| Головна » Статті » Навчання » Релігієзнавство |
Релігієзнавство
| Патристика і патрологія. 1. Поняття про патристику й патрологію. Отці і вчителі Церви Патрологія - це наука, яка займається життям і навчанням правовірних церковних письменників християнської старовини, званих Отцями Церкви та вчителями церкви. В широкому значенні патрологія є наукою історичною (бо подає відомості про життя Отців Церкви і тогочасні події), літературно-критичною (бо вивчає твори Отців Церкви, розсуджує їхню автентичність, подає обставини, серед яких ті твори постали, та аналізує їхній зміст), і догматично-екзегетичною (бо з творів Отців Церкви збирає догматичні свідоцтва на передане церковне навчання й особисті догматичні навчання. Патрологія подає при кожному з Отців за чергою: біографію, бібліографію і т.зв. теологічні місця (патристичні ноти). Патрологія у вужчому значенні обмежується тільки до біографії і бібліографії Отців. Догматично-екзегетична аналіз творів Отців залишається тоді предметом окремої науки: патристики. Патристика, вилучена з патрології в окрему науку, збирає систематичним і основним способом навчання Отців щодо віри й звичаїв як доказовий і викладений матеріал для догматики не лише з творів Отців, але також і з церковного передання: з рішень Соборів, символів віри, літургії, археології та ін. Отці Церкви у вужчому значенні - це ті церковні діячі письменники, яким властиві наступні прикмети: старовинність, (визначна) святість життя, правовірність вчення. Всі наведені прикмети Отця Церкви вимагаються збірно. У декотрих Отців зустрічаються розбіжності з загальним ученням Церкви, одначе вони звичайно не категоричні, ні вперті і не в основних правдах віри; так н.пр. Іван Золотоустий вважає присягу за недозволену, Ієронім виключає з канону девтероканонічні книги Ст. Заповіту і називає їх апокрифами та ін. Одначе ці Отці хотіли бути правовірними і у вірній навчальній єдності з Церквою, їхні похибки виправдують тодішні обставини, як недостача церковних рішень, труднощі комунікації і порозуміння з другими провінціями, неусталена теологічна термінологія і т.п., Доба Отців Церкви сягає на Сході по Івана Дамаскина (бл. 754), на Заході по Ісидора зі Севіллі (636). Це відмежування патристичної доби загально прийняте. Лиш деякі вчені протягають її аж у т.зв. високе середньовіччя (по розділ Церков), а навіть і у глибоке середньовіччя. Ті з Отців, які за свого життя стикалися безпосередньо з апостолами, називаються Апостольськими Отцями (Климент римський, Ігнатій з Антіохії, Полікарп зі Смирни і Папій з Іерополя). Деяких Отців відзначила Церква за їхнє визначне вчення назвою «Учителів Церкви» або навіть «Великих Учителів Церкви». Учителі церкви це ті люди які своїми творами також розбудовували церкву, але вони не мають такої святості як Отці церкви. Учителями Церкви на Заході є Іларій з Пуатіе, Петро Хрисолог, папа Лев І Вел. і Ісидор зі Севіллі; на Сході — Сфрем сирійський, Кирило Єрусалимський і Кирило Олександрійський. 2. Вклад Євсевія Кесарійського у вивчення історії та релігійної філософії християнства. Євсевія ще називають «батьком церковної історії», «християнським Геродотом». Помер бл. 340 р. Євсевій завдяки імператору Константану познайомився з важливими документами у кесарійській бібліотеці, поробив собі там відписки, з яких опісля користав при писанні своїх творів, та можливо, що й сам збагатив цю бібліотеку новими рукописами. Як письменник, Євсевій дивує нас своєю начитаністю і працьовитістю. З великим зацікавленням він прочитує все із світської і церковної літератури, що тільки попаде йому в руки, робить виписки, щоб опісля у своїх письмах скористати з того, що він прочитав. Це широко освічений, універсальний учений. Історичні твори Євсевія: Життєпис Памф'їла. Хроніка у двох частинах. Перша частина має характер введення: подає нарис історії старовинних народів (халдеїв, асирійців, єгиптян, жидів, греків, римлян) за їхніми письменниками. Друга частина: біблійна. Церковна історія в 10 книгах. У остаточній формі сягає від оснування Церкви до 323 р., тобто до перемоги Константина над Ліцінієм, після якої Константинополь залишився одним володарем цілої держави. Це головний і заразом найцінніший для нас твір Євсевія. Одначе Євсевієва історія має своєрідний характер . Вона не є систематичною бо не переказує по порядку хід подій, ані не в'яже їх із собою причиново. Це радше мозаїкова збірка фактів та виписок із різних письменників, зладжена з виразною апологетичною тенденцією. Євсевієва історія також доволі негармонійна — не обговорює рівномірно подій східньої і західної гілок Церкви. До історії західної Церкви не мав Євсевій достатніх джерел і в її справах був зорієнтований тільки поверховно. Крім цього стрічаються в Євсевія похибки в хронології і в оцінці джерел та повторювання і незручні цитата. В соїй історії він змальовував всі відомі події що траплялися в історії церкви. Але все ж таки його історія церкви має велике значення бо перекладена багатьма мовами і досі викликає великий інтерес науковців. Також він писав Догматичні твори : Про церковну теологію 3 книги, де позитивним способом викладає науку про Пресв. Трійцю, -Проти різних єрисей. Створив таблиці які згодом допомогли гармонізувати євангелія. Але все таки в його поглядах існує багато не зрозумілих речей стосовно догматів церкви. Одначе при всьому тому Євсевій не признавав рішень Нікейського Собору. 3. Розвиток Атанасісм Великим вчення про дві природи Ісуса Христа (або Антанасій Великий - батько правовір'я (ортодоксії). Атанасій народився в Олександрії 295 р. Основне християнське виховання й освіту одержав під проводом св. Антонія. батька єгипетського чернецтва. Атанасій брав участь у Нікейському Соборі і, мимо свого молодого віку та скромного церковного чину, визначився там як дуже гарячий і справний противник аріанства. Згодом він посів місце на олександрійському єпископському престолі. Час, у якому Атанасій управляв олександрійською Церквою, належить до найнеспокійніших, які вона переживала Атанасієві прийшлося проводити його в безнастанній боротьбі, передусім у боротьбі з аріянізмом. Через те, що Атанасій в обороні нікейських рішень стояв непохитно і не пішов на ніякі уступки, він стався предметом ненависта аріян і неласки володарів та п'ятьма поворотами мусів іти на вигнання. Із сорокап'ятьох літ своєї єпископської служби він провів на вигнанні 17 з половиною років.Атанасій був людиною незвичайно сильної віри і волі. Свідомий того, як дуже він потрібний, щоби боротьбу довести до перемоги, він не хотів бути безкорисним мучеником і тому втікав перед фізичним насиллям світських володарів. Одначе при цій рішучості й видержливості Атанасій не мав ані автократичної ані войовничої вдачі. Навпаки, його знаменувала ввічливість і лагідність, які з'єднювали серця вірних. На т.зв. соборі ісповідників (21 єпископів, переслідуваних аріянами), скликаному по повороті Атанасія з третього його заслання у 362 р. Він намагався переконати аріан у їхній не правоті і намагався переконати щоб вони визнали символ віри. Твори: «Проти поган», «Про воплочення Слова», Книги проти аріян, Апологія проти аріян. Найбільша заслуга Атанасія в тому, що він через ціле своє життя боронив єдиносутності Бога Сина з Богом Отцем і куди краще як його попередники пояснив природу й походження Сина. Він стверджував, що Син і Отець і Дух святий є рівноправними. Також наголошував що в Ісуса є дві сутності два начала. Говорив що Ісус був людиною з одного боку, а з іншого боку він був богом. Він став людиною щоб нас спасти і наблизити людину до Бога. 4. Василій Великий та його внесок у розвиток християнської догматики та впорядкування чернечого життя. Василій Великий народився 330 р. в кападокійській Кесарії, де його батько, також на ім'я Василій, нащадок визначної, багатої й уже від довшого часу християнської родини. Він входив до Кападокійського гуртка разом з Григорієм ніським та Низіанзином. Василій був єпископом Кесарійським. Початкову освіту побирав Василій у рідній Кесарії під рукою батька, що був рівночасно також визначним учителем риторики. Вже в Кесарії Василій познайомився із своїм майбутнім другом Григорієм Назіанзином. Згодом він з дозрілою постановою посвятитися монашому життю, удався в подорож до Єгипту, Палестини і Месопотамії, щоб оглянути там монаші монастирі .В часі цієї подорожі він познайомився з визначними монахами й ісповідниками з часу аріянських переслідувань і був дуже збудований їхніми чеснотами і терпіннями за віру. З поворотом до батьківщини, Василій осів як пустинник у горах над рікою Іріс коло Новокесарії в Понті. Василій був переконаний, що пустельництво не відповідає соціальній природі чоловіка, ані не відповідає вповні духові Євангелія. З другої сторони він знов був противний великим манастирям, які він бачив підчас своєї подорожі, бо таке масове життя занадто розсіває людину. Його ідеалом був невеликий монастир із спільним життям, який, крім праці над удосконаленням своїх членів, повинен ставити собі за ціль виховувати християнську молодь і таким способом відтягати її з-під впливів поганської науки і поганського зіпсуття. Василій розвинув широку діяльність, займаючися не тільки душевними, але й справами вірних, передусім опікою над вдовами і сиротами, хворими й старцями. Говорив він про трансцендентність Бога тобто його непізнаваність. Говорив що Бог немає атрибутів і не піддається визначенню, оскільки перебуває за межами світу. Але трансцеденція бога доповнювалася ідеєю бого – людини , яка постала в центрі христології. З одного боку Бог поза межами нашого світу, а з іншого боку ми можемо наблизитися до нього, оскільки людина є бого-подібною істотою. Людина це образ і подоба Бога. Всі твори Василія були продиктовані практичною потребою і тому вони майже виключно практичного змісту. Творчість обіймає догматичні й аскетичні твори, бесіди і гомілії та листи. Василій, побіч св. Письма приймає за джерело об'явлення також неписане передання. Василій, був і реформатором церковної літургії. Його реформа йшла в тому напрямі, щоби літургію, яка була в церковному вживанні до його часів, скоротити і надати її текстові ясніший спосіб вислову. 5. Дальший розвиток Іваном Золотоустим християнського вчення та впорядкування ним Святих Тайн (Таїнств). Іван Золотоустий народ, в Антіохії бл. 344 р. в багатій і освіченій християнській родині. Твори Івана Золотоустого. - Гомілії (проповіді). Гомілії становлять левину частину творів Золотоустого. 6 книг Про священство. Листи. Передання говорить що Іванові Золотоустому належить введення нової Служби божої із скороченим каноном. Навчання Івана Золотоустого. В науці про Пресв. Трой цю — він показується уповні правовірним по думці Нікейського Собору. Навчання про Преч. Діву. Виразно заступає її непорочність. В навчанні про св. Тайни є Іван Золотоустий передусім визначним свідком на реальну присутність Ісуса Христа в Тайні Євхаристії, на переєствлення і на жертвенний характер Тайни Євхаристії (також на її ідентичність з хресною жертвою). Іван Золотоустий є одним з Отців Церкви, які написали найбільше і найрізноманітніші твори: серед них до нас дійшли 17 трактатів, понад 700 автентичних проповідей, коментарі на Євангеліє від Матея та Листи Апостола Павла (До Римлян, Коринтян, Ефесян, Євреїв), як і також 241 листів. Святий Іван Золотоустий не був спекулятивним богословом. Однак, передав традиційне і певне віровчення в епоху різних богословських суперечок, які походили з аріянських течій, що заперечували божество Ісуса Христа. Як і теж, цей Святий зробив найбільший внесок у розвиток догматики, завдяки чому вона зазнала найбільшого розквіту у Церкві ІV-V століття. Його теологія - це, перш за все, душпастирське богослов'я, в якій Іван Золотоустий постійно переймається про те, щоб життя відповідало його сказаним словам і думкам. Кожним своїм словом Іван Золотоустий старався розвинути у вірних розумне сприйняття речей і пізнання правдивого сенсу життя, щоб могти практично застосувати моральні та духовні принципи християнської віри.Наголошував на важливості тайни хрещення бо це є прилучення до христової віри та очищення людини від гріху. Говорив про важливість тайни подружжя і люди які вступають у цю тайну мають бути чесними одне перед одним. А діти які згодом народжуються стають наче мостом між чоловіком і жінкою. Говорив що сім’я це як мала Церква. Так само беззастережно боровся Золотоустий за те, щоб Церква максимально виконувала свої земні функції, як глава Константинопольської церкви, слідкував за тим, аби поведінка духовенства відповідала покликанню. Іоан Золотоустий, ставши ченцем, а пізніше й Константинопольським патріархом, завжди залишався за своєю суттю адвокатом, тобто захисником. Він був свідомий свого високого покликання захищати бідних перед багатими, а тих й інших у молитвах перед Богом. 6. Розвиток св. Єронімом християнської догматики та біблістики (біблієзнавства). ЄРОНІМ, СВ. (340-420), один з великих отців і вчителів Церкви. Народився біля 340 в Стрідонф, на кордоні Паннонії і Далмациі (сучасна Югославія). Здобув в Римі звичайну для вищих шарів суспільства освіту в області риторики, філософії і права, винісши з шкіл любов до вчення і смак до наукових занять. Любов до знань спонукала його відвідати багато центрів освіти в Галії, Греції і Малій Азії. У 373, коли він знаходився в Антіохиі, небезпечна хвороба змусила його задатися питанням, чи не в більшій мірі він учень Ціцерона, ніж учень Христа. Відповіддю на це питання стало прийняте ним рішення залишити мирські науки і присвятити себе вивченню Св. Писання. Впродовж подальших 6 років Єронім жив серед сирійських відлюдників, вивчаючи єврейську мову і збираючи рукописи. У 379 став священиком, а потім провів три роки в Константинополі, вивчаючи грецьку мову і богослів'я. Коли в 382 Єронім повернувся до Риму, Папа Дамас спонукав його здійснити точний переклад Св. Писання на латинську мову, аби замінити їм недосконалі і недостовірні переклади, що з'явилися в епоху гонінь на церкву. У 384 Єронім завершив переклад Нового Заповіту і Псалмів, спираючись на загальновизнані грецькі списки, проте смерть Папи Дамаса перервала його праці. Він зробив нову подорож до Палестини і Єгипту, аби поповнити свої пізнання в області біблейської географії і добути рукописні джерела, необхідні для виконання завдання. У 386 Єронім оселився у Вифлєємі, де завершив переклад Старого Завіту з грецької мови, а потім здійснив новий його переклад, тепер уже з єврейського тексту. Цей останній переклад, в сукупності із зробленим раніше перекладом Нового Заповіту, відомий під назвою Вульгати (канонічний переклад Св. Писання, прийнятий Римсько-католицькою церквою). Окрім біблійних перекладів, Єронім склав величезні коментарі до біблійних книг, записав передання древньої церкви і виступив з творами в захист чистоти первинного церковного учення 7. Святий Августин та його догматично-полемічні твори. Аврелій Августин народився 13 листопада 354 р. в Тагасте у Нумідії. Його батько Патрикій, не багатий ані замітний духовими прикметами, належав там до громадської ради. Хоч поганин, він ніколи в житті не був ворожо настроєний до християнства і вкінці помер християнином, коли Августинові було всього 17 літ. Зате мати Августина, св. Моніка була жінкою високих духових прикмет і, як ревна християнка надавата цілому домові християнський характер. Ще хлоп'ятем Августин був причислений до катихуменів (але не охрищений), а крім того мати дома повчила його докладно про правди Христової віри. Августин не був одинокою дитиною в своїх батьків, ате був їх гордощами і, з уваги на його талант, вони покладали великі надії на нього. Батько вибрав йому карієру ретора. По скінченні початкової школи, Августин перейшов на дальшу науку до недалекого міста Мадаври та вчився там граматики. Про свій молодечий вік Августин висловлюється опісля дуже негативно. Одначе здасться, що він осуджує свої молодечі хиби й прогріхи пересадно, бере їх з точки своїх пізніших строгих переконань. По закінченні студій Августин став учителювати і виконував це звання впродовж дванадцятьох років. Спершу він був учителем граматики в Тагасте, а опісля учителем риторики в Картагені, потім Медіолані. Опісля навернення від попереднього розгнузданого життя на Августина вплинула лектура затраченого Ціцеронового твору Ногіепзіиз, який захвалював філософію і поручав віддатися цілком її студіям. Августина разило лиш те, що він у цьому поганському творі не зустрічав імени Христа Цього роду психічний настрій загнав Августина у табір маніхеїв. Там він сподівався знайти все те, чого бажала його душа бо маніхеці обіцяли своїм ісповідникам пізнання з виключенням віри на основі самого авторитету, оправдували гріхи нечистоти тим, що вони є в тілі чоловіка природним і конечним злом, а також не бракувало в їхній вірі імени Ісуса Христа Та невдовзі він зневірився в навчання маніхеїв. Дальші студії, філософічні і природничі (астрономія), переконали його, що релігійні космологічні навчання маніхеїв це фантазування, незгідне з науковою дійсністю, а їхня екзегеза св. Письма самовільна й насильна. Розчарований у маніхеїзмі, Августин тільки ще більше упередився до християнства і стався скептиком, яких тоді поміж освіченими було багато. Одначе і скептицизм, що відмовляв чоловікові спромоги досягнути правду, не міг надовго вдоволити неспокійного Августинового духа. Августин ніяк не міг залишитися у байдужності супроти найвищих життєвих питань. В Медіолані найшовся Августин на визначному й поважному становищі, в окруженні матері, сина й приятелів. Мати продумувала над тим, щоби Августин заключив тепер законне супружжя і розпочав гідне життя. Тимчасом у душі Августина Зчинилася тяжка і рішаюча життєва боротьба яка й покінчилася перемогою, що далеко вийшла поза скромні душевні бажання його матері. Августин стрінувся в Медіолані з місцевим єпископом, св. Амвросієм, і став пильно навідуватися на його проповіді. З часом почав ділати на Августина і сам зміст Амвросієвих проповідей та вводити його в неспокій. Він взявся за лектуру новоплатонських творів і листів св. Ап. Павла. Рішучість дворян, які покинули двір і пішли у ченці засоромлювала Августина. Він робив собі тяжкі докори совісті, шо відкладає своє навернення з дня на день. Августин рішився посвятитися Богу й Церкві. Августин це найбільше цілий чоловік, якого колинебудь мала Церква, геній, який приходить раз на тисячоліття. Він визначався незрівнаним багатством таланту. Своїм високим спекулятивним умом Августин досягав найабстрактніші питання філософії і віри. Як самостійний і незвичайно пронизливий мислитель він займався з великою легкістю найрізнороднішими предметами: філософією, догматикою, екзегезою, історією, граматикою, навіть поезією. Августинова догматика є життєвою. Про таїнства віри він говорить коротко і зв'язко, зате багато зупиняється над життєвими питаннями упадку, ласки і спасіння. У парі з талантом ішла в Августина також його велика святість. Його душа найшла в Бозі не тільки свій спокій, ате й свій корм. Полемічні твори. Полемічні письма Августина, найчислснніші кількістю, звернені проти маніхеїв. донатистів. пелагіян і семіпелагіян та аріян. Вони теологічно важні, бо в них нема нічого особистого, а йдеться тільки про чисту правду. В деяких випадках Августин лише скріплює аргументи, висказані вже його попередниками, одначе у більшості випадків він сам висказує зовсім нові ідеї, які прийнялися на завжди у пізнішій теології. Вкоротці після свого навернення, по повороті до батьківщини, він станув до боротьби з маніхеїзмом. До тої секти він сам колись належав, добре знав її вчення і письма а заразом і небезпеку, яку ця секта становила для його земляків. Як священикові і гіпонському єпископові прийшлося йому раз-у-раз стрічатися і перечитися з донатистами, які в Африці утворили собі осібну церкву, силою майже дорівнюючу католицькій Церкві. До боротьби з єресю що перечила первородний гріх і потребу ласки до спасіння, Августин зібрав всі свої сили. Августинові прийшлося боротися ще навіть проти аріянізму. «Нарис історії єресей від Симона Чарівника до Пелагія», подаючи основні точки їхнього вчення і їхні помилки, Письма проти маніхеїв, донатистів, пелагіян, аріян. Догматичні твори. Августин збирає систематично правди віри, пише про чесноти: віру, надію, любов; доказує, що віра в надзмисловіі надприродні речі є розумна і конечна; що віра не є сліпа, але основується на повазі Бога, який людям об'явлює правди; що віра без добрих діл не вистачає до спасіння. Пише короткий виклад символа віри, невеликий підручник основної догматики, «Про Трійцю», найобширніший і найосновніший догматичний твір Августина (викладає таїнство Пресв. Тройці на основі св. Письма й Отців та розв'язує закиди, проводить аналогії з природного світу, головно з душі чоловіка). Августин обговорює багато догматичних питань також у своїх трьох творах різнородного змісту під заголовком С>иае$тлопе5. 8. Активні та інтерактивні методи активізації пізнавальної діяльності. У національній доктрині розвитку освіти у ХХІ столітті зазначено: «Головна мета української системи освіти - створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України...». Нові завдання шкільної освіти в Україні, що спрямовані на гуманізацію та демократизацію всього навчального процесу в школі, визначають нові пріоритети навчання і виховання, потребують формування ініціативної особистості, здатної до раціональної творчої праці. Ми живемо у третьому тисячолітті, у час комп'ютеризації та інтенсивного розвитку всіх галузей науки та виробництва, і глибоко усвідомлюємо незворотність демократичних змін, що відбуваються у суспільстві і освіті зокрема. Тому ми не повинні забувати про те, що сучасні діти не такі, якими були ми, отже, вони потребують від сучасного навчання чогось нового. Найголовнішим завданням педагога на кожному уроці є активізація пізнавальної діяльності. Тому щоразу, обдумуючи урок, учитель має спочатку розв'язати принципове завдання, як найдоцільніше організувати передачу нового матеріалу - повідомлення, евристична бесіда, відкриття, роздум, розв'язання проблеми, самостійна робота тощо. Необхідно перетворити кожний урок на урок спілкування, мислення, де істина постає як суперечка про істину, як діалог. З метою активізації пізнавальної діяльності, я на кожному уроці застосовую елементи інтерактивних технологій, творчі проблемні завдання, що забезпечують розвиток тих здібностей і якостей, які перебувають у стадії формування. Інтерактивне навчання - це, насамперед, діалогове навчання, під час якого здійснюється взаємодія вчителя та учня. Інтерактив - це спеціальна форма організації пізнавальної діяльності, одним із завдань якої є створення комфортних умов навчання, за яких кожен учасник процесу відчуває свою інтелектуальну спроможність. - Групування - це метод створення пар або підгруп для дискусій, «мозкового штурму», рольових ігор, розв'язання проблем або іншої подібної діяльності під керівництвом учителя. Групування може мати сенс у будь-який момент під час уроку. До того ж, ця діяльність допоможе отримати задоволення від роботи, створити дружні стосунки та додати учням енергії. - «Мозковий штурм» є відмінним методом для використання досвіду учнів із метою розв'язання проблем та розробки ідей. Є, однак, дуже специфічні правила й основні принципи для «мозкового штурму», яких потрібно дотримуватись. «Мозковий штурм» найкраще спрацьовує в групах у кількості 5-7 осіб. І найважливіше в дитині потрібно розвивати критичне мислення. Вчити не на відтворення інформації а на її розуміння, спілкуватися з учнями їхньою мовою. 9. Праці західних отців і вчителів Церкви з історії християнства. На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий. Видатний християнський теолог і церковний діяч Амвросій Медіоланський (бл. 340-397) як єпископ виборював інтереси церкви в імператорської влади, започаткував церковну етику в творі "Про обов'язки священнослужителів", розробив основи західноєвропейського ритуального співу (названий амвросієвським співом). Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блаженному (354-430) - беззаперечному авторитету в галузі богослов'я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Августин приділив філософському обґрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виводить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у християнстві питання про людську особистість. У творі "Сповідь", де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес становлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але Особисті тенденції в Августина підлягають безумовному підкоренню теїстичного визначення. У творі "Про Град Божий" Августин викладає християнську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закінчив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської держави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утворюють дві спільноти: "град земний", державність, яка обслуговує суспільні інтереси людей; і "Град Божий", духовну спільноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій -добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній державі, в усьому світі, у будь-якому суспільстві. Августин, виходячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває пороки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологічний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передбачає. Просто треба надати право церкві вирішувати це питання. Людина повинна пристати до Граду Божого, бо діє божественне визначення. Вчення про благодать і визначення в суспільстві має визначити суспільну позицію людини. При цьому не може бути насильства, бо воно є виявом гріховності. Але насильство існує, бо воно теж передбачене та неминуче, хоч і заслуговує на осуд. Державну владу він називав великою бандою розбійників. Августин був вищим богословським авторитетом на Заході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орієнтацію християнського богослов'я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму. Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію-Вульгату. Цей текст вважається канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540-604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов'я рядом творів і реформами церковних співів. Твори Отців і вчителів Церкви збереглися нам або в цілості або в частинах, фрагментах, інколи тільки в заголовках. Для історії Церкви вони є таким необхідним джерелом, що початкова церковна історія просто немислима без розгляду творів Отців. В працях перших Отців і вчителів Церкви бачимо описи про страждання мученикі, оскільки вони були практично свідками цих подій. 10. Твори східних істориків Церкви з історії Церкви. Свій внесок на Сході в опис історії християнства зробили такі Учителі Церкви як Єфрем Сирійський, Кирило Єрусалиський, Кирило Олександрійський, Іван Дамаскин, Атанасій, певною мірою Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий. Твори Отців і вчителів Церкви збереглися нам або в цілості або в частинах, фрагментах, інколи тільки в заголовках. Для історії Церкви вони є таким необхідним джерелом, що початкова церковна історія просто немислима без розгляду творів Отців. В працях перших Отців і вчителів Церкви бачимо описи про страждання мученикі, оскільки вони були практично свідками цих подій. 1. Поняття свободи совісті як конституційно-правові категорії В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода совісті" — це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті е однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними моментами. Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід. Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб. Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб'єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне становище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і свобод. Свобода совісті у ширшому змісті — свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Свобода совісті тісно пов'язана зі становищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різних політичних регіонах. Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті вивчається як сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток зв'язаних з релігією суспільних відносин. Тобто, свобода совісті є правовою категорією. Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її найвищою юридичною силою. Вона надає рівні можливості щодо реалізації власних духовних потреб і віруючим, і невіруючим. Таким чином, категорія "свобода совісті" має багато аспектів розгляду. Насамперед акцентується увага на конституційно-правовому змісті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток пов'язаних з релігією суспільних відносин. Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними переконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути суб'єктом суспільних відносин, що регулюються державою. У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті, особливого значення набуває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з релігійними віруваннями. Така норма покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками різних конфесій, віруючими і невіруючими. 2. Історичні етапи становлення свободи совісті. Свобода совісті в концептуальному плані справедливо розглядається як одна із найцінніших свобод людини, як той центральний і Іншими словами, кожна особистість, базуючись на власних переконаннях, за велінням своєї совісті робить свій світоглядний вибір, результати якого стають основою її життєдіяльності, визначають сенс життя, складають мотиваційний каркас її вчинків і поведінки. Таким чином, у філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивіда, що спрямована на його самовизначення в духовній реальності щодо межових життєвосмислових засад свого буття. Духовне самовизначення особистості повноцінне і вільне лише тоді, коли воно за своєю внутрішньою сутністю не спричинене зовнішніми силовими спонукаль ними чинниками. У філософському розумінні свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості, як її внутрішня даність. Зауважимо, що визнання свободи совісті – це визнання (повторимо) цінності особистості, її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини – і Богу, зв’язок з яким є для неї сенсом і метою життя. Свобода совісті як ідея і як поняття виникла за певних соціальних та історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях свого формування, розвитку і утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей. Відомо, що історично, в практичному і науковому вжитку поняття "свобода совісті” конституювалося як категорія права в ході буржуазних революцій XVIII -XIX століть. Теоретично воно було обґрунтоване в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, а саме: Т.Мора, Ш.Бодена, Н.Монтеня, Б.Спінози, П.Бейля, Ж.Мельє, Т.Гоббса, Д.Толанда, А.Коллінза, Д.Локка, які справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому прочитанні. Зауважимо, що в політичній і правовій науці "свобода совісті” була сформульована не як потреба цих наук, а як гостра (хоча політично й ідеологічно забарвлена) потреба реального життя людей, суспільства, релігійних організацій, певних конфесійних течій. Релігійних організацій, певних конфесійних течій. В правовій інтерпретації за своєю суттю поняття "свобода совісті” виявляє соціальну природу цієї свободи, розкриває її зміст, практичне виповнення в контексті прогресивних і негативних тенденцій історичного розвитку тієї чи іншої держави. В цьому аспекті вона постає, з одного боку, як результат колективної та індивідуальної реакції на факти переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце протягом історії релігійно-деференційованого суспільства в системі відносин "держава-релігія”, "Церква-людина”, а з іншого - як важливий принцип розв’язання цих проблем, а також як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу у справах совісті. В кожну історичну епоху рівень повноти вияву і, передусім, практичної реалізації свободи совісті був узалежнений від змісту та характеру суспільних відносин, рівня розвитку продуктивних сил конкретного соціуму, від тих потреб та завдань, які поставали перед ним, а також від інтересів того чи іншого класу релігійних організацій, партій, навіть світоглядних уподобань окремих правителів. Свобода совісті в релігієзнавстві розглядається як синтезуюча категорія, яка має свою структуру, розкриває свій зміст через осмислення цілого ряду інших понять – компонентів цієї структури. Структурно до синтезуючої категорії "свобода совісті” входять такі поняття, як "віротерпимість”, "свобода релігії”, "свобода віросповідання”, "свобода в релігії”. За Колодним. Свобода совісті як категорія права, як практична цінність утверджувалася в період буржуазних революцій ХVІII— XIX ст., у ході яких декларувалися рівні права для кожного члена суспільства, які б захищали його як людину, наділену не відчужуваними правами (в тому числі і правом на свободу совісті), зумовлювали б його однакові з усіма відносини до влади, робили автономним, уможливлювали б вільний і самостійний вибір духовних орієнтирів, цінностей, власних суджень і поведінки. Однак, перш ніж стати надихаючим гаслом на прапорі буржуазних революцій, вона (свобода совісті) пройшла складний шлях свого становлення: народжувалася й розвивалася в боротьбі багатьох поколінь людей (нерідко з ризиком для власного життя) за право на свободу думки, переконань, совісті. У кожну епоху проблема свободи совісті, свободи релігії ставилася й розв'язувалася залежно від змісту та характеру суспільних відносин, від рівня розвитку соціуму, продуктивних сил, від потреб та історичних завдань, які поставали перед суспільством, від інтересів та мети того чи іншого класу і навіть від світоглядних уподобань окремих правителів. Світова історія (особливо в її християнському аспекті) зберігає з цього приводу чимало фактів. Відомо, що релігійна нетерпимість, нещадне придушення будь-якого інакомислення активно проявилися ще в процесі формування монотеїзму, перетворення християнства на державну релігію, зміцнення союзу "олтаря і трону". Християнська церква активно використовувала всю систему державної влади Римської імперії для боротьби з язичництвом, іновірцями, інакомислячими, єретиками. Скажімо, вже в 391— 392 роках (за правління імператора Феодосія І) виникає на державному рівні інститут, завданням якого було виявлення інакомислячих, боротьба проти єретиків і язичників. Світський меч активно використовувався християнською церквою в феодальну епоху. Церква на той час органічно вплеталася в суспільно-політичну й економічну систему держави і поставала як "загальна санкція всього існуючого". Це був період цілковитого панування церкви, релігійного насилля й нетерпимості. Для боротьби з єрессю створили інквізицію. За підрахунками французького філософа-просвітителя Вольтера, жорстокість, з якою переслідувалися єретики, релігійні опозиціонери, призвела до того, що населення Європи скоротилося майже на третину. В окремих наукових публікаціях знаходимо дані про те, що загальне число жертв інквізиції становить 9 — 12 мільйонів чоловік. У цей складний історичний період активно висувалися й обстоювалися ідеї віротерпимості, релігійної свободи і навіть свободи в релігії (І.С.Еріугена, П.Абеляр, Е. фон Репков, І.Флорський, У.Оккама, Марселій Падуанський та ін.). Ці ідеї, як і вимоги "свободи в поясненні Святого письма", вільного вибору релігії набули розвитку в епоху Відродження та Реформації. І якщо представники Відродження певною мірою дали теоретичне обгрунтування віротерпимості, свободи релігії, свободи віросповідання, то період Реформації характерний спробами перевести ці ідеї в практичну площину. Протестантизм став своєрідним провідником ідей (у тому числі і свободи релігії, совісті) нового класу (буржуазії), що зароджувався. Важливим, спільним як для періоду Відродження, так і для Реформації, було активне заперечення принципу релігійної виключності й протиставлення йому принципів свободи совісті саме як свободи релігійної совісті, як права сповідувати будь-який релігійний культ (Философия эпохи ранних буржуазных революций. — М., 1983, — С.201). Конфесійний плюралізм, який значно поширився в Західній Європі як наслідок Реформації, піддав сумніву ідею державної церкви, активними стали вимоги про відокремлення її від держави. Свободу совісті (свободу релігії) як категорію права, яка несла в собі вимогу необхідності забезпечення права для людини бути вільною у виборі релігії, здійснення релігійних обрядів, права, що виключало б будь-яке насилля над її совістю, обгрунтовано в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася: Т. Мора, Ш. Бодена, М. Монтеня, Б. Спінози, П. Бейля, Ж. Мельє, Т. Гобса, Д. Толанда, А. Коллінза, Д. Локка. Вони справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому прочитанні. Зокрема, Д.Локк не тільки виступав активним захисником принципу віротерпимості, а й переконливо і всебічно обгрунтував принцип свободи совісті(свободи релігії) як невід'ємного природного права людини. Його "Лист про віротерпимість"(1685) містить чіткі положення щодо суті свободи совісті, вимоги надати громадянам повну свободу у виборі й сповіданні релігії, обгрунтований принципу відокремлення церкви від держави, забезпечення рівноправ'я всіх віросповідних напрямів, егалітарності громадян незалежно від їхньої релігійної приналежності. "Свобода совісті,— писав Д.Локк,— є природне право кожної людини ... і нікого не варто силувати в питаннях релігії законом чи силою". Найбільш радикальними провідниками ідей свободи релігії, віросповідань, совісті у XVIII ст. були французькі просвітителі Ф. Вольтер, Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, а також німецький філософ Л. Фейєрбах. Характерно, що окремі з них під правом на свободу совісті розуміли не тільки право сповідувати будь-яку релігію, а також і право бути невіруючим, атеїстом. Вони захищали право кожної людини на свободу думки, на суверенне духовне життя. Важливо підкреслити, ідеї свободи совісті, свободи релігії, віросповідання в контексті теорії природного права прогресивними державними діячами США Т. Джеферсоном, Г. Пейном, Б. Франкліном, Дж. Медісоном переведено в практичну площину і вони знайшли своє втілення в біллі "Про встановлення релігійної свободи" і в Декларації незалежності. Вона за своєю суттю, як зазначав Маркс, — перша декларація прав людини. Варто зауважити, що законодавче закріплення права людини на свободу совісті (свободу релігії) юридично оформило те, що давно "дозріло" в умонастроях людей, у суспільній свідомості. Отже, як бачимо, ідея свободи совісті не є продуктом царства "чистого духу", "чистого розуму", вона не є результат "непорочного зачаття" у сфері філософської, соціологічної чи правової рефлексії, а є "дитя" реального багатоаспектного людського буття, продуктом історичного, соціального досвіду. Саме історія розвитку суспільства "розпорядилася", щоб свобода совісті, закріпившись у гуманістичних ідеях мислителів минулого, конституювалася в законодавчих актах і реальному житті як право, що гарантує недоторканність совісті людини в питаннях її ставлення насамперед до релігії. 3. Закон України про свободу совісті та релігійні організації. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (23 квітня 1991 р.). У законі України Про свободу совісті та релігійні організації» релігія визначається як реальне явище суспільного буття і припускається можливість її існування у майбутньому. Закону властива соціально-гуманістична спрямованість, орієнтація на критерії міжнародного права, толерантні відносини між церквою і державою. Цей базовий документ, який складається з тридцяти двох статтей, зіграв важливу роль у нормалізації державно-церковних відносин. На основі його принципів, норм і положень в Україні відбулося відродження релігійно-церковного життя. Церква стала важливою соціальною інституцією. Докорінно змінилося ставлення населення до Церкви і релігії – зросло довір'я до Церкви. Стаття 3. Право на свободу совісті. Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Стаття 4. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії Стаття 5. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави. Стаття 6. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Стаття 11. Духовні навчальні заклади Релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Стаття 13. Релігійна організація - юридична особа Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту. У 2009 р. питання внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» певною мірою актуалізувалося. За для опрацювання його нової редакції Державний комітет України у справах національностей та релігій у квітні 2009 року створив Робочу групу, до якої запросив експертів, науковців, представників зацікавлених міністерств і відомств, а також Церков і релігійних організацій. Аналізуючи сучасну ситуацію можна дійти висновку, що питання внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» на даний момент є досить складним з огляду на політичні та конфесійні обставини. З одного боку існують певні протиріччя між основними конфесіями щодо окремих положень майбутнього закону, з іншого – спостерігається брак розуміння потреб релігійної свободи з боку переважної більшості українських політиків 4. Роль законодавчих актів у встановленні міжрелігійної злагоди Здобувши незалежність, Українська держава засудила незаконні дії тоталітарної влади, стала на шлях цивілізованих взаємин між Церквою і державою. Одним із перших її законодавчих актів став Закон "Про свободу совісті і релігійні організації”. За короткий час, буквально із нульової відмітки в сформоване конституційно-правове поле державно-церковних відносин, яке з основних параметрів відповідає міжнародним критеріям і стандартам. Питання власності, підприємництва, землекористування релігійних організацій, трудових відносин у них, альтернативної військової служби, плати за землю врегульовані чинним законодавством. Гармонізація міжконфесійних відносин, як кінцева мета державно- церковної політики, ставить на порядок дня визначення основних пріоритетів держави в галузі релігійно-церковного життя. Більше того, у відносинах між державою і церквою, а також у взаєминах між конфесіями виникає чимало проблем, які вимагають законодавчого врегулювання. Це, з одного боку, зумовлює необхідність ініціювати зміни до діючого законодавства щодо релігії та церкви, з метою якомога повнішого врахування реалій сьогодення, а з іншого– чітко окреслюють нагальну потребу в розробці відповідної концепції, яка б визначала стратегію становлення державно-церковних відносин в Україні на ближню і більш віддалену перспективу, основні пріоритети державної політики щодо церкви, механізми їх реалізації і, врешті-решт, стала б своєрідним базисом подальшої законодавчої, нормативної та практичної роботи. Визначення пріоритетів держави в галузі державно-церковних відносин не є втручанням у внутрішні справи релігійних організацій. Воно базується на такому розумінні принципу відокремлення Церкви від держави, який враховує специфіку Церкви, але витрактовує її не лише як виключно сакральну інституцію, а й як суспільний інститут, що має такі сторони діяльності, розвиток яких повинен корелюватися з інтересами держави і народу. Якщо говорити про методологічні засади концепції державно-церковної політики, а ними безумовно є принципи, на підставі яких вибудовуються основні пріоритети державної політики, то вони базуються на відповідних конституційних положеннях, визнаних Україною нормах міжнародного права. А відтак Україна дотримується тих основоположних принципів, які є атрибутом демократичного суспільства‚ а саме: –Церква відокремлена від держави, а школа – від Церкви, жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова; –кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання, вільного вибору ставлення до релігії; –кожна людина має право сповідувати будь-яку релігію у прийнятний для неї спосіб, безперешкодно вести релігійну діяльність; –держава не втручається у законну діяльність релігійних організацій, надає їм всебічне сприяння; –Церква стоїть поза політикою, священнослужителі та віруючі беруть участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами; –усі конфесії та віруючі в Україні рівні перед законом і мають право на однаковий захист законом; –право на свободу віросповідання, діяльності релігійних організацій підлягає лише таким обмеженням, які відповідно до Конституції України та норм міжнародного права є необхідними в демократичному суспільстві та встановлені законом. При цьому принципово важливим є те, щоб держава чітко окреслила свої зобов’язання перед Церквою, коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що зробить її політику щодо Церкви прозорою, відкритою для суспільного загалу. Зокрема, йдеться про те, що держава: –визначає основні пріоритети своєї політики щодо Церкви; –сприяє розвиткові релігійної самобутності української нації, всіх корінних народів і національних меншин України, що є однією з передумов становлення в Україні громадянського суспільства; –поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству України, забезпечує повноцінний правовий і соціальний статус церкви, сприятливі умови для її діяльності, захищає права і свободи віруючих та їх релігійних організацій; –сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості і поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують ніякої релігії, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями. Сьогодні у світі є різні типи державно-церковних відносин. Не вдаючись до їх аналізу, відзначимо, що за часів СРСР Церква теж була відокремлена від держави, проте остання втручалася у внутрішні справи Церкви, обмежувала простір її канонічної діяльності, а сама Церква посідала маргінальне становище в суспільстві. Принципова новація майбутнього проекту концепції полягає у тому, що держава і Церква визначаються як рівноправні суб’єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи один одного. При цьому релігійні організації діють у правовому полі держави, держава не втручається у справи Церкви, забезпечуючи свободу релігії, свободу Церкви. Саме такий принцип визначає характер державно-церковних відносин у багатьох цивілізованих країнах світу, зокрема, в США та Франції, він має стати визначальним і для України. Якщо в загальних рисах окреслити основні пріоритети державної політикиУкраїни щодо релігії та церкви, то ними є: –забезпечення конституційного положення про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, рівноправність усіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті. Мабуть не треба доводити, що чіткі правові принципи і процедури дають змогу створити надійні механізми захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення конфліктних ситуацій на релігійному ґрунті. При цьому вдосконалення законодавчо та іншої нормативної бази буде здійснюватися передовсім шляхом відпрацювання юридичних механізмів розв’язання питань, які виникають у відносинах між державними і релігійними структурами, а також між різними релігійними організаціями; –сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі Церков у служінні, що має неабияке соціальне значення. Йдеться, зокрема, про зміцнення моральних підвалин суспільства, розвиток милосердницької, доброчинної діяльності тощо. Зрештою, йдеться не тільки про употужнення церковного служіння в інтересах українського суспільства, але й поступове "витягування” релігійних організацій з насиченої небезпечними елементами зони політичного напруження, подальше перебування в якій, у міру розвитку процесів соціально-політичної диференціації та конфесійного розшарування, реально загрожує перетворити Церкви на партії; –подолання дестабілізуючих впливів Церкви на суспільство, деполітизація релігійного середовища. Йдеться у тому числі і про те, щоб блокувати спроби партій, рухів та інших політичних формувань від використання релігійно-інституційних структур під час виборчих кампаній тощо. 5. Міжнародні і національні правові акти, що гарантують свободу совісті в Україні. Турбота про гідність людини та її розвиток знаходить свій вияв у боротьбі за права людської особи, реалізація яких є умовою свободи, яку розуміють як свідоме і вільне прагнення до добра. Одним з фундаментальних природніх прав є право на свободу думки, совісті та релігії. Першим міжнародно-правовим документом в галузі прав людини є європейська конвенція з прав людини. У статті 9 «Конвенції про захист прав та основних свобод людини» записано: 1.Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів. 2.Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.(100) 17 липня 1997 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини». Ратифікація цієї конвенції була однією з умов членства України в Раді Європи. Основою для правового регулювання відносин держави і церкви у незалежній Україні є Закон про свободу совісті та релігійні організації в Україні, в якому визначені демократичні принципи: відокремлення церкви від держави та школи від церкви, захист прав і рівність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, свобода пропаганди релігії, наукових знань і свобода совісті. Діючий закон істотно відрізняється від попереднього радянського законодавства щодо релігії та церкви. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (23 квітня 1991 р.). У законі України Про свободу совісті та релігійні організації» релігія визначається як реальне явище суспільного буття і припускається можливість її існування у майбутньому. Закону властива соціально-гуманістична спрямованість, орієнтація на критерії міжнародного права, толерантні відносини між церквою і державою. 17 липня 1997 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини». Ратифікація цієї конвенції була однією з умов членства України в Раді Європи. На рівні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) з приводу зазначеного питання досягнуто консенсус, який полягає у тому, що керівники конфесій України запропонували керівництву держави спочатку опрацювати та ухвалити у якості закону концептуальні засади державно-конфесійних відносин в Україні, а вже після цього на підставі даної концепції вести роботу над текстом та ухвалювати нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». На думку В.Єленського, українська модель релігійної свободи на законодавчому рівні загалом відповідає європейським стандартам. Достатньо поміркованими є обмеження релігійної свободи, що свідчить про ліберальність закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Як зазначає дослідник : релігійна свобода постає як практично єдина свобода, дотримання якої є цілком реальним… Це стає особливо очевидним у контексті серйозного і масштабного наступу на свободу слова, інші свободи і права громадян країни». | |
| Переглядів: 2620 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |