16. Сучасна західна соціологія: основні напрями і проблеми.

Для сучасної соціології Заходу характерна неоднорідність сфери предмета дослідження, багатоманітності і суперечливості теорій, ідей, суджень, міркувань про суспільство, політику, політичну владу, політичні відносини, місце, їх ролі в політичному процесі та ін. З початку XX ст. В соціології утверджуються різні напрями і школи, визначаються важливіші теоретичні орієнтації, концепції. Утверджуються і набирають широке розповсюдження соціологічні школи: неопозитивізма, прагматизму і політичного реалізму, модернізму соціальних систем та ін.

         Неопозитивізм в соціології — теоретико-методологічна орієнтація в соціології, що опирається на усвідомлене і неусвідомлене, на філософське положення логічного позитивізму. Незважаючи на кризу неопозитивізму в 60-і роки XX ст., його основні ідеї, зокрема, т. з. стандартна концепція науки, залишається головною методологічною базою соціології на Заході, а з кінця 80-х років і на Сході. Основні принципи неопозитивізму в соціології полягають у визнанні того, що, по-перше, соціальні та політичні явища підкорюються законам, спільним для всієї дійсності — природної і соціально-історичної (натуралізм); по-друге, методи соціального дослідження мають бути такими ж точними, суворими і об'єктивними, як і методи природознавства; по-третє, суб'єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істинність наукових тверджень має доводитись емпіричними дослідженнями; по-п'яте, всі соціальні явища описуються і відображені кількісно. Соціологія як наука має стати вільною від ціннісних міркувань і зв'язку з ідеологією.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представники: Чарльз Сандерс Пірс [1839—1914) — американський філософ, логік, засновник прагматизму, професор в Кембрідже, Балтіморі і Бостоні, Уільям Джеме (1842—1910) та ін. Представники школи прагматизму сприйняли ідеї і методологічні установки філософської теорії прагматизму, уміло пристосовуючи їх до аналізу політичного життя в США. В працях Уільяма Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення філософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння практичних наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорії істини: істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини життя і поєднано з всією сукупністю досвіду. Представники школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв'язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним життям.

Теорії модернізації (модернізм) — сукупність поширених на Заході в політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріального суспільства, що безперервно змінюється. їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-і роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму (тобто поведінки).

17. Соціологія П. Сорокіна.

Питирим Олексащрович Сорокін — американський соціолог російського походження. Народився Питирим Сорокін в 1889 році в Жешарті, в Комі. Після еміграції в 1922 році зайняв видне становище в соціології Заходу. Критикуючи панівну в США емпіричну тенденцію, Питирим Сорокін розвиває теорію інтегральної соціології, що охоплює всі соціологічні аспекти широко зрозумілої культури. Соціальна дійсність розглядалась в дусі соціального реалізму, що обумовлює існування понадіндивідуальної нематеріальної реальності. В праці «Система соціології» формулюються теоретичні основи системи-теорії «соціальної стратифікації» та «соціальної мобільності». Основою політологічного і соціологічного аналізу вважається соціальна поведінка, соціальна взаємодія. Взаємодія індивідів визначається як родова модель і соціальна група і суспільство, особливо зосереджується увага на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спільності.

В середині соціальних спільностей існують страти (верстви), що виділяються за економічною, політичною і професійною ознаками. Щоб визначити соціальне становище людини, варто знати її сімейний стан, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій, економічний статус, походження тощо. Тільки так можна визначити її соціальне становище. Суспільство, вважав Питирим Сорокін, без розшарування і нерівності — міф. Можуть змінюватися форми і пропорції розшарування, але суть суспільства постійна. Стратифікація існує і в суспільстві з «розвинутою демократією» і в недемократичному суспільстві. В будь-якій організованій соціальній спільності можуть змінюватися форми стратифікації — пом'якшуватись або ставати жорстокими, але неможна її скасувати, ліквідувати. Таке загальне правило. Так, найбагатий далеко не завжди є на вершині політичної або професійної піраміди, а також і не в усіх випадках бідняки займають найнижчі місця в політичній та професійній ієрархії. А це означає, що взаємозалежність трьох форм соціальної стратифікації далека від досконалості.

 18. Соціологічні погляди О. Конта.

Система наук являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання - наука більш вищого порядку - сприймає попередню як необхідну передумову, якої недостатньо для з’ясування специфічного змісту науки більш високого рангу. Ієрархію Конт подає так: 1-Математика 2- Астрономія 3- Фізика 4- Хімія 5- Біологія 6- Соціологія. В основі соціального прогресу Конт поклав принцип інтелектуального розвитку людства, який він відобразив у "великому законі 3 стадій” і вважав його найбільшим відкриттям. Він покладає його в основу соціальної динаміки характеризує за допомогою нього основні етапи прогресу людства: теологічний, метафізичний та позитивний.

Теологічна стадія. Розпочинається з найдавніших часів до 1300р. Розподіляється на 3 періоди: фетишизм, політеїзм, монотеїзм. Характеризується повним пануванням релігійної свідомості. Метафізична стадія. 1300-1800 рр. Застійний етап, переважання абстракцій, що сприймаються, як реальність. Позитивна стадія. Початок 19 ст. – далі. Виникнення наукового менталітету. Ґрунтування на точній оцінці. Закон поділу та кооперації – другий закон Конта, завдяки дії якого утворюються різні соціальні та професійні групи, зростає різноманітність суспільства, підвищується життєвий рівень людей. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до експлуатації, руйнації солідарності та злагоди. Поділ і кооперація сприяють об’єднанню соціальних почуттів представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпоративної моралі. Гарантом цілісності суспільства за таких умов є держава та релігія. Конт першим обґрунтував необхідність наукового підходу до соціології, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на спостереження, експерименти та історичний метод. Погляди Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків соціологічної думки(біологічних, природних, органістичних).

20. Соціологічна теорія марксизму.

Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818— 1883). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке основою всього сущого визначає одне начало — матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них вважав економічні закономірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опирається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

У дослідженні суспільних явищ це дало змогу використати критерій повторюваності, завдяки чому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувати поняття «суспільно-економічна формація» — історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва — це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі їх зміни — постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється у боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який, здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявились утопічними.

22. Теорія соціальної стратифікації.

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом-Кінгом Мертоном (нар. у 1910 р.), К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

Ø    обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;

Ø    застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

Ø    достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства.

Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

23. Розвиток соціального знання в Україні від княжої доби до 19 ст.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX — XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у 1113—1125 pp.) у «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.
Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681 — 1736).

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя. Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від княжої доби (античності) до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.

25. Об’єкт і предмет соціології освіти.

Згідно з соціокультурним підходом навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти, що постає як загальна теорія освіти і як емпірична наука. Це дає змогу простежити динаміку освіти, особливості її взаємодії з іншими сферами суспільного життя, процес розвитку суб'єкта освіти. Соціокультурний напрям зародився у 30-ті роки XX ст., одержав розвиток у концепції «реконструкції соціальної позиції» французьких соціологів Бурдьє і Пассерона і нині став основним у вітчизняній соціології освіти. На думку представників цього напряму, предмет соціології освіти — стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя. Об'єкт — сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб'єкти освіти. Соціологія освіти водночас є фундаментальною, прикладною, теоретичною та емпіричною наукою, має свої методологічні принципи, застосовує багатий арсенал методів дослідження. Спираючись на обширну інформаційну базу і здійснюючи прогностичні функції, вона покликана забезпечити наукове обґрунтування соціальної політики в сфері освіти, реформування системи освіти, що є важливою умовою вирішення багатьох проблем сучасності.

26. Соціологічні ідеї представників української суспільної думки другої половини 19 початку 20 ст.

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході.

Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М.П. Драгоманова (1841-1895 рр.) – соціальна зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Соціально-політичні погляди Драгоманова знайшли своє відображення у таких творах: „Чудацькі думки про українську національну справу” (1916 р.), „Що таке українофільство?” (1916 р.). Вагомим є внесок в розвиток вітчизняної соціологічної думки українського економіста і соціолога, громадського діяча, професора Київського університету М.І. Зібера (1844-1888 рр.), який певний час перебував в еміграції в Швейцарії. Соціологічні інтереси Зібера зосереджені навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, народонаселення, історичної соціології. Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М.М. Ковалевський (1851-1916 рр.). Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історично-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб’єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору. Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту тощо. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування і в цьому її практичне значення.Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства виступає у формі спільної праці, що штовхає людей до удосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М.С. Грушевський (1866-1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історично-соціологічний метод розроблений на межі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. І все ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, само-достатнішим концепціям. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

28. Соціологія виховання, як окрема соціологічна теорія.

Виділення спеціального предмету соціології виховання зумовлено тією обставиною, що далеко не завжди визнається її відносна самостійність, як сфери специфічного наукового знання. Досить часто окремі проблеми виховання, як і вся сфера суспільної життєдіяльності, стають предметом вивчення педагогіки, соціальної психології, соціології освіти та ін. Не заперечуючи глибокого внутрішнього зв'язку загальних проблем, необхідно підкреслити доцільність виділення в соціології спеціальної галузевої науки — соціології виховання.

Потреба у визначенні меж соціології виховання, її місця в системі соціологічного знання зумовлені власними підходами до аналізу та реконструкції функціонування виховного процесу в суспільстві, його цілеспрямованої діяльності. Підвищення ролі особи в здійсненні реформ в усіх сферах життя сучасного суспільства України, що пов'язане з становленням ринкової економіки та процесами демократизації, висувають соціологію виховання серед інших галузей (соціологія міста, села, культури, мистецтва, праці та ін.) на особливе місце. Розглядаючи виховання як функцію суспільства, що полягає у свідомому соціальному впливі на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї або іншої суспільної ролі шляхом передачі йому нагромадженого людством соціального досвіду, формування певних рис і якостей, можна визначити специфічність предмету соціології виховання.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними, моральними, естетичними настановами та життєвими спрямуваннями.

Саме ж поняття виховання трактується дуже розширено, підкреслюється, що виховання складається з суми сил і впливу, які суспільство застосовує, щоб розвивати і соціалізувати індивіда. Роль же школи, як агента держави, — координувати різноманітний вплив на дитину: здійснювати соціальний контроль над процесом її соціалізації.

30. Соціологічна структура суспільства.

Соціальна структура органічно зв'язана з соціальними відносинами і не може існувати без них. Соціальна структура суспільства — це різноманітність структур: етичної, поселенської, соціально-демографічної, професійної, кваліфікаційної, освітньої та ін. Соціальна структура — це не тільки система соціальних угрупувань, спільностей, а й інституційні організаційні форми, що забезпечують їх розвиток і переміщення, що надають стійкості і певності соціальним зв'язкам.

Суть соціальної структури суспільства в тому, що це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою упорядкованих відносно один одного соціальних спільностей, а також відносини між ними.

Елементами соціальної структури виступають багатоманітні спільності людей: виробничі спільності (колективи підприємств, колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських ферм та ін.), інші трудові колективи (установи, організації, контори, фірми, науково-дослідні інститути та ін.), політичні спільності (держава, політичні партії, громадські об'єднання та ін.), територіальні спільності (міста, села, області, краї та ін.). Деякі елементи соціальної структури (класи, нації та ін.) формуються об'єктивно і існують незалежно від волі і свідомості людей, інші ж створюються людьми свідомо і цілеспрямовано (політичні партії, професійні спілки та ін.).

Соціальна структура суспільства формується соціальними спільностями, взаємозв'язками і взаємодією між соціальними спільностями. Будучи тісно взаємозв'язаними, всі структури в суспільстві відносно самостійні, але сама соціальна структура відзначається рухомістю, соціальною мобільністю. В умовах докорінних якісних змін суспільства появляються нові джерела переміщення, формування соціальних угрупувань, об'єднань тощо. Основою змін та розвитку соціальної структури суспільства, її елементів і взаємозв'язків, взаємовідносин між ними виступають панівні в суспільстві виробничі та економічні відносини. Основну ж роль в соціальній структурі суспільства відіграє соціально-класова структура. Саме класові відносини визначають характер, особливості і суть соціальних, політичних, юридичних, моральних, естетичних та інших відносин того або іншого за формою влади і політичного режиму суспільства.