Понеділок, 20.11.2017, 04:01
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Різні філософські дисципліни

Філософія (СПЕЦІАЛІСТ)
Онтологія, метафізика та діалектика


1. Буття як філософська проблема. Основні форми буття

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V-IV ст. до н.е.). в період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи її як вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу, базу якого складали боги і традиції. У філософських бесідах Парменід обґрунтовував наявність у світі нової сили, здатної отримувати світ людини, і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, - необхідність, що, насамперед, асоціювалася за порядком. Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося перспективним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Так, Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку філософів, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходи за сферу об'єктивності і обґрунтовувати усе суще. Німецький філософ-екзистенціаліст М.Хайдеггер (1889-1976) віддав сорок років життя вивченню проблеми буття. У своїй праці „Буття і час” він вважає необхідним поновити питання про буття, відведене, на його погляд, європейською філософією у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття, на його погляд, було і лишається головною справою думки. Французький екзистенціаліст Ж.П.Сартр (1905-1980) відмітив, що життя - чиста, логічна тотожність з собою самим. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. Філософ Г.Сковорода виділив три світи: мікросвіт, макрокосм і світ символів. Матеріаліст І.Франко розумів під буттям природу.

Основні форми буття.

Існують такі форми буття:

1. Буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто створених зусиллями людини);

2. Буття людини;

3. Буття соціальне, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття суспільства як цілого;

4. Буття ідеальне (духовне), що поділяється на суб'єктивоване ідеальне (індивідуальне), об'єктивне (поза індивідуальне) і об'єктивоване ідеальне (сукупність завершених творінь духу);

5. Буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям);


2. Походження і сутність свідомості і як філософська проблема

У світі довкола нас немає нічого дивовижнішого і загадковішого за людський розум, інтелект, свідомість. Стало звичайним твердження: все, що існує поза нами і нашою свідомістю, є нічим іншим, як конкретними різновидами і формами матеріального. Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості. Вони знаходять свій вияв у мові і, головне, в діях, діяльності людини. Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII—XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії. У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики


3. Діалектика і метафізика як вчення про розвиток і способи філософування. Зміст і різновиди діалектики. Альтернативи діалектики

Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. З’ясовуючи закони діалектики, користуються такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Категорії — це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій. Абстрагування — це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п. Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо. Альтернативи діалектики. Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е,), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення. Термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? 1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. 2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. 3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. 4. У розумінні спрямованості розвитку. Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.


Гносеологія та епістемологія

1.Предмет гносеології та її базові категорії (пізнання, суб’єкт, об’єкт)


Епістемологія(грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

2. Види рівні та форми пізнання

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з "живого споглядання". Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на органи чуття людини. Сприймання — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Уявлення - це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії. Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.



3. Істина та її критерії. Теорії істини.

Питання Понтія Пилата до Христа – «Що є істина?» - було і є одним з головних питань філософії.

Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм). Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання).

Істина у суто пізнавальному плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням аб'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання проте, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльносьті як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому.

Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченим процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного. Абсолютна істина – це повне, адекватне відображення в людській свідомості обєктивного світу. Це істина цілцісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися. Відносна сторона істини саме в такій неповноті, неостаточності.

Проблема відповідності знань об'єктивній реальності відома в філософії як проблема істини. В структурі знань є два боки: один залежить від як фізіології людини так і від культури та іст. епохи, мови. Другий залежить від об'єктивної реальності, від специфіки явищ та процесів що відображаються свідомістю. Зміст наших уявлень та знань, які не залежать ні від людини, ні від людства наз. об'єктивною істиною

В іст. філософії виділилися два способи відокремлення в наших знання тошо, що не залежить від людини: Платон - істина-знання про вічні, незмінні ідеї. Другий спосіб: чуттєве споглядання, спостереження. Бекон - істина - долька часу", але це означ, що вона залежить від людини, тому Гобс - створив формулу: істина - донька розуму. Кант: виявлення об'єктивного критерію істиннтсті знань - центральне завдання філософії. Об'єктивна істина не є щось застигле, але виступає, як об'єктивний зміст наших знань, що перевіряються на практиці. Спираючись на теорію пізнання: 1) об’єктивний світ змінюється; 2) Змінюються та розвиваються пізнавальні засоби; 3) знання, що виростають на основі практики змінюються та розвиваються, змінюються і об'єктивна істина. Форма вираження об'єктивної істини, яка залежить від конкретних умов назив. відносною істиною. Таким чином весь розвиток людського пізнання, в тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, які більш точно чи повно виражають об'єктивну істину. Повне, всебічне знання про якесь явище наз. абсолютною істиною.

Істина завжди конкретна. Але існують інші соціально значимі оцінки: корисні та некорисні знання, причому корисність, а істинність не завжди співпадають, необхідно врахувати соціальний та культурний контекст в якому використовуються знання. В першу чергу це відноситься, що торкаються питань світогляду, ідеології, політики і т.д. Оцінка - невід'ємний компонент свідомості, що залежить від суб'єкта, з другого боку залежить від об'єктивних умов. Цінності - характеристика не речі як самої по собі, явищ дійсності, включених прямо або опосередковано в суспільні відносини, це прояв соціального буття речі, має таким чином суспільну причину. Типи цінностей розрізняють за предметом ціннісного відношення (матеріальні та духовні) та за суб'єктом (індивідуальні, групові).


4. Знання як предмет епістемології


Епістемологія (від грецького-Предмет пізнання знання) – галузь філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, з'ясовує умови його істинності.

Пізнання охоплює знання і засоби здобування. Знання - уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Знання предмета, який не створено людиною, виглядає як відповідь на запитання: «Що є предметом?». Скорочено таке знання іменують: знати, що. Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися відповіддю не лише на питання: «Що є предметом?», але й на запитання: «Як створити предмет?». Знання відповіді на питання скорочено іменують: знати, як. Засобами пізнання можуть служити речі і процеси природного або штучного походження, що використовуються людиною в пізнанні: органи чуттів, прилади і спостереження за їх допомогою, експеримент і вимірювання в ньому, мислення в поняттях та інтуїція.

Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і його носія - людини, яка застосовує засоби пізнання. Таке покликання обумовлює їх залежність від властивостей людини і предмета пізнання.

Розкриття суті пізнання вимагає не тільки встановлення його змісту, елементів, але й виявлення їх ролі у взаємозв'язках. Суб'єкт пізнання - це людина, яка володіє свідомістю, здатна споглядати і перетворювати світ. Об'єкт пізнання - це частина світу, що стала предметом споглядання і перетворення людиною. Співвідношення споглядання і перетворення визначається можливостями людини і властивостями об'єкта пізнання. Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, що виникає разом з формуванням людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх видів їх життєдіяльності. Якщо ж не ставиться будь-яка пізнавальна мета, що стосувалась б практики, то таке пізнання є стихійним і разом з тим емпіричним, бо не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі стосунки предметів повсякденного досвіду. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання є й формою практики, бо безпосередньо вплетене в практичну діяльність. Метою ж пізнання є не пізнання світу, а саме виробництво предметів, що зрештою неможливе без певного знання пропредмети та знаряддя праці, способи їх зміни, застосування та ін. А це вже не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання, що виникає, іманентне практиці, що зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності. Філософ Френсіс Бекон підкреслював: якщо самі поняття, будучи основою всього, спутані і необдумано абстраговані від речей, то нема нічого міцного в тому, що побудовано на них. Співвідношенням споглядання і перетворення задається і знання, що набувається: опис явищ або відтворення суті, знання що або знання як.

5. Метод і методологія

Методологія (гр. - спосіб, метод — наука, знання) - вчення про правила мислення при створенні теорії науки.

Методологія — це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження.

У Гносеології притаманний методологічний плюралізм, відсутність обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. До них відносяться: філософські методи (діалектичний – це дає змогу розглядати процеси і явища в динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття (філософії, політики, моралі, мистецтва тощо) герменевтичний, феноменологічний та ін.); загальнонаукові методи (структурно-функціональний, системний, імовірнісний та ін.); загальнологічні прийоми.


Соціальна філософія

1. Соціальна філософія: предмет, та основні критерії


Соціальна філософія - це дисципліна, що вивчає соціальне буття, та частиною теорії пізнання, адже вона вивчає соціальне пізнання та соціальні умови пізнання. Проте як дисципліна філософська, що прагне повного самообгрунтування, соціальна філософія розглядає розуміння соціального буття як ключ до пізнання будь-якого буття, а з'ясування соціальних умов пізнання як ключ до будь-яких умов пізнання, будь-яке пізнання розглядає як соціальне. Та сама двоїстість зберігається у співвідношенні соціальної філософії та філософської антропології: адже будь-яке суспільство є суспільством людей, а будь-яка людина є істотою суспільною.

СФ -це вид розумової діяльності, теоретичне осмислення відношення людини і суспільства, вчення про загальні засади суспільного та індивід. Буття.

Об’єктом СФ. – є суспільство, соціальні явища і процеси.

Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір.

Основними сторонами соц. філософії є: онтологічний аспек (стосується бт розвитку людини в сусп.), аксіологічний (повязаний з ціннісними орієнтаціями вибору в суспільстві), Гносеологічний (можливості пізнання меж соц. піз, та досвіду.)


2. Історичний розвиток соціально-філософської думки: зародження, основні періоди та сучасний стан

Дослідник Андрущенко виділяє основні періоди соціально-філософського знання:

- Передісторія соціальної філософії (Сократ, Платон, Арістотель).

- Середньовічний період соціально-філософського знання.

- Державотворча спрямованість соціальної філософії 16-18 ст.

- Німецька класична філософія: проблема побудови універсальної моделі соціального знання.

- Сучасний розвиток соціально знання (К. Попер, Р, Арона)

Уважне ознайомлення з історією розвитку філософської думки дає змогу стверджувати, що соціальна проблематика аж ніяк не була периферійною, додатковою або продовжуваною. Навпаки, у більшості теоретиків від Конфуція до К.Поппера вона була пріоритетною. Власне, з неї й розпочиналися філософські роздуми, її ж розв'язанню вони були підпорядковані.

Історико-філософське знання соціальної реальності зафіксоване в працях класиків соціальної філософії - від Конфуція, Платона та Арістотеля до К. Маркса, М. Вебера та К. Поппера, тобто від 500 року до н.е. й до сьогодення. В Арістотеля соціум ототожнювався з державою, людина трактувалась як політична істота.

У творах Н. Макіавеллі у творі «Державець» розглядає державу у вигляді однієї складових соціуму. Т. Мор у творі УТОПІЯ дав розгорну критику суспільства, побудованого на приватній власностіта соціально-політичних відносин. Вперше прослідковується виклад ідеї усуспільнення виробництва.

Безперечним надбанням досліджуваної галузі філософського знання є, зокрема, книга арабського мислителя Шахрастані «Релігійні секти та філософські школи», історико-філософський трактат Уолтера Берлі «Книга про життя та смерть стародавніх філософів і поетів», фундаментальні дослідження Й.Фосса «Про філософію та школи філософів», Г. Хорна «Історія філософії в семи книгах», Я.Бруккера «Критична історія філософії від створення світу й до нашого часу» та Деланда «Критична історія філософії».

Одним з перших структуровану історію еволюції соціально-філософської думки написав великий німецький філософ Г.Гегель. Гегелівська концепція історії філософії впродовж тривалого часу вважалася найавторитетнішою. Особливе місце в історії філософії належить творам Дж. Віко, Ш.Монтеск'є, Вольтера, Й. Гедера, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Л.Фейєрбаха, Г.Гегеля. «Лекції з історії філософії», що найфундаментальнішими дослідженнями історико-філософського процесу.

Післягегелівський період розвитку історико-філософської думки характеризується працями Галича «Історія філософських систем» та «Лексикон філософських предметів», Гавриїла (Воскресенського) «Історія філософії», Ф.Ланге «Історія матеріалізму» та Ібервега «Нариси історії філософії» .

Марксистська історико-філософська концепція викладена К.Марксом та Ф.Енгельсом у таких творах, як «Німецька ідеологія», «Святе сімейство», «Тези про Фейєрбаха», «Анти-Дюрінг» та «Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії».

Сучасна західна історико-філософська думка репрезентована передусім такими працями, як «Історія нової філософії в її зв'язку із загальною культурою та окремими науками» В.Віндельбанда, «Великі філософи» К. Ясперса, «Історія західної філософії» Б. Рассела, Е. Фуллера, І.Берджеса, Ф.Коплстона, І.Коллінза, Р.Г.Коллінгвуда, А. Лавджоя та ін.

Сучасна соціальна філософія стоїть і перед такою проблемою, як структуризація історії еволюції свого предмета. Схема поділу соціального знання на «ідеалістичне» (домарксистське, ненаукове)та «марксистське» (діалектико-матеріалістичне, наукове), що використовувалася раніше, виявилася загалом хибною. Так звані домарксистські мислителі були науковцями в галузі соціального пізнання не меншою мірою, ніж їхні марксистські побратими.

Історія соціальної філософії не може бути «донауковою» та «науковою» так само, як і математика, фізика чи інша галузь природничого знання. Вона має загальну логіку еволюції свого знання, яке більшою (чи меншою) мірою наближається до істини, підступається до неї з того чи того боку. Історик соціальної філософії якраз і має визначити зазначені «міру» та «бік», вичленувати відповідні «блоки» соціального знання, площини їхніх перетинів, лінії тяглості та наступності.


3. Соціальні закони та їх специфіка

Соціальний закон — об'єктивний та повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій.

Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та спільнотами, виявляючись у їх діяльності. Це відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними та соціально-професійними групами, містом та

селом, суспільством та соціальною організацією, суспільством та трудовим колективом, суспільством та родиною, суспільством та особистістю.

Як і закони природи, соціальні закони постають у природному плині подій. Вони становлять собою результат цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів у соціальних ситуаціях та об’єктивних зв'язках (причинних, функціональних та ін.).

Закони розрізняють за часом їхніх дій. Загальні закони діють в усіх суспільних системах. Дія специфічних законів обмежена однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані з переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного нагромадження капіталу).

Соціальні закони розрізняють також за ступенем спільності. Одні закони характеризують розвиток соціальної сфери загалом, інші визначають розвиток окремих елементів соціальної сфери: класів, груп, націй тощо.

За способом вияву закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні закони визначають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій в конкретних умовах. Статичні (стохастичні) закони, на відміну від динамічних, не детермінують соціальні явища, а відображають головні напрями змін, їх тенденції за збереження стабільності соціального цілого. Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні динамічні закони фіксують суворо детерміновані зв'язки розвитку соціальних явищ, наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами.

Різновидами стохастичних законів можуть бути як закони розвитку (наприклад, задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб населення, розвиток самоуправління), так і закони функціонування (скажімо, єдність формальної і неформальної структур трудового колективу, розподіл рольових функцій у сім'ї).

Взявши за основу форми зв'язку, виділяють п'ять категорій соціальних законів.

1. Закони, які відображають інваріантне співіснування соціальних явищ: якщо існує явище «А», обов'язково повинно існувати і явище «Б».

2. Закони, які відображають тенденції розвитку: зміну структури соціального об'єкта, перехід від одного порядку взаємовідносин до іншого.

3. Закони, які встановлюють функціональну залежність (коваріацію) між соціальними явищами, тобто залежність, за якою зміни елементів системи не зумовлюють суттєвої зміни структури.

4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між соціальними явищами та лише з функціональної, тобто не обов'язкової точки зору.

5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами.



4. Людина як біосоціальна та духовна істота. Співвідношення понять особа, індивід, людина.
В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особи і суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору. Факт залежності суспільства від особи є очевидним. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід.

У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття "індивід", "індивідуальність", "особистість".

Поняття "особа” характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Поняттям "індивід" позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду "людина розхумна", але й певної соціальної спільноти. Індивід - одиничне буття соціального, певний "атом" соціуму. Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно.

Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. Індивідуальність є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину від усіх інших. Кожний індивід - носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повиненн виявляти свою виключність, неподібність до інших. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. людині – це особлива — розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот;

Особистість - це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона - суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненями вона зобов'язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю - означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси - і бути відповідальною за свої вчинки. основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність, моральність, здатність до творчо


5. Суспільна та індивідуальна свідомість. Форми суспільної свідомості
Свідомість, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість - це духовний світ кожної особистості. Людина яку суспільна істота бачить світ скрізь призму певного соціуму - суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості, відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивіда, вона завжди виявляється в суспільній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної свідомості, в іншому - філософської, наукової, у третьому - художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої без конкретної суспільної форми, просто не існує.

Суспільна свідомість і є існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства. Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні об'єктивні форми духовної культури людства - в мову, в науку, філософію, мистецтво, мораль, право, релігію. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійно, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються, від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.

У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення.

За пізнавальними можливостями і особливостями відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості - емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний теоретично оформлена сукупність ідей, поглядів, переконань, що узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомості, відрізняються послідовністю, логічністю).

Отже можна зробити певні висновки щодо закономірностей і особливих рис свідомості:

- свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу: її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування;

- свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності - теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);

- свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм;

- свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання і спілкування.


6. Проблема свободи вибору та основні її розв’язки.
Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють один одного.

Розрізняють негативне визначення свободи (як "свободу від") і позитивне ("свободу для"). В першому випадку маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагається позбутися. Потреба свободи в цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всім живим істотам. Однак, люди не вільні у виборі об'єктивних умов свого життя. Іст. необхідність - це і є сукупність об'єктивних обставин і умов життєдіяльності людини.

Позитивне визначення свободи - передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода - це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Соціально-економічні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності - завжди нонконформіте, він - "не як всі", дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.


7. Суспільство як стабільна функціонуюча та динамічна система. Основні сфери суспільного життя. Праця та суспільне виробництво

Суспільство – це поняття, яке фіксує предмет соціальної філософії; воно являє собою певне єдине ціле, яке складається з людей, що пов’язані між собою різним ступенем спільності, яка дозволяється на достатньо високому рівні розвитку людей. Суспільство – це єдиний соціальний організм, внутрішній устрій якого являє собою сукупність характерних для даного устрою багатоманітних зв’язків, в основі яких лежить людська праця. Суспільство є цілісною системою життєдіяльності людей.

Суспільство є цілісна система взаємозв’язків і взаємовідносин, яка має свої структурні компоненти.

Структура суспільства має два аспекти: по-перше, це те, що має назву соціальної структури суспільства, тобто сукупіність мікросоціумів – соціальних груп, спільнот, які є суб’єктами суспільного життя, по-друге, це є система основних сфер життєдіяності суспільства.

Малі соціальні групи – це малочисельні соціальні групи , члени яких об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їх емоційних відносин і особливих групових цінностей і норм поведінки ( сім’я, виробничі бригади, шкільні класи). Великі соціальні групи – це мешканці одного села чи міста , працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Великі соціальні групи – етнічні спільності ( племена, народності, нації), вікові групи ( молодь, пенсіонери) , об’єднання за статтю ( чоловіки, жінки) – це багаточисельні об’єднання.

Поняття сфера суспільного життя відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори, як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних і природних вимірах.

Прийнято виділяти основні підсистеми:

1) матеріальна сфера – сфера охоплює процеси матерільного виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили і виробничі відносини,науково-технічних прогрес і технологічна революція

2) соціально-політична сфера – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві – національні групові, міждержавні тощо. Ця сфера охоплює такі явища як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації.

2) Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості ( як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від від однієї інстанції до іношої ( засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

3) Культурно- побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми ( організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного житття призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому має стояти людина , що охоплює всі сфери життєдіяльності , єднає їх.

Під категорією суспільне виробництво ми розуміємо виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форми спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.

Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини - це не просто природний, біологічний процес. Тут, як при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку "людську силу" доцільніше отожнювати з поняттям "життєва сила".

Однією із сторін виробництва людських сил є "духовне виробництво". Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Культурно-історчним результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини, насамперед наука та мистецтво.


8. Розвиток суспільства: джерела, рушійні сили та критерії суп. пргресу
Якщо говорити про рушійні сили розвитку суспільства – треба виходити з діалектики. Діалектика заявляє, що рушійною силою розвитку всього є суперечності. У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства виступають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва і обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Рушійні сили розвитку суспільства насамперед пов’язані з діяльністю людей. Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи ( стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи, кожного соціального інституту(держави, освіти), соціальних спільнот, людства є інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей, їх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Серед численних інтересів особливе місце належить матерільним інтересам. Матерільний інтерес, тобто відносини власності є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти, чи роз’єднує їх. Макіавелі говорив про майновий інтерес як головний інтерес в поведінці людей. Задоволення інтересів одних людей натикається на інтереси інших людей . Таким чином між інтересами виникає конфлікт. Результат – боротьба ( як мирна, так і немирна). Соціальні , рушійні сили розвитку суспільства – це діяльність людей, соціальних груп, верств, соціальних спільнот, в основі яких лежать певні інтереси, які здійснюються через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Соціальна активність особистості проявляється через діяльність різних соціальних спільнот, до яких вона належить. Активна роль особистості у сфері виробництва – вдосконалення знарядь праці і накопиченого досвіду, у соціальній – через вплив на інших людей; у політичній – так само , як у попередній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні, у духовній – у засвоєнні, створенні і вдосконаленні духовних цінностей. Серед великих , малих і середніх соціальних груп найбішою мірою суб’єктами суспільного розвитку виступають великі соціальні групи-етнічні спільності, об’єднання за статтю, вікові. Серед великих суспільних груп найважливіша роль як суб’єктів розвитку суспільства належала класам . Для марксизму була характерна абсолютизація ролі класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства. Апологетика класової боротьби суперечить реаліям суспільного розвитку 20 ст. – у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або їх взагалі немає. Теорія соціальної стратифікації говорить, що класи зникли , залишилися страти, а похідна від неї теорія соціальної мобільності говорить, що сьогодні говорити про антагонізм між робітником і капіталістом –оскільки вчорашній пролетарій може стати капіталістом і навпаки. Страти характеризуються мобільністю, рухливістю До великих соціальних груп належать соціальні верстви, які не мають ознак класу – інтелігенція, частина певного класу – кваліфіковані робітники. Інтелігенція складається з підсистем : науково-технічна, яка з початком науково-технічної революції, мабуть, є однією з суттєвих рушійних сил розвитку суспільства; духовно-творча, яка відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного житття суспільства тощо.

Діяльність народу створює спадкоємність розвитку суспільства, народ є творцем історії . Народ створює матеріальні цінності , є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їх праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства. Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних перетворень. Народ – творець усіх духовних цінностей.

Ще одним суб’єктом суспільного розвитку є покоління. Х.Ортега-і-Гассет намагався зобразити конфлікт поколінь як універсальну рушійну силу історії. Суб’єктами розвитку є також соціально-етнічні спільності – більш –менш стійкі історично сформовані угрупування людей.


9. Культура і цивілізація
Поняття "культура" виникає одночасно з формуванням науки Нового часу. Цей латинський термін спочатку означав культивування, обробку землі, щось таке, що має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у 16 ст., коли здійснилися величезні зміни у соціально-економічному становищі людини, в її взаємозв'язках з природою, з'являється ідея людини-творця як володаря природи. Саме тоді виникає уявлення про кульутру як про штучний, надприродний світ соціуму в протилежність природному світові. Культура постає як світ людини, її творчої діяльності.

У буденному розумінні культура - це сукупність цінностей, духовного і матеріального багатства людства. Дійсно, певним чином всі предмети матеріального і духовного виробництва є сферою культури, предметним втіленням здібностей людини, її сутнісних сил та відносин. Але культуру не можна розуміти лише як емпіричну сукупність результатів людської діяльності, це - лише її зовнішня, предметна сторона. У філософії проблема культури розкривається як проблема зміни, розвитку самої людини. Сутність і сенс культури полягає у реальному історичному процесі самостворення людини. Культура є способом і засобом саморозвитку здібностей індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою "олюднення" самої людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає саме за розвиток людини як людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі людські здібності і властивості, має людську форму, відображує історичний досвід, знання, смисли, значенн, потреби, цінності.. Світ людської культури - це і природа, і суспільство, уся оточуюча дійсність. Культура відбиває смисли і значення людського існування, вона є проявом самовиробництва, саморозвитку людини. Тому культура не починається там, де закінчується природа, вона не є певною надбудовою над природою. Культура є способом і формою людського ставлення до природи, що передбачає відношення до природного середовища як до суверенної цінності. Культура є, разом з тим, способом і формою "олюднення" суспільства і індивіда. Саме в ній складається надбіологічна програма поведінки, спілкування, діяльності, що в сукупності створює соціальний досвід (знання, зразки, навички, соціальні цілі і ідеали, цінності і норми). Культура зберігає, транслює і продокує ці програми як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемо судити про те, хто ми є в цьому світі, якими є межі і масштаби нашого існування, що взагалі означає - бути людиною.

Поняття цивілізація встановлюється для визначення рівня культури. Французькі просвітники називали цивілізованим таке суспільство яке засноване на началах розуму та справедливості. В 19 ст. це поняття вживалось як характеристика капіталізму вцілому. В концепції Шпенглера цивілізація це певна заключна стадія розвитку будь-якої культури. Він тлумачить цивілізацію не як злет а як омертвіння відповідної історичної культури.

10. Глобальні проблеми сучасності та головні суспільно-політичні процеси

До глобальних проблем належать охорона навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча та демографічна проблеми, мирне освоєння космосу і багатств Світового океану, подолання економічного відставання країн, ліквідація небезпечних хвороб, статус людини в сучасному світі і її майбутнє та інші.

Характерною рисою глобальних проблем можна вважати їхній динамізм. Він означає, насамперед, можливість збільшення кількості проблем, що зараховуються до глобальних, а також вірогідність ослаблення чи посилення гостроти однієї з них. Тому важливо вчасно оцінити ті проблеми, які можуть набути глобального характеру, і вчасно виробити реакції суспільства на гострі питання сучасності.

Для розуміння суті і шляхів вирішення глобальних проблем необхідно з'ясувати походження і природу, причини загострення. Напр., історія знає такі приклади: в Греції, Малій Азії та інших місцях люди викорчовували ліси для одержання в такий спосіб орної землі, вони не уявляли, що тим самим поклали початок нинішньому запустінню цих країн, позбавляючи їх центрів нагромадження і збереження вологи. Теж саме відбувалося в Півнчній Італії, де на південному схилі Альпійських гір люди вирубували хвойні ліси і не передбачали, що знищують умови для розвитку місцевого скотарства. Це факти із стародавньої історії, але період НТП нового часу, коли людство залучило до своєї діяльності практично всі ресурси нашої планети, вже дали чимало трагічних прикладів такого типу, хоча б Закарпаття.

Глобальні проблеми мають соціоприродний характер. Вони водночас і природні, і соціальні. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби. У системі суч. глобалістики важливе місце посідають проблеми війни і миру. У наш час ядерна війа неприпустима, уній не буде ні переможців, ні переможених. Тому найскладніші проблеми, конфлвкти треба і можна вирішувати тільки політичним шляхом.

Важливо усвідомити, що сьогодні небезпеку для людства становлять не тільки воєнні конфлвкти, застосування сучасної воєнної техніки, а й мирна техніка. Уявлення про екологічну чистоту АЕС давно виявилося міфом. Різниця між воєнною і мирною ядерною технікою лише в тому, що перша знищує все живе швидко, а друга - поступово, але й та й інші неминуче підривають коріння його існування. Велику загрозу природі і людині становлять "кислотні дощі", які виникають в наслілдок викидів в атмосферу різних хімічних сполук. Дедалі гострішого характеру набувають на нашій планеті проблеми "водного голоду" і забезпечення людства мінеральною сировиною та енергією, а також демографічна проблема (демографічний вибух в країнах Африки, Азії і Латинської Америки). До 2025 року населення світу зросте до 3 млрд. чоловік.

Глобальні проблеми сучасності тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені, тому ізольоване вирішення їх практично неможливе.

Категорія: Різні філософські дисципліни | Додав: djkvinta (21.07.2012)
Переглядів: 2781 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 158
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz