П`ятниця, 29.03.2024, 03:33
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Різні філософські дисципліни

Філософія (СПЕЦІАЛІСТ)
Сучасна зарубіжна філософія


1. Провідні тенденції, риси та напрями сучасної зарубіжної філософії. Формування нової філософської парадигми


Почнемо з екзистенціальної філософії. Філософія екзистенціалізму виникла, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.

Неотомістська філософія. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття. Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: "філософія – служниця богослів’я”.

Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична.

Неопозитивізм: його сутність та принципи. Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957).

Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук.


2 Ірраціоналізм філософії життя. Людина як суб’єкт воління у Шопенгауера, Ніцше, Дільтея.


Основна ідея ірраціоналізму полягає в тому, що навколишній світ є розрізнений хаос, не має цілісності, внутрішніх закономірностей, законів розвитку, не підконтрольний розуму і підкоряється іншим рушійним силам, наприклад афектам, волі.

Видним представником ірраціоналізму був Артур Шопенгауер (1788 - 1860). Універсальним принципом своєї філософії проголосив волюнтаризм, згідно якому головною рушійною силою, що визначає все на навколишньому світі є воля. Центральним поняттям філософії Шопенгауера є воля. Воля, по Шопенгауеру, - абсолютний початок, корінь всього сущого, ідеальна сила, здатна визначати все суще і впливати на нього. Воля також є вищий космічний принцип, який лежить в основі всесвіту. Воля:• лежить в основі свідомості; • є загальною суттю речей.

Продовжувачем філософських традицій Шопенгауера був Фрідріх Ніцше (1844 - 1900). У основі як життя, так і навколишнього світу лежить воля. Ніцше виділяє декілька видів волі людини:• "воля до життя";• воля усередині самої людини ("внутрішній стрижень");• некерована, несвідома воля - пристрасті, потяги, афекти; • "воля до влади".

По Ніцше, "воля до влади" більшою чи меншою мірою властива кожній людині. За своєю природою "воля до влади" близька до інстинкту самозбереження, є зовнішнім виразом захованої усередині людини прагнення до безпеки і рушійною силою багатьох вчинків людини.

Теорія соціальної еволюції укорінена в історицизм Вільгельма Дільтея. Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії поклав людську свідомість та її структуру. Вважаючи основним у свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за межі раціональності, втілюється у волі і формує історичну реальність як переживання. Ось чому вивчення історії людства є співпереживанням з дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного пізнання - розкрити внутрішню активність людського духу. А так як історик мусить витлумачити історію з позицій сучасності, то у кожного історика свій присуд; ось чому історія полімірна, а не одномірна, а її методом є співпереживання.



3.Філософія екзистенціалізму у ХХ ст. Вчення Гайдеггера, Сартра, Камю, Ясперса
Екзистенціальна філософія є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття "існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: "існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою . "Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і "закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, "відповідає за все, що робить. "Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

Карл Ясперс пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом. "Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом”

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: "Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить "ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу Буття, на думку Сартра, "не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”.


4. Психоаналітична філософія та її розвиток (Фройд, Юнг, Фромм)

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero). Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду. Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного породження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К.Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, — це описати архетипи і дати їм певне тлумачення.

І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. В центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі при-стосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда.


5. Еволюція релігійної філософії XX ст. Неотомізм, неопротестантизм, персоналізм, тейярдизм.
Католицька філософія — це сукупність існуючих у католицизмі філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустианізм, "теологія звільнення" та інші. Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватікану. Неотомісти розрізняють два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення. Представники стверджують, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творення. Божественне буття фіксується лише трансценденталіями, такими як "єдність", "істина", "благо", "краса".

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Розглядаючи проблему еволюції релігійної філософії у XX ст., слід зупинитись ще на одному напрямку — протестантській філософії. Тому, розглядаючи еволюцію протестантизму, неможливо відділити протестантську теологію від протестантської релігійної філософії. В релігії, на думку Гарнака, суттєвим і важливим є лише одне — особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. Бути релігійним — означає наслідувати приклад Христа. По-друге, з точки зору ліберальних теологів, релігію слід розуміти як основну, провідну частину культури. І, по-третє, прихильники ліберального протестантизму намагались замінити догматичний метод у теології історичним.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П'єра Тейяр де Шардена (1881-1955). Основоположник тейярдизму. Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов'язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції. Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, істотно скоригувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи. Основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають у Тейяра де Шардена такі етапи: "переджиття" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення", "ноосфера" і "наджиття".


6. Феноменологія та герменевтика: основні ідеї та представники
Феноменологія - вчення про феномени.

Е. Гуссерль (1859-1938)

«Логічні дослідження». До кризи європейської культури привів не раціоналізм, а установка про те, що наша свідомість є фіксатором об'єктивної реальності. Істина - тотожність значення зафіксованого нами в знаковій формі і нашого сприйняття або споглядання. Критерій істини - самоочевидність. Істина - ідеал, до якого ми ніколи не наблизимося до кінця. Закони - ідеалізуючі фікції.

Герменевтика.

(від греч. Hermeneuen = тлумачити, тлумачити).

Фрідріх Шлейермахер (1768-1834) першим систематично розробив герм.метод. Життя - ціле, тому кожна окрема думка розуміється з цілого і навпаки, - ціле не можна зрозуміти, не зрозумівши частини. Контекст - вся епоха, оточення автора. Будь-який текст - застигла мова, тому метод його дослідження (герменевтика) - діалог між автором і дослідником. Існують два підходи до інтерпретації тексту:

1.об'ектівний, аналізує об'єктивні обставини тієї епохи (граматичний)

2.суб'ектівний, психологічний.

Поль Рікер (р.1913)

Герменевтика - не тільки метод, але і спосіб буття. Культура, історія - символічні. Інтерпретація - діалог між минулим і майбутнім. Висвітити "археологію” (минуле), знайти доступ до "телеології” (майбутнє) - регрессивно- прогресивний метод. Інтерпретація - включення людини в контекст культури.


7. Філософія постмодернізму
Якщо філософія і метафізика, зокрема, це рефлексія знання, то постмодернізм - це рефлексія філософії, рефлексія рефлексії. Поширення в сучасній філософії поняття постмодернізм свідчить про певне незадоволення існуючим положенням справ в багатьох сферах культури, мистецтва і самої філософії. В рамках постмодерна поняттям "модерн" позначається мислення нового часу, осмисляющего процес наукової, релігійної і філософської еволюції, що почалася в Європі з XVII століття. У вузькому сенсі модернізм - художній літературний перебіг кінця XIX - початки ХХ століття. Йдеться про множинності форм раціональності в рамках мистецтва, мистецтва філософії.

Зміни в усіх сферах життя суспільства супроводжуються негативними явищами, які несуть страждання й негаразди багатьом людям. Але оцінювати такі явища тільки в термінах катастрофи теоретично безперспективно. Трансформація - це дія або процес зміни форми, виду, природи або характеру суспільства чи окремої структури.

Трансформуватися - це змінювати форму, переміщатися з однієї форми в другу, змінюватися. Цей процес обумовлює постанову питання про механізм перетворення, вимагає знань про вихідну форму і про риси та властивості нової форми. О.Панарін пише: „Філософія постмодернізму стверджує, що сучасна людина, так само як і культура в цілому, втратила надійні критерії відмінності вади від доброчесності, гарного від огідного, реального від міфу

Сутність принципу постмодернізму найбільш виразно проявляється через переконструювання підходів, розумінь щодо аналізу змін соціальної реальності. Замість єдиної систематизованої соціологічної теорії пропонується набір різних соціологічних концепцій, іноді таких, що не зовсім стикуються і взаємостимулюються між собою. За такого принципу припускається і руйнування меж, кордонів між науковими дисциплінами.

Прихильники концепції постмодернізму підкреслюють роль культурних факторів у перемінах, які відбуваються і які відбудуться у майбутньому. Саме література стала постачальником ідей у суміжні науки. Монстри 20 сторіччя, якими стали засоби масової інформації та індустрія розваг, теж залежні від бібліотеки в пошуках відомостей, фабл, сюжетів.

У постмодерністських творах мистецтва усе відбувається на поверхні. У них відсутні символічні і психологічні глибини. Спроби знайти сакральний іміст викликають скептичну реакцію і є безрезультатними. Повсякденність є центр буття. Відносини переважно поверхневі, вони не зачіпають особистісних глибин душі. Бути серйозними не модно. Іронія замінює серйозну реакцію на Чуттєву ситуацію.


Слов'янська та російська філософія


1. Особливості та основні етапи розвитку слов'янської та російської філософії

Великий, складний і багатий відкриттями шлях пройшла філософська думка російського народу. На ранньому етапі становлення філософське мислення ще не відмежувалося від інших галузей знання і розвивається на основі язичницького світогляду - давньослов'янсь-кої релігії та міфології. Основний філософський елемент язичництва - наївний пантеїзм і початкові натурфілософські уявлення. Проблеми давньоруської філософії стосуються в основному з'ясування понять про душу, взаємодію душі і тіла. Прийняття у 988 році народами Київської Русі християнства стало поворотом у розвитку їх духовного життя. Розширилося коло світоглядних ідей давньоруських мислителів, установилися зв'язки з культурою Візантії, південними слов'янами, народами Європи. Мислителі Стародавньої Київської Русі знайомляться із філософською спадщиною античності: Демокрітом, Сократом, Платоном, Арістоте-лем. Тоді значну роль у поширенні філософських понять відіграють переклади філософських творів Іоана Дамаскіна («Діалектика»), Іо-ана Екзарха Болгарського («Шестиднев»), Філіпа Пустельника («Діоптра») та ін. Завдяки їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії - першоелементи побудови Всесвіту, геоцентричне вчення (Косма Індикоплева), різні трактування взаємостосунків душі і тіла людини, різноманітні наукові відомості про природу. Дальший розвиток російської філософської думки йшов у руслі розвитку морально-практичних настанов і обґрунтування особливого призначення православ'я Русі для розвитку світової цивілізації. Найхарактернішим у такому розумінні стало створення в період правління Василія III вчення ігумена Єлізарівського монастиря Філо-фея «Москва - третій Рим».
Філософія в XVIII ст. в Росії виходить на нові рубежі і дедалі більше теоретично самовизначається. Філософська думка дистанці-юється від офіційного релігійного культу і державної ідеології, набуває відносної самостійності, частково орієнтується на західні філософські зразки і традиції. Теоретична свідомість диференціюється, формуються філософські напрямки: природничий і філософсько-гуманістичний. Природничий напрям філософії всебічно і глибоко реалізується в науковій діяльності Михайла Ломоносова (1711-1765 pp.). Учений збагатив природничо-наукові уявлення про світ і його закономірності, відкрив природний загальний закон збереження матерії і руху, обґрунтував ідею розвитку Землі, намітив шляхи переходу від макромеханічної картини світу до атомно-молекулярної, заклав основи пояснення світу, що опираються на визнання закономірності і взаємозв'язку в русі макро- і мікротіл.
Філософсько-гуманістична сфера найповніше і оригінально відображена в творчості Олександра Радищева (1749-1802 pp.). Філософський трактат «Про людину, її смертність і безсмертя» - спроба обґрунтування якісної своєрідності мислення, спільного і відмінного, логічного та чуттєвого у пізнанні, пояснення явища активності свідомості. Думки Олександра Радищева про циклічний розвиток суспільства, суперечливий зв'язок свободи і тиранії в історії, про суспільний прогрес синтезують досвід європейської і російської історії і відкривають нову сторінку в уявленнях про суспільство. Самобутність російської філософії яскраво виявилася у творчості Петра Чаадаева (1794-1856 pp.). У «Філософських листах» філософ розглядає людину як об'єктивну єдність фізичного і духовного світів. Фізичний світ складається із атомів і молекул - «елементів матеріальних», а їх сукупність утворює всі тіла. Тіла існують у просторі, що пізнається об'єктивними формами зовнішнього світу і, навпаки, суб'єктивно в гносеології філософ розрізняв два види пізнання: досвідне і пізнання через одкровення. Досвідне пізнання осягає фізичний світ і відображається в емпіричних та раціональних формах (через міркування). Специфічною формою пізнання духовного світу виступає одкровення. Своєрідність історії Росії мислитель вбачає в її культурно-географічному розташуванні між Сходом і Заходом. Петро Чаадаев одним із перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної культур. Духовні пошуки теоретичного самовизначення російської філософії, що активно тривали в XVI - XVII стст., в XVIII ст. проходили в атмосфері протиборства двох тенденцій. Перша тенденція — зосередження уваги на самобутності російської думки, поєднання самобутності з особливостями російського духовного життя. Прихильники другої тенденції розглядали Росію в контексті розвитку європейської культури. На їх думку, Росія стала на шлях розвитку пізніше за інші країни Європи і має вчитися у Заходу, і пройти такий же історичний шлях. Найбільш розгорнуте теоретичне і суспільно-політичне оформлення обидві тенденції в соціально-політичному і філософському житті Росії здобули в 40-х - 60-х роках XIX ст. і дістали назви: слов'янофіли і західники.



2. Класичний період російської філософії. Філософія всеєдності В.Соловйова, М.Лосського, Л.Карсавіна.
Філософ намагався створити цілісну систему, що зв'язала б в одне ціле запити релігійного і соціального життя людини. На думку Володимира Соловйова, в основу такої системи знання повинно бути покладене християнство як цілісне релігійне вчення, а не якісь окремі конфесії (православ'я, католицизм або протестантизм), як вважало багато філософських і релігійних мислителів до нього і після нього. Унікальність філософського підходу Володимира Соловйова в тому, що вчення носить екуменічний (вселенський) характер.

Володимир Соловйов пише, що соціалізм - більш справедлива суспільна система, аніж капіталізм. Капіталізм породжує формальну рівність, а соціалізм йде далі, дає людям рівні права на саме життя - освіту, здоров'я, житло. На думку Володимира Соловйова, піклування соціалізму про матеріальну сторону життя цілком природне, справедливе і прогресивне, оскільки матерія так само має свої права. Але людина -не тільки матерія. Людина, задовольнивши матеріальні потреби, нудьгує. Нудно і страшно, що попереду - неминуча смерть. Дійсно, якщо людина приречена на смерть, на розчинення в океані механічних, мертвих сил, то людина подібна приреченому до страти. Порятунком із цієї трагічної ситуації буде віра в те, що у світі побутує не тільки матеріальне, але й вищий духовний початок, який має в собі зміст. Таким початком, вважали російські релігійні філософи, може бути тільки Бог. Усе духовне життя людини основане на тому, що у світі є сенс, без такого переконання людина стає нігілістом, внутрішньо руйнується і перестає бути людиною у власному розумінні слова. Володимир Соловйов виступив проти філософії плюралізму, за якої абсолютної істини немає. Плюралістична філософія часто ототожнюється з суттю демократії і свободи. Заперечуючи присутність у світі абсолютної істини, стверджуючи, що істин стільки ж, скільки людей, і всі ці істини рівні за статусом, така філософія практично підміняє істину думками. Тут має місце змішування права людини на свободу думки з визнанням існування єдиної і абсолютної істини. На захист своєї позиції Володимир Соловйов наводить приклад роботи окремих органів людського організму. Гармонійний зв'язок органів об'єднує їх у єдине ціле, і це ціле не є щось таке насильницьке стосовно окремих органів, а умова їх вільної діяльності. Закон органічної єдності і є абсолютна істина тіла людини. Умова абсолютності істини - єдність, а не довільна плюралістична множинність. діє у світі. У логіці системи всеєдності Володимира Соловйова важливе місце відводиться філософії людини. Суть людини, її природу філософ розглядає з релігійних позиції. Тоді ж підкреслює ідею свободи особистості, ЇЇ високого морального й історичного призначення. У деяких моментах філософ перебільшує можливості людей, і така ідеалізація діалектично зв'язана із зменшенням людини перед лицем всесильності, надмогутності трансцендентних сил, які визнавалися Володимиром Соловйовим. Об'єктивно оцінюючи філософську творчість Володимира Соловйова, варто сказати, що ідеї талановитого мислителя внесли величезний вклад у розвиток російської і світової філософської думки. Чистота помислів і лицарське служіння загальнолюдським цінностям, як їх розумів філософ, можуть і повинні стати прикладом боротьби за духовність, за піднесення моральних потреб та ідеалів у людині.

Філософія всеєдності Лосського

Розглядаючи філософію М. Лосського в контексті традиції російського релігійно-філософського відродження, можна вважати її більш християнською, ніж, наприклад, філософія Соловйова. Сам Лосський відчуває це незбігання, — можливо, тому він весь час намагається підкреслити християнські основи своєї системи, зокрема, в трактуванні ідеї творіння, в онтологічному розрізненні Бога і світу, котре він протиставляє пантеїзмові як такому світоглядові, що не відповідає християнським догматам. "Всі ці вчення, — пише Лосський про пантеїзм, — є логічно неспроможні: якщо Бог є надсистемним началом і система світу створена Ним шляхом абсолютного творчого акту, то існує різка буттєва межа між Богом і світом, між Творцем і створінням: будь-яке буття в складі світу є створіння; навпаки, все надсвітове є нестворене, першопочаткове".Щоправда, прямо відстоюючи християнський догмат творіння з нічого, Лосський одночасно досить своєрідно трактує сам процес творіння, редукуючи його лише до первісного акту створення "неба і землі".Але найбільш виразною суперечністю християнській догматиці є вчення Лосського про передіснування і переселення субстанційних діячів. Він сам усвідомлював його невідповідність традиційним уявленням православ’я, але вважав абсолютно виправданим з точки зору метафізики персоналізму, посилаючись при цьому на Лейбніца, якого розглядав як прихильника цієї ідеї. Відомо, що серед християнських мислителів цього вчення дотримувався Оріген, що й було однією з підстав звинувачення його з боку офіційної церкви. Протиставляючи християнське світорозуміння пантеїзмові, Лосський немовби випереджає можливі звинувачення в пантеїзмі по відношенню до себе, які зазвичай кидаються в бік філософії всеєдності. Чи є філософія самого Лосського філософією всеєдності? І тут відповідь не буде однозначною. Можна сказати "так", оскільки основна теза — "все іманентне усьому" — начебто, прямо вказує на це. В цьому моноплюралістичному вченні "світ сприймається як духовна всеєдність, ієрархічне царство "субстанційних діячів", що проникають один в одного, знаходяться в стані загальної взаємодії і симпатії". З іншого боку, розгортаючи свою систему, побудовану на принципі абсолютної іманентності, Лосський веде мову тільки про істоти світу, особистості, — Бог, здається, не входить до означеного "усього".

Філософія всеєдності Карсавіна

Карсавінські філолофсько-історичні уявлення також ґрунтуються на ідеї всеєдиного суб'єкта. Суб'єкт історичного розвитку - всеєдине людство, "людство як конкретна всетимчасова й всепросторова єдність всіх своїх моментів, аж до умовно останнього, до конкретного індивідуума". Конкретного індивіда не можна визначити однозначно. Визначивши зв'язок між всеєдиним суб'єктом і Абсолютом, Карсавін уводить поняття "індивідуальність", мислячи виявити відношення між суб'єктом і "іншим". Відношення між двома суб'єктами Карсавін розглядає як відношення "себе" до "іншого", "чужого". І тільки через це відношення можливо визначити суб'єкт як індивідуум. Особистість - центральне поняття у філософській системі Карсавіна. На його фундаменті вибудовується розуміння соціальних цілісностей - сім'ї, соціальної групи, нації, культури, людства.

У цілому схема Соловйова про Абсолют повторюється й у Карсавіна. Оскільки Бог є Всеєдність, усе, що існує, входить у Всеєдність, тотожно з Богом. Тому в тому ступені, у якому людина існує, він збігається з Богом, відрізняючись тільки тим, що він є «явище Бога в ніщо». Це означає, що людина є самобутньою всеєдністю, одночасно й тотожне Абсолюту-всеєдності, і відмінне від нього. Саме твердження, що людська особистість є всеєдність, становить основу розуміння людини в Карсавіна.



3. Абсолютний реалізм С.Франка

В своїй метафізичній системі франк розвиває тенденцію російської класичної філософії. Він відкидає пріоритет раціонального в людині і Абсолюті, віддаючи перевагу ірраціональному началу, при цьому повністю не відкидає розум. Франк ставить межу розуму, протте це не веде його до агностицизму. єдиний вірний шлях в пізнанні вищого це визнання що в основі пізнання лежить акт безпосередньої єдності з абсолютом. Ця точка зору за соловйовим наз. Містицизм. Франк переробляє концепцію всеєдності Соловйова для того, щоб забрати з неї скриті протиріччя.Зберігаючи головну ідею про те,що істина філософія може бути тільки містичною філософією, Франк робить обєктом містичного досліду не позамежну реальність, а єдину «потусторонню» реальність нашого світу, реальність самого буття. Найголовнішим тут є містичне сприйняття реальності, шо нас оточує в усіх її проявах.

Містицизм Франка- це містичний реалізм, охоплюючий весь світ, та не обмежений простим сприйняттям даного, а той, що потребує заглиблення в кожний елемент цього світу заради виявлення в ньому всієї повноти.Розуміння Абсолюту як абсолютне буття лише дає підхід до онтологічної системи, яку намагається побудувати Франк. Єдиність свідомості та буття в рамках «гносеологічного монізму» ставить під питання фундаментальність людини, її самостійне значення в структурі реальності. Це заперечує задум Франка: довести абсолютну первинність та фундаментальність особистості, заснувати розуміння світу як ієрархії особистостей.В звязку з цим важливою задачею «містичного реалізму» є розвиток нової концепції людини, що має уявлення про положення людини у світі, її значення перед обличчям Абсолюту.

Згодом Франк зніме розрізнення між двома актами: містичним і пізнавальним і буде твердити що не має різниці між зображенням і субєктом пізнання. Таке пізнання наз. Містичним володінням самого буття. Філософія С.Л.Франка заснована на традиціях неоплатонізму та співіснує разом з найвпливовішими сучасними їй напрямами: філософією життя, інтуїтивізмом, феноменологією, філософією діалогу. система абсолютного реалізму С.Л.Франка поєднала в собі своєрідні особливості російських пошуків життєво-релігійної правди (онтологізм, ідеї всеєдності та соборності, соціально-етичне спрямування) з прискіпливим логічно-теоретичним аналізом основних філософських проблем на основі критичного переосмислення російської та західної філософських традицій, що дає підстави повертати її до загальноєвропейського філософського дискурсу.


4. Екзистенційний напрям російської філософії: Л.Шестов та М.Бердяєв

Проблема людини є однією з пріоритетних у будь-якій гуманістично орієнтованій філософії. Однією з таких гуманістично орієнтованих течій в філософії стає екзистенціалізм або філософія існування. Вона виникла напередодні першої світової війни в Росії, як ірраціоналістичний філософський напрямок. Перебіг світових історичних подій сприяв тому, що даний напрямок філософії отримав своє подальше розповсюдження в Німеччині та Франції. Екзистенціалізм зробив спробу протиставити індустріальному технізованому, раціоналізованому світу свободу самовиразу особистості. Розгортаючи критику науки і техніки, екзистенціальна філософія протиставила раціональні форми чуттєвим, емоційним, підсвідомим.

Засновниками та найбільш яскравими представниками екзистенціального напрямку в філософії Росії були Л. Шестов та М. Бердяєв. З часом М. Бердяєв, як "батько” екзистенціальної філософії, стає філософом із світовим ім’ям, засновником теорії персоналістичної революції. ХХ століття стало таким часом для людини, коли вона переходить до нової якості свого світогляду. Бердяєв розроблює свою філософську концепцію в умовах розвитку екзистенціальної філософії в країнах Заходу, яка розкривала всю трагічність стану людини, що повернулася обличчям до всесвітнього "Ніщо”. В цих умовах Бердяєв стає саме тим мислителем, який бачить позитивний момент людського існування й своєю філософією закладає основи для нової світоглядної системи, призваної прийти на зміну існуючійраціоналістичній філософській традиції. Основними установками такого нового світогляду є: людина – це перш за все свободна істота. Свобода є не просто свобода волі, свобода вибору між добром і злом. Свобода не вибирає, вона творить своє індивідуальне добро і зло. Свобода притаманна людській природі, свобода людини первинна по відношенню до її природних та соціально-матеріальних залежностей, які людина має в своєму житті.

Кожна людина – унікальна, тому немає й не може бути ніяких приписних загальних істин, однаково істинних для всіх. Свобода є не тільки те, що я потребую для себе від других, але й моя міра дозволу другому бути самим собою.

Філософія Бердяєва відкриває таку світоглядну перспективу при якій різні аспекти людської свідомості й досвіду стають частинами єдиного процесу творчості життя. В основу філософствування М.Бердяєва, перш за все, був покладений принцип антропологізму – "людина передує філософії, людина – передумова будь-якого філософського пізнання”.

Все своє життя людина знаходиться у стані боротьби двох своїх істотних начал: природного та духовного. Ця боротьба духу з об’єктивацією виражається в екзистенції: розумінні, духовних пошуках, почуттях, переживаннях, сподіваннях, розчаруваннях людини. Буттєва суть особи полягає в її здатності перервати поступовість, вийти за межі досягнутого, створити принципово інший спосіб осягнення світу. Істинне джерело саморозвитку особи – її власна воля, внутрішні установки, сила її духу. Духовне життя людини є самою реальністю. Людина – суб’єкт пізнає не об’єкт, а існування людини і саме через людину – існування світу і Бога. Існуючи, людині тяжко розробити поняття, що ж є дух, але можна зрозуміти та усвідомити ознаки духу – свободу, творчість, любов, милосердя, цілісність.

Духовний світ завжди з людиною, навіть, коли людина цього не усвідомлює. Вона живе своїм земним життям, але постійно, протягом свого буття, зустрічається, торкається, продукує ту духовну субстанцію, яка присутня як в ній самій, так і в усьому світі.

Особа – це творення себе і світу. Їй притаманні незавершеність і відкритість до творення і реалізації будь-яких проектів. Саме в особистісному виразі людина здійснює вплив на соціальні обставини свого життя, творить їх, формує свою долю. Бердяєв вважає, що основне призначення філософії "мучитися смислом життя і особистої долі”. Будь-яка проблема стає філософською саме тоді, коли вона має безпосередній зв’язок з проблемами смислу і сутності людського буття.

Почуття довічного страху людини перед смертю, небуттям породжує такі екзистенціальні стани як туга, скорбота, нудьга. Ці стани, які формуються у надрах свідомості, потребують виходу у філософських роздумах, які надають розуміння суті особистісного життя людини.

Страх смерті є предільний страх. Перемога над страхом смерті є перемогою над страхом взагалі. Але пізнання істини дається не страхом, а перемогою над страхом. Перемога над страхом смерті, але й над самою смертю є реалізацією особи.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ ШЕСТОВА

Оригінальний мислитель світового масштабу, Л. Шестов сформувався під впливом поглядів Ніцше, Достоєвського, Толстого. Сприйняв ряд ідей Платона, Плотіна, Канта, Паскаля. Філософію Л. Шестов розглядав не як спосіб розумового функціонування, а як виявлення першооснов людського життя, спрямовуючи основну увагу на розгляд долі особи, однієї, неповторної і єдиної в принципі, який вона сповідує. В ім'я цієї єдиної особи він боровся із загальним, універсальним, із загальнообов'язковою мораллю та логікою, що протистояли добру і злу життя. Обстоюючи свободу думки, яка може бути тільки думкою власною, хоче цього чи не хоче людина, проте рано чи пізно їй доведеться визнати непридатність всілякого роду шаблонів і почати творити самій. Загалом для Л. Шестова істина як універсальний атрибут знання і є та брехня, яка загороджує шлях до істини живого субстанційного одкровення - дійсно вільного, особистого, єдино сутнього мислення. Тому слід вивільнити думку з ярма небуття перед "лицем знання", відродити божий дар, чудо мислення як творчого, неможливого. "Любов до ближнього і співчуття, - зазначав Л. Шестов, - вбивають в людині віру і роблять її у філософських поглядах позитивістом чи матеріалістом. Коли вона бачить чуже горе, то перестає роздумувати, бо хоче діяти. Думати, справжнім чином думати людина починає тільки тоді, коли вона переконується, що їй нічого робити, що у неї руки зв'язані. Звідси, вірогідно, всяка глибока думка повинна з'являтися з відчаю" сприймав Л. Шестов загальновизнаних істин, так і не сприймав він загальнообов'язкових принципів моралі через їх всезагальність. "Моральні люди, - писав він, - самі мстиві люди, і свою моральність вони використовують як краще і найбільш витончене знаряддя помсти. Засуджуючи будь-який ідеологічний утопізм, вчений закликав до тверезості і конкретності дії, цінування життя на землі, обстоював новий тип філософії про людину, її дух, права та свободи людського індивіда перед культом необхідності, вимагав особистого вдосконалення людини, де свобода та індивідуальність не придавлюються ніякою необхідністю і всезагальністю. Спасіння людини від соціального та духовного рабства Л. Шестов вбачав у вірі, протиставляючи її бездуховному знанню, пошукам "свого Бога" і надії на власне "божество". Він вважав, що тільки це відкриє перед людиною можливості П самореалізації; незважаючи ні на страх буття, ні на норми всезагальної моралі, вона зможе стати по той бік добра і зла.
Категорія: Різні філософські дисципліни | Додав: djkvinta (21.07.2012)
Переглядів: 5413 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 185
Друзі сайту
Статистика

Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz