Понеділок, 28.05.2018, 05:30
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство

Релігієзнавство
Історія православя і ортодоксальних церков.

1. Константинопольська православна церква.
Традиційно посідає перше місце у структурі вселенського православ'я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (381) Константинопольський єпископ посів друге місце по "честі" серед християнських єпископів, після Римського. У православному світі його вважають "першим серед рівних".

Константинопольська кафедра виникла після заснування імператором Константином І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (друга чверть IV ст.). Поступаючись авторитетністю іншим християнським центрам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. На час проведення четвертого Вселенського собору (451) єпископ Константинополя вже володів патріаршим достоїнством. Позиції Константинополя особливо зміцніли після занепаду Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков у VII ст., коли їх території завоювали араби. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя, поширився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак наприкінці XI ст. вплив Константинопольської церкви у православному світі почав слабнути. Спочатку внаслідок тиску з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоділи хрестоносці. Згодом Візантію завоювали турки-османи. Починаючи з 1453 p., церква діяла в мусульманському оточенні й змушена була передусім дбати про своє самозбереження. Лише у 1923 p., після укладення договору про греко-турецьку дружбу, вона змогла нормально функціонувати.

За різними джерелами, нині Константинопольська церква об'єднує від 15 до 65 тис. віруючих. На території Туреччини вона має 6 єпархій. У країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралії її віруючі об'єднані в 23 єпархії. Церква має 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та богословів готують Вища богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні. До юрисдикції Константинопольської церкви належать також Фінляндська автономна православна церква, Критська православна церква та гора Афон у Греції.


2. Єрусалимська православна церква.

Єрусалимська православна церква, хоч і посідає четверте місце у традиційному переліку помісних православних церков, вважається матір'ю всіх християнських церков. Адже саме вона сформувалася і діє в тій місцевості, де виникло християнство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покладалися обов'язки по збереженню місць поклоніння християн. З цією метою в 326 р. було утворене Святогробське братство.

До XVI ст. православні були безроздільними володарями християнських святинь, аж поки сюди не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Сьогодні основна святиня християн — храм Воскресіння — використовується православними, католиками, коптами, вірмено-Григорівнами та ін. Однак за традицією, настоятелем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православного монастиря св. Гроба, що належить братству, знаходяться інші християнські святині. Особливе місце серед них належить Голгофі та Гробу Господньому. Тут міститься і резиденція патріарха, що має титул Блаженнійшого Патріарха Святого Грала Єрусалима і всієї Палестини.

При патріархові діє Синод, до якого входять практично всі архієреї та кілька архімандритів, але всього їх не може бути більше 18. До складу входять дві митрополії та одна архіепископія, 23 храми, 22 чоловічих та 5 жіночих монастирів. Найбільшим серед них є монастир св. Гроба. В ньому налічується біля 200 ченців.

Сінайська архієпископія, що входить до Єрусалимської церкви, має автономний статус і значну незалежність від верховної влади. її центром є монастир св. Катерини, що уславився бібліотекою рукописів та найрізноманітнішими історичними пам'ятками. Ігумен монастиря має єпископський сан і титул Архи-єпіскопа, має 15 подвір'їв у Єгипті, Туреччині, Греції, Лівані та на о.Кіпр. Усього, за церковними джерелами, Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видання — журнал "Новий Сіон".


3. Антіохійська православна церква.

Антіохійська православна церква. Назва цієї древньої церкви походить від Антіохії, колишньої столиці Сирії, що була свого часу визначним центром християнського богослов'я, таємним місцем проведення соборів. Після згадуваного вже собору 451 р. єпископ Антіохії разом з єпископами інших християнських центрів Сходу одержав титул патріарха.

Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що негативно вплинули на її становище у православному світі. У V ст. від неї відділилася Халдейська церква, у

VI ст. - сіро-яковіти (монофізити). Відтак церква стала пасивним спостерігачем геополітичних змін у регіоні, які також суттєво ослабили її. З 637 по 969 рр. Антіохією володіли араби, а в XI— XIII ст. вона підпала під гніт хрестоносців. Чергового удару у XIII ст. завдали їй єгипетські мамлюки; в XVI ст. вона була поневолена турками. Саме тоді зникла й назва Антіохії, місто стало називатися Антак'я. Ще раніше патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска.

Постійні утиски та страшенна бідність церкви призвели до того, що впродовж кількох століть вона була об'єктом маніпуляцій з боку Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Лише наприкінці XIX ст. ситуація в Антіохійській церкві почала змінюватися на краще. Нині вона має 22 єпархії: 6-у Сирії, 6 — у Лівані, 1 — в Іраку, 3 — в Туреччині та 6 — на американському континенті. Церква має близько 400 храмів, 20 монастирів, Бель-ментську духовну академію (поблизу Тріполі), семінарію та кілька коледжів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал "Ан-Нахра".

Патріарх, який очолює церкву, має титул Блаженнійшого Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція знаходиться в столиці Сирії Дамаску. При патріархові діє Священний Синод, до складу якого входять правлячі архієреї.


4. Олександрійська Православна Церква

Олександрійська Церква заснована святим апостолом і євангелістом Марком.

Історія її овіяна немеркнучою славою. Вона дала християнському світові великих вчителів і борців за Православ'я - святителів Афанасія Великого († 373) та Кирила Олександрійського († 444). З цієї Церкви вийшли знамениті богослови - пресвітер Климент Олександрійський († бл. 216) та його наступник Оріген († 251), що стали засновниками наукового богослов'я і поклали початок воцерковлення язичницької еллінської культури та філософії.

Олександрійська Церква є батьківщиною чернецтва. На її священній землі подвизалися основоположник східного чернецтва преподобний Антоній Великий († 356), перший організатор спільножительного чернецтва преподобний Пахомій Великий († 348), знамениті єгипетські авви Паісій Великий († 400), Пімен Великий († 450) та інші.

Канонічна територія - країни Північної, Центральної та Південної Африки.

116-й Патріарх Олександрійський Блаженніший Феодор (Хорефтакіс), який очолює нині Олександрійську Церкву, народився на острові Крит (Греція) в 1954 році. З 1985 до 1990 року проходив служіння в Одесі у якості представника Патріарха Олександрійського при Патріарху Московському і всієї Русі. У 1990 році він був хіротонізований на єпископа Киринського.

Обрання Блаженнішого Феодора Предстоятелем Олександрійської Православної Церкви відбулось 9 жовтня 2004 року, чин інтронізації був здійснений 24 жовтня того ж року.


5. Вірме́нська апо́стольська це́рква (вірм. Հայաստանեայց Առաքելական Եկեղեցի, Hayastaneayc’ Aṙak’elakan Ekeġec’i) — одна з найдавніших християнських церков. Перша у світі державна церква. Її іноді називають григоріанською за ім'ям першого католикоса вірмен Григорія Партева, але ця назва некоректна і самою Вірменською церквою відкидається. Належить до Давньосхідних православних церков. Вживає вірменський обряд.Зміст [сховати]

Історія

Християнство проповідувалося в Вірменії ще апостолами Тадеєм та Варфоломеєм, котрі вважаються засновниками Вірменської церкви. В IV ст., при царі Трдату Великому та Григорію Просвітителю, християнство стало державною релігією Вірменії. В VI ст., після неприйняття Халкідонського собору, разом з іншіми Східними церквами, відокремилася від візантійської церкви.

Вірменська апостольська церква на відміну від візантійського православ'я і католицизму визнає наявність у Христа двох начал: божественного і людського в єдиній природі. На чолі церкви стоїть католикос, що обирається собором. Резиденція католикоса — голови вірменської апостольської церкви знаходиться в монастирі Ечміадзін, в давній столиці Вірменії — Вагаршапаті.

Одним з найбільш відвідуваних туристами монастирів у Вірменії є монастир Хор Вірап, розташований в марзі Арарат. Він приваблює туристів насамперед не лише як монастир, але й як місце, з якого найкраще видно символ Вірменії — гору Арарат, яку СРСР разом із прилеглими територіями у майже 30 000 км2 передало Туреччині як знак доброї волі, коли до влади в Туреччині прийшов диктатор Кемаль Ататюрк. Відтоді туристи зі всього світу приїжджають у монастир Хор Вірап, аби сфотографуватися на фоні монастиря Хор Вірап та гори Арарат.


6. Російська православна церква.

Руська православна церква — найбільша серед сучасних помісних православних церков. В диптиху (традиційному списку церков) вона посідає п'яте місце. В тих кордонах, в яких сьогодні діє РПЦ на території європейської частини колишнього СРСР, вона бере свій початок від періоду запровадження християнства в Київській Русі в кінці X ст. Однак на той час утворилася Київська митрополія, що перебувала в досить формальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі, як відомо, були християнізовані значно пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку у Володи-мир-на-Клязьмі (1299 р.), а згодом до Москви (1325 р.) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-татарської навали та зміцнення Московської держави. У 1354 р. Константинопольський патріарх дає згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться "першим її престолом і першою кафедрою".

Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами в 1458 р. відбувається поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Йони, що був поставлений без згоди Константинополя в 1448 р., московські митрополити носили титул "Київського і всея Русі". Лише наступник Йони митрополит Феодосій почав іменуватися "Московським і всея Русі". 1448 р. вважається початком автокефалії Московської митрополії, в той час як митрополитів на Київську кафедру продовжує призначати Константинополь.

Таким чином, Московська та Київська митрополії розвиваються незалежно одна від одної аж до кінця XVII ст.

У 1921 р. православні України об'єднуються в екзархат Московського патріархату. Паралельно з ним діють і православні церковні структури національного спрямування, найвпливо-вішою серед яких була Українська автокефальна православна церква. Однак усі вони, особливо церкви національного спрямування, були винищені в 30-ті роки тоталітарним режимом. Тоді священноначаліє РПЦ докладає всіх зусиль, аби монополізувати свій вплив серед православного населення України. РПЦ стає дійовим засобом русифікаторської політики "центру". Лише сучасне національно-релігійне пробудження в православному середовищі України змусило Московську патріархію піти на надання православним структурам, які діють тут, певної самостійності. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання утримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, що має титул "Патріарх Московський і всієї Русі". При ньому діє Священний Синод, що складається з п'яти постійних та п'яти тимчасових членів. Предстоятель УПЦ є постійним членом Священного Синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочиння, єпархія, патріархія. Виняток складають лише УПЦ та Білоруський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочиння та парафії, починаючи з 1990 р., також прямо підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ — Святода-нилів монастир у Москві.


7. Історичний розвиток православ’я в Україні.

Історія православної церкви на Русі має тисячолітню історію і поділяється на кілька етапів.

Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоплює період із середини X — до середини XIII ст. Історія православної церкви на Русі починається з формування власної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібно виглядає припущення, що основи церковної організації на Русі закладені ще в IX ст., хоча в період правління князів — язичників змушена функціонувати напівлегально. Князі Володимир І Святославич і Ярослав Мудрий тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митрополита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря на півдні до Білого моря на півночі.

Канонічно православна церква в Стародавній Русі тривалий період перебувала в залежності від Константинопольської патріархії. Тоді ж влада константинопольського патріарха на землях стародавньої держави обмежувалася.

Другий етап в історії православної церкви в Україні (XIV — середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії, пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київської Русі — на окремі самостійні князівства.

Третій етап в історії православної церкви в Україні (1468 — 1596) — період становлення самобутньої Української православної церкви. Характерна особливість Української православної церкви — соборноправність — участь мирян у церковних справах, виявлялася в обов'язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа — собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст.

Четвертий період (1596 — 1620) можна назвати періодом глибокої кризи і розколу православної церкви в Україні. Занепад православної церкви обумовлено остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією (1569 рік) в єдину державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій церкві.

П'ятий етап (1620 — 1686) — етап короткочасного відродження самостійної православної церкви в Україні. Саме тоді найдраматичніший момент в її історії. Православна церква отримала могутню підтримку з боку українського козацтва.

Шостий етап (1686 — 1919) історії Української православної церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської православної церкви. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання автокефалії православної церкви в Україні. Ідеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала утворення «нової творчої живої братерської церкви». Цей рух проявився і в період першої російської революції, коли Руська православна церква перебувала в стані внутрішньої кризи.

Сьомий етап в історії православної церкви в України (20 — кінець 80 років XX ст.) починається з відродження Української автокефальної православної церкви Українська автокефальна православна церква, яке припадає лише на період національно-демократичної революції і громадянської війни. Серед віруючих тоді поширюється популярність ідеї демократизації і національного відновлення церковного життя. 1 січня 1919 року уряд Української народної республіки видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української церкви.


8. Сучасний стан українського православя.

Сучасний стан українського православя можна вважати в деякій мірі кризовим це пояснються через низку ознак:

Першою ознакою кризового стану Українського Православ'я є поділ на три самостійні і ворогуючі між собою релігійні інституції (УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ). Міжцерковний розкол зумовлений не лише внутрішньоцерковними, а й геополітичними чинниками, оскільки іноземні релігійні центри намагаються через Церкву впливати на державну політику України. Це призводить до конфліктів між громадами не лише православних церков, а й між православними і католиками, православними і мусульманами, православними і протестантами. Більше того, у середовищі самих провославних ці конфлікти мають не лише ідейно-релігійний, а й політичний характер. Вони породжують сепаратистські тенденції на Заході, Сході і Півдні, що може привести до регіоналізації України за релігійним принципом.

Кризу Українського Православ’я поглиблює і втручання в його внутрішньоцерковне життя різних іноземних духовних центрів, зокрема Московського і Константинопольського Патріархатів, Ватикану тощо. Причому подекуди вони слугують пропаганді антиукраїнських настроїв, загрожують цілісності держави, стоять на заваді створення Помісної Церкви.

До того ж Православ’я стало настільки консервативною конфесією, що виявилося неспроможним своєчасно реагувати на радикальні зміни та глобальні трансформації у світі, й в Україні. Православ'я загалом, а Українське зокрема, законсервувалося на таких догматичних і обрядових формах, які не сприймають інтелектуально зрілі віруючі, вони постають для них як анахронізм релігійного життя. Творчо мислячу особистість уже не влаштовує релігія, яка базується на сліпій вірі, пишній обрядовості і обіцянках райського життя лише після смерті. У всьому світі, в т.ч. і в українському суспільстві, йде ірраціоналізація і уособиствлення релігійних переконань.

Найбільшою серед православних церков і надалі є УПЦ МП, релігійні громади якої становлять 67,4% усіх православних, або 34,9% усіх релігійних громад України. Менш потужною за кількісними показниками, порівняно з УПЦ, проте з вищими темпами розвитку своєї мережі, насамперед – громад, священнослужителів, монастирів і ченців, є УПЦ КП. Так, кількість громад УПЦ КП упродовж остатнього десятиріччя зросла на 71,9% (проти 38,9% УПЦ), чисельність священнослужителів - на 57,3% (проти 33,6%), кількість монастирів збільшилося у 2,6 рази (проти 58%), а число насельників – на 57,7% (проти 36,2% УПЦ).

Найбільший регіональний характер серед православних церков має УАПЦ, понад 70% громад якої знаходяться на Заході країни. Лише тут громади УАПЦ становлять помітну частку – 7,2% усіх релігійних громад регіону. У Полтавській, Сумській і Чернігівській областях її громад немає зовсім, а ще в 7 областях і АР Крим їх частина не досягає й 1%.


9. Структурно-церковні особливості українського православ’я.



Православ' я виявляє себе у джерелах свого віровчення. Мова йде про Святе Письмо та Священний Переказ. Обидва джерела віри та благодаті розглядаються в єдності та взаємодоповнюють одне одного.

Також православ' я репрезентує себе через догматику. У цій площині воно визнає непорушним Нікео-Константинопольський символ віри (див. тему "Християнство: загальна характеристика"), прийнятий на двох перших Вселенських Соборах (тоді ще єдиної Церкви). Ця догматична основа православної віри всіляко захищалася від єретичних уявлень, які супроводжували життя Церкви протягом формування "символу". Він залишається таким і зараз, бо у православній богословській думці існує уявлення про неможливість догматичного розвитку, на відміну від римо-католицтва чи течій у протестантизмі. Іншими словами, отці перших семи Соборів дали повне (раціональне) визначення догматів, що гарантують подальше поширення та популяризацію.

Культова практика дає найвиразніші форми (інтерпретації) положень самого віровчення. Культові дійства зосереджені на богослужінні як колективному спілкуванні церковної громади з Богом. Останнє має три кола: добове, тижневе та річне. Кожний із них включає принципові для цієї віри події як із Священної історії Старого Заповіту, так і з Нового Заповіту. Наприклад, тижневі богослужіння присвячені: у понеділок - "силам небесним"; у вівторок - пророкам Старого Заповіту, насамперед, Іоану Хрестителю; у середу та п' ятницю Церква нагадує про зраду Іудою Іска-ріотом Ісуса Христа, Його великі страждання і хресну смерть; у четвер - прославляє апостолів, але особливу шану посилає святителю Миколаю Чудотворцю з Мір Лікійських; у суботу поша-новуються всі святі. Насамкінець, і це свято є основою всіх богослужбових кіл, настає неділя - день Воскресіння Ісуса.

У православ’ї, як і в кожній іншій релігії, з догматичним віровченням тісно пов’язана система культових дій. Основу цих дій складають сім головних обрядів — таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них "під видимим образом передається віруючим невидима Божа благодать". У православ’ї існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), шлюб, оливосвячення (соборування), священство.

Всі ці священні дії здійснюються у храмі. Православний храм має декілька важливих рис. По-перше, це його орієнтація. Храм будується алтарною частиною на Схід, при цьому вісь храму чітко визначається щодо сходу сонця у день, в честь якого святого він будується. Далі - його куполи, які прикрашаються хрестами. Вони символізують: якщо купол один, голову Церкви - Ісуса Христа, якщо куполів п' ять - Христа та чотирьох апостолів-євангелістів, з дванадцятьма "головами" - собор всіх апостолів тощо.


10. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Автокефалія.

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після їхньої смерті - у 1072 р. Ще одна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.

Автокефалія (від грец. autos - сам, kephale - голова) - самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене у 1990 році, коли на помісно-му соборі обрали першого в Україні патріарха (Мстислава).

Після завершення Другої світової війни в 1945 році, УАПЦ в Україні була знищена радянською владою. Частина єпископату і духовенства УАПЦ були забрані в німецькі концтабори, а частині вдалось емігрувати до Європи та Америки, де продовжували своє церковне життя і будували церкви УАПЦ. У 1990 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався новий рух відродження автокефалії Української Православної Церкви. Його започаткував Митрополит Іван Бондарчук, а в центральній Україні в квітні 1990 року відродження УАПЦ було започатковано протоієреєм Олегом Куликом (сьогодні Патріарх Мойсей), який зорганізував біля 200 громад УАПЦ будучи митрополичим адміністратором на Хмельницьку, Вінницьку і Житомирську області.

УАПЦ відправляє богослужіння згідно з традицією візантійського обряду. Як і кожна з Православних Церков, УАПЦ виробила власний ррізновид візантійського обряду - візантійсько-український. Йому властиві особливе шанування Пресвятої Богородиці, Українських святих, самобутні церковні розспіви, широке використання вишитих облачень, хоругов, рушників, оригінальна храмова архітектура, увага до проповіді, часта відправа молебінь і акафістів, а в пості - відправа чину пасії. Зберігається старий (юліянський) календар церковних свят, традиційний грецький покрій священичих риз. Мова богослужіння - сучасна українська та церковнослов'янська. Сучасна мова запроваджується в богослужіння з 1919 року. УАПЦ керується Помісним Собором, який збирається раз на три роки. Протягом цього часу вищим органом канонічної влади є Архієрейський Собор, що його складають всі єпископи. Главою УАПЦ є Патріярх, якому співдіє Патріярша Рада. За територіальною ознакою УАПЦ в Україні поділяється на єпархії. Єпархії очолюються єпископами. Вищими органами управління єпархіями є єпархіальні собори, між якими діють єпархіальні ради на чолі з єпископами. Адміністративні центри єпархій - єпархіальні консисторії. Церковні громади не менш, як з десяти чоловік утворюють парафії, очолювані настоятелем. Парафія забезпечує регулярну відправу Святої Літургії та діяльну співучасть у ній вірних, часте й побожне прийняття вірними Святих Таїнств, свідому й діяльну участь парафіян у житті Церкви, гідне церковно-моральне виховання вірних. Парафії, розташовані поза існуючими єпархіями, підлягають безпосередньо Патріярхові. Єпархій в Україні налічується одинадцять.


Історія протестантизму.

1. Протестантизм та його напрямки.


Протестантизм виник в епоху ранніх буржуазних революций у країнах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи, в епоху реформації. Причиною виникнення протестантгому були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феодалізму. Поштовх реформаційному руху дав виступ професора-ченця Віттенберзького університету, доктора теології, Мартин Лютер. У науці про благодать обмежував свобідну волю, твердячи, що людина не може вибирати між добром і злом, а хоче і робить тільки зло, що одержання ласки залежить від Божого призначення. Бога він уявляв собі як суворого і гнівливого суддю. На його думку, грішна людина не може стати праведною. Лютер вистунив із звинуваченнями проти торгівлі індульгенціями. 31 жовтня 1517 р. Лютер прибив до дверей Віттенберзького собору 95 тез, в яких виклав свої погляди на покаяння, оправдання вірою і шкоду індульгенцій. Тим часом ці тези було надруковано і розіслано по всій Німеччині. Рим не поспішав із засудом і протягом трьох років шукав миру. 15 червня 1520 р. папа Лев X буллою „Встань, Господи" засудив 41 хибний погляд Лютера. 10 грудня 1520 р. Лютер спалив цю буллу власними руками на площі в присутності професорів і студентів університету в Віттенберзі і за те через місяць був відлучений.

Кількість прихильників Лютера зростала серед них були професори, студенти, священики і монахи, лицарі і князі. Мартин Лютер зробив переклад Біблії німецькою мовою. Разом з тим він засудив вчення про чистилище, вчення про церкву як посередника між Богом і людьми, проти авторитету папи у справах віри. Лютер вимагав спрощення обрядності, ліквідації чернецтва, підпорядкування церкви світській владі. Авторитету папи він протиставив авторитет Священного Писання і вчення про те, що кожний може спастись тільки вірою у викупну жертву Христа.

В результаті Реформації утворились так звані протестантські церкви. Спочатку протестантизм був представлений лютеранством, кальвінізмом і англіканством. Продуктом пізнішого розвитку протестантизму є баптизм, адвентизм, методизм, євангелізм тощо.

Нині протестантизм найбільш поширений у країнах Європи й Америки, в багатьох країнах Азії і Африки. У світі налічується близько 345 млн. його послідовників. Протестантські напрями різняться один від одного. Проте усім їм властиві спільні риси, і головним є створення національної, простої та дешевої церкви. Звідси заперечення ролі церкви як посередника у спасінні, верховенства влади римського Папи, а також ролі духовенства і чернецтва як посередника між Богом і людьми, ряду церковних обрядів, постів, пожертвувань, театралізованого богослужіння, пишних прикрас церкви і багатої одежі священиків і т.д.

2. Лютеранство. Лютеранство в Україні.

Лютеранська або євангельська церква поширилась на півночі Німеччини, у скандинавських країнах, Прибалтиці, деяких штатах США і Канади. Основи віровчення викладено у "Аугсбургському віросповіданні" та "Апології" М.Лютера (1530).

Лютеранство відкидає авторитет папи і "священного переказу" - єдиним джерелом віри визнається тільки Священне писання (Біблія). Відповідно вважається, що Священне письмо може бути доступним кожному віруючому. Біблію перекладено на живі мови. Дозволено не тільки читати, але й інтерпретувати Священне Письмо. Головним у лютеранстві є вчення про "виправдання вірою".

Тобто спасіння душі пов'язується не з добрими справами як у католицизмі, а з щирістю віри у спокутувальну жертву Христа. Лютеранство зберігає єпископат, освячення в духовний стан (ординація), але посередництво церкви у спасінні відкидається. Стверджується теза про свяшенство всіх віруючих, заперечується різниця між мирянами і духовенством. Літургія здійснюється але особлива роль у ній відводиться проповіді. Лютеранство визнає два таїнства — хрещення і причащання. Обрядність спрощена, в лютеранських храмах немає ікон, але зберігається розп'яття, священицький одяг духовенства, вівтар, використовується органна музика та хоровий спів. Вчення про "два царства" визнає самостійність держави по відношенню до церкви. Стрижневим догматом протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри в спокутну жертву Христа. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо дарується їй Богом. Таким чином, він виступав проти претензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті посередниками між людьми і Богом, було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Писання, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

Лютеранство представлене Українською Євангелічно-Лютерансь-кою Церквою, до складу якої входять понад 40 зареєстрованих громад (1,5—2 тис. вірних) і 60 священнослужителів. Громади УЛ Ц постають в Києві, Львові, Тернополі, Кремінці, Запоріжжі, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі. У1996 р. офіційно зареєстровано Єпископат УЛ Ц з центром у Києві. Організаційно УЛЦ поділяється на Галицьку, Київську, Таврійську єпархії. В Українській Лютеранській Богословській семінарії Святої Софії, що розташована в м. Тернополі, здобувають вищу богословську освіту молоді пастирі, майбутні провідники Церкви. Крім того, в розпорядженні УЛ Ц—недільні школи, 3 періодичні видання, радіостанція "Лютеранська хвиля" і незареєстрована місій на станція в Івано-Франківську. Під патронатом УЛЦ діє міжнародний благодійний фонд "Дар життя". За обрядовою практикою

Євангелічно вона близька до православ’я чи греко - католи ци зму, але зберігає всі доктринальні положення протестантизму.

Існує також Німецька -Лютеранська Церква України. Загальна кількість послідовників — 3—3,5 тис осіб (37 громад). Кафедральний собор — церква св. Катерини у Києві. Для початкової богословської освіти відкриті Біблійні курси в Києві та дворічна семінарія в Одесі. До неї належать етнічні німці, які здавна мешкали на землях України.

3. Кальвінізм. Кальвінізм в Україні.

Кальвінізм, що одержав свою назву під імені другого зазначенням діяча Реформації—Жана Кальвіна (1509-1564), нараховує 40-50 млн. прихильників, в основному в Європі (Голландія, Шотландія) і США. У Східній Європі реформатський вплив розповсюдився на Чехію, Угорщину.

Поруч із традиційними богословськими положеннями протестантизму, Кальвін зосереджував увагу на вченні про абсолютний характер провіденціалізму (від лат. Providentio – провидіння – теологічна концепція історії як промислу Божого) та мирський аскетизм, сакралізував трудову діяльність як форму служіння Богові. Він об'рунтував вищість духовної влади над світською, а також необхідність організаційної будови церкви як союзу самоуправних громад. Поділяючи принципи спасіння особистою вірою, богонатхненності лише Біблії, доповнив їх догматом про абсолютне передвизначення. Кальвінізм підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. За Кальвіном, Бог ще до створення світу одним людям дарував спасіння, іншим - загибель. Доля кожного перевіряється результатами праці, навчання, фінансовими чи сімейними успіхами, що веде до активної життєвої позиції віруючого (догмат мирського призначення), релігійної ревності.

Вчення Кальвіна найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) були скасовані, провідним у богослужінні стало читання та коментування Біблії, співання псалмів, молитви. Головна роль в общинах відводилась пресвітерам - керівникам угруповань віруючих і проповідникам, які спрямовували релігійне життя общини. Сучасна кальвіністська організація демократична, кожна громада незалежна і самокерована, пресвітер обирається віруючими. Сьогодні кальвінізм поділений на ряд напрямків (реформаторство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм), що мають часткові організаційні відмінності.

Найбільш показовою організаційною особливістю кальвінізму вважається автономія окремих громад і повне відділення кальвіністських організацій від держави. Внаслідок цього сучасний кальвінізм реально розколотий на безліч різних організацій, що, як правило, мають у своїх назвах слово "реформатський". Щоправда, на ранніх етапах своєї історії кальвінізм упадав в іншу крайність. Ранні кальвіністи створювали теократичні громади з намаганням стати над світською владою, контролювати культурне і навіть при ватне життя громадян там, де воно не вкладалося в жорсткі рамки "мирського аскетизму".

Кальвінізм на теренах незалежної України репрезентований Закарпатською Реформатською Церквою (117 громад, понад 100 культових споруд, у тому числі 10 збудованих в останнє десятиліття, понад 70 священнослужителів, більш ніж 100 недільних шкіл, одне періодичне видання).

4. Адвентисти сьомого дня.

Адвентизм (від лат. adventus- пришестя) - течія пізнього протестантизму, яка виникла в 30-х роках XIX століття у США, ідейним натхненником і організатором вважається баптистський проповідник Вільям Міллер.

В адвентистському русі умовно можна виділити два періоди. Перший охоплює 1831-1838 рр. і пов'язаний з проповіддю В.Міллером ідеї другого пришестя. Другий - заключний, припадає тільки на 1844 рік, на який послідовники В.Міллера призначили другий прихід Ісуса Христа. Оскільки пророковане пришестя не відбулося, послідовники В.Міллера заявили, що пришестя все ж таки було, але невидиме, в небесному храмі (святилищі), тому що церква не готова, щоб бути взятою на небо. Христос і сьогодні, за вченням адвентистів, перебуває в святилищі і чекає повної готовності віруючих, тому строків приходу його ніхто не знає.

Однією з найчисельніших і найвпливовіших течій адвентизму є Всесвітня Церква Адвентистів Сьомого дня (АСД). Утворення її можна віднести до 1844-1845 років. Віра в друге пришестя залишається провідним догматом адвентистів. Провідну роль в організаційному і догматичному оформленні церкви АСД відіграла Елен Гасмон Уайт (О.Вайт).

О.Вайт заклала фундамент не тільки чіткої доктринальної системи, але й у своїх вістях (45 томів творів) розробила систему регламентації відносин і поведінки віруючих, принципи здорового способу життя (т.зв. „санітарна реформа"), соціального служіння. Принципи здорового способу життя та святкування суботи, положення про тисячолітнє царство вибраних на небі є специфічними рисами віровчення церкви.

В цілому діяльність церкви АСД характеризується широкомасштабною філантропією, численними соціальними програмами (боротьби з наркоманією, палінням, алкоголізмом), серед яких можна виділити три основних: служби здоров'я, програма допомоги нужденним, культурологічна діяльність (санітарна реформа). Для цього створено відповідну структуру. Специфічним у адвентизмі є вчення про смертність душі. За їх твердженням зі смертю тіла припиняється і життя душі. Але смерть — це ніби сон без свідомості. І на оживляючий поклик Христа душа пробудиться від цього сну.

Видавнича і просвітницька робота церквою ведеться на 644 мовах. Характерна ознака діяльності церкви - принцип фіксованого членства, який передбачає відвідування молитовного будинку (в першу чергу в суботу), сплату десятини (10-та частка прибутку), моральну поведінку. За певні провини віруючий може бути покараний або навіть виключений із громади. Повсякденної обрядності в адвентистів немає. Із таїнств визнаються тільки як обряди хрещення (водою, при настанні повноліття), рукоположення, євхаристії (тайної вечері - раз в квартал, зразу ж після цього проводиться обряд ногоомовіння).

Сьогодні Всесвітня церква АСД налічує 12 млн. членів, понад 28 тис. громад, які мають 42200 молитовних будинків у 210 країнах.її вищим виконавчим органом є Генеральна Конференція, до складу якої входять 13 дивізіонів.

В Україні адвентизм з'являється в XVIII ст., перші громади виникли в Таврійській губернії (1886 р.) і в с.Тараща Київської губернії (1876 р.). Адвентистські деномінації в Україні автономні і не мають єдиного управлінського центру. Найчисельнішим адвентистським об'єднанням в Україні є Українська Уніонна Конференція Церкви Адвентистів Сьомого Дня, яка знаходиться в Києві. Вона є частиною Євро-Азійського дивізіону.

5. Свідки Єгови: віровчення і культ.

Свідки Єгови - одна з течій пізнього протестантизму, яка виникла в США наприкінці XIX ст. У 1884 р. у штаті Пенсільванія зареєстровано її керівний орган - „Товариство Вартової башти, Біблії і Брошур", яке очолювали Ч.Рассел (до 1916 р.), Дж. Рутерфорд (1917-1942 рр.), Н.Корр (1942-1977 рр.), Ф.Френц (1977-1992 рр.). З 1992 р. президент „Товариства" - М.Геншель. Біблійна хронологія дослідження „знаків часу" - стрижень віровчення Свідків Єгови, в якому 1914 р. є „початком часу кінця" і другого приходу Христа, а 1975 - закінченням 6 тис. років людської історії і приготуванням до Нового Божого світу і теократичного правління Бога Єгови. Віровчення Свідків Єгови має апокаліптичну (віра в „кінець світу", Армагеддон) та хіліастично-міленаристську (віра в „тисячолітнє царство" обраних 144 тис. на небі) спрямованість. Всесвітня історія зображується як боротьба Бога Єгови і Сатани за панування над світом.

Розв'язання спірної проблеми „всесвітнього суверенітету", знищення „існуючої злої системи речей", виправдання імені Єгови, зневаженого Сатаною, має відбутися в Армагеддоні - всесвітній божественній війні ще за життя нинішнього покоління. У зв'язку з цим у проповідницькій діяльності Свідків Єгови увага акцентується на глобальних проблемах сучасності, гострота яких асоціюється з наближенням людства до Армагеддону, а можливість їх розв'язання - із встановленням Царства Божого на землі.

У ставленні до політики, ідеологічної боротьби, інших релігій Свідки Єгови дотримуються принципу нейтральності й ізоляціонізму, який, проте, не заважає їм піддавати критиці фашизм, расизм, комунізм, тоталітаризм, клерикалізм. Піддаються критиці релігійні догмати і віровчення про Трійцю, безсмертність душі, пекло, чистилище, рай. Свідки Єгови специфічно трактують Трійцю, де Єгова - творець І.Христа; Ісус Христос - не рівний Отцю, він створив світ за допомогою Святого Духа. Відкидаються як несумісні з Біблією вся традиційна релігійна обрядовість і культ.

Організаційним центром Свідків Єгови є Керівний орган (11 членів), що знаходиться у Брукліні (США). В 235 країнах світу діє понад 120 філій Міжнародного братства Свідків Єгови, об'єднаних у понад 90 тис. зборів, загальною кількістю біля 7 млн. членів. Свідки Єгови мають розвинуту мережу видавничої діяльності. Найбільш розповсюдженою літературою, де висвітлюються основи віровчення, є журнали „Пробудись" (видається на 82 мовах, загальним тиражем біля 20 380 000 прим.), „Вартова Башта" (видається на 137 мовах, тиражем біля 22 398 000 прим.).

На Україні перші громади Свідків Єгови з'явилися в 20-ті рр. XX ст. В західних областях українські емігранти, що повернулися із США і Канади, започаткували поширення цього віровчення. Його організаційні структури підпорядковувалися так званому крайовому Бюро в Лодзі (Польща). Після заборони, переслідування і нелегального стану під час тоталітарної влади Свідки Єгови з 1991 р. є зареєстрованою, вільно діючою релігійною організацією. Релігійна мережа деномінації у 2004 р.нараховувала 919 організацій (з яких 322 поза реєстрацією), 233 недільні школи. В громадах працює 1936 священнослужителів, близько 130 тис. віруючих.

Категорія: Релігієзнавство | Додав: djkvinta (22.05.2012)
Переглядів: 1364 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 166
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2018
Безкоштовний хостинг uCoz