Середа, 20.09.2017, 13:01
Вітаю Вас Простой прохожий | RSS
Музика та навчання - сайт Dj Kvinta
Головна » Статті » Навчання » Різні філософські дисципліни

Філософія (СПЕЦІАЛІСТ)
Вступ до філософії

1. Світогляд та його структура
Кожна людина має певне світобачення, світосприйняття, тобто свій світогляд. Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Інакше кажучи це теоретичне і практичне освоєння світу, не лише погляд на світ, але і орієнтація в ньому. Світогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля, світорозуміння.

Знання – це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. У світогляд входять не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини. Цінності – позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму, тобто це вибір речей по їх значущості до себе. Почуття – емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій. Переконання – інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті. Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Воля – психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Світорозуміння – це сприйняття світу через розум. Світорозуміння має два рівні – повсякденний і теоретичний світогляд; ядром останнього є філософія.

В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це – один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі.

Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.


2. Історичні типи світогляду

На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія. Міфологія (переказ + вчення) – це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні цих явищ, наділенні їх людськими за характером властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію.

Релігія (святиня) – така форма світогляду, в якій освоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. Віра (з католицизму) – беззастережне визнання за правду те, що оприділив Бог і дає церкві за наслідування.

Філософія є особливим типом світогляду, який характеризується тим, що він: 1) є раціональною формою світогляду, оскільки світ осягається за допомогою розуму, тоді як міфологія ґрунтується на світовідчутті.; 2) відображає світ не в чуттєво-художніх образах чи догмах віри, а в абстрактних поняттях — категоріях; цим філософія зближується з наукою, але філософські категорії ширші, ніж наукові.

Філософія є таким історичним типом осмислення світу, який вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним, логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.

Формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворення релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль.


3. Предмет Ф. та її структура
Філософія є особливим типом світогляду, який характеризується тим, що він: 1) є раціональною формою світогляду, оскільки світ осягається за допомогою розуму, тоді як міфологія ґрунтується на світовідчутті.; 2) відображає світ не в чуттєво-художніх образах чи догмах віри, а в абстрактних поняттях — категоріях; цим філософія зближується з наукою, але філософські категорії ширші, ніж наукові.

Формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворення релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль.

Предмет – це коло тих питань, якими займається дана наука. Філософія – це така область духовної діяльності, яка ґрунтується на особливому, філософському типі мислення, що лежить в основі філософського пізнання, і на самостійності предмета філософії. Філософія немає такого предмету як наприклад, природничі науки, у тому змісті, що предмет філософії не локалізований у межах тієї або іншої конкретної області знання як наприклад біологія, геологія. Гассет казав «на відміну від вченого природознавця, філософ не знає який предмет його філософії». Предметом філософії є світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглянутий під кутом зору суб'єкт-об'єктивного відношення. Проте, на сьогодні прийнято вважати, що це визначення характеризує не предмет, а зміст філософії. Інакше кажучи, змістом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі, а відношення "людина-світ". Світ – це існуюча реальність, але не сам по собі, а у відношенні до людини. Людина є частиною світу, але і сама людина має свій світ.

Філософія виникла з перенесенням основної уваги на людину у її відношенні до світу, тобто на людину що пізнає і творить світ. З плином історії конкретне наповнення цієї загальної специфіки філософії предмета неодноразово оновлювалося, наповнялося новими значеннями, але завжди в основі філософського знання лежала установка на з'ясування зв'язку між людиною і світом, тобто на з'ясування внутрішніх цілей, причин і засобів пізнання і перетворення світу людиною.

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і історичну обмеженість) мала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як "малий світ", мікрокосмос. Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на перший план релігійно-моральні проблеми людського існування. Саме тут з'являються вперше ідеї унікальності, неповторності людини як духовної істоти.


4. Ф. і наука: тотожністьі відмінність

Філософію можна окреслити як єдність світогляду, знання та методології. Відповідно до цього, основними функціями філософії є: 1) світоглядна – розуміння природи і сутності людини, що визначається життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини, сприяє формуванню цілісного світогляду. 2) гносеологічна – теоретико-пізнавальна, – дослідження проблем джерел, форм, можливостей, вірогідностей, істинності пізнання, критеріїв їх вірогідностей, істинності (сенсуалізм, раціоналізм); Філософія орієнтує людину і сприяє пізнанню світу. 3) методологічна – філософія озброює науку та практику найбільш загальними методами та принципами пізнання (діалектика та метафізика, аналіз та синтез, індукція та дедукція, моделювання тощо). Філософія узагальнює віковий досвід, знання і практику різних наук і виробляє загальні категорії, принципи, знання, закони.

Окремі автори виділяють також такі функції філософії як: 1) суспільно-практична (філософські принципи та закони служать для розробки політики, стратегії та тактики); 2) аксіологічна (філософія вивчає категорію цінностей).

Філософія є знання загального, що зближує її з такою формою суспільної свідомості як наука. Остання так само як і філософія, відображає світ у загальних поняттях. Зближує науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити у теоретичні формі.

Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Існує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сферами знання. При розв’язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою; друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підставу розглядати філософію як науку.

Однак, між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують і у науці, і у техніці, і у мистецтві та юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження; по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду, фактів чи зв’язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям.

Відмінність між науковою і філософською орієнтацією виявилась досить чітко вже на ранніх етапах становлення науки та філософії як специфічних форм спільної свідомості. Розділяючи "мудрість" (філософію) і "знання" (науку), античні мислителі вказували на їх якісну несумірність - "нагромадження знання не навчає мудрості", зауважував Геракліт ще у 6 ст. до н.е. Коли ми говоримо, що на перших етапах свого існування філософія являлала собою "сукупне знання" про світ, яке містило в собі елементи фізичних, хімічних, біологічних та інших знань, котрі згодом, протягом тривалого періоду розвитку філософії поступово "відбруньковувалися" від філософського "загалу", перетворюючись на самостійні галузі наукового (не філософського) знання, слід мати на увазі таке: елементи фізичних, хімічних та інших знань не були науковим знанням у лоні філософії. Лише в міру свого кількісного зростання і відповідної систематизації ці знання звільнилися від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.

Отже, філософію та науку поєднує те, що вони: 1) базуються на дискутивному мисленні та прагнуть пояснити дійсність; 2) відображають світ в загальних поняттях; 3) прагнуть логічно обґрунтувати свої положення, довести їх істинність; 4) протистоять релігії. Особливостями філософії у порівнянні з наукою є: 1) невизначеність, безмежність та історична змінюваність предмета дослідження філософії; 2) філософії властиві широкі узагальнення.


5. Матеріалізм та його історичні форми

Материализм (от латинского materialis — вещественный), одно из двух главных философских направлений, которое решает основной вопрос философии в пользу первичности материи, природы, бытия, физического, объективного и рассматривает сознание, мышление как свойство материи в противоположность идеализму, принимающему за исходное дух, идею, сознание, мышление, психическое, субъективное. Признание первичности материи означает, что она никем не сотворена, а существует вечно, что пространство и время суть объективно существующие формы бытия материи, что мышление неотделимо от материи, которая мыслит, что единство мира состоит в его материальности. Материалистическое решение второй стороны основного вопроса философии — о познаваемости мира — означает убеждение в адекватности отражения действительности в человеческом сознании, в познаваемости мира и его закономерностей. Слово «Материализм» начали употреблять в 17 веке главным образом в смысле физических представлений о материи (Р. Бойль), а позднее в более общем, философском смысле (Г. В. Лейбниц) для противопоставления Материализм идеализму. Точное определение Материализм впервые дали К. Маркс и Ф. Энгельс, «философы разделились на два больших лагеря», сообразно тому, как отвечали они на вопрос об отношении мышления к бытию. «Те, которые утверждали, что дух существовал прежде природы... составили идеалистический лагерь. Те же, которые основным началом считали природу, примкнули к различным школам материализма» (Энгельс Ф., см. Маркс К. и Энгельс Ф., Сочинения, 2 изд., т. 21, с. 283). Такого понимания Материализм придерживался и В. И. Ленин (см. Полное собрание сочинений, 5 изд., т. 18, с. 98).

Виды материализма и их классовая основа

Под содержанием Материализм понимается совокупность его исходных посылок, его принципов. Под формой Материализм понимается общая его структура, определяемая в первую очередь методом мышления, в связи с которым и посредством которого разрабатывается и обосновывается данное течение Материализм Таким образом, в содержании Материализм заключено прежде всего то общее, что присуще всем школам и течениям Материализм, в их противоположности идеализму и агностицизму, а с формой Материализм связано то особенное, что характеризует отдельные школы и течения Материализм Но такое разграничение вместе с тем относительно, условно. Форма Материализм, воздействуя на его содержание, вносит в него существенные коррективы, благодаря чему, например, диалектический Материализм не только по форме, но и по содержанию качественно отличен от вульгарного Материализм, от метафизического Материализм и всех других видов Материализм, хотя имеет с ними то общее, что присуще всякому Материализм вообще. Если речь идёт о последовательных ступенях развития одного и того же вида Материализм, то эти ступени рассматриваются как его этапы. Когда же происходит коренное изменение формы Материализм, смена старой его формы новой, говорят, что меняется вид Материализм Изменение формы Материализм совершается в первую очередь под влиянием прогресса научного знания и общественного развития. Материализм, писал Ф. Энгельс, «...подобно идеализму, прошел ряд ступеней развития. С каждым составляющим эпоху открытием даже в естественноисторической области материализм неизбежно должен изменять свою форму. А с тех пор, как и истории было дано материалистическое объяснение, здесь также открывается новый путь для развития материализма» (там же, т. 21, с. 286).

Каждое создающее эпоху в естествознании 20 века открытие — в физике (теория относительности, квантовая механика, использование атомной энергии, проникновение в глубь элементарных частиц и другие), в молекулярной биологии (раскрытие «механизма» биосинтеза, физико-химических основ наследственности и другие), в кибернетике, астрономии и других науках — требовало непрестанного изменения и развития формы и содержания диалектического Материализм путём его обогащения обобщениями новых естественнонаучных открытий. При этом сохраняются все принципы диалектического Материализм, получающие подтверждение, развитие и конкретизацию.

Соответственно трём главным ступеням развития познания выделяются основные виды

Материализм:

1. Наивный (или стихийный) Материализм древних греков и римлян, сочетавшийся у них с наивной диалектикой. Античная наука не расчленена на отдельные отрасли; она носит единый философский характер: все отрасли знания находятся под эгидой философии и подчинены ей.

2. Метафизический (или механический) Материализм 17—18 века. Наука быстро дифференцируется, расчленяясь на обособленные отрасли, которые выходят из-под опеки философии. Происходит разрыв между Материализм и диалектикой; в Материализм встречаются лишь элементы диалектики при господстве общего метафизического взгляда на мир.

3. Диалектический Материализм, в котором Материализм и диалектика органически воссоединяются, так что устанавливается полное единство диалектики (учения о развитии), логики (учения о мышлении), теории познания. В науку проникает великая идея всеобщей связи и развития природы. Разобщённые до тех пор отдельные науки приводятся во взаимную связь не только между собой, но и с философией. Дальнейшая дифференциация наук совершается в единстве с их интеграцией.

Наряду с основными видами Материализм существовали промежуточные — переходные от одного основного вида Материализм к другому. В развитии Материализм внезапные перевороты всегда подготавливались постепенно. В качестве переходных выделялись следующие виды:

1. Материализм Древнего Востока, предшествовавший античному Материализм По большей части это был предматериализм, поскольку первые элементы Материализм в философских учениях Древнего Востока ещё не вполне отделились от мифологических представлений, не обособились от антропоморфизма и гилозоизма.

2. Материализм эпохи Возрождения соединял в себе черты наивного Материализм и наивной диалектики с первыми элементами метафизического взгляда на мир. Таким образом, он был, строго говоря, переходным между античным, наивным Материализм и ещё не сформировавшимся метафизическим Материализм В известном смысле такой характер носили некоторые ранние системы Материализм в 17 веке (например, Ф. Бэкон).

3. Материализм, непосредственно предшествовавший диалектическому Материализм и частично развивавшийся параллельно ему. Он уже выходил за границы метафизического Материализм, содержал элементы диалектики, но ещё не поднимался до диалектического Материализм и не распространял Материализм на общественные явления. Этот вид Материализм зарождается в 18 веке (например, Дж. Толанд) и начале 19 века (например, А. Сен-Симон и в особенности русские революционные демократы).

6. Ідеалізм та його різновиди

Идеализм (фр. idéalisme, через латинский от греч. idealis, греч. idéa — идея) — термин для обозначения широкого спектра философских концепций и мировоззрений, в основе которых лежит утверждение о первичности сознания по отношению к материи (См. основной вопрос философии). Во многих историко-философских трудах проводится дихотомия, считающая противопоставление идеализма материализму сущностью философии.

Идеализм утверждает первичность идеального духовного по отношению к материальному. Термин «идеализм» появился в XVIII веке. Впервые его употребил Лейбниц, говоря о философии Платона. Выделяется две основных ветви идеализма: объективный идеализм и субъективный идеализм.
Философский идеализм
Идеализм в понимании Платона

Идеализм Платоновского или дуалистического типа, основанный на резком противоположении двух областей бытия: мира умосозерцаемых идей, как вечных и истинных сущностей, и мира чувственных явлений, как бытия текущего неуловимого, только кажущегося, лишенного внутренней силы и достоинства; при всей призрачности видимого бытия, оно имеет, однако, в этой системе самостоятельную основу, независимую от мира идей, именно материю, представляющую нечто среднее между бытием и небытием.
Идеализм в понимании Дж. Беркли

Этот осадок реализма окончательно уничтожается в идеализме Берклеевского типа; здесь единственною основою всего признается бытие духовное, представляемое божеством с одной стороны и множеством тварных умов — с другой; действием первого на последних возникают в них ряды и группы представлений или идей (в англо-французском смысле этого слова; см. ниже), из коих некоторые, более яркие, определенные и сложные, - суть то, что называется телами или вещественными предметами; таким образом, весь физический мир существует только в идеях ума или умов, а материя есть только пустое отвлечение, которому лишь по недоразумению философов приписывается самостоятельная реальность. Эти два вида идеализма (Платона и Беркли) обозначаются иногда как догматический идеализм, так как он основан на известных положениях о сущности вещей, а не на критике наших познавательных способностей.
Идеализм английской школы

Идеализм английской школы, своеобразно сочетавшийся с эмпиризмом и сенсуализмом. Эта точка зрения отличается от Берклеевской тем, что не признает никаких духовных субстанций и никакого самостоятельного субъекта или носителя психических явлений; все существующее сводится здесь к рядам ассоциированных идей или состояний сознания без особых субъектов, как и без реальных объектов. Этот взгляд, вполне развитый лишь в XX в. (Миллем), уже в XIX в. (у Юма) обнаружил свою несовместимость с каким бы то ни было достоверным познанием.
Немецкая школа

Чтобы предотвратить роковой для науки скептицизм Юма, Кант предпринял свою критику разума и основал Идеализм трансцендентальный, согласно которому доступный нам мир явлений, кроме зависимости своей от эмпирического материала ощущений определяется, в своем качестве познаваемого, внутренними априорными условиями всякого познания, именно формами чувственности (пространством и временем), категориями рассудка и идеями разума; таким образом, все предметы доступны нам лишь своею идеальною сущностью, определяемою функциями нашего познающего субъекта, самостоятельная же, реальная основа явлений лежит за пределами познания (мир вещи в себе, Ding an sich). Этот собственно Кантовский идеализм называется критическим; дальнейшее его развитие породило три новых вида трансцендентального идеализма:

ü субъективный идеализм Фихте

ü объективный идеализм Шеллинга

ü абсолютный идеализм Гегеля

Основное различие между этими четырьмя видами трансцендентального идеализма может выясниться по отношению к главному вопросу о реальности внешнего мира. По Канту, этот мир не только существует, но и обладает полнотою содержания, которое, однако, по необходимости остается для нас неведомым. У Фихте внешняя реальность превращается в бессознательную границу, толкающую трансцендентальный субъект, или я к постепенному созиданию своего, вполне идеального, мира. У Шеллинга эта внешняя граница вбирается внутрь или понимается как темная первооснова (Urgrund и Ungrund) в самой творческой субстанции, которая не есть ни субъект, ни объект, а тождество обоих. Наконец, у Гегеля упраздняется последний остаток внешней реальности, и всемирный процесс, вне которого нет ничего, понимается как безусловно имманентное диалектическое самораскрытие абсолютной идеи. Общее суждение о философском идеализме, сказавшем свое последнее слово в гегельянстве, может ограничиться указанием, что противоречие между идеальным и реальным, между внутренним и внешним, мышлением и бытием и т. д. упразднено здесь односторонне, в сфере чистого мышления, то есть все примирено только в отвлеченной мысли, а не на деле. Эта непреложная граница философского идеализма есть, впрочем, граница самой философии, которая в гегелевской системе напрасно хотела стать на место всего. Для действительного оправдания И. должно обратиться к деятельному, практическому осуществлению абсолютной идеи, то есть истины, в человеческой и мировой жизни.


7. Поняття філософування. Софійний та епістемний способи філософування

Кожна людина має певне світобачення, світосприйняття, свій світогляд. Це не лише погляд на світ, але і орієнтація в світі, теоретичне і практичне освоєння світу, єдність поглядів, думок, слів і дій. Філософія є частиною теоретичного світогляду. Філософія розглядається як система розумової діяльності, в якій систематично відображається прагнення до абсолютного знання.

Поряд із питанням: "Що таке філософія?" стоїть і питання: "Що таке філософування?". Філософування – це філософський спосіб осмислення світу, в якому з’ясовується загальне, універсальне, сутнісне, причинно-наслідкові зв’язки та відношення. Філософування – це проникнення в суть явища, не констатація того, що є, а пошуки відповіді на корінне питання – пошуки причин.

Філософія є там і тоді, де і коли є той, хто філософує. Саме ж філософування, в свою чергу, слід розуміти як процес. Але ж цілком зрозуміло, що не кожен процес є філософуванням, подібно до того, як не кожен з тих, хто філософствує є філософом. Важливою особливістю філософського пізнання є особистісний характер. Індивідуальні особливості філософа, образ життя невіддільні від його стилю і манери філософування. Кожний філософ неповторний. Ніхто, крім Арістотеля, не зміг би написати "Метафізику", або "Критику чистого розуму" – замість Канта. Головні проблеми людина, природа, суспільство, Бог, хоч і були присутні в філософії завжди, мали в різні періоди історії різну значимість. Основна ідея філософії Середньовіччя – буття Бога. Із ХVІІ ст. акценти зміщуються: в центрі уваги – природа.

Виділяють два способи філософування:

Софійний спосіб – це діалогічний спосіб, який полягає в зіткненні думок у процесі дискусії. Цей спосіб прагне не до істини, а до правди. Його засновником є Сократ, а реалізував його у письмовій формі Платон ("Діалоги”).

Епістемний спосіб – це монологічний, однозначний спосіб, який прагне до істини. Альтернативний софійному – епістемний спосіб наголошує на збігові, тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Його засновником є Аристотель. Звідси можливо, й народився стародавній вислів, який приписують Аристотелю "Платон мені друг, але істина дорожча".

Способи філософування реалізуються у діалектиці та метафізиці: діалектика реалізує софійний спосіб, вивчаючи взаємозв’язок і розвиток предметів та явищ, а метафізика реалізує епістемний спосіб, вивчаючи однозначність предметів і явищ.

Софійний спосіб філософування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, творче розмаїття людської думки, а не єдність останньої. Що ж до епістемного способу, то його орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять діалог до монологу, поліфонію до монофонії.

Слід, одначе, застерегти від спрощеного уявлення про софійний спосіб філософування як про правильний спосіб мислення всупереч неправильності епістемного способу. Коли говорять про однобічність, обмеженість епістемного мислення та догматичного методу, то це зовсім не означає відсутності в них певної філософської цінності.

Не тільки софійність і діалектика, але й епістемність і догматизм виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського процесу функції. Функції хоч і різні, але взаємодоповнюючі. Діалектика активізується щоразу, коли перед філософією постають проблеми, що потребують вибору напрямів філософського пошуку, потребують нових, нестандартних творчих ідей. Діалектика працює в ситуаціях неусталеності, плинності та мінливості. Догматичний же метод, як і епістемність, активізуються, коли перед філософією постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування, зрештою – гармонізації наявного матеріалу.


Генезис Ф. Джерела та соціокультурні чинники зародження ф. думки. Концепції походження Ф.

Генезис філософії: де, коли, чому і як виникла філософія?


На процес формування філософії впливає багато чинників. Філософія зароджується на основі певних ідейних джерел, має свій грунт і витоки. Цими витоками є міф, релігія, наукове знання та буденна свідомість. Міф передує філософії. В міфологічному світогляді на чуттєво-образному рівні формуються корінні риси світогляду. Це питання відношення матеріального і духовного, смерті і безсмертя, це ті питання, які є джерелом філософського осмислення. В релігії з’являються вже такі поняття як узагальнення, абстрагування. Бог тут виступає як ідея, першопричина всього. А питання першопричини є філософською проблемою. Крім того, з розвитком релігії на перший план виходить така проблема як відношення людина-світ, що є основною проблемою фалософії.

Але міфологія, релігія, наука, буденна свідомість – це можливості філософії, а не реальність. Це передфілософія. Поряд з передфілософією існує ще поняття протофілософії. Протофілософія – це первинна філософія, яка містить крім філософських поглядів міфорелігійні погляди (наприклад, Китайська, Індійська філософія, Антична філософія).

Передумови філософії – це ті умови, які творили ту атмосферу, в якій зародилася філософія. Зокрема: 1) процес продуктивних сил від суспільства бронзи до заліза (цей процес дозволив розширити можливості людини в стосунках з природою, дозволив активніше вести господарство); 2) руйнування первіснообщинного ладу і поява соціальних груп; 3) зародження товарно-грошових відносин; 4) зародження перших держав; 5) опозиція до традиційних релігій і жерців; 6) зростання критичного мислення, викликаного розвитком торгівлі, товарно-грошових відносин. Торгівля розширювала відносини між людьми, люди відкривали нові землі, звичаї, традиції. Розвивалось здивування – зустріч з новими людьми, подіями. Це приводило до критичної думкищодо устоїв, старих традицій, міфів і, нарешті, відбулася переоцінка цінностей.

Є кілька концепцій походження філософії:

Міфогенна – виходить з того, що філософія виникла з міфології, за рахунок зміни лише однієї форми (зміни чуттєво-одиничного, конкретного, особистісного на безособово-абстрактне). Цієї концепції притримувався Гегель.

Гносеогенна – вважає, що філософія виникла із природничо-наукового знання (за рахунок узагальнення) – вважав Огюст Конт – позитивіст.

Перша і друга концепція мають певну рацію, оскільки і міфологія, і природничо-наукові знання є джерелами філософії, але вони підходять однобоко, тому є третя концепція:

Міфогенно-гносеогенна – філософія виникла як на основі міфології і наукових знань, а також релігії і буденної свідомості.

Сьогодні є ще й четверта концепція – соціально-міфогенна – до системи попередніх концепцій додають соціально-економічні та політичні перетворення в суспільстві.

Є ще одна концепція, яку тепер рідко згадують – еклектична, яка грунтується на марксистській точці зору. Вона полягає в тому, що спочатку виникла матеріалістична філософія на базі життєвого досвіду, як опозиція до релігії, а потім як опозиція до матеріалізму виникла ідеалістична філософія).

9. Загальнолюдське та національно-особливе у філософії

Вирішення проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатомаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. З них полярними, альтернативними є концепції " лінійного " розвитку світової історії, загальнолюдського начала в культурі та концепції циклічності (культурно - історичних типів).

Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського мислення XIX - XX століть концепції єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідомості народу", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно - історичному вияві (національному).

За Гегелем, всесвітня історія - це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.

Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи.

1. Всесвітньо - історичні, які в основах своєї життєдіяльності, культурі "містять загальний принцип", тобто роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну.

2.Народи, які позбавленні у своєму матеріальному, духовному бутті загальнолюдських засад. У кращому випадку вони - історичне тло і для розвитку людства не мають ніякого значення.

Альтернативним соціально - філософським підходом у розумінні співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція культурно - історичних типів.

Характерна для цього напрямку ідея про те, що людське суспільство, світова історія - це лише співіснування у часі та просторі декількох самостійних, невзаємопов'язаних між собою національно - особливих культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність одного або кількох етнічно споріднених народів. Кожна з них неповторна, замкнута, розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних зовнішніх впливів. Більше того, роль фактора спадкоємності у розвитку кожної культури оцінювалася як негативне явище, що руйнує її цілісність та унікальність.

Основний теоретичний акцент у концепціях цього напрямку робився на розкритті духовного багатства людського суспільства, значущості та неповторності національних культур. Відповідно до цього підходу "загальносвітовим законом» є те, що кожна культура має неповторні потенційні можливості й національне більш всесвітньо історичне, ніж загальнолюдське.

Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядається як діалектична єдність. Сама національна культура трактується ширше і не зводяться до національно - особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважати "процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії", а також "сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як самим народом, так і запозичених в інших народів і використовуваних народом у своєму розвитку".

Таким чином, національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного ( національно - особливого )

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Той соціальний зміст матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка є сутністю людини та її життєдіяльності.

Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей (виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д.) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені і локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства, розширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і т. д.


Філософська антропологія

1. Філософська антропологія як теоретична дисципліна. Спроба систематики.

Філософська антропологія - це розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропоцентричної картини світу. Можна сказати за Кантом, що якщо фізична антропологія вивчає як природа створила людину, то філософська (прагматична) антропологія вивчає те, як людина творить саму себе. Як самостійна галузь філософського знання антропологія виникла в 18 ст. Проте міркування про людину аж ніяк не є привілегією цього століття. З того часу як людина почала розмірковувати про будову довколишнього світу, вона почала осягати й саму себе. Хто я й хто ми? Звідки походимо? Куди йдемо у історичному розвитку? Засновник безпосередньо такої дисципліни як філософська антропологія Макс Шелер в вищеперелічениму звязку зауважив, що завжди в будь-яку епоху залишається основний напрямок філософської рефлексії – людина, і що літопис філософської антропології є ніщо інше, як начерк людського самопізнання, хоча, звісно, можна погодитися з М. Бубером, що існували епохи в історії людського духу, коли оточуючий світ був обжитим і безпечним і міркування про те, що таке людина, взагалі не виникало, антропологічна тема розчиняється у загальних космологічних сюжетах. Також М. Шелер запропонував типологізацію різновидів антропологічних настанов у філософській думці і пропонує визначати пять типів антропологічних вчень (яким притаманні певні самостійні образи людини): 1) іудейсько-християнську доктрину (людина релігійна, homo religiosus, людина - лише носій божественного начала і здійснююча звязок з трансцендентним началом); 2) антично-грецьку (людина розумна, homo sapiens, людина - лише носій розумного начала, який вивищує її над природою і завдяки якому вона може цінити все суще, яким воно є насправді, - Бога, світ і саму себе); 3) натуралістичну (людина натуралістична, homo naturalis, людина - лише високорозвинена жива істота, а все, що стосується людського духу, розуму, є винятково продовженням вищих психічних здібностей, котрі ми виявляємо вже у людиноподібних мавп); 4) теорію декаданса (людина натуралістична дегенеративна, homo naturalis degeneratus, людина - носій негативного начала стосовно до самої природи людини як такої); 5) концепцію надлюдини (homo supranaturalis, людина, яка з причин власної рганіки здатна стати надлюдиною, тобто підводить під духовну концепцію звеличення людини раціоналістично-сцієнтичну основу, як от погляди Д. Керлера і Н. Гартмана). Також сучасними науковцями визначається тип "людини інформаційної", оскільки безпосередньою життєвою реальністю для неї виступає інформацыійна система, складниками якої є різноманітні знаки. Проте ряд філософів зауважує, що М. Шелер обєднав з homo naturalis такий образ людини як homo faber (творця знарядь), проте здібність людини до діяльності не є органічною природною властивістю.


2. Людина як особливий рід сущого. Природа і сутність людини.
Представники різних напрямків думки - філософи, письменники, вчені - погоджуються з визнанням людини унікальним творінням всесвіту. Винятковість і неповторність людини не піддається сумніву. Навіть з боку тих, хто вважає, що ніякого барєру між людиною і звіром нема, що багато з тих явищ, які ми вважаємо людськими набутками (спільність, альтруїзм, вірність, спілкування), мають аналогії у соціальній поведінці людини. Людина володіє групою незвичних властивостей. Вона відображає у своїй свідомості безкінечну багатоманітність сущого. Вона створює світ культури. У ній самій - цікаве переплетення природних і соціальних якостей. Тобто людина надзвичайно складна. Але в цій багатоманітності образів людини і є важкість розшифрування проблеми унікальності людини. І в різні історичні епохи мислителі по-різному вбачали шляхи до її вирішення. Перший підхід грунтувався на особливій тілесності, на високій організованості як біологічної істоти. Вже греки прославляли культ людського тіла, боги були антропоморфними, християнська традиція проголошувала людину образом і подобою Бога, вінцем творіння, тілесність якого має христологічний, тобто божественний вимір. Другий підхід грунтувався на тому, що людина володіє унікаьною властивістю - розумом. Ця ідея концептуально оформлюється ще в грецькій філософії. Свідомість, логіка, інтелект - це дар, яким володіє людина. Жодна тварина не мислить, тому своєрідність людини полягає саме в тому, що, будучи біологічним організмом, вона одночасно володіє незвичною властивістю, котра виводить її за межі тваринного царства. Третій підхід розглядає унікальність людини в її соціальності, дарі спілкування. Людина - істота суспільна, політична. Але цей признак мало що говорить про природу людини, адже людина - це стадна, а не самотньо проживаюча тварина. У філософській антропології охоплені деякі суттєві риси, які говорять про своєрідність людини, - розум, соціальність, спілкування, зверхність над природним царством. Якщо людина - це особливий рід сущого, то як сталося це. Це могло трапитися з волі Бога (теологічна версія), в наслідок плавного накопичення певних специфічних людських задатків (еволюційні теорії), або в результаті метаморфози людської поведінки (психоаналіз) чи шляхом космічного переселення (доктрина панспермії). Вже в античній філософії можна побачити нетотожність понять природи і сутності людини. Мислителі давнини, розмірковуючи про людину як унікальне творіння, прагнуть провести розрізнення між "людською природою" і "людською сутністю". Саме у філософії Сократа розпочинається розрізнення. Можна, розглядаючи людину як певний обєкт, вказувати на ті ознаки, котрі притаманні їй як природній істоті. Але такий підхід недостатній. Людина - незвичний природний обєкт. Вона володіє свідомістю, яка дуже значима для визначення людини. Отже, людину можна визначити глибше. У центрі сократівського розуміння людини стала людина розумна, гармонійна і звеличина. Платон проголошує, що виносити судження про людину лише з її земного життя є невірним, адже вона володіє душею, яка існує до народження і продовжує існувати після смерті і яка характеризується трьома началами - пристрастю, прагненням і розсудливістю. Людина всепроникно повязана з природою, яка зумовлює її поведінку і притаманні їй риси. Але ж природа багатолика, різноманітні і форми людської поведінки. Ось чому будь-яке визначення природи людини не остаточне. Ще Вольтер зауважував, що у селян є своє уявлення про людину, у короля - своє, у священника - своє. Людська природа як певна данність, безумовно, існує. Ми не в стані уявити її конкретне розшифрування, бо вона розкриває себе у різних культурних і соціальних феноменах. Людська натура, отже не зводиться до перерахунку якихось стійких ознак. Зберігаючи себе в якості певної цілісності, вона проте піддається змінам.


3. Людина як мікрокосмос і макрокосмос. Буття людини.

Людина як мікрокосм перш за все природне створіння. На думку Демокріта, людина є мікрокосм, тобто малий світ, проте він повязаний з великим світом. Як у Всесвіті божественне керує всім іншим, людина керується Богом, але й сама керує нерозумними тваринами. Так і в людині. Розум тільки керує, серце і керує і підкоряється, а потяг тільки підкоряється. Але тільки у людині як мікрокосмі міститься розгадка таїни буття - макрокосмоса. Цій істині вчили містики всіх часів. У людині є все від каменя до Божества. Тільки мікрокосмос у стані осягнути макрокосмос. У натуралістичних концепціях людини вона розглядається як природна особа, як мікрокосмос, що відлучений від макрокосмоса. Філософи цієї орієнтації заперечують особливу, специфічну здібність людського розуму. Сутнісне розрізнення тварини і людини ними ігнорується. Людина сприймається як особливий рід тварини. Наявність психічних і духовних ознак людини не заперечуються, але вони виводяться з почуттєвих відчуттів, інстинктів, потягів. Людина для них - це тільки високорозвинена тваринна істота. Дух, наприклад, це тільки частина психіки, внутрішня частина життєвого процесу. Пізнання - лише образний ряд, котрий все сильніше вторгується у простір між стимулом і реакцією організму на подразник. У цій системі мислення органічна людина виявляється мікрокосмом, що протилежний макрокосмосу. Вчинок, який людина могла б здійснити за покликом душі, заміщується поставленням осмислених цілей. Культ мікрокосмосу, відлученого від макрокосмоса, міститься в язичництві, Заперечуючи космічний антропоцентризм, гуманізм переносить його вектор у суто психологічний план. Людині цим заперечується високе призначення. Вона осмислюється як істота нижчого рівня, котра просувається сходинками природного царства, опираючись на внутрішні сили. Людина у цьому випадку виступає як природний обєкт. Надприродного субєкта гуманізм не знає, а позитивізм взагалі заперечує причетність людини до двох світів одночасно - до природного і божественного. Буття людини - це специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Саме людське життя з її неспівмірністю, багатоманітністю її проявів утворює особливу реальність, яку неможливо передати суто науковими або логічними засобами. Це незвичайний і автономний світ. Отже, людське буття - це щось відпочаткове у онтологічному вимірі. Тільки усвідомивши цю проблему, можна звернутися до інших питань людської субєктивності, людського світовідчуття і людської поведінки. Витоки ідеї людського буття можна прослідкувати у релігійній традиції. у романтизмі як ідейному і художньому русі в європейській культурі кінця 18-поч. 19 ст., у філософії життя, у російській філософії "Срібного віку". До романтиків людина розглядалася в основному як природна або соціальна істота. Відповідно її власне існування мислилося у конкретних формах, які задані історією. Отже, людське буття ототожнювалося із соціальним. Воно могло сприйматися тільки у межах наявної історії. Визнанню людського буття як особливої реальності, відмінної від решти світу, сприяла також філософія життя. Виступаючи проти зведення людини до розуму філософи життя вказували на багатство людської субєктивності. Буття людини розколоте свідомістю, тому індивід цікавий не тим, що він наділений інтелектом, а тим, як проявляється в ньому людське ще до того, як відбувається протистояння субєкта і обєкта. Поняття людського буття трактується у філософії по-різному. Проте за всіх відмінностях воно оцінюється як осблива реальність, таємнича, неосяжна, яка дозволяє проникнути в таємниці власної сутності. Буття людини - це певна основа її як живого створіння. Воно не досягається раціональними формами свідомості, але разом з тим виражає глибинні реальності людського існування.

4. Основні концепції походження людини

На даний час існують основні версії походження людини: - занесення людини (та життя) на Землю із інших світів або планет (інопланетна версія); - виникнення людини внаслідок реалізації якоїсь фундаментальної космічної програми (версія антропного принципу в будові Всесвіту) ; - виникнення людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природно-космічних процесів (концепція тупикової гілки еволюції). - виникнення людини шляхом еволюції форм життя (еволюційна концепція);- створення людини Богом (богами) чи якимись іншими вищими силами (концепція креаціонізму - створення).

При всіх своїх відмінностях наявні версії походження людині тяжіють або до еволюціоніонізму, або до креаціонізму з тими чи іншими нюансами. Крім зазаначених в схемі існує ще один варіант походження людини, і він на перший погляд досить дивний – це намагання довести, що людина взагалі ніколи не виникала, що вона існує в космосі стільки, скільки існує і цей останній. Отже окреслимо сутність основних концепцій походження людини. 1.1. Інопланетна версія. Інопланетна версія - мало чого пояснює як в людині, так і в походженні, оскільки відсуває питання про корені людини у не визначену далечінь: мовляв, десь та колись сформувалися розуми істоти, а потім вони колонізували Всесвіт. 1.2. Версія антропного принципу в будові Всесвіту. Версія дії у Всесвіті антропного принципу - може бути передана наступним чином: "Життя - це не випадковий спалах у природі, а космічний феномен; розум та матерія виникли на загальній основі, вони є лише різними аспектами єдиної реальності. В світі усе замислено так, щоби змогла з'явитися людина. 1.3. Концепція тупикової гілки еволюції. Концепція походження людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природних процесів базується, скоріше за все, на психологічному почутті незадоволення людиною, її діями та результатами таких дій: людина – це істота, яка весь час робить помилки, а результати цих помилок кричуще суперечать вимогам розуму. 1.4. Еволюційна теорія. Еволюційна теорія має досить багато фактичних проявів задля того, щоби її зневажати; як вже зазначалося, людський ембріон в процесі розвитку проходить послідовно через стадії розвитку живих організмів і, отже, засвідчує цим прямий зв'язок людини із попередніми формами життя. 1.5. Концепція креаціонізму – створення. Людина створена - в поширеному варіанті Богом, в інших -найпершими та вищими силами буття, світовим розумом або світовим духом. Саме творенням можна пояснити людські почуття, розумність, особистість; оскільки Бог - це всетотальна індивідуальність, особистість, остільки саме він вкладає ці якості в людину. 

5. Смерть як таємниця людського буття

Жах смерті завжди переслідував людей. Він породжував найрізноманітніші уявлення про трагізм життя. Кінечність людського існування неминуче ставить питання про сенс людського життя, про призначення життя. Безумовно, проблема смерті належить до числа фундаментальних, заторкує межові стани буття... Страх перед смертю закладений у самій людській природі, у самій таємниці життя. Він відпочатковий, тобто закорінений у глибинах людської психіки. Проте у певні епохи, через призму певних духовних цінностей цей страх набуває різні перетворені форми. Ось вони й знаходять відображення у стійких релігійно-практичних настановах. Кожна культура виробляє певну систему цінностей, у яких переосмислюються питання життя і смерті. Вона створює певний комплекс образів і символів, за допомогою яких забезпечується психологічна рівновага індивідів. Людина, звісно, володіє віддаленим знанням про факт неминучості смерті, проте реальний досвід отримує тільки в сам момент смерті. Людина, опираючись на існуючу в даній культурі символіку, сформувати більш конкретне уявлення про те, що робить можливим повноцінне життя перед фактом неминучої загибелі. Виживання людини передбачає, що у її психіці закріплюються символічні образи, які дозволяють наповнити земне існування сенсом. Порівняння світових релігій та культур доводить, що межу між життям і смертю люди сприймають по різному. Наприклад, стосунок до смерті у древніх культурах має в основному епічний характер, тобто вона не сприймалася як особистісна трагедія. Смерть людини трактувалася як закономірне завершення певного життєвого циклу. Ліричні і трагічні акценти тут ще відсутні, а увага зосереджується на смиренні (епос про Гільгамеша).

Як правило, погляди на смерть тісно повязані з релігійними поглядами. Деякі давні релігії вважали, що між земним і посмертним існуванням нема жодної різниці. В одному випадку вважалося, що тут так само, як і в потойбічному світі. В іншому допускалося, що у посмертному існуванні нічого не змінюється у порівнянні із земним. Тобто акцент робився на обставині, що є відпочатковою точкою відліку - цей чи інший світ ("Там" так само як "тут". або "тут" так само. як "там"). У давньокитайській свідомості факт смерті оцінювався як щось, що не має глибокого буттєвого значення. Якщо людина померла, то жодної трагедії нема, вона все одно залишається у світі живих, але вже як покійник. Тут так само, як і там. Мертвий не залищає світ, який щільно заселений "живими мертвими", які просто перейшли в інший стан, але не в інший світ. Ось чому в цій культурі символіка смерті мала земний характер. За імператором Китаю завжди возили труну, яка вважалася атрибутом його земного існування. Звідси культ предків, дуже характерний для цієї культури. Не поділяли земний і потойбічний світ і єгиптяни. Але вони підкреслювали подібність потойбічного світу до поцейбічного. Єгиптяни віддавали надії на нетлінність тіла людини, тілесність була незмінною. Культ мертвих складав важливу основу єгипетської культури. Єгиптяни вважали, що душі померлих поєднуються із зірками. Кожну ніч душа знову поселяється в тіло, залишаючи заради цього зірку ... Отже, у давньокитайській і давньоєгипетській культурах життя і смерть урівноважені, тут нема натяку, що життя - благо, а смерть - зло. Обидва світи рівноцінні, хоча й розмежовані. Інакше оцінюється ця проблема в буддизмі. Тут всі істоти беруть своє начало у Брахмані, безособистісному абсолюті, з якого витікає світ. Брахман лежить в основі всього, що існує. все зрештою повинне повернутися до нього. Тому смерть є тільки переходом з нижчого рівня до вищого доти, доки душа не досягне такої чистоти і досконалості, щоб увійти у Світову Душу. світова Душа - це відображення всього буття, світовий дух - активне тврче начало душі.

На відміну від християнства, де відпущення гріхів, досягнення вічного блаженства повязували з милосердям Бога, брахмани, буддисти і іудаїсти вважали, що тільки сама людина може викупити свої гріхи, тільки ВЛАСНИМИ СИЛАМИ, СВАВІЛЬНО може досягти прощення. Заперечуючи ідею безсмертя тіла, індуси притримувалися концепції безсмертя душі. Тіло для індусів завжди нице і повинне піддаватися вогневі після смерті. Безсмертна душа перейде у нове тіло і цей процес буде повторюватися, доки душа не зникне і не зіллється з Душою Світу. Ідея безперервного переродження, повернення людини на землю в новій тілесній оболонці і складає сенс ідеї реінкарнації, тобто численних відроджень душі. Термін "реінкарнація" вказує на перехід душі з одного тіла ів інше, передбачаючи, що душа втілена (інкарнована) і що вона таким чином перебуває у належному місці. Метемпсихоз вказує на рух душі від одного тіла до іншого. Тим самим обидва поняття нероздільні і доповнюють один одного як спокій і динаміка. У каббалістичній традиції іудеї розвивали вчення про переселення душ. В усному переданні релігійних настанов говорилося, що душа Адама перейшла в Давида, а потім перейде в Месію, тобто посланого Богом спасителя. Мандри душі грайливі, вона може набути тіло тварини, листя або каменю.. В цілому ж ця концепція песимістична, а життя і посмертне існування є безрадісними.

Стародавні греки теж знали страх і жаж існування. Вони протиставили йому олімпійський порядок радості, як троянди пробиваються крізь терня кущів. Дійсне ж страждання повязане зі швидким відходом із життя. Платон у "Державі" звертається до проблеми потойбічного життя, про розплату за життєві вчинки і навіть описує загробну долю вбивць, злочинців і блюзнірів. Зокрема, розповідає про клінічну смерть солдата Ера і його видіння суду вищих істот за земні вчинки...

В Новий час у європейській свідомості смерть набуває романтичного забарвлення. Шопенгауер писав, що тільки людська воля здатна зректися від життя, звільнитися від реального відчуття мук і від ілюзорного прагнення до щастя. Жоден народ не вважав смерть благом і не прагнув перекреслити життя. Навіть буддисти не заперечували цінностей життя.

Проблемам смерті значну увагу приділили і засновники психоаналізу Фрейд, Юнг і Фромм. Фрейд прийшов до висновку, що у людині проявляється два основних прагнення: тяга до життя, що ідентичне сексуальному потягові, і інстинкт смерті, який має ціллю знищення життя. Він вважав, що інстинкт смерті у поєднанні із сексуальною енергією (лібідо) може бути спрямований як проти самої людини, так і проти обєктів поза неї. При цьому інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живих істотах, а тому є необхідною і неминучою складовою життя взагалі.

На думку Е. Фромма ("втеча від свободи"), наша епоха просто заперечує смерть, а разом з нею одну з фундаментальних сторін життя. Страх смерті живе в нас, всупереч спроб заперечити його, але пригнічення його приводить до перверзій - тероризм, війни, садизм. Суть людини, на думку філософа, не в тому, щоб звільнитися від земних пут. а в тому, щоб залишатися в цьому світі, щоб жити, щоб не покінчити життя самогубством, бо останнє власне відрізняє людину від всіх інших істот.. Кожен знає, що всі люди смертні, але сенс цієї істини індивід розуміє тільки на смертному ложі...
Категорія: Різні філософські дисципліни | Додав: djkvinta (21.07.2012)
Переглядів: 6792 | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Адміністрація
Пишіть
Ваші пропозиції,
чи питання
на
e-mail: kvinta77777@gmail.com
РАДІО Dj Kvinta
RADIO MELOMAN
СЛУХАТИ
Віджет
Категорії розділу
Філософія - все! [0]
Релігієзнавство [10]
Різні філософські дисципліни [16]
Логіка, Гносеологія, Етика та інше...
Психологія [5]
Інтелектуальна власність [9]
Пошук
Наше опитування
Який стиль музики вам найбільше подобається??
Всього відповідей: 155
Друзі сайту
Статистика
Реклама

Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz