| Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство |
Релігієзнавство
| Історія ісламу. 1. Віровчення ісламу. Віровчення ісламу, як і будь-якої релігії, передбачає сповідування системи догматів. Існує воно у сунітському та шиїтському варіантах. У сунітському варіанті, який сформувався в VII-VIII ст., їх сім: 1. Віра в єдиного бога - Аллаха. Головний догмат ісламу - єдинобожжя - виражений простою формулою сповідування віри: "Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед - посланець Аллаха". Ця формула називається шахада (таухід), що означає "свідчення". Промовляючи її, мусульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, Страшний суд, посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від трактувань у цих релігіях. На відміну від догматики, культова практика є досить складною. Вона містить п'ять обов'язкових положень ("стовпів") ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим "стовпом" віри боротьбу проти "невірних" - джихад, або газават (війна за віру), що було одним з головних обов'язків, мусульманина, всієї громади на першому сталі історії ісламу. Однак, починаючи з ІХ-Х ст., з'явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне вдосконалення на шляху пізнання Аллаха. До головних віросповідальних положень ісламу належать: 2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на підставі коранічних уявлень. Ангели - істоти, які виконують веління Аллаха - охороняють рай та пекло. 3. Віра в Святе Письмо. Коран мусульмани вважають священною книгою ісламу - найвищим одкровенням. 4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха. 5. Віра в кінець світу та загробне життя. 6. Віра у визначення долі людини Богом, 7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення, що сформувалася у XII-XIII ст., визнає п'ять догматів: 1. Таухид - єдинобожжя. 2. Адль - справедливість. 3. Нубуваат - пророцтво. 4. Імамат - влада імамів. 5. Киямат - воскресіння. Принципи ісламського віровчення, викладені в Корані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов'язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права - шаріату. Слід зауважити, що ісламська духовна система спирається також на п’ять стовпів ісламу: Перший стовп – шахада, свідчення того, що немає божества, крім Аллаха, а Мухаммад – Його раб і посланець. Другий стовп – молитва (намаз) для кожного мусульманина п’ятиразова молитва є обов’язковою, якщо він здоровий і здатний її зробити, вона є головним обрядом, за виконанням якого Аллах буде судити про благочестя віруючого. Третій стовп – закят (обов’язковий річний податок на користь незаможних), який ми більш докладно розглянули в економічній системі. Четвертий стовп – піст (Рамадан) кожен мусульманин зобов’язаний один раз на рік протягом 30 днів місяця Рамадан тримати піст, що полягає в утриманні від їжі, води та статевих відносин із сходу до заходу сонця. П’ятий стовп – паломництво до Кааби (Хадж) Аллах наказав мусульманам хоча б один раз у житті зробити паломництво до головної святині в Мецці. 2. Ісламські свята, обряди. Один з основних обрядів у мусульман є суннат, тобто обрізання. Хлопчиків приблизно в семирічному віці, коли вони, як вважалось, уже виходили з-під материнської опіки, піддавали цій операції, коріння якої знаходиться в стародавніх обрядах ініціації. В ісламі обряд обрізання семирічних (рідше старших) хлопчиків слугує, як і в іудеїв, свого роду символом релігійної належності і вважається обов'язковим. Цей обряд символізує зростання дитини, перехід її в новий, "дорослий" стан. Стерпіти біль - справа гідності хлопчика, якого задовго готують до операції, роз'яснюючи йому всю її ритуальну важливість. Після обрізання хлопчик уже не повертається на жіночу частину будинку: його відокремлюють від сестер і привчають до чоловіків родини. Як і інші обряди, обрізання звичайно супроводиться святом (той), на яке з'їжджається багато родичів з відповідними подарунками на випадок свята. Ще один важливий обряд у житті мусульманина - весілля. Молодих, як правило, вінчає один із служителів ісламу, який, здійснюючи церемонію, найчастіше читає четверту суру Корану, де викладені основні положення ісламу про місце, права і обов'язки жінки в родині і суспільстві. Святково, знов-таки зі спеціальними ритуальними обрядами, відзначається в родині мусульманина і народження дитини, особливо сина. Останній із серії обрядів, які існують протягом усього життя мусульманина, - похорон. Цей обряд здійснюється в день смерті і виконується за участю духовних осіб, які читають заупокійні молитви з Корану. Коштує він, як правило, недешево. Це, зокрема, пояснюється тим, що місце в раю слід оплатити. Гроші і подарунки невтішних родичів йдуть і присутнім на обряді муллам та імамам, і жебракам та дервішам, які супроводжують похоронну процесію, а також родичам та гостям, що беруть участь у поминках. Крім цих важливих обрядів, існує багато інших. Усі вони досить широко практикуються, як, наприклад, звичай виплати калиму за наречену - грошами або відпрацюванням у господарстві майбутнього тестя. Цей обряд також походить із стародавніх традицій семітських племен (так відпрацьовував за свою наречену ще біблейський Іаков). Як правило, всі сімейні обряди .мусульман супроводяться святами. Крім сімейних свят, в ісламі існують загальні, які стосуються всіх і тривають по декілька днів. Одне з таких загальних релігійних свят - ідуль-фільтр (свято розговіння). Це свято триває три дні, протягом яких кожен з правовірних звітує за місяць посту, наскільки сумлінно він дотримувався приписів, вивчав текст Корану, умиротворював свою душу, приборкував пристрасті, роздавав милостиню і т.д Інше велике мусульманське свято - ід уль-адха, велике свято жертвопринесення припадає на 70-й день після закінчення посту. Свято курбан-байрам - найдовше, воно триває не менше чотирьох днів, інші ісламські свята коротші (відзначається день народження пророка). У мечетях у цей день здійснюється богослужіння, розповідається про діяння і героїчні вчинки Мухаммеда. Ще одне свято, пов'язане з пам'яттю пророка, - раджаб-байрам, свято на честь великого вознесіння Мухаммеда. Легенда розповідає, що саме в цей день вознісся на небо, відвідав Єрусалим, де зустрівся з передуючими йому пророками Авраамом, Мойссєм та Ісусом, а потім по драбині для ангелів, яка з'єднує землю з небом, досяг престола Аллаха і мав з ним приємну бесіду. Ще одне свято припадає на 27-й день місяця рамазана, тобто кінець посту. На честь цього свята пирування не влаштовується - все-таки ще піст. Мусульмани в цей день сумлінно моляться, звертаючись до Аллаха і читаючи Коран: вважається, що в цей день Аллах через свого посланця Джебраїла переслав текст священного Корану на нижнє, близьке до землі небо, звідки архангел і передавав протягом багатьох років зміст священної книги пророку. Мусульмани вважають, що цього дня щороку вирішується доля кожної людини на наступний рік (Аллах передає свої рішення ангелам, які вже потім дбають про їх утілення в життя). Це свято (як і аналогічний йому судний день іом-кипур у євреїв) налаштовує мусульман на серйозний лад; правовірні особливо ревно молиться. 3. Священні книги ісламу. Проповідники всіх релігій стверджують, що тільки книги їхньої віри правильні, божественні, богонатхненні. Наука ж підходить до всіх цих книг однаково, об'єктивно, без упередженості. Так вона розглядає і Коран - головну священну книгу ісламу однієї з найбільше поширених молодих світових релігій. У країнах, де іслам - державна релігія, з положень Корану випливають багато правових норм, законодавство (шаріат), на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найтяжчим гріхом, злочином. Вивчення Корану і його тлумачень (тафсир) є одним з профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія та ін. Спочатку пророчі одкровення передавалися в громаді усно, їх учили напам'ять спеціальні люди (кари), записувач и на різних предметах. А після смерті Мухаммеда стали вестися систематичні записи. Цю справу доручили Зайд ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п'яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних табличках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), але до нас він не дійшов. Коран складається із 114 розділів (сур), розташованих за формальним визначенням від найбільшого до найменшого, таким чином у Корані відсутня композиційна єдність. Сури діляться на 6219 віршів (аяти). Більшість цих віршів міфологічні, і лише близько 500 віршів містить розпорядження стосовно правил поведінки мусульман. При цьому майже 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що стосуються шлюбу і родини), інші стосуються релігійного ритуалу й обов'язків. Велика частина положень Корана має казуальний характер і становить конкретні тлумачення, дані пророком у зв'язку з окремими випадками. Але багато настанов мають дуже невизначений вигляд і можуть набувати різного сенсу залежно від того, який зміст у них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і у правовій доктрині в результаті досить вільного тлумачення вони одержали своє вираження в суперечливих, а нерідко й у взаємовиключних правових розпорядженнях. Якщо Коран — це святе письмо мусульман, то святим переказом ісламу є Суна — збірка переказів (хадисів). Вона містить приклади з життя Мухаммада як зразок та керування для усього мусульманського загалу та кожного мусульманина зокрема, як виток відомостей про те, яка поведінка чи думка до вподоби Аллаху. У звичайному лексиконі суна може означати просто правильні, відповідаючі Суні вчинки ("суна" — звичай, приклад). Чотири канонічних збірки суни були укладені ще в IX ст. 4. Іслам в Україні: сучасний стан. Нормалізація життя мусульманських громад почалася в Україні тільки з проголошенням незалежності, на початку 90-х років XX ст. громади отримали змогу поновити свою діяльність. Нині іслам в Україні репрезентований трьома Духовними управліннями: ДУМ Криму, ДЦНМГУ, ДУМУ. Кадіат (Духовне управління) мусульман Криму був створений у 1991 р. й отримав статус Мухтасибату, тобто канонічно самостійної адміністративної одиниці, яку очолює імам-мухтасиб. Духовне управління мусульман України (ДУМУ) - було створене 9 вересня 1992 р. На чолі став громадянин Лівану шейх Ахмед Тамім. ДУМУ видає газету "Мінарет" російською та арабською мовами, та окремі листки іншими мовами. ДУМУ підготувало до видання також ряд книжок, спрямованих на духовне виховання і освіту мусульман. У 1994 р. був заснований Київський ісламський університет, який має п'ять факультетів: основ ісламу та законодавства, соціально-економічний, архітектурно-будівельний, східних мов, підготовки викладачів. В університеті навчається близько 40 студентів різних національностей, які по закінченню отримують диплом бакалавра. ДУМУ має науково-дослідний центр, який підготував 25 брошур та посібників з ісламу російською мовою, а також підручники арабською та англійською мовами для дітей шкільного віку. Головна мета організації - об'єднати навколо себе всіх мусульман України, пропагувати поширювати іслам; втілювати в життя вимога Корану та ін. Як одну з особливих рис цієї організації можна відзначити закритість для наукового дослідження. Третя організація - це Духовний центр незалежних мусульманських громад України (ДЦНМГУ). ДЦНМГУ має центр у Донецьку, який очолює Рашид Брагін, та представництво в Києві - "Ісламський культурний центр". У Києві виходить газета Ісламського культурного центру "Аль-Баян", яка, крім суто мусульманської тематики; має розділи, що висвітлюють етноісторичні питання життя татар. Отже, усе повнішим стає нині релігійне життя мусульман України: зокрема як зазначчалося вище діє Ісламський університет (м. Київ), виходять газети "Мінарет" та "Аль Баян", відкрито Ісламський культурний центр, Донецький центр ісламу та ін. Мусульмани України прагнуть до виконання гуманістичних приписів своєї релігії, до гармонійних відносин а іншими конфесіями, що діють у нашій державі. Можна сказати що, за століття статус ісламу в Україні зазнав певної еволюції: з релігії нападників він поступово перетворився на систему переконань і на спосіб життя повноправних громадян України, які живуть і працюють тут вже не одне покоління . 5. Іслам в сучасній світі. Іслам — друга за чисельністю послідовників світова релігія. На сьогоднішній день її сповідують 1 млрд. 150 мли чоловік у більш як 120 країнах світу. Найбільше поширення іслам одержав в Африці (50% населення) й Азії (20% населення). У географії ісламу чітко простежується одна закономірність: компактність його розміщення. Майже половина мусульман світу живе в чотирьох країнах: Індонезії, Пакистані, Бангладеш, Індії. Також мусульмани проживають у 35 країнах, де вони складають 95-99% 3/4 населення. В інших державах мусульмани найчастіше являють собою замкнуту національну й релігійну громаду, яка за чисельністю не перевищує кілька відсотків населення країни. Становище ісламу в сучасному світі суттєво відрізняється від того, яким воно було, наприклад, ще сто років тому. Завдяки бурхливим політичним процесам ХХ ст., посиленій міграції населення, розвиткові засобів масової інформації, глобалізації економічних та культурних процесів відбувається вихід ісламу за межі регіону його традиційного розповсюдження (Азія та Африка, Балканський півострів в Європі) та посилення його впливу на інші культури. З іншої сторони, іслам навчився використовувати досягнення західної цивілізації як для потреб свого культу, так і для потреб життєдіяльності країн, де він панує. В наш час існує Ісламська рада Європи із центром у Лондоні – міжнародна ісламська організація, що координує діяльність більше 30 мусульманських центрів, організацій та громад країн Західної Європи, яка проводить міжнародні конференції політичного та культурного спрямування, має свої періодичні видання. Велика кількість ісламських країн прагне використати в політичній сфері певні традиційні релігійні ідеї, правила та настанови, що дозволили би запроваджувати у життя особливий "ісламський шлях” соціального розвитку. В 70-х роках ХХ ст. було створено концепцію "ісламської держави”, в якій: 1) всі її громадяни повинні сповідувати іслам; 2) правила державного та суспільного життя повинні регламентуватись не стільки правовими, скільки релігійними нормами; 3) державна влада повинна обиратись та організовуватись за законами ісламу. В ХХ ст. була також вироблена й поширена концепція "ісламської економіки”, яку також спирали на принципи Корану та шаріату. При тому проголошувалось дотримання принципів соціальної справедливості із посиланням на те, що Коран надає великого значення в галузі регулювання економічного життя державі як найвищому авторитету в суспільстві. Згідно принципів ісламу засуджується накопичення великих багатств, забороняється лихварство (позика грошей під проценти), підкреслюється значення сплати закяту та садки (добровільної пожертви для бідних), підкреслюється необхідність дотримання норм шаріату щодо успадкування власності, володіння нею, її оподаткування, торгівлі та фінансових справ. В сучасному ісламі ставлення до подій сучасного суспільного розвитку, новацій та технічних цивілізаційних досягнень є різним. Як і в деяких інших релігіях тут простежується існування двох провідних тенденцій – модернізму та традиціоналізму. Методика викладання релігієзнавства. 1. Предмет і завдання курсу Методика викладання релігієзнавчих дисциплін. Процеси демократизації й трансформації України, покликані сприяти захисту прав громадян, зокрема права на свободу світогляду та віровизнання, стали основою започаткування Й розвитку системи релігієзнавчої освіти в Україні. Предметом вивчення методики є педагогічний процес, спрямований на засвоєння матеріалу релігієзнавства як засобу розширення світогляду, пізнавальних можливостей, формування духовної культури в умовах нівелювання абсолютних цінностей. Об'єктом вивчення є дисципліна релігієзнавство. Основні завдання МВР: 1. Окреслення напрямів вивчення курсу «релігієзнавство»; 2. Формування й систематизація знань, умінь, навичок педагогічної майстерності студентів для викладу матеріалу з релігієзнавства. 3. Вивчення закономірностей ознайомлення учнів із релігієзнавством, специфіки викладацької діяльності. 4. Визначення ефективних засобів, методів і прийомів оволодіння релігієзнавством; 5. Встановлення зв'язку теоретичних знань студентів з практикою. Таким чином, МВР як навчальна фахова дисципліна знайомить студентів з цілями і змістом релігієзнавства, методикою навчання цього предмету; висвітлює науково-педагогічні ідеї, теоретичні знання, практичні навики і вміння для роботи педагогів. Володіючи системою методів і прийомів, апробованих на практиці, педагог уникає застосування науково необгрунтованих, а іноді й шкідливих прийомів навчання. МВР спрямовує педагога-релігієзнавця на оволодіння учнями знаннь про сутність релігії, її походження, зміст, історичний розвиток, роль у суспільному житті; її зв'язок з культурою та іншими системами суспільства. Завдяки релігієзнавству викладач розвиває уявлення учнів про панораму релігій, акцентуючи головним чином, на їх моральній доктрині, культурних особливостях функціонування. Методика викладання релігієзнавства є інтегративною фаховою дисципліною, необхідною складовою професійної підготовки спеціалістів з релігієзнавства. Інтегративність методики полягає у поєднанні здобутків теорії навчання (дидактики) й безпосередньо змісту навчання релігієзнавства. Характеризуючи методологію методики викладання релігієзнавства, зауважимо, що до педагогічного інструментарію належить система принципів, методів і прийомів, форм і засобів роботи зі студентами задля ефективного засвоєння знань з релігієзнавства, розвитку релігієзнавчого Навчальний курс "Релігієзнавство" є необхідною складовою системи гуманітарної освіти в національній школі. Він сприяє формуванню об'єктивного погляду на релігійні питання доктринального і практичного характеру. В процесі освоєння курсу майбутній фахівець отримує знання про духовну і релігійну спадщину людства, загальнолюдські цінності, які зосереджені у релігійних вченнях, збагачує себе знаннями про різноманітні релігійно-етичні системи. Вивчення релігієзнавства дозволяє студентам побачити закономірності розвитку релігії у суспільстві, особливості тих чи інших релігійних та релігійно-соціальних ідей, використання релігійного чинника в суспільних умовах, а також вплив релігії на суспільство й безпосередньо - на людину. 2. Пріорітети релігієзнавства в сучасній вищій школі. Стан викладання релігієзнавства в умовах вищої школи України. Релігієзнавство – порівняно молода і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного знання. Найдавніша тому, що знання про релігію ми знаходимо у творах авторів країн ще давнього світу. Молода тому, що її складові як науки почали конституюватися в систему знання лише в ХVІІІ-ХІХ століттях. Головна специфіка релігієзнавства (на відміну від вивчення релігійних явищ окремими науками) в тому, що воно вивчає релігію не в цілому, а як ціле, в органічній сукупності всіх її складових і функцій. Релігія постає для нього не як статичне, а як динамічне явище. Саме українські релігієзнавці – спочатку в житті, а тепер і в дослідженнях – започаткували нову сферу релігієзнавства – практичне. Українське релігієзнавство має визнані здобутки в дослідженнях з історії, політології та етнології релігії, християнської конфесіології, проблем суспільного буття релігії. Водночас у нас ще відсутні значимі наукові розробки з філософії і феноменології релігії, з історіософії, соціології і психології релігії. Враховуючи те, що нині в Україні практично є одна академічна наукова установа з релігієзнавства, яка не може своїм штатом охопити всі актуальні проблеми нашої науки, можна вирішити це питання шляхом кооперації наукової роботи всіх науковців-релігієзнавців країни. Це передбачає, про що вже йшла мова вище, створення при Українській Асоціації релігієзнавців тематичних дослідницьких груп із включенням до складу кожної з них науковців з різних наукових чи освітніх установ країни. Скажімо, будуть наукові тематичні групи з дослідження православ’я, католицизму, протестантизму, ісламу, нових релігійних течій, сучасної містики, історії християнства, історії релігії в Україні, історії релігієзнавчої і богословської думки, проблем свободи совісті тощо. Робота груп буде плануватися і виявлятиметься у виданні колективних монографій. Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ працює нині над тематикою можливих і бажаних дисертаційних досліджень, бо ж тепер вже часто пишуть про одне й те ж, але під іншими назвами і різними реченнями. Ми прагнемо добитися через ВАК обов’язкової реєстрації всіх дисертаційних тем в Координаційній Раді з релігієзнавства НАН України, яку очолює доктор філософських наук, професор Петро Яроцький. Варто провести також спеціалізацію обласних осередків Української Асоціації релігієзнавців у проведенні ними наукових конференцій, щоб усунути наявне дублювання їх тематики. ( За Колодним) Актуальним є також питання активного виходу українського релігієзнавства у широкий світовий ареал нашої науки. Бажано, щоб його презентували на різних зарубіжних наукових конференціях, на релігійних форумах. Процеси демократизації України покликані сприяти захисту прав громадян, зокрема права на свободу совісті, світогляду та віровизнання, стали основою започаткування і розвитку системи релігієзнавчої освіти в Україні. У державних навчальних закладах до останнього викладався курс академічного релігієзнавства як обов’язкова навчальна дисципліна. Але традиції вивчення релігієзначої науки лише формуються, відтак методика викладання релігієзнавства займає важливу позицію в означеному ракурсі. МВР є інтегративною фаховою дисципліною, необхідною складовою професійної підготовки спеціалістів з релігієзнавства. Інтегративність методики полягає у поєднанні здобутків теорії навчання ( дидактики) й безпосереднього змісту навчання релігієзнавства. 3. Методичний аспект єдності аудиторної та позааудиторної роботи у вивченні релігієзнавства. Так, основними видами роботи є аудиторна й позадудиторна робота студентів. Остання передбачає самостійну роботу студентів з релігієзнавства, що дозволяє збагатити, поглибити, зміцнити й розвинути уявлення за змістом предмету "Релігієзнавство" та його певною вагою в формуванні особистісних і професійних характеристик. Згідно досліджень, важливо пам'ятати, щоб самостійна робота давала хороші результати, її необхідно планувати й організовувати у поєднанні з іншими формами навчання. Вирішальним у цьому є ретельний відбір викладачами і кафедрою змісту та обсягу навчального матеріалу для самостійного навчання студентами. 4. Дидактичні й специфічні принципи викладання релігієзнавства. Особливості викладання дисциплін і специфіка фахової спеціальності. Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій. Воно дає певний обсяг наукових знань і прагне навчити самостійно й об'єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як суспільний феномен, події, що відбуваються в релігійному жлггті певного суспільства. Відтак викладач релігієзнавства має пам'ятати про загально науко в і (дидактичні) та специфічні принципи й прищеплювати прихильне ставлення до них у студентів. Дидактичні принципи як основоположні ідеї пронизують собою всі рівні і компоненти освіти. Фахові методики пристосовують їх до своїх потреб. До загально дидактичних засад належать: Ø науковість викладу навчального матеріалу: Ø свідомість;доступність;міцність знань;систематичність й системність; Ø природовідповідність (обізнаність з психологічними особливостями студентів (юнаків і дівчат), вміння враховувати ці особливості і зідповідно до цього організовувати навчальний троцес); Ø індивідуалізація навчання (відповідно до особливих інтелектуальних чи фізичних можливостей лудента); Ø активність (педагог активний в ) організації й забезпеченні процесу навчання, а студент - у вирішенні навчальних завдань, у шасному творчому пошуку); Ø наочність; Ø нетрадиційність системи навчання; Ø зв'язок навчання з життям; Ø виховне навчання. До специфічних принципів релігієзнавчого іавчання студентів належать наступні, визнані академічним релігієзнавством: об'єктивності, толерантності і терпимості, правового забезпечення вободи совісті, дуальності і загальнолюдськості, інтропологічний та культурологічний принципи. Аналізуючи будь яку форму релігії, викладач юлодіє відповідним понятійно-категоріальним словниковим запасом релігієзнавства, який охоплює: ;агально-філософські та соціально-філософські сатегорії; загально-наукові й конкретно наукові терміни; специфічні релігієзнавчі й конфесійні тоняття; терміни, які відображають процеси рансформації релігії. 5. Напрямки і форми та зміст самостійної роботи студентів з релігієзнавства Система керівництва індивідуальною самостійною роботою студентів охоплює: чітке її шанування, детальне продумування її організовування, безпосереднє або опосередковане її керівництво з боку викладача, систематичний контроль за поетапними й кінцевими результатами самостійної роботи студентів, оперативне доведення до відома студентів оцінки результатів їх самостійної роботи і внесення відповідних коректив у її організацію. За видами діяльності самостійну роботу студентів поділяють на навчально-пізнавальну (через мислення, синтез тощо) й професійну (або дотичну до професійної: з релігієзнавства, - на прикладі контексту тем "Християнство. Православ'я. Католицизм. Протестантизм. Релігії в Україні", -можна, з допомогою пошуково-дослідницького методу, підготувати ілюстрований інформаційний розгляд видатних святинь міста регіону чи України. З досвіду зазначимо, що часто результати пошуково-дослідницької роботи студентів містять новизну матеріалу на основі опрацьованих першоджерел, іноді маловідомих загалу; розвиваючи особистісні якості, студенти формують практику спілкування з настоятелями храмів й ознайомлення з християнськими святинями - об'єктів християнського паломництва, релігійного туризму). Відтак важливим завданням викладача релігієзнавства є правильне організування самостійної роботи студентів, забезпечення умов успішного її перебігу, що передбачає базову й наукову підготовку, вміння педагогічно доцільно активізувати пізнавальні сили студентів у навчальному процесі. Таким чином, самостійна робота студентів з релігієзнавства є одним із інструментаріїв, що розвиває й поглиблює релігієзнавчі знання, робить змістові акценти відповідно до індивідуальних, особистісних і професійних спрямувань молоді. 6. Інноваційні форми та методи викладання релігієзнавств. Проблема ефективності при викладанні й вивченні релігієзнавства Для забезпечення цікавої і доступної (водночас - наукової) форми викладу релігієзнавчого матеріалу важливо раціонально дібрати дидактичні методи і прийоми. Їх вибір передбачає врахування принципів релігієзнавчого дослідження; індивідуального та колективного підходу. Кожен метод, як правило, включає кілька прийомів. Важливим елементом застосовуваних прийомів є позитивне емоційне налаштування та контакт викладача з аудиторією! Ефективність словесних методів і прийомів при викладанні релігієзнавства Прийоми: зачитування уривків усної народної творчості, що виражають релігійний світогляд особи, творів вітчизняних письменників, філософів, релігієзнавців, істориків для посилення яскравості образів та акцентуванні проблеми у досліджуваних об'єктів; звернення уваги на тематичну проблему, повідомлення теми, пояснення, запитання, визначення рівня сприймання й засвоєння матеріалу, визначення завдань для самостійного опрацювання; завдання студентам пригадати факти з історії згадуваного періоду релігії, згадати попередньо пройдений матеріал і спробувати встановити логічний взаємозв'язок між ними, обміркувати й дати відповідь на поточне проблемне запитання. Наочні методи в навчанні релігієзнавству Однією з важливих умов ефективного засвоєння студентами релігієзнавчої інформації є дотримання у викладанні принципу наочності. Проблема ілюстрування лекційного матеріалу завжди актуальна для викладачів гуманітарних дисциплін. Підручники релігієзнавства, маючи змістовну інформацію, в переважній більшості не містять ілюстративного матеріалу. При цьому значна кількість питань курсу вимагає значного унаочнення матеріалу, що вивчається (зображення культових споруд, традиційного вбрання священнослужителів різних релігій, здійснення обрядів тощо). Унаочнити сприйняття релігієзнавчого матеріалу дозволять: - використання відео - , комп'ютерної техніки, перегляд телевізійних передач, присвячених релігійній тематиці; - використання демонстраційних і роздаткових таблиць, схем, зображень; - проведення учбових екскурсій. 7. Зміст вивчення курсу релігієзнавство, взаємозв'язок змісту і логіки курсу, інтеграційні підходи викладання релігієзнавства. Науковцями релігієзнавства визначено зміст навчального курсу релігієзнавства встановлено пріоритетні позиції до засвоєння знань про релігію. Існують базові та авторські програми курсу з релігієзнавства В Україні на сучасному етапі базовим змістом курсу можна вважати Академічне релігієзнавство за науковою редакцією професора Анатолія Колодного й інших вчених. Існують численні авторські програми з релігієзнавства котрі розробляються науковцями для ефективного засвоєння матеріалу релігієзнавства наголошення певних релігієзнавчих позицій. Зміст курсу релігієзнавства визначається академічним релігієзнавством, на основі базових та авторських програм. В процесі навчання передбачено розглянути із студентами такі релігієзнавчі проблеми: 1. Предмет релігієзнавства як навчальної дисципліни.2Походження і форми релігії .3Національні релігії.4.Буддизм.5.Загальна характеристика християнства. 6Православ'я.7Католицизм.8.Протестантизм.9.Іслам.10. Сучасний стан та основні тенденції розвитку релігії і Церкви в світі та Україні. Релігієзнавство як навчальний предмет передбачає формування у студентів цілісного, систематичного та неупередженого знання про релігію як один із найважливіших факторів духовно-культурного й суспільно-історичного розвитку українського народу та всього людства. Релігія - компонент світогляду кожної людини і суспільства в цілому , відтак світоглядна роль релігієзнавства є важливим компонентом їх життєдіяльності. Вивчення пропонованої дисципліни спрямоване на розвиток культурного та ціннісно-морального світогляду студентів, характеристики якого значною мірою визначають ефективність професійної діяльності. Курс передбачає знайомство студентів із структурою релігієзнавства як науки, її предметом й об'єктом вивчення, різними науковими підходами щодо класифікації релігій світу; вчить диференціювати особливості віровчення та обрядовості різних релігій і релігійних течій. У результаті проведення занять студенти повинні диференціювати поняття релігієзнавство і релігія, усвідомлювати функції релігії, знати її теорії походження та загальноприйняту класифікацію релігій. За словами дослідників, деформоване релігійне навчання і виховання мало приносить користі у розвитку духовності. Воно формує у молоді недовір'я до традиційних духовних цінностей українського суспільства нетерпимість до інших релігійних вірувань, принижує її громадську гідність.Релігієзнавча освіта виховання повинні здійснюватись на принципах гуманізму, толерантності і дотримання принципу свободи совісті, терпимості. Вони повинні спрямовуватись в русло нормалізації міжконфесійних відносин і забезпечення стабільності суспільства. Поняття «релігія» і «мораль» лежать в площині релігієзнавчо-філософської рефлексії і вимагають передусім адекватного висвітлення, чому цілком може сприяти належне викладання релігієзнавства як філософської дисципліни (для студентів вузів). 8. Методика підготовки та проведення лекції з релігієзнавства. При підготовці лекції з релігієзнавства виокремлюються наступні проблеми: методичні засади вивчення основ знань про релігію; зміст й теоретичні засади викладання релігієзнавства; сутність робочої програми як основи навчально методичного забезпечення дисципліни "Релігієзнавство"; інформаційне забезпечення навчального процесу та основні методи викладання релігієзнавства; методика підготовки та проведення лекцій, навчальних семінарів з релігієзнавства; організація індивідуальної й самостійної роботи студентів; методичний зміст консультацій та контролю знань як форм роботи зі студентами в процесі вивчення дисципліни; формування педагогічної майстерності викладача релігієзнавства. Таким чином, концептуальними поняттями методики викладання для вивчення релігієзнавчої думки є: навчально-методичне забезпечення дисципліни "Релігієзнавство'', теорія навчання й методологія методики викладання, змістові акценти релігієзнавства як науки й навчальної дисципліни. Світова освітянська практика вже давно довела, що релігійна і релігієзнавча освіта мають відмінний зміст, різну зорієнтованість і функціональність. Водночас вона засвідчила, що шкільне чи вузівське релігієзнавство не повинне виконувати функцію узгодження поглядів на релігії представників різних конфесій або ж молоді з релігійною і нерелігійною орієнтацією, виховувати людину релігійною, а тим більше конфесійно-релігійною. Основна мета вивчення релігієзнавства - дати молоді повний обсяг об'єктивних, науково вивірених знань про релігію в різних її конфесійних визначеностях, знань з її історії і суспільного функціонування. Академічне релігієзнавство покликане з наукових позицій розглядати релігію в контексті світової культури, розкривати її сутність, місце і роль як в суспільстві, так і в житті людини. Саме такий підхід відповідає демократичним вимогам Конституції України, її принципам про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, сприяє соціальній злагоді у суспільстві, пошановує суверенність кожного як особистості. В громадянському суспільстві на державному рівні не може бути ні релігійної, ні атеїстичної освіти. Останні можна організовувати на приватному чи корпоративному рівнях. Загальнодержавна освіта має бути лише релігієзнавчою. Це тільки від неуцтва дехто з церковних діячів твердить, що релігієзнавча освіта - є атеїзм. Із-за своєї конфесійної зашореності для них всі інші релігії також є атеїзмом, а ще більше -єрессю". Наводячи лише окремі паралелі актуальності вивчення релігієзнавчої думки для різних за суттю спеціальностей (туристичні, медичні), бачимо що існує вагома аргументація викладання й вивчення самостійної навчальної дисципліни "Релігієзнавство". Багато Вищезгадані приклади черговий раз ілюструють полі функціональність релігієзнавства. Подібний досвід можна демонструвати з багатьма іншими фаховими спеціальностями (правознавчими, наприклад, - де основна ключова проблема – свобода совісті й віросповідання та ін.; економічними - проблема співвідношень релігійно-духовного й матеріального багатства та ін.; філологічними - проблема сакральних мов, перекладів священних книг та ін.; мистецькими - релігійне мистецтво (християнське, православне, католицьке, протестантське; буддійське; мусульманське та ін.) в різних його видах (релігійна архітектура, скульптура, музика, хоровий спів, танці, вертепи тощо). 9.Специфіка проведення лекції з релігієзнавства. Текст лекції включає в себе три частини: вступ, основну частину, висновки. Кожна частина має певну функцію. Вступ психологічно вводить слухача (студента) в процес сприймання. Він повинен привернути увагу, забезпечити контакт лектора з аудиторією. Традиційно вступ може бути таким: вступне зауваження, мотивація актуальності теми, формулювання мети лекції, огляд головних питань теми. Розміри вступу визначаються рядом факторів: тривалістю лекції, її змістом, настроєм аудиторії тощо. Але завжди необхідно прагнути лаконічності, не затягувати вступ; 3 – 4 хвилини буває достатньо. Основна частина. В ній головне місце приділяється викладенню основного змісту матеріалу теми, його аналізу, узагальненню висунутих положень. Для успіху лекції важливе значення має поділ матеріалу на розділи, основні питання, іншими словами – якісний план. Загальні висновки. Це підсумки всьому сказаному. Кажуть, що промову слід рішуче почати і рішуче закінчити. Заключну частину слід планувати також ретельно, як і інші частини. Вони допомагають осмислити всю лекцію, чіткіше виділити її основну ідею. У заключній частині може бути дано необхідне узагальнення, зроблені теоретичні і фактичні висновки. В якості закінчення можна використовувати цитату, алегорію, тощо. Добре складений план має велике значення в роботі лектора над текстом майбутнього виступу. План лекції являє собою повне розкриття основ змісту теми, а не простий повтор її назви. Він дозволяє розподілити матеріал в певній логічній послідовності, допомагає його відібрати. План – це орієнтир лектора і слухача, оскільки точно визначає межі проблеми, теми. План може бути простим і розгорнутим. Простий план складається з кількох розділів. В розгорнутому розділи поділені на підрозділи (з дотриманням тих самих правил поділу). Підрозділи, особливо складні, можуть поділятися на пункти і підпункти. В найбільш абстрактному виді такі плани складаються з трьох-чотирьох груп питань: 1.Загальні поняття, теоретичні положення, закономірності. 2.Історія предмету, питання, проблематика. 3. Суспільна практика, її аналіз, здійснення. 4. Задачі, перспективи, пропозиції, висновки. Складання попереднього плану – необхідний етап в розробці теми: це крок прояву творчої ініціативи, те, що до звернення до книг і інших джерел визначає власну лінію лектора в роботі. Попередній план – це методичний інструмент, компас при відборі матеріалу. В останній час лектори все частіше вдаються до побудови тезисного плану, котрий полегшить роботу лектора в аудиторії. Тезисний план – це розгорнутий план, що містить не лише ствердження (основні положення), але й логічну систему доказів кожного з них; ствердження і їх логічний взаємозв’язок. План лекції систематично переглядається, оновлюється, а іноді і перебудовується після "обкатки” лекції в аудиторії. Добре складений план має велике значення в роботі лектора над текстом майбутнього виступу. План лекції являє собою повне розкриття основ змісту теми, а не простий повтор її назви. Він дозволяє розподілити матеріал у певній логічній послідовності, допомагає його відібрати. Оскільки лекція суворо регламентована, саме план буде тим засобом, який "відкине” все другорядне, залишивши матеріал, без якого не можна обійтись. Дуже важливо, щоб план був рухомий, і лектор, в залежності від регламенту лекції, міг викреслити один-два підрозділи або, навпаки, додати їх для більш детального визначення проблем, що розглядаються в лекції. Важливо, щоб питання, записані в плані, були важливими і необхідними для розкриття теми. Якщо питань буде більше чотирьох, це майже завжди свідчить про те, що автор не володіє матеріалом, не домислив головну думку. В добре продуманому плані всі питання слугують головній меті, пов’язані загальною ідеєю. Не виключено, що в процесі подальшої роботи можуть статися деякі зміни, план може коригуватися. Разом з тим, без нього вкрай важко приступати до наступного етапу. Хід лекції з релігієзнавства: А). Організаційний момент; мотивація вивчення теми; актуальність дисципліни релігієзнавство і безпосередньо змісту лекції; Б). Рекомендована основна і додаткова література; В). Виклад нового матеріалу: план лекції; категоріально-поняттійний словник до теми лекції; основний зміст лекції згідно плану; Г). Підсумок і закріплення нового лекційного матеріалу; Д). Завдання для СРС. 10. Релігієзнавчий семінар: цілі, організація, ефективність. Функції та зміст контролю знань з релігієзнавства. Семінар - це групове практичне заняття під керівництвом викладача, що забезпечує створення особистих освітніх продуктів. В ході практичного заняття студент закріплений знання, вчиться стандартним процедурам і пошукової діяльності при розв'язанні задач і вправ, вчиться точно і доказово висловлювати свої думки, вести дискусію на мові конкретної науки. Хід роботи викладача при викладанні тем з релігієзнавства: 1. Організаційний момент; мотивація навчання: актуальність теми семінару. 2. Закріплення лекційного матеріалу: основні поняття й проблеми. 3. План семінару (категоріально - понятійний словник до пунктів плану семінару). 4. Застосування запланованих методів і прийомів роботи зі студентами. 5. Підсумок і закріплення вивченого; завдання для самостійного опрацювання. Студентська аудиторія має бути активною на семінарі і в підготовці до нього (коротко занотовувати ключові слова, висновки, доповнювати, аналізувати відповіді, ставити запитання до того, хто відповідає). Активна робота на семінарі оцінюється додатково. Під час виступів на релігієзнавстві доречно використовувати фрагменти першоджерел, художніх творів, пошукові наочні матеріали (наприклад, ілюстрації культових споруд, реподукцій портретів видатних релігійних постатей тощо). У системі семінарських занять треба уникати одноманітності їх проведення, вносячи елементи дискусії, гри, змагальності тощо. Професор А. Алексюк подає такі різновиди семінарських занять: ■ семінар запитань і відповідей; ■ семінар — розгорнута бесіда: передбачає попередню підготовку студентів з визначених завдань; ■ семінар — колективне читання: студенти зачитують тексти, коментуючи їх зміст з позицій розвитку сучасної науки; ■ семінар, що передбачає усні відповіді студентів з подальшим їх обговоренням; ■ семінар-дискусія: студенти, маючи програму, завчасно готуються до дискусії та розгортають її безпосередньо на занятті; ■ семінар, що передбачає обговорення й оцінювання письмових рефератів студентів; ■ семінар-конференція: студенти завчасно готують доповіді, виступають з ними, відповідають на запитання колег; ■ семінар — теоретична конференція: проводять зі студентами кількох груп курсу на основі вивчення об'ємного розділу чи цілої дисципліни; ■ семінар — розв'язання проблемних завдань: проводять на основі створення проблемних ситуацій, виокремлення проблемних завдань і праці над їх розв'язанням; ■ семінар — прес-конференція: кілька студентів готують повідомлення з вузлових питань, а всі учасники долучаються до їх обговорення; ■ семінар — "мозковий штурм": студенти завчасно ознайомлюються з важливими проблемними завданнями, які потребують розв'язання; під час семінару вносять конкретні пропозиції щодо розв'язання проблеми. Усі пропозиції записують, систематизують і визначають найдоцільніші. 1. Загальноосвітні цілі. У даному контексті вони виступають притаманні суспільно-гуманітарним дисциплінам в цілому. До загально-релігієзнавчої освіти відносять: висвітлення поступального процесу людиною світу; сприяння здійсненню усвідомленого вибору СВІТОГЛЯДНИХ ПОЗИЦІЙ. 2. Розвивальні цілі. Розвивальні цілі передбачають оволодіння основними мислинєвими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, узагальненням, систематизацією) у процесі вивчення релігієзнавчого матеріалу на лекційних і семінарських заняттях, а також під час його самостійного опрацювання. 3. Виховання особистості._До виховних цілей релігієзнавства відносять: виховання на основі загальнолюдських моральних цінностей; сприяння визнанню прав людини і толерантності не лише як правової норми, а й як етичної доброчесності; формування духовних ціннісних орієнтирів; студентам зразків гуманістичних відносин, існуючих у сучасному суспільстві; формування уміння вирішувати міжособистісні конфлікти, що виникають на грунті нетолерантної поведінки; формування неприйняття екстремістських теорій, спрямованих на агресію й насильство, вироблення прагнення й уміння захищати права людини 4, Предметні цілі. Предметні ціпі спрямовані на надання студентам систематизованих знань з конкретної навчальної дисципліни – засвоєння ними певного обсягу релігієзнавчих факів) термінології, понять, зв'язків і залежності між релігійними явищами тощо і передбачають: ознайомлення з релігією та вільнодумством як певними формами світових культур, із співвідношенням релігії та вільнодумства, релігії та науки, теології та академічного релігієзнавства; створення цілісного уявлення про релігію на снові інтеграції знань з філософії, історії України, всесвітньої історії, політології, соціології, правознавства, психології, педагогіки, світової культури тощо; надання певного обсягу об'єктивних знань про релігію як невід'ємний компонент людської історії, формування уміння самостійно оцінювати явища релігійного життя; сприяння розумінню проблем взаємовідносин церкви і держави. У навчальному процесі семінар виконує певні функції, перш за все пізнавальну. Він орієнтований на отримання знаний, на основі яких здійснюється самопізнання людини, ставлення до природного і соціального світу. На семінарі студент отримує додаткову інформацію, поглиблює, систематизує, узагальнює матеріал, учиться розробляти ціннісні судження про ідеї, рішення. Викладач має навчити студентів думати, міркувати, логічно мислити, а не просто переказувати текст. Ще одна функція семінару контрольна. За допомогою педагогічного контролю перевіряються результати навчання. Під час практичного заняття визначається ступінь засвоєння матеріалу студентами. Семінар - це засіб встановлення зворотного зв'язку між викладачем і студентом. До основних функцій семінару відноситься діяльнісна . В процесі навчання студент набуває навиків ведення наукової дискусії , публічного виступу, особистісного взаємодії, що сприяє ефективній роботі групи. На семінарі студенти залучаються до рішення навчально-практичних завдань. | |
| Переглядів: 5057 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |