговувалось тек¬стом Біблії, грунтованим на Септуагінті, західні церкви кори-стувалися латинськими перекладами, які, ймовірно, також походили від грецького «перекладу 70-х». Ці переклади були створені протягом ІІ-ІІІ ст. н. е. 3а ними цитувапи Біблію латиномовні християнські богослови II-IV ст. (Тертулліан, Кіпріан, Вікторин, (Лактанцій, Августин).. Численні недопіки старолатинських перекладів спонукали провід Римської церкви санкціонувати створення нової версії латинської Біблії. Цю справу за дорученням папи Дамасія І здійснив Євсевій Софроній Ієронім (Ієронім Стрідонський, 347-420). Спочатку (з 382 р.) Ієронім переглянув і виправив давній латин¬ський переклад Біблії з грецької: Чотириєвангеліє, Псалтир відразу в двох рецензіях, інші старозавітні книги. Не задовільнившись цим, він протягом наступних років зробив самостійні переклади старозавітних книг з мови оригіналу, вирушивши для цього до Палестини та вивчивши давньоєврейську. Ієронім використав відредаговані ним раніше латинські переклади Нового Завіту, Псалтирі, апокрифів (книги Маккавейські, Премудрості Соломонові, Варуха, Ісуса сина Сирахова, Товіт, третя книга Ездри). Старозавітні книги Палестин¬ського канону він перекладав з давньоєврейських рукописів.Латинський переклад Ієроніма, здійснений протягом 382-405 рр. з єврейських і грецьких ману¬скриптів, спочатку витримав певний опір сучасників¬ - традиціоналістів, які орієнтувалися на давньолатинські версії. Лише від VII ст. цей переклад дістав загальне визнання. У VIII ст. його текст перевірив учений радник короля Карла Великого абат Алкуїн. Уже у ХІІІ ст. Біблія Ієроніма відома як Vulgata ("узвичаєна» , "загально¬прийнята» ). Вона була канонізована Тридентським собором 1546 р., а наприкінці XVI ст. (1589, 1592 рр.) за пап Сикста V та Климента VIII прийнята католицькою церквою. 4 Структура Нового Завіту. Одкровення Івана Богослова. Процес структурування і канонізації книг Нового Завіту був тісно пов'язаний з процесом становлення та пош¬ирення християнської релігії. Нові священні твори були потрібні для правильного розуміння як старозавітних книг, так і нового вчення. Ця потреба загострювалася в умовах зниження релігійного ентузіазму людей, для яких Ісус Христос та апостоли вже не були сучасниками, а потроху ставали легендою. Це спричинило намагання закріпити письмово й освятити релігійні та моральні здобутки засновників і перших провідників християнства. До того ж керівники церкви відчували небезпеку релігійної та філософської критики з боку як елліністичної філософії, так і гностицизму та інших форм релігійно-філософського синкретизму. Крім того, необхідність захисту християнства перед державою і гро¬мадською думкою також потребувала систематизованого, загальноприйня¬того та санкціонованого викладу основ віровчення, моралі, культу. .Канон Нового Заповіту(відповідно і структура)формувався у християнському середовищі протягом 1-4 ст. н. е. шляхом добору загальновживаних текстів, їх порівняння та визначення їхньої священності на церковних соборах. Офіційний список із 26 книг (крім Апокаліпсису) був затверджений у 363 р. Лаодикійським собором. Пізніше новозавітний канон обговорювався на Гіппонському (393 р.) та Карфагенському (397 р.) соборах. Остаточна редакція була затверджена Трулльським собором (691- 692 рр.). Канонічність Апо¬каліпсису нерідко піддавалася сумнівам аж до 9 ст. 27 книг Нового Заповіту укладені так: - Чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Івана ). Перші три Євангелія, споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними. На відміну від синоптичних Євангелій, , Євангеліє від Івана є зразком християнської містики; - Історична книга Діянь(або Дій) Святих Апостолів; - 21 Послання Святих Апостолів (14 з яких пов'язані з іменем апостола Павла, решта - з апостолами Яковом, Петром, Іваном, Юдою); - Пророча книга Об'явлення Святого Івана Богослова, або Апо¬каліпсис. Одкровення, по-грецькому Апокаліпсис, - це остання книга Святого Письма, яка замикає біблійний канон. Сам автор називає цю книгу «Одкровення Ісуса Христа» або «Пророцтво»). Написана вона в кінці панування імператора Доміціяна (81-96), на острові Патмосі, куди було заслано Йоана Євангели¬ста. Апокаліптична література, започаткована пророками, зокрема Єзекиїлом та Даниїлом, була дуже поширена в староєврейському середовищі, зокрема між мешканцями кумран - печер у 2 столітті до Христа. З початком християнської ери появилося багато творів апокаліптичного жанру. В Новому Завіті визнано за канонічну тільки одну апокаліптичну книгу, автор якої називає себе Йоан (1,9). Старинна традиція, ще від Юстина (2 ст.), ототожнює його з Йоаном Євангелистом, автором четвертої Євангелії. Головна тема книги «Одкровення» - це «останні часи», або есхатологія, яка, почавши від Христа, триватиме до воскресіння мертвих і загального Суду. Автор Апокаліпси радо послуговується символами. В описі видіння передає думки й поняття, які об'явив йому Господь Бог, різними символами - умовними знаками, що не раз зливаються, творячи своєрідний ланцюг подій, і піддаються різним тлумаченням та подекуди ускладнюють пояснення. Через те склалася помилкова думка, що, Одкровення - найскладніша книга Святого Письма. Щоб її зрозуміти, треба ввійти в ткання понять, а різні символи: числа, речі, частини тіла, особи - замінити відповідним значенням їх, а не надавати їм натурально-математичного значення. У символі відбивається загальне по¬няття, а не подробиці (напр., число 7, означає повноту або всецілість; число 10 - обмеже¬ність; а 1 ООО - неозначене число і т. п.). Одкровення написане для тогочасних людей і водночас для всіх майбутніх по-колінь. Перед очима автора - тогочасний світ: Римська імперія і панівне язичництво, яке вважало імператорів богами і їм поклонялося. На тлі тих умов автор змальовує всі переслідування, які спіткають Церкву Божу впродовж віків, з яких, все-таки, вона вийде переможно, очищена. Бо переможе Христос. Крім зовнішнього переслідування, тип якого являє собою Нерон- гонитель у символі звіра, що виступає з моря, супроводитимуть Церкву і внутрішні (звір із землі) труднощі. Вони виникнуть з посеред вірних у різних формах єресей. 5 Євангелії. Переклади Євангеліє українською мовою. Євангелії(добра звістка) - ранньохристиянські твори про життя Ісуса Христа і Його вчення. Спочатку вчення християн поширювалося усно.Очевидно першими були записані «логії» (вислови , приписувані Ісусу). На цій основі виникли оповіді про вчення , спокутну жертву і Воскресіння Ісуса Христа. Християнська традиція вважає авторами євангелій учнів Ісуса – апостолів або їхніх учнів .У текст Нового Завіту увійшли 4- ри Євангелії : від Матвія, Марка, Луки та Івана , які на Нікейському соборі (325р.) були визнані канонічними. До перекладів сучасною укр. мовою здійснювались переклади церковнослов’янською , та різними слов’янськими мовами під впливом народних мов( староукраїнської, старобілоруської). Слов’янська Біблія. Поява слов’янської Біблії пов’язано з іменами свв. Кирила та Мефодія і їхньою місією серед слов’ян(863). Мова її староболгарська (названа пізніше церковнослов’янською), з місцевими народними забарвленнями , її зміст – уживані у церковній Богослужбі книги(витяги – «чтенія»): Псалми, Євангелії Апостол. Щодо старослов’янських перекладів , то існує ще Остромирове Євангеліє та ряд інших , молодших рукописів. Повний переклад Біблії здійснено 1499 р. за новгородського Архип. Геннадія. Він став зразком для дальших слов’янських перекладів. Руська Біблія. Вона(Руська Біблія) Франциска Скорини(1517) видана у Празі носить ,- білоруські впливи. Так звана Острозька Біблія видана на Волині (1581) , виявляє у своїй церковнослов’янщині впливи української народної мови .Це була перша друкована повна Біблія церковнослов’янською мовою, її підготували знавці слов’янської та грецької мов за текстом Александрійської Біблії (Сімдесятьох). Поява перекладів Біблії україн¬ською мовою спиралася на становлення сучасної української літературної мови, яке відбувалося наприкінці XVIII ¬на початку ХІХ ст. Серед українських перекладів ХІХ ст. помітними є переклад Євангелій М. Шашкевича (30-¬40-ві роки) та повний переклад Нового Завіту П. Морачевського. Останній був доволі кваліфікованим і навіть дістав схвальну оцінку окремих православних церковників (А. Востоков), проте не був надрукований через опір Синоду .Можна відзначити також український переклад Псалтирі, зроблений у 1859 р. представником духовно-академіч¬ної науки, професором гебраїстики Київської духовної академії протоієреєм І. Максимовичем. Переклад П. Куліша – І. Нечуя – Левицького – І. Пулюя. у 1903 р. У Відні накладом Бри¬танського біблійного товариства з'явився перший повний пере¬клад Біблії українською мовою. Цей переклад, що вважається класичним, здійснили з оригінальних мов визначні письменники, громадські та культурні діячі П. Куліш та І. Нечуй-Левицький у співпраці з відомим ученим І. Пулюєм. Повна українська Біблія Куліша-Нечуя -¬ Левицького- Пулюя згодом неодноразово пере¬видавалася Бри танським біблійним товариством. Перекладачі активно застосовували засоби живої української мови, проте взяли за основу масоретську редакцію для транскрипції старозавітних імен, назв тощо. Це було доволі нетрадиційним для православного культурного середовища, де в біблійних виданнях завжди панувала грецька транскрипція, запозичена з Септуагінти. Того ж року у Львові побачили світ Новий Завіт і Псалтир у перекладі О. Бачинського. Перекпад Кобрина зі Септуагінти вийшов у Варшаві у 1936 р. Переклад І.Огієнка. Протягом 1921-1940 рр. другий повний переклад Біблії здійснив митрополит Іларіон (професор І. Огієнко). Цей переклад був зроблений з оригінальних мов і включав неканонічні книги. Він теж наближався до масоретського тексту і транскрипції імен та назв. Біблія Огієнка побачила світ у Лондоні в 1962 р. накладом Об'єднаного біблійного товариства. Переклад василіан. У 1963 р., під час 11 Ватикан¬ського Собору, в Римі було за¬тверджено текст Біблії, перекла¬дений і відредагований представниками Ордену василіан І. Хоменком, І. Костецьким, В. Баркою. Переклад василіан вважається третім повним україн¬ським перекладом Біблії. Переклад Філарета. 8 вересня 2004 р. в Українському національному інформаційному агентстві відбулося представлення видання першого повного православного перекладу Біблії українською мовою. Представляючи новий переклад Біблії Патріарх Філарет підкреслив, що це, здійснене Київським Патріархатом, видання є першим повним виданням Біблії, яке включає як канонічні, так і неканонічні (второканонічні) книги, а переклад став першим перекладом Священного Писання на сучасну церковну літературну українську мову. Переклад О. Гижі. Переклад Біблії письменника Олександра Гижі був здійснений в період 1997-2006 років. Як зазначає сам автор перекладу, мова "українських” і не лише "українських” Біблій завдає значної шкоди і текстам Святого Письма, і національному духові, який мусів би уповні наснажуватися Божим Словом, але не сягає глибин цієї святині саме з причини застарілих виражальних засобів, лексичних форм чи конструкцій, слів і понять, які давно вже певною мірою трансформувалися в нові слова-поняття, або щезли в небуття. Здійснювався порівняльний аналіз-обстеження біблійних текстів Святого письма мовами першоджерел: грецькою — Старий і Новий Заповіти, єврейською — Старий і Новий Заповіти, англійською — так звану Біблію короля Якова початку 17 століття, польською — Новий Заповіт. Варто зазначити, що в процесі роботи над перекладом Біблії сучасною українською мовою ретельно досліджувалися інші україномовні переклади. Переклад Рафаїла Турконяка. Восени 2011 року вийшов у світ четвертий повний переклад Біблії зі старогрецької мови на українську. Думка про необхідність нового перекладу Біблії сучасною українською мовою виникла невдовзі після проголошення Україною незалежності та заснування Українського Біблійного Товариства — 1991 року. Перекладачем було затверджено монаха-студита, священика, доктора богослов’я, професора Рафаїла Турконяка. 13 вересня 2011 року у Львові видається новий український переклад Біблії. Робота над новим перекладом Біблії українською мовою тривала близько 20 років. 6 Поширення Біблії в Україні і світі. Історія поширення Біблії в Україні розпочинається з часів появи тут перших християнських місіонерів. Поширюючи християнське вчення, вони принесли із собою і книги Святого Письма, які з часом почали перекладатися давньою літературною українською мовою. Першою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із перекладів народною мовою є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинь). У ньому чи не найповніше та найяскравіше зміст Біблії передано українською — «для лєпшого виразумління люду християнського». Дуже популярним в Україні був Псалтир, який використовувався і як посібник для домашнього читання. Поширеними були й книги Нового Завіту — Четвероєвангеліє і Апостол, найдавніші з яких з'являються в 1195—1220 pp. У 1581 р. побачила світ знаменита Острозька Біблія, що була надрукована першодрукарем Іваном Федоровим у м. Острог. Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили в 1903 р. Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький за ініціативи Всесвітнього біблійного товариства. До нього ввійшли лише канонічні книги — 39 із Старого Завіту і 27 — із Нового. Протягом XX ст. повністю переклали Біблію українською Іван Огієнко (1962), Іван Хоменко (1963). XX ст. відзначається особливим поширенням Біблії. За перекладами на інші мови Біблія посідає перше місце в світі. Більш як п´ятсот років тому, ще до моменту виникнення книгодрукування, Біблія або окремі її книги (розділи) були перекладені на 33 мови. До 1804 р. — початку народження біблійних громад, перекладена Біблія була лише 67 мовами. Але протягом XIX ст. вона вже виходила більш як 400 мовами, а упродовж XX ст. Біблія і окремі її книги були перекладені ще на 1400 мов. Таким чином, на кінець 80-х рр. число мов, на які перекладено Біблію, досягло 1907. З них повна Біблія переведена на 310 мов, Новий завіт — на 695 мов і хоч би одна або декілька книг Біблії — на 902 мови. Сьогодні тільки близько 2% населення земної кулі не мають жодної книги Біблії рідною мовою. Слід додати, що книги Біблії також записано на платівках, касетах і вони є посібниками для неписьменних і сліпих. В такій формі Біблія стала доступною людям ще 400 мовами і діалектами. Крім того, Біблію видають для сліпих рельєфно-крапковим шрифтом Брайля 84 мовами. Біблія і за тиражем посідає перше місце в світі. Для порівняння: в 1900 р. було видано Біблій — 5 млн. і Нових завітів — 7 млн., а в 1980 р. — Біблій — біля 36 млн., Нових завітів — 57 млн. та ще декілька сот мільйонів окремих книг Біблії. 7 Біблійний канон в іудеїв, католиків, православних та протестантів. Біблійний канон: Каноном ми називаємо ті книги Біблії, які Церквою визнаються за богонатхненні й використовуються в богослужінні як Священне Писання. У збірці біблійних книг є книги першоканонічні та другоканонічні (протоканонічні і девтероканонічні). Першім- це ті книги, які були завжди й усіма християнськими спільнотами визнані за богонатхненні. Щодо других, то в різні часи і різними спільнотами християнськими були висловлювані сумніви у питанні щодо їхнього богонатхнення. Але це не означає, що протоканонічні є важливіші від девтероканонічних, всі книги мають вартість богонатхненну. Євреї та протестанти й досі уважають їх за апокрифи. Всіх книг, щодо яких початково були сумніви, є чотирнацять, а саме: Старий Завіт: Сирах, Мудрість, Варух, Юдита, Товит, 1-2 Макавеїв, уривки з Естери (10,4-16,24) та Даниїла (3,24-90; 13-14). Новий Завіт: Послання до Євреїв, 2 Петра, 2 та 3 Йоана, Якова, Юди та Одкровення. Канон єврейський. Першою збіркою книг у євреїв була "Тора” (Закон). Крім Тори єврейська Біблія має збір книг пророків (Невіім). Весь цей збір вже існував біля 180 року до РХ. Третьою збіркою книг є писання (Кетувім). Остаточна збірка цих книг з’явилась ще перед перекладом Біблії на грецьку мову (Септуагінта - переклад сімдесятьох), тобто приблизно перед ІІ ст. до РХ. Щодо формування єврейського канону, то це відбулося у м. Ямнії (90 р.). Євреї з Палестини зібрали синод, який остаточно затвердив книги, які є святі і богонатхненні. До цієї збірки входить 39 книг. Євреї відкинули всі книги, які не були написані єврейською і арамейською. Канон палестинський виглядає у наступний спосіб: Тора: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня. Невіім: 1 Ранні пророки: Ісус Навин, Суддів, 1-2 Самуїла, 1-2 Царів. 2) Пізніші пророки: Ісая, Єремії, Єзекиїла, Осії, Йоіла, Амоса, Авдія, Йони, Міхея, Наума, Авакума, Софонія, Аггея, Захарія, Малахії. Кетувім: 1) Великі писання: Псалми, Приповідок, Іова. 2) П’ять сувоїв: Пісні Пісень, Рути, Плач Єремії, Проповідника, Естери. 3) Інші писання: Даниїла, Езри, Неємії, 1-2 Хронік. Католицький та православний канони Незалежно від напрямів і конфесій усі християни виділяють у Старому Завіті такі групи книг: - П'ятикнижжя Мойсеєве (книги Буття, Вихід, Левіт, Числа та Повторення Закону (Второзаконня); - Книги історичні (книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік, Єздри, Нееміє, Естер. Серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса, сина Сирахова, друга і третя книги Єздри); - Книги пpopoчi (книги «великих» пророків: Ісайї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїля, неканонічне Послання Єремії; книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; п' ять неканонічних додатків до книги Даниїла); - Книги повчальні, або поетичні (Йова, Екклезіястова, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), некано¬нічні Премудрості Соломонові). 27 книг Нового Заповіту укладені так: - Чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Івана ). Перші три Євангелія, споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними. На відміну від синоптичних Євангелій, , Євангеліє від Івана є зразком християнської містики; - Історична книга Діянь(або Дій) Святих Апостолів; - 21 Послання Святих Апостолів (14 з яких пов'язані з іменем апостола Павла, решта - з апостолами Яковом, Петром, Іваном, Юдою); - Пророча книга Об'явлення Святого Івана Богослова, або Апо¬каліпсис. Протестантський канон (на основі масоретського тексту) є перекладом іудейської Біблії без додатків. Порядок книг, названих «канонічними», збігається з порядком тих самих книг в інших християнських канонах Старого Завіту. Назви книг, залежно від видання збігаються з назвами у православних , або католицьких виданнях. Новий Завіт містить 27 книг, святенність та канонічність яких визнана всіма християнськими конфесіями і в т.ч. протестантами. 8 Авторство та автентичність 4-х Євангеліїв. Згідно з церковною традицією і постановами Вселенських соборів книги Старого і Нового Завітів є священними бо вони написані за натхненням Святого Духа , їхнім автором є Бог . Бог – головний автор священних книг , людина – другорядний. Від Бога походить тема , провідна думка, суть речі. Від гагіографа( священнописця, якого надихнув Святий Дух ) походить – хід думок , добір слів , спосіб виразу , характер жанру ,стиль включно з граматичними та літературно – стилістичними особливостями. Автентичним називають твір , який походить справді від того автора , якому його приписують, і з того часу до якого його відносять. Чотири Євангелія приписують Матвію, Марку, Луці та Іванові і церковна традиція вважає їх автентичними. На це є ряд прчин:1) Згадки Отців Церкви в своїх творах Євангелій з вищезазначеними гагіографами .З цього приводу св. Августин каже: « звідки ми знаємо , що твори Платона , Аристотеля, Цицерона автентичні?...А після моєї смерті ,- пише далі св. Августин, - як доказуватимуть автентичність листа якого пишу? Тільки в той спосіб , що ті, що тепер живуть , будуть свої відомості передавати далі. Якщо цей критерій придатний до менш важливих текстів , то , що вже казати про Євангелії.». Тобто церковна Традиція;2) Також підтвердженням автентичності Євангелій є археологічні знахідки. Наприклад св. Лука пише про заколот ,який стався на народних зборах в Ефесі. Археологи розкопали той відкритий театр для видовищ, розрахований на 25 тис. Глядачів. Дослідник Ф Хорт відкидав правдивість рядків Євангеліста про те , що Філіпи – це частина, район Македонії. Археологи знайшли письмовий текст , з якого стало зрозуміло , що слово «меріс» означає частину певного району. 9 Євангельські притчі. Біблійний текст демонструє цілу низку літературних жанрів та специфічних способів художнього вираження .Серед них важливе місце посідають притчі-невеликі повчальні оповідання ,сповнені алегоріями, часто побудовані на аналогіях порівняннях. Притчі не були започатковані Ісусом Христом;їх уже багато є в Старому Завіті (як-от 2 Цар. 12,1-4). Використання притч у Євангеліях має подвійний зміст :ці яскраві й конкретні історії допомагають краще зрозуміти Ісусові послання. Й однак вони не завжди зрозумілі : їх зміст може збагнути лише той , чиї вуха та серце підготовлені до їх сприйняття. Зокрема в Євангелії можна знайти такі притчі: «Притча про сіяча»- яка символізує різних людей які слухають Ісусове вчення;Ісус часто використовує притчі для зображення Царства Божого: «Притча про гірчичне зерно» до якого Христос уподібнює Царство Боже , також Ісус уподібнює Царство Боже до золота в полі яке знайшовши чоловік розпродує все своє майно і купує поле з цим золотом;Також існує «Притча про таланти» (талант – це грошова одиниця), в якій хороший слуга той , хто примножив багатство свого Пана за його відсутності , а поганий – той , хто лише заощадив їх;Також є ще притчі «про 10 дів», «Блудного сина», «Притча про багату вечерю» та ін. Бібліїстика — наукова дисципліна, що вивчає різні аспекти біблійної літератури. Як окрема дисципліна сформувалася в епоху Реформації для просування протестантської ідеї «Sola scriptura», і відтоді традиційно присутня як окремий факультет практично в усіх університетах західного світу. Сучасними центрами біблеїстики є Німеччина, Великобританія, Ізраїль, США і Скандинавські країни. У наші дні все важливіше місце у біблеїстиці займає Іспанія. Біблеїстиці присвячені десятки періодичних видань німецькою, англійською, івритом, французькою та іншими мовами. Щорічно з'являються десятки нових книг, присвячених біблеїстиці. За всіма цими новинками постійно стежать п'ять найважливіших каталогів: «Elenchus», «IZBG», «OTA» («Old Testament Abstracts»), «NTA» («New Testament Abstracts»), «TA» («Theological Abstracts»). Серед розділів біблеїстики є археологія, історія, давні мови, зокрема, давньоєврейськя мовя, а також біблійне богослов'я, екзегеза, критика тексту, питання перекладу, історія канону, порівняльне релігієзнавство, патристика, художньо-літературознавчі аспекти, історія давньої юриспруденції, культурологічний і соціологічний аналіз та інше. Особливе місце у біблеїстиці займає дослідження навколобіблейскої літератури (апокрифи, античні коментарі і перекази тощо). На початку 18 століття основи текстології Нового Заповіту заклав лютеранський біблеїст Йоганн Бенгель. У Росії та Україні біблеїстика стала популярна на початку 19 століття. Багато вчених Росії організовували археологічні експедиції в біблійні країни, з'явилися ряд перекладів Біблії та окремих біблійних книг з єврейської та грецької на російську й українську, видавалися словники, активно вивчалися питання текстології. Багато книг з біблеїстики було перекладено із німецької та французької. У радянську епоху біблійні дослідження розглядалися з соціально-економічних та ідейних передумов, розроблених в рамках марксизму. Паралельно йшла розробка і самої історії раннього християнства. Першою науковою роботою була книга С. А. Жебелева «Євангелія канонічні й апокрифічні». Пізніше до проблем новозавітньої літератури зверталися історики М. Румянцев і Р. Ю. Віппер («Виникнення християнської літератури»). Були опубліковані роботи І. С. Свєнціцький («Заборонені євангелія» та ін) і Трофімової про апокрифи Нового Заповіту, Я. А. Ленцмана («Порівнюючи євангелія» і «Походження християнства»), проф. А. А. Алексєєва «Текстологія слов'янської Біблії». У сучасній Україні біблеїстика розвинена слабко, серед значних вітчизняних біблеїстів можна назвати архієпископа Бориспільського Антонія (Паканича), ректора Київської духовної академії. | |
| Переглядів: 12148 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |