Понеділок, 20.11.2017, 03:59
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство

Релігієзнавство
Історія національних і етнічних релігій

1. Особливості ранніх національних релігій. Релігія народів Давнього Дворіччя.


Ранні національні релігії - це такі релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. Історичним підгрунтям виникнення та існування ранніх національних релігій був рабовласницький лад. Ці релігії існували в умовах, коли була можливість тримати найбільш пригнічені шари суспільства (рабів) у покорі завдяки лише грубому насильству. Основні риси ранніх національних релігій: відсторонення від офіційного культу низів суспільства (рабів), існування тільки в межах рабовласницького суспільства. Як тільки рабовласницьке суспільство вичерпувало себе, на зміну їм приходили або пізні національні, або світові релігії; суворий політеїзм; зародження вчення про загробну (посмертну) віддяку; жертвоприношення.

Релігії народів Дворіччя. Цивілізація народів Дворіччя сформувалась приблизно в середині IV тис. до н. е. Вона знала різні царства, що розквітали і занепадали, різні династії і столиці - Шумер, Аккад, Ур, Ларс і, нарешті, Вавилон та Ассирію.

Початок месопотамській цивілізації (Давнього Дворіччя — регіону між ріками Тигр і Євфрат) поклали шумери. Головними в їхньому пантеоні богів вважали бога неба Ан і богиню землі Ки, що породили могутнього бога повітря Енлиля і бога води Еа (Енки). В Месопотамії з безліччю її державних утворень, що змінювали одне одного не було централізованих деспотій. І це позначилося на релігійній системі. Через порівняно невисокий рівень централізації політичної влади і відповідно обожнювання правителя легко співіснували багато богів, з присвяченими їм храмами і жерцями.

Месопотамська релігія — це релігія зірок, оскільки божества уособлювали стихійні сили природи й ототожнювалися із зірками та планетами. Усе це спричинило розквіт астрології в Месопотамії. Релігійному мисленню мешканців країни був властивий дуалізм: чітко простежувалися два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами про створення світу, земля побудована на зразок неба. Зодіак — земне царство на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі семи великих світів. Уявлення про походження та існування світу покладено в основу різноманітних легенд та міфів. Боги є справедливими і водночас жорстокими, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і робити приємним їхнє життя, за це вона може сподіватися на допомогу від них. Взаємозв'язок богів та людини виявляється в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів. Помітну роль у релігії народів Дворіччя відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних. Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособлення хвороб і нещасть. Для захисту від злих духів (демонів), крім численних заклинань, широко використовували амулети-апотропеї (обереги). Центром релігійного життя і водночас економічним та науковим утворенням був храм. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями ("дарами для богів"), мав право на власне майно. Міфологія Дворіччя складається з космогонічних сюжетів про створення Землі та її мешканців, легенд про подвиги героїв, розповіді про великий потоп

2. Релігії Давньої Греції та Давнього Риму.

Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську. Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. Родина Зевса складалася з його дружини Гери, покровительки шлюбів, сім'ї і дітей; Аполлона - бога сонця і музики; Артеміди - богині полювання; Афродіти - богині краси і кохання; Афіни - богині мудрості; Гермеса - бога торгівлі. Крім них, до родини Зевса входили його брати: Посейдон - бог моря і Аїд - бог підземного царства. Ієрархія олімпійців доповнюється богами, які не перебувають на Олімпі. Це покровитель ковалів - Гефест, богиня землеробства Деметра, бог виноробства та рослинності Діоніс, бог пастухів Пан тощо. Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої - Прометей і Геракл. Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, використовувати ремесла, за що Зевс покарав його, прикувавши ланцюгом до скель Кавказу. Подвиги Геракла відомі як перемоги смертної людини над природою. Міфологічне тлумачення природи і людини, діяльність олімпійських богів у релігійних уявленнях стародавніх греків свідчили про практичний і тверезий характер обожнювання оточуючого світу. Давньогрецька релігія не приділяє особливої уваги моральним проблемам, потойбічної винагороди для неї не існує. Перебування у царстві Аїда жалюгідне. Для давньогрецького релігійного культу є характерним полісний культ. Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жреці, так і офіційні державні особи. Великого значення набули оракули. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя. В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

Релігії Стародавнього Риму. Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні вірування стародавніх греків. Певну роль в ній відігравали залишки тотемізму. Римляни вважали, що походять від вовчиці, котра вигодувала засновників Риму - Ромула і Рема. Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Досить велику розвинутість здобули землеробські культи. Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому і блискавки - Юпітер. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарства Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі Ділянки реального життя. Так, зерно, посіяне у землі опікав Сатурн; колос, що виріс, - Церера; колос, який зацвів, - Флора; готовий до жнив - Коне, а зжатий - Опс. Кожний чоловік мав свого індивідуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка - покровительку Юнону. Спочатку римський культ був формальний, без всякої містики. Однак на зламі старої і нової ери в імперії набувають поширення марновірства, магія, мантика, східні культи. У боротьбі з ними офіційна влада намагалася встановити загальнодержавну монотеїстичну релігію, але успіху це не мало. Цю роль виконало християнство, яке витіснило релігії Стародавнього Риму.

3.Релігійні вірування у Стародавньому Єгипті

Релігія Стародавнього Єгипту — релігійні вірування і ритуали, що практикувалися в Стародавньому Єгипті, починаючи з додинастичного періоду і до прийняття християнства. За свою багатотисячолітню історію староєгипетська релігія пройшла через різні етапи розвитку: від Раннього, Древнього, Середнього і Нового царств до пізнього і греко-римського періоду. Зображення багаточисельних божеств, знайдені в стародавніх єгипетських монументальних спорудах, визивали ряд серйозних розбіжностей в думках з приводу віросповідання перших мешканців цього регіону. Релігія Стародавнього Єгипту, за першим враженням політеїстична, насправді була монотеїзмом, як і інші великі релігійні вірування. В наш час науковці прийшли до єдиної думки, що чисельні божества єгипетських храмів потрібно вважати посередниками чи втіленням Вищої Істоти, єдиного Бога, якому поклонялись жреці, посвячені мудреці, що жили в храмі. На вершині єгипетського пантеону посідає єдиний Бог, вічний, невидимий і скритий в прихований в незбагненній глибині своєї суті. Він породжує сам себе в бескінечності Всесвіту і має всі атрибути божественності. В Єгипті поклонялись не множині богів, а навпаки, під іменем якого-небудь божества — Богу тайному, що не мав ні імені, ні образу; домінуючою була ідея єдиного Бога. Єгипетські жреці визначали його так: «Той хто існує сам по собі; Першопричина будь-якого життя; Батько батьків; Мати матерів». Вони також говорили, що з нього витікає сущність всіх інших богів, за його волею світить Сонце, земля відділена від неба і гармонія царить в його творінні. Проте, щоб полегшити народу віру в єдиного Бога, жреці виражали його атрибути і його різноманітні втілення у вигляді почуттєвих уявлень. Один з найбільш досконалих образів Бога був преставлений у вигляді сонця з його головними характеристиками: формою, світлом, теплом. Душа сонця називалась Амон, або Ра, що значить «приховане сонце». Бог — це батько життя, а всі інші божества — складові частини його тіла. Теологи цієї релігії стверджували, що вища Істота якщо і єдина в своїй сущності, то не єдина в своєму втіленні. Він одночасно є Батьком, Матір'ю і Сином. Батько являє собою творчу силу, а Син — повторення Батька, підтверджує і виражає його вічні атрибути. В кожній єгипетській провінції була своя тріада тісно пов'язаних між собою божеств, що не порушувало божественної єдності, як і поділ Єгипту на провінції не порушував центральну владу. Найголовніша тріада, або велика тріада Абідоса, складалась з Осіріса, Ісіди і Гора. В священних книгах того часу зустрічається поняття перворідного гріха, спокутування гріхів, майбутнього воскресіння в плоті. Кожна зміна династій супроводжувалась посиленням монотеїзму, що забезпечувало Вищій Істоті панування над іншими поважними божествами.

Релігійному перевороту Ехнатона передував переворот Менеса, а задовго до нього Осіріса (V тисячоліття до н. е.). Деякі вчені вважають, що радикальні зміни в релігії відбулись в епоху Осіріса — фівського царя (4200 рік до н. е.), найтаємншого із всіх правителів, при якому був повсюди затверджений монотеїзм. Наріжним каменем релігії була впевненість, що життя людини вічне, навіть після фізичної смерті.

4.Виникнення, розвиток і обряди іудаїзму. Тора і Талмуд

Серед пізніх національних релігій, які значною мірою вплинули на подальший розвиток релігійних вірувань, слід в першу чергу назвати іудаїзм — національну релігію євреїв. Багато світоглядних уявлень, догм і ритуалів іудаїзму можна виявити в світових релігіях - християнстві та ісламі. Крім того, в умовах втрати державності ї території, іудаїзм на протязі двох тисячоліть відігравав роль головного чинника збереження євреїв як нації. Розглянемо докладніше основи цієї релігії. Іудаїзм виникає приблизно в ХІ-Х ст. до нашої ери на території сучасних Ізраїлю, Палестини і Лівану. Ці землі були об'єктом частих завоювань, після одного з яких, за часів вавілонського царя Навуходоносора (VI ст. до н.е.) більшість євреїв потрапила в полон в Дворіччя, де перебувала кілька десятиліть. Поневіряння і переслідування євреїв призвели до виникнення глибокого світоглядного протиставлення "ми – вони” і самоізоляції, а в релігійному вченні - ідеї боговибранності, настанов щодо заборони для євреїв шлюбів з неєвреями, диференціація моральних установок в ставленні до одновірців і неєвреїв тощо. До головних догматів іудаїзму належать: віра в єдиного бога Яхве, в прихід месії, в безсмертя Душі та існування загробного царства. Віра в єдиного бога Яхве, який раніше був богом одного із племен Ізраїля складається в період після полону (з останньої третини VI ст. до н.е.). В ній Яхве уявляється як владний, жорстокий, схильний до помсти бог. Тому чітке дотримання вимог.і настанов Яхве стає головним змістом іудаїзму, а джерелом віри є виключно одкровення Біблії. Важливим є і те, що причина бід і нестатків євреїв переноситься на них самих: вона пояснюється як недотримання божественного заповіту і божественного закону (Тори). І навпаки - досягнення життєвого успіху є нагородою Яхве. Важливою складовою частиною іудаїзму є вчення про месію-спасителя, який прийде, щоб здійснити праведний суд, воздати людям по їхнім заслугам. Серед священних книг іудаїзму найважливішими вважають перші п'ять, які отримали назву Тора (закон) або "п'ятикнижжя Мойсея”. Тора означає не тільки "закон”, а і "вчення”, "настанова”. Тора містить в собі вчення Бога про себе самого, про мету творіння і про те, що його народ повинен бути покірним йому. Читання Тори – найважливіша частина служби в синагозі (зібранні), там же віруючі звертаються до Бога з молитвою. З них ми дізнаємося про віру в єдиного бога Яхве, про творення світу, про перших людей і першорідиий гріх, генеалогія дванадцяти колін Ізраїлевих, історія полону і головне - передані богом через Мойсея правила поведінки правовірних іудеїв. Крім Тори в Старому Заповіті містяться вчення інших пророків і вождів древніх євреїв. З часом виявилася необхідність в тлумаченні Старого Заповіту, особливо малозрозумілих і суперечливих положень цієї об'ємної книги. Це здійснюється в Мішні (III ст. н.е.), яка складається з 63 книг і тематично розділена (катехізована) на 6 розділів. В свою чергу поясненням Мішни служить Гемара. Мішна і Гемара об'єднуються в Талмуд, який також поважається як – священна книга. Найбільш поширеним обрядом в іудаїзмі є молитва, яка згідно віри досягає небес. Недозволеним є вживання в їжу крові тварин, м'яса нежвачних тварин (наприклад, свині), одночасного вживання м'ясної і молочної їжі. Важливим обрядом є обрізання або посвячення хлопчиків 12-16 років в чоловіки. Ритуальне обливання перед суботою і в свята здійснюється в мікве — спеціальному басейні, наповненому дощовою чи джерельною водою. Перед кожною молитвою відбувається обов'язкове обливання рук. Головним святом в іудеїв є Пасха. Її чин заповнений обрядами, присвяченими приходу месії і його предтечі Іллі. Пасха пов'язана також як свято виходу євреїв з Єгипту. Свято шебуот (на знак дарунку Яхве пророкові Мойсею тексту Тори (П'ятикнижжя), свято йом-кіпур (судний день) - це покаяння перед богом і очікування знаків про те, як пройде наступний рік, свято кучок та інші. Іудеї почитають суботу – день коли заборонена будь-яка робота, день який нагадує про останній день творіння.

Отже, основний принцип іудаїзму – віра в єдиного Бога. Іудеї вірять в загробне життя, але найбільшу увагу іудаїзм приділяє земному життю.

5.Релігії Давнього Китаю та Японії

Одна з найдавніших у світі цивілізацій — давньокитайська — сформувалася у II тис. до н.е., осівши в долині р. Хуанхе, їй притаманні раціоналізм мислення, повага до норм етики, адміністративної практики. З часом сформувалася політеїстична релігія з яскраво вираженими елементами тотемізму, культу предків, культу природи, особливо Землі (у кожному поселенні був вівтар для жертвопринесень духу Землі). Поширеними були криваві жертвопринесення. Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців виконували державні чиновники, а найважливішими ритуалами верховодив сам правитель. Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів, ворожбитів. Саме в такому середовищі сформувалися основні релігійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм, буддизм.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI—V ст. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосизмом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є ідеал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку. Запропонував та обґрунтував конфуціанство великий китайський мислитель Конфуцій (Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, «Учитель Кун»). З часом довкруг нього зібралось немало молодих і допитливих людей, зорієнтованих на пізнання принципів моральності й правильного державного управління. Він викладав історію, основи політики, учення про моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня. На п'ятдесят другому році життя Конфуцій отримав службу намісника м. Хунгто, яке роздирали соціально-політичні протиріччя. Він видав закони, що змінили ситуацію в місті, життя городян. Конфуція невдовзі призначають наглядачем державних земель провінції Лу. І на цій посаді він відзначився сміливими і розсудливими нововведеннями, що сприяло призначенню його міністром. Сила і вплив Конфуція після смерті виявилися значно могутнішими і, що найголовніше, — затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система. Можливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні творіння, що претендують на статус божественного Одкровення, а всього лише як коментування істин, сформульованих давньокитайськими мудрецями. Його цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди викладено в працях учнів Конфуція. Конфуцій не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філософському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-політичних проблемах. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі. Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією. Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородний муж», якому властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей.

Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник приблизно одночасно з конфуціанством (VII ст. до н.е.), а як цілісна релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара дитина»). У релігійно-філрсофській системі даосизму окреслилося дві тенденції: філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що охоплювала алхімію, демонологію, лікувальну практику. Провідна ідея його полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряються не Небу, а всезагальному закону — дао — невидимому, всюдисущому закону природи, суспільства, поведінки людини, який є невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об'єктивною силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао — не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював, навпаки — воно першоджерело всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао присутнє всюди і у всьому. Це — загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо, воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао. Людині важливо зрозуміти сутність дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до світової гармонії, злиття її з природою. Даосизм тривалий час фігурував лише як філософська концепція. Ідея дао більш-менш точно відображала всезагальний зв'язок явищ і предметів об'єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності, закономірностей віту. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. Невиразною в даосизмі є й ідея надприродного. Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. Він, за міфологією, добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який володіє раєм і пеклом. Безсмертя теж є темою даоської міфології. У ній ідеться про безсмертних святих, земне життя яких було сповнене дивами. Даосизм активно взаємодіяв із примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на релігійне. З проникненням у Китай буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою. Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та ін. БУДДИЗМ – одна з найдавніших світових релігій. Християнство молодше за нього на п’ять, а іслам – на цілих дванадцять століть. Він виник більше двох з половиною тисяч років тому в Індії як релігійно-філософське вчення. Буддизм створив унікальну за масштабністю й розмаїтості канонічну літературу, численні релігійні інститути, мистецтво, систему освіти – іншими словами, цілу цивілізацію. Буддизм можна розглядати і як релігію, і як філософію, і як ідеологію, і як культурний комплекс, і як спосіб життя, і як шлях духовного розвитку. Назва буддизм походить від імені, а точніше від почесного титулу її засновника Будди (Сідгартха Гаутама Будда), який жив у Індії в V–IV ст. до н.е.), що означає "Просвітлений".

Буддизм увібрав у себе безліч різноманітних традицій народів тих країн, які потрапили до сфери його впливу, а також обумовив спосіб життя й думки мільйонів людей у цих країнах. Буддизм був і залишається релігією, яка набуває різних форм залежно від того, де вона поширюється. Китайський буддизм – це релігія, що розмовляє із віруючими мовою китайської культури й національних уявлень про найважливіші цінності життя. Японський буддизм – синтез буддійських ідей, міфології сінто, японської культури тощо. Така здатність гармонійно вписуватися в навколишній культурний ландшафт явно виділяє буддизм серед інших світових релігій. Будда не відкидав богів інших релігій і не забороняв своїм послідовникам поклонятися їм. Він просто попереджав, що поклоніння богам, якими б могутніми їх не вважали, принесе тільки тимчасове полегшення, але не остаточний порятунок. У міру того, як формувався буддійський пантеон* до нього входили боги брахманізму й інших релігій. З часом сформувалася політеїстична релігія з яскраво вираженими елементами тотемізму, культу предків, культу природи, особливо Землі (у кожному поселенні був вівтар для жертвопринесень духу Землі). Поширеними були криваві жертвопринесення. Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців виконували державні чиновники, а найважливішими ритуалами верховодив сам правитель. Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів, ворожбитів.

Саме в такому середовищі сформувалися основні релігійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм, буддизм.

Релігійна ситуація в Японії відрізняється надзвичайною строкатістю, наявністю численних течій і традицій. Це, перш за все, сінто — національна релігія японців, традиційні школи буддизму, християнство, яке вперше проникло в Японію в II пол. XVI ст., нові соціальні релігійні рухи. Крім перелічених течій за межами організованих релігійних груп зберігається багато народних вірувань, які беруть свій початок з давнини. Все це дає право назвати Японію "живим музеєм релігій". Сінтоїзм, або сінто, що в перекладі з японської означає "шлях богів", є найдавнішою релігією японців, що бере свій початок в анімістичних і тотемістичних уявленнях. Такі вірування були притаманні людині, що не знала об'єктивних законів природи, яка стояла на такому щаблі суспільного розвитку, коли відбувалося одухотворення всього існуючого в світі, обожнення явищ природи тощо. Все, що мало незвичайну силу, що не могло бути зрозумілим людським розумом, розглядалося як щось надприроднє і божественне, являлося предметом поклоніння і позначалося як "камі" або "мікото" — "божество". Камі було не злічити. Стверджують, що сінтоїстських божеств вісім мільйонів. За світоглядом японців, вони жили повсюди — в небесах, на землі і у морі. У кожної місцевості був свій камі – "хазяїн". Кожна скеля, водоспад або багатолітнє дерево також називалося "камі". Божествами вважалися деякі тварини. Від богів, за уявленнями японців, багато в чому залежало існування кожного індивідума, і через те вони і поважалися. З часом окремі розрізнені уявлення і створені на їх основі культи — культ природи і культ предків, віра в різного роду магічні сили і забобони, багато первісних шаманських і чаклунських обрядів — оформилися в міфи, об'єднані однією сюжетною лінією, де з відносною послідовністю пояснювалося, яким чином виникло все існуюче в світі. Вони і склали офіційну сінтоїстську ідеологію, на якій базується національна релігія японців, що не має чітко вираженогo і зафіксованого зведення догм. Давньояпонські міфи повідомляють, що історія Японії, походження її національних божеств і населення повязані зі списом, який опустив в воду і потім вийняв бог Ідзанагі, що спустився з неба разом зі своєю дружиною Ідзанамі. Рідина, що впала з вістря спису, загусла, і утворилася суша — острів Оногоро, тобто "самозагустілий", на який ступили божества і створили інші острови, що склали Японський архіпелаг. Через відсутність власного етичного вчення, що передбачає певні моральні заповіді, норми правильної поведінки або попередження гріха, сінто не можна назвати релігією в тому значенні, в якому ми звикли говорити про християнство, іслам чи буддизм. Примітивний сінто був народженний обожненням природи і саме він виховав в японцях увагу до природи, вміння насолоджуватися її безмежною мінливістю, радіти її багатогранній красі. Сінто не вимагає від віруючих щоденних молитв — досить лише присутності на храмових святах і приношень за виконання обрядів. В побуті віруючі сінто виявляють себе лише релігійним ставленням до чистоти. Серед подарунків, що прислав правитель Кореї в 552 р., в Японію вперше потрапило зображення Будди. Буддистські сутри стали для японців першими підручниками ієрогліфної писемності, книгами, які прилучили їх до стародавньої цивілізації Сходу. Буддизм прижився на японській землі як релігія знаті, тоді як сінто залишався релігією простолюдинів. Вислови сінто були зрозуміліші народу, ніж буддизм з його роздумами про круг причин, тобто про те, що день сьогоднішній є наслідком дня вчорашнього і причиною для завтрашнього. Середній японець сприйняв лише поверневий шар буддистської філософії, перш за все ідею непостійності і недовговічності всього сущого (стихійні лиха, яких зазнала острівна країна, сприяли такому світобаченню). Сінто і буддизм. З одного боку язицький культ обожнення природи і шанування предків, з іншого — обгрунтоване віровчення зі складною філософією. Здавалось, між ними неминуча непримирима боротьба, в якій чужа сила повинна або цілком поглинути місцеву, або, навпаки, бути відкинутою саме через свою складність. Але не сталося ні того, ні іншого. Японія розчинила свої двері перед буддизмом. Дві зовсім не схожі релігії мирно вжилися і продовжують існувати. Проповідники буддизму змогли примиритися з вісьмома мільйонами місцевих святих, оголосивши їх втіленнями Будди. А для сінто, який одухотворює і наділяє святістю все, що є в природі, було ще легше назвати Будду одним з численних проявів божества. Замість релігійних війн склалося щось схоже на союз двох релігій.


6.Релігії Давньої Індії та Персії (зороастризм)
Найраніша індійська цивілізація була створена прадавнім місцевим населенням Північної Індії у III тис. до н. є. Мешканці міст досягли високої майстерності у різних ремеслах, особливо в образотворчому мистецтві малих форм, пам'ятки якого (статуетки, гравюри на печатках) вражають вишуканістю і витонченістю. У містах діяли досконалі системи водогону та каналізації, що в ті часи було надзвичайною рідкістю. Справжнього розквіту давньоіндійська цивілізація досягла в епоху культури "Рігведи" - часу створення збірки релігійних гімнів, магічних заклинань та ритуальних приписів, створених жерцями арійських племен, які з'явились в Індії у II тис. до н. є. після так званого Великого переселення народів. Якраз тоді, наприкінці II -- на початку І тис. до н. є., склався брахманізм як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення Північної Індії. "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму, а згодом індуїзму - ідейної основи індійської культури.

В епоху "Рігведи" почав складатися і такий суто індійський феномен, як станово-кастова система. Своєрідною реакцією давньоіндійського суспільства, що виступало проти нерівності каст, на ці соціальні засади брахманізму був буддизм. Згідно з ним справжньою метою життя людини є досягнення нірвани (заспокоєння, згасання), тобто цілковитого подолання земних бажань і почуттів, звільнення від земних спокус і досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Буддою.

Особливість індуїзму як всеохоплюючої системи життя давньої Індії відбилася і у своєрідному трактування запозичених від брахманізму догматів про дхарму, кармуі і перевтілення.

Ідеї, характерні для релігійних вірувань стародавніх індійців, визначили своєрідність архітектури, скульптури, живопису. Особливо глибокий вплив на будівельне та образотворче мистецтво справили індуїзм, буддизм та джайнізм.

Зороастризм, за однією з версій, виник на заході Ірану — в Мідії, поширившись звідти на схід (мідійська концепція). Але домінуючою є точка зору, за якою він виник на сході Ірану — в Бактрії, поступово освоюючи його західні терени аж до Мідії, де його підтримали жерці з племені магів. Але всі дослідник сходяться на тому, що в VII—VI ст. до н.е. у давньому Ірані вже існувало релігійне вчення, пов'язане з ім'ям напівміфічного мислителя Заратуштри, який одержав йо шляхом Одкровення. Заратуштра (Заратустра, Зороастр). Давні іранці називали свого пророка Заратуштрою. Греко-римська версія його імені — Зороастр (той, що приносить жертви зіркам). Зороастризм ще називають маздаїзмом — від імені його головного бога Ахурамазди, релігією Авести — від назви книг, а його прибічників —

вогнепоклонниками — за поклоніння культу вогню. Він є першою релігією Од — релігією, вчення якої одержане пророком від єдиного Бога. Наступними є іудаїзм, християнство та іслам. Сформувався зороастризм в умовах жорсткої боротьби племен східного Ірану, ставши ідейною основою народних рухів. Зороастризм спершу рішуче заперечував культи інших богів, стверджуючи лише культ Ахурамазди. Але він не міг ізолювати себе від попередньої культової традиції. Посту більш ранні божества індоіранських племен прижи в зороастрійському культі. З часом культи місце племінних богів було усунуто і запроваджено зо, що визнавав єдиним богом Ахурамазду. За іншими міркуваннями, в давньому Ірані існували три релігії: перського народу, ахеменідських царів і ма. Першою був комплекс дозороастрійських племінних уявлень, друга і третя — різними варіантами зороастризму. Авеста — священна книга зороастризму. Створювалась вона в різних місцевостях Ірану упродовж багатьох віків. Зміст Авести пов'язаний з народними віруваннями та племінними релігіями, поширеними на території іранських держав. Серцевину його становить учення про непримириму боротьбу світлого і темного божественних начал. Добрий бог Ахурамазда і злий бог Анхра-Майнью визнані рівноправними творцями світу. Між

ними точиться запекла боротьба, в яку втягнуті й люди.

Пізніше зороастризм зосередив й на соціальних і моральних проблемах.

Спершу Авеста зберігалася в усній традиції. Письмові записи виникли значно пізніше.

7.Релігії давніх слов'ян

В основі релігійних уявлень давніх слов'ян, органічно пов'язаних із землеробством і навколишньою природою, було уявлення про боротьбу двох начал — світлого і темного, доброзичливого і ворожого людині, благотворного і злого; в природі постійно тривали змагання родючості з неплідністю, літа із зимою, світла з темрявою. Слов'янський народний календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов'янських свят є відголоссям і пережитком старих

язичницьких уявлень, пов'язаних з чергуванням творчих сил природи. Давні слов'яни сповідували поганство, що охоплювало всю сферу духовної культури й значну частину виробничої, мисливської та збиральницької діяльності. Тогочасна людина була переконана в постійній присутності надприродних сил в усіх життєвих процесах. Поганство слов'ян мало чим відрізнялося від вірувань інших тогочасних етносів. Воно містило в собі не тільки притаманні ранній стадії розвитку релігії аніматичні уявлення (переконаність, що всі речі в природі є живими), а й анімічні (про душу). Згодом ці уявлення поєдналися з переконаннями про трансцендентність душі (здатність переходити до іншої плоті) та про спроможність надпродуктивних сил до метаморфоз — перетворення на собаку, кішку, цапа, копицю сіна, немовля тощо. Ці надприродні сили, на думку слов'янина-язичника, населяли всесвіт; саме з ними доводилося мати справу, вони таїли в собі небезпеку. Однак їх можна було задобрити або залякати за допомогою певних ритуалів. До VI ст. у слов'ян сформувався пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського) Бога. Водночас елементи єдинобожжя не витіснили багатобожності разом з вірою в духів природи й домашнього вогнища, демонів хвороб і лиха. Окремі слов'янські уявлення про всесвіт виходили ще з індоєвропейського періоду. Пантеон давньослов'янських богів становив вищий рівень релігійно-міфологічної системи поганства. Його характеризував досить узагальнений тип функцій (магічно-правнича, військова, господарсько-природна) головних богів. У цілому, структура компетентних діянь, яких чекали від божеств, достатньою мірою сприяла реалізації релігійно-міфологічних уявлень давніх слов'ян.

Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів

при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.

Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки. Пантеон богів у поганстві був досить численний. Одне з перших місць у ньому посідав Перун — "творець грому та блискавки, єдиний володар усього, також Сварог, Дажбог, Велес Давні слов'яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, гори, дерева. Особливе ставлення склалося в давніх слов'ян до істот, які населяли ліси, річки, багна, домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків, русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й усіляко намагалися їх задобрити.

8. Особливості вірувань і обрядовість давніх жителів українських земель

Не є таємницею, що вірування та повір’я – ця основа світоглядних уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя – до останнього часу або залишались поза увагою науковців, або ж описувалися ними досить однобічно. Ставлення до них було переважно негативним - як до пережиткових явищ культури. Слов'янські народні обряди, пов'язані з народженням, весіллям, похованням ще досить тривалий нас відбивали поганські уявлення про долю людини, про перспективу потойбічного існування, про стосунки між людиною і природою. Обряди нагадували про давні слов'янські свята. Так, прихід весни вітали веснянками та іграми, в яких славили поворот сонця до літа , в яких славили поворот сонця до літа й пробудження природи. Русалчин тиждень присвячувався русалкам, які нібито виходили в цю пору з води на берег. Відзначали також Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. У купальську ніч молодь сплітала вінки, розкладала багаття, стрибала через них і танцювала. Вважалося, що в цю ніч, коли цвіте папороть, можна знаходити скарби, розуміти мову звірів і вільно спілкуватися на любовних ігрищах. Напередодні настання осені святкували день Коструба. Люди прощалися з літом, ховаючи ляльки, що символізували вмирання природи.

Народні вірування та уявлення вбирали в себе все багатоманіття ідей, що панували в різні епохи, хоча їх не можна вважати своєрідним "музеєм”, де ці ідеї постійно зберігаються. Аналіз різночасових ідей, що втілені у народні вірування, виявляє насамперед історичні зв’язки тих слов’янських племен, що колись проживали на території України, з іншими народами, дозволяючи "прочитати” не тільки історичну долю країни, а й духовний рух її народу. Система вірувань та повір’їв українців є надзвичайно строкатою і складається з цілого ряду регіональних варіантів, що є наслідком зародження в суперечливих умовах.

Із впровадженням християнства у віруваннях та повір’ях зростає елемент надприроднього, але він обов’язково пов’язується з вірою в реальне його існування, отже, з вірою в реалізацію будь-якого бажання, якщо звернутися по допомогу до надприродних сил – богів, наприклад. Варто зазначити, що духовну культуру українського народу наші пращури почали творити ще задовго до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. Зустріч Візантії з Україною – це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і усній народній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Проте ми так звикли до цього, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних повір’ях староукраїнське, і де починається християнське.

До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними "ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими. Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети вже в християнський період.

Взагалі всі визначні події в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів.

Давньоруські обряди були дуже мальовничими. Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважального та естетичного характеру. В такому вигляді деякі з цих обрядів дійшли до наших часів (колядування, Масляна, гаївки, гагілки та ін.).

9. Світоглядні засади етнічної релігії українців

Рідною Вірою українців є їхня етнічна релігія, яку в науці прийнято називати язичництвом. Етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було для етносу. Етнос – це спільнота людей, що має спільну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), спільні родові легенди про походження свого народу, спільну історичну пам’ять, звичаї та обряди, тобто рідну релігію. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Вперше воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам’ятку V-IX ст. н.е. Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі, де «наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники», тому й були Богами збережені й визволились з рабства, а далі зазначає, що «краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим». У релігії того чи іншого суспільства по-своєму відображався життєвий досвід людей, зберігалась система емоційно-образних уявлень і переживань, норм людського буття. Але всі релігії виконували одну і ту ж культурно-історичну роль. Вони були засобом соціальної регламентації і регуляції, засобом збереження і упорядкування традицій, звичаїв і обрядів. Розклад традиційних форм виробництва і суспільного устрою завжди супроводжував зміни в релігійному світогляді. Коли відбувається розклад традиційних ідей і вірувань, тоді розвивається пошук нових форм думки, виникають намагання до нових споглядань. Але старі релігійні традиції та вірування не знищуються, не зникають безслідно, а переходять до нової системи релігійних поглядів, адаптуються там і набувають нової значимості. Загалом кажучи, релігійна свідомість проходить складний шлях свого формування від "чуттєво-надчуттєвого" типу надприродного (фетишизм, тотемізм, анімізм і т. д.) через демоністичний тип, провідною ідеєю якого є віра в духів, до теїстичного типу надприродного, в центрі якого перебуває постать бога.

Такий шлях в розвитку релігійної свідомості відбув і український народ, ввібравши в себе всі риси, характерні для тих стародавніх суспільств, що існували на теренах української землі. Поставали і сходили з історичної арени України одні за одними могутні цивілізації кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гуннів та інших народів. Та не загубилося у віках їх багатоманітне культурно-релігійне надбання, а через вірування "літописних слов'ян" знайшло своє відображення в релігійній свідомості українського народу.

10.Особливості пізніх національних релігій

Ранні національні релігії не збереглися до наших часів, але багато ідей і їх обрядів увійшли до сучасних релігій. Пізніше національні релігії виступають такими релігійними віруваннями, які охоплюють своїм впливом всі соціальні шари населення у межах однієї національності. До цієї релігійної форми належать багато релігій нашого часу — індуїзм, сикхізм, дхайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу), зороастризм (Іран) та ін. Історичним грунтом виникнення пізніх національних релігій була криза суспільних порядків, за якої виникла потреба використати релігії в ролі засобів втіхи і втихомирення найбільш пригніченої частини суспільства. В більшості випадків суть цієї кризи виявилася у розкладі рабовласництва і переході до феодальних суспільних відносин. Проте мали місце й специфічні форми проявів даної кризи. Так, у житті єврейської народності криза виразилась у тому, що вона рано втратила свою національну державність і на тривалий час потрапила до чужоземців-завойовників. За цих умов національна релігія євреїв перестала бути релігією тільки верхів суспільства, втратила характерну для ранніх національних релігій функцію теологічного протистояння верхів низам.

Прикладом збереження до наших днів пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. до н. е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії і нараховує сьогодні, згідно з даними ООН, близько 14 млн своїх прихильників. У загальній історії релігій іудаїзм відіграв надзвичайно важливу роль, увійшовши суттєвою частиною до складу християнства та ісламу — двох найбільших світових релігій.

Отже, пізні національні релігії є певною системою, що поширювалася у межах існуючих на той час держав і етнічних територій, їхня історія тісно пов'язана з історією відповідних народів і держав. Частина з них передавала дещо з свого арсеналу наступним релігіям, деякі існують і тепер, певною мірою трансформувавшись і пристосувавшись до сучасних реалій життя. Вони передали естафету історичного розвитку релігійних уявлень на більш якісному рівні так званим світовим релігіям.


Категорія: Релігієзнавство | Додав: djkvinta (22.05.2012)
Переглядів: 21311 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz