| Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство |
Релігієзнавство
| Історія католицизму 1. Католицизм. Ватикан. Католицизм як один з головних напрямів у християнстві остаточно сформувався внаслідок першого великого розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Поширений він переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний. Основними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина а також про непогрішимість Папи Римського. Прийняття цього догмата папство домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. Ще один догмат католицизму — про "чистилище" — прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в "чистилище" — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Багато своєрідного є і в католицькому культі, якому притаманні пишність і урочистість. Богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан і главу церкви — Папу Римського, якого обирають довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держава — Папська область. Вона проіснувала до 1870 р. У процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава — Ватикан, її площа — 44 га. Ватикану належать також кілька будівель у Римі та папська резиденція в Кастель Гандольф, що за 25 кілометрів від столиці. Держава має 350 громадян, які є ними тимчасово, лише на час виконання своїх обов'язків. Має всі державні атриб>ти (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує уряд (римська курія), який очолює кардинал — статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган — синод. Ватикан керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти. Ватикан є найменшою державою у світі, як з огляду на площу так і мешканців. Безпеку Папи та Ватикану запевняють Корпус Швейцарської гвардії та корпус Жандармерії. Папська швейцарська гвардія заснована 22 січня 1506 р. Папою Юлієм. Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими організаціями. Кардиналів призначає папа Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він веде дипломатичні справи з країнами, з якими Ватикан має відносини. Постійні посли — папські нунції. Італія і Ватикан також обмінюються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів. Установи Ватикану об'єднують 9 конгрегацій, З трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (З—4 чол.) і главою — префектом. Найважливіші з них: Конгрегація священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність здебільшого у країнах Азії, Африки). Це найзаможніша конгрегація, яка отримує різноманітні дотації від бізнесменів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віровчення. Конгрегація має своє видавництво, школи. 2. Роль Тридентського собору у відродженні Католицької церкви в період Реставрації.(1545— 1563). Собор поділявся на три сесії. З сесія (1562-1563) -перемога ультрамонтарізму. Рішення: відновлення авторитету Папи, Папа на чолі собору, декрет про релегійну дисципліну духовенства постанова про постійне проживання вищого духовенства за місцем служби, єпископи несуть персональну відповідальність за поведінку нижчого духовенства створення в кожному єпископстві семінарій, скасування зловживань з продажу індульгенцій, декрет про підтримку усіх догматів, декрет про заборону нагромадження посад, декрте про святість шлюбу, збереження латинської мови богослужінь -Трідентське сповідання віри (1564). Від реалізації рушень собору відмовилася Франція. Колегія кардиналів була обмежена 70 членами і стала підпорядкованою папі. За Григорія XIII (1572— 1585) введені дипломатичні представництва при світських правителях, введення єдиної літургії. 1588 - спеціальна конгрегація по церковним обрядам. 1592 виправлене видання Біблії. Підтримка Григоріанського університету. Створеного в 1552 Лойолою. Введення нового календаря. 3. Особливості католицького чернецтва Традиція чернецтва у християнстві пройшла непростий шлях становлення, завжди виступаючи джерелом великодушної любові до ближнього, глибоких духовних практик та свідченням присутності Бога в житті християн. Чернецтво, відповідно до часу та потреб, видозмінювалося, але для всіх істинних ченців завжди незмінною залишалася його сутність - прагнення людей особливо йти за Богом, уподібнюватися до нього. Реформуванню К.ц. сприяло відродження чернецтва насамперед в романських країнах (Іспанії, Італії, Франції). Ще до скликання Тридентського собору з'явилися нові спільноти монахів (театинів, капуцинів, бернадитів, єзуїтів), які зосереджувалися на активній місійній, просвітницькій, науковій, і доброчинній діяльності. Собор дав поштовх для заснування чоловічого і жіночого орденів, головним завданням яких було лікування і догляд за хворими (каміліянці, лазаристи, шаритки, урсулинки). Було здійснено реорганізацію давніх орденів, у тому числі цистерціанців, бенедиктинців, францисканців, кармелітів. Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали, магістри, а магістрам — абати. Над усіма ними главенствує генеральний капітул — зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не перебували. Одним з перших серед них є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом користувався він у X— XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання. У XI—XIII ст. виникло багато чернечих орденів. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. осіб; домініканському — 10 тис. осіб. Щоб вступити в ордени кармелітів, августинців, слід було відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців отримав певні привілеї від папи — право проповіді та здійснення таїнств, вільного викладання в університетах. У його руках опинилася інквізиція. Орден домініканців (братів-проповідників), заснований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста. У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Ісуса), заснований Ігнатієм Лойолою (1491 — 1556) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій католицької церкви, переслідував учених, присікав вільнодумство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Палі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. Єзуїтський орден відрізняється від інших тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити монастирський одяг. Вони можуть бути і таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. чоловік). Метою товариства стало поширення віри та церковного авторитету. Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об'єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяльності. Також є сестри оріоністки, які разом з отцями-місіонерами св.Вікентія де Поля, опікуються дітьми вулиці та бездомними. Сестри-францисканки займаються незрячими, літніми людьми, молоддю, опікуються школою-інтернатом. Також є сестри Місіонерки-кларетинки і кармелітки і багато інших. 4. Соціальна Доктрина Католицької Церкви Соціальне вчення Церкви, або, як його назвав Йоан Павло II, "соціальне Євангеліє наших часів", є "скарбом невичерпним" для людей, особливо для нашого суспільства. Суспільства, що завзято шукає шляхів виходу з тоталітарного атеїстичного минулого, через кризи і проблеми сьогодення. У цьому контексті соціальне вчення Церкви - це дійсно "євангеліє" - радісна звістка. Звістка надії на соціальні зміни, на використання таких принципів, завдяки яким відбувалося й відбувається так багато позитивних змін у світі. На жаль, у нашій країні це вчення майже не відоме - воно є немов би таємницею, прихованою від усіх. Що ж являє собою соціальне вчення, чи, як часто кажуть, соціальна доктрина Католицької Церкви? Це органічна частина християнського віровчення. що становить собою сукупність положень, засад і рекомендацій, у світлі яких можна й потрібно шукати вирішення проблем, співвідносних із життям суспільства. Стосовно всіх головних проблем суспільного, політичного й економічного життя людини Церква може висловлювати свою думку, особливо в тих випадках, коли порушуються фундаментальні права особистості. Однак центральним завданням Церкви при розгляді цих проблем є введення сучасної людини "в приязнь із Богом" та її спасіння. У такому й лише в такому світлі розглядає Церква все інше: права кожної особи, передусім "пролетарів", родину й освіту, обов'язки держави, устрій національних та міжнародних співтовариств, економіку, культуру, війну й мир, повагу до життя від зачаття до смерті". Соціальна доктрина Церкви стосується найрізноманітніших сторін суспільного життя в контексті Божого Провидіння. Вчення бере початок від передання Отців і Вчителів Церкви, чия соціальна думка є надзвичайно актуальною й досьогодні. Оскільки й несправедливість, і бідність, і політичні негаразди, й багато інших проблем, на жаль, не зникають у суспільстві, а часом лише збільшуються і приймають нові форми. За свою двотисячолітню історію Церква акумулювала багатство живої традиції соціальної думки і соціального досвіду. Ця спадщина здатна збагатити кожного, хто "має вуха, щоб її почути", католика і не-католика, незаможного й "сильного світу цього". Основні теми у соціальному вченні, що розглядаються Церквою через призму Спасіння: · права людини, · державний устрій, · економічне життя, · культура, · міжнародне співтовариство, · війна і мир, · виховання, сім'я і повага до життя. У розвитку людського співтовариства нові часи завдають нових проблем - глобалізація та інформаційні технології, евтаназія і клонування, міжнародний тероризм... Кожна з цих проблем є новим викликом людству, виклик нам християнам, виклик Церкві. І тому християнська соціальна думка не може зупинитися у своєму розвиткові. Це дійсно жива, така, що вічно оновлюється сама й оновлює суспільство, традиція. Крім біблійних джерел і Священного Передання, католицьке соціальне вчення грунтується на відповідних документах соборів і синодів, енцикліках пап та єпископських посланнях. Як невід'ємна частина християнського віровчення, воно знайшло відображення у Катехізисі Католицької Церкви. Соціальна доктрина особливо інтенсивно розвивається протягом понад сто останніх років, після виходу у світ першої значної енцикліки Папи Лева XIII, цілком присвяченої соціальним питанням -"Кегит Моуатт" (1891). Безумовно, такий розвиток вимагає й нашої участі, нашого співробітництва і співтворчості з Премудрістю Творця. У соціальній місії Церкви покликані брати участь усі католики -священики й миряни разом з усіма людьми доброї волі (до яких останнім часом також звернено апостольські послання керівників Всесвітньої Церкви). Отже, предметом соціального вчення Церкви є людське суспільство, це зумовлене тим, що першорядним і основним об'єктом Соціальної доктрини церкви є людина. Потреба розглядати людину як суб'єкт, осердя та мету суспільства лежить в основі соціального вчення католицької Церкви. Оаиа'іит еі зре$ (Душпастирська Конституція "Про церкву в сучасному світі") є взірцевим синтетичним викладом соціальної доктрини Католицької Церкви. У дев'яти розділах розглянуто такі теми: гідність людської особи, спільнота людей, людська діяльність у всесвіті, місія Церкви в сучасному світі, гідність шлюбу та родини, сприяння поступові та культурі, соціально-економічне життя, життя політичної спільноти, підтримка миру та спільноти народів. Отже, як бачимо Католицька Церква не пропонує якихось економічних чи політичних систем та програм і не віддає перевагу одним перед іншими, а дбає лише про те, щоб належним чином було пошановано й підтримано гідність людини і щоб для самої Церкви залишався необхідний простір для здійснення нею свого служіння в світі, але Церква є досвідченою в людських справах, і це спонукає її поширювати свою релігійну місію на різні ділянки, в яких люди розгортають свою діяльність. Церква "відчуває турботу та відповідальність за людину, довірену їй самим Христом, за ту людину, яка, як нагадує Другий Ватиканський Собор, є єдиним створінням, що його Бог захотів заради нього самого і щодо якого Бог має свій план, тобто участь у вічному спасінні". 5. II Ватиканський Собор та його рішення Без перебільшення можна сказати, що Другий Ватиканський Собор став однією із найважливіших релігійних подій XX століття. Він був задуманий в голові одного чоловіка, Анжело Ронкаллі, папи Івана XXIII. Ще не пройшло й трьох місяців з моменту початку свого правління, як він скликав до Риму 17 кардиналів на 25 січня 1959 року. Реакцією кардиналів на папське оголошення була ... цілковита тиша. Головною метою Собору було започаткувати широкомасштабне оновлення церкви, узгодити церкву із часом, не відкидаючи своєї спадщини, але переоцінюючи її, звертаючи особливу увагу на дотриманні минулого папського вчення. "Впустімо трохи свіжого повітря у Цсркву,,, - сказав Іван XXIII, відкриваючи вікно. Другий Ватиканський Собор офіційно відкрився 11 жовтня 1962 року на свято божественного Материнства Благословенної Діви Марії. Собор поділили на чотири сесії (жовтень-грудень 1962; вересень-грудень 1963; вересень-листопад 1964; вересень-грудень 1965). Підчас проведення Собору відбулося дві важливі події: 1. Прогресивні, реформісько-налаштовані єпископи організували Європейський Союз і спромоглися переконати більшість отців собору відкинути список кандидатів у соборні комісії, який сформувала курія із консервативних єпископів. Що привело до того, що із плином собору консервативний і прогресивний впливи вилились у компроміси; 2. У червні 1963 року помер Іван XXIII. Новим папою обрали Монтіні Міланського як поміркованого прогресивного. Четверта сесія завершилась месою 8 грудня 1965 року на свято Непорочного Зачаття. Собор створив 16 документів. Усі 16 були проголошені папою, що дає їм найвищу владу у церкві. Це: 4 Конституції, дві Догматичні: про Церкву (КЦ) та про Боже Об'явлення (КО); Конституція про Святу Літургію (КЛ) та Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі; 9 Декретів: про пастирський уряд єпископів в Церкві, про служіння і життя пресвітерів, про священицький вишкіл, про пристосоване оновлення чернечого життя, про апостолят мирян, про місійну діяльність Церкви, про екуменізм (ДЕ), про Східні Католицькі Церкви, про засоби суспільного повідомлення; 3 Декларації: про релігійну свободу, про відношення Церкви до нехристиянських релігій, про християнське виховання. Католики не визнають ці документи за божественно натхненні як Біблію, але вони вважають, що Святий Дух керував Собором у їх написанні. 6. Уроки Берестейської унії Що засвідчують уроки, які випливають з досвіду Берестейської унії 1956 р. та всієї історії греко-католицької церКви? 1. Унійна ідея виникає від самого початку розколу єдиної вселенської християнської церкви в 1054 р. Київське християнство, церква в Русі-Україні були відкритими як до православного Сходу, так і до католицького Заходу. Однак ідея церковної унійності — як в історії християнства взагалі, так і в історії Української церкви зокрема — часто затьмарювалася політичними намірами, егоїстичними розрахунками, амбіційними устремліннями. Українська церква не раз ставала заручницею сусідніх держав на Сході, Заході, Півночі, які намагатися утримати її у сфері свого впливу. І все робили для того, шоб не допустити її об'єднання із Вселенською церквою або нав'язати їй таку церковну унію, з допомогою якої п можна було б дезорганізувати українську церкву, денаціоналізувати український народ. Берестейська унія мала певні передумови — зовнішні й внутрішні. XVI ст. — епоха Реформації і Контрреформації — для православної церкви в Україні стало найбільш гнітючим періодом її історії. Світський патронат над церквою, неспроможність православних патріархів Сходу оздоровчо впливати на зболений організм Української православної церкви, загроза її латинізації і спольщення українців, політичний тиск Москви, що претендуваїа на місце і роль "третього Риму" в східному християнстві, — все це вимагало відповідної реформи й динамізації православ'я в Україні. Це розуміли православні єпископи і видатні світські особистості (князь К.Острозький та інші), котрі бачили єдиний вихід у церковній унії, форму проведення якої, однак, розуміли по-різному. Унія як метод і форма об'єднання церков не виправдала себе. Це нині визнають усі церковні авторитети — як православні, так і католицькі, які стоять на позиціях екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, що вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликата довготривалі церковні й націонатьні конфлікти. Однак релігійна боротьба була не зовсім деструктивною. Два релігійні табори, уніати й православні, опинилися перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної політики, розбудови своїх шкіл. Як одні, так і інші стати послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближата до себе прихильників і противників релігійного об'єднання під зверхністю римського папи. Необхідність виправлення, доповнення, продовження Берестейської унії на новій основі — поєднання обох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної та греко-католицької спільноти, зрозуміли видатні ієрархи цих церков П.Могила і Й. Рутський, хоча здійснити ці плани тоді не вдаюся. Якщо тодішній провід двох українських церков за несприятливих дія них умов усе ж таки знаходив шлях до відновлення київського християнства, то чи не може це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних взаємин і зближення та налагодження співпраці всіх українських церков в умовах незалежної Української держави? Греко-католицька церква у своїй майже 400-річній історії маїа періоди розвитку й занепату, динамізації і криз. Для іноземних правлячих структур, під владою котрих перебувата Україна, вона була небажаною, і весь час ними утискувалася. Виразно національний характер Української греко-католицької церкви, її інтеграція в українське суспільство викликати негативну реакцію в усіх поневолювачів українського народу: польської шляхти. католицьких єзуїтів, російською самодержавства, Московської церкви, більшовицького тоталітаризму, державного атеїзму. Греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Берестейської унії став традиційною, а згодом національною українською церквою, як і православ'я є національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їхніх дітей і онуків, охрещених і вихованих уже православною церквою, яку вони не бажають міняти, щоб повернутися до греко-католицизму. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору віруючих. Самою історією визначено бути Україні багатонаціональною й багатоконфесійною державою, а близьким за символом віри християнським церквам — православній і греко-католицькій — співпрацювати для блага всього українського громадянства, української держави. Було б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загальнонаціональної справи як штучно творити якусь "єдину українську церкву", "одну державну релігію", так і розчленити територію України на сфери переважаючого конфесійного впливу: Захід — Українська греко-католицька церква; Схід, Південь — Українська православна церква, підпорядкована Московському патріархові; Центр і Захід — Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Водночас було б несправедливо і антидемократично, коли б лише за ознаками підпорядкованості тієї чи іншої церкви або релігійної організації своїм закордонним центрам ставити під сумнів їхню українськість або відмовляти їм у патріотизмі. Вся територія України має бути вільною для функціонування будь-якої української церкви, якщо вона стоїть на засадах християнської моралі, української громадянськості, утвердження соборності Української держави. Нині, на переломному етапі розбудови незалежної Української держави, коли особливо важливою стала проблема національного миру і політичної консолідації суспільства, серед частини віруючих різних сповідань, а також серед духовенства все більшої популярності набуває не ідея "єдиної національної церкви", а ідея українського екуменізму, тобто єднання зусиль усіх конфесій в Україні для розв'язання певних суспільних і релігійних завдань (складовими частинами таких дій можуть бути суспільні гуманітарні акції, підтримка різними заходами, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення, навіть спільні канонічно-церковні дії). Перша половина XX ст. в житті УГКЦ ознаменувалась її динамічним розвитком, нерозривно пов'язаним із її першоієрархом - архієпископом, митрополитом А. Шептицьким, який залишив один із найпомітніших слідів в інституційно-еклезіологічній розбудові українського греко-католицизму, продовживши й розвинувши його екуменічну діяльність, розпочату попередниками. А. Шептицький заклав підвалини сьогоднішнього стану греко-католицизму та вивів УГКЦ на якісно новий еклезіально-інституційний рівень витворивши з неї цілком нове національне українське релігійне об'єднання. Передусім, А. Шептицькому йшлося про утворення єдиної національної Церкви, адже українців він вважав гідними мати власну помісну церкву. Друга ідея полягає у тому, що завдяки об'єднанню Церкви є реальним об'єднання української нації. Діяльність А. Шептицького поступово викристалізувала дві головні тенденції, якими були позначені подальші роки служіння Церкві та народу. Перша пов'язана з бажанням А. Шептицького об'єднати українську церкву, а друга - відновити та ієрархічно завершити структуру УГКЦ, тобто домогтися проголошення патріархату. Величезним досягненням у справі об'єднання було заснування в 1928р. Богословської академії, ректором якої став Йосиф Сліпий. В 1907р. А. Шептицький разом з архієпископом Оломоуц, що у Чехії, організовує періодичні унійні зібрання, які отримали назву Велеградських з'їздів і метою яких було оживити справу зближення Сходу і Заходу. Популяризації ідеї церковної єдності на Заході А. Шептицький присвятив ряд своїх подорожей у Бельгію і Голландію, Францію і Англію, СІНА та Канаду. Крім цієї мети він переслідував також ціль проінформувати західні уряди про зловживання польського уряду щодо українського народу. Прогнозовано, що широка унійна діяльність відкривала великі можливості для місіонерів, сам А. Шептицький бачив найкращими місіонерами ченців і саме тому відкрив чимало східних гілок різноманітних західних монаших орденів, найвідомішим з яких став чин Отців редемптористів. В контексті цієї проблеми слід сказати про унійну акцію А. Шептицького в Росії. У другій половині 1907р. А. Шептицький інкогніто виїздить до Росії, щоб безпосередньо нав'язати контакти з тими єпископами, які прихильно ставилися до ідеї церковної єдності та організувати унійний рух у середовищі українців росіян та білорусів. Треба сказати, що у цій справі А. Шептицький отримав максимальне сприяння Апостольської Столиці. З особливою симпатією до цієї об'єднавчої акції А. Шептицького поставилась білоруська діаспора в Росії, яку з українцями пов'язувала вікова доля російської неволі і переслідування Греко-католицької церкви. Ієрархічна структуризація католицького екзархату була довершена під час наступної подорожі А. Шептицького весною 1917р., на синоді у Петербурзі було прийнято 68 артикулів, що стали основою організації Російської Католицької Церкви. Безперечно особливо заслуговує на увагу встановлення А. Шептицьким діалогу з українськими православними братами. Стурбований долею України, глибоко проникнувши у ментальність українця, А. Шептицький заклав основи екуменізму, що нині став вимогою часу. Сучасний екуменізм виражається у готовності усіх суб'єктів діалогу виразно почути позицію УГКЦ, як найбільшої східної Католицької церкви. Ідеї єднання на базі одного віровизнання митрополит протиставив ідею єднання не в релігійному обряді, не в ім'я нації, а в ім'я моральних чеснот нації, назвавши її програмою релігійного примирення. Шлях до єдності А. Шептицький вбачав в екуменізмі, в поглиблені релігійного життя - на площину життя політичного він переніс такі потрібні і святі Христові слова „возлюби ближнього" й акцентував на тому, що „при відновленні Київської митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні Київського престолу до достоїнства патріархату". Усвідомлюючи свою генетичну спорідненість зі східним християнським грунтом та плекаючи цей елемент своєї ідентичності, який став атрибутом у системі церковних пріоритетів власне у період оголення церкви митрополитом А. Шептицьким, сучасна УКГЦ постійно підкреслює своє бажання брати участь у вирішенні тих проблем, які є визначальними для українського суспільства. Таким чином, важливо відзначити те, що величезна заслуга А.Шептицького у тому, що свої національні переконання він висловлював не лише в контексті апостольського служіння, а й як громадянин та патріот, реагуючи на всі найболючіші проблеми, довіреного йому суспільства. 8. Українська греко-католицьцерква, її сучасний стан Починаючи від 1990 р. чимало греко-католицьких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані органами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце проживання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кордоном Мирослав Іван кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адміністративний центр і свої громади переважно в західних областях України, їх понад 3000, котрі об'єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В УГКЦ діють 5 семінарії. Досить активно відбувається відродження УГКЦ. За кількістю громад (3212) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721), Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. Нині громади УГКЦ діють в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та в Республіці Крим. З моменту легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, створила 15 єпархій, 73 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 27 періодичних видань. До цієї церкви належать також 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та СІЛА. Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав Іван кардинал Любачівський. Главою Церкви на даний час є патріарх Любомир Гузар. На даний час в нас на Україні є 2 Архиєпархії, 7 єпархій і З екзархати. Також УГКЦ має свої структури і закордоном. Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською єпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан (Шашік). Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Аргентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріат у Румунії, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс та Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинів), Австрії, Парагваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії. Громади греко-католиків є у Києві, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Вінниці, Житомирі, Луцьку і т. д. Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, святого Вікентія (бельгійки). Пресвятої Родини, сестри — служеб-ниці. Всі ордени мають спільне призначення — проводити якомога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити активно займаються місіонерською діяльністю та підготовкою кадрів для церкви. Особлива увага з боку керівників греко -католицької церкви приділялася і надалі приділялтіметься семінаріям, питанням підготовки майбутніх священиків. З цією метою семінаристів відряджають за кордон на навчання. Для подальшої організації єпархій і адміністративного об'єднання єпархіального духовенства владики відновили деканати — осередки об'єднання клиру. Катех-ітичні курси — не лише для священиків і монахинь, а особливо для світських людей — забезпечили педагогічними посібниками і методологічними розробками для євангелізації дітей та молоді. Організація місій, які відбуваються переважно під час Великого Посту, стала найбільш ефективним засобом для духовного відродження у парафіях. Діють греко-католицькі семінарії: львівська, івано-франківська, мукачівська та василіанська духовна семінарія, де загалом навчається близько 600 семінаристів. Засновано видавництво, виходять газети та журнали. Українська греко-католицька церква неодноразово пропонувала державі свої послуги з конкретними проектами для подолання різних аспектів соціальної і моральної кризи в Україні. 9. Римо-католицька церква в Україні, її сучасний стан Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, — Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у XVII— XVIII ст. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів, утворено Львівську архідієцезію як її духовний центр та Житомирську і Кам'янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє лруктура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. Римо-католицька церква в Україні нині має митрополію, 18 дієцезіальних та чернечих управлінь, 1060 громад, 91 монастир, 39 місій, 3 братства, 8 духовних навчальних закладів, 517 недільних шкіл. Віруючих церкви обслуговують 541 священнослужитель, із них 251 іноземець. Життя і діяльність РКЦ висвітлюють 14 періодичних релігійних видань. З 1992 р. в Україні відкрито пунціатуру (посольство) Ватикану нунцієм якої на даний час є Іван Юркович. Митрополит Мечислав Мокшицького є призначений Ватиканом для управління Церквою в Україні. Одесько-Сімферопольська єпархія була заснована і травня 2002 року. Утворена з української частини сторичної Тираспольської єпархії. До її складу /війшли Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська області та Автономна Республіка Срим. Харківсько-Запорізька дієцезії (Луганська, Лолтавська, Сумська та Харківська області) увійшли ю Житомирської (пізніше - Києво-Житомирської) іієцезії, а південні (Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області) опинились у складі Кам'янець-Лодільської дієцезії. На теренах дієцезії, окрім місцевих (понад два десятки) і приїжджих (майже гридцять) світських священиків, працюють іредставники 13 Чоловічих та 15 Жіночих Чернечих -Іинів і Згромаджень. Благодійну допомогу надають працівники організації «Сапіа5-$РЕ$». Київсько-Житомирська Дієцезія охоплює територію 4 областей держави (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська) і займає площу 222.300 км2. Резиденція єпископа - місто Житомир, кафедральний собор св. Софії, прокафедра - місто Київ, собор св. Олександра. Кам'янець-Подільська дієцезії, яка охопила структури Римсько-Католицької Церкви Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Херсонської, Хмельницької областей та Криму. Функціонує Вища Духовна Семінарія та Інститут богословських наук у Городку. Луцька дієцезія (Волинська та Рівненська області). Святіший Отець Іван Павло II утворив Мукачівську Дієцезію для римо-католиків на території Апостольської Адміністрації Закарпаття. Львівська Архідіоцезія. Дата заснування Архідієцезії - 28 серпня 1412 р. Територіально Львівську Архідієцезію складають області: Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська і Чернівецька. Київська Русь відігравала значну роль серед слов'янських народів. Князь Ярослав намагався утворити незалежну від Константинопольського патріарха церкву. Безумовно, що все це було відомо Апостольській Столиці, котра ніколи не залишала думки про утвердження католицизму на цих обширних руських землях. Князь Ярослав Мудрий підтримував дипломатичні й родинні зв'язки з багатьма західноєвропейськими країнами. Найчастіше в історії Ярославової доби згадується його дочка Анна, одружена з королем Франції Генріхом І. До неї шанобливо ставилися папи римські — Миколай II і Григорій VII. На привезеній з Києва Євангелії присягали під час коронування всі наступні королі Франції. Прагнучи унезалежнення православної церкви в Русі від Константинопольського патріарха, Ярослав Мудрий наказав обрати в 1051 р. митрополитом Київським місцевого церковного діяча Іларіона — видатного вченого, промовця й філософа. Як зауважують дослідники історії католицької церкви в Україні, при розриві з Царгородом на свого батька князя Ярослава могла вплинути королева Франції, котра була в добрих стосунках з Римським престолом. Подальші історичні події в Київській Русі розкрили сутність східної політики Риму. Папа Григорій VII весною 1075 р. прийняв сина вигнаного князя Ізяслава Ярополка, котрий від імені батька просив у папи допомоги, обіцяючи визнати зверхність Апостольської Столиці після повернення Київського княжого престолу. Зацікавлений у цій справі папа 20 квітня 1075 р. в посланні до польського короля Болеслава просив його допомогти руському князю. Не обминув своєю увагою Київську Русь і антипапа Климент ПІ. "Східна політика" цього ієрарха полягала в тому, що в 1088—1089 рр. він посилав до Києва кардинала Григорія для переговорів про возз'єднання руської православної і католицької церков. У відповідь Климент III одержав Послання митрополита Іоанна до папи римського Климента, в якому митрополит спокійно зауважує, що питання про єднання церков, треба вирішувати в Константинополі. У XII ст. Київська Русь стає справжнім перехрестям, в якому сходилися як торгові шляхи, так і культури й релігії різних народів. Іноземці, котрі поселялися в Києві, мали свої церкви. Відомо, що в XII ст. в Києві був костьол св. Марії та Домініканський монастир. У Новгороді католики заснували церкву св. Петра і св. Миколая. У 1146 р. Київським князем став Ізяслав Мстиславович, який вдруге, після Ярослава Мудрого, домігся обрання Київським митрополитом місцевого "книжника і філософа" Клима Смолятича. Коли ж виникло питання про правомірність висвяти митрополита без дозволу Константинопольського патріарха, вирішили провести церемонію висвяти мощами св. Климента Римського. Це підкреслює, що в тяжку годину Руська церква зверталася до католицьких святинь. У цей же час на території Русі почали активно діяти римські місіонери. Розвиток відносин Апостольської Столиці з Галицько-Волинською державою розпочався за князювання Романа Мстиславовича. Йому вдалося в 1200—1201 рр. захопити київські землі й прийняти титул Великого князя. Князь Роман зумів створити могутню державу, з якою рахувалися не тільки інші руські князі, а й західноєвропейські володарі. Папа римський Інокентій НІ звернув увагу на зміцніле князівство Романа. В 1204 р. він прислав своїх послів до князя з пропозицією прийняти латинський обряд. При позитивному вирішенні цього питання папа Інокентій III обіцяв затвердити за князем титул короля і "віддати під його владу всю Русь". Наступну спробу прихилити Русь до Апостольської Столиці підтверджує послання папи Інокентія III від 7 жовтня 1207 р., яке він адресує "духовенству й мирянам у Русі". Там він наполегливо просить "відвернутися від своїх оман і стати на шлях істини, від якого вони так вперто відпихаються". Для цього він послав на Русь свого спеціального легата. Сприятливі умови для поширення католицизму на західноукраїнських землях склалися в 1214 р., коли Галичину захопили угорський король Андрій II і польський король Лешко. На їхнє прохання в цей край було прислано чимало католицького духовенства. З 20-х років XII ст. в "східній політиці" Апостольської Столиці робиться акцент на пропагандистській роботі серед населення. Для цього було залучено католицькі чернечі ордени. Перші монахн-домініканці появилися на Русі в 1220 р. за часів Володимира Рюриковича. Одночасно в політиці Риму розвивається концепція "з'єднання церков". Знаменний у цьому плані є скликаний у Римі 1215 року Латеранський собор, на якому папа Інокентій III оголосив про підпорядкування Римському престолу тих греків, котрі мешкають на візантійській території, де уже діють латинські єпархії. Цей пала заявив, що він не тільки в духовних справах має вищу владу, а й у світських, бо ця влада від самого Ісуса Христа. Отже, всі країни, де поширено християнство, мають визнати верховним владикою римського понтифіка. | |
| Переглядів: 3242 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |