Філософія (СПЕЦІАЛІСТ) - Різні філософські дисципліни - Навчання - Каталог статей - dj Kvinta

Головна » Статті » Навчання » Різні філософські дисципліни

Філософія (СПЕЦІАЛІСТ)

Релігійна філософія

1. Предмет релігійної філософії та коло її теоретичних питань.

Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.

Характерним для релігії є мислене роздвоєння світу на світ природний (матеріальний) і надприродний (духовний), який є місцеперебуванням Бога й інших "небесних" істот; вчення про безсмертя індивідуальної душі та її загробне існування. Такі, принаймні, головні ідеї найбільш поширених "аврааміч-них" релігій, чиє виникнення пов'язується з ім'ям біблійного праотця єврейського народу Авраама, — іудаїзму, християнства, ісламу. В певній мірі відмінними є ідеї буддизму.

В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Ця філософія має багатовікову історію.

Вона оформилася в Середні віки, спираючись не тільки на релігійно-богословську думку, але й на такі філософські вчення античного світу, як платонізм, неоплатонізм, арістотелізм.
Ця філософія склалася в різних варіантах — залежно від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської і т.д. На ній позначився й характер способу мислення — більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).

В період буржуазного розвитку й бурхливого прогресу науки вплив релігії взагалі і релігійної філософії зокрема значно зменшився. Проте з кінця XIX і у XX столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних катаклізмів), знову став пожвавлюватися інтерес до релігії як до засобу розв'язання людських проблем. Релігійно філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули "нове дихання", почали переосмислюватись і пристосовуватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.

Типовим у цьому відношенні можна вважати виникнення неотомізму— відновленої, модернізованої філософії Фоми Ак-вінського (Томаса Аквіната, 1225—1274), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою тієї історичної доби, примирити віру і розум. Саме така установка привернула увагу католицьких ідеологій кінця XIX ст. У 1879 році енциклікою римського папи Льва XlHAetemi Patris вчення "ангельського доктора" (як він традиційно іменується) Фоми Аквінсь-кого було проголошено офіційно філософською доктриною католицької церкви. В 1914 році за розпорядженням папи Пія X були опубліковані "24 томістські тези", які формулювали основні положення томістської онтології (вчення про буття), космології (вчення про світ), теодицеї (вчення про "виправдання Бога" з огляду на існування зла). Томізм почав широко пропагуватися насамперед у католицьких країнах - як "вічна філософія" ("Philosopiaperennis"). У своєму оновленому вигляді він став називатися "неотомізмом". Найвідоміші представники неотомізму — Д.Мерс'є, Л.Сертійанж, Ж.Ма-рітен, Е.Жільсон, Г.Веттер, И.М.Блохеньськийтаінші.

Традиційний томізм виходив із того, що існують два види істини: "істини розуму" і "істини одкровення". Перші доступні силам власного людського, "природного" розуму (при цьому стверджується, що сама людина з її розумом та іншими якостями створена Богом); другі не можуть бути відкриті розумом і пізнаються лише через "божественне одкровення", яке міститься у Святому письмі (Біблії), творах "отців церкви", авторитетнихцерковнихдокументах. "Істини одкровення" надрозумні, але не протирозумні. Розум не може їх обгрунтувати, але може довести, що йому, розуму, вони не суперечать. Це "істини" про троїстість єдиного Бога, про створення ним світу з нічого, про втілення Сина Божого і народження його як людини від Святого Духу і Діви Марії, про його смерть, воскресіння і вшестя на небо і т.д. Тобто все це — суто релігійні, містичні твердження, в які можна тільки вірити.

До "істини розуму" відносяться умоглядні положення про "метафізичну структуру буття", про існування Бога. Вважається, що розум сам по собі не може встановити що є Бог. Про його якості можна судити, тільки проводячи аналогію із створеним світом (неосхоластичний принцип аналогії сущого). Але ж розум може довести, що Бог є, існує. "Докази" буття Бога (онтологічний, космологічний, теологічний і інші) створювалися богословами ще до Фоми Аквінського, розроблялися самим Фомою.

Деякі впливові сучасні релігійні мислителі відмовляються від "раціональних" доведень і переносять акцент на екзистенціально-антропологічні мотиви віри в Бога — в тому розумінні, що ця віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального першоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну орієнтацію для розв'язання своїх життєвих проблем, забезпечує гуманістичний вимір сучасного науково-технічного і соціального прогресу. Такі пошуки релігійної думки, характерні для сучасного етапу еволюції, наявні, зокрема, у творчості видатних представників неотомістського напряму — Ж.Марітена, К.Ранера.

Інші богослови і філософи продовжують лінію Фоми Аквінського на "раціоналізацію" релігійного вчення і звертаються при цьому до понять і проблем сучасної науки, яка нібито приводить до висновку про існування Бога.

Створюючи свою систему, Фома запозичив ряд категорій з вчення найуніверсальнішого й найавторитетнішого мислителя античної доби - Арістотеля. Це такі категорії, як буття, сутність і існування, можливість і дійсність, форма і матерія та інші. Томістська "система знання" включає такі рівні: теологію, що трактує думку про "істини одкровення"; філософію (метафізику), яку розуміють як позадосвідне, умоглядне осягнення сутності речей; часткові думки, які грунтуються на емпіричному дослідженні, чуттєвому досвіді і глибинної сутності речей не розкривають. До цих рівнів на протилежних полюсах додаються: на верхньому- "блаженне бачення", доступне святим, на нижньому - звичайний, буденний досвід.

Категорія буття лежить в основі томістської метафізики. Ця категорія не тотожна поняттю об'єктивно реального буття, матерії: будь-якому буттю конкретному і обмеженому передує буття абсолютне, яким є Бог.

Згідно з вченням томізму про "ієрархію буття", на вершині ієрархії знаходиться Бог — буття чисто духовне, безмовне, вічне; в ньому немає відмінності між сутністю і існуванням, можливістю і дійсністю.

Другий ступінь — це буття духовне, але створене, похідне, представлене ангелами — істотами безплотними, а також (якщо зберігати ці середньовічні уявлення) дияволами, бісами, нечистою силою.

Третій ступінь - створене природне, матеріальне буття, в якому крім названих відмінностей сутності й існування, можливості і дійсності, наявна ще відмінність матерії і форми. Слідом за Арістотелем, традиційним томізмом матерія мис-лилася як начало пасивне, інертне, саме по собі невизначене, яке служить основою просторово-часового існування, індивідуалізації, тобто відокремлення речей і явищ одних від інших. Проте для існування різноманітних конкретно визначених речей необхідно, щоб матерія була поєднана з формою — активним визначальним началом. Форма — це ідея певної речі (або роду речей), істоти. Форми всіх речей одвічно містяться в божественному розумі, і коли якась річ виникає, це означає, що творчим актом Бога ідеї, сутності цієї речі надано реальне існування, можливість переведена в дійсність; форма поєднана з матерією. При цьому, на відміну від Арістотеля, томюти також вважали матерію не вічною, а створеною Богом з нічого. Таким чином, метафізична структура речей частковим наукам недоступна, цеїхскладеністьз матерії і форми (таке вчення називається "гілеморфізм", від грец. hyle - речовина, матерія і morfe — форма).

Природні причини явищ і подій томізм визнає вторинними, похідними стосовно першої причини всього сущого, якою є творча воля й діяльність Бога. Принцип креаціонізму (божого творіння) по суті протистоїть принципу еволюції, природного саморозвитку, в процесі якого з'являються нові якості. Але оскільки ідея еволюції увійшла в сучасну науку, релігійні філософи змушені визнавати її припустимість у конкретно-науковому знанні, хоч ті з них, хто дотримується традиційних позицій, заперечують принципове світоглядне значення цієї ідеї. Людину традиційний томізм розглядає як істоту, яка займає особливе місце в ієрархії буття, оскільки вона (людина) тілом своїм належить до природного, матеріального, просторово-часового світу, але має "духовну душу" — безтілесну і безсмертну, хоч при житті людини душа і тіло утворюють субстанціальну єдність. Душа — це і є "форма" тіла, вона твориться Богом індивідуально для кожної людини ще на

2. Філософія хінаяни та махаони

Cпочатку буддійські громади складали жебраючі ченці. Чернечий буддизм носив назву хінаяна (мала колісниця). Але не всі послідовники Будди погоджувались носити чернечий одяг, і так виник інший напрям в буддизмі — махаяна (велика колісниця).

Хінаяну також називають південним буддизмом, оскільки він почав поширюватися в країнах південної і південно-східної Азії, махаяну вважають північним буддизмом.

Хінаяністи використовують священні тексти мовою палі, а махаяністи на санскриті.

Релігійним ідеалом Хінаяни є архат (гідний, святий), послідовник чернечих заповітів, який за одне життя досягає нірвани. Мета ж мирян — турбота про сангу (чернечу громаду) і поліпшення своєї карми.

Ідеалом махаяни є бодхисатва (пробудежена істота). Культ бодхисатв настільки важливий для Махаяни, що іноді її називають Бодхисатваяною — колісницею бодхисатв.

Будда також розуміється в Махаяні по-іншому. Будда, у суворому розумінні цього слова, — споконвічно пробуджена природа свідомості, істинна реальність, якою вона є в дійсності, що набуває у пізніших текстах риси безякісного Абсолюта, подібного до брахмана. Ця справжня сутність Будди називається в Махаяні Тілом Дхарми.

Але через велике співчуття цей вічний Будда виявляє себе ще у двох формах, або тілах: на рівні світу — як тіло насолоди, в якому Будда спілкується з бодхисатвами, повчає їх, і водночас насолоджується блаженством нірвани; на рівні світу бажань — як „перетворене” тіло. Будда постає як людина — наставник і вчитель істини. Саме перетвореним тілом і був згідно з махаяною, історичний Будда Шак’ямуні.

Махаяна також вчить, що кожна жива істота наділена природою Будди і є Буддою потенційно. Йдучи шляхом бодхисатви, людина може зреалізувати цю природу, досягти досконалого і повного просвітлення і пробудження – стати буддою.

Не відміну від хінаяни, махаяна наділяє своєю увагою не лише монахів, а й усіх віруючих, намагаючись максимально залучити до релігійної практики якомога більше людей. При цьому махаяна твердить, що досягнути стану будди можуть не лише монахи, але й благочестиві та мудрі миряни.

У другій половині І ст. н.е. в рамках буддизму махаяни формується новий напрям, який називається Варджаяна (Алмазна або Громова колісниця), і відомий на Заході як тантричний буддизм (від назви священних текстів цього вчення — тантр, дослівно „нитка, на яку щось нанизується).

3. Філософські погляди учасників "каппадокійського гуртка".

У IV ст. завершується процес формування середньовічної світоглядно-філософської парадигми. На Нікейському соборі (325) формулюються основні догмати християнського віровчення. «Встановлення офіційної догматики,- пише російський історик філософії В. В. Соколов, — ставило перед філософуючими ідеологами християнства обмеженіші, ніж перед цим, завдання, тепер вони повинні були виправдовувати і, за можливістю, роз'яснювати встановлені та встановлювані після Нікейського собору догмати, використовуючи і необхідні елементи античної... філософської думки»2.

Вихідні принципи середньовічної манери філософування були сформульовані, як уже зазначалося, у патристичний період так званими «отцями церкви». І тут, як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого «каппадокійського гуртка». Григорій Назіанзін (бл. 330—390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330—379), єпископ Кесарійський; Григорій (325—394), єпископ Нисський. «Каппадокійці», або, як їх іще називали, «три світочі каппадокійської церкви», упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип «спадаючої досконалості», застосований для обґрунтування «троїстості» християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі «вирівнювання» неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення рівноцінності іпостасей («ликів») «божественної Трійці». Східній патристиці (як і східній апологетиці) притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальний, «софійно-плюралістичний» підхід до світу, «екзистенційне» (орієнтоване на «внутрішній світ» унікально-неповторної людської особистості) його баченім.

4. Основні тенденції в католицькій філософії

1.1. Романтичний католiцизм ХIХ ст.

Суспiльний статус католицької церкви наприкiнцi ХVIII - на початку ХIХ ст. iстотно змiнився внаслiдок значного звуження сфер її впливу, зменшення сфер її впливу, авторитету. Соцiальнi функцiї все бiльше обмежувались однiєю лише пасторською дiяльнiстю. Вiдповiдно до секуляризацiї суспiльного життя вiдбувались змiни i в свiтоглядi широких верств населення. Цьому сприяло також поширення наукових знань, матерiалiстичних i позитивiстських фiлософських iдей. Церква була поставлена перед необхiднiстю захищати свiй престиж iдеологiчними засобами. Сприятливi для цього передумови були створенi романтизмом як течiєю в захiдноєвропейськiй культурi.

1.2.Неотомiзм

У 1879 р. в енциклiцi папи Льва ХIII томiзм був проголошений фiлософiєю католiцизму. Окремi представники католiцизму, маючи пiдтримку папи римського, висувають пропозицiї щодо оновлення томiзму в нових соцiальних умовах. Iсторичнi коренi формування неотомiзму пов’язанi безпосередньо з спробами надати томiзмовi нового звучання та соцiального значення, якi спричинили дискусiю мiж прибiчникамивiрностi традицiйному томiзмовi (палеотомiзм) i прибiчниками його перегляду i оновлення (неотомiзм). Розпов-сюдженню неотомiзма по всьому свiтовi сприяли багаточисельнi католицькi навчальнi заклади i науково-дослiднi iнститути, тео-логiчнi i фiлософськi товариства. Бельгiя була однiєю з перших країн Європи, в якiй сформувалися першi установи неотомiзму, зокрема унiверситет та Вищiй Iнститут фiлософiї в Лувенi. Видатне мiсце серед представникiв бельгiйського неотомiзму належало Дезире Жозефу Мерсьє (1851 - 1926), його учням - Дезiре Нiсу, Морису де Вульфу, Леону Ноєлю, Шарлю Сантрулу, Жозефу Марешалю.

1.2.1.Структура фiлософського вчення неотомiзму.

В неотомiзмi звичайно розрiзняють двi головнi галузi знання. До першої вiдносять тi знання, що обгрунтованi з точки зору перших причин й вищих основ буття. Ця галузь складає так звану сферу мудростi. Чистою мудрiстю в найзагальнiшому планi є метафiзика, тобто вчення про буття, її принципи залишаються незмiнними. Вiд неї вiдрiзняється фiлософiя природи, яка змiнюється, оскiльки вiдкриваються новi данi в природознавствi. Метафiзика представляється як дiйсна (головна i загальна) фiлософiя, а фiлософiя природи охоплює загальнi питання природознавства (фiзики, математики). Неотомiсти проголошують "автономнiсть" метафiзичних принципiв вiд фактiв науки, вони не витiкають з даних конкретних наук, а постульованi як такi.

1.2.2. Тлумачення свiту i буття.

Головним питанням є осмислення питання "що є буття" в контекстi вихiдного положення про Бога як "буття само собою" i вiдповiдно до принципу творення свiту Богом. Створений свiт характеризуеться як такий, якому "притамане буття". Внаслiдок цього онтологiя, яка виступає в неотомiзмi дiйсною фiлософiєю, вищим та заключним щаблем має теодицею, що називається "фiлософiєю про Бога". Тому неотомiзм в найвищих рiвнях своєї побудови виступає "природною теологiєю" або "рацiоналiстичною теодицеєю".

1.2.3.Гносеологiя неотомiзму.

Гносеологiя неотомiзму формується, набуває статусу окремої галузi значно пiзнiше метафiзики, логiки, космологiї, психологiї, етики i полiтики. Принципи гносеологiї формуються з урахуванням положень i висновкiв цих частин неотомiзму. Самi неотомiсти надають рiзнi назви власної теорiї пiзнання: критерiологiя, вища логiка, епiстемологiя, гносеологiя, теорiя достовiрностi, критика пiзнання тощо.

1.2.4.Криза ортодоксальних уявлень про людину та її соцiальне буття.

В намаганнi "встигнути" за соцiальним розвитком, неотомiзм створив особливу модель культурно-iсторичної дiяльностi. Внутрiшня еволюцiя даної концепцiї засвiдчена у вiдходi вiд ”палеотомiстських" уявлень про створенiсть людини, у змiщеннi наголосiв на питання гуманiстичного змiсту iсторiї. У вiдносно ортодоксальних вченнях доводиться, що людина - закономiрна ланка в iєрархiї божого творiння. Креацiанiстський телеологiчний погляд на єволюцiю Унiверсуму передбачає устремлiння усiх "щаблiв" матерiї, органiчної та неорганiчної природи, до божественного блага. Результатом його здiйснення є людина, яка має реалiзувати цiннiснi потяги до iстини, красоти, блага. Надана людинi душа є засновком особистiсного начала, завдяки їй людина має iнтелек-туальнi, моральнi, теологiчнi чесноти, реалiзуючи потяг до божественного блага – будує суспiльне життя, творить iсторiю.

1.2.5.Вiд "iнтегрального гуманiзму" до "теологiї майбутнього".

Розгляд суспiльно-iсторичного буття людини неотомiстами здiйснювався в певнiй опозицiї до католицького модернiзму. Разом з ствердженням нового пiдходу до людини i його свiту оновленою неотомiстською антропологiєю iстотно змiнюється i пiдхiд до проблеми гуманiстичного змiсту культурно-iсторичного розвитку. З iм’ям Ж.Марiтена пов’язано створення програми "iнтегрально-гуманiстичного" тлумачення змiсту i перспектив культурно-iсторичного процесу. Iдеї Ж.Марiтена знайшли пiдтримку у iнших видних представникiв неотомiзму, але саме суспiльство виявилось не здатним реалiзувати запропонованi принципи i перебудуватися вiдповiдно до них. Усвiдомлення цього сприяло трансформацiї розумiння гуманiстичного змiсту iсторичного процесу.

1.2.6."Людина дiюча".

Оновлення ортодоксальних поглядiв на людину здiйснювалось неотомiстами шляхом асимiляцiї окремих положень екзистен-цiалiзму, персоналiзму, фiлософiї дiї, фiлософiї духу та iнших антрополого-фiлософських вчень. Особливо виразно "оновлення" вiдбулося в працях прибiчникiв трансцендентальної антропологiї неотомiзму. Центральною темою був висунутий феномен людської дiї. Використання апарату транцендентальної феноменологiї дозволило представити дiю як базисну структуру людського iснування. Дiя розглядається як первинна по вiдношенню до свiдомостi, яка є продуктом народжуючогося пiсля неї рефлектив-ного вiдношення до свiту. Свiдомiсть i самосвiдомiсть постають як другорядний продукт дiї, який дозволяє людинi усвiдомити власну суб’єктивнiсть.

1.2.7.Розумiюча фiлософiя iсторiї формується з кiнця 60-х рр. ХХ ст.

Теоретики неотомiзму нового поколiння (К.Ранер, К.-Х. Вегер, М.Мюллер, Й.Пiпер) вважають за неможливе мати завершену схему iсторичного розвитку людства, але можливо мати розумiння його тенденцiй з позицiй дiючого суб’єкта. Такий погляд на гуманiстичний змiст iсторiї найповнiше втiлений в "теологiї майбутнього" К.Ранера i його учнiв. "Теологiя майбутнього" характеризується як одна з форм активного дiалогу з сучасним свiтом. Автор концепцiї шукає мiсце "сакрального" не в позбавленому цих вимiрiв соцiальному буттi, а в iррацiональних пластах людської свiдомостi, що постiйно вiдтворюється в буржуазному суспiльствi.

1.2.8. Неотомiзм i iншi фiлософськi системи.

Обгрунтування своєрiдностi змiсту вчення неотомiзму спричинило розмежування власних свiтоглядних позицiй iз iншими iдеалiстичними вченнями. Визнаючи об’єктивну природу духу основою свiту, неотомiзм бачить власну вiдмiннiсть вiд iнших об’єктивно-iдеалiстичних фiлософських течiй в теологiчнiй формi своєї основної тези. Внаслiдок цього - абсолютний дух є буття Бога, божественна природа, що є першодвигуном i першопричиною всього сущого.

1.2.9. Жильсон

Ет’єн Жильсон (1884-1978) - народився в Парижi. Навчався в Сорбонi. Працював професором Коледж де Франс, унiверситетiв Лiлля, Страсбурга, Парижа, Гарварда, директором Iнституту середнiх вiкiв в Торонто.

Основнi працi: Le thomism (1948) , Being and Some Philosophers (1949), Christiantisme et Philosopyie (1949), The Uniti of Philosophical Experience (1955), God and philosophy (1960).

Е.Жильсон, який довгий час був професором iсторiї середньовiчної фiлософiї, зосередився на питаннях генези томiстичних принципiв та їх iнтерпретацiї. Основним завданням власних дослiджень Е.Жильсон вважав вiдродження впливу вчення Фоми Аквiнського, обгрунтування шляхiв досягнення гармонiї вiри та розуму, єдностi богослов’я та фiлософiї. Е.Жильсону належать також численнi дослiдження з iсторiї європейської фiлософiї.

Онтологiя як дiйсна метафiзика.

Центральною проблемою метафiзики Е.Жильсон вважає питання про буття. Метафiзика має об’єктом буття унiверсальне, що не виключає будь яке часткове буття. Тому в якостi дiйсної метафiзики виступає саме онтологiя, яку Е.Жильсон називає онтизмом. Категорiя буття розглядається як така, що перевершує всiiншi категорiї. Оскiльки буття виступає причиною всього, в тому числi i руху, то визначення його можливе лише через його прояви i дiї. Звiдси висновок, що пiзнання буття може бути досягнутим за допомогою буття iнших речей. Розумiння данної речi передбачає розумiння її участi в буттi. А оскiльки буття тотожнє сутностi, ця участь є участю в сутностi.

Iсторико-фiлософська концепцiя.

Е.Жильсона обгрунтовує висновок про те, що фiлософи рiзних часiв та народiв завжди по-своєму iнтерпретували буття, шукали його першопричини, i що цей процес фiлософського пошуку нiколи не припиниться. Помилковi думки виникали, якщо у такому пошуку абсолютизувалися вiдноснi, неповнi уявлення про свiт та людину. Е.Жильсон був не згодний з загальноприйнятою тезою про те, що у середньовiччi перiод патристики, з переважаючими в нiй iдеями Платона, замiнився перiодом схоластики, в якiй керiвну роль вiдiгравали погляди Арiстотеля. Вiн дотримувався тої думки, що обидва цi вiровчення завжди були поряд у християнствi: Платон завжди животворно впливав на розвиток християнських iдей, а Арiстотель завжди сприяв устремлiнню скрепити вiру розумом. В результатi намiчалася стратегiчна єднiсть фiлософiї та богослов’я. Вершиною такої єдностi Е.Жильсон уважав вчення Фоми Аквiнського. Фiлософiя Вiдродження та Нового часу порушила цю єднiсть. Сучаснiсть пов’язана з протиборством сцiєнтизму (з його поклонiнням науцi, що iде вiд Декарта i Канта), та антисцiєнтизму. Е.Жильсон дiйшов висновку, що в захiдноєвропейськiй фiлософiї ХХ ст. це протиборство можна здолати вiдродженням впливу томiзму, релiгiйно-моральних цiнностей.

1.3.1. Католицький модернiзм ХХ ст.

Неотомiзм, хоч i задовольнив певнi очiкування щодо оновлення свiтоглядної основи католицького вiровчення, але не усунув процес подальшого розходження мiж традицiйними цiнностями християнства i сучасного суспiльства, тенденцiї його "секуляризацiї". Неотомiзм був надто складним для широких верств населення. Все це та деякi iншi чинники спричинило подальшi пошуки шляхiв оновлення клерикальної дiяльностi церкви, виникнення деяких нових форм пастирської дiяльностi, нових форм релiгiйностi. Усвiдомлення факту, що сучасний соцiальний i культурний розвиток вимагає зусиль приведення християнського вiровчення у вiдповiднiсть до нових умов, знаходить свiй вираз у модернiстському русi ХХ ст.

1.3.2. Фiлософiя "дiї” М.Блонделя.

Морiс Блондель (1861 - 1949) був найвидатнiшим представ-ником католицького модернiзму. Свої пропозицiї модернiзацiї католiцизм вiн обгрунтовував, спираючись на теоретичну проблематику, намагаючись надати своїм фiлософським поглядам системного характеру. М.Блондель вважав, що ядром оновленого католицького свiтогляду має стати фiлософiя, релiгiйна за своїм змiстом, але, водночас, незалежна вiд традицiйного християнського свiтогляду, церковної традицiї - вона має бути не апологетикою, а нормально розвинутою фiлософiєю. Призначенням фiлософа має бути пiдготовка людини до сприйняття iдей "iнтегрального" християнського свiтогляду, пояснення, що людям потрiбно визнати надприродну реальнiсть. Вiн пiддав критицi й iнтелектуалiзм

1.3.3 Тейяр де Шарден.

П’єр Тейяр де Шарден (1881 - 1955), належав до родини французького землевласника. Вивчав теологiю, фiлософiю та при-родничi науки в iєзуїтськiй колегiї, в Сорбонi - геологiю та палеонтологiю. У 18 рокiв став членом iєзуїтського ордена. Як вiйськовослужбовець брав участь у подiях першої свiтової вiйни. Його наукова дiяльнiсть здійснювалася в галузях геологiї та палеонтологiї, отримав ступiнь доктора природничих наук, був обраний головою Французького геологiчного товариства. Пiзнiше зацiкавився палеоантропологiєю. Бiльше двадцяти рокiв проживав у Китаї, iнших країнах Азiї та Африки, де брав участь у пошуках пiтекантропа, синантропа i набув авторитет як один з найвiдомiших палеоантропологiв. Був обраний членом французької академiї наук та АН iнших країн. Керiвництво католицької церкви заборонило у 1948 р. йому проводити наукову дiяльнiсть, внаслідок чого вiн був змушений виїхати, на вимогу керiвникiв ордена iєзуїтiв, до США, де вiн працював у Центрi антропологiчних дослiджень.

З його iм’ям пов’язаний новий етап розвитку католицького модернiзму. Тейяр де Шарден створив релiгiйну антропологiчну фiлософiю, центральною iдеєю якої була iдея еволюцiї. В його фiлософськiй системi здiйснена спроба по-новому розглянути питання про мiсце людини в космосi, гуманiстичний змiст iсторичного процесу. Ватикан негативно поставився до повороту, який здiйснив де Шарден, вiд томiзму до еволюцiонiзму, навiть за умов вiдсутностi критики ним догматiв християнського вiровчення. Другування творiв було заборонено за життя автора, тому деякi з них були вiдомi лише його друзям. Лише пiсля смертi працi де Шардена були опублiкованi, вони швидко завоювали авторитет i були перекладенi рiзними мовами.

Методологiчнi засади вчення.

Намагаючись обгрунтувати фiлософськi мiркування даними наукового аналiзу дiйсностi, Т. де Шарден називав свiй метод феноменологiчним. Але, водночас, вiн вiдрiзняв його вiд метафiзики та теологiї, а також вiд феноменологiї Е.Гуссерля. Феноменологiзм метода полягав у тому, що будь-який феномен свiту потребує дослiдження лише в конкретних аспектах простору i часу, а також у розвитку. Дiйснiсть в усiй своїй сукупностi - це не що iнше, як єдиний динамiчний космiчний феномен, всоохоплююча змiна та становлення, пiдсильний науковому поясненню космогенез.

Еволюцiонiзм - космогенез.

Центральною iдеєю релiгiйної антропологiчної фiлософiї Т.де Шардена є iдея еволюцiї, виходячи з якої вiн намагався по-новому iнтерпретувати деякi положення католицького свiтогляду. Він був продовжувачем традицiї натуралiстичного iсторизму. На його думку, "великим вiдкриттям з часiв Бюффона було те, що життя, а також Земля мають вiк. З того самого часу унiверсум не створював масу i тип iнварiантного... З’явилося минуле речей, також i як їх дiйсне майбутнє перед обличчям людства".

Людина та iсторичний процес.

Людину де Шарден вважав основним феноменом, наголошуючи, що плiдне його дослiдження можливе за умов урахування усiх природних та соцiальних аспектiв буття, у тiсному зв’язку з дослiдженнями явищ живої та неживої природи всього всесвiту. Виникнення людини та iсторiї людства тлумачаться ним як етапи еволоюцiї унiверсума, його одухотворiння, тi етапи, на яких свiдомiсть, духовнiсть стають вирiшальними факторами подальшого розвитку свiту. З людиною, стверджує Т. де Шарден, з’являється думка, рефлексiя, самосвiдомiсть. Солiдаризацiя людей, їх духовне об’єднання пов’язується ним iз стадiєю наджиття.

1.3.4.”Нова теологiя”.

Суспiльний розвиток першої половини ХХ ст., особливо соцiальнi потрясiння, спричиненi першою свiтовою вiйною, соцiалiстичними революцiями в країнах Європи сприяли значнiй переорiєнтацiї офiцiйної позицiї Ватикану, складовою якої було i вiдношення до модернiстського руху в католицькiй фiлософiї. В осередках католицької iнтелiгенцiї стверджувалась думка про те, що релiгiйну вiру можна пiдтримувати за умов подальшого реформування християнства шляхом знаходження нових форм контактiв свiтського життя i церкви. Пошуки шляхiв оновлення особливо активно вели французькi теологи, зокрема представники двох католицьких центрiв: iєзуiтської школи в Лiон-Фурв’єр ( А. де Любак, Ж.Данiелу, А.Буйяр, Ж.Леклерк, певний час тут працюва П.Тейяр де Шарден) i домiнiканської школи Ле Солшуар поблизу Парижа ( М.Шеню, М.Лабурдет, М.Нiкола). В цих центрах сформувалася так звана нова теологiя, що виражала недовiру схоластицi, критику неотомiзму.

1.3.5. Французька "фiлософiя духу”(спірітуалізм).

Iдеї католицького модернiзму щодо ролi суб’єктивностi, спiввiдношення рацiонального та iррацiонального в релiгiйнiй вiрi, значення вiри в життi людини були значною мiрою успадкованi спiрiтуалiстами. Вихiдним для спiрiтуалiзму є положення про реальнiсть духу, його iстотну вiдмiннiсть вiд матерiї. Дух характеризується абсолютнiстю, активнiстю, свободою, творчою силою. Вiдповiдно матерiя характеризується такими властивостями як обмеженiсть, iнертнiсть, пасивнiсть.

Методика викладання філософських дисциплін

1. Предмет, задання і структура курсу «Методика викладання філософських дисциплін»
Програма курсу "Методика викладання філософії" складається з двох частин. Перша частина – "Методика викладання філософських дисциплін" викладається на IV курсі філософського факультету та відповідає бакалаврському рівню. Її зміст узгоджений з курсом "Педагогіка вищої школи". Мета першої частини: забезпечити методичну підготовку щодо викладання нормативних курсів з філософії та філософських дисциплін для студентів не філософських фахів на бакалаврському рівні.

Друга частина – "Методика викладання філософії у вищій школі" викладається на V курсі та відповідає рівню підготовки "спеціаліст" та "магістр". Мета другої частини: забезпечити методичну підготовку щодо викладання філософських курсів для магістрів неспеціалізованих факультетів та студентів філософського факультету.

Кожна з частин включає в себе тему "Методика викладання філософії в умовах Болонського процесу", в якій розглядаються актуальні проблеми методики викладання, пов’язані з входженням України в Європейський освітній простір.

Основною метою курсу є розкриття гуманістичного змісту і призначення філософії як квінтесенції духовного розвитку людства. Ця мета досягається шляхом вивчення історії виникнення і розвитку філософських ідей і освоєння основних філософських проблем в царині таких підрозділів філософії як історія філософії, онтологія, гносеологія, антропологія, феноменологія, соціальна філософія, філософія історії та інше.

Реалізація основної мети освоєння філософії передбачає:

- філософську рефлексію над тривалим історичним розвитком філософської думки;

- розкриття зверненості філософії до людини, осягнення розмаїтих стосунків особистості зі світом;

- піднесення на новий, вищий щабель світоглядної культури майбутніх фахівців.

Завдання вивчення філософії полягає у формуванні у студентів:

- цілісної духовності, що базується на передових досягненнях світової філософської думки;

- умінь та навичок опанування сучасними філософським знаннями у світі, що швидко змінюється;

- майстерності мислити раціонально, послідовно й аргументовано викладати думку, використовуючи багатий арсенал логіки й методології філософського пізнання світу;

- досвіду практичного використання набутих філософських знань у фаховій діяльності.

2.Проблемно-пошукові методи викладання філософських дисциплін
Освоєння курсу філософії передбачає застосування репродуктивних, пояснювально-ілюстративних, проблемно-пошукових та творчих методів навчання з використанням як традиційних, так і новітніх інформаційних технологій, зокрема роботи в Інтернеті. Протягом семестру кожен студент повинен відвідувати лекції та виступити з доповіддю на одному з семінарів (10 – 12 хвилин з викладенням того, що відображає найважливіше і достатньо аргументоване знання з того питання, яке обговорюється) та на інших семінарах – з виступами (5 – 7 хвилин) в обговоренні доповіді іншого студента.

Основною літературою є філософські першоджерела, доповнені підручниками і навчальними посібниками з філософії, які знаходяться в науковій бібліотеці НТУУ "КПІ”, кабінеті філософії і на сайтах http//www.intellekt.org.ua; http//www.uct.kiev.ua/~sofi; http//www.library. ukma.kiev.ua/ та ін. в мережі Internet. Індивідуальні консультації для студентів проводяться викладачем за графіком навчального процесу.

3.Критерії методичної майстерності та ефективності у викладанні філософських дисциплін.

Методичність:

- Науковість
- Володіння психологічними методами
- Особисті харизматичні риси викладача та ін.

Ефективність

- Вміння слухати
- Вміння подавати матеріал
- Інтелектуальні можливості та ін.

Методика та організація соціологічних досліджень

1.Соціологічні дослідження та його види

Соціологія, як і будь-яка теоретична соціологічної діяльності наука включає два елементи: систему нагромаджених знань (насамперед теоретичних) і дослідницьку діяльність. З допомогою соціологічних досліджень здійснюється дальше пізнання об'єктивних законів розвитку і функціонування соціальних організмів і спільностей людей і визначаються шляхи і форми використання нагромаджених знань на практиці. Соціологічні дослідження не можна ототожнювати з економічними, юридичними і іншими видами досліджень подібно тому, як соціологію не можна ототожнювати з політичною економікою, юриспруденцією та іншими науками. Специфіка будь-якого соціального дослідження обумовлюється, насамперед, об'єктом і предметом науки, в межах якої здійснюється. Це означає, що своєрідність соціологічних досліджень лежить в основі специфіки науки соціології.

Наукове управління соціальними процесами здійснюється з допомогою нагромадження, переробки і передачі інформації, використовуються різні способи одержання і перетворення інформації. Це, по-перше, побутова свідомість, що реалізується в процесі повсякденного практичного життя людей, по-друге, емпіричне вивчення соціальної діяльності людей і соціальної дійсності; по-третє, конкретні соціологічні дослідження. В процесі конкретних соціологічних досліджень пізнання відновлює безпосередню видиму картину соціальних об'єктів, але уже на основі знань про закони їх розвитку і функціонування, характеристики об'єктів, що в емпіричному пізнанні відображені як «безпосередні» і «перші», в конкретних дослідженнях виявляються самими опосередкованими і кінцевими. Здійснення таких досліджень виявляється можливим тільки при наявності теорії, що правильно відображає суть соціальних організмів, тоді як емпіричні дослідження можливі завжди, незалежно від тієї ступені, якої досягло соціальне пізнання в розкритті закономірних зв'язків.

Прикладна соціологія – комплекс досліджень орієнтованих на вирішення конкретних соціальних проблем

2. Етапи соціологічного дослідження

1 розробка програми і конкретного плану

Визначення предмета і задач дослідження, робочої гепотизи, методів дослідження, виконавців і строків.

2. Підготовка до збору інформації

Розробка документів програмного збору інформації, пілотажне дослідження

3. Збір інформації

Спостереження, опитування, експеримент, вивчення документів.

4. обробка інформації

Перевірка, групування, зведення, обчислення відносних величин, побудова статистичних рядів, складання таблиць тощо

5. Оцінка результатів

Інтерпретація даних, формулювання висновків, оформлення звіту про дослідження, розробка пропозицій.

Реалізація результатів дослідження.

Розрізняють такі основні види конкретно – соціологічних досліджень:

За метою їх проведення - Теоретичні і емпіричні;

За частотою проведення – разове, повторні (останні можуть бути когорт ними, моніторинговими);

За глибиною вивчення проблеми – розвідувальні, описові, аналітичні;

За способом забезпечення репрезентативності – суцільне, локальне, вибіркове;

За масштабами проведення – міжнародне, загальнонаціональне, регіональне, галузеве.

Соціологічне дослідження треба відрізняти від соціального дослідження. Соціологічні дослідження складають «ядро» більш широких соціальних досліджень – суспільствознавчих досліджень.

3. Програма соціологічних досліджень та її принципи розробки.

3алежно від характеру вихідних критеріїв класифікації (систематизації) програми соціологічного дослідження поділяються на кілька видів: досконалі та недосконалі, науково обґрунтовані і необґрунтовані, тобто науково неспроможні, викладені письмово або сформовані в уяві дослідника; такі, що відповідають або не відповідають меті дослідження; розраховані на тривалий час чи короткострокові. Одним з найпоширеніших критеріїв поділу програм на види є їх класифікація за строками дослідження об'єкта. Згідно з цим програми поділяються на довгострокові, середньострокові, короткострокові та мікро- і мініпрограми. Відповідно до видів дослідження, довгострокові програми передбачають теоретико-методичне забезпечення досліджень, запланованих на 3—5 і більше років. Короткострокові і середньострокові програми покликані забезпечити дослідження, строки яких розраховані на 1—З роки. Міні- та мікропрограми забезпечують дослідження, розраховані на строк від декількох діб до кількох місцях.

Залежно від значимості дослідницьких завдань розрізняють програми, що мають стратегічне, тактичне, оперативне значення. Однак диференціація програм залежно від значимості проблем, які вирішуються, є відносною. За змістом завдань програми поділяють на пізнавальні, емпіричні та теоретично-прикладні. Щодо розкриття змісту різних соціальних об'єктів програми можуть бути описовими, інформаційними або ж науково-теоретичними. Іноді вкрай необхідним стає пошук інформації для прийняття виваженого рішення, що за відсутності належних умов потребує вироблення конкретної програми дослідження. За типом її можна віднести до проектно-конструкторських. Розширення бази даних у сфері теоретичної або емпіричної діяльності лежить в основі інформаційних програм.

Метод вибірки - науково обґрунтований підхід, що дає змогу робити висновки про об'єкт як ціле, спираючись на дані аналізу лише його окремих ознак. Залежно від критерію систематизації розрізняють вибірки прості і складні, суцільні та ймовірні, одно- та багатоступеневі, формальні та змістові, універсальні та цільові тощо. Наприклад, до простих схем формування вибіркової сукупності відносять: а) простий випадковий відбір; б) систематичний (механічний) відбір; в) серійну вибірку; г) гніздову вибірку. До складних належать: а) багатоступеневі; б) комбіновані; в) стратифіковані; г) квотні вибірки. Уявлення про ймовірність подій лежать в основі одного з найвідоміших методів формування вибірки — методу простого ймовірного відбору. Ймовірність — це відношення кількості подій, на які сподіваються, до кількості можливих.

4. Методи соціальних досліджень

Кожне наукове дослідження може відбуватись на двох рівнях: емпіричному (коли здійснюється процес накопичення фактів) і теоретичному (на якому здійснюється узагальнення знань).

Загальні методи пізнання умовно ділять на три групи: 1) методи емпіричного дослідження: робота з науковою літературою, спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент тощо; 2) методи теоретичного дослідження: ідеалізація, формалізація, логічні й історичні методи; 3) методи, що можуть бути застосовані на емпіричному і теоретичному рівнях: абстрагування, аналіз і синтез, індукція й дедукція, моделювання.

Правила роботи з науковою літературою: 1) Послідовність пошуку літератури із теми дослідження: 2) Джерела бібліографічної інформації: 3) Зворотньо-хронологічний порядок ознайомлення із літературою, який дозволяє уникнути повторного огляду інформації. 4) Етапи опрацювання літератури.

Правильно складений бібліографічний список є свідченням загальної і наукової ерудиції автора, обізнаності із фундаментальними працями, є пізнавальним для фахівців як інформаційне тематичне джерело.

Спостереження - це систематичне, цілеспрямоване, спеціально організоване сприймання предметів і явищ об'єктивної дійсності, які виступають об'єктами дослідження. Як метод наукового пізнання спостереження дає можливість одержувати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність стає основою попередньої схематизації об'єктів реальності, роблячи їх вихідними об'єктами наукового дослідження. Розрізняють просте (звичайне) спостереження, коли події фіксують збоку, і співучасне (включене) спостереження, коли дослідник адаптується в якомусь середовищі й аналізує події начебто "зсередини".

Порівняння - це процес зіставлення предметів або явищ дійсності з метою встановлення схожості чи відмінності між ними, а також знаходження загального, що може бути властивим двом чи кільком об'єктам дослідження.

Узагальнення - логічний процес переходу від одиничного порівняння завжди є важливою передумовою узагальнення. Узагальнення - логічний процес переходу від одиничного до загального чи від менш загального до більш загального знання, а також продукт розумової діяльності, форма відображення загальних ознак і якостей явищ дійсності. Найпростіші узагальнення полягають в об'єднанні, групуванні об'єктів на основі окремої, випадкової ознаки (синкретичні об'єднання). Більш складним є комплексне узагальнення, при якому група об'єктів з різними основами об'єднуються в єдине ціле. Здійснюється узагальнення шляхом абстрагування від специфічних і виявлення загальних ознак (властивостей, відношень тощо), притаманних певним предметам.
Різні об'єкти чи явища можуть порівнюватись безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з яким-небудь третім об'єктом (еталоном). У першому випадку, звичайно, одержують якісні результати (більше-менше, вище-нижче тощо). Порівняння об'єктів з еталоном дає можливість одержати кількісні характеристики. Таке порівняння називають вимірюванням.

Вимінювання - це пізнавальна процедура, пов'язана з визначенням числового значення деякої величини за допомогою одиниці вимірювання. Вимірювання можливе за наявності таких елементів: об'єкта вимірювання, вимірювальних засобів, методу вимірювання.

Експеримент – це найбільш важлива складова частина наукового дослідження, один з основних засобів отримання нових наукових знань. Експеримент – це науковий дослід, або спостереження того чи іншого явища в умовах, які дозволяють стежити за його ходом, керувати ним, відтворювати його результати кожного разу при повторенні конкретних умов.

Метою експерименту може бути перевірка теоретична положень (підтвердження робочої гіпотези), а також більш глибоке вивчення теми наукового дослідження.

Абстрагування - (від латинського терміну, що означає відволікання) - це уявне відвернення від неістотних, другорядних ознак предметів і явищ, зв'язків і відношень між ними та виділення декількох досліджуваних сторін. Іноді абстраговані властивості і відношення пов'язуються з відомими класами об'єктів ("особистість'', "натуральне число", "рослина"). В інших випадках вони уявляються ізольовано від тих предметів, з якими вони дійсно нерозривно пов'язані ("корисність", "краса", "моральність").

Аналіз (від грецького апаїузіз - розкладання) - метод пізнання, який дозволяє розкладати предмети дослідження на складові частини (звичайні елементи об'єкта або його властивості і відношення).

Синтез (від грецького зупіехіз - об'єднання), на противагу аналізу, дає можливість з'єднувати окремі частини чи сторони об'єкта в єдине ціле.

Індукція (від латинського – наведення) - умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень, коли на основі знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому. Як метод дослідження індукція - це процес дослідного вивчення явищ, під час якого здійснюється перехід від окремих фактів до загальних положень, окремі факти неначе виводять до загального положення.

Дедукція - (від латинського – виведення) – це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розумінні вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні – доведення або виведення твердження (наслідку) з одного або кількох інших тверджень (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер.

Моделювання - непрямий, опосередкований метод наукового дослідження об'єктів пізнання (безпосереднє вивчення яких не можливе, ускладнене чи недоцільне), який ґрунтується на застосуванні моделі як засобу дослідження. Суть моделювання полягає в заміщенні досліджуваного об'єкта іншим, спеціально для цього створеним. Під моделлю розуміють уявну або матеріально реалізовану систему, котра, відображаючи чи відтворюючи об'єкт дослідження, здатна замістити його так, що вона сама стає джерелом інформації про об'єкт пізнання.

Ідеалізація (від французького) – мислительний акт, пов'язаний з утворенням понять про об'єкти, принципово не здійсненні у досліді і дійсності.

Метод екстраполяції – це розповсюдження яких-небудь закономірностей або тенденцій досліджуваного об'єкта, які спостерігаються на певному часовому інтервалі, на інший часовий інтервал. Суть методу екстраполяції на якісному рівні - вивчення історії об'єкта, що прогнозується, і перенесення закономірностей його розвитку в минулому і теперішньому на майбутнє.

Важливий метод емпіричного дослідження є спостереження. Люди вдавались до спостереження як одного з важливіших джерел соціальної інформації, що безпосередньо сприймалась і прямо реєструвала всі факти про об'єкт і його значимість з точки зору мети. Характерні риси спостереження: систематичність, планомірність і цілеспрямованість.

Є два основні методи опитування: інтерв'ю і анкетний. Інтерв'ю це проведена за певним планом бесіда, що пропонує прямий контакт інтерв'юера з респондентом, причому запис відповідей на запитання ведеться інтерв'юером або на плівку.

Анкетне опитування є один з важливих методів з'ясування суті тих чи інших явищ, подій, суспільної думки тощо. Анкета це опитувальний лист, що самостійно заповнюється опитуваним за певними правилами і відповідаючи на поставлені питання. Анкетні питання широко використовуються для одержання інформації про фактичне становище сфери, що вивчається, її оцінку, інтереси, думки людини, діяльності респондентів та ін. Питання в анкеті формулюється максимально чітко, однозначно доступно. Серія анкетних питань забезпечує інформацію для реалізації дослідження. В залежності від змісту питання використовують різні методи, способи для підвищення достовірності, істинності інформації. Анкета має декілька порівняно простих запитань (подальші опити суспільної думки) або декілька змістовних блоків з серії запитань (аналітичний глибокий опит), де кожний блок звичайно виділяється.

Є різні види анкетного опитування: поштовий (анкети розсилаються поштою); пресовий (анкети публікуються в пресі); телефонний (опитування ведеться по телефону); роздаточний (анкети вручаються респондентам особисто).

Анкетне опитування це один з видів соціологічного опитування, суттєва особливість якого є використання анкети, що заповняється респондентом (на відміну від інтерв'ю він сам читає анкети і сам фіксує відповіді). Відрізняють звичайний і заочний (поштовий і пресовий). Звичайне опитування дає можливість інтерв'юеру, досліднику роздавати анкети респондентам, а потім їх збирати, не будучи присутнім при запевненні анкет та ін. Основний підсумок всіх зусиль, здійснення соціологічного аналізу подій і явищ та формування найбільш відповідної специфіки предмету соціології сукупності прийомів, методів, процедур і операцій теоретичного і емпіричного пізнання соціальної реальності прийнято називати методикою. Така сукупність прийомів, методів, пізнання нерідко називається методом соціологічного дослідження. Тому-то методика соціологічного дослідження часто розуміється як система прийомів, процедур і операцій встановлення соціальних фактів.

5. Обробка та аналіз соціологічних даних

Одержана під час соціологічного дослідження первинна соціальна інформація потребує обробки, без якої серйозний науковий аналіз результатів дослідження може бути ускладнений або зовсім неможливий. Саме обробка впорядковує, групує і класифікує великий масив зібраних у соціологічному дослідженні емпіричних даних. Для успішного проведення обробки інформації необхідно додержуватися певної послідовності. На першій стадії весь масив методичного інструментарію проходить певну підготовку. При цьому необхідно вирішити два основні завдання:

1) перевірити інструментарій на точність, повноту та якість заповнення. Ці заходи передбачають виявлення помилок у відповідях на кожне запитання та їх корекцію. При перевірці анкет, бланків інтерв'ю на повноту заповнення проводиться вибраковування тих, які заповнені менш як на третину. При перевірці на якість заповнення контролюється ясність, чіткість, адекватність відповідей. Всі анкети, бланки інтерв'ю і т. ін., що мають перелічені недоліки, виключаються з подальшого процесу обробки. Документи, які залишилися після контролю, нумеруються, щоб під час наступної їх обробки можна було б простежити за кожним з них;

2) провести кодування інформації, тобто її формалізацію. Принцип кодування полягає в перекладі змістовної інформації на мову формальної логіки. Це означає, що кодується не сам зміст відповідей, а лише факт його наявності чи відсутності. Така форма кодування достатня для того, щоб здійснити числові операції з будь-якою інформацією, незалежно від її первинного вигляду, форми, змісту чи призначення. Процедура кодування включає присвоєння кожному варіанту відповідей певних умовних чисел-кодів. У результаті вся інформація анкет чи бланків інтерв'ю перетворюється на систему чисел, у якій вирішальне значення має сам порядок кодів (чисел). Тільки після завершення кодування можна переходити безпосередньо до обробки інформації. Існують два способи обробки інформації — ручний і машинний. Питання про спосіб обробки вирішується заздалегідь, ще на стадії створення програми та інструментарію дослідження. Ручна обробка використовується при невеликій (до кількох десятків) кількості анкет. Обробка анкет вручну проходить повільно, часто з помилками. Краще соціологічну інформацію обробляти на ЕОМ.

Узагальнення інформації відбувається у кількох формах, які фіксують різний рівень аналізу. Найпростішою формою є групування даних, тобто віднесення респондента до тієї чи іншої групи залежно від обраного показника. Метод групування дає можливість вирішувати такі типи дослідних задач: виявлення типів соціальних явищ; вивчення структури соціальних об'єктів; аналіз залежностей між явищами. Складна структура соціальних явищ і процесів, їх обумовленість спільною дією сукупності чинників потребує багатомірної класифікації об'єктів. Методи багатомірної класифікації дозволяють виявити стійкі зв'язки соціальних явищ, які розглядаються у кількох вимірюваннях водночас. Порівняно з двомірним групуванням багатомірна класифікація — вищий рівень пошукового опису й узагальнення фактів. Вона є засобом типологізації соціальних об'єктів. Розрізняють теоретичну й емпіричну типологізацію. Результат соціологічного дослідження залежить від того, наскільки дослідник може правильно, глибоко і всебічно інтерпретувати одержані результати. Сутність інтерпретації даних полягає у структуруванні основних понять, всебічному поясненні їх змісту. Процедура інтерпретації соціологічних даних має відповідати певним методологічним вимогам: 1) характер оцінки та інтерпретації має визначитися в загальних рисах уже на стадії розробки програми та концепції дослідження, де даються принципові характеристики досліджуваного явища чи соціального процесу; 2) необхідно максимально повно встановити об'єкт і предмет дослідження; 3) на всіх стадіях аналізу слід пам'ятати про багатозначність одержаних даних, необхідність їх інтерпретації з різних позицій. Процедуру інтерпретації за змістом можна охарактеризувати як перетворення певних числових величин на логічну форму — показники (індикатори). У цьому процесі виключно велике значення мають гіпотези, які визначаються ще на стадії розробки програми дослідження. Саме на стадії інтерпретації соціологічних даних вони вводяться у роботу дослідника. Характер перевірки гіпотез залежить від типу дослідження. Тільки після аналізу основних взаємодій, взаємозалежностей між характеристиками об'єкта дослідження варто переходити до формування основних висновків та розробки практичних рекомендацій. ідсумок аналізу та інтерпретації соціологічних даних набуває форми документів, які мають практичне і теоретичне значення. Ці документи: звіт за підсумками дослідження, додаток до звіту та аналітична довідка. Основний документ — звіт за підсумками дослідження. Його структура відповідає загальній логіці операціоналізації основних понять.

Категорія: Різні філософські дисципліни | Додав: djkvinta (21.07.2012)

Переглядів: 4674 | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]