П`ятниця, 29.03.2024, 06:49
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство

Релігієзнавство
Історія світових релігій. Християнство до розколу 1954 року.

1. Історичні умови виникнення християнства.


З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п'ятисотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв - Клавдіїв з родичів Августа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96-192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця - понтифіка і одночасно посідав інші вищі посади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул входило звання імператора, ім'я Цезаря і Августа. Імператор утискував права та владу аристократії й виступав гарантом інтересів усього класу рабовласників.

Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу. До вищих станів належали сенатори, вершники з великих землевласників, чиновників і військових (з них вербувалися численні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали вищі посади в міській магістратурі та в місцевих радах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торговців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найманих робітників, а також великої кількості рабів.

Щораз виникали повстання рабів і пригноблених народів. Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жителів одержувала права римського громадянства, займала урядові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекторат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царювала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішувалися римлянами.

В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єруса¬лимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні земле¬власники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чистоти.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними.

Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка панувала в Палестині, - сформований ортодоксальний іудаїзм. Він був основним релігійним витком християнства. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.

Ці відкриття породили нові загадки в історії християнства, оскільки документи датуються II—І ст. до н.е., тобто набагато раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кумранські рукописи підтверджують, що вже у II ст. до н.е. у межах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, які текстуально збігаються з окремими місцями Нового Завіту.

Релігійну підготовку християнства здійснили також численні східні культи, насичені містичними ідеями: зокрема, культ перського бога сонця - Мітри (мітраїзм), сирійсько-фінікійський культ бога Адоніса і навіть зороастризм.

Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських попередників христи¬янства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїзмом іудаїзму.

Важливим філософським джерелом для християнства була платонівська ідеалістична філософія. Саме вона обґрунтовувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет.

Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла потреба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже був.


2 Християнське віровчення.

Основні догмати - положення християнського віровчення, які складалися

протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.

Символ віри - стислий виклад головних догматів релігій¬ного напряму церкви, які обов'язково повинні визнаватися віруючими.

Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа і людина) та невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі - і від Бога-Сина. Християнська "трійця" має в собі елементи політеїзму.

Найважливіше положення християнства - догмат бого-нтілення, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став л юдиною, народившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний падати всім євангельським повчанням статусу "божественних істин", представити християнство як "боговстановлену релігію".

Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцюза гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха". Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо -до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких інтерпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них - віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та боговгодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в "єдину святу соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиянських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віровчення становлять настанови Біблії:

- 10 Заповідей Божих;

- 2 Заповіді Любові;

- Обов’язки християнина;

- 7 Святих Таїнств (хрещення, миропомазання, сповідь, євхаристія, священство, шлюб, єлеопомазання);

- Плоди Духа Святого (любов, радість, мир, довготерпіння, благодать, милосердя, віра, смиренність, стриманість);

- 3 головні християнські чесноти;

- 7 дарів Духа Святого (страху Божого, пізнання, сили, поради, розуміння, мудрості та ін);

- Євангельські блаженства.


3 Спільне і особливе у православ’ї і католицизмі.



Попри загальну схожість католицизму з православ’ям, католицька має деякі специфічні особливості, що зумовлено динамічним характером розвитку католицького віровчення. Серед основних відмінностей варто зауважити такі:

- догмат про походження Святого Духа від Бога Отця і Бога Сина (православна церква визнає, що Святий Дух походить лише від Бога Отця) – це так званий Догмат Філіокве;

- догмат про чистилище – це проміжне місце між землею і небом, де душа людини має спокутувати ті гріхи, котрі вона не спокутувала протягом життя;

- догмат про запас добрих діл і вчинків Діви Марії, Святих, що може зарахуватися звичайним християнам при умові їхнього звернення про заступництво;

- догмат про непорочне зачаття і тілесне взяття до неба Пресвятої Діви Марії. Католицька Церква вважає Діву Марію співвідкупителькою людства. В Західній Церкві більший акцент на непорочності і чистоті Марії, натомість православна церква більше вшановує Богоматеринство Марії;

- догмат про непомильність Папи Римського у справах віровчення і моралі.


4 Причини розколу в християнстві.

Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним.

Перше виокремлення християнських конфесій після Ефеського та Халкідонського соборів (давні Східні церкви). Ефеський та особливо Халкідон¬ський собори визначили догма¬тичне відокремлення від Вселенської церкви несторіан та монофізитів. Ці «нехалкідонські церкви» історично дістали назву «Давніх Схід¬них церков» через своє поширення на східних кордонах імперії та в сусідніх державах на Сході й Півдні. Чималу роль тут відіграв державний пресинг. Витиснуте за кордони, несторіанство зусиллями місіонерів-сирійців та халдеїв поши¬рилося далеко на схід. Цей різновид християнства сповідували уйгури в Центральній Азії та Китаї, за деякими гіпотезами – кипчаки (половці) у степах Південно-Східної Європи. В Ірані та Індії несторіани збереглися й донині під назвою «халдейської церкви» та «християн Фоми». Потрапивши до Аравії, несторіанство вплинуло на формування ісламу. Монофізитство (а також монофелітство ) виокремилося в низку окремих сповідань із власною церковною структурою. Засуджене як єресь, воно поширилося, зокрема, серед сирійців, єгиптян-коптів, ефіопів та вірмен. Нині Давні Східні церкви, серед яких найбільшими є Bipменська, Якобитська, Коптська, Ефіопська, Ассирійська.

Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дохристи¬янськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини - Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константан зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Кон¬стантинопольський патріарх був наділений титулом "все¬ленський" як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії - незалежності від Риму.

Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося супер¬ництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул "папа" (отець), а в VI ст. цим титулом почали наділяти їхнього главу, який був "єпископом усіх єпископів", тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинополь¬ського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Святий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип "філіокве" - і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священно¬служителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. - ортодоксальний).

Розкол (схизма - грец. chisma) у християнстві був поро¬джений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які сто¬літтями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслідок Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і проте¬стантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку XX ст. виник екуменічний рух (від грец. oikumene - заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія).

Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Руській православній церкві.


5 Зародження і розвиток чернецтва у ранній церкві.

Вже в перші століття нашої ери в Єгипті, Сирії, Палестині і Малій Азії, були люди, що бажали "послужити Богу" особливим чином. Вони поселялись у печерах, пустелях, харчувалися дикими плодами, корінцями трав, їстівними комахами.

Цих пустельників приймали як святих. Перші ченці пам'ятали про слова Ісуса звернені до учнів; Христос радив їм не піклуватися про їжу й дах над головою. Якщо людина по сьогоденню вірить у Бога, то Бог дасть йому все необхідне, як дає птицям небесним. Тому відокремлене убоге життя ченців-пустельників було знаком щирої, непохитної віри.

Багато хто зі східних ченців придумували для себе додаткові випробування на стійкість: вони роками не виходили зі спеціально виритих ям чи ж не сходили з особливих узвиш, що називалися "стовпами". Деякі брали на себе зобов'язання мовчати все життя, не змінювати одяг і не митися...Таких ченців називали "подвижниками" (по "подвигу" віри, який вони робили).

Подвижники прагнули уникнути людського сусідства і жили кожен поодинці.

В західній частині Римської імперії (спочатку в Італії) поширився різновид східного чернецтва: чернечі гуртожитки, монастирі. Спочатку вони були дуже невеликі. Група "братів" (так називали себе ченці) поєднувалися для праведного життя з настоятелем (його називали "батьком"), якого вибирали всі члени чернецької громади. Чернеча громада заміняла світ повний несправедливостей і насильства.

Усе майно братів було загальним, загальним було і їх невелике господарство. Брати спільно молилися Богу, підносячи молитви за себе і за всіх християн, що живуть мирським життям.

Кількість таких гуртожитків стала швидко збільшуватися приблизно з 500 р., коли Західна Європа піддалася руйнівним варварським вторгненням. Тепер в обителях нерідко рятували не тільки душу, але і життя, а деколи і багатство.

Чернецькі обителі перетворюються в притулки для випадкових людей, нерідко далеких не тільки від високих помислів про Бога, але і від віри взагалі.

До початку VI ст. усім було ясно, що обителі Заходу мають потребу в серйозній реформі. Хтось повинний був подати приклад монастирського життя, у який братерське звертання ченців один з одним сполучалося б із найсуворішою дисципліною.

Італійським чернець святий Бенедикт ввів зобов’язання молитву сполучити з фізичною працею, адже монастирі змушені були утримувати себе самі. Головним введенням святого Бенедикта став статут чернечого життя-правила, якими ченці повинні були керуватися під час праці й відпочинку. По імені творця чин цей став називатися бенедиктинським, а виконуючі статут монахи - бенедиктинцями.

Довгий час монастирі залишалися головними центрами науки, культури й мистецтва: вони задавали моду в архітектурі і книжковій ілюстрації, утримували монастирські школи, у яких навчалися діти знатних сеньйорів.

Саме монастирські мислителі напружено обмірковували відповіді на головні питання: коли і як Бог буде вершити Страшний суд? Що чекає людей після смерті? Чи вільна людина у своїх діях у цьому житті чи всі його учинки раз і назавжди визначені волею Господньою? Відірвані від сімейних зв'язків і суспільних обов'язків ченці гостро відчували кожен свою індивідуальність, неповторність. Їх внутрішнє, емоційне життя було набагато багатше переживань, доступних мирянам.


6 Ісус Христос і його місце в християнстві.

Походження християнства міцно пов'язане з особою Ісуса Христа - центральною фігурою цього процесу. Ісус (від давньоєвр. – спаситель) Христос (гр. від давньоєвр. – помазаник) – у більшості християнських напрямі - боголюдина, Син Божий, спаситель, який відкрив людям шлях до спасіння, засновник християнства, розіп’ятий на Хресті за гріхи людства.

Представники міфологічної школи вважають Ісуса Христа лише засновником християнства, прихильники історичної школи – реальною історичною особистістю. Космічна концепція полягає в тому, що Ісус Христос – це прибулець з інших світів, обожнений землянами.

Євангельська ортодоксально-богословська концепція вважає християнство наслідком надприроднього Об'явлення, Бог дарував християнство людству через свого Сина - Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викладені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніякому сумніву. Безумовно, найґрунтовнішим джерелом біографії Ісуса Христа справді є Новий Завіт. Така думка проникла навіть у радянську історіографію.

Богословська ортодоксія детально розробила євангель¬ський образ Христа. Він сприйнятий всіма напрямами хри¬стиянської релігії й підданий численним богословським тлумаченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка привела до оформлення єресей. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали християнства, його надбання, що зробили цю релігію найвпливовішою світовою релігією в історії людства, і його втрати, які не дали можливості здійснитися цим надбанням.

Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа звичайно критикується шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історичного, етногра¬фічного та іншого плану. Такі суперечності є. Церковні історики з ними або погоджуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звертаються до аргументу, з яким важко сперечати¬ся - це все справа віри: віра може суперечити здоровому глузду. Євангельська історія Христа утверджується вірою.

Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення християнства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обмивання своїх новонавернених. Його називали "Хреститель", "Баптист", "Предтеча". Іоанн хрестив Ісуса, звинувачував Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнст¬ва все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обставина, що біля джерел християнства стояло чимало творців.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, вірогідніше), але прикрий факт є фактом.


7 Вселенські собори і їх значення в християн.



Вселенські собори збиралися у складі представників усіх поміс¬них церков (тобто Вселенської церкви) для вирішення найважливіших догматичних та канонічних питань.

Проходили ці собори під патронатом римських, а згодом візантійських ім-ператорів. В історії християнства важливу роль відіграли 7 Вселенських соборів, які відбулися протягом ІV-VIII ст.:

- 325 р. - Перший Вселенський собор, м. Нікей, за імператора Констанина Великого (боровся з єрессю аріан. Священник Арій проголосив, що Христос далекий від того, щоб бути повнотою, правдивим Богом, був тільки першим з Божих сотворінь. У відповідь Собор повчав, що Христос був єдинородним Сином Отця небесного);

- 381 р. - Другий Вселенський собор, м. Константинополь, за імператора. Феодосія Великого (проти духоборців Собор проголосив Божество Святого Духа, а проти аполінаристів – визнання людської природи Ісуса Христа, його чоло вічності);

- 431р. - Третій Вселенський собор, м. Ефес, за імператора Феодосія Молодшого (Собор був скликаний з метою завершення суперечки, викликаної Нестором – патріархом Константинополя, котрий висловив застереження щодо повсюдно приписуваного титулу «Богородиця Марія». Собор засудив цю єресь);

- 451р. - Четвертий Вселенський собор, м. Халкідон, за імператора Маркіана (Собор скликано, щоб зайнятись моно фізичною єрессю Євтихія, котрий виступав проти існування двох Осіб у Христі, стверджуючи про одну природу Христа – божественну. обор засудив цю єресь);

- 553 р. - П'ятий Вселенський Собор, м. Константинополь, за імператора Юстиніана І (скликаний, щоб ще раз засудити монофізицтво);

- 680 р. - Шостий Вселенський собор, м. Константинополь, за імпе¬ратора Костянтина Погоната (скликаний з метою розв’язання єресі монофеліцтва);

- 787 р. – Сьомий Вселенський собор, м. Нікей, за імператриці Ірини (засдив єресь іконоборства).

На цих соборах через вирішення важливих для хрис¬тиянського богослов'я тpинітарної та хpистологічної проблем були вироблені найважливіші догмати християнства: вчення про Святу Трійцю, Богoвтілення та Боголюдську природу Ісуса Христа.


8 Етапи еволюції християнства.

Історія становлення християнства охоплює період з середини I ст. до V ст. включно. Протягом цього періоду християнство пережило ряд етапів свого розвитку, які можна звести до наступних:

1) етап іудеохристиянства (перша половина I ст.);

2) етап актуальної есхатології (друга половина I ст.);

3) етап пристосовництва (II ст.);

4) етап інституційного і догматичного оформлення (III–V ст.).

Етап іудеохристиянства. Євангельський Ісус Христос мав стати прообразом старозавітного Месії, який повинен був прийти з "роду Давидового і Авраамового” (Мт 1:1) і виконати певну місію: сісти на престолі царя Давида, відновити Ізраїльське царство, зібрати розпорошений по всьому світу "останок обраного народу” і стати вічним їхнім Месією. Всю свою месіанську діяльність Христос пов’язував з "обраним народом”, тобто євреями. Отже, євреї – сучасники Ісуса Христа як нація саме так, буквально, розуміли характер Месії і мету його посланництва.

Проблема іудеохристиянства була настільки серйозною, що ап. Павло, який обґрунтував формулу "універсального християнства” (немає різниці і переваги ні у християнина, ні в іудея, ні в елліна), змушений був захищати свою позицію на спеціально скликаному Апостольському соборі. Боротьба з іудеохристиянством була чи не основним зіткненням між різними угрупуваннями і авторитетами в первісному християнстві.

Етап актуальної есхатології. Книга Апокаліпсис дає нам достовірну картину первісного християнства, оскільки в ній відображені стан і вчення християнства, такими якими вони виглядали в період свого становлення. Тому є всі підстави вважати цю стадію ще й апокаліптичною. До того ж, на даній стадії християнство ще не розірвало зв’язки з іудаїзмом, і ця стадія тісно поєднана з іудеохристиянством. Отже, книга Апокаліпсис свідчить про виникнення в середині I ст. в Малій Азії кількох іудеохристиянських громад. Можливо, що в їх складі вже були й християни з язичників. Перші малоазійські християнські Церкви поки що не мають спільної догматики і культу. Серед них переважають різні течії: прихильники "науки николаїтів”, якоїсь "пророкині Єзавелі” і навіть адепти "зборища Сатани”, які "називають себе іудеями, але ними не є”, та інші.

Проте від іудаїзму їх вже відокремлює: 1)напружене очікування прийдешніх грізних подій, які повинні змінити долю як "обраного народу”, так і всього світу, привести до загибелі старий світ і створити "все нове”; 2)есхатологічна атмосфера світогляду новоутворених громад ґрунтується на непримиримій ненависті до існуючого стану справ в Римській імперії – до "вавилонської блудниці”; 3) очікування приходу Месії – Христа, який має здійснити вселенський переворот; 4)концепція Агнця, принесення якого в жертву богові є гарантією реальності очікуваних подій.

Етап пристосовництва. Кінець світу не наступив, а, навпаки, друга половина II ст. принесла в умовах загальної кризи рабовласницької системи деяку відносну стабілізацію Римського суспільства. В цій ситуації очікування скорого кінця світу позиція християн поступово змінюється на пристосовництво до існуючої ситуації. Це відображено в новозавітних книгах, які з’явилися після Апокаліпсису. Євангеліє і надалі орієнтують християн на очікування кінця світу, навіть близького: "Не перейде цей рід, як усе це станеться” (Мт 24: 34).

Ненависть до Риму – "вавилонської блудниці”, очікування скорого суду над нею і винесення небесного вироку, так яскраво відображені в Апокаліпсисі, змінюється апологетикою існуючої римської язичницької влади як "Богом встановленої” і безапеляційним закликом підкорятися їй, бо "хто противиться владі, той противиться Божій постанові” (Рим. 13: 1-7). Євангеліє і послання апостолів закликають рабів підкорятися рабовласникам, працювати на совість.

Одним із напрямів пристосовництва християнства в умовах боротьби за поширення в масах була своєрідна конкретизація цього вчення. Абстрактні філософські сентенції про Логос – Слово, яке було Богом (Ів 1:1-2), мало що говорили віруючому, були для нього недоступні, оскільки годилися лише для витонченого в філософських спекуляціях розуму ритора і софіста. Інша справа – живе тілесне перетворення Бога, який ходив і діяв на Землі, страждав фізично і морально, щоб відкупити й спасти грішників. Гностичні секти перетворювали людський, а тому близький людям образ Христа в абстрактну філософську категорію. Християнство відмежувалося від гностичної єресі й рішуче засудило її прихильників–офітів і докетів.

Етап інституційного і догматичного оформлення. Для оформлення християнського віровчення Послання апостола Павла мали таке велике значення, що в протестантській історіографії закріпилася думка, згідно якої саме Павло, а не Христос, був засновником християнства як релігійно-догматичної системи. В цьому є частка істини. Із повчань, афоризмів, притч, проповідей Христа, які знаходимо в Євангеліях, неможливо сконструювати догмати, які лягли в основу Символу віри і всіх інших богословських побудов християнства. Одне з них полягало в тому, що Христос прийшов для влаштування долі не лише ізраїльської народу, а й всього людства. Космополітичний характер, якого набуло християнство уже в другій половині II ст., зумовив необхідність розриву з вченням про винятковість "обраного народу” і з іудейсько-націоналістичним характером первісного християнства та вченням про Месію. Якщо месія з’явився для спасіння всього людства, то повинна була отримати нове пояснення й проблема витоків страждання людства. Головним із таких чинників в догматиці паулінізма постало вчення про гріхопадіння Адама, а отже і про спадкоємність цього первісного гріха, який позначався на всьому людстві. Для його викуплення й повинен був Син Божий постраждати на хресті (Рим 5:12-19).

Так сформулювався перший і основний догмат християнства про гріх Адамів і викуплення та спасіння Христа. Саме Послання Павла оформили й закріпили цю концепцію в християнстві II ст.

Жоден догмат християнства не з’являвся одразу в завершеному вигляді. Минали століття в жорстоких христологічних суперечках, в центрі яких стояло контрверсійне питання: хто такий Христос – Бог, людина чи Боголюдина. Як до Нікейського собору (325р.), так і після нього впродовж майже 5 століть між різними групами духовенства точилася боротьба навколо тлумачення трьох основних догматів: триєдності бога, Боговтілення і викуплення.

Обґрунтуванню і захисту догмату боговтілення велику увагу приділив III Вселенський Ефеський собор (431 р.), який ухвалив шість спеціальних правил на захист цього догмату. На VI Вселенському Халкидонському соборі (451 р.) знову велася боротьба навколо догматів боговтілення і викуплення. Собор ухвалив догмат боговтілення, за яким Христос водночас вважається Богом й досконалою людиною.

9. Християнські віровчення і культ. Символ віри
Джерелом православного віровчення є Священне писання (Біблія — Старий і Новий Заповіт) та Священний Переказ (постанови вселенських і помісних соборів, праці отців церкви, стародавня богослужбова практика тощо). Православ'я вважає істинними лише ті положення християнства, які були затвердженні першими сімома вселенськими соборами. Догмати, встановлені пізніше, православ'я, на відміну від католицизму, істинними не визнає. Символ віри складає основу православного віровчення. У православ'ї, як і у католицизмі, склалася прекрасна обрядовість, урочисті театралізовані служби, складні ритуали, обряди, свята, культ Христа, Богородиці, святих, мощей. Встановлені кола семирічного, річного і добового богослужіння. Кожен день тижня (семериці) присвячений окремим подіям. У неділю, наприклад, у церковних службах згадується воскресіння Ісуса Христа, у понеділок — ангели Божі, у вівторок — святителі християнства, у п'ятницю — розп'яття Ісуса Христа на хресті, у суботу — всі християнські святі, а також і померлі у надії на вічне життя. На кожен день тижня призначені особливі молитви та співи. У суботні і недільні дні відправляється служба Божа урочиста, у середу і п'ятницю віруючим говориться про пости і необхідність покаяння у гріхах.

Коло добової церковної служби складається з 8 служб: вечірніх і нічних — вечірня, повечір'я, полуношниця й утрення; і денних — в першій, третій, шостій та дев'ятій годинах. Щодня є літургія, яку вважають «серцем православ'я». Це головне християнське богослужіння, під час якого здійснюється таїнство причастя.

Особливе місце належить таїнствам — культовим діям, призначення яких — передати

іруючим божественну благодать. У равослав'ї, як і в католицизмі є 7 таїнств: рещення, миропомазання, причащання, повідь, єлеоосвячення, шлюб, священство.

Хрещення — таїнство, яке виражає рийняття людини в лоно церкви, здійснюється анурюванням хрещеного у воду, скропленням одою. В перші століття хрещення допускалось
ише над дорослими, які спроможні свідомити цей акт. В протестантських ерквах і зараз хрестять тільки дорослих, вичай хрестити дітей виник значно пізніше. В роцедурі хрещення в різних церквах є ідмінності: за православними канонами итину тричі занурюють у воду, католики бливають голову новонародженого невеликою ількістю води, в англіканській церкві
ризкають водою на тіло. При хрещенні з итини знімається першородний гріх, який яжіє над людьми з часів Адама і Єви. (рещення завершується бенкетом хрестинами), на які запрошуються родичі та найомі.

Миропомазання — таїнство, яке міцнює чистоту людини, переродженої до пасіння. У православних здійснюється над емовлятами безпосередньо за хрещенням, у атоликів — над 7—12 літніми дітьми конфірмація). Ритуал таїнства включає олитву священика про послання на людину вятого Духа і хрестовидне змазування тіла собливою речовиною (миром), виготовленою оливкової олії, виноградного вина та роматичних речовин. У минулому иропомазання здійснювалося над царями для свячення їх влади.

Причащання (євхаристія) — таїнство, ід час здійснення якого віруючі у вигляді ина і хліба споживають кров і тіло Христа, обто з'єднуються з Христом і таким чином гають причетними до вічного життя. В равослав'ї причащаються хлібом і вином, в атолицизмі — тривалий час миряни ричащалися тільки хлібом, а II Ватиканський обор (1962—1965 рр.) дозволив причащатися і ином. При виконанні євхаристії відбувається еретворення хліба і вина в тіло і кров оспода. Таїнство євхаристії встановлене амим Христом на пам'ять про свої муки.

Сповідь (покаяння) — таїнство, яке олягає в тому, що віруючий признається у воїх гріхах священику, а він прощає їх йому уіенем Бога. Церква вчить, що через вященика сам Христос передає на ристиянина благодать прощення і тому після повіді навіть дуже грішна людина стає истою від гріхів.

Єлеоосвячення (соборування)

дійснюється священиком біля ліжка хворого з читанням молитов і змазуванням його єлеєм, з яким на хворого сходить божественна благодать. В православ'ї єлеоосвячення
«зміцнює немощі», а католицизм вбачає в цьому благословіння умираючому.

Соборуванням це таїнство називається тому, що для його здійснення необхідно зібрати сім священиків (але часто це робить і один священик).

Шлюб церковний — санкціонований церквою сімейний союз чоловіка і жінки, здійснений священиком за особливим ритуалом — вінчанням. В православ'ї і католицизмі вважається, що шлюб — це таїнство, в якому людей зв'язує сам Бог.

Священство — таїнство, завдяки якому людина одержує священицький сан (диякон, пресвітер, священик, єпископ). Це таїнство здійснюється особливим заклинанням і покладанням рук єпископа на того, хто З архиєрейським переходить особлива перетворює того, хто священнослужителі. В православній церкві є чорне, або чернече, і біле (яке перебуває в щлюбі) духовенство. Вищі церковні звання єпископа, архиепископа, Патріарха належать виключно чорному духовенству. У католицизмі, на відміну від православ'я, священики повинні дотримуватися целібату (не вступати у шлюб). Православний священик називається також ієреєм, старший священик — протоієреєм, протопресвітером, протопопом. Вищий духовний сан, вищий ступінь духовної ієрархії — єпископ. У сьогоднішньому православ'ї єпископ — головний пастир єпархії, управляє нижчими чинами, благоустроєм церкви і віруючими. Старші або особливо почесні серед єпископів, виділяються в архієпископи. В православ'ї і католицизмі крім цього є патріархи, і тільки в православ'ї — митрополити. Це почесне звання присвоюється за особливі заслуги.

Символом християнства є хрест — знаряддя страти Ісуса Христа. За православним вченням, хрест став знаряддям спасіння людей, знаменням перемоги над смертю і дияволом. Хресне знамення — хрестоподібне осінення себе рукою. Перші три пальці, складені разом, означають святу трійцю. Два пальці, зігнуті до долоні, символізують Ісуса Христа, який зійшов на землю як Бог і людина, а рух руки, складеної таким чином, значить хрест Христа. Прикладання до чола, грудей, плечей символізує освячення думок, почуттів і дій. Хресне знамення православні вершать трьома перстами, католики — п'ятьма.

Молитва — неодмінна частина релігійного культу, обов'язковий атрибут обрядів, богослужень, церковних свят. Це звертання священика або віруючих до Бога, святих, небесних сил у надії на допомогу і відвернення зла. Молитви поділяються на індивідуальні, групові, молитви у храмі, богослужінні, молитви словесні і без слів, молитви з посилюючим ритуалом і без нього, їх зміст різниться затим, кому вони адресовані і на що спрямовані. Мети досягають тільки щирі молитви. Найперші молитви, які має знати християнин, це Ісусова Господня, Символ Віри і Ангольська Пісня Пресвятій Богородиці. Успіхові молитви сприяє моління перед іконою, моління у молитовній позі, в групі людей, у храмі на релігійні свята, під час богослужіння, під час посту.

Православна церква користується Юліанським календарем, це так званий старий стиль. Католицька церква та протестантські церкви користуються Григоріанським календарем, тобто новим стилем літочислення.

Суть християнства висловлена у Символі віри — короткому зводі головних догматів, які є основою віровчення. Символ віри складений апостолами і доповнений отцями церкви і затверджений на Нікейському (325 р.) і Константинопольському (381 р.) соборах. Християнський символ віри складається з 12 частин або членів. У перших восьми членах говориться про троїчність Бога, земне життя Ісуса Христа, спасителя людства. Чотири останні присвячені церкві, хрещенню і вічному життю. Символ віри читається як молитва на богослужіннях і в домашніх умовах, виконується хором у храмі.

10. Основні течії християнства

Основні напрями християнства: православ'я, католицизм, протестантизм

Християнство не являє собою єдиної релігійної течії. Процес його дроблення розпочався на етапі розвитку феодалізму. Так, у V ст. у Візантії відокремилося так зване монофізитство. Засновником його вважають константинопольського архімандрита Євтихія, який навчав, що Ісусу Христу властива одна природа — божественна, а не дві — божественна і людська, як стверджували представники офіційної церковної ортодоксії.

На Халкидонському соборі (451 р.) монофізитство було засунене як єресь, а його прихильники зазнали переслідувань як єретики. За догматичними суперечками про природу Христа приховувалося складне переплетіння економічних, політичних і соціальних протиріч між Візантією та населенням ряду сепаратистських налаштованих провінцій (Сирії, Палестини, Єгипту). Це спричинило ряд повстань християн-монофізитів, тривалу збройну боротьбу і. врешті-решт, остаточне відділеній від офіційної візантійської церкви так званих нехалкидонських церков — Вірменської, Коптської (Єгипет), Якобітської Сирія), Ефіопської та ін.

Більш серйозний розкол у християнстві відбувся в XI ст. Йому передували такі події. У 395 р. стара Римська імперія поділилася на Західну (з центром у Римі) та Східну (з центром у Константинополі). Ця обставина спричинила поступове відокремлення західної і східної церков. На Заході через занепад імперії надзвичайно зріс авторитет глави церкви — римського єпископа, що отримав найменування — Папа. На Сході, де збереглася Візантійська імперія, патріархи церков (Константинопольський, Антиохійський, Александрійський і Єрусалимський) не могли одержати такої влади: вони залежали від імператорів. У цьому розумінні східна церква була несамостійною. Саме тому східні патріархи не могли підкоритися владі Папи Римського, який, однак, дедалі більше наполягав на першості в усьому християнському світі. Організаційні та догматичні розбіжності між східною і західною церквами, що відбивали політичну боротьбу, поступово накопичувалися і призвели до формального розриву в 1054р. Римська церква почала називатися католицькою (від грец.— загальний, вселенський), а константинопольська — ортодоксальною (правовірною), православною.

У 16ст. проти Папи Римського та католицизму виступив Вітернберзький богослов Мартин Лютер, який спричинився до появи іще одної гілки християнства - протестантизму. Так, на сьогоднішній день до християнських церков належать католицизм, православ'я та протестантизм.
Категорія: Релігієзнавство | Додав: djkvinta (22.05.2012)
Переглядів: 4699 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 185
Друзі сайту
Статистика

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz