речовину, перехід біосфери в ноосферу.

Його праці "Філософські роздуми натураліста", "Жива речо-

вина", "Українське питання і російське суспільство", листи,

щоденник містять філософські ідеї, які виявились особливо важливі

для створення сучасної наукової картини світу та залишаються

актуальними для розробки філософії науки і проблем наукознавства.

Узагальнення даних наукових досліджень багатоманітності

просторово-часових станів речовини привели В.Вернадського до

висновку, що жива речовина, переводячи сонячну енергію в енергію

хімічних зв'язків, яка може мільйони років зберігатися в надрах, являє

собою новий спосіб взаємодії з середовищем - біологічний обмін

речовин. Жива речовина - носій і творець вільної енергії в масштабах

всієї біосфери. Вказуючи, що в земній корі нема верств, вільних від

впливу життя, учений вважав, що біологічний час співпадає із геоло-

гічним, що "простір - час" є не загальною категорією, а звичайною

властивістю живого. На цій основі обґрунтовував нову ідею про віч-

ність і всюдність життя. Життя як спосіб самоорганізації протистоїть

середовищу як цілісність. Процес освоєння життям планети Земля

має поступальний характер.

У цій еволюції людство стає потужною геологічною силою,

важливим чинником змін у біосфері, творцем нової сфери розуму.

Створення її пов'язано з розвитком науки. "Наука є природне яви-

ще, - писав В.Вернадський, - активне вираження геологічного прояву

людства, що перетворює біосферу в ноосферу". У цих сферах життя

підпорядковане законам іншого порядку. В макросвіті, де діє сила

притягання, звичайні швидкості, в мікросвіті процеси відбуваються

зі швидкістю світла, а в сфері думки - над світлові швидкості. Людина

є планетним явищем і природу її визначає розумний стан. Думка -

це тільки своєрідна форма енергії, шляхи і способи розповсюдження

якої ще невідомі. Розум існує поза простором і часом і є "космічною

силою". Із виникненням людського розуму пов'язав початок нового

етапу еволюції всесвіту. Ці ідеї Вернадського лягли в основу

концепції антропокосмізму.

Життя людства визначається розвитком вільної думки особи-

стості. Створення умов для цього, як вважав учений, і є мірилом

справедливості суспільства. "В силу вільної думки я вірю як в єдину

реальну силу, більш могутню, ніж це ми думаємо в наших політичних

розрахунках", - писав В.Вернадський, підкресливши, що все вирішує

особистість, а не колектив, еліта, а не демос. Поява великих особис

104

тостей обумовлена невідомими нам законами. Але умовою дії цих

законів вважав свободу, яку має забезпечити держава, орган, підпо-

рядкований народові. Держава, як об'єднання людей, яким надана

можливість розвивати свій розум, не може довго залишатись осто-

ронь світової думки. Перехід до ноосфери пов'язаний із пошуком

нових джерел енергії, піднесенням добробуту населення, забезпе-

ченням рівності всіх народів, виключенням війни із життя людства,

створенням умов для свободи наукової праці та інших видів духовної

творчості людини.

В.Вернадський висловив також цікаву ідею природності ук-

раїнського визвольного руху, який живиться народним корінням і

не може згаснути, обґрунтував положення про визначальну роль

молоді в майбутньому людства, про необхідність взаєморозуміння

між українською і російською молоддю.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934) - історик, соціолог,

громадський і політичний діяч. Народився в м.Холмі (тепер Поль-

ща). Вищу освіту здобув на історичному факультеті Київського

університету. Після захисту магістерської дисертації (1894) очолив

кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де протягом

19 років читав курс історії України. З 1897 р. - голова Наукового това-

риства ім. Т.Шевченка; один із засновників Української національно-

демократичної партії (1899), голова Центральної Ради (1917-1918),

з 1919р.- організатор і керівник Українського соціологічного інсти-

туту, академік ВУАН (з 1924 р.), дійсний член АН СРСР (з 1929 р.).

Філософсько-соціологічні погляди М.Грушевського відобра-

жені в його працях "Початки громадянства. Генетична соціологія",

"Історія України-Руси", "Історія української літератури", "З історії

релігійної думки на Україні", "Історія і її соціально-виховуюче

значення", "На порозі нової України. Гадки і мрії" та ін.

Філософсько-історичні та соціологічні погляди М.Грушевсь-

кого сформувалися на ґрунті вітчизняної наукової та суспільно-

політичної думки, зокрема В.Антоновича, М.Костомарова, М.Дра-

гоманова та інших, а також критичного переосмислення західноєв-

ропейських теорій, і передусім позитивізму О.Конта, історико-

соціологічного методу Е.Дюркгейма, Л.Леві-Брюля, М.Вебера, суть

якого - синтез історичного та соціологічного дослідження. Історич-

ний процес, вважав учений, треба вивчати не шляхом апріорних

висновків і незмінних принципів пізнання, а "дорогою індуктивною"

на базі теорії факторів.

105

У праці "Початки громадянства. Генетична соціологія" М.Гру-

шевський робить висновок, згідно з яким соціологія фактично

трансформується у генетичну соціологію, а остання своїм предметом

входить у сферу філософії історії, по суті ототожнивши предмет

історії, соціології і філософії історії. А в праці "Історія і її соціально-

виховуюче значення" ототожнив завдання гуманітарних наук -

допомогти людині "пізнати себе і знайти місце для своєї індивідуаль-

ності, для свого "Я", давши об'єктивні міри для цього "Я", для його

прав і претензій супроти дооколичного світу, людей і громади".

М.Грушевський піддав критиці марксистське матеріалістичне

розуміння історії за спрощеність, декларативність, зведення сус-

пільного розвитку до дії економічних факторів і законів. Визнаючи

закономірність історичного процесу, він розмежовує природні і

соціальні закони: останні мають свідомий характер, є актом свідомої

волі. На його думку, в суспільстві діють емпіричні закони в окремих

галузях соціального життя - біологічні, психологічні, економічні,

що витворюють причинність, внутрішню необхідність, надають ритм

та загальність історичному розвитку.

Філософсько-історична концепція М.Грушевського ґрунтуєть-

ся на принципі поліфакторності суспільного розвитку,, взаємодії

чинників, які зумовлюють єдність та цілісність історії, її багатови-

мірність. В історії діють три основні групи чинників: народ, територія

і культура. Основа історії народу - його культура. Народ є суб'єктом

історії, а процес творення народом культури є водночас історичним

процесом. Культура виступає критерієм самоідентифікації народу.

Визнаючи еволюційний характер історичного процесу і дослід-

жуючи початки суспільного життя, М.Грушевський обґрунтував

положення про те, що характерними тенденціями еволюції людства

є диференціація і консолідація (інтеграція), які виявляють себе у

формах солідаризму та індивідуалізму. Нормою успішного соціаль-

ного розвитку, на його думку, є паралельний розвиток диференціації

та наростання елементів внутрішньої консолідації. Цей розвиток має

коливальний характер, коли в процесі динаміки соціальної еволюції

йде чергування індивідуалістичних і колективістських тенденцій.

Сенс історії М.Грушевський вбачав у гуманізації суспільних

відносин на засадах солідарності та альтруїзму. Осягнення загаль-

ного добра можливе через подолання егоїзму. Лише таким шляхом

можна прийти до згоди і щастя.

106

Методологічні, філософсько-соціологічні засади М.Гру-

шевського лягли в основу його концепції історії України. її основні

положення - автохтонність українського народу (тотожність з ан-

тами), його селянська природа, безкласовий, демократичний

характер, осібний, самостійний шлях розвитку.

БОГДАН КІСТЯКІВСЬКИЙ (1868-1920) - учений, член

ВУАН, правознавець, соціолог, філософ, педагог, громадсько-полі-

тичний діяч - народився у Києві в сімї професора права університету,

навчався у Київському, Харківському, Дерптському університетах,

з яких був виключений за участь у нелегальних студентських гуртках.

З 1895 р. навчався у Берлінському, потім у Страсбурзькому універ-

ситетах, в якому захистив дисертацію з філософії "Суспільство та

індивід". Після захисту у Харківському університеті (1917 р.) ди-

сертації "Соціальні науки і право" на доктора права працював про-

фесором, деканом юридичного факультету Київського університету,

став дійсним членом Академії наук.

Основні праці: "Соціальні науки і право", "Права людини і

громадянина", "Проблема і завдання соціально-наукового пізнан-

ня", "На захист науково-філософського ідеалізму", "Українці і

російське суспільство", "На захист права (інтелігенція і право-

свідомість)".

Найвагомішим доробком Б.Кістяківського у розробці проблем

філософії були статті про методологію соціальних наук і теорію пра-

ва, в яких він розкрив зв'язок філософії з іншими науками, соціології

та права. Вчений вважав, що філософія відрізняється від природо-

знавства, яке спрямоване на пізнання законів природи, тим, що

досліджує "належне буття", "норми або загальнообов'язкові правила

теоретичного мислення, практичної діяльності та мистецької твор-

чості". На думку Б.Кістяківського, соціальні науки зазнали кризи,

бо намагаються за зразком природознавства досліджувати суспільст-

во. В суспільстві діє не тільки принцип "природної необхідності",

не тільки стихійні, але й свідомі сили. Історична необхідність на

відміну від природної складається як індивідуальний збіг обставин,

як множинність діючих факторів, у тім числі свідомих. Тому для

вивчення соціальних явищ необхідні взаємодоповнювані методи.

Таким чином, Б.Кістяківський дав філософське обгрунтування

методологічного плюралізму. Головним предметом філософії, на

думку Б.Кістяківського, мала стати духовна діяльність людини, бо

107

людина не лише природна істота, але й творець культури. Культуру

розумів як організацію всіх сторін суспільного життя, як вираз душі

народу. З позицій філософії культури розробляв загальну теорію

права, аналізував правову свідомість, становлення правової держави,

співвідношення держави і особи, "природних" і політичних прав

людини. Людину і державу розглядав як взаємодоповнюючі і

рівновимірні поняття, бо культурна людина не мислиться без

держави, а держава створює можливості для розвитку особистості,

звеличує, облагороджує людину. У зв'язку з цим висловлював ідею

підвищення рівня правосвідомості, посилення почуття громадян-

ської відповідальності як важливих передумов формування правової

держави. Центральною ж у філософському доробку Б.Кістяківського

була ідея свободи і недоторканості людської особистості.

ВОЛОДИМИР ЮРИНЕЦЬ (1891-1937) - філософ, академік

АН УРСР. Народився в с.Олесько Золочівського повіту (тепер Бусь-

кого району) на Львівщині. Навчався у Львівському університеті,

але через політичні причини змушений був залишити університет і

продовжити навчання у Відні, Берліні, Парижі, де здобув наукову

ступінь доктора філософії. В 1924 р. закінчив інститут червоної про-

фесури (Москва). Працював професором філософії Московського уні-

верситету та інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до

столиці УРСР Харкова, де очолив кафедру соціології Українського

інституту марксизму і став заступником завідуючого філософсько-

соціологічного відділу цього інституту. В 1929 р. обраний дійсним чле-

ном Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Звинувачений в буржуазному

націоналізмі і фашизмі став жертвою тоталітарного режиму.

Перу В.Юринця належить низка праць з історії філософії та

сучасної філософії, зокрема "Едмунд Гуссерль", "Демокріт у світлі

новітніх наукових досліджень", "Фрейдизм та марксизм", "Меха-

нічний та діалектичний матеріалізм", "Філософсько-соціологічні

нариси", "Філософський фронт України", "Матеріалістична діалек-

тика як філософська наука", "Філософська генеза Маркса", "Із

сучасної буржуазної соціології".

Наукові інтереси В.Юринця охоплювали широке коло філо-

софських проблем, насамперед історико-філософських. Увагу

вченого привертали мислителі Стародавнього світу (Демокріт),

Нового часу (Спіноза, Ламетрі), німецька класика (Кант, Гегель),

феноменологія Гуссерля, психоаналіз 3.Фрейда, марксистська

108

філософія (Маркс, Енгельс, Плеханов). З марксистських позицій

піддавав критиці західну "буржуазну" філософію, інтегральний

націоналізм Д.Донцова. Значне місце в його спадщині посідають

літературознавчі праці, в яких виклав своє бачення творчості

Г.Сковороди, Лесі Українки, П.Тичини, В.Винниченка, М.Бажана,

В.Сосюри, М.Хвильового. В них обґрунтував єдність логічного і

образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і в мистецтві.

ПЕТРО ДЕМЧУК (1900-1937) - філософ, учений. Народився

у галицькому місті Городенка, навчався у Віденському університеті,

а після еміграції з Австро-Угорщини (1925 р.) до Харкова - у аспі-

рантурі філософсько-соціологічного відділення інституту марксизму-

ленінізму. Керував кафедрою філософії цього ж інституту, потім у

Харківському інституті радянського будівництва і права, був членом

філософської комісії Академії наук, брав участь у розробці тем

"Категорія випадковості у філософії", "Наука про природу і наука

про суспільство", "Причинність і взаємодія у Гегеля і Маркса",

редагував збірники "Філософія і політика", "Криза німецької соціал-

демократії", написав ряд праць: "Матеріали до дискусії на нашому

філософському фронті", "Нариси про сучасну німецьку філософію",

"У боротьбі за ленінську філософію", "Неогегельянство як зброя

фашизму", "Філософська мудрість сучасної буржуазії", "Шевченко

та його учителі філософії", "До філософії сучасної соціал-демок-

ратії", "На боротьбу проти меншовикуючого ідеалізму (3 приводу

моїх власних помилок)".

П.Демчук як представник "школи Скрипника" вплинув на по-

жвавлення філософських досліджень в Україні в кінці 20-х - на початку

30-х років минулого століття в умовах загострення політичної

боротьби. В опублікованих працях виявив ґрунтовні знання історії

світової філософії, поставив ряд проблем співвідношення філософії і

науки, філософії і релігії, матеріалізму та ідеалізму, "філософського

матеріалізму" з природознавством, філософських основ пізнання.

Він висловив цікаві ідеї щодо історичних та психологічних

передумов виникнення філософії у давній Греції, про сутність

філософії та її функції, зокрема прогностичну.

У певних політичних умовах філософія, на думку Демчука,

може втрачати свою власну сутність, як це сталося з неогегельянст-

вом, яке вважав вираженням політики соціал-фашизму. Подібним

чином розглядав неокантіанство як філософію буржуазного

109

лібералізму, ототожнюючи філософську течію з політичною партією.

Демчукові пошуки розв'язання проблеми співвідношення філософії

і політики виявилися не тільки суперечливими, але й трагічними, бо

в 30-х роках XX століття в Україні перемагаючий тоталітаризм

омертвляв філософське життя, а провідних філософів фізично

знищував. П.Демчук був репресований за нібито націоналістичні і

фашистські виступи. Він, очевидно, в складних умовах ідеологізації

філософії лише дотично займався дослідженнями історії української

філософії. Занадто категорично стверджував, що філософських тра-

дицій Україна не знала до Шевченка, який не зрозумів значення

Г.Сковороди як філософа. П.Демчук підкреслив, що "філософське

значення життя Шевченка перевищує цілі великі томи інших

блискучих мислителів", а "повне терпіння й напружене життя

Шевченка відкриває перед нами сторінки великого філософського

змісту". Але й "українська філософська дійсність" у шевченківську

добу характеризувалася селянською стихією. Демчук негативно

оцінював заборону викладання філософії у російських університетах

і вбачав одною з причин "наївно-примітивного рівня філософської

думки в Росії" відсутність власної філософської термінології.

При дослідженні філософських течій початку XX ст. україн-

ський філософ спрямував основну увагу на розробку проблем мате-

ріалістичної діалектики в процесі переосмислення гегелівської

філософії, у філософських дискусіях 20-30-х років виступав на захист

діалектики відтак званого "механістичного матеріалізму", однак сам

був звинувачений у "меншовикуючому ідеалізмові". Філософська

доля П.Демчука відобразила певною мірою складний процес

розвитку української філософії на початку XX століття.

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ (1865-1944) - ієрарх і богослов

Вселенської та Греко-Католицької Церкви, церковний, політичний

і культурний діяч. Народився у с.Прилбичах Яворівського району,

що на Львівщині. Одержав вищу юридичну освіту у Вроцлавському

та Краківському університетах, ступінь доктора права (1883).

Відбувши богословські студії у монастирі єзуїтів у Кракові, здобув

наукові ступені доктора богослов'я і філософії (1892). У 1888 р.

вступив до монастиря в Добромилі. В цьому ж році одержав

священичий сан. З 1896 р. - ігумен Онуфріївського монастиря у

Львові. У 1899-1901 рр. - Станіславський єпископ. З 1901 р. до кінця

життя - митрополит Києво-Галицький, архієпископ Львівський.

110

А.Шептицький належить до тих діячів минулого, що були

духовними провідниками українських національно-патріотичних

сил кінця XIX - першої половини XX ст. У його теоретичній та

практично-політичній діяльності відобразилася ціла епоха боротьби

українського народу за державну незалежність, досягнення релігійної

та національної єдності. Суспільно-політична діяльність митропо-

лита була спрямована на захист політичних і національних прав

галицьких українців, реалізацію державницьких інтересів українсь-

кого народу проти денаціоналізаторської політики Польщі.

Вагомою є унійно-екуменічна діяльність А.Шептицького,

спрямована на порозуміння та зближення православної та като-

лицької церков. Він рішуче протестував проти насильної католизації

православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся.

Крім богословських і церковних проблем, у полі зору митро-

полита знаходилися соціально-політичні та морально-етичні проб-

леми, їх, зокрема, поставив в одному з перших пастирських послань

"О квестії (питання - авт.) соціальній" (1904), яке в цілому позитивно

оцінив І.Франко, хоч і висловив свою незгоду з окремими мірку-

ваннями автора. В ньому А.Шептицький торкнувся таких питань,

як розпалювання соціальної ненависті, єдність і солідарність народу,

несправедливість, місце сім'ї в суспільстві, моральне виховання. З

позицій християнської етики в ряді послань він засудив будь-які

форми насильства над людиною, тероризм ("Слово до української

молоді", (1932), "Не убий" (1942), підкреслюючи несумісність понять

національного патріотизму і тероризму. В цілому світогляд

митрополита мав антикомуністичне спрямування.

ЮЛІЯН ВАССИЯН (1894-1953) - філософ, історіософ,

політичний діяч, публіцист - народився в с.Колоденце побіля

Жовкви на Львівщині, де вчителював його батько. Здобув філософ-

ську освіту в університетах Львова і Праги, захистив дисертацію

"Поєднання розуміння філософії в її відношенні до наук про основи

поетики і метафізики", став доктором філософії у Кардовому

університеті (м.Прага).

Ю.Вассиян розробляв ідеологічні засади українського націо-

нально-визвольного руху, брав безпосередню участь у підготовці

першого Конгресу українських націоналістів у Відні (1929 р.), про-

йшов важкі випробування в польських та німецьких в'язницях і в ста-

новищі чорнороба у повоєнний період у Сполучених Штатах Аме

111

рики. Він як знавець багатьох іноземних мов добре орієнтувався в

історії європейської філософії, найбільше зацікавлювався феномено-

логією Е.Гуссерля, досліджував проблеми антропології, націології, істо-

ріософії, релігієзнавства, психології, історії України. Свої філософські

ідеї виразив у численних публіцистичних статтях, а найбільше у ру-

кописних працях, які не встиг і не мав змоги опублікувати, але в яких,

на думку дослідників його спадщини, "прагнув до своєрідної само-

стійної української духовносте, яка мала створити нового українця",

"проектував у вічність нації, чітко визначаючи ролю одиниці".

Основні праці: "Одиниця й суспільність", "Духовне життя

людини", "Степовий сфінкс", "Слово", "Релігія і церква", "Хрис-

тиянство", "Назад до Шевченка", "До головних засад націоналізму",

"Ідеологічні основи українського націоналізму".

У творах Ю.Вассияна за складною філософською терміно-

логією простежується цілеспрямованість творчої думки на осягнення

глибинних основ розвитку людства, суспільства, людських спільнот

і особи.

Погляди Ю.Вассияна на історію співзвучні із західноєвро-

пейською історіософською традицією. Він, розуміючи історію як про-

цес розгортання буття, виявлення власної волі суб'єктів історичних

подій, наголошував на їх неповторності, на процесуальності історії

як "продовжування життя" і тому підкреслював неможливість

повністю осягнути й розкрити об'єктивні закони, "внутрішній план

історії", бо "вона ще не скінчилася". Історія не повторюється і не

твориться за спланованими проектами, а є процесом "трагічної

боротьби", в якій перемагають народи, що сформувалися в нації.

Вассиян висловив ідею про природно-економічну закономірність

утворення націй як людських спільнот. Кожній нації навколишнє

середовище - природне і людське - дає відчути просторову обме-

женість і тому постійно актуалізується завдання "самозбереження

на зайнятім місці" і безупинного самотворення. Націю розглядав як

цілісність, сутність якої не можна виразити окремою стороною, бо

життя нації не вкладається в одну форму і тому всі сфери - мате-

ріальна, політична, культурна - є важливими в тій мірі, в якій підтри-

мують процес самоздійснення нації. Нація стає суб'єктом, "що сам

для себе є програмою своєї будучности" завдяки національній ідеї.

Під цим кутом зору Ю.Вассиян підкреслив надзвичайну роль

української ідеї в утвердженні духовної єдності українства, в

112

самооформленні української нації. У формуванні української ідеї

виключну роль відіграв Т.Шевченко, україноцентризм, пророчість

творчості якого підкреслив філософ, застерігаючи від бездумного,

"слізливого" "патріотичного комплексу", шоб не "заялозили образ

поета товстою паволокою відпустового, ярмаркового "лобзанія".

Ю.Вассиян обґрунтував прогностичні ідеї про потужні зміни

світових вимірів, настання нової доби за "вічним законом панування

духа на землі" і врятування людства завдяки духовним чинникам. Од-

ним із таких духовно-творчих чинників вважав релігію, зокрема

християнську, через яку людина реалізовує свою цілеспрямованість

до Абсолюту, до самовдосконалення. Християнство як релігія любові

витворило "найбуйніший розвиток духа, а головно його найкращу

царину - філософію". Людиновимірність релігії, духовнотворчість лю-

дини і філософоцентричність людського духу - основні засади істо-

ріософської концепції Ю.Вассияна. На його думку, у майбутньому на

землі відбудуться найбільші змагання за вищі духовні цінності, а не

за багатства і владу. У цьому історичному процесі вирішальним фак-

тором, як вважав український філософ, стане людина як духовна інди-

відуальність, бо "доба розбитого атому сходиться з добою розбитої

душі", а "трудність жити людиною у сучасному світі переросла

нормальну міру небезпек та завдань стихійного життєвого змагу".

Назвавши людину головною проблемою і водночас основним

чинником, феноменом, що може направляти історичний процес у

нове русло, надавати духовного спрямування, Вассиян поставив

питання про історичну особистість та оригінально аргументував її

творчу роль у суспільному розвитку, що залежить передусім від

високих духовних якостей індивідуальності. Людина як соціальна

істота в історичному процесі стає виявом "вічної програми духа" і

діє як активний творчий суб'єкт. Ю.Вассиян застерігає від абсо-

лютизації окремої людини чи людських спільнот, бо колективізм

нівелює, "підпорядковує одиницю", чи, навпаки, індивідуалізм

"освячує культ конкретної одиниці". Він одним із перших в україн-

ській філософській та суспільно-політичній думці XX століття висло-

вив ідею про рівноважливість, рівновартісність людини як цілісності

і людських спільнот,їх взаємодоповнення в історіотворчому процесі.

У фокусі цієї ідеї розробляв Ю.Вассиян проблеми української

історії, культури, націотворення, української людини. Його творча

спадщина заслуговує пильнішої уваги істориків української філософії.

113

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880-1951) - письменник,

публіцист, політичний діяч. Народився на Херсонщині, навчався в

Київському університеті, займався політичною діяльністю, був пер-

шим головою українського уряду в часи Центральної Ради та Ди-

ректорії, після 1919 р. емігрував за кордон і проживав у Франції.

Написав понад сто романів, п'єс, оповідань, публіцистичних статей

і наукових праць. Серед них - "Відродження нації", "Заповіт борцям

за визволення", "Конкордизм", "Спостереження непрофесіонала",

"Марксизм і мистецтво", "Нова заповідь" та інші, які містять глибокі

філософські роздуми та нові ідеї, що є особливо актуальними і в

сучасній соціальній філософії та політології.

Основні положення про людину, сенс її життя, внутрішню і

зовнішню свободу Винниченко розглядав у співвідношенні з роз-

витком суспільства, нації, держави, вселюдської історії. Вважав рух,

зміни законом усього існуючого. Закони руху суспільства породжу-

ють нові елементи, що не мають інтересу берегти те, що віджило.

Нерозгадані ще розумом інстинкти життя породжують у людині

інстинкт боротьби й одночасно любов до самої себе, намагання збе-

регти все необхідне для відновлення і зміцнення своїх життєвих сил.

Боротьба, як і всяка діяльність людини, вимагає не "поодинокого

скиглення", а єднання, спільності, громади. Любов до того, серед

чого відбувається зростання людини, породжує національне чуття.

Любов до своєї нації, національна свідомість "не знає ні кляс, ні

партій, ні віку, ні полу".

Але боротьба за існування, як вказував Винниченко, спрямову-

валась і на панування одних людей над іншими. Переможець вжи-

ває всі засоби, які тільки може дати наука, політика, мистецтво та

інші прояви людського духу, зброю, гроші, щоб зробити своє па-

нування абсолютним, вічним. Тому й інтернаціоналізм "руського

видання" вимагав відречення від своєї національності, що насправді

є злочинною пропагандою самогубства, вбиванням життя нації.

Справжній інтернаціоналізм, як об'єднання всіх національних

сил, як кооперація всіх народів, сприяє розвитку національного чуття

і є вищий щабель поступу всього людства.

Українській нації притаманні свої закони життя, ламання яких

"ламає душу цілого народу", і "така руйнація є злочинство перед

вселюдським поступом", - підкреслював В.Винниченко. Тому й бо-

ротьба українства за своє національне визволення йшла в руслі

114

світового руху до свободи і прискорилась із закономірним розвалом

імперії. Цей процес вимагав нових політично-державних форм. При

розгляді цього зв'язку український мислитель висловив свою ідею:

історичний час вимірюється кроками вселюдського руху й змістом

національного, політичного, соціального розвитку в певних межах

соціального простору. Отже, історія українського народу має свої

виміри соціального простору й часу. Українська нація займає пре-

красну територію із родючою землею, багатствами вод і надр, м'яким

і здоровим кліматом. Це було основною причиною (усі явища людсь-

кого життя, як вважав Винниченко, мають причини економічного і

матеріального характеру) нищення української нації, її денаціо-

налізації російським самодержавством і більшовизмом, а відповідно

й протидії їм українських національних сил.

Обґрунтовуючи ідею української державності як засобу відро-

дження й розвитку української нації, В.Винниченко детально

розробляв основні положення про необхідність єдності українських

сил, розкрив причини соціального, економічного, політичного, куль-

турного, психологічного характеру, що заважали об'єднанню ук-

раїнства, аналізував зовнішні і внутрішні фактори створення україн-

ської держави. Розвиваючи одне з фундаментальних положень діа-

лектики про визначальну роль внутрішніх чинників революційного

процесу у суспільстві, зробив важливий висновок: головним рушієм,

найголовнішою творчою силою в українському національно-ви-

звольному русі виступають народні маси, а цей процес визволення

українського народу має породити нові власні форми державного

устрою й економічного ладу. "Історія показала українству всю

безплідність, усю шкідливість і навіть злочинність намагання убрати

відродження української нації в неприродні для неї, огидні її

соціальним прагненням форми". Вказавши на необхідність

відповідності між формою і змістом державотворчого процесу,

аналізуючи причини втрати української державності в минулому,

висловив важливі ідеї гармонійного поєднання національного

інтересу із соціальними потребами народу, погодження дій керів-

ників визвольних змагань і участі в них широких мас.

Реалізацію можливості національної державної самостійності

України мислитель пов'язував із зміною співвідношення сил у світі

й обґрунтував ідею конкордизму (узгодження) діяльності двох сві-

тових систем, необхідності їх економічного співробітництва, роз

115

робив концепцію створення Світової Федерації Народів і забезпе-

чення миру на Землі.

Критикуючи тих провідників української еміграції, що пов'язу-

вали проблеми створення самостійної української держави з новою

війною, В.Винниченко висунув прогностичну ідею: новим законом

життя народів є прагнення до миру, бо людство вже опинилося пе-

ред світовою катастрофою. Збройна революція означатиме початок

планетарної війни, в якій не буде переможців, тобто вона приведе

людство до самогубства.

Водночас український мислитель поставив проблему визначен-

ня критеріїв суспільного прогресу, який не зводиться до виробництва

більшої кількості літаків чи електрики. Розробив також оригінальну

концепцію колектократії як альтернативи тоталітаризмові і як форми

участі трудящих класів у розв'язанні соціальних протиріч, в усуненні

економічних перешкод на шляху прогресу. "Зло є не в факті влас-

ності, а в факті експлуатації праці засобом власності", - писав Вин-

ниченко. У зв'язку з цим він наголошував на необхідності правиль-

ного погодження особистих і суспільних інтересів, позитивного ви-

користання науки і техніки для розвитку людини, гармонійної єд-

ності її з природою, суспільством, з самим собою. Серед розроблю-

ваних проблем свободи людини, сучасної концепції загально-

людської моралі найбільш вагомим залишається винниченківський

принцип "чесності з собою", завдяки якому людина не послаблюва-

тиме, а, навпаки, зміцнить свої сили, зможе уникнути деградації й

знелюднення, яким загрожує моральне роздвоєння, релятивістське

трактування морального як корисного на даний момент у конк-

ретних обставинах. "Бути чесним з собою" - таким було кредо і в

політичній діяльності В.Винниченка.