| Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство |
| Історія православя і ортодоксальних церков. 1. Константинопольська православна церква. Традиційно посідає перше місце у структурі вселенського православ'я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (381) Константинопольський єпископ посів друге місце по "честі" серед християнських єпископів, після Римського. У православному світі його вважають "першим серед рівних". Константинопольська кафедра виникла після заснування імператором Константином І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (друга чверть IV ст.). Поступаючись авторитетністю іншим християнським центрам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. На час проведення четвертого Вселенського собору (451) єпископ Константинополя вже володів патріаршим достоїнством. Позиції Константинополя особливо зміцніли після занепаду Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков у VII ст., коли їх території завоювали араби. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя, поширився на Східну та Південно-Східну Європу. Однак наприкінці XI ст. вплив Константинопольської церкви у православному світі почав слабнути. Спочатку внаслідок тиску з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоділи хрестоносці. Згодом Візантію завоювали турки-османи. Починаючи з 1453 p., церква діяла в мусульманському оточенні й змушена була передусім дбати про своє самозбереження. Лише у 1923 p., після укладення договору про греко-турецьку дружбу, вона змогла нормально функціонувати. За різними джерелами, нині Константинопольська церква об'єднує від 15 до 65 тис. віруючих. На території Туреччини вона має 6 єпархій. У країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралії її віруючі об'єднані в 23 єпархії. Церква має 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та богословів готують Вища богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні. До юрисдикції Константинопольської церкви належать також Фінляндська автономна православна церква, Критська православна церква та гора Афон у Греції. 2. Єрусалимська православна церква. Єрусалимська православна церква, хоч і посідає четверте місце у традиційному переліку помісних православних церков, вважається матір'ю всіх християнських церков. Адже саме вона сформувалася і діє в тій місцевості, де виникло християнство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покладалися обов'язки по збереженню місць поклоніння християн. З цією метою в 326 р. було утворене Святогробське братство. До XVI ст. православні були безроздільними володарями християнських святинь, аж поки сюди не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Сьогодні основна святиня християн — храм Воскресіння — використовується православними, католиками, коптами, вірмено-Григорівнами та ін. Однак за традицією, настоятелем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православного монастиря св. Гроба, що належить братству, знаходяться інші християнські святині. Особливе місце серед них належить Голгофі та Гробу Господньому. Тут міститься і резиденція патріарха, що має титул Блаженнійшого Патріарха Святого Грала Єрусалима і всієї Палестини. При патріархові діє Синод, до якого входять практично всі архієреї та кілька архімандритів, але всього їх не може бути більше 18. До складу входять дві митрополії та одна архіепископія, 23 храми, 22 чоловічих та 5 жіночих монастирів. Найбільшим серед них є монастир св. Гроба. В ньому налічується біля 200 ченців. Сінайська архієпископія, що входить до Єрусалимської церкви, має автономний статус і значну незалежність від верховної влади. її центром є монастир св. Катерини, що уславився бібліотекою рукописів та найрізноманітнішими історичними пам'ятками. Ігумен монастиря має єпископський сан і титул Архи-єпіскопа, має 15 подвір'їв у Єгипті, Туреччині, Греції, Лівані та на о.Кіпр. Усього, за церковними джерелами, Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видання — журнал "Новий Сіон". 3. Антіохійська православна церква. Антіохійська православна церква. Назва цієї древньої церкви походить від Антіохії, колишньої столиці Сирії, що була свого часу визначним центром християнського богослов'я, таємним місцем проведення соборів. Після згадуваного вже собору 451 р. єпископ Антіохії разом з єпископами інших християнських центрів Сходу одержав титул патріарха. Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що негативно вплинули на її становище у православному світі. У V ст. від неї відділилася Халдейська церква, у VI ст. - сіро-яковіти (монофізити). Відтак церква стала пасивним спостерігачем геополітичних змін у регіоні, які також суттєво ослабили її. З 637 по 969 рр. Антіохією володіли араби, а в XI— XIII ст. вона підпала під гніт хрестоносців. Чергового удару у XIII ст. завдали їй єгипетські мамлюки; в XVI ст. вона була поневолена турками. Саме тоді зникла й назва Антіохії, місто стало називатися Антак'я. Ще раніше патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска. Постійні утиски та страшенна бідність церкви призвели до того, що впродовж кількох століть вона була об'єктом маніпуляцій з боку Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Лише наприкінці XIX ст. ситуація в Антіохійській церкві почала змінюватися на краще. Нині вона має 22 єпархії: 6-у Сирії, 6 — у Лівані, 1 — в Іраку, 3 — в Туреччині та 6 — на американському континенті. Церква має близько 400 храмів, 20 монастирів, Бель-ментську духовну академію (поблизу Тріполі), семінарію та кілька коледжів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал "Ан-Нахра". Патріарх, який очолює церкву, має титул Блаженнійшого Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція знаходиться в столиці Сирії Дамаску. При патріархові діє Священний Синод, до складу якого входять правлячі архієреї. 4. Олександрійська Православна Церква Олександрійська Церква заснована святим апостолом і євангелістом Марком. Історія її овіяна немеркнучою славою. Вона дала християнському світові великих вчителів і борців за Православ'я - святителів Афанасія Великого († 373) та Кирила Олександрійського († 444). З цієї Церкви вийшли знамениті богослови - пресвітер Климент Олександрійський († бл. 216) та його наступник Оріген († 251), що стали засновниками наукового богослов'я і поклали початок воцерковлення язичницької еллінської культури та філософії. Олександрійська Церква є батьківщиною чернецтва. На її священній землі подвизалися основоположник східного чернецтва преподобний Антоній Великий († 356), перший організатор спільножительного чернецтва преподобний Пахомій Великий († 348), знамениті єгипетські авви Паісій Великий († 400), Пімен Великий († 450) та інші. Канонічна територія - країни Північної, Центральної та Південної Африки. 116-й Патріарх Олександрійський Блаженніший Феодор (Хорефтакіс), який очолює нині Олександрійську Церкву, народився на острові Крит (Греція) в 1954 році. З 1985 до 1990 року проходив служіння в Одесі у якості представника Патріарха Олександрійського при Патріарху Московському і всієї Русі. У 1990 році він був хіротонізований на єпископа Киринського. Обрання Блаженнішого Феодора Предстоятелем Олександрійської Православної Церкви відбулось 9 жовтня 2004 року, чин інтронізації був здійснений 24 жовтня того ж року. 5. Вірме́нська апо́стольська це́рква (вірм. Հայաստանեայց Առաքելական Եկեղեցի, Hayastaneayc’ Aṙak’elakan Ekeġec’i) — одна з найдавніших християнських церков. Перша у світі державна церква. Її іноді називають григоріанською за ім'ям першого католикоса вірмен Григорія Партева, але ця назва некоректна і самою Вірменською церквою відкидається. Належить до Давньосхідних православних церков. Вживає вірменський обряд.Зміст [сховати] Історія Християнство проповідувалося в Вірменії ще апостолами Тадеєм та Варфоломеєм, котрі вважаються засновниками Вірменської церкви. В IV ст., при царі Трдату Великому та Григорію Просвітителю, християнство стало державною релігією Вірменії. В VI ст., після неприйняття Халкідонського собору, разом з іншіми Східними церквами, відокремилася від візантійської церкви. Вірменська апостольська церква на відміну від візантійського православ'я і католицизму визнає наявність у Христа двох начал: божественного і людського в єдиній природі. На чолі церкви стоїть католикос, що обирається собором. Резиденція католикоса — голови вірменської апостольської церкви знаходиться в монастирі Ечміадзін, в давній столиці Вірменії — Вагаршапаті. Одним з найбільш відвідуваних туристами монастирів у Вірменії є монастир Хор Вірап, розташований в марзі Арарат. Він приваблює туристів насамперед не лише як монастир, але й як місце, з якого найкраще видно символ Вірменії — гору Арарат, яку СРСР разом із прилеглими територіями у майже 30 000 км2 передало Туреччині як знак доброї волі, коли до влади в Туреччині прийшов диктатор Кемаль Ататюрк. Відтоді туристи зі всього світу приїжджають у монастир Хор Вірап, аби сфотографуватися на фоні монастиря Хор Вірап та гори Арарат. 6. Російська православна церква. Руська православна церква — найбільша серед сучасних помісних православних церков. В диптиху (традиційному списку церков) вона посідає п'яте місце. В тих кордонах, в яких сьогодні діє РПЦ на території європейської частини колишнього СРСР, вона бере свій початок від періоду запровадження християнства в Київській Русі в кінці X ст. Однак на той час утворилася Київська митрополія, що перебувала в досить формальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі, як відомо, були християнізовані значно пізніше. Перенесення церковного центру з Києва спочатку у Володи-мир-на-Клязьмі (1299 р.), а згодом до Москви (1325 р.) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-татарської навали та зміцнення Московської держави. У 1354 р. Константинопольський патріарх дає згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться "першим її престолом і першою кафедрою". Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами в 1458 р. відбувається поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Йони, що був поставлений без згоди Константинополя в 1448 р., московські митрополити носили титул "Київського і всея Русі". Лише наступник Йони митрополит Феодосій почав іменуватися "Московським і всея Русі". 1448 р. вважається початком автокефалії Московської митрополії, в той час як митрополитів на Київську кафедру продовжує призначати Константинополь. Таким чином, Московська та Київська митрополії розвиваються незалежно одна від одної аж до кінця XVII ст. У 1921 р. православні України об'єднуються в екзархат Московського патріархату. Паралельно з ним діють і православні церковні структури національного спрямування, найвпливо-вішою серед яких була Українська автокефальна православна церква. Однак усі вони, особливо церкви національного спрямування, були винищені в 30-ті роки тоталітарним режимом. Тоді священноначаліє РПЦ докладає всіх зусиль, аби монополізувати свій вплив серед православного населення України. РПЦ стає дійовим засобом русифікаторської політики "центру". Лише сучасне національно-релігійне пробудження в православному середовищі України змусило Московську патріархію піти на надання православним структурам, які діють тут, певної самостійності. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання утримати УПЦ у сфері свого впливу. Очолює Руську православну церкву патріарх, що має титул "Патріарх Московський і всієї Русі". При ньому діє Священний Синод, що складається з п'яти постійних та п'яти тимчасових членів. Предстоятель УПЦ є постійним членом Священного Синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири ступені: парафія, благочиння, єпархія, патріархія. Виняток складають лише УПЦ та Білоруський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благочиння та парафії, починаючи з 1990 р., також прямо підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ — Святода-нилів монастир у Москві. 7. Історичний розвиток православ’я в Україні. Історія православної церкви на Русі має тисячолітню історію і поділяється на кілька етапів. Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоплює період із середини X — до середини XIII ст. Історія православної церкви на Русі починається з формування власної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібно виглядає припущення, що основи церковної організації на Русі закладені ще в IX ст., хоча в період правління князів — язичників змушена функціонувати напівлегально. Князі Володимир І Святославич і Ярослав Мудрий тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митрополита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря на півдні до Білого моря на півночі. Канонічно православна церква в Стародавній Русі тривалий період перебувала в залежності від Константинопольської патріархії. Тоді ж влада константинопольського патріарха на землях стародавньої держави обмежувалася. Другий етап в історії православної церкви в Україні (XIV — середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії, пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київської Русі — на окремі самостійні князівства. Третій етап в історії православної церкви в Україні (1468 — 1596) — період становлення самобутньої Української православної церкви. Характерна особливість Української православної церкви — соборноправність — участь мирян у церковних справах, виявлялася в обов'язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа — собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст. Четвертий період (1596 — 1620) можна назвати періодом глибокої кризи і розколу православної церкви в Україні. Занепад православної церкви обумовлено остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією (1569 рік) в єдину державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій церкві. П'ятий етап (1620 — 1686) — етап короткочасного відродження самостійної православної церкви в Україні. Саме тоді найдраматичніший момент в її історії. Православна церква отримала могутню підтримку з боку українського козацтва. Шостий етап (1686 — 1919) історії Української православної церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської православної церкви. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання автокефалії православної церкви в Україні. Ідеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала утворення «нової творчої живої братерської церкви». Цей рух проявився і в період першої російської революції, коли Руська православна церква перебувала в стані внутрішньої кризи. Сьомий етап в історії православної церкви в України (20 — кінець 80 років XX ст.) починається з відродження Української автокефальної православної церкви Українська автокефальна православна церква, яке припадає лише на період національно-демократичної революції і громадянської війни. Серед віруючих тоді поширюється популярність ідеї демократизації і національного відновлення церковного життя. 1 січня 1919 року уряд Української народної республіки видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української церкви. 8. Сучасний стан українського православя. Сучасний стан українського православя можна вважати в деякій мірі кризовим це пояснються через низку ознак: Першою ознакою кризового стану Українського Православ'я є поділ на три самостійні і ворогуючі між собою релігійні інституції (УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ). Міжцерковний розкол зумовлений не лише внутрішньоцерковними, а й геополітичними чинниками, оскільки іноземні релігійні центри намагаються через Церкву впливати на державну політику України. Це призводить до конфліктів між громадами не лише православних церков, а й між православними і католиками, православними і мусульманами, православними і протестантами. Більше того, у середовищі самих провославних ці конфлікти мають не лише ідейно-релігійний, а й політичний характер. Вони породжують сепаратистські тенденції на Заході, Сході і Півдні, що може привести до регіоналізації України за релігійним принципом. Кризу Українського Православ’я поглиблює і втручання в його внутрішньоцерковне життя різних іноземних духовних центрів, зокрема Московського і Константинопольського Патріархатів, Ватикану тощо. Причому подекуди вони слугують пропаганді антиукраїнських настроїв, загрожують цілісності держави, стоять на заваді створення Помісної Церкви. До того ж Православ’я стало настільки консервативною конфесією, що виявилося неспроможним своєчасно реагувати на радикальні зміни та глобальні трансформації у світі, й в Україні. Православ'я загалом, а Українське зокрема, законсервувалося на таких догматичних і обрядових формах, які не сприймають інтелектуально зрілі віруючі, вони постають для них як анахронізм релігійного життя. Творчо мислячу особистість уже не влаштовує релігія, яка базується на сліпій вірі, пишній обрядовості і обіцянках райського життя лише після смерті. У всьому світі, в т.ч. і в українському суспільстві, йде ірраціоналізація і уособиствлення релігійних переконань. Найбільшою серед православних церков і надалі є УПЦ МП, релігійні громади якої становлять 67,4% усіх православних, або 34,9% усіх релігійних громад України. Менш потужною за кількісними показниками, порівняно з УПЦ, проте з вищими темпами розвитку своєї мережі, насамперед – громад, священнослужителів, монастирів і ченців, є УПЦ КП. Так, кількість громад УПЦ КП упродовж остатнього десятиріччя зросла на 71,9% (проти 38,9% УПЦ), чисельність священнослужителів - на 57,3% (проти 33,6%), кількість монастирів збільшилося у 2,6 рази (проти 58%), а число насельників – на 57,7% (проти 36,2% УПЦ). Найбільший регіональний характер серед православних церков має УАПЦ, понад 70% громад якої знаходяться на Заході країни. Лише тут громади УАПЦ становлять помітну частку – 7,2% усіх релігійних громад регіону. У Полтавській, Сумській і Чернігівській областях її громад немає зовсім, а ще в 7 областях і АР Крим їх частина не досягає й 1%. 9. Структурно-церковні особливості українського православ’я. Православ' я виявляє себе у джерелах свого віровчення. Мова йде про Святе Письмо та Священний Переказ. Обидва джерела віри та благодаті розглядаються в єдності та взаємодоповнюють одне одного. Також православ' я репрезентує себе через догматику. У цій площині воно визнає непорушним Нікео-Константинопольський символ віри (див. тему "Християнство: загальна характеристика"), прийнятий на двох перших Вселенських Соборах (тоді ще єдиної Церкви). Ця догматична основа православної віри всіляко захищалася від єретичних уявлень, які супроводжували життя Церкви протягом формування "символу". Він залишається таким і зараз, бо у православній богословській думці існує уявлення про неможливість догматичного розвитку, на відміну від римо-католицтва чи течій у протестантизмі. Іншими словами, отці перших семи Соборів дали повне (раціональне) визначення догматів, що гарантують подальше поширення та популяризацію. Культова практика дає найвиразніші форми (інтерпретації) положень самого віровчення. Культові дійства зосереджені на богослужінні як колективному спілкуванні церковної громади з Богом. Останнє має три кола: добове, тижневе та річне. Кожний із них включає принципові для цієї віри події як із Священної історії Старого Заповіту, так і з Нового Заповіту. Наприклад, тижневі богослужіння присвячені: у понеділок - "силам небесним"; у вівторок - пророкам Старого Заповіту, насамперед, Іоану Хрестителю; у середу та п' ятницю Церква нагадує про зраду Іудою Іска-ріотом Ісуса Христа, Його великі страждання і хресну смерть; у четвер - прославляє апостолів, але особливу шану посилає святителю Миколаю Чудотворцю з Мір Лікійських; у суботу поша-новуються всі святі. Насамкінець, і це свято є основою всіх богослужбових кіл, настає неділя - день Воскресіння Ісуса. У православ’ї, як і в кожній іншій релігії, з догматичним віровченням тісно пов’язана система культових дій. Основу цих дій складають сім головних обрядів — таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них "під видимим образом передається віруючим невидима Божа благодать". У православ’ї існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), шлюб, оливосвячення (соборування), священство. Всі ці священні дії здійснюються у храмі. Православний храм має декілька важливих рис. По-перше, це його орієнтація. Храм будується алтарною частиною на Схід, при цьому вісь храму чітко визначається щодо сходу сонця у день, в честь якого святого він будується. Далі - його куполи, які прикрашаються хрестами. Вони символізують: якщо купол один, голову Церкви - Ісуса Христа, якщо куполів п' ять - Христа та чотирьох апостолів-євангелістів, з дванадцятьма "головами" - собор всіх апостолів тощо. 10. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Автокефалія. Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після їхньої смерті - у 1072 р. Ще одна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками. Автокефалія (від грец. autos - сам, kephale - голова) - самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков. Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене у 1990 році, коли на помісно-му соборі обрали першого в Україні патріарха (Мстислава). Після завершення Другої світової війни в 1945 році, УАПЦ в Україні була знищена радянською владою. Частина єпископату і духовенства УАПЦ були забрані в німецькі концтабори, а частині вдалось емігрувати до Європи та Америки, де продовжували своє церковне життя і будували церкви УАПЦ. У 1990 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався новий рух відродження автокефалії Української Православної Церкви. Його започаткував Митрополит Іван Бондарчук, а в центральній Україні в квітні 1990 року відродження УАПЦ було започатковано протоієреєм Олегом Куликом (сьогодні Патріарх Мойсей), який зорганізував біля 200 громад УАПЦ будучи митрополичим адміністратором на Хмельницьку, Вінницьку і Житомирську області. УАПЦ відправляє богослужіння згідно з традицією візантійського обряду. Як і кожна з Православних Церков, УАПЦ виробила власний ррізновид візантійського обряду - візантійсько-український. Йому властиві особливе шанування Пресвятої Богородиці, Українських святих, самобутні церковні розспіви, широке використання вишитих облачень, хоругов, рушників, оригінальна храмова архітектура, увага до проповіді, часта відправа молебінь і акафістів, а в пості - відправа чину пасії. Зберігається старий (юліянський) календар церковних свят, традиційний грецький покрій священичих риз. Мова богослужіння - сучасна українська та церковнослов'янська. Сучасна мова запроваджується в богослужіння з 1919 року. УАПЦ керується Помісним Собором, який збирається раз на три роки. Протягом цього часу вищим органом канонічної влади є Архієрейський Собор, що його складають всі єпископи. Главою УАПЦ є Патріярх, якому співдіє Патріярша Рада. За територіальною ознакою УАПЦ в Україні поділяється на єпархії. Єпархії очолюються єпископами. Вищими органами управління єпархіями є єпархіальні собори, між якими діють єпархіальні ради на чолі з єпископами. Адміністративні центри єпархій - єпархіальні консисторії. Церковні громади не менш, як з десяти чоловік утворюють парафії, очолювані настоятелем. Парафія забезпечує регулярну відправу Святої Літургії та діяльну співучасть у ній вірних, часте й побожне прийняття вірними Святих Таїнств, свідому й діяльну участь парафіян у житті Церкви, гідне церковно-моральне виховання вірних. Парафії, розташовані поза існуючими єпархіями, підлягають безпосередньо Патріярхові. Єпархій в Україні налічується одинадцять. Історія протестантизму. | |
| Переглядів: 1897 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |