Субота, 16.12.2017, 01:18
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство

Релігієзнавство
Основи богослов'я

1.Система богословських наук


Теологія чи богослов'я — сукупність церковних учень про Бога й догмати релігії. Дослівно, теологія є вивченням Бога. Кожна з головних релігій має свою власну теологію.

Богослов'я традиційно являє собою систему різних богословських дисциплін, що служать розкриттю, обґрунтуванню і захисту віровчення, богослужбової традиції Церкви, а також розвитку різних елементів цієї системи. Сюди входять:

☻ догматичне богослов'я, що займається розкриттям богоодкровення й істинності християнських догматів

☻ христологія — вчення про Ісуса Христа

☻ пневматологія — вчення про Святий Дух, зокрема тут розглядається проблема філіокве

☻ марілогія — вчення про Діву Марію

☻ еклезіологія — вчення про Церкву, її сутність та устрій

☻ есхатологія — вчення про Кінець Світу

☻ сотеріологія — вчення про спасіння

☻ сакраментологія — вчення про таїнства

☻ екзегетика — тлумачення Святого Письма

☻ апологетику, яка відстоює ці принципи перед ворогами Церкви;

☻ моральне богослов'я, що розкриває сутність моральних принципів християнства і необхідність дотримання їх з метою особистого спасіння

☻ аскетика (аскетика)

☻ пастирське богослов'я, що розкриває різні аспекти практичної діяльності священнослужителів

☻ літургіка — теорія богослужіння

☻ гомілетика, що розглядає питання теорії і практики проповідницької діяльності.

2.Джерела богослов'я та їх аналіз

Богослов'я - систематичне вчення про Бога, що будується на основі текстів Святого Письма, які приймаються Церквою як Одкровення, тобто свідоцтво Бога про Самого Себе, і в руслі Священного Передання, тобто духовного досвіду Церкви. Творцями богослов'я вважаються Отці Церкви, духовні подвижники 2-8 століть, які розробили догматичне вчення християнства. Розуміючи Бога не як безособову сутність, але як раціонально незбагненну Істоту, Християнство висуває на перше місце апофатичного богослов'я, підкреслюючи цим необхідність для християнина, що бажає займатися богопізнанням, духовного спілкування з Богом, з його нетварними енергіями.

Людина, що не має містичного досвіду богоспілкування, не може претендувати на істинне знання про Бога. Разом з тим богослов'я широко використовувало досвід античної філософії і виробило у боголовських дискусіях 4-7 століть дуже тонку систему співвідношення понять і теорій.

До джерел богослов'я відносять Святе Письмо, святоотцівська спадщина і літургія.

Головним фундаментальним джерелом офіційного християнського богослов'я є Священне Писання – Біблія, зокрема Новий Завіт. В якості допоміжних джерел розглядають Святе Передання, розум і досвід.

Святе Письмо, або Священне Писання, збірник книг, що утворюють Біблію («бібліа» — книги), рел. (іст.-повчального) змісту. Вважаються богонадхненними, на яких опирається єврейська та христ. віронаука. С. П. поділяється на Старий Заповіт (єврейсько-арамейські писання) — 39 кн. (у т. зв. Олександрійському описку — каноні — грец. перекладу Сімдесятьох з 3 — 2 ст. до н. е.) і Новий Заповіт (писання на древньо-грецькій мові) — 27 кн., написаних апостолами про життя й навчання Ісуса Христа та поширенням раннього християнства впродовж другої пол. I ст. Окрім канонічних книг, існують і неканонічні книги, яких нараховується не менше 11-ти, яких деякі християнські деномінації теж вважають богонадхненними. В юдаїзмі до Священного Писання відносять лише Старий Завіт (Танах), у християнстві ж — і Старий, і Новий Завіти.

Початковим способом поширення одкровення Божого є Священне Передання. Від початку світу до Мойсея не було священних книг, а вчення про віру Божу передавалось усно, переданням, тобто словом і прикладом, від одного до іншого і від предків нащадкам. Сам Ісус Христос Своє божественне вчення і настанови передав ученикам Своїм словом (проповіддю) і прикладом Свого життя, а не книгою (писанням). У такий же спосіб на початку і апостоли поширювали віру й утверджували Церкву Христову. Священне Передання завжди передувало Святому Писанню. Це цілком зрозуміло, бо книгами могли користуватися не всі люди, а передання доступне всім без винятку.

3. Боже об'явлення як основа об'явленої релігії. Внутрішні та зовнішні критерії Божого об'явлення.

Об'явлення — це відкриття певної, невідомої досі речі. Боже об'явлення – це збір релігійних правд, яких людей навчив Бог. Бог об'явив себе людству у два способи: через свій акт творення та через Своє слово.

Об'явлення себе Богом через створення світу називається природним, бо в цьому випадку Бог пізнається із природи за допомогою нашого розуму, тобто природнім способом. Якщо б ми Бога пізнавали тільки природним чином, тоді ми б мали природну релігію, тобто оперту на розумі. Проте Бог може нам дати пізнати себе в інший, досконаліший спосіб, який перевищує сили сотвореної природи, тобто у спосіб надприродній, коли наприклад, через Ісуса Христа промовляє до людей, або коли через своїх пророків навчає людей про себе, а також про наше відношення до Нього, і подає нам вказівки, як ми маємо його величати. Такий спосіб об'явлення називається надприродним, а сукупність правил, які нам Бог передав в цей спосіб, творить об'явлену релігію. Надприродним називається те, що перевищує сили і потреби людської природи як такої, що людині недоступне через її недосконалість.

Об'явлення — одкровення, відкриття; виявлення божеством своєї волі людині у надприродний спосіб в релігіях об'явлення — іудаїзмі, християнстві, ісламі та ін. Одкровення - релігійне поняття, акт відкриття, суб'єкт якого завдяки активному чи пасивному спілкуванню з божим отримує чітке й ясне розуміння. Одкровення може надходити або безпосереднью від Бога, або через його посланця, наприклад ангела. Той, хто мав такий контакт із божественним, часто відомий як пророк.

4. Періодизація та структура Божого об'явлення – старозавітній та новозавітній канони.

Боже об'явлення ділимо на об'явлення:

а) Старого Заві ту, що тривав від перших людей аж до приходу на землю Ісуса Христа ;

б) Нового Заві ту, що починається від Ісуса Христа і буде тривати до кінця світу.

Віра християнина грунтується на Божому об'явленні. У Старому Завіті Бог промовляв до людини через пророків і патріархів. У Новому Завіті – через Сина Свого Ісуса Христа і його учнів. Все те, що Бог на протязі століть відкривав людям про Себе, було під натхненням Святого Духа записано різними людьми у різний час. Частина істин, відкритих Богом, записана самими апостоломи, частина зберігалася у усних переказах (переданнях) і була записана пізніше. Святий Дух керував письменниками, тому все, написане ними про Бога, - істинне. Бог промовляв , наприклад, до Ноя, Авраама і його потомків, до Мойсея і т.д. Іноді Бог об'являвся відразу багатьом людям, наприклад, коли давав 10 заповідей на горі Синай (тоді промовляв він до всього ізраїльського народу) або під час хрещення Ісуса Христа, коли сказав: «Це Син Мій улюблений, котрого Я Собі уподобав». Бог об'яалявся і через ангелів . коли Бог промовляв до людей то приймав на себе видиму природу, наприклад ангела або людини, або промовляв з-за хмари (на горі Синай), з палаючого куща (до Мойсея), у світлі (до Павла), через шум вітру (до Іллі), через внутрішнє осяяння. Людей, яким об'являвся Бог називають Божими посланцями. Бог вибирав для цього праведних мужів і наділяв їх даром пророцтва і чудодіяння, щоб люди вірили їх словам – згадаймо чуда Мойсея, пророків і апостолів. Вістунами Божого Об'явлення були насамперед Патріархи, пророки, а відтак Син Божий, Ісус Христос і Апостоли.

Об'явлення, в деякій мірі впливали на виховання людського роду. Чим є виховання для однієї людини, тим є об'явлення для всього людства. Історія об'явлень відповідає поступовому розвиткові потреб людини в її дитячому, юнацькому і дорослому віці

Старий Завіт (старозавітній канон) охоплює 21 історичну книгу, 7 повчальних і 17 пророчих книг. Новозавітній канон охоплює 5 історичних книг, 21 повчальну і одну книгу пророчу.

5. Церква Христова – її заснування, призначення, устрій та ознаки.

Християнська Церква — у християнському розумінні це спільнота людей, які сповідують Ісуса Христа Богом і Збавителем від рабства дияволу і гріху. Слідом за св. Павлом, християни вважають Церкву «Тілом Ісуса Христа», зокрема через таїнство Причастя Тіла і Крові Господньої — таїнство єднання віруючих з Христом. Розділ християнського богослов'я, що розвиває вчення про церкву називається еклезіологією. Християнське богослов'я розглядає Церкву у єдності земної (видимої) та небесної (невидимої). Під земною церквою розуміють всіх християн, що живуть на землі, а також ієрархічну структуру церкви. Головою небесної церкви є Ісус Христос, як її засновник, до неї входять також святі християн, що відійшли у вічне блаженство, янголи та Діва Марія. Церква розглядається християнами як найважливіший та необхідний інститут християнства. Згідно вчення Кипріана спасіння душі поза церквою вважається неможливим (лат. Extra Ecclesiam nulla salus – поза церквою немає спасіння). В цьому аспекті Церква стає предметом християнської віри, зокрема Нікейський символ віри, що сповідується католицькою, православною та більшістю протестантськими церквами, включає такі слова: Вірую в єдину, святу, соборну, апостольську Церкву. Богогслови підкреслюють саме ці 4 ознаки Церкви - ☺Церква є єдиною; ☺святою; ☺соборною; ☺апостольською.

Богослови виділяють кілька етапів встановленням Христом Церкви. Ісус покликав до себе учнів, вибрав з-поміж них апостолів та послав їх проповідувати «Царство Боже». Важливим етапом було встановлення таїнств, зокрема хрещення, Причастя , Покути і священства. Перед смертю Ісус Христос заповів своєму учневі Петру, що на ньому Він збудує «Церкву Свою» і заповів Петрові «ключі» «від Царства Небесного». Кульмінаційним моментом християнства вважається мученицька смерть і воскресіння Христове. Християни вважають, що саме завдяки жертвенній смерті Ісуса Христа кожна людина отримала можливість спасіння, а згідно словам самого Ісуса «ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене». Воскресіння Христа нерозривно пов'язується з майбутнім воскресінням мертвих, «бо як не воскреснуть мертві, то і Христос не воскрес. А як Христос не воскрес, то марна віра ваша, — ви ще у гріхах ваших». Вознесіння та сходження Святого Духа є завершальним етапом творення Церкви, вважається, що з цього моменту Христос постійно діє у Церкві через Святого Духа.

6. Церковна ієрархія та примат папи в Христовій Церкві з точки зору догматики та канонічного права католицької Церкви.

Ієрархія (грец., від — священний, та — влада) — поділ на вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або чину осіб вищим. У ієрархії між її членами діють вертикальні зв'язки — відносини субординації. У більш широкому розумінні слова ієрархія — це розташування частин або елементів цілого в певному порядку від вищого до нижчого. Інститут Папи Римського. Католицька Церква характеризується сильною ієрархічною структурою, главою якої є Папа Римський, хоча формально він залишається єпископом Риму. За церковною традицією вважається, що Папа є спадкоємцем апостола Петра, як видимий глава Церкви. Традиція Західної Церкви вважає, що першим єпископом Риму був апостол Петро, котрий у вічному місті прийняв мученицьку смерть та похований у підземеллі базиліки св. Петра. Вчення про першість єпископа Риму у християнському світі (примат Папи) базується на словах Христа до апостола Петра: «Ти, Петро(скеля), і на цій скелі збудую мою Церкву» (Мт.16:18). Всі наступники св.Петра на єпископській кафедрі Риму в силу апостольського спадкоємництва і правонаступництва виконують на римській кафедрі ту саму роботу, яку в перші роки християнства виконував сам св.Петро. Саме слово "папа" походить від грецьк. полюс — батько. Так перші християни називали своїх керівників. З кінця ІІІ ст. так стали шанобливо величати й римського єпископа. В офіційних документах і церковному праві Папа Римський іменується не інакше, як "Pontifex maximus" - "Верховний Первосвященик". Серед інших офіційних титулів найважливішим є "Вікарій (намісник) Ісуса Христа". Офіційна церковна історія Католицької Церкви нараховує 265 папи і кілька десятків "антипап". Обирається Папа Римський з XII ст. пожиттєво на конклаві (під ключем), спеціальних закритих зборах, двома третинами голосів вищих посадових осіб Католицької Церкви — кардиналів (латин. cardinalis — головний). Другий почесний титул в Католицькій Церкві після Папи мають кардинали. Саме з їхнього числа обирають наступного єпископа Риму. Умовно кардинали поділяються на кардиналів-дияконів, кардиналів-пресвітерів і кардиналів-єпископів. Догмат католицької церкви, що відрізняє її від інших течій в християнстві, є догмат про непомильність Папи Римського. Він полягає у тому, що Папа Римський є намісником Бога на землі. Цей догмат став формуватися у V ст., а у 1870 році набув юридичної чинності за рішенням Вселенського собору у Ватикані. Згідно цього твердження, Папа Римський, виступаючи з питань віри і моралі з амвону, тобто виконуючи обовязки пастиря всіх католиків, є непомильним.

7. Святі тайни. Їх встановлення. Матерія, форма та богословський зміст.

Святими Тайнами називаємо встановлені Ісусом Христом видимі знаки, котрі обдаровують нас ласкою Святого Духа. В кожній святій Тайні розрізняємо якийсь предмет і дію, яку над цим предметом виконуємо, слова, котрі супроводжують дії і, врешті, вплив ласки. Слово «Тайна» означає щось таємне, скрите, таємниче, бо в перші століття християнства старанно приховувалися святі речі від поганів.

Хрещення займає перше місце серед семи Святих Тайн Церкви. Через хрещення людина стає християнином, а отже вирішує почати нове життя, життя з Христом і у Христі.В перші віки християнства хрещення відбувалось у Великодню ніч і було складовою частиною святкування Пасхи. На основі цього ми можемо пояснити весь зміст Тайни Хрещення: поховати старий спосіб життя і воскреснути разом з Христом вже « новою людиною », вступити в нове життя воскреслого Христа. Після хрещення відбувається таїнство миропомазання. Воно полягає в помазанні новопросвіченого (неофіта) дорогоцінним миром, освяченим патріархом, і зберігається в кожній церкві на престолі. Це миро означає постійну присутність Святого Духа в Церкві. Він зійшов на кожного апостола в день П'ятидесятниці, і з тих пір Він приходить і перебуває на кожній людині, що приймає Христа і стає членом Церкви. Священик помазує миром хрестоподібно чоло, очі, ніздрі, рот, груди, руки і ноги охрещеного, говорячи щораз: «Печать дару Духа Святого». На Заході це таїнство називається «конфірмацією». Можна було б його назвати посвятою людини в члени Церкви. У хрещенні вона дістає нове життя і була введена в область Втілення, нової природи.

Свята Тайна Євхаристії не є нагородою. Нам необхідно причащатися тому, що ми слабкі, хворі й отруєні гріхом; з'єднуватися з Жертвою, що містить у собі Боже прощення і Божу силу. Кров Христова насичена жертовністю, що відновлює й очищає. У нашому житті, як грішники, укорінені у своїх злих звичках, ми маємо потребу в уливанні нової, божественної крові.

Навіть після хрещення, людина все ж не звільняється від схильності до зла, хвороб та смерті. Отже, ставши християнином, людина знову може грішити і навіть дуже часто. Але не міг всеблагий Господь залишити людину у такому стані і тому встановив у Своїй Церкві ще одне Таїнство — Святу Тайну Покаяння, яка лікує наші духовні немочі.

Свята Тайна Єлеопомазання чи соборування.Священик, покликаний до хворого, помазує йому, особливим, для цього освяченим єлеєм: очі, вуха, ніздрі, вуста, руки і ноги «на зцілення душі і тіла», тобто просячи в Бога одночасно і тілесного видужання хворого, і прощення його гріхів...

Свята Тайна Священства В силу самого свого призначення - бути посередником між Богом і людьми - священик, продовжуючи справу Христа; служить як би мостом між небом і землею. Таким чином, будучи зв’язаним з Богом, він залишається нерозривно з’єднаним і з людьми. Він, священик, живе заради людей, діє як їхній представник.

Свята Тайна Подружжя Той, хто читав книгу Буття напевно не оминув увагою такі слова: «І Бог на на свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка і жінку створив їх». Богослови, намагаючись пояснити цей уривок, наголошують, на тому, що ані чоловік, ані жінка окремо ще не посідають повноту Божого образу. Повноту образу Божого віддзеркалює лише така людина, яка перебуває у з'єднанні з іншою людиною. Саме чоловік і жінка, з'єднані взаємною любов'ю творять правдивий образ Божий, яким є Любов.

8. 10 заповідей Божих – їх актуальність та аналіз.

Людські закони, хоч би які були досконалі, згодом втрачають актуальність, старіються і, за певних культурних та політичних змін, тратять свою силу. А Божі заповіді — незмінні. Вони вічно актуальні, ніколи не старіються, хоча змінюються люди, часи й обставини. Десять заповідей (Декалог або Закон Божий) — вказівки, десять основних законів, котрі, за біблійним текстом, були дані самим Богом Мойсею на горі Синай приблизно через п'ятдесят днів після того, як євреї залишили Єгипет. Заповіді, як оповідається, були зафіксовані на кам'яних скрижалях. Божі Заповіді дані для нашого життя. Вони — непорушний фундамент щастя й ладу. Вони є для людства тим, чим є фундамент для дому, мотор для машини, повітря для легень, крила для птиці. А щоб вони дали нам щастя, вдоволення і спокій серця на землі і запевнили вічне щастя, то треба їх знати, розуміти, любити та зберігати не десь-колись, а щодня через все своє життя. Хто дотримується Божих Заповідей, той любить Господа Бога, як це навчає св.Євангеліст Іван: "Це бо любов Бога: берегти його Заповіді. А Заповіді Його нетяжкі”. 1-ша Божа заповідь: «Нехай не буде в тебе інших богів , крім мене». Ця Заповідь стоїть на сторожі правдивої релігії. Вона наказує почитати тільки єдиного правдивого Бога, а забороняє всяке ідолопоклонство, що є зневагою для Бога і пониженням людської гідності. 2-га Божа заповідь: «Не взивай намарно імені Господа Бога Твого». Маючи на увазі Божу велич і святість, ця Заповідь наказує велику пошану до Його особи, імені, честі й авторитету. Вона забороняє всяку зневагу Господнього імені, чи то в жартах, чи в гніві або прокльонах. 3-тя Божа заповідь: «Пам’ятай день святий святкувати». Людина, як Боже створіння, зобов’язана віддавати Господеві почесть усяким способом, а головно через святкування неділі і свят, щоб, при цьому, мати також відпочинок від своєї праці. 4-та Божа заповідь: «Шануй батька твого й матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі». Господь Бог вимагає пошани не тільки для себе, але і для наших батьків, бо вони, після Бога, — наші найбільші добродії. Вони дали нам життя. За пошану батьків Бог обіцяє своє благословення і довге життя, а за непошану часто карає лихих дітей. 5-та Божа заповідь: «Не вбивай!» Людське життя — цінний дар, даний нам Богом. Воно належить Йому, тому ніхто не має права ані собі, ані іншим його відбирати. Кожна людина зобов’язана дбати про своє життя і здоров’я та уникати всього, що шкодило б нашому здоров’ю або здоров’ю наших ближніх. 6-та і 9-та Божі заповіді: «Не чужолож!» — «Не пожадай жінки твого ближнього». Ці дві Заповіді стоять на сторожі чистоти душі й тіла та святості подружжя. Вони застерігають перед усяким добровільним уподобанням у нечистих думках, словах, поглядах і ділах зі собою чи іншими. «Хіба ж не знаєте, — каже св. апостол Павло, — що ваше тіло — храм Святого Духа, який живе у вас?» (1 Кор. 6, 19).7-ма і 10-та Божі заповіді: «Не кради!» — «Не пожадай нічого, що є власністю твого ближнього». Ці Заповіді бережуть наші матеріальні речі: наш доробок, дім, майно і власність. 8-ма Божа заповідь: «Не свідчи ложно на твого ближнього». Господь Бог дав нам дар мови, щоб ми могли порозумітися з нашими ближніми. Тож ця Заповідь наказує нам завжди говорити правду і застерігає перед усяким словом чи свідченням, які могли б пошкодити ближньому, його доброму імені та славі.

З цього побіжного перегляду бачимо, як Божі заповіді точно й ясно окреслюють наше ставлення до Бога, нас самих і наших ближніх. Вони торкаються всіх важливих справ нашого особистого, родинного, суспільного життя.


9. Християнські таїнства. Спільне і особливе у проведенні хрещення у православних, римо-католиків і протестантів.

Основні таїнства: хрещення, миропомазання, шлюб, євхаристія, священство. Але багато протестантів говорять що це лише ритуали і визнають лише деякі таїнства.

Таїнство хрещення встановив Сам Христос Господь, охрестившись від святого Іоана Предтечі в річці Йордан. Хрещення не випадково відбулося у воді, бо воно символізує в Біблії життя (згадаймо, що людина складається в основному з води), благодать Божу, чистоту тілесну та духовну. Власне, Ісус Христос, будучи Господем, міг би й не охрещуватися, але своєю дією Він виразно вказав на те, як треба починати життя кожного християнина.

Хрещення звичайно здійснюється у храмі, хоча допускається й за його межами. Спочатку священик читає молитви-заборони, щоб іменем Господнім відігнати диявола від охрещуваного, тричі читається Символ Віри, у котрому сконцентрована суть православного сповідування віри. Потім освячуються вода та єлей, охрещуваного помазують єлеєм на знак того, що він приєднується до древа Церкви Христової. Йому дається ім’я(воно має бути християнське!) і проголошується головна формула хрещення при трикратному зануренні охрещуваного у воду: "Охрещується раб(а) Божий (Божа) (ім”я) в ім”я Отця. Амінь. (1-е занурення). І Сина. Амінь.(2-е занурення). І Святого Духа." (3-є занурення). Далі здійснюється таїнство миропомазання. Охрещеному вдягають хрестик на шию на знак того, що він уже є християнином.

Уже однієї головної формули охрещення достатньо, щоб вважати людину охрещеною. Це робиться у крайніх випадках, наприклад при небезпеці близької смерті, причому у таких випадках таїнство хрещення може здійснити будь хто , чоловік чи жінка, звичайно ж тільки той(та), хто вже був охрещеним (охрещеною) раніше.

Як правило охрещують дитину зануренням у воду, але як виняток допускається обливання й навіть окроплення. Хрещення однієї особи може бути здійсненим тільки один раз у її житті, бо людина й фізично може народитися тільки один раз. В наш час, після 70-літнього періоду безбожництва, трапляються казусні ситуації, коли до священика звертається людина, котра й сама не знає: хрещена вона чи ні, бо батьки чи бабусі нібито таємно охрестили її, але жодних свідчень не залишилося, немає вже й самих свідків цього. Тому в таких випадках проводиться звичайне охрещення, але перед основною формулою проголошується: "Якщо не був (була) охрещеним(охрещеною), то охрещується…” і т.д. Православні як і католики охрещують дитину ще в перші місяці, навіть в перші дні їх життя. Протестанти визнають хрещення тільки у зрілому віці бо говорять що людина тоді сама обирає чи христитись чи ні і все сама розуміє.

Коли охрещують дитину, то її у храмі до хреста тримають хрещені батьки. В принципі може бути й одна особа у залежності від статі немовляти: у хлопчика –хрещений батько, у дівчинки – хрещена мати.

Протистанти перехрещують людей з інших христ. конфесій у так званих баптистеріях – басейнах (це баптисти). Також часто хрестяться в річках та озерах. В єговістів хрещення це не таїнство а спомин, ритуал.


10. Біоетика і християнська доктрина.

Біоетика — нормативне знання, що охоплює моральну проблематику, пов'язану з розвитком біомедичних наук, які стосуються питань передання життя, генетики, медичних досліджень, терапії, турботи про здоров'я і життя людини.

Термін «біоетика» ввів у 1927 Фріц Ягр у статті «Біоетичний імператив», як поняття про моральні засади використання лабораторних тварин і рослин. Сучасне уявлення про біоетику розробив у 1971 році американський біохімік Ван Ренсселер Поттер з метою виокремлення вчення про моральність людської поведінки з позиції біологічно-медичної галузі та інших соціально-орієнтованих наук про життя.

Предмет біоетики: Моральні аспекти війни, вбивства, аборту, самогубства, евтаназії.

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини, визначає, які дії щодо з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю.

Ортодоксальне християнство виступає проти клонування, абортів за будь – яких обставин навіть при насилуванні, проти евтаназії тобто медицинського позбавлення життя при не виліковних хворобах, проти самогубства, також виступає проти штучного запліднення бо при ції операції, процедурі гинуть людські клітини з яких могли народитися діти, виступає проти контрацептивів, проти інших аспектів.

Але ортодоксальне християнство виступає за переливання крові, пересадку органів навіть з померлих людей.

Дані біоетики є додатковим імпульсом для поглиблення богословського розуміння гідності людської особи, бо висвітлюють досі невідомі аспекти людського існування


Канонічне право

1. Предмет і об’єкт канонічного права………


Канонічне право — це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна "канон”, який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому — юридичному значенні цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для упорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Канонічне право — це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна "канон”, який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому — юридичному значенні цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для упорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Об'єктом церковного закону є все те, що безпосередньо або посередньо стосується до мети і місії Церкви, особливо віри, засад життя, моралі і дисципліни.

Матерія церковного кодексу дуже широка, що простежується з його змісту. Слід пам'ятати про те, що закон, яким би він не був - цивільним чи церковним, - завжди стосується тільки зовнішніх актів людини. Акти чисто внутрішні не можуть бути об'єктом жодного закону, навіть церковного.

Мета церковного закону - це збереження і поширення Царства Божого, розбудування і зріст Містичного Тіла Христового, його успішне плекання в житті церковної спільноти для освячення й спасіння людських душ. Посередня мета - це удосконалення і поступ людини у її земному житті.

Сучасне канонічне право регулює питання, що стосуються:

церковного правотворчості,

прав та обов'язків членів церкви,

ієрархії церкви,

канонів здійснення таїнств,

управління церковним майном,

церковної дисципліни і т.д.

2. Конкордати - досконала форма церковного публічного права

Конкордат (лат. concordatum — угода) — договір між папою римським, як головою Римсько-католицької церкви та іншою католицькою державою, який регулює правовий стан Римсько-католицької церкви в данній державі, а також відносини цієї держави з святим престолом. Договори з некатолицькими урядами називаються конвенціями. Але в 19ст. через зміни політичної карти Європи чітка різниця між цими типами договорів зникла.

Конкордати - служать у багатьох випадках для вирішення конфліктів або ж для встановлення системи співпраці і взаємної допомоги; для визначення юридичного стану Церкви всередині держави або для надання певності і стабільності відносинам між спільнотою політичною і спільнотою релігійною.

У традиційній юридичній системі конкордат перш за все вважався привілейованою формою згоди і компромісу між двома найвищими суб'єктами інтернаціонального права.

Ця конкордативна система з'явилася в епоху імператора Константина і пізніше, ствердившись в часі, закріпилася на режимі співпраці між троном і вівтарем, даючи життя фігурі конфесійної держави і закріплюючись також на режимі захисту і привілею Церкви через дію держави. Існував тісний взаємозв'язок між суспільством цивільним і суспільством релігійним, з постійним намаганням з боку церковної і державної влади взаємно контролюватися .Конкордати всіх часів мають загалом волю обидвох сторін, проголошення, виразно та урочисто, дійти згоди в окремій матерії і обов'язок дотримуватись цих узгоджень, відповідно діючи.

Щоб виявити і дати стабільність такій загальній волі, Церква і держава використовували засоби, природа і форма яких були суттєво зумовлені не тільки домінуючими ідеями Церкви, політичної спільноти і відносинами між ними, а також поняттями та юридичними інституціями епохи.

Класифікація конкордатів

Історично-юридична доктрина показує нам різні класифікації конкордатів.

Щодо їхньої цілі можуть бути конкордати миру, дружби, співпраці. Стосовно суб'єктів можуть бути конкордати папські, соборові, єпископські; з державами конфесійними, мирянськими. За формою ~ з папською Буллою, подвійним одночасним і незалежним документом або з двостороннім актом. За змістом можуть бути згоди повні або часткові. За тривалістю конкордати є необмеженого часу або дочасні.

Перш ніж говорити про юридичну природу конкордатів, мусимо згадати, що конкордат не є інституцією, яка зберегла певні характеристики і певні дефінітивні й постійні аспекти упродовж історії і в різних країнах. Задля цього в конкордативній інституції потрібно уникати будь-якого догматизму в матерії, будь-якої можливості абсолютизувати визначені форми або юридичні інструменти, які через свою природу є змінними, відносними і зумовленими.

3. Юридично-історичні та державно-географічні особливості конкордатства.

Зародження та історично-юридична еволюція конкордативної інституції

Конкордативний інститут історично народився як перепона диктаторській безцеремонності держави, тобто був започаткований з міркувань захисту церкви від утисків держави. Послідовно, на основі дуалістичного християнського бачення, були укладені конкордати упродовж століть.

Історія узгоджень між Церквою і державою упродовж століть показує найяскравіший доказ цього плюралітету інституцій і юридичних реальностей, які називаються «конкордат».

Завдяки відносинам між державою і Церквою на історичному шляху було прийнято багато рішень - помилкових і правдивих. У середньовічних конкордатах переважає політично-релігійна концепція правового дуалізму.

Не було сумніву в законності двох влад. Протистояння стосувалися швидше ділянки і обмежень відповідних компетенцій.

З XVI ст. протестантська реформа, доктрина і практика державного абсолютизму вирішально впливають на відносини між Церквою і державою.

Конкордати цієї епохи займаються двома важливими речами:

а) уникати небезпек схизми, в яку могли ввійти національні Церкви;

б) захищатися, наскільки це можливо, від незаконних втручань цивільної влади.

У період Другої світової війни і аж до початку II Ватиканського Собору (1939-1962) були підписані три важливі конкордати: Португальський (1940), Іспанський (1953) і Домініканської Республіки (1954).

Після II Ватиканського Собору Апостольська Столиця уклала численні конкордати і пакти, деякі з країнами з більшістю католицького населення, з такими як Венесуела (1964), Аргентина (1966), Колумбія (1973).

Юридична природа і юридичні ефекти конкордатів

Конкордат як міжнародний договір

Він становить сьогодні правдивий міжнародний договір нормативного характеру. Але що означає слово міжнародний! Щодо назви, є автори, які віддають перевагу говорити про статтю наднаціонального права або визначати його як договір міжнародний. Конкордити є дійсно міжнародними договорами бо існує така країна як ватикан яка є суб’єктом міжнародних відносин. Вона була створене у 1929р. , за Латеранськими угодами.

В багатьох випадках застосування конкордату вимагає проголошення серії додаткових норм як з боку держави, так і з боку Церкви. Але в цих випадках йдеться не про перетворення конкордативного права на право внутрішнє, а про звичайну вимогу загальної законодавчої техніки до самих норм будь-якого юридичного устрою.

Відомі конкордати

1. Вормсський конкордат, 1122 Болонський Конкордат, 1516

Конкордат Наполеона, 1801 Латеранські угоди, 1929

Конкордат з нацистською Німеччиною, 1933 Конкордат 1818 років

Конкордат 1847 років

4. Історія становлення канонічного права. ( приклад католицизму)

Найвищим авторитетом користувалися правові норми апостольського походження. Щоб ці норми не були забуті і не зазнавали перекручувань, їх записували, присвоюючи створені в такий спосіб писання самим апостолам.

Так є "Вчення 12 апостолів” сягає рубежу I і II століть. Воно було одним із перших спроб регламентації церковних законів і приписів. У ньому від імені апостолів викладаються настанови про християнську віру й моральність. Тут же розміщено й декілька правил церковно-юридичного характеру. У "Дідахе” немає згадування про пресвітерів, а говориться лише про єпископів і дияконів і, крім того, - про мандрівних апостолів, пророків і вчителів.

Канонічне право з ранньохристиянського періоду ґрунтувалося спочатку на усному праві а згодом на фіксованій писемній традиції. Уже в I в. почали проводитися християнські збори для прийняття загальних рішень, наприклад, з питань управління. З часом виникла велика кількість постанов великих церковних єдностей, подібних папським декретам, які вважалися що мають юридичну силу. Клір був грамотним: виникло не усно передане традиційне право, а письмову, авторитет якого в колах, близьких до церкви, великою мірою залежав від того, як воно містилося в документах.

У III столітті в Єгипті був укладений збірник "Церковні канони Святих Апостолів”. "Церковні канони" - це перероблення "Канонів св. Іполита”, складених близько 220 р. "Церковні канони Святих Апостолів” донині входять до складу чинного права Коптської і Ефіопської церков.

В XII столітті в Церкві з'явився т. н. "Декрет Граціан, буквально "Узгодження канонічних розбіжностей"). Цей декрет систематизував канонічне право і став, фактично, його першим підсумовуючим кодексом. Збірники папських декретів, що виходили згодом, доповнювали цей декрет. В 1580 Декрет Граціан і доповнюють його папські декреталії, склали новий Корпус Канонічного права.

Наприкінці XIX століття в Римсько-католицькій Церкві була усвідомлена необхідність видання кодексу канонічного права. Питання про здійснення кодифікації права був піднятий папою Пієм X, і вже при ньому розпочалася робота над складанням "Кодексу”. У цій роботі брали участь єпископи і кафедри канонічного права богословських юридичних шкіл.

У 1914 р. робота над новим збірником з назвою "Кодекс канонічного права” була закінчена. У 1917 р. папа Бенедикт XV обнародував його, а з 1918 р. він набрав сили як кодекс чинного права Римсько-католицької Церкви.

Папа Іоан XXIII у 1959 р. порушив питання про перегляд "Кодексу”. У 1963 р. під час діянь II Ватиканського Собору робота з перегляду "Кодексу” розпочалася, завершена вона була вже після Собору, у 1983 р., при папі Іоані-Павлі II.

Ко́декс Кано́нів Схі́дних Церко́в (ККСЦ, лат. Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, CCEO) — кодекс канонічного права, спільний для всіх Східних Католицьких Церков. Проголошений 18 жовтня 1990 року апостольською конституцією Sacri Canones, виданою папою Римським Іваном Павлом II. Увійшов у силу 1 жовтня 1991 року.

5. Побутове право і мораль. Природне і позитивне право.

Побутове право охоплює правні звичаї, які є діючими нормами позитивного права та ним охороняються, як і закони, що в організований спосіб є належними органами влади. Правні або юридичні звичаї цілком входять в поняття права, як неписане право.

Щодо моралі або етики, то під цим поняттям розуміємо норми поведінки, що також постали як право із суспільства. Тому і норма моральна, як і норма правна є соціальною нормою, тобто нормою, необхідною в суспільстві, та зумовленою співжиттям людей у суспільному зв'язку.

Таким чином право і мораль об'єднуються в одному родовому понятті соціальної норми. В застосуванні до конкретної людини метою моралі є не лише регулювання зовнішніх відносин й ініціатив людини, але й дбання про виховання у неї такого внутрішнього настрою, який говорив би людині з доброї волі погоджувати свої вчинки й почуттями та з інтересами цілого суспільства. Первісним завданням моралі є виховання внутрішньої природи людини, людського сумління, яке й має служити психічним побудником або мотиваційним елементом поведінки та окремих учинків індивіда щодо інших індивідів чи колективу індивідів.

Існує, отже, безпосередній зв'язок між правом та етикою на ґрунті спільних соціальних коренів та рівнобіжного служіння людству. Але дуже часто і в багатьох випадках норми права не мають нічого спільного з мораллю. Між ними часто спостерігаються розбіжності, а навіть й гостра суперечність.

Бачимо також, що право і етика взаємно себе не виключають, вони мають те саме походження, ту саму мету і дуже часто ставлять ті самі вимоги до членів суспільства. Право і мораль спрямовані до здійснення тієї самої мети.

Природне право дано людині від природи і від Бога і ніхто не має права скасовувати ці норми бо не людина їх дала. Це як право на життя, здоров’я… Вимоги природного права, основані на ідеї справедливості, і тому не можуть не узгоджуватися з вимогами моралі.

Позитивне право - це сукупність раціональних, стабільних, відповідною владою санкціонованих норм людської поведінки створених для соціальної справедливості. Право, у своїй суті містить наказ: заборону або дозвіл, або також і кару як санкцію моральну чи фізичну у випадку переступу норми. Основна функція правної норми впливати на поведінку людей. Тому в ній містяться передусім наказ та санкція, які є необхідною вимогою і функцією всіх без винятку правних норм.

6. Основні джерела церковного права……………

Оскільки канонічне право — це релігійно-правова система, його першоджерелом визнається божественна воля, що знаходить своє втілення в книгах Святого письма — Біблії. Християнська церква визнає священними лише книги Біблії. Норми цього божественного за походженням права є першоосновою й вищим началом позитивного церковного права. Наголошується, що норми церковного (людського) права не можуть суперечити праву божественному. Проте в повсякденній практичній діяльності на книги Святого письма, як правило, не посилаються, а переважно використовують право, створене церквою.

Щоб приймати рішення, обов'язкові для всієї християнської церкви, почали збиратися надзвичайні собори, на які запрошувалися представники всіх патріархій. Вони дістали назву Всесвітніх соборів, а їх рішення — Постанови Всесвітніх соборів — стали найважливішими джерелами канонічного права.

Після розколу церков на Сході перестали скликати періодичні собори. їхнє місце посів постійний собор (синод) при константинопольському патріархові. Поступово він став головним органом церковного законодавства, а його акти — Постанови синоду — стали невід'ємним джерелом канонічного права Східної церкви.

Одним з найважливіших джерел канонічного права на Заході стали Папські декреталії (декрети). Уже в V столітті ці акти мали не менше значення, ніж соборні постанови, і включалися в усі збірники канонічного права. Також важливим джерелом є наукові трактати авторитетних богословів, офіційно визнані церквою, аналізували і давали тлумачення існуючим нормам канонічного права. На Заході до таких належать праці Граціана, Гугуччіо, Іоанна Германия, на Сході — твори Олексія Арістіна, Іоанна Зонара і Федора Вальсамона тощо.

Так, праця "Декрети”, видана Іоанном Граціаном близько 1140 року, вплинула на подальший розвиток всього канонічного права Західної церкви. Граціан став вважатися творцем каноністики (науки канонічного права). Ця праця була не тільки систематичною збіркою джерел церковного права, але водночас і коментарем до них. Граціан відповідно до схоластичного методу виявляв розрізнення між суперечними або не цілком ясними положеннями і ставив питання, що вимагали вирішення в теорії та на практиці.

Ще одним джерелом канонічного права є звичай. Церква не тільки не заперечує звичаї як джерело права, а й у деяких випадках прямо визнає їх дію в канонах Всесвітніх соборів. Однак для визнання звичаю від нього потрібно, по-перше, щоб він не суперечив духу як усієї церкви, так і природі того інституту, якого він стосується; по-друге, щоб його існування і дія могли бути доведені за більш-менш тривалий час. Якщо церковний звичай задовольняє цим вимогам, він може не тільки заповнювати прогалини церковного законодавства, але й у деяких випадках обмежувати його дію.

7. Загальні особливості та структура Кодексу канонів східних церков.

Ко́декс Кано́нів Схі́дних Церко́в (ККСЦ, лат. Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, CCEO) — кодекс канонічного права, спільний для всіх Східних Католицьких Церков. Проголошений 18 жовтня 1990 року апостольською конституцією Sacri Canones, виданою папою Римським Іваном Павлом II. Увійшов у силу 1 жовтня 1991 року.

До XX століття у Східній і Західній Церкві існували різні збірники права, дуже часто не дуже систематичні, хронологічні і, через це, незручні для вжитку. У 1917 році папа Бенедикт XV проголосив Кодекс Канонічного Права, який став першим по-справжньому систематичним збором права в Католицькій Церкві. Праця над аналогічним збірником для Східних Церков розпочалася в 1929 році. На середину XX століття східний кодекс був уже практично готовий, однак папа Пій XII своїми чотирма актами проголосив тільки деякі його частини:

(подружнє право)

(процесуальне право).

(ченці, церковне майно, терміни)

(особове право).

Після II Ватиканського собору виникла потреба перегляду як східного, так і західного канонічного права. У 1972 році папа Павло VI створив Комісію для перегляду Східного Канонічного Права. Наслідком її майже двадцятилітньої праці стало проголошення у 1990 році нового Кодексу Канонів Східних Церков. Кількома роками раніше, у 1983 році, увійшов у силу новий Кодекс Канонічного Права Латинської Церкви.

Оригінальний текст Кодексу Канонів Східних Церков виданий латинською мовою.

Кодекс складається з 1546 канонів, поділених на 30 титулів (згідно з традицією давніх східнохристиянських канонічних збірників).

Кодекс має зобов'язуючу силу тільки для вірних Східних Католицьких Церков, хоча в окремих випадках зобов'язує також Римо-Католицьку Церкву.

У зв'язку з тим, що ККСЦ є спільним кодексом для багатьох церков, дуже часто в ньому міститься посилання на партикулярне право кожної окремої Церкви свого права, яке мало б подати детальніші норми стосовно певних справ. У деяких випадках Кодекс дозволяє партикулярному праву навіть модифікувати норми права, що містяться в ККСЦ.

Загальна структура (розділи про) :

церковного правотворчості,

прав та обов'язків членів церкви,

ієрархії церкви,

канонів здійснення таїнств,

управління церковним майном,

церковної дисципліни і т.д.

8. Кодекс канонів Східних церков про найвищу владу та ієрархічну структуру Церкви.

Церква одвічно має священну ієрархію з її трьома ступенями: дияконським, пресвітерським і єпископським. Ці ступені апостольського походження, і вони існуватимуть до кінця віку. Церква не владна скасувати ні одного з них; не може вона і примножити число священних ступенів.

Особи, що належать до одного й того ж ступеня, рівні між собою. Однак, будучи рівними на рівні сакраментальному, єпископи, а також пресвітери і диякони можуть розрізнятися за обсягом повноважень і місцем, яке займають. Розрізнення священнослужителів за цією ознакою називається урядовою ієрархією.

Так, носії вищого єпископського ступеня священства як члени урядової ієрархії можуть носити титули пап, патріархів, католікосів, екзархів, примасів, митрополитів, архієпископів, кардиналів.

У Римській Церкві кардинали складають колегію, якій належить право обрання Римського первосвященика. Кардинали також допомагають Римському первосвященику у виконанні його місії (колегіально, коли вони скликаються для обговорення особливо важливих питань, чи індивідуально, виконуючи ті чи інші доручення первосвященика).

Поява кожного з цих титулів пов'язана з тією чи іншою територіальною областю, що входить у систему адміністративного розподілу Вселенської Церкви, хоча згодом відмінності між титулами могли втратити обумовленість обсягом реальної урядової влади, перетворившись у титулярні відмінності і переваги, присвоєні або єпископським кафедрам, або особисто архиєреям, які займають їх.

Усі ступені урядової ієрархії, на відміну від священних ступенів, історичного походження. Вони встановлюються і скасовуються самою Церквою, котра то збільшує, то зменшує їхню кількість.

На відміну від священних ступенів, які надаються через Таїнство священства - хіротонію, ступені урядової ієрархії присвоюються , або просто шляхом призначення, нагородження, надання того чи іншого ступеня законною церковною владою.

Найвища влада належить папі та митрополитові.

9. Канонічне тлумачення закону, звичаю та адміністративних актів.

ВЛАСТИВОСТІ ЗАКОНУ

Справжній закон має три характерні властивості: стабільність, універсальність, обов'язковість. Встановлений закон є чинним і зобов'язуючим, доки не буде відкликаний законодавчою владою. Універсальність у відношенні до суб'єкта, яким є ціла спільнота, та до мети, якою безпосередньо є спільне добро, а не приватні інтереси окремих осіб, груп осіб чи верств.

Обов'язковість – всезагальний характер для всіх, всі повинні виконувати закон , він один для всіх. Існує ще одна властивість закону - його раціональність, що має своєю метою встановити норму поведінки, щоб цим осягнути блага спільноти, а не особистої користі чи примхи. Закон, що суперечив би принципам справедливості, чесності, вимагав би речей неможливих, який був би шкідливим або некорисним для спільноти, не може бути раціональним, отже не має жодної вартості. Істотним елементом чи, радше, умовою закону є його оприлюднення, тобто відповідне і формальне опублікування, так щоб закон автентично був доведений до відома всієї спільноти.

Насамперед треба пригадати, що право, як об'єктивна норма, проявляється у двох формах: писаного закону і неписаного закону, тобто звичаю. У церковному правознавстві звичай посідає дуже важливе місце і значення. Церква за своєю суттю с всесвітньою і тому мусить брати до уваги культуру, звичаї, традиції і умови життя різних народів. Історично звичай є першим джерелом права, а протягом багатьох століть у різних народів він був єдиним джерелом права.

2. Поняття і поділ звичаїв

Звичай - джерело об'єктивного права. Властиво звичай - це поведінка якоїсь спільноти вірних, яка затверджена компетентною владою і в означених умовах набирає сили закону.

3. Класифікація звичаїв

- заборонений звичай що суперечить вірі і церкві.

- згідний з законом тобто звичай, підтверджений законом;

- попри закон, коли звичай запроваджує нову норму, яка не суперечить існуючій нормі, але в чомусь їй подібна, і тому має доповнюючий характер АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ

Цей розділ Кодексу нараховує 29 канонів. Адміністративне право -це найбільш складна матерія як в церковному праві, так і в цивільному. У новому Кодексі це право одержало нову структуру й упорядкування і становить собою значний поступ порівняно з усіма попередніми кодифікаціями. Сюди входять норми і акти різного плану по відношенню як окремих осіб так і спільнот, також різного роду декрети. Відносно об'єкта декрет є рішенням, якщо він вирішує якусь суперечку, наприклад, декрет про розлучення подружжя….

10. Помісне (партикулярне) право в Церкві. Особливості помісного права УГКЦ.

Згідно із вченням ІІ Ватиканського Собору Вселенська Церква складається з помісних Церков, які оформлені на її зразок і в яких вона діє. Отже, Собор наголошує на тому, що окремі помісні Церкви є складовою частиною цілої Католицької Церкви. Однією з таких помісних Церков, які Кодекс Канонів Східних Церков у каноні 27 визначає як Церкви свого права, є Українська Греко-Католицька Церква, яка на сторінках цієї праці фігурує також під назвою Київська Церква. Протягом ХХ століття в українських богословських колах проводилися численні богословські дослідження, завданням яких було проаналізувати історичні, еклезіологічні, літургічні та канонічні здобутки Київської Церкви за час її існування від Володимира Великого аж до сьогодення.

Одним з найбільш опрацьованих в українській богословській та історичній літературі періодів історії Київської Церкви є час, який починається від укладення Берестейської унії. Справді, період після 1596 року був предметом численних досліджень як українських, так і іноземних богословів та істориків.

При цьому коло цих досліджень охоплює майже всі аспекти церковного життя того періоду. Прикладом таких досліджень можуть служити праці патріарха Йосифа Сліпого, отця-доктора Михайла Димида, отця-доктора Мирона Бендика, владики-професора Софрона Мудрого та багатьох інших. У своїх працях всі вищезгадані автори намагаються показати становлення і розвиток самобутності Київської Церкви з різних, але однаково важливих точок зору: історичної, літургічної, еклезіологічної. Всі ці аспекти дають можливість читачам даних праць побачити і проаналізувати ті процеси, які відбувалися в Київській Церкві протягом її історії.

Одним з аспектів розвитку кожної Церкви є її законодавство, або як називає його Кодекс Канонів Східних Церков у каноні - партикулярне право.

Саме партикулярне право є одним з тих елементів, які є відображенням ідентичності Церкви, що формується в процесі її історії і тих історичних умовах, в яких живе і виконує доручену їй Богом місію кожна окрема Церква. Сама назва «партикулярне право» означає, що в кожній помісній (або партикулярній) Церкві воно є відмінним від того, яке має інша Церква. В партикулярному праві кожної Церкви знаходить своє відображення її історичний і юридичний досвід, який є наслідком історичного розвитку церковного законодавства. Якщо повернутися до одного із канону і коротко його проаналізувати, то отримаємо відповіді на запитання: що таке партикулярне право і яким є його роль і призначення? Канон зараховує до категорії партикулярного права всі закони, звичаї і правові приписи, які діють в окремій Церкві свого права.

Своє партикулярне право має і наша Церква. Як і в кожній помісній Церкві, воно є результатом тих процесів, які відбувалися в Київській Церкві протягом всієї її історії. При цьому партикулярне право розвивалося настільки, наскільки розвивалася сама Церква. В процесі його розвитку були різні періоди. Був час, коли історичні умови потребували негайних рішень з боку Церкви, але були і часи, коли розвиток юридичнх процесів був призупинений на довгий час через політичне становище в державі.Канонічне право.
Категорія: Релігієзнавство | Додав: djkvinta (22.05.2012)
Переглядів: 2091 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 159
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz