Субота, 16.12.2017, 01:17
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Різні філософські дисципліни

Філософія (СПЕЦІАЛІСТ)
Ф. Середніх віків, доби Відродж. та Нового часу


1. Середньовіна парадигма західноєвропейської філософії. Християнська апологетика і патристика. Вчення про природу і людину та есхатологічна концепція розвитку



Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, геоцентризм. По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов‘язана не тільки з богом, але й людиною. По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетика” (від грец. "апологія” - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою "патристика” (від лат. "патер” - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – "отцями церкви” догм християнського вчення.

Августин Блаженний хвилювався за долю людства і кожної людини зокрема. Він стверджує: Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ, природа не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все, що ми зустрічаємо у цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає. Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій початок, однак не має кінця, будучи безсмертною, що виходив із вічності душі та їх космічного перевороту. Августин визначає душу, як розумну субстанцію, призначення котрої управляти тілом. Сутність людини визначається саме в її душі, а не в тілі. У пошуках божественної істини філософ закликає вірити, щоб розуміти. Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як пере Богом, так і перед Церквою.)у земній історії ці два царства переплетені між собою


2. Середньовічна схоластика. Полеміка реалізму і номіналізму. Тома Аквінський як систематизатор середньовічної схоластики


Період XIII—XV ст. в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.

Схоластика — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, цим стали позначати відірване від життя мудру-вання. У розвитку схоластики існує два періоди:

До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).З XIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Томи Аквінськсго (1225—1274), який пристосував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вясе відтак — загального "поняття розуму.

Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан(1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення.

Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, з речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним способом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись-до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання.

Для реалістів пізнання важливе для осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання. Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

Тома Аквінський (1225 або 1226—1274) —центральна фігура схоластичної філософії в Західній Європі. Народився у знатній графській сім'ї поблизу м. Аквіно в Неаполітанському королівстві. Виховувався і вчився в мо­настирі Монтекассіна, потім у Неаполі. Вступив до ордену домініканців. Завершив освіту під керівництвом Альберта в Паризькому і Кьольнському університетах. Викладав у Парижі, Римі, Неаполі. Літературний спадок Фоми такий же великий, як і в Альберта. Головними працями Аквіната вважаються "Сума теології" (1266—1274) і "Сума проти язичників", також: Про душу», «Про небо і землю», «Про виникнення і загибель природних речей», «Політика» , «Про єдність Розуму проти аверроїстів» В "Сумі теології" розробляється католицька догматика, що визначає "Суму" як головний твір усісї схоластичної ідеології.

У своїй антропології Фома Аквінський виходить з уявлення про людського індивіда як особистісну єдність душі і життєтворного нею тіла. Душа нематеріальна, самодостатня і самосуща, або субстанціальна. Але сама по собі вона не є повноцінною людиною і досягає завершення лише через тіло. Цю ідею Фома захищає перед плато-нівсько-августиніанським спірітуалізмом.Тома підкреслює, що тіло бере участь і в чисто духовній діяльності людини, певною мірою визначаючи останню. Лише дві потенції душі (правда, найбільш благородні — мислення і воління) зберігаються в душі, яка розлупилася з тілом. Реалізація ж усіх інших душевних потенцій неможлива поза тілом


3. Антропоцентризм та гуманізм філософського мислення епохи Відродження

Добу Ренесансу починається з продовження Томи людини, але її тлумачення виявляється багато в чому відмінним від середьовічного тлумачення і навіть суперечним йому. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог (лат. «теос») стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентрзм (від грец. «антропос» людина). Поряд з Богом, який формально продовжує бути творцем світу, з'являється постать людини, практично «співмірної» з Богом. Гуманізм стає чи не уживанішим терміном цієї доби. Але формуючи феномен гуманізму, Відродження, як уже зазначалось, уносить істотні корективи в середньовічну концепцію людини. На цей час виникає й концепція гуманітарпості (гуманітарна освіта, гуманітарні науки, гуманітарна культура тощо). Сама семантика слова «гуманізм», безпосередньо пов'язана з виникненням нового кола знань, що з'являються наприкінці ХІІІ — па початку XІV ст. — sludia humana (людське знання) поряд з традиційним для західноєвропейського середньовіччя офіційним (освяченим церквою і тому «божественним» знанням —sludia divina). На відміну від офіційної («божественної») науки, людське знання (sludia humana) фактично мало значення «світського» (нецерковного) знання.

Гуманітарні науки (і, відповідно, гуманітарна освіта) на перших кроках своєї діяльності називають себе філологією (буквальний переклад з латини означає «любов до вчених занять», а не науку про мову й літературу, як ми сьогодні тлумачимо цей термін). І справді, тогочасна філологія, хоча й спрямовувалася на мовно-літературний комплекс знань, означала дещо більше, ніж боротьбу за відновлення класичної латинської мови (тим наче, що, як виявилося згодом, набуті класичною латиною протягом середніх віків знання передати виявилося практично неможливо) — фактично йшлося про зміну мови культури- «Відмова гуманістів від мови схоластики свідчила про принципово новий підхід до змісту й методу філософування: від-кидаючи технічну, цехову мову університетської пауки, гуманісти повертали філософи мову загальної літературної культури, а саму філософію включали у загальний потік латинської словесності (а потім і національної культури), відновлюючи її зв'язки з поезією, історіографією, ораторським красномовством»

«Пуризаційні» зусилля перших гуманістів досить швидко трансформуються в боротьбу проти латиномовності культури взагалі (сам процес варваризації виявився закономірним результатом несумірності культуротворчого процесу західноєвропейських народів з чужомовною формою) — починається масове повернення кушдур західноєвропейських народів на рідномовний ґрунт і пов'язане з ,ім унікальне за інтенсивністю прискорення кулыуротворчого процесу, сплеск духовного життя (наукового, мистецького, філософського), який ми власне й називаємо Ренесансом. Пізніше (в XIX ст.) німецький вчений В. Гумбольдт науково обґрунтував неминучість різкого зниження творчого потенціалу будь-якої мови, що-претендує на роль «міжнаціональної» мови культури, міжнародного спілкування взагалі (при цьому відбувається «колапс» як культури, що потрапила до «силового поля» чужої мови, такі мови-нретендепта на. міжнародну мовно-культурну монополію), історія ніби поста) ала. жорстокий експеримент на західній середньовічній культурі, примусивши її «жити» в чужомовній формі, щоб практично .підтвердити' висновки Гумбольдта. «Мовна революція» (повернення західноєвропейської культури на рідномовний ґрунт) становить надзвичайно важливий момент європейського Відродження, але не вичерпує і ого змісту. Вона виступає першим (багато в чому ще формальним) етапом становлення ренесансного гуманізму. Адже ренесансна «філологія», як уже зазначалось, швидко стає не просто «філологічною критикою» схоластичної філософії, а й перетворюється, на позитивну концепцію —теорію людини як центральної ланки реального світу. Це і є гуманізм Відродження. «Для гуманістичної філософії Відродження характерним є осмислення людини передусім у її ємному призначенні... людина... повертається до природи, і її стосунки з природою і Богом розглядаються в межах нового, пайтеїстичного розуміння світу».

Гуманістичний антропоцентризм означає, проте, не просто зростання ролі людини у світі — йдеться про зростання ролі людини саме як природної істоти. «Гуманітарний ухил гуманізму протиставляється не природничо-науковим дослідженням»", навпаки, головним у розумінні людини віднині стає натуралістичний (природничо-науковий) підхід. Адже людина, «розірвана» у середньовіччі на дух і тіло, тепер стає «суцільно» природною істотою (бо ж «внутрішній», духовний світ людини витлумачується як «світло самої природи», тобто як так само природний феномен, як і тіло).


4. Соціально-філософські теорії Н. Макіавеллі. Гуманістичний ідеал справедливого суспільства Т. Мора і Т. Кампанелли
Нікколо Макіавеллі (1469—1527) — Нікколо Макіавеллі стверджує, що історичний перебіг подій дав можливість переконатися в тому, що світ завжди однаковий, що в світі завжди однаково багато лиха і добра; але це лихо і добро переходять з країни в країну, як бачимо з історії давніх держав, що змінювалися внаслідок зміни звичаїв, але світ сам собою залишався той самий. У ділах судять за метою: чи досягнута, а не по засобах — якими досягається. Держави досягають вершин величі, громадянської доблесті і могутності, потім розпадаються, занепадають і гинуть — це вічний кругообіг, не підпорядкований ніякій з неба посланій меті, що пояснюється зміною звичаїв (частково під впливом поганого або доброго правління). Кругообіг розглядається в творах Нікколо Макіавеллі як наслідок впливу долі — Фортуни, що ототожнюється з Богом і позначається також Необхідністю. Фортуна-необхідність — це не зовнішня сила історії та суспільства, а реалізація природної закономірності, неминучого ходу речей, що визначається сукупністю причинно-наслідкових зв'язків. Однак вплив Бога — долі — необхідністі — не фате іьний. історія (а отже, і політика, бо для Нікколо Макіавеллі історі: є політичний досвід минулих віків, а політика — нині створ звана історія) не є безособовий «перебіг речей» або «хід часу», у ній «доля» та «необхідність» означають те об'єктивне середовище, ту сукупність умов, в якій змушена діяти людина.

Політичні рішення в державі повинні прийматися, тільки виходячи з аналізу політичних фактів. Макіавеллі не заперечує ані релігії, ані моралі. Просто у політиці свої закони. Володар — не приватна особа, і те, що неприпустимо з особистому житті, в сім'ї (брехня, насильство, жорстокість, віроломність), повністю припустимо в політиці.

Утопічний соціалізм як велике досягнення суспільної думки, що став одним з найважливіших джерел наукового комунізму, народженням багатьох ідей зобов'язаний Томасу Мора. Написана Мором у 1516р. «Утопія» дала назву домарксистському соціалізму. У своїх здобутках Мор запропонував зовсім нові для його епохи демократичні початки організації державної влади, поставив і вирішив з гуманістичних позицій правові проблеми, що сформувалися в період становлення капіталістичної формації, зародження ранньокапіталістичних відносин погляди Мора не втратили свого історичного значення. Його проект ідеальної держави викликає і нині гострі зіткнення думок учених різних країн. Життя і діяльність Т.Мора, ученого, поета, юриста і державного діяча, привертає увагу багатьох дослідників.

Вчення Т.Мора про ідеальну державу виникло в епоху, коли протиріччя буржуазних суспільних відносин уже починали проявлятися, незважаючи на збереження основ феодалізму, але питання про правильний устрій суспільства ще не міг бути тоді вирішений у силу відсутності капіталістичного виробництва і породжуваного ним промислового пролетаріату.

«Утопія» Мора була не першою книгою такого типу, але і не останньою. У древній Греції Гесіод у «Працях і днях», розташовує свою утопі в далекому минулому, у Золотому столітті. Біблія також розташовує її в минулому – у садах Едему. Грецький автор Евхемер теж писав про утопічний острів у своїй «Священній історії».

У середні століття під впливом християнства утопічна література в Європі зникає. Увага приділялася життю після смерті, царству Божому.

У 1602 році Кампанелла друкує «Місто Сонця». Хоча якоюсь мірою його можна назвати імітацією «Утопії», треба сказати, що Місто Сонця Кампанелли зовсім відмінне від Утопії, там діють інші закони, він і побудований по-іншому.

Якщо відношення «Міста Сонця» до «християнського гуманізму» є досить ясним, то питання про відношення його до так званого «цивільного гуманізму» вимагає дуже серйозного дослідження. Не викликає сумнівів, що ряд рис «цивільного гуманізму» одержав подальший розвиток в утопії Кампанелли, тим важливіше підкреслити існуюче розходження. Таким чином, Кампанеллу важко віднести прямо до якої-небудь течії. Зазвичай дослідники називають роботи Мора і Кампанелли такими, що належать до утопічного соціалізму, причому деякі дослідники вважають авторів родоначальниками соціалізму взагалі.

Для епохи Відродження характерне ніби друге народження ідеі античної філософії. Та ж спрямованість на Людину, ті ж стихійне матеріалістичні тенденції відродилися на новому історико-куль турному грунті, збагаченому впливом середньовічної арабськеї культури, становленням і зміцненням поряд з монастирським!* школами університетської науки, а також під впливом потреб су спільно-історичної практики, давши потужний імпульс розвитку природних і гуманітарних наук, заклавши основи дослідницького природознавства.

5. Натурфілософські ідеї епохи Відродження. Пантеїстична онтологія та космологія М.Кузанського та Дж.Бруно. Природничо-наукові досягнення М.Коперніка, И. Кеплера, Леонардо да Вінчі


Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи. Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних від­криттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її. До вершин філософської думки Відродження, безперечно, належить пантеїстична філософія природи.

Дж. Бруно (1548—1600). Джордано Бруно вважав метою філософського пізнання не Бога, а природу і висловлював ідеї про нескінченність природи і нескінченну безліч планет Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, у його розу­мінні, має безліч зірок, подібних Сонцю, навколо яких обертається безліч планет, схожих на Землю. У ставленій до нескінченності безглуздно говорити про центр: центр — ніде, і центр — скрізь. Нескінченний Всесвіт є породження нескінченної Божественної сили. Життя в тій чи іншій формі притаманне всім природним речам. Розумне життя має бути не тільки на Землі. Людина - кінцева земна істота — має кінцеву смертну душу. Тільки розумна безособова частина душі може бути безсмертна. Тому люди повинні усвідомлювати неминучість особистої смерті. Проте в очікуванні смерті, на думку Джордано Бруно, не можна бути бездіяльни: і, бо люди наперед визначені для творчого творення на основі пізнання. Вища сходинка пізнання і вищий щабель людського вдосконалення — самовідданість і подвижництво задля високої мети — є героїн-: ний ентузіазм, якого і треба прагнути.

Основні трактати Джордано Бруно — філософські діалоги .Про причину, принцип і єдність», «Про нескінченність, Всесвіт і планети» та інші, де ставляться проблеми нескінченності Всесвіту динамічну єдність і вічність. Першоосновою світу у Джордано Б ;уно виступає Єдність (Uno) — матерія, що є причиною всього іс чуючого. Причину, що утримує світ в єдності і різноманітності, Джордано Бруно називає душею світу, яка не тільки існує.всередині матерії, але й панує над нею. Світова душа є загальним Розумом, є внутрішньою дією матерії, формує її зсередини. Завершуючи розгляд натурфілософії Відродження, ваз: и ю відзначити низку її характерних рис: не стільки методологічь і шуки, скільки онтологічну інтуїцію, переважне прагнення до іі пер-претації буття, до розробки всеосяжних картин природно-космічного життя. Друга характерна риса — зростання пантеїзму. Пантеїзм породжував ідею тотожності мікрокосму і макрокосму, яку слід розглядати як одне з головних відображень органістськогс світогляду.

Розуміння людини як мікрокосму мало у Кузанського (1401-1464) важливе гносеологічне значення, оскільки трактування людини як "малого світу" означало, що вона за своєю природою є відображенням великого свіїу. Пошуки істини, потяг до знань є природною властивістю людини. Досліджуючи її пізнавальні здібності, М. Кузанський підкреслював особливе значення чуттєвості, чуттєвого досвіду, з якого починається будь-яке пізнання.

Діяльність розуму грунтується на процедурі вимірювання. На думку Кузанського, саме слово розум (лат. — mens) походить від вимірювання (лат. — тешига). Застосовуючи етимологічну близькість цих понять, він підкреслює зв'язок раціонального пізнання з реальною практикою, дослідно-експериментальною діяльністю людини (визначення ваги, встановлення кількісних пропорцій, обмірювання тощо), а також з математикою, пізнавальне значення якої він настійливо підкреслював.

Вчення Казанського про інтелект має діалектичний характер, оскільки суть його саме і полягає у здатності схопити, осягнути єдність протилежностей. Саме завдяки інтелекту людина здатна піднестися до безконечної сутності речей, до знання Бога. Інтелектуальне споглядання виходить у Казанського за межі раціонального і відкриває новий шлях — містичне бачення.

Проте найцікавіша і змістовніша частина гносеологічної теорії Казанського присвячена-саме зображенню ді-і, жтичного руху пізнання, його вічного прагнення догіни, спробам розкрити діалектику Бога і св|ху,' властивих йому єдності та множинності, скіиченибсті й нескінченності. Розробка гносеологічних питань, так само як і космологія Казанського, його вчення про природу, створювала передумови розвитку нової науки.

Титанічна фігура Леонардо да Вінчі (1452- 1519) справедливо розглядається як найповніше



Найвірнішим методом пізнання істини Леонардо да Вінчі вважав експериментальний метод. Проголошувалися принципи математизації науки про природу. Дослід у Леонардо да Вінчі – засіб осягнення природних законів. Пізнання не може обмежуватися відчуттям і експериментом, практикою без цільної наукової теорії.Знамениті вислови Леонардо да Вінчі - «наука - полководець,практика - солдати», «завжди практика повинна поруджуватисяна добрій теорії» - свідчать про прагнення мислителя подолати обмеженість спостереження і експерименту, прийти до побудови цілісної картини світу. Завдання науки - виявлення причинних зв'язків і на їх основі пізнання законів. Дослід і є шлях виявлення причини і закону. Природа і Бог термінологічно не ототожнюються в філософії Леонардо да Вінчі, але саме природа виступає сукупністю законів, яка збігається з необхідністю, що виходить від Бога-першорушія. Духовний початок не протистоїть у філософи Леонардо да Вінчі тілесному, природне - Божественному. Прекрасний світ природи є відображення і прояв Бога. Заперечуючи теологічне протиставлення світу земного і небесного, Леонардо да Вінчі проголошує фізичну однорідність Всесвіту: природа Землі і небесних тіл виявляється якщо і не повністю тотожною, то, принаймні, подібною; Земля - також світило, як і інші небесні тіла, що складаються з таких же земних елементів-стихій. Леонардо да Вінчі належать геніальні міркування про те, що Земля не є центром створення Всесвіту, про принциповий поліцентризм Космосу, про відносність уявлень.

Микола Коперник (1473—1543) відомий здійсненою ним революцію в астрономії – утвердження системи геліоцентризму. Найважливішим полем бою, на якому відбувалася битва між новим і старим світом, релігією і наукою 'є астрономія. Середньовічне релігійне вчення засноване на твердженні, що Земля - Богом обрана планета і людина має привілейоване становище у Всесвіті. Микола Коперник розгромив штучну систему, засновану на геоцентричних уявленнях, і створив ге, люцентричну В основній пращ «Про обертання небесних сфер», що вийшла в рік його смерті, Миколою Коперником викладено революційні погляди в науці. Основними принципами і гіпотезами натуральної філософії, на основі якої Микола Коперник будує космологію, він визначає: світ сферичний, незмірний і подібний до нескінченності, сфера непорушних зірок вміщує в собі все і пе­ребуває в спокої, всі інші небесні тіла мають круговий рух. Серед небесних тіл, яким притаманний круговий рух, знаходиться і Земля. Ставиться під сумнів розподіл світу на «тлінну» земну субстанцію, що складається з чотирьох «елементів» стихій, та протилежну і небесну нетлінну, вічну «п'яту суттєвість», ідо не зазнає змін т . з якої складаються небесні сфери і тіла. Скасовувалося фізичне а отже і теологічне протиставлення землі та неба: Земля розгля-далася як одне з небесних тіл, закони руху визнавалися єдиним для Землі та інших планет. Земля не протистоїть у коперниківсью і системі побудови світу планетам і зіркам, а утворює із ними єдиний Всесвіт.



Йоганн Кеплер (1571-1630) математик, фізик, астроносм віддавав солідну данину астрології, складаючи гороскопи, що мали тоді величезний попит. В першому своєму творі з довгою назвою «Провісник космографічних творші , що мають космографічну таємницю про дивну взаємодію пропорційності небесних кіл, про причини чисельності небес, їх розм -ри про їх періодичний рух, із загально та окремо пояснювань і п'ятьма геометричними тілами» (1596) Иоганн Кеплер називав астрологію незаконною дочкою астрономії, що зобов'язана год -вати свою матір, щоб та не померла з голоду. Таку заяву вистраждано заледь не всім украй тяжким життям вихідця з народного середовища, що бідував до самої смерті. Було б, проте, безпщеташ і вважати, що астрологія - якийсь суто зовнішній шар евггогля. Йоганна Кеплера і служила меті експлуатації людської дурос і. ' Адже в астрології, окрім найпопулярнішого визначення п як науки щ0 дає можливість складати гороскопи, які передбачають індивідуальні долі людей, є (в натуральній астрологи) в принципі ві] -на ідея взаємного впливу і взаємодії небесних світил.


6. Філософські аспекти європейської реформації. Соціально-політичні погляди^ М.Лютера. Філософсько-теологічна доктрина Ж Кальвіна.

Відродження та реформація відіграли значну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств у Європі і створенні засад нової європейської культури. Реформація і Ренесанс тісно пов'язані між собою. Ідеї реформування церкви висловлювалися багатьма мислителями Ренесансу, а всебічна критика середньовічного світогляду і ствердження принципів буржуазного індивідуалізму з боку гуманістів відіграли значну роль в ідейній підготовці Реформації.

Свого апогею реформаційний рух досягає в XVI ст., коли багато європейських країн переходили до нової, протестантської церкви.

МАРТІН ЛЮТЕР( 1483-1546) — ідеолог реформаційного руху, засновник німецького протестантизму, який виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людьми, проти зовнішньої обрядовості та мо­рального занепаду римської церкви, проти католицького духівництва взагалі. Для лютеранства характерним було ствердження внутрішньої релігійної свободи людини з одночасним освяченням її залежності у.світському житті,

Більш радикальне реформаторське вчення — кальвінізм. Боно стало ідеологією перших-буржуазних .революцій у Голландії (XVI ст.), в Англії (XVI; ст.). Його засновником був французький теолог Жан Хальвін.

Жана Кальвіна (1509—1564), - більшу частину життя провів у Швейцарії, де написав основний трактат «Настанови щодо християнської віри». Кальвінізм ще більше спростував християнський культ, навіть у порівнянні з лютеранством, приьодячи його, як впевнений вже його основоположник, в повну відповідність зі Святим Письмом. В організації самої кальвіністської церкви, де більші права здобула первинна релігійна община віруючих, яка обирала на обмежений термін свого пастора та його помічників — пресвітерів (старійшин), знайшли своє відображення принципи республіканізму. Якщо лютеранство ставило церкву в сильну залежність від державного керівництва, то кальвінізм зберігав державну незалежність.

Доктрина Жана Кальвіна стверджувала, що неосвіченість віруючого цінніша, ніж мудрість, ця доктрина відрізняється не менше, якщо не більше, войовничим ірраціоналізмом, а ірраціоналізм знайшов відображення в основній теологічній доктрині Жана Кальвіна — про взаємодію божественного керівництва і людської діяльності. Вчення доводить до межі фаталістичні уявлення про надприродного Бога у його ставленні до людини. За кальвінізмом, надприродний Бог визначив усе так, що Христос страждав і помер зовсім не за все людство, а тільки за невелику, незбагненно обрану до врятування частину людей, яка про це нічого не знала. Ірраціоналізм кальвінізму з найбільшою силою проявляється в з'ясуванні людської діяльності, на яку розповсюджується дія фатуму, що виходить від Бога. Та кальвіністський фаталізм зовсім не сковував дії людей. Званих багато, а обраних надто мало, але с кільки нікому і нічого про це невідомо, то Божим обранцем може вважа-. тися кожен. Якщо досягаються успіхи у професійній діяльк )сті, то розглядаються успіхи на такому поприщі як пряма прихильність Божественної благодаті. Іншою складовою кальвіністське і віросповідної доктрини став аскетизм, що відбивався в закл; ках до простоти життя, до ощадливості у відповідності з максимою: молись і працюй.

В ученні Жана Кальвіна протестантизм стає сухим, раціоналістичним, ніде не залишає місця грі уяви: скрізь суворе логічне міркування і посилання на текст Святого Письма. Церква визначається як всяке об'єднання людей, у якому лунає проповідь Слова Божого і здійснюються таїнства (хрещення і причастя). Духовна влада ставиться ним досить високо, він вимагає відлучення від, церкви будь-якого віруючого, який провинився, якщо від нього відмовилося багато протестантів. В ученні про причастя роз'яснювалося, що хліб і вино — лише знаки людського духовного спілкування з Тілом і Кров'ю Христа (католики та православні розглядають хліб і вино як Тіло і Кров Христа),але правдиво прилучається до них лише благословенний обранець.

Протестантизм значною мірою зміцнив вплив релігійної свідомості на світська, земне життя людини. Якщо католицька церква надавала релігійному життю характеру зовнішньої обрядовості, то протестантизм надавав земному, буденному життю значення релігійного служіння. Крім того, Реформація створювала умови для революції в ідеології. Завдячуючи їй, релігійні вірники внер-ше стали свідомо, вільно ставитися до релігії. Переміни у релігійній свідомості викликали зміни в інших сферах духовного життя.

Незважаючи на суттєві відмінності, Реформація і Відродження, доповнюючи І продовжуючи одне одного, мали спільну мету — подолання середньовічної схоластики. Вони обидва відображали кризу середньовічної філософії й ідеології і разом створювали передумови для становлення нової філософії і науки.

7. Особливості розвитку філософії Нового часу (ХVII-ХVIII ст.) в Європі. Формування нової парадигми філософування
У XVII ст. починається надвичайно важливий період в історії європейнопеиської філософської думки. У соціально-політичному відношенні він пов'язаний з так званими ранніми буржуазними революціями. В результаті першої з них Нідерланди здобули національну незалежність від іспанської корони. Проте не менш важливий наслідок цієї революції — вивільнення промислового виробництва і торгівлі з пут старого феодального ладу. Голландія на тривалий час стала найрозвиненішою країною Європи. Значною подією стала також англійська буржуазна революція. Англія перетворилася на країну класичного капіталізму. ї якщо Італія та Іспанія у цей час переживали стан феодальної реакції, духовного і культурного занепаду, то у північних країнах — в Англії, Голландії, почасти Франції — поступово розвивалися мануфактурне виробництво, торгівля, високого рівня сягнула наука, формувалася, нова культура.

Ця культура мала яскраво виражене антифеодальне спрямування, ідеологію, релігію і філософію старого суспільства було визнано фатальною помилкою людства, бо вони суперечили вимогам розуму. Філософія Нового часу утверджує свої засаднкчі принципи у боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний спадок доби Відродження — Реформації. Становлення класичної західноєвропейської філософії XVII ст. стало кульмінаційним пунктом цієї духовної революції. Творці нової філософії — Ф. Бекон, Р. Декорт, Б. Спіно-за, Т. Гоббс, Дж. Локк — теоретично підсумували здо- буткй Відродження і Реформації. Однак нове філософія мала й власний зміст. Віддзеркалюючи нові реалії суспільного життя, вона не просто підсумувала духовний досвід попередніх століть, а й пішла значно далі, формулюючи власні проблеми і розв'язуючи власні завдання.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу — принципова орієнтація на науку, розв'язання проблем наукового пізнання. Якщо спробувати визначити цент-ральну ідею нової філософії, то такою є саме наукове пізнання як головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження гідності й могутності людини, як джерело її свободи і щастя.

Філософія Нового часу була реакцією на потребу прогресивного розвитку самої науки, результатом теоретичного осмисле іня тих революційних змін, що відбувалися у духовному житті суспільства.Промислова резолюція викликала до життя наукову революцію XVI—-XVII ст., результатом якої була поява науки у сучасному розумінні.Почався бурхливий розвиток математики, механіки, астрономії, фізики. Утвердження природничо-наукового підходу, якісно: ювих уявлень про світ, основоположних принципів нової науки відбувалося б атмосфері гострої ідейної боротьби. Показовою щодо цього була доля Гзлілея, який у 1633 р. був притягнутий до суду інквізиції. Філософія ж не лише підсумовувала чи теоретично узагальнювала ті процеси, ідо відбувалися у царині природничої науки, але й брала безпосередню участь у формуванні нового природознавства. Не випадково творці нової філософії здебільшого були й видатними природознавцями.

Функції філософії щодо цієї науки полягали у її світоглядному і методологічному обгрунтуванні, виробленні відповідної онтології, принципово нових уявлень про природу як основи її конкретно-наукового пізнання. Були закладені основи детерміністської картини світу та матеріалістичного розуміння природи. На противагу античним та середньовічним уявленням про довершений, гармонійний, живий і одухотворений космос природу почи­нають уявляти як безмежну, однорідну тілесну субстанцію, різноманітні властивості якої можна визначити суто кількісними методами. Природні процеси розглядаються як дія сліпих механічних сил. Такий механістичний ма­теріалізм стає ворожим людині, приходить у суперечність з гуманістичними уявленнями про світ.

Філософи XVII ст. починають розуміти неможливість наукового пізнання природи і людини на таких засадах. Відтак свизначаються істотні світоглядні колізії, що Характеризують філософію Нового часу: метафізичне про­тиставлення матеріального і духовного світів, проблема співвідношення душі й тіла, антиномія сцієнтизму і гуманізму, природної необхідності та людської свободи.

Ф. Бекон один з перших відобразив загальну для філософії Нового часу переорієнтацію на науку, як найвищу духовну цінність. Серед численних філософських проблем, якими він займався, головне місце посідали могут­ність людського знання та експериментальне дослідження природи. Мислитель філософськи обгрунтував необхідність наукового знання нового типу, виробив нові . погляди на меіу наукового пізнання, його методи, 'на роль науки у житті суспільства. Підкреслюючи негативне ставлення до всієї попередньої науки, яка мала споглядальний характер і абстрагувалася від потреб практики, англійський філософ но-новому визначає мету нау.



8. Проблема методу пізнання: емпіризм та раціоналізм
Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеоогії. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвосенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі" ^ що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення, природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596—1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціональноматематичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення",
Категорія: Різні філософські дисципліни | Додав: djkvinta (21.07.2012)
Переглядів: 4144 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 159
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz