| Головна » Статті » Інше - різне |
| РОЗДІЛ VI УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ ст. Друга половина XIX - початок XX ст. у соціокультурному житті України відзначаються складним переплетенням соціальних, націо-нальних і духовних процесів. Після знесення панщини значні зміни відбулися в соціально-класовій структурі: формування прошарку промислових робітників, диференціація села, ріст інтелігенції. На-ціональне життя українського народу всіляко паралізувала русифіка-торська політика російського царизму. У 1863 р. валуєвським цирку-ляром було обмежено друкування українською мовою. 1876 р. виданий царський Емський указ про заборону друкування українською мовою будь-яких текстів, крім художніх творів й історичних документів. Відповіддю на шовіністичну політику царизму було зростання національної самосвідомості народу, посилення культурно-освітньої діяльності української інтелігенції. Наприкінці 50-х - на початку 60-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають культурно-освітні організації-громади, які ставили своїм завданням створення гуртків самоосвіти, видання літератури, вивчення історії українського народу, збирання матеріалів народної творчості тощо. їх активними діячами були М.Драгоманов, С.По-долинський, О.Потебня, М.Лисенко, М.Старицький та ін. У 1868 р. виникає "Просвіта" - важливий осередок національно-культурного життя України. Філософія України розглядуваного історичного часу набула ряд нових особливостей, зумовлених специфікою соціокультурного буття, прогресом науки. Д.Чижевський, говорячи про розвиток філо-софії даного періоду, відзначає: "Друга половина XIX віку ха-рактеризується якимсь розпадом і роздробом філософської думки". Частково це проявилось в епігонському характері філософії наслідуванні гегеліанства і кантіанства, а також у підупаді суто те-оретичної філософської думки: "Філософія йде у найми до конкрет-них наук, почасти перетворюючись в методологію наук" Такі особливості європейської філософії позначалися і на характері філософської думки України. Одна з найхарактерніших особливостей української філософії цього часу - плюралізм, багатоманітність течій та ідей. Матеріа- 75 лістичну традицію розвивали природознавці Д.Кавунник (Веллан-ський), М.Козлов, Т.Осиповський, В.Лапшин, М.Максимович, П.Шумлянський, А.Стойкович та ін. Однак, як і раніше, панівними філософськими течіями залишаються різні форми ідеалістичного світобачення: позитивізм (В.Лесевич), персоналізм (О.Козлов, О.Гіляров), неокантіанство (Г.Челпанов), монодуалізм (М.Грот), психологізм (В.Зеньковський), релігійна філософія (П.Ліницький) та ін. Сюди слід також віднести істориків філософії С.Гогоцького і О.Новицького. Всі вони були представниками так званої "ака-демічної філософії", яка відіграла значну роль у духовній культурі українського суспільства. В їх працях дістали висвітлення актуальні проблеми духовного життя, новітні досягнення природничих наук, ряд історико-філософських проблем. Представниками матеріалістично-позитивістської тенденції в розвитку філософської думки України другої половини XIX - почат-ку XX ст. були М.Драгоманов, С.Подолинський, І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький, Леся Українка, П.Грабовський, М.Коцю-бинський та інші. їм належить велика роль в обґрунтуванні соціаль-ного і національного поступу, української національної ідеї, проблем формування української державності. їх світорозуміння має в основному науково-природничий, раціоналістичний характер, від-значається пошуками відповіді на животрепетні питання буття світу і людини у сфері наукового знання. Чільне місце в історико-філософській україністиці XX ст. займає філософія національного радикалізму (Д.Донцов, М.Міхнов-ський), історіософія В.Липинського, М.Грушевського, Ю.Вассияна, політологія І.Лисяка-Рудницького, історико-філософська концепція Д.Чижевського, І.Мірчука. Останні, зокрема, здійснили глибокий аналіз історії філософської думки України, єдності загальнолюд-ського і національно-особливого в філософії, особливостей слов'янського, в тому числі українського філософського мислення. Роз-робкою теоретичних проблем світогляду особистості, теорії пізнання, діалектики, логіки українська філософія завдячує творчому доробку В.Юринця, П.Демчука, П.Копніна, В.Шинкарука. ТИМОФІЙ ОСИПОВСЬКИЙ (1765-1832) - професор мате-матики Харківського університету. Народився 1765 р. у селі Осипово Ковровського повіту Вол оди мирської губернії в сім'ї священика. Ос-віту отримав у Петербурзькій учительській семінарії, пізніше викладав у Москві та Петербурзі. З 1803 р. - професор, а у 1813-1820 рр. -ректор Харківського університету. Доктор філософії з 1807 р. Осиповський - автор першого на російській мові "Курсу мате-матики", визнаного для свого часу одним із найкращих підручників. Написав також ряд оригінальних праць з астрономії, механіки, фізики, в яких викладав ряд ідей, що передували розвитку науки того часу, зокрема, висунув ідеї, що сприяли формуванню теорії пруж- ності. Першим з математичних позицій піддав критиці ідеалізм Канта та його послідовників. Згідно з поглядами Осиповського, простір і час це не форми наочних уявлень і не незалежна від речей сутність, а "... суть умови буття речей у самій природі і в них самих, а не в нашому тільки образі відчуттів існуючи". Основні хиби натурфіло- софської концепції І.Канта вбачав в її апріорному характері, спробі відірвати сили від матерії. Відкидаючи кантіанську систему, він відкинув і діалектичні ідеї німецького філософа, але системі І.Канта Осиповський протиставив свою власну систему поглядів на побудову речовини, засновану на атомарно-молекулярній гіпотезі. СИЛЬВЕСТР ГОГОЦЬКИЙ (1813-1889) - історик філософії, один з представників гегеліанства в Україні. Народився в Кам'янці- Подільському, навчався в Київській духовній академії (1833- 1837), де з 1841 р. викладав філософію. З 1843 р. - професор Київського університету. Автор ряду наукових праць з історії філософії, серед яких "Вступ до історії філософії", "Критичний погляд на філософію Канта" та "Філософський лексикон" у чотирьох томах. Досліджуючи спадщину німецьких філософів, перейнявши їх принцип історизму і критичного осмислення попередніх досягнень філософської думки, С.Гогоцький висловив чимало оригінальних ідей щодо виникнення філософії, етапів її розвитку, особливостей історико-філософських досліджень, взаємовпливу філософських учень. Він вважав, що філософія виникає як вияв самосвідомості і знаходиться в постійному розвитку. Вона, як і все, що розвивається, має свою історію, що відбиває суттєву властивість внутрішнього життя свідомої істоти, послідовність певної системи знань. Історія філософії має відображати розвиток ідей, в цілісності своїй є сукупністю різних напрямів, переходу від перших спроб самостійного мислення до знань найвищих форм і основ життя та його пізнання. Виділивши в історії філософії два періоди, вказав на їх особливості: у доцивілізованому світі залишається ще не пізнаним відношення мислячого духу до буття, а вже з філософії Нового часу проявляється намагання осмислити це відношення відшуканням істи-ни у науковому пізнанні дійсності. Нова епоха в філософії, як підкрес-лив Гогоцький, почалася з Канта, який піддав критиці однобічність "реалізму" й спрямував увагу на мислення, що пізнає сутнє. Най-вищою заслугою Канта вважав виявлення відмінності розсудку й розуму, обґрунтування можливості цілеспрямованого розвитку духу за ідеями, а не за механічним процесом причинно-наслідкового зв'язку. Водночас вбачав обмеженість філософії Канта в розриві між на-чалами мислячими і сутністю речей, протиставленні матеріального світу чутливій волі. У філософії Гегеля найважливішими сторонами вважав визна-чення принципу зв'язку всього з усім у єдиному світі, що розвиваєть- ся; діалектичний метод, який дає змогу пізнавати світ єдиним і зрозуміти розвиток людського духу як історичний процес, як розгор-тання поняття. Критично оцінюючи гегелівське положення про те, що абсолютне мислення реалізується в індивідуальному, що веде до самопізнання абсолютного духу, стверджував, що в основі світу знахо-диться не мислення, а "божественний дух" - Бог, що "розум не творить і не виводить ідеї Божого буття", що не розум, а душа-почування може засвоїти ідею Бога, яка одухотворяє внутрішнє життя людини. Узгодженість з душею виступає критерієм істини як вічної дійсності, гармонії мислення й буття. В розвитку суспільства ос-новним вважав те, що є непорушним, сталим, вічним. Такою не-знищенною мала б бути приватна власність як умова вільного розвитку людської особистості. С.Гогоцький висловив також ідею про співвідношення релігії і філософії як віри й розуму, що не су-перечать між собою, про зближення науки з релігією. ОРЕСТ НОВИІІЬКИЙ (1806-1884) - історик філософії, логік, психолог. Родом з Волині. Вищу освіту здобув у Київській духовній академії. Працював викладачем Полтавської семінарії, доцентом духовної академії (1834-1837). Протягом 1837-1850 рр. - професор Київського університету. Знаходився під певним впливом філософії Гегеля. Його перу належать багато праць, зокрема чотиритомний твір "Поступовий розвиток стародавніх філософських учень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань", "Про розум як вищу пізнавальну здатність" та інші, присвячені захисту філософії, яку царський уряд заборонив викладати в університетах. 78 О.Новицький висловив цікаві й актуальні для сьогоднішнього читача ідеї: філософія є найвищим виявом людського духу в процесі пізнання, детермінованого глибинною потребою людини. Філософія, як ніжна рослина, потребує пристойного Грунту й сприятливої атмосфери, а "де загальна думка визнає філософію даремною, там вона й робиться нікчемною всупереч її власній природі", - відзначав український мислитель, вказуючи на взаємозв'язок занепаду держави, народного духу з нехтуванням, приниженням значення філософії. Для практиків з утилітарним прагненням "звичайної корисності" філософія не потрібна. Поставлення користі понад усе веде до втрати істинної мети життя людини, до загибелі всього високого й благородного в неї, до зникнення героїчних подвигів, самопожертви, інших високих цінностей та великих характерів серед народу. В таких умовах з'являються "безталанні філософи", які знеславлюють філософію, видаючи свої незрілі думки за бачення істини. Внаслідок цього навіть освічені представники держави й релігії оголошували філософію як безплідну науку, навіть шкідливу, не розуміючи її справжнього призначення, приписуючи невластиві їй функції, аби одержувати безпосередню користь. Однак користь має сенс лише на першому етапі боротьби люди- ни з силами природи, коли прибуток став найвагомішим чинником життя. Вище ж ідеалу корисного стоїть, як вважав О.Новицький, ідея правди, ще вище - прекрасного, потім - істинного, а на вершині - ідея святого. В світі цих високих ідей й народжується філософія як "діяльність мислення, спрямованого на досягнення первісних основ буття, життя і пізнання", що запалює дух "світлом чистої думки". Цим вона відрізняється від емпіричних наук, надаючи їм єдності, завершеності й цілісності у світосприйнятті, а отже, визначає сенс і значення людської діяльності. Як наука про загальні форми й закони буття філософія пізнає їх не з безпосереднього досвіду, а із само- діяльності нашого розуму, його ідей. Вона не відкидає участі в пізна- вальному процесі інших сил душі: почуття надають їй розмаїття природи і явищ внутрішнього світу, а розсудок створює новий спосіб думок, що зводять всі явища до двох начал - речовини й духу. Розум освічує цей двоїстий світ світлом ідей, вносячи єдність й гармонію. Відрізняючи філософію як знання для небагатьох від релігії як осягнення вищих істин, доступного для віри всіх людей, Новицький вказував водночас на зв'язок між ними, між вірою й знанням. Відношення філософії до релігії проходить кілька фаз й повертається суб'єктивний характер. Істину він розглядає як "умовне відношення | |
| Переглядів: 1022 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |